Розділ перший
ПАСТКИ ХРОНОСА

Печатка минулого

Гелікоптер здригнувся, і Черепанов прокинувся від дрімоти. Він незадоволено покосився на пілота, втім, розуміючи, що той ні при чому. В повітрі, як і на землі, в "квадраті Ікс" творилося казна-що.

Черепанов глянув в ілюмінатор. Він ходив в експертах не перший рік, — після аварії на Місяці довелося перекваліфікуватися, — але таке бачив уперше. Ліс ніби опалило пекельним вогнем. Верхівки столітніх сосон і кедрів виглядали так, неначе якийсь гігант-роззява поставив на них гігантська ж праску і забув вчасно вимкнути. Черепанов сам здивувався дурному порівнянню, однак воно не зникало. В голові настирливо вертілося: "Праска, праска..."

Запищав зумер телекома. Черепанов глянув на вибагливий браслет (на вигляд — прикраса та й тільки), настроїв його на прийом сигналу.

На овальному екрані розміром із півдолоні з'явився сердитий шеф. Відбулася трьоххвилинна розмова, зрозуміла лише фахівцям, з якої Черепанов визначив, що полковник Кулагін не виспався і взагалі не в дусі. Очі його кольором нагадували кролячі, — це бувало надто рідко, — і він двічі назвав Черепанова на прізвище, а не Віталієм Сергійовичем, як звичайно. Вони були майже однолітками.

Цілком недоречно Черепанов згадав, як плутала його прізвище дівчина-кадровичка — утім, не образливо, — називаючи то Ползуновим, то Кулібіним...

"Бозна-що в голову лізе!" — подумки вилаяв він себе і зосередився на розгляданні спотвореного лісу. Нічого, що мало відношення до справи, на розум уперто не приходило.

За спиною почулося неголосне скрекотання, після цього голос із жахливим акцентом:

— Ваша країна продовжує дивувати світ! Новий тунгуський метеорит трахнув... Або жахнув?

Черепанов обернувся, кивнув із посмішкою на знак вітання. Так, Жоао Алмейда прокинувся. Майже весь повітряний шлях від Бугуруслана він мирно посопував на задньому сидінні, і от... Що ж, принаймні, не доведеться нудьгувати.

У невгамовного бразильця, як у завзятого туриста, в кожній кишені були фотоапарати і портативні телекамери. Одну з них він збирався зараз пустити в діло, націлюючи об'єктив на порепані сосни внизу.

Утім, Віталій знав, що, незважаючи на удавану несерйозність, Алмейда об'їздив півсвіту аж ніяк не в якості туриста; не раз совав голову до пащі диявола — вулкани, розломи земної кори і таке інше — і навіть, не маючи ані краплі дипломатичного досвіду, провів майже два роки послом Бразилії у Монголії.

— Чи метеорит? — задумливо протягнув Черепанов. — Скоріш за все, це справа людських рук. І хоча я гуманіст, але зараз залюбки відірвав би ці руки...

— Ви жартуєте, добродію Черепанофф? Ядерні випробування заборонені з давніх-давен... — далі була замислувата південноамериканська лайка. — І хто міг їх проводити в Росії? Самі росіяни? Це абсурд.

— Я знаю стільки ж, скільки ви, добродію Алмейда. Нумо зодягати скафандри, скоро знижуємось...

Досить неприємна процедура одягання в антирадіаційні костюми минула майже в повному мовчанні, тільки Жоао ледь чутно бубонів щось нерозбірливе — це могли бути і молитви, і прокляття. Після цього обоє ретельно оглянули застібки, магнітні замки і таке інше, чудово розуміючи, що у випадку найменшої необережності їхній вихід на поверхню Землі-матінки може стати останнім.

"Дожили, — із зненацька прилинулою злістю подумав Черепанов, — на рідній планеті потрібно екіпіруватися, як у космосі... Для тих, хто це натворив, певно, і бластерної анігіляції буде замало..."

Гелікоптер знову сильно хитнуло. Пілот, озирнувшись із виразом затравленого звіра, помотав головою, мовляв, не моя вина. Черепанов відповів помахом руки й кивком: "Я тебе не винувачу". Говорити нікому не хотілося.

Через півгодини, коли гелікоптер завис над епіцентром вибуху (або чогось загадкового), експерти у скафандрах стали спускатися на спотворену земну твердь. Віталій — колишній космонавт — був звичним до скафандра, зате Жоао при кожному кроці розбірливо лаявся по-португальськи. Сходинки ковзали під ногами — або це тільки здавалось від хвилювання?

Унизу їх уже зустрічали. "Прямо почесний караул, — промайнула думка у Віталія. — Тільки оркестру не вистачає..."

Непорушно завмерлі фігури дозиметристів і безпечників у сріблястих скафандрах нагадували кадри із сюрреалістичного фільму.

Зустрівший їх опецькуватий чоловік, притримуючи край мотузяної драбини, спробував козирнути. Віталій простягнув йому посвідчення з вогнетривкого пластику.

— Експерт комітету з надзвичайних ситуацій Черепанов. Мій бразильський колега, — кивок у бік Алмейди.

— Старший сержант Калтахчян, — відрекомендувався "начальник почесного караулу".

— Тебе як звати? — Черепанов несподівано посміхнувся, вперше за три останні доби.

— Арам... — погляд хлопця теж потеплішав.

— Ти з Вірменії, чи що? Або місцевий?

— Із Вірменії, із Кафана. Місто таке, знаєте?

Черепанов не чув, але кивнув. З удаваною суворістю продовжив:

— Чого ж ти сунувся в це пекло?

— В порядку взаємодопомоги, — обличчя Арама виражало непідробну гордість. — Був землетрус, Росія нам допомогла. Тепер ми допомагаємо. Що ми, гірші за бразильців?

— Ну, бразилець — світовий авторитет...

— Ви теж, — Арам раптом пожвавився, — я маленький тоді був, а пам'ятаю — на весь світ шуміли про ваше відкриття на Фобосі.

— Ані біса ми там не відкрили, — спохмурнів Віталій. — Знайшли руїни, ось і все. Хто їх залишив, хоча б у якому сторіччі — покрите мороком. Ясно одне — життя там не було і немає.

— Значить, чужі.

— А хто вони — ці чужі? Самі питання без відповідей. Так що невелика заслуга.

Алмейда нетерпляче переминався з ноги на ногу. Незрозуміла розмова починала його втомлювати.

Черепанов озирнувся, швидко промовив:

— Ну йди, показуй "господарство". А то про іноземного гостя забули. Негарно.

Через деякий час, пройшовши вже добрячу відстань, він почув змінений, хрипкий голос бразильця:

— Що від нас вимагається, добродію Черепанофф? Я бував у районах лиха, але там була ясна причина... Я не Шерлок Холмс.

— Я теж не Мегре, — зітхнув Віталій. — Тим не менш необхідно дати висновок. Подивимось...

Обидва замовкли, заглибившись у свої думки. Вони знали про події, повірити в які було важче, ніж у страшну казку.

Уночі на території Оренбурзької області відбувся ядерний вибух. Причина його залишалася таємницею за сімома печатками. Буквально за лічені секунди до трагічної миті на екранах радарів, розташованих в окрузі, зненацька з'явилося щось, що нагадувало... Ні, не пресловуті "тарілки" — скоріш торпеду. Утім, цей об'єкт ("об'єкт" або ілюзія?) швидко зник, а після цього відбулося те саме, що поєднувало в собі риси атомної аварії, пожежі й землетрусу.

На щастя, це трапилося в малонаселеній місцевості, і народу загинуло мало, але навіть смерть однієї людини — трагедія для близьких. Найбільш незбагненне було в тому, що в районі лиха радіація повелася "нетипово", точніше, зовсім неймовірно: вона не розповсюджувалася далі якогось невидимого бар'єру, причому бар'єр цей — згідно вимірів дозиметристів — мав форму ретельно виписаного еліпса.

Крім того, очевидці розповідали зовсім уже неправдоподібні речі: якраз поблизу цієї невидимої риси немовби бачили обриси будинків, амбарів та інших будівель якогось таємничого села, якого тут зроду не було. Все це можна було назвати знайомими словами "галюцинація" і "міраж", якщо б не одна обставина: п'ятеро людей різної статі, віку й рівня освіти в один голос стверджували, що бачили теля, передня частина якого раптом зникла, випустивши зойк, що роздирав душу, а задня залишилася й упала на землю, стікаючи кров'ю.

Слова очевидців були перевірені і — о, жах! — підтвердилися. Рештки задніх ніг і половини телячого тулуба були знайдені, все інше як крізь землю провалилося. Був іще один факт, не, що бажав укладатися в рамки здорового глузду: рослини, розташовані уздовж загадкового "бар'єру" — від кульбабок до сосон — були незрозумілим чином зрізані і деякі їхні частини (гілки, листя, пелюстки, голки) не лежали поруч, а зникли невідомо куди! Щоправда, це погоджувалося з описаною вище пригодою, але більше ні з чим із багатовікового досвіду людства. Коротше, загадка виявилася більш карколомною за Фобоську, до того ж, на відміну від тієї, лякала.

Хвилин через двадцять ходи Черепанов застиг як укопаний. Алмейда, що розсіяно озирався по боках, із розгону налетів на нього.

— Трактор! — вигукнув Віталій.

— А що вас так дивує?

— Мене дивує, що вас не дивує, — відповів каламбуром Черепанов. — Адже трактор допотопний! Тобто, сильно застарілий, — додав він, помітивши нерозуміння бразильця. — Чи ви думаєте, в Росії досі на таких пашуть?

Вони обережно наблизилися до "Кіровця", ніби прийшлого з екрана старої кінохроніки.

Обійшовши навколо трактора, Черепанов присвиснув:

— Ну, що я говорив! Рік випуску — тисяча! Дев'ятcот! П'ятдесят! Перший!

— Не може бути! Минуле сторіччя?

— Так, більше ста років... І виглядає майже як новий... Якщо не зважати на сліди вибуху... Загадок усе додається...

— Вибачте, добродію Черепанофф... Я дещо знаю про вашу країну... Неприємне... Цитую ваші джерела: "Збиральна техніка досить часто зимувала на полях і іржавіла під снігом..."

— Усе правильно. Але якщо б цей трактор стільки років зимував у полі, він би не зберігся. Тим більш у такому вигляді... Заглянемо всередину?

— Ви вважаєте, там... Як це... Ключ до розгадки?

— Якщо не ключ, то хоча б замковий отвір... — усміхнувся Віталій.

Він посмикав дверцята. Відкрити їх вручну не уявлялося можливим. Алмейда простягнув підібраний із землі іржавий гайковий ключ, якого Черепанов не помітив. На ньому були вибиті цифри з позначкою ціни і ГОСТу, від яких явно тягнуло старовиною. Черепанов відвів руку і з розмаху ударив по склу, спотвореному павутинками тріщин. Жоао старанно прибрав уламки, що залишилися.

— Будемо... Туди? — він із сумнівом кивнув на кабіну.

— Полізу я. Усе ж таки це — уламок минулого моєї країни.

Він вліз у кабіну. І відразу стало ясно, що сюди, всередину, ніхто з побувалих у зоні лиха не заглядав. Інакше його, та й усіх експертів сповістили б про феномен у першу чергу.

Нутрощі кабіни являли собою чудернацький конгломерат радянського трактора і... Чогось, що не мало назви, але — прискіпливе око міжпланетника визначило — явно неземного походження. Ніби в пекельному плавильному котлі, тут з'єдналося нез'єднуване і застигло, як на картині безумного митця.

Елементи чужої для землян техніки, що нагадували якісь гротескні кубики — неначе з дитячої гри, тільки в десятки разів більші — були створені не людьми і не для людей. І в той же час злились, утворивши якийсь сплав із суто земними предметами. Це було незбагненно.

Черепанов, що декілька разів ризикував життям удалині від Землі, раптом відчув, як із глибин підсвідомості піднімається липкий, огидний страх. Зусиллям волі подавив його. І тут же почув у мізку думку, ніби не свою: "Принаймні, поховають на Землі..." І, неначе протверезівши, здивувався: а чого, власне, взагалі зайшла мова про смерть? Раніше з ним такого не траплялося...

Тут він помітив на підлозі щось на зразок неправильної призми. Чудна річ випромінювала м'яке, зеленкувате світло. Воно миготіло: то спалахувало, то гасло... Підкоряючись поклику, що невідомо звідки взявся, Віталій зробив крок уперед, простягнув руки до зеленкуватого вогника і впав. Тіло віднялося, і у свідомість Черепанова, як у порожню судину, почала вливатися цівка чужих відчуттів і думок. Він ніби розчинився в океані могутнього, але чужого інтелекту... Чудернацькі видіння попливли перед ним — картини земного життя, побачені очима чужого...

Закляклий, неначе в зачарованому сні, ліс. Неприродна тиша, що порушується лише зрідка співом пташок. Згори, із висоти літального апарата, добре розрізняється лінія, де ліс зустрічається зі степом. І вздовж цієї лінії поступово шикуються машини, пофарбовані у своєрідний колір — суміш зеленого з коричневим. Одні машини колісні, інші — на гусеничному ходу. Їх багато.

З машин вистрибують люди в одязі такого ж кольори. В руках у них — зброя. І хоча стріляти немовби ніхто не збирається, обличчя у всіх зосереджені, похмурі.

Техніка вишиковується у величезне коло. І від однієї машини до іншої простягається людський ланцюг. Ніби готуються до полювання на невідомого звіра. Кого? — або що? — вони оточують?

З висоти камера — або як цей пристрій називається? — переміщається на землю.

Людина зі смужками на плечах (на них —якісь земні символи) дає останні вказівки тим, у кого ці смужки чисті: "Пильнуй! Щоб миша не проскочила!" Дешифратор перекладає сказане, але що таке миша? Місцеве створіння? Невже тут усе-таки облава? Ні, не схоже, занадто великий розмах...

Через деякий час злітає в небо земний, досить примітивний літак. Лунає вибух. Над спорожнілою, неначе вимерлою землею встає знайомий — занадто знайомий цій планеті! — атомний гриб...

Черепанов розплющив очі. Над головою — біле небо. Чи не небо? Стеля? На мить із мряки виплило смагляве обличчя з опуклими карими очима і чорною щіточкою вусів. Знову сховалося в білявій мряці... Знов з'явилося... Він через силу ворухнув губами:

— Жоао?

Пролунав знайомий сміх бразильця. І відкілясь збоку — густий бас:

— Ну, слава Богу, Віталій Сергійович прийшов до тями. А ми тут біля вас третю добу чергуємо, ледве встигаємо на диктофон записувати...

— Що записувати? Я що-небудь говорив? — Віталій спробував підвестися і тільки тут помітив, що весь оплутаний проводами. Тут була і крапельниця, і всілякі датчики — лікарняна обстановка, із якої не стикався з давніх-давен.

— Що-небудь? — прогудів невидимий співрозмовник. — На десять звітів вистачить. Щоправда, трохи сумбурно, ну, нічого, розшифруємо... Самі, певно, нічого не пам'ятаєте?

— Навіщо ж марення записувати?

— О ні, далеко не марення... Утім, вам серйозні розмови вести ще рано... Днів зо два зачекаємо, мабуть...

Алмейда простягнув Черепанову знімок:

— Дружина надіслала родинне фото... Мій молодший підріс, скоро до школи...

Віталій через силу усміхнувся. Завжди в тяжкі хвилини бразилець діставав фотографії своїх чотирьох діточок. І справді, їхні білозубі посмішки діяли благотворно. На жаль, сам Черепанов колективними родинними знімками похвалитися не міг: його син від першого шлюбу і дочка від другого жили в Челябінську й Тирасполі, і бачитися з ними доводилося нечасто. Якщо не враховувати відеофонних "візитів", на які він витрачав чималу частину заробітку.

Його знов накрила хвиля безпам'ятства...

Зал у будинку Оренбурзької обладміністрації не міг умістити усіх бажаючих. Прес-конференція експертів Черепанова й Алмейди транслювалася по чотирьох каналах телебачення, по радіо і записувалася на відео. Плакати з фотографіями російського і бразильського дослідників були розклеєні повсюди, і Черепанов, який ніколи не комплексував через свій знаменитий шрам на лобі, вперше подумав, що не завадило б його сховати, а, то і зробити невелику пластичну операцію. А то, чого доброго, почнуть пізнавати на кожному кроці, як відомого артиста... Такої популярності йому зовсім не хотілося.

Наведемо лише уривки зі сказаного на прес-конференції, що тривала близько чотирьох годин.

— Як вам удалося вибратися з трактора, адже ви були непритомний?

— Мене витягнув Жоао Алмейда і близько двох кілометрів ніс на спині. (Оплески, вигуки захоплення в залі.)

Крім того, йому знехотя довелося нести також пристрій, залишений прибульцями — адже мої пальці були зведені судомою і не відпускали його.

— Що це за пристрій, як він діє?

— Принцип залишається поки невідомим. Апарат передає безпосередньо в мозок картини того, що відбувалося в момент зйомки. Це можна порівняти з документальними кіно — або відеокадрами, тільки з тією різницею, що не використовується плівка. Усе відтворюється в мозку того, хто знаходиться поблизу. Радіус дії апарату — біля трьох метрів.

— Чим вас так схвилювала побачена картина? І чому ви спочатку прийняли її за галюцинацію?

— Так як же інакше? Щоб російські люди самі влаштували на своїй землі ядерний вибух! Це ж... Просто слів немає!

Слово бере головуючий — академік Ферапонтов:

— Дозвольте пояснити. Саме у цій місцевості більше сторіччя тому, 14 вересня 1954 року, радянські військові і адміністративні структури здійснили атомний вибух із метою підготовки до війни. Люди були евакуйовані, але земля ж залишилася! Шматочок рідної землі був принесений у жертву.

— Що ж відбулося далі?

— Далі починається царина гіпотез, в тій або іншій мірі підтверджених...

Зі стислих промов, виголошених Віталієм Черепановим, Жоао Алмейдою та академіком Ферапонтовим, вимальовувалася своєрідна картина подій вікової давнини.

Вочевидь, прибульці, значно переважаючі своїм науково-технічним потенціалом землян, розраховували відвернути смертоносний ядерний вибух. Але чи то не встигли, чи то не змогли зупинити — незважаючи на всі їхні хвалені переваги. Наявний факт: вони відкрили "канал часу" — тунель між XX і XXI сторіччями, коли вибух уже стався. Прибульці (звідки саме, залишилося нез'ясованим) перенесли частину радіації у майбутнє. І водночас локалізували її у просторі таким чином — невідомим нам засобом, — що за межі суворо окресленого кола смертельне випромінювання не вийшло.

У тракторі, покинутому напризволяще росіянами XX сторіччя, очевидно, знайшла притулок одне з інопланетних створінь, що здійснювали практичне виконання експерименту. Саме тому в кабіні утворилося якесь перехрестя світів і часів, завдяки чому предмети різноманітних епох виявилися злитими в одне ціле.

— Взагалі, — підсумував академік, — висновок належить зробити такий: незважаючи на всю свою могутність, прибульці з зірок утручалися в земні справи надто по-дилетантськи. Варто згадати хоча б випадок першого місяця Великої Вітчизняної війни, коли НЛО переніс одного бійця Червоної Армії і трьох німецьких солдатів за лічені хвилини, по-перше, на радянський Далекий Схід, по-друге, на сім років уперед, в 1948 рік. Могло це істотно вплинути на хід війни, як ви гадаєте? — спитав Ферапонтов і розвів руками. Питання було риторичним.¹

Уже прощаючись на аеродромі, Алмейда сумно сказав:

— Ми навіть не дізналися, як вони виглядають. Шкода...

— Поставте себе на місце прибульця у тракторі, — відповів Черепанов. — Якщо б ви вирішили передати мешканцям іншої планети такий запис — свідоцтво їхньої колишньої глупоти й жорстокості, додали б ви відомості про свою анатомію?

Жоао кивнув, потиснув руку Віталію і направився до трапу.

Проводжаючи поглядом лайнер, Черепанов подумав, що от і трапилась нагода побувати в Челябінську, слава Богу, він звідси недалеко... "А все-таки наші діти щасливі, — майнула думка, — для них що атомна бомба, що Змій Горинич — страшна казка, не більш."

— Скоріше, — уявно скомандував сам собі, — може, ще сьогодні встигну. — І вирушив до каси купувати квиток на літак.

Травень 2000 р.

Самородок

До засідання Міжнародного Центру Дослідження Часу залишалося півгодини... Денис прийшов занадто рано. Просто раніше звичайного прокинувся, зробив зарядку і вирушив на роботу. Видно, сьогодні відбудеться щось важливе — адже нечасто співробітники збираються в залі засідань, звичайно в ньому порожньо.

Центр був створений невдовзі після того, як стало можливим переміщення у часі. Деякі фантасти минулого наївно вважали, що такого роду "прогулянки" будуть доступні мало не всім бажаючим.

На жаль, хронотранспортування виявилося справою диявольськи складною та небезпечною. В усьому світі були відібрані декілька десятків витримавших особливі іспити людей — в основному до 30 років — здатних на цю ризиковану подорож. Денис був серед них єдиним росіянином.

Керівником МЦДЧ був призначений історик зі світовим ім'ям Хосе Дієго Фернандес, латиноамериканець за походженням. Він був мозком Центру, але сам у часі не переміщався.

Хоча медицина значно продовжила термін життя людини, все ж 105 років — непідходящий вік для настільки незвичайного заняття: організм не витримає дематеріалізації, не говорячи вже про матеріалізацію в іншій епосі.

Денис заходився розглядати тих, що входили в зал.

Другим після нього, за 15 хвилин до початку засідання, прийшов Юхан — добродушний велетень норвежець із синіми, як води фіорда, очами та рудуватою борідкою. Та особлива скандинавська борідка — предмет гордості Юхана; нізащо він не бажав розпрощатися з нею, навіть коли це бувало потрібне "для ролі", в тій чи іншій епосі. Загалом же він людина тямуща, не підведе.

Знову прочинилися двері. Третім з'явився китаєць Лін Чжи. Завжди акуратно розчесаний, підкреслено діловий. Лін Чжи — розумник, надійний товариш (що не раз доводив), але ця його звичка посміхатися недоречно...

Денис миттєво відігнав цю думку. "Не доречно" — це за європейськими поняттями. Не можна ж і насправді сміятися над особливістю національного менталітету.

Наступною ввійшла в зал італійка Лаура, подарувавши всім осяйну посмішку. Вона була відома своїм умінням завжди зберігати самовладання, гарний настрій або хоча б його видимість. Немаловажна якість для небезпечної професії.

Денис мимоволі замилувався нею. Густе, до поясу волосся шатенки, довгі гарні ноги, яскраво-червоні нігті. Але коли якось необхідно було перетворитися на монашку, Лаура впоралася з цим без зайвого клопоту. Тоді вона справді виглядала навіть занадто скромно.

В останні хвилини товариства швидко прибуло — бо саме товариством слід було би назвати цей дуже спрацьований компактний колектив.

Індієць Харишчандра...

Африканка Нгвету...

Угорець Тибор... З ним давно не бачилися, а адже майже земляк! (У порівнянні з іншими, ті живуть далі від Росії).

І, нарешті, сам шеф — Хосе Дієго, величним виглядом нагадуючий сивого лева. Повільними, майже королівськими кроками пройшов він до трибуни.

Після звичайних вітань Фернандес натиснув ледве помітну кнопку — і в залі миттєво згасло світло. На стереоекрані виникла стара фотографія, зроблена ще в часи, коли знімки з роками жовкли та вицвітали.

На мандрівників дивилася молода людина з минулого — певно, європеєць, можливо, слов'янин. Денис відчув це відразу. По всьому було видно, що потрапив колись у вінця фотооб'єктиву молодик, схоже провінціал. Мабуть, тільки одне було в ньому надто незвичайне — глибокий пронизливий погляд темних очей.

Дозволивши аудиторії декілька хвилин розглянути незнайомця, Фернандес поважно, навіть урочисто вимовив:

— Перед вами, друзі мої, людина, що певно могла стати великим фізиком, якщо тільки не одне але... В середині ХХ-го сторіччя він безслідно зник. — Цією заявою шеф максимально сконцентрував увагу аудиторії.

— Дами й панство, перед вами фотографія Андрія Сорокіна, студента другого курсу Московського університету. Фото зроблене в 1960 році. Відтоді, я хочу сказати, з того самого часу, про нього не збереглося жодних відомостей. Підкреслюю — жодних! Ані про його життя, ані про його смерть. Він ніби випав за межі свого часу, що для другої половини ХХ-го сторіччя вкрай не характерно. Тому і тяжко пояснити, що насправді із Сорокіним відбулося...

— А невже для пересічного людства він таке велике наукове світило? — вирішив уточнити для себе допитливий Тибор.

Шеф тільки схвально кивнув:

— Я очікував почути саме це запитання. Річ у тому, що допитливий молодик Сорокін в той досить віддалений від нашої повсякденності час уже винайшов засіб приборкання атомної енергії, що ставив перепони розповсюдженню радіації у випадку аварій на ядерних реакторах, в ті часи ще нечисленних, але вже достатньо неспокійних...

Зараз я не буду вдаватися в подробиці, але скажу коротко й гідно цієї людини: Андрій Сорокін — геній, бо тільки генію таке під силу. Та й те, що він задумався про це в тоталітарній країні говорить про те ж. Адже тоді ядерна енергетика була в пелюшках і опікалася в СРСР далеко не найгуманнішим відомством, до якого довгий час мав пряме відношення жорсткосердний поплічник Сталіна Лаврентій Берія. На небезпеці, що виникає в зоні тривалого ядерного напіврозпаду, навіть після Хіросіми й Нагасакі, розумілися ще небагато...

Але я захопився... Чекаю вашого слова, друзі!

Пролунав нерішучий голос:

— Але це означає... Якщо винахід Сорокіна був б упроваджений, то після цього не відбулася би Чорнобильська катастрофа. Четвертий блок був би ізольований і не порушив би всесвітньої екології.. Чудно, що люди так і не використали цю можливість...

Фернандес тільки похитав головою.

— На жаль, той проект був у той час нездійсненним. Андрій, як будь-який геніальний винахідник, поспішив випередити свою неповоротку епоху. Але уявіть, свій винахід він зробив на другому курсі! Але на кафедрі фізичного факультету чомусь збереглася тільки одна коротенька анотація. В наступні десятиріччя вся країна суцільно захопилася здачею макулатури... Це відомо.

Ви тільки уявіть, який величезний вклад міг внести Андрій Сорокін в науку! Зустрітися з ним і вивчити цей феномен ми просто зобов'язані! Але з урахуванням збереження причнинно-наслідкових зв'язків нашого з вами просторово-часового континуума. Ми просто не маємо права обминати такий феномен!

Більшість присутніх мимоволі повернули голови в сторону Дениса.

Звертаючись до нього, шеф театральним жестом указав на аудиторію:

— Ви зрозуміли ці погляди, мій любесенький? Москва — це за вашим фахом.

Денис був трохи збентежений.

— Так... Але я не вельми знайомий з тією епохою...

— Так у чому ж справа? В найкоротші терміни доведеться познайомитися зі всіма тонкощами, як і належить досвідченому досліднику. З тим вам і карти в руки, як любили мовити в старовину ваші співвітчизники. Ну, на крайній випадок, можемо відправити туди Лін Чжи — це він у нас фахівець із двадцятого сторіччя. Його знання просто енциклопедичні, але от сам він...

По рядах пробіг смішок. Китаєць у ролі москвича — це було забавно, якщо тільки не небезпечно. Смішок затих. Багато хто замислився — всім був пам'ятний час масових репресій і розстрілів імперіалістичних шпигунів всіх відомих і невідомих розвідок у кінці тридцятих років.

Сидячи в кріслі, Фернандес уважно дивився на Дениса.

"Спершу, як завжди, невеликий іспит", — подумав Денис і не помилився.

— Про що б вас спитати? — сказав шеф. — Охарактеризуйте другу половину ХХ сторіччя.

— З історії СРСР?

— Ні. Обстановку у світі в цілому.

— Світ був розколотий на два ворожих табори, — почав завчено Денис, — умовно названих "Захід" і "Схід". Між ними велася так звана "холодна війна"...

— В чому її суть?

— Сторони ненавиділи одна одну лише тому, що у них був різний суспільний лад. Щоправда, в кінці сторіччя становище змінилося...

Шеф мовчки підняв долоню. Це означало — досить.

— Так, теоретичні знання у вас є. Звичайно, для вас усе це абстракція... Ми всі призвичаїлися жити в єдиному світі. Справа в тому, Денисе, що протистояння стосувалося навіть побуту людей. Певно, до Сходу це відноситься в більшій мірі, ніж до Заходу.

"Низькопоклонство", "ідеологічне проникнення супротивника", "чужий вплив" бачили в музиці, в живописі — так що там! — навіть в одязі, в певному стилі поведінки... Ідеологічні догми нерідко ламали життя людини... Узагалі, ви це досконало вивчіть.

Він простягнув Денису найтоншу пластинку з цифровим кодом.

— От перепустка в четвертий інформаційний блок. І не раджу вам виходити з нього, доки не станете людиною того часу. Звичайно, ви знаєте мій улюблений вираз у таких випадках?

Денис посміхнувся:

— Просякнутися духом епохи?

— От саме. Максимум старання. Мак-си-мум!

Шеф піднявся, не поспішаючи пройшовся по кабінету.

— Ваше завдання, Денис, ускладнюється тим, що на цей раз немає конкретної програми дій. Ми не знаємо, яка доля людини, що нас цікавить. Транспортувати особистість у наш час ми можемо лише в одному випадку.

(Останньої фрази шеф міг би не говорити. Це були ази, відомі кожному співробітнику МЦДЧ: забрати видатну людину з минулого в майбутнє дозволялося лише тоді, коли її життя в "рідному" часі завершилася. Скажімо, Джордано Бруно можна було врятувати від вогнища в ту мить, коли дрова готові були спалахнути. Не раніше.)

Трохи помовчавши, Фернандес продовжив:

— Ви повинні знайти Сорокіна. Побалакати з ним. По можливості спробувати дізнатися, що з ним трапилося або могло трапитися. Далі — учиніть згідно обставин.

Відступивши на півкроку, шеф критично оглянув Дениса:

— Так... Зовнішність міняти не доведеться... Окрім одягу, зрозуміло... У вас істинно слов'янський тип обличчя...

І тут же — без усяких переходів:

— Сподіваюсь, вираження "хрущовська відлига" вам про щось говорить?

Денис кивнув:

— Приблизно.

— Непогано для початку. — Фернандес подав руку Денису. — Дерзайте, мій хлопчику! Бажаю успіху!

Три тижні самопідготовки в інформаційному блоці пролетіли, як три дні. Ретельно вивчав Денис побут, вдачу, особливості вимови середини ХХ сторіччя, входив у курс політичних, економічних, культурних подій епохи. Не обійшлося без перегляду кіно — і фотодокументів, прослуховування записів радіопередач.

Дещо Денису подобалось — він відчув загальну атмосферу піднесення, прагнення до кращого. Але від ура-патріотичних фільмів про цілину його просто нудило. Що поробиш, це теж необхідно.

Нарешті, настав день, коли Денис вийшов із четвертого блоку, почуваючи, що до переміщення в часі він готовий. А це почуття рідко його обдурювало.

Дематеріализація минула успішно.

... Денис матеріалізувався на площі перед вокзалом. В цьому людському мурашнику на нього ніхто не звернув уваги. Пару хвилин він стояв, дивившись на натовп, автомобілі, тролейбуси (до чого смішні!), найближчі будинки. Після цього увійшов усередину вокзалу.

Потрібно призвичаїтися до обстановки, перш ніж пускатися в дорогу. Поблукав трохи, подивився розклад поїздів. У двох кроках від нього хтось зронив газету. Денис поглянув на дату — свіжа (кінець травня). Дуже до речі.

Подивимось, чим сьогодні живе країна і світ.

Допит американського льотчика-шпигуна Пауерса — от вона, "холодна війна"!

В Києві йде будівництво метро, пуск першої черги призначений на кінець року.

Алжир воює за незалежність, ідуть запеклі бої...

На екрани виходить художній фільм "Мічман Панін"...

Погода — нецікаво...

Фейлетон — ну його...

Швидко проглянувши спортивні новини, Денис акуратно поклав газету на один із кіосків.

Дізнатися, як проїхати до МДУ, було нескладно. Через декілька хвилин Денис був уже на шляху.

По дорозі він уважно розглядав усіх навколо, намагаючись вловити кожну деталь. Коли ще вдасться побувати в цьому своєрідному живому музеї?!

І марно намагався позбутися підсвідомого почуття жалощів — він завжди жалів людей, змушених користуватися відсталою технікою. Це вже в крові, хоча мандрівнику в часі, може, й заважає.

Недалеко від пам'ятника Ломоносову він гукнув хлопцеві в коричневій куртці:

— Гей, друже, як до гуртожитків добратися?

— Дивлячись, який факультет.

— Так у мене земляк — фізик, бач ти... — Денис прикинувся сільським.

— Тоді зі мною пішли. Бо довго розповідати.

"Не кращий варіант", — вирішив Денис, але пішов разом із хлопцем. По дорозі вони перекинулись парою незначних фраз — Денис намагався мовчати.. У самого гуртожитку хлопець у куртці покинув його, сказавши, що "справ ще купа". Денис подякував йому і не затримував.

Побачивши вахтера, він хвилину вагався, після цього з відсутнім виглядом пройшов повз. Прийом подіяв — вахтер не змусив показати документ.

Піднявшись на другий поверх, Денис ледве не зіткнувся в коридорі з китайським студентом, що гортав на ходу конспект. Заглянув на кухню — і там побачив жовті обличчя.

Ого, скільки китайців! Певно, саме тут Лін Чжи зійшов би за свого.

Нарешті,махнувши рукою на побоювання (не до ворогів же потрапив!), Денис постукав у перші двері, що трапилися. Зсередини почулося привітне: "Заходь". Денис заглянув у кімнату, спитав у двох братів-близнят:

— В якій кімнаті Сорокін Андрій, не скажете?

— Ні... У нас такого немає, — відповів один, а інший спитав:

— Він з якого курсу?

— Із другого.

— А-а... — разом сказали обидва. — Тоді поверхом вище.

Швидко кивнувши: "Спасибі", Денис злетів по сходах на третій поверх. Трохи постояв у кінці коридору, розмірковуючи. Тепер потрібно бути особливо обережним.

Жодного зайвого слова, усе зважити, не хвилюватися. Краще, звичайно, якщо Андрія зараз тут не виявиться — тоді розпитати про нього. Але в першу чергу — обережність.

На цей раз Денису пощастило. На одній з дверей він помітив напис великими літерами СОРОКІН А. І, відкидаючи геть нерішучість, постукав. Почувши у відповідь щось невиразне, увійшов.

Високий рябий хлопець рився в тумбочці. Він щось шукав, нервував, був так захоплений пошуками, що не звернув уваги на Дениса, який увійшов. Тільки через хвилину незадоволено підняв голову і поділився своїм нещастям:

— Лекції, тобто конспекти за перший семестр кудись поділись... Думав, не знадобляться вже, а тут як назло...

Денис без найменшого співчуття твердо заявив:

— Я до Андрія Сорокіна.

— До Андрюхи? — обличчя рябого хлопця витягнулася. — Так його ж витурили.

Декілька секунд (йому вони здалися довгими) Денис переборював стан, близький до шоку. Він був готовий до будь-якого повороту подій, окрім такого. Сорокін... відрахований! Автор геніального винаходу! Але він не міг бути невстигаючим студентом! Це дикість якась!

Хоча... Є аналогія. Великого Корольова у свій час теж вигнали з інституту. Але ніколи розмірковувати, треба продовжувати гру.

— Сорокіна вигнали, говориш? — перепитав Денис. — Так він же семирозум!

— Це точно. Башка — о! — рябий підняв великий палець. — Тільки його не за це. Не за "хвости".

— А за що ж?

— За рок-н-рол. Чули такого — Елвіс Преслі? У нас тут півобщаги його платівки слухало. А прихопили одного Андрія. Якраз тоді комісія прийшла...

Хлопець відкрив товстий зошит, підморгнув, витяг із неї щось біло-сіре. "Платівка" була зроблена на рентгенівському знімку.

— Так Андрій же — винахідник! — сказав Денис. — Що ж він, платівку цю сам зробив, ганявся за цією музикою? Наскільки я знаю, він іншим був зайнятий.

— Тю, ну й питаннячка! — скривився рябий. — Це общага! Хто приніс, кому дав— хіба знайдеш? Його застукали — ну і все...

Денис не вірив своїм вухам. Застукали! Ніби йдеться про крадіжку або хуліганство. Але зараз не час для емоцій.

— Де ж він тепер? — спитав Денис. — Додому поїхав?

— Як би не так! Він же винайшов чогось там щодо АЕС, ходив до Інституту атомної енергії, хотів потрапити до самого Курчатова, та не встиг. Академік сьомого лютого помер.

А тепер, каже, не поїду з Москви, доки правди не знайду. Ходить, домагається, все хоче, щоб його винахід визнали. Речі тут залишив. Так у нього речей тих — кіт наплакав. Ночує на вокзалах. Я б на його місці плюнув до... матері на таке життя.

— Де, ти говориш, він ночує? — Денис був приголомшений.

— На вокзалах. Де ще ночувати? Там і підробляє, вагони розвантажує. Два рази підряд на одному вокзалі не спить, щоб в око не впасти. В Москві тих вокзалів вистачає. А ви йому хто будете?

— Родич, — ухильно відповів Денис.

— Ро-одик? — протягнув рябий. — Він казав, у нього, окрім тітки, нікого немає.

— Я далекий родич, — сказав Денис. — Опинився проїздом у Москві, вирішив провідати...

— Самі здалеку?

"Біс би тебе забрав із твоєю цікавістю"— беззлобно подумав Денис, а вголос відповів:

— Із Цілинограда.

— Що? — на рябому обличчі з'явилася недовіра. — Я такого не чув, хоч і був на цілині. Нове місто, чи що?

— Там усе нове, — сказав Денис, намагаючись виглядати спокійним. Він зрозумів, що припустився помилки. Але якої?

— Я його знайду, — додав він після паузи. — Раз у хлопця лихо, повинен його знайти. За добу обійду всі вокзали.

— Та ви що, серйозно? — сусід Сорокіна по кімнаті очманіло дивився на Дениса. — Ви на один вокзал підете, а він буде на іншому. Підете на інший, він звідти піде. Так можна місяць ловити його.

— Нічого, я знайду. У мене чуття.

— У вас, видно, всі в роду такі, — пробурмотів хлопець, — настирні...

Вийшовши на вулицю, Денис відчув досаду. Що він сказав не так? І раптом його ошарашило. Адже Цілиноград — це Акмолінськ! Назва Цілиноград з'явиться на карті через два роки.

За таку помилку може здорово влетіти. Скажуть, не вивчив епоху... Щоправда, у апарата зв'язку сьогодні чергує Юхан, він не настільки сильний у російській, щоб усе зрозуміти. І всі ж неприємно. Гаразд, зараз Андрія треба шукати, а не думати про неприємності...

Минуло чотири з половиною години.

Денис уже побував на Савеловському, Казанському, Ярославському і продовжував пошуки. Спочатку він був майже впевнений, що знайде Сорокіна — адже недарма співробітникам Центру за спеціально розробленою методикою розвивали телепатичні здібності. Але потроху оптимізм став зменшуватись.

Інтуїція зараз підказувала, що Андрій десь поблизу, однак — його не було. Поступово Денис приходив до висновку, що телепатом потрібно народитися. А у кого немає від народження цього хисту — розвивай не розвивай... І взагалі, звідки ця певність, що він знайде Сорокіна саме на вокзалі? Адже не із самих вокзалів складається його життя!

Доведеться, видно, оббігти всі вокзали Москви вночі (саме оббігти, адже транспорт не ходить) і оглянути в усіх залах очікування тих, що сплять. Добре, що є із собою таблетки енергійну — енергії знадобиться ого-го! — і окуляри, що дозволяють бачити в темряві, як удень. Іншого виходу немає.

З такими невеселими думками Денис направився до буфету. Енергін — це, звичайно, добре, але не завадило б перекусити, перш ніж починати нічний пробіг по вокзалу...

І тут Денис побачив ЙОГО!

Андрій Сорокін сидів на краю ослону і цмулив із пляшки пиво. Він виглядав гірше ніж на фотографії — видно, часто доводиться сидіти на голодному пайку. Щоки провалилися, очі запалені.

На ньому незручно сидів потертий сірий піджак явно з чужого плеча — рукави були короткуваті. Чорні брюки залатані в декількох місцях.

І ще щось не відповідало в його вигляді зображенню ,що збереглося. Якийсь невловимий штрих... Ага, ластовиння на носі. На фотографії його не було. Але чого чекати від старого аматорського знімка? Добре, що хоч ніс видно.

Тут Денис відчув нову тривогу. Як підійти, з чого почати розмову? Захоплений пошуками, він не подумав про це раніше.

Адже Сорокін довго тут не залишиться. Зараз доп'є пиво і піде. Не можна зволікати.

Проклинаючи свою нерозважливість (про що думав?), Денис розміреним кроком підійшов до Андрія і, усаджуючись поруч, неголосно вимовив:

— Що голову повісив, Андрюшо?

Сорокін здригнувся, поставив недопиту пляшку на підлогу, насторожено подивився на Дениса:

— Ви... Звідки мене знаєте?

— Ми все, брат, знаємо, — навмисне фамільярно сказав Денис. — В Інститут Курчатова ходив?

— Ну, ходив... Тільки нічого не добився...

— Не має значення. Ми тебе помітили. (Денис спеціально говорив "ми", даючи зрозуміти, що він — не приватна особа).

— Ми — це хто?

— Почекай, з часом усе дізнаєшся. Тільки давай без переляків. А те у тебе, бачу, очі бігають.

— Нічого не бігають... — ображено сказав Андрій. — Просто несподівано.

— Так от, я хочу погомоніти з тобою як фахівець. Я теж фізик.

Денис завжди зазнавав ніяковів, коли доводилося брехати. Але в його справі брехня неминуча.

— Фізик... — зітхнув Сорокін. — Тепер я вже ніхто. Мене з університету вигнали.

— І це нам відомо.

В очах Андрія з'явився страх — тепер уже справжній.

— Відомо... Усе ви знаєте... А, може, ви з КДБ?

Денис поморщився:

— Що у тебе на думці! Якщо хочеш, можу поклястися, що до КДБ, міліції й армії стосунку не маю.

— Та ні... Навіщо ж клястися... Я вам вірю.

— От і добре, що віриш. Скажи спочатку, що тобі говорили, коли ти зі своїм винаходом звертався... е-е... — Денис завагався, підбираючи незвичне бюрократичне слово, — в різні інстанції?

— Так різного наслухався... — ледь вимовив Андрій. Видно, йому нелегко було про це згадувати. — Частіше, щоправда, із мною зовсім говорити не хотіли...

— А коли хотіли? Тоді що?

— Одного разу докорили, що я, хлопчисько, солідних людей від діла відриваю. А то ще сказали в такому дусі, що які, мовляв, на наших атомних електростанціях аварії? Вони ж найнадійніші! І взагалі, — Сорокін заговорив чужим голосом, наслідуючи когось, — наша країна семимильними кроками йде до комунізму, а я — скептик, у світле майбутнє не вірю... Та що там розповідати? — він замовчав і спохмурнів.

— От що, хлопче, — сказав грубувато Денис, — ти не розкисай. Не знаю, що за демагог тобі трапився, але, бачу, ніхто не сказав тобі головного. Як думаєш, що головне?

Андрій задумався.

— Невже проект нікому не потрібний?

— Потрібний-то він потрібний, — відповів Денис, — тільки ми з тобою його здійснення не побачимо. Для впровадження твого винаходу немає бази, і з'явиться вона не скоро. В наступному сторіччі... — і на всякий випадок додав: — Напевно. А зараз я поясню в деталях.

— Ви зараз не встигнете, — сказав Сорокін.

— Тобто?

— Зараз товарняк прийде. — Андрій поглянув на годинник. — Якщо не запізниться, через вісім хвилин. — Розвантажити треба, я вже домовився. Там чекають, — він невизначено показав рукою вдалину. — Адже я зараз цим на життя заробляю. Отакий я тепер фізик.

Денис швидко встав.

— Я з тобою. Розвантажувати будемо разом. Заробіток — весь тобі.

— Та що ви? — Андрій був вражений. — Незручно.

— Жодних "що ви"! Ідемо, кажу!

Вони удвох направилися в кінець перону.

Через деякий час, коли розвантаження вагонів і детальна розмова про досягнення науки й техніки, винахідників і їхню нелегку долю були вже позаду, Андрій раптом збадьорився:

— Ну, ви дасте! Там, у вагоні! Якщо б не знав, хто ви, подумав би, що ви тут вантажником. Мені за вами не угнатися.

Денис ледь було не сказав: "А що б ти подумав, побачивши мене в кратері вулкану?" — але прикусив язика. Там, у Центрі, хвастощів не вибачать.

— Давай краще про тебе поговоримо, — запропонував він.

— Про мене? Так що про мене говорити… Усе розказав уже.

— Ні, не все. Ти розкажи про своє життя. Із самого дитинства. Хочу дізнатися, який твій корінь.

— У мене таке дитинство, — зітхнув Андрій, — краще не згадувати. В перший рік життя сиротою залишився. Батько загинув на фронті, а мати із сестрою — під бомбами, коли везли нас в евакуацію. Мене тітка врятувала. У неї теж усі загинули... Вона мене виростила.

— Ти в селі зріс?

— В райцентрі. Та, взагалі... Майже село.

— До університету поступив із першої спроби... — сказав Денис. — Ти був упевнений, що поступиш?

— Я про це не думав. Хоча, якщо не впевнений, чого ж пробувати?

— Хм... Що ж, в цьому є резон А що ж ти зараз не поїдеш додому, не допоможеш своїй тітці? Адже в неї більше нікого немає.

— Скільки там я їй допоможу? Одне літо... Усе одно восени —ать-два! На три роки...

Денис, набираючи заклопотаного вигляду, зітхнув:

— Так, армія... Тобі дев'ятнадцять стукнуло вже?

— Скоро. — Андрій трохи помовчав. — Я перед самою війною народився. За три дні.

В пам'яті Дениса зринули скупі анкетні дані, що дійшли з ХХ сторіччя: "Дата народження — 19 червня 1941 року". Так, це він.

Після недовгих вагань Денис сказав:

— Хочеш, покажу тобі унікальний прилад? Узагалі він поки що засекречений, але ти, я впевнений, людина серйозна, не розбовкаєш.

— Щось пов'язане з обороною?

— Напрямки — ні. Хоча як сказати. Може і в цій справі згодитися.

Денис дістав із внутрішньої кишені предмет, що нагадував невеликий твердий ремінь. Звернув кільцем.

— От. Одягни на голову — і всі твої думки, як на магнітофон, запишуться. Я їх потім зможу прочитати. Не хвилюйся: твоїм недругам, якщо вони у тебе є, це не дістанеться.

— Навколо голови, так? — Андрію стало цікаво. — А про що думати?

— Та про що хочеш. Про долю. Про минуле й майбутнє. Про те, що любиш і ненавидиш. Про Землю й зірки...

Декілька хвилин вони сиділи мовчки. Андрій "намотував" думки на стрічку, Денис розмірковував, чи правильно він учинив, відкривши Сорокіну призначення приладу.

На людей більш далеких часів його одягали "під різними соусами", переважно — під виглядом амулета. Але у випадку з винахідником-самородком, що обігнав свою епоху, Денис визнав блюзнірство вдатися до обману.

Цю процедуру називали в Центрі лірично: "взяти уламок душі". Саме ці "уламки" — думки і почуття людей різних сторіч — складали головне багатство й гордість МЦДЧ.

Нарешті Андрій сказав:

— Щось я втомився, голова паморочиться. Ви вже вибачте...

— Чого ти вибачаєшся? — сказав Денис. — Не розумію я, чи що, яке в тебе життя? — Він зняв прилад із голови Сорокіна і сховав. Через силу вимовив: — Прийдеш з армії, обов'язково відновись в університеті. Тобі навчатися треба. — Хоча розумів, що цього чомусь не відбудеться.

"Що ж із ним сталося?" — міркував Денис, коли вони йшли назад до пасажирських платформ. І прийшов до висновку, що Андрій, очевидно, загинув під час військової служби, виконуючи який-небудь секретний наказ.

І тут відбулося те, що Денис — за натурою спокійний, стриманий — потім не раз бачив у кошмарному сні.

На рейках стояла дитина. Наближався поїзд.

Денис помітив це раніше, ніж люди на пероні. Його почуття були більш гострими, реакція швидше, ніж у людей ХХ сторіччя. Але Андрій помітив дитину лише на частку секунди пізніше.

Він кинувся до поїзда, якимось неймовірним рухом вихопив малюка ледь не з-під колес, відкинув (малюк описав дугу в повітрі, голосно плачучи) і... опинився під колесами сам.

Далі у свідомості Дениса все змішалося. Гудок, свист, брязкіт металу, людський крик... Він бачив, що допомогти вже більше нічим не можна. Біля рейок лежали відрізані ноги в чорних витертих брюках і стоптаних черевиках, заплямовані кров'ю. До місця трагедії з криками бігли люди...

Вперше за всі випадки своїх переміщень у часі Денис утратив самовладання. Він бачив, як гинули на війні люди. Бачив, як помирали під час стихійних лих. Але ця смерть була випадковою, і тому — особливо нестерпною.

Денис отямився, тільки коли помітив, що стоїть посеред перону, а навколо нього — багатоликий, різноголосий натовп.

От і все. Ось і розгадка таємничого зникнення Андрія Сорокіна. Можливо, тільки через декілька сторіч археологи відшукають (не без допомоги Центру) його безіменну могилу і нададуть цьому талановитому хлопцю ті почесті, на які він заслуговує.

Подальше перебування в ХХ сторіччі не мало сенсу. Роблячи вигляд, що заводить годинник, Денис ледве торкнувся нігтем до одного йому відомої точки з нижнього боку корпуса. Зник циферблат, і на мініатюрному екранчику з'явилася бородате обличчя Юхана. Денис нічого не сказав — адже навкруги народ! — лише зробив умовний рух губами. Юхан згідно кивнув.

Старенька з двома величезними вузлами, яка стояла поблизу, заціпеніла. На тому місці, де щойно зупинився Денис, нікого не було. Повітря тремтіло.

Старенька набожно перехрестилась.

Денис щойно закінчив звіт про перебування в місті Москві 1960 року. В зал МЦДЧ стояла гнітюча тиша.

Першою порушила мовчання Лаура:

— Це страхітливо! Несправедливо! — вигукнула вона. — Нехай у Андрія не було рідних у Москві. Але ж були друзі! Вони могли б його упізнати?!

— Яким чином? — м'яко спитав Хосе Дієго.

— Чому фотографію загиблого не надрукували в газеті? — обурено сказала Лаура і, помітивши скептичну посмішку шефа, додала тремтячим голосом: — Але... Я займалася двадцятим сторіччям... І я знаю... Як це робилося...

— На превеликий жаль, дитинко, — сумно сказав шеф, — повинен вас розчарувати. В тодішньому Радянському Союзі не було прийнято давати такі оголошення.

Минуло ще півхвилини тиші. Подякувавши Денисові за "уламок душі" неабиякої людини, Фернандес звернувся до всіх:

— Я, друзі, розумію ваші почуття. Але справи є справи. Попрошу всіх зосередитися...

Безшумно з'явився стереоекран. Міжнародний Центр Дослідження Часу продовжував роботу.

Листопад 1991 р.

Пастка Хроноса

...Як це принизливо — чекати!

Я сиджу біля дверей кабінету заступника голови Корпусу Розвідників Часу, до якого належу й сам, і чекаю поки мене покличуть на розправу. Що це буде саме розправа, нітрохи не сумніваюся. Причиною є та найзлощасна експедиція до середини ХХ-ого сторіччя. Невже моя провина така велика?

Нарешті двері розчиняються. Не чуючи під собою ніг, переступаю поріг кабінету. Його господар — франкомовний креол-ґвіанець Жозеф Лабрюйєр — дивиться на мене як на безнадійно хворого.

— Ну, що, благодійнику, догрався? Зробив подарунок коханій? Чи хто вона тобі така?

Я страждальницьки дивлюсь на шефа і ледь стримуюсь. Невже з Оксаною Бойко щось негаразд?

— Вона загинула? — тихо питаю я.

— Загинути, то не найгірше, що могло статися в її епоху. Вона жива, але життя ти їй зіпсував. Своєю дурною витівкою, коли порушив інструкцію...

Мені нема чого сказати у відповідь. Я болісно пригадую, з того все почалося. Певно, з того дня, коли декілька запальних розвідників часу вирішили врятувати в Києві звичайного чоловіка, із яким трапилось лихо...

Не буду розповідати, з якої нагоди наші хлопці забралися в 1957-ий рік — це означало б заглибитися в хащі, із яких і не виберешся. Скажу найголовніше: вони удвох бачили, як на розі Хрещатика і вулиці Свердлова передчасно посивілого чоловіка середніх літ, з орденськими планками на грудях, збив автомобіль. Одразу викликали "швидку", але було запізно...

Нас зовсім не цікавило, хто винен — водій чи пішохід — і чи було водія покарано. Хвилювало інше: хто загиблий? Яку людину втратив світ?

Коли потрібно, ми здобуваємо інформацію, як кажуть, з-під землі — усіма можливими засобами. І на цей раз дізналися...

Колгоспний агроном із Чернігівщини, фронтовик і батько трьох дітей, приїхав до Києва на фахову нараду. Його збила машина. Усе так просто. Була людина і немає. Звичайна буденна трагедія.

Ми заклали його біографічні та психофізіологічні дані до новітнього біокомп'ютера, який вираховує вірогідність подальшої долі, і він, наш електронний Нострадамус, з імовірністю 96,18% видав прогноз: якби не трагічна мить, цей скромний трудівник прожив би майже на сім років більше і помер би навесні 1964-го від серцевого нападу.

Отже світ не перевернеться, не стане в цілому ні кращим, ні гіршим. Але принаймні ще сім років троє дітей матимуть батька.

Ніхто з нас не став би докладати зусиль, щоб відвернути вбивство Юлія Цезаря чи Павла Першого — це змінило б шляхи розвитку великих потужних держав, та й світу в цілому. Але чому б не врятувати одного з тих, кого в середині двадцятого століття називали "гвинтиками"?

Я сідаю в капсулу, зовні схожу на малолітражний автомобільчик. Вона вміє їздити, плавати й літати, але найголовніше — її легкий рух крізь потік часу.

Капсулу герметично зачинено. Я — у кріслі. На мені костюм, пошитий за модою тих часів, в кишенях — майстерно виготовлені підробні документи та справжні грошові знаки. Не можемо ж ми підривати економіку минулого фальшивими грошима?

В голові — ще одна мова інтенсивно вивчена уві сні за допомогою гіпнопедії. Здається, дев'ята.

Протягом мандрівок у часі мені доводилось бути Дітрихом Міллером, Джимом Мітчеллом, Луїджі Паскуаліно, Степаном Варфоломієвим... Цього разу мене звуть Борис Костюк.

Повільно плинуть висотуючи душу секунди. Капсула переміщується в темпоральному полі. Це схоже на космічні перевантаження, але, на мій погляд, ще гірше.

Нарешті тортури скінчено. Дивлюсь на тайм-табло, яке ніколи не помиляється. Воно може геть вийти з ладу, але неправильно показати — ніколи. На ньому чотири рядки цифр: червоні — за християнським календарем, жовті — за іудейським, зелені — за мусульманським, сині — за буддійським. Звертаю увагу на перший рядок — я все ж таки європеєць... Палають рубінові цифри: 06091957. Шосте вересня п'ятдесят сьомого року двадцятого століття.

Тепер капсула починає переміщення в просторі. Хоча вона й оточена захисним полем, але все ж не є цілком невидимою. Її спостерігають астрономи у вигляді сяючого диска.

(Кумедно було читати брошурку, видану наприкінці двадцятого століття. Автор, дійшовши правильного висновку, що ми приходимо з майбутнього, абсолютизував свою гіпотезу — ніби крім нас, ніяких інших НЛО не існує...)

Наблизившись до Києва, капсула — тепер уже цілком невидима — робить посадку в Голосієві між молодих на той час дерев. Через кілька хвилин я — на свіжому повітрі, а мій транспорт — оточений надійним захисним ковпаком. Неможливо ні помітити, ні наблизитись. Звідси до центру міста слід добиратися тролейбусом...

Про мій "подвиг" на розі Хрещатика розповідати не варто. Я врятував агронома аж надто банальним чином, описаним десятки разів: попрохав у нього закурити. (Хоч я ненавиджу тютюн, вважаю куріння дикунською звичкою минулого, але під час експедицій іноді доводиться палити.) Завдяки цьому він зійшов із тротуару на півтори хвилини пізніше і фатальний автомобіль проїхав повз нього.

Зате потім я вперше відчув, що таке ейфорія. Ішов Хрещатиком і моя душа співала: "Я — Розвідник Часу — зберіг життя хорошій людині!"

І мені захотілося відзначити цю подію чимось незвичайним. Уперше за багато років мене тягло на хлоп'ячі витівки. Я майже не приглядався до вуличної архітектури — у такому був стані. А дарма! Та про це потім...

Проте я все ж не міг не помітити, як бідно живуть тут люди! І у крамницях — черги за товаром... Ніхто з моїх сучасників їх не бачив. Уже декілька віків як на Землі про черги забули.

Зайшовши до Пасажу, я одразу зазирнув до магазину іграшок. Один мій приятель має своєрідне хобі — збирає дитячі іграшки різних епох, я вирішив зробити йому приємність.

І ось тут я вперше побачив ту, через яку і вскочив у халепу... Молоденька продавщиця у темно-синьому халаті саме показувала мамі з малюком, як збирати складану пірамідку-жирафа. Я глянув на неї — і забув про всі заумні інструкції, які регламентували мою поведінку в минулому...

Пізніше я вислухав чимало докорів, серед них і такий:

— Що ти знайшов у ній? Так, гарненька, але таких — мільйони. Навіть у тому самому році принаймні тисячі!

Шановні раціоналісти! Хіба особисті симпатії підкоряються логіці?..

— Дівчино, дозвольте пару слів! Я з газети "Зоря Донбасу", — імпровізую на ходу. ("Ой леле, чи існує така газета?!") — Хотів би вмістити ваше фото на першій сторінці, якщо ви не проти.

З кишені мого піджака з'являється фотоапарат, який зовні — лише зовні! — виглядає як тутешній "ФЕД".

Дівчина спантеличена. Її обличчя з маленьким, ледь кирпатим носиком випромінює водночас радість і здивування. У блакитних очах світиться наївність — генетична риса, геть втрачена дівчатами наступних поколінь.

— Мене — в газету?! Ой, яка я рада! Але ж ваша газета в Донбасі...

Відповідаю:

— Якщо київська газета вміщує портрет передової доярки з Полтавщини, то чому б нашим читачам не познайомитись з чарівною працівницею прилавка... як вас, до речі, кличуть?

— Оксана Бойко, — сказала сором'язливо.

— Чудово. Напишемо приблизно так: "Щодня в київському Пасажі Оксана Бойко дарує радість маленьким покупцям".

Мить — і знімок зроблено. З тією самою іграшкою в руках. Оксана не встигає навіть моргнути.

І через якусь мить, зашарівшись, додає:

— Товаришу кореспондент! А вас як звуть?

— Борис Опанасович Костюк.

— Дуже приємно... Ви не уявляєте, який мені подарунок зробили! Адже сьогодні мій день народження. Двадцять років!

Її досить різко кличуть до підсобки. Вона відмахується:

— Зачекайте хвилинку! — і до мене: — Я вас запрошую в гості. Приходьте на сьому годину. У вас є чим записати адресу?

— Щоб у кореспондента та й не було вічного пера? — я витримую роль до кінця.

— Запишіть: вулиця Хорива, 6, квартира 9. Дзвонити чотири рази.

Я здивований, але намагаюся звести все на жарт:

— Аж чотири? А коли менше, не відчинять?

Тепер уже її черга дивуватися:

— Відчинять, але не я...

"Отже якусь реалію цього світу я не врахував..."

— І останнє запитання: як на такого гостя, як я, подивляться ваші рідні?

Її усмішка вмить зникає.

— Я лишилась сама. Тато загинув на війні, а мами... півтора року, як немає...

— Даруйте, я ж не знав.

— Нічого, приходьте, я чекатиму.

І тут у мені знову прокинувся дослідник. Побувати на дні народження у представниці далекого минулого! Кому таке вдавалося?

Без п'яти сім я вже стояв з квітами й коробкою цукерок біля старого будинку на Подолі.

Зайшов, кинув зацікавлений погляд на двері квартири. Та-а-ак... "Пилипчук — 1 раз; Зільберштейн — 2 раз.; Маслов — 3 раз.; Бойко — 4 раз.". Он воно що!

Звичайно, я вивчав історію, знаю, що комуналки були породжені небувалим доти соціальним експериментом, складними умовами чергового перехідного періоду і таке інше... але чому було не провести дзвінок до кожної кімнати. Невже ліньки? Мабуть, ніколи не збагну...

Я подзвонив і мені відчинили двоє: Оксана та її подруга Галя, яка подарувала їй від щемсерця "Загублений світ" Конан Дойля з лагідним динозавром на обкладинці.

Мила, наївна епоха, коли книжка, видана на благенькому папері, була пристойним дарунком!

А трохи згодом до нашої компанії доєдналися ще одна дівчина — Вероніка і двоє хлопців: Лю Фа-чун — "майбутній шанхайський меліоратор", як він сам відрекомендувався, та киянин Гоша.

А далі все злилося в суцільний феєрверк молодих веселощів!

В тісній кімнаті де ми зібралися був представлений весь "музейний комплект" обстановки пересічного житла середини ХХ-го століття і побиті міллю килими з чудернацькими візерунками і масивні довоєнні меблі які майже не залишали місця господарям і набір платівок що бився і одна з них таки тут же розбилася на гепки і неодмінні слоники на шафі а після другого тосту всі перейшли на ти зі мною а потім іменинниця стукала до сусідки ("Обов'язково шматочок торту тьоті Клаві! Вона ж мене завжди запрошує на телевізор!") і я відчув як це неповторно спілкуватися з поколінням яке дивилося на звичайний телевізор як на диво а згодом платівки Утьосова і Шульженко змінили здобуті бозна-як записи заокеанських ритмів і розсувавши меблі по кутках танцювали рок-н-рол з перекиданням торсів через голову і Вероніка розторощила литками люстру але ніхто не гнівався і всі реготали і були ніби вкрай п'яні й не стільки від вина скільки від відчуття молодості яка долає всі негаразди я навіть забув тоді що значно старший за будь-кого з гурту і відчайдушна Галя шепнула мені на вухо що Лю Фа-чун закоханий у Вероніку і за це його пропісочили на зборах їхнього китайського комсомолу мовляв дружба дружбою а це непатріотично а він її все ж таки не покинув (Бідний Лю! Що на тебе чекає років через дев'ять?) а коли пляшка спорожніла ми грали в "пляшечку" обертаючи її на столі але вже до ладу не пам'ятаю хто з ким цілувався здається кожен з усіма по черзі а ще пізніше Гоша тихо мовив а мені скоро в армію і всі трохи посумували але все ж привітали його (цікаво, із чим?) і пропонували випити щоб добре вслужилося але в кишенях було вже порожньо і тому лише тричі крикнули ура і цим розбудили за стінкою добру тьотю Клаву але вона нам пробачила і нарешті розійшлися хоч нікому не хотілося і погаласували на нічній подільській вулиці, але зовсім трохи й вирушили додому пішки бо транспорт уже спав у парках і мені було так незбагненно чудово як не бувало вже давно і на прощання я сказав Оксані:

— Я покажу тобі майбутнє!

А я такий, що завжди дотримую слова!

Через день я продемонстрував їй капсулу, знявши з неї віртуальний покрив невидимості, і дівчина була вражена й не могла повірити, що це і є "машина часу". І тоді я запропонував:

— Сідай! Я мушу стартувати зараз, і коли хочеш, візьму тебе із собою. Ти побачиш світ майбутнього. І я поверну тебе в сьогоднішній день, ніби й не буде тих діб, які ми проведемо поспіль. Можеш відмовитись, але збагни: другої нагоди побувати в майбутньому в тебе не буде!

Оксана необачно погодилась. Аби я знав тоді результат...

Вона трохи злякалася, коли настали неприємні хвилини хронопереходу, але загалом трималась непогано.

Пам'ятаю, як отетеріли мої колеги, коли побачили, що в перехідній хронокапсулі я не сам...

Відчинивши люк, я з гідністю відрекомендував її нашому загалу:

— Знайомтеся, це автохтонка середини ХХ-го століття Оксана Бойко з Києва, — промовив я на інтерлінгво, щоб не насторожити дівчину.

Ніби нічого й не сталося! Коли складали для нас — Розвідників Часу — різноманітні кодекси та інструкції, забули туди долучити пункт про заборону привозити гостей "звідти". Певно, таке нікому й на думку не спадало. А от мені — спало, бо я діяв у любовному трансі.

Вже згодом, за щільно зачиненими дверима, я вислухав чимало неприємних слів, серед яких вираз "з'їхав із глузду" був далеко не найгострішим.

А наступного дня я влаштував для Оксани екскурсію світом майбутнього, будьте певні, за повним обсягом!

...Ми їздили на усіляких видах транспорту яких не було в її епоху ставали на рухомі доріжки і проїхавши пару кварталів зіскакували щоб рушати в іншому напрямку перехоплюючи здивовані погляди сідали у склопластикові жуки-джампери які перетинали величезне місто за декілька спланованих стрибків і тоді вона зойкала і хапала мене в захваті за лікті потім каталися вулицями у двомісних кібер-електрокарах що переміщали нас у будь-якому напрямі і навіть літали на індивідуальних антигравільотах які нагадували зовні крила живого птаха і проносилися над землею у довжелезному гнучкому вагоні монорейки переміщались в багаторівневому інерційному сабвеї швидкість якого була такою що ми час од часу здригалися від дії ефекту часу коли де-інде бачили себе в попередню мить виходили на зупинках десь посеред тайги або джунглів щоб поласувати сибірським морозивом з кедровими горішками чи кейптаунським свіжесеньким джусом із манго чи ківі спускалися на морське дно у прозорому батискафі й бачили морди лютих акул чи напівморок по якому між чудернацькими водоростями пропливали морські зірки гостювали на підводних фермах де вирощувались океанічні їстивності підіймалися на поверхню щоб знову спуститися швидкісним ліфтом у надра згаслих вулканів а ще спостерігали з дирижабля справжнісінький парк юрського періоду де блукали годовані динозаври збирались навіть на відвідини Місяця, але...

Тут я вперше подумав, що це для неї буде занадто.

Зморена Оксана заснула на моєму плечі, коли ми летіли над Атлантикою. А згодом вона влаштувала мені справжній "колоквіум", який я надовго запам'ятав.

Ми сиділи в досить компактній зручній кімнатці на тридцять сьомому поверсі туристського білдингу поблизу Альп, споглядаючи засніжені вершини. Я вперше у житті перебрав на себе роль чічероне. Мабуть з мене був не такий уже і кепський гід.

Мою гостю цікавило все, вона аж заплуталася у власних запитаннях, і я, намагаючись спрощувати мову, розповідав про досягнення й проблеми своєї епохи.

— Так, наше сьогодення досконаліше за ваше вчора. Це ж аксіома — майбутнє краще минулого...

— Але ваше майбутнє спирається на наше вчора, — захищалась Оксана. — Не так у вас уже ідеально.

— Згоден, Оксанко, і в нас є свої труднощі. Насамперед проблема перенаселення.

Були колись на світі "яйцеголові", вибач, інакше як дурисвітами тих псевдовчених не назвеш. Вони пророкували що, коли темпи приросту збережуться, кількість людства сягне за сто мільярдів, і люди знищуватимуть одне одного у безперервних війнах. Вони вважали, що будуть зметені з лиця Землі цілі країни, передусім — відсталі.

— Ой, лишенько! То мабуть були не наші радянські вчені. Наші весь час боролися за мир...

— Отож-бо боролися... Насправді ніякої боротьби не сталося взагалі. Людство досить мирно еволюціонувало. Люди самі усвідомили загрозу перенаселення. Адже площа земної поверхні не зростає! Та за сухими демографічними викладками завжди вставала примара голоду. Та ось уже два століття кожна жінка знає: за другу народжену дитину на неї чекає відселення із Землі у космічні каравани...

— А шо воно таке?

— Орбітальні станції підтримки дальніх космічних польотів...

— Справді жорстоко, — вихопилося в неї.

— Можливо, але це краще ніж убивати зайвих... Виняток робиться лише для тих, чия дитина загинула.

— Це розумно. У нас би сказали, гуманно... Але я б мріяла про двійню.

— Що поробиш. Рай на Землі не досяжний. Але з нашого життя назавжди пішли принаймні три речі: війни, голод та епідемії. Ми знищили збудники багатьох небезпечних хвороб, щорічно проводимо з космосу санацію атмосфери, навчилися робити від народження універсальні щеплення, які називають біоблокадою. Медицина досягла величезних успіхів у знищенні раку, лікуванню людських органів і виготовленні штучних. Середня тривалість життя на Землі і в колоземному просторі становить близька ста років... А між цим, зовні старих не побачиш. Кладовища зникли. Земля потрібна живим. Померлих спалюють у крематоріях і попіл висипають у заповідні гаї. Там дбало і затишно. Там і шанують тих, хто жив на Землі колись. Цей свячений ритуал перетворив Землю на охайну зелену планету...

— Досить дивне ставлення до померлих, але мабуть чудове... для нащадків, — невпевнено промовила Оксана.

— Немає тепер і смітників планетарних масштабів. Ще нещодавно їх мали за справжні Клондайки, а сьогодні навіть слово "сміття" зникло із ужитку. Лазерні анігілятори незнищенних відходів сьогодні використовують повсюдно.

— Невже у вашому часі немає вад? — здивувалася дівчина.

— Так, кожна епоха мала свої якщо не вади, то напевне дивацтва. Наприклад, усезагальне носіння перук у ХYІІІ-ому столітті. Нині такою манією є економія місця. Ти ж бачила моє відомче житло? Прокинувся, встав — ліжко склалося, пообідав — стіл сховався. Двері, як у середньовічній Японії, лише розсувні. Вікна — або теж розсувні, або на кшталт ілюмінаторів — це вже кому і як до вподоби...

Виникла пауза.

— До речі, — додав я згодом, — тістечко, що ти тільки-но скуштувала — синтетичне. Воно виготовлено з молекул штучних газів, які конденсувалися у запрограмованому різномаїтті. Такого другого вже не дістанеш. Хоч на молекулу але буде різнитися і смаком, і розміром...

— То виходить, що весь ваш світ — ілюзія, дещо смачна ілюзія, — несподівано засміялася автохтонка.

— Ми тільки частково синтезували наш світ, — заперечив я. — Бо все гарне було в цьому світі і до нас, ми тільки навчилися дбало цим користуватися...

— І взагалі, — докинув я вже на вулиці, — деякі прогнози твоїх сучасників видаються сміховинними.

— Які ж то прогнози?

— Хоча б ті, що стосувалися школи. Дитина не стала додатком до комп'ютера. Техніка при всій своїй досконалості ніколи не замінить учителя. Це по-перше. А по-друге, людина — колективна істота.

— Ой, Борю, ти мене вже втомив, — вигукнула вона, бо ми були вже з нею на ти. Дівчина вже не бажала менторського спілкування. Вона плекала надії на щось феєричне...

І раптом небо над Альпами освітили спалахи салюту, немов різнокольорові букети розсипалися міріадами вогників.

— Із якої нагоди салют? — зацікавлено спитала Оксана.

— Тепер часом буває і без нагоди. Бо було прийнято рішення ООН про знищення бойових запасів землян. До того ж, — я подивився на свій наручний комп'ютайп, — саме сьогодні повернулась експедиція із сузір'я Цефея. Нарешті було встановлено міжзоряний контакт із пращурами людства.

Тут уже її подиву не було меж. Посипався шквал запитань. Довелось дещо пояснити...

Спочатку я розповів про освоєння Сонячної системи, чиї планети стали землянам у пригоді. Бо запаси вугілля і металевих руд на Землі виявилися не вічні. За першими рудокопами прийшли і поселенці. На планетах ближчих до Землі ми видобуваємо метали й мінерали, але не так варварські, як колись у себе. Обов'язково дбаємо і про екологію.

--- То виходить там можна жити?

— Ні, повноцінним життям крім Землі можна жити лише на Марсі, але з часом черга дійде і до інших планет. До речі, на Марсі немає обмежень народжуваності, але самі "марсіяни" вже дещо різняться від нас. Вони тендітніші, бо там менша сила тяжіння.

...Сила тяжіння самої Оксани була вже відверто звернута на мене...

Величезний натовп бігунів рухався пластиковою доріжкою. Тут були люди різного віку й статі. Видно було, що їм приємно й цікаво. Їхні обличчя випромінювали радість.

— Куди вони біжать? — вигукнула юнка.

— Просто масовий забіг. Планомірна боротьба з гіподинамією. Зараз біжать усі, хто проживає у цьому секторі. За ними побіжать інші....

— Тоді побігли й ми?

— Звичайно.

Ми наздогнали гурт і ніби розчинилися в ньому, а за півгодини зустрілися на перехресті доріжок. Оксана розпашіла, а в її очах сяяли вогники радості.

— У своєму часі я виборола значок ГТО першого ступеня!

...Закінчувався третій день її перебування в моїй епосі, і я шкодував, що не встиг показати так багато.

Наприклад, підводні поселення на дні морів і океанів. Я і сам виріс у такому — під прозорим герметичним ковпаком у Середземному морі. Нас, підводних мешканців, у моєму світі чимало. І не встиг розповісти про соціальні й етичні зрушення. Та хіба все охопиш?..

Я повернув Оксану, як обіцяв, в ту саму добу, із якої ми вирушили в мандрівку Океаном часу. Капсула відчинилися і ми востаннє відверто подивилися одне одному в очі. З її вуст зірвався цілунок. Я його підхопив...

Я попросив Оксану відійти за межі дії коридору Часу. Капсула стартувала, залишивши тамтешню дівчину в Голосіївському парку. Повертався я щасливим — але дещо прорахувався...

І от я знічено втупився в підлогу, не витримавши докірливого погляду Лабрюйєра.

— Скажіть, що з нею сталося? — благально промовив я.

— Твоя знайома — там, у своєму столітті — перебуває у психіатричній клініці. В "дурці", послуговуючись їхнім жаргоном! За те, що розповідала всім навколо про свої враження від майбутнього. І це при тамтешньому тоталітарному режимі. Тепер розумієш, що ти накоїв?

— Як ви про це дізналися? — помертвілими губами прошепотів я, вже розуміючи, що почув гірку правду.

— А як ти вважаєш, чи могли ми після такого екстраординарного випадку не перевірити його наслідки? Виходить, одного чоловіка у ХХ-ому столітті ти врятував, а дівчині, якій ще жити й жити, змарнував ціле життя. До речі, сукня, придбана нею "тут" за твої тутешні "тери", потрапила на експертизу. Було встановлено, що такої тканини ніде у світі не виробляють, а один прискіпливий експерт затупив на ній вольфрамові ножиці та так і не розрізав. Він аж вив!..

Я ще нижче схилив голову, бо виправдовуватися було нічим. І справді, індивідуальний пошив у наші часи — практично вічний. Такий одяг з віком трансформується разом із людиною.

...Дошкульні слова падали на мене камінням:

— У нас людина навіть після психічного розладу досить скоро повертається до буття. Та в минулому це була пляма на все життя і зіпсована репутація.

— Але чим завинила Оксана? Адже я лише вивчав її епоху. З боку нашого відомства — цілком штатна ситуація. Тільки-тільки сконав великий керманич Сталін, суспільство відчуло справжню полегкість, а сімдесяті роки із психушками для дисидентів ще не настали... І що такого жахливого в її розповіді? Це ж не оповідки південно-саксонських відьом з початку сімнадцятого століття, коли в нашому відомстві справді, трапилася катастрофа і відбувся перетин двох різних часів. Після того насправді запалало не одне вогнище. А тут тобі єдина людина...

— Стан суспільства тут ні до чого. Її справді мають за божевільну. Усі ознаки агресивно-маніякального синдрому... Якби вона мріяла про майбутнє — це одна справа — може й попала б на диспансерний облік, а от фізичне відчуття віддаленого майбутнього — то зовсім інше... Саме від неї провідні фахівці з радянської психіатрії почали розглядати діагноз "уявного виходу в просторово-часовий коридор".

Трохи помовчавши, Лабрюйєр додав:

— Хоч ти і якісно виконуєш конкретні завдання, але з Корпусу ми мали тебе відрахувати вже давно. Адже нам заборонено втручання в історію, ту головну, магістральну... А інтимні стосунки з жіноцтвом пересічних часів, то тобі не жарт!

— Ви називаєте поцілунки інтимними стосунками?

— Не прикидайся святим! Ти мабуть не складав заліку з етнопсихології, бо у палких слов'янських народів одними цілунками справа не кінчається... Мабуть тому вони ще й досі завзяті гречкосії. — Лабрюєр усміхнувся.

...Не пам'ятаю, як вийшов із кабінету, яким чином добрався додому. В тому, що в лавах Корпусу Розвідників Часу залишилося мені зоставатися лічені дні, сумнівів не було. За тою ж горезвісною етнопсихологією ця розмова з Лабрюєром була останньою.

Майже фізично я відчув співчуття до тієї дівчини, якій хотів подарувати радість, а приніс лихо.

Звичайно, я міг би застосувати увесь арсенал сучасної мені техніки, шоб вирвати Оксану з божевільні. Але що далі?

Примусити лікарів вважати її у повному глузді я не можу. Відкритися їм — спонукати їх дивитися на мене як на чергового пацієнта. Забрати до себе не мало рації — у мене було своє цілком конкретне особисте життя.

Ні, слід учинити інакше. Я просто "переграю" той день! Буде знайомство в пасажі. Буде ймовірно і день народження. Але не буде ніякої подорожі в майбутнє! Я залишусь для неї кореспондентом Борею Костюком. І колись вишлю їй фотокартку поштою. Без зворотної адреси.

І це треба зробити негайно, поки ще діє моя перепустка мандрівника у Часі...

Цього разу я поринув в автономне плавання самостійно, без дозволу керівництва. Бо такого дозволу і не могло бути. І коли капсула "пливла" крізь Час і Простір, мені було якось особливо погано. Я приписував це своєму знервованому стану, але реальність виявилась набагато гіршою.

Опинившись на Хрещатику, я завмер мов уражений громом: на щоглі перед будинком міської управи майорів величезний жовто-блакитний прапор.

Жовто-блакитний?! В 1957 році?!

Я замружився, вщипнув себе, покрутив головою — мара не зникла. Щоб остаточно впевнитися, що не марю, повільно рушив у напрямку Бессарабки. Так і є! Напроти ринку замість пам'ятника Леніну дзюркоче звичайний собі фонтанчик.

Я знеможено опустився на лавочку. Весь жах того, що сталося поступово доходив до мене. Невже справді це "петля" Просторово-Часового континууму, в якій зрідка і вже назавжди зникали і бувалі часопроходці?!

Завжди, коли хто-небудь вирушав у заплановану мандрівку Часом, все програмно-технічне забезпечення нашого відомства працювало на прохідця. Цього разу страховки в мене не було. Тому мене насправді занесло до іншої реальності.

Здерев'янілими ногами якось дістався до іграшкового магазину. І з'ясував те, що підозрював: Оксана Бойко тут ніколи не працювала. І в будинку на Хоривій усі мешканці були інші...

Мов очманілий я кинувся назад до Голосієва, і тут на мене чекала нова скрута: капсула зникла, ніби ніколи її й не було. Кишеньковий індикатор, замаскований під звичайне "вічне перо", який справно віднаходив капсулу навіть у гірському завалі, зараз був незворушний. Більш того, його вічко почало згасати, доки зовсім не зникло. Тепер у мене в руці була просто недорога авторучка.

І досі не знаю, що тоді відбулося: самоліквідація реквізитів блукальця в часі з причини просторово-часового завихрення чи покарання з боку мого керівництва? Адже я порушив Кодекс, на святість якого вони молилися — кодекс "прохідця Часу"...

Отже тепер я довічний бранець чужого мені світу. І до того ж не пристосований до тамтешнього життя, бо навіть документи й банкноти паралельної реальності тут — лише папірці.

Добре, що в запасі мав транквілізатори. Вживши подвійну дозу, я почвалав до центру міста. Уздрівши першу-ліпшу книгарню, попрохав політичну мапу. Мені її подали без здивування.

Найперше кинув погляд на Східну Європу: Латвія, Росія, Грузія... Отже тут розпад Радянського Союзу вже відбувся... Поряд зі мною на книжковій полиці я побачив брошуру про запуск першого штучного супутника Землі росіянами у співпраці із французами та англійцями.

Знов глянув на карту: Крим у цьому світі російський, проте Кубань українська, а в Середній Азії — Федерація Туркестан із столицею в Самарканді.

Я вийшов на вулицю...

Вже не пригадую, як довго я сидів то у цілковитій прострації, то розміковуючи, як бути далі, то провалюючись у вир переживань, які не переповісти словами. Адже сюди я потрапив на-зав-жди!

Промайнула навіть думка накласти на себе руки. Але як з'явилася, так і зникла. Я мав пристати на пропозицію вижити...

Згодом, знищивши непотрібні тут паспорт і гроші, зайшов до поліційного околотку... Наплів поліціянтам про свою дивну репатріацію з Аргентини в якості стюарда на океанському лайнері "Дайнамік", і про те, що як тільки ступив на рідну землю, в мене в Одеському порту вкрали барсетку з документами, поки з'ясовував що й до чого — лайнер з порту пішов... А попутками дістався до Києва, бо вирішив назавжди залишитися на історичній Батьківщині.

Що й казати, патріота з мене не зробили, а направили у табір для нелегалів, аж доки з Аргентини не прийшло повідомлення, що саме мої документи нещодавно втрачені. Досі не розумію, може то було кимось навмисно сплановано...

Відтоді минуло два роки. Я живу в Києві. Працюю на метвиробному заводі. Починав як робітник, але зі знаннями мого часу швидко дійшов до посади начальника цеху. Усі чомусь вважають, що в мене вища фахова освіта, а я не заперечую.

Тепер я непогано заробляю, за давньою звичкою "часопрохідця" багато мандрую. Кордони у цьому світі прозорі, а ось гроші обмінюю: українські карбованці на російські рублі. Часто наїжджаю до столиці Росії — Петрограда, в якому була підписана Хартія про незалежну Україну ще в 1918 році самим Троцьким. Але пам'ятників Троцькому в Росії не ставлять. Він сам це заборонив ще за життя. А от Сталін помер в еміграції...

В мене з'явилися нові друзі, і вони радять мені подумати про одруження, адже мені... сам не знаю скільки років. Може б я вже зважився на цей важливий життєвий крок, якби перед очима не вставав образ тієї, заради якої я припустився рокової помилки, і кого щоденно шукаю у цьому світі. Але ж я казав, що тутешні кордони прозорі. Вона вже давно могла вийти заміж і поїхати звідсіля...

Березень 2001 р.

Одкровення

Напередодні страти до народовольців-царевбивць було запрошено священика для останньої сповіді.
Желябов і Перовська відмовилися його бачити. Кибальчич сперечався з попом про таємниці буття...
(Є. Сегал. "Перовская". М., 1962).

Їхня бесіда тривала вже півтори години.

– Покайся, сину мій, – уже вкотре повторив похмурий волосатий чоловік в одежі священика.

– Ех, батюшко, – із невеселою усмішкою відповів арештант, – що балакати з невіруючим? Не боюся я вашого пекла, а рай – просто казки... Яке вже тут покаяння.

– Не страшно помирати? Ех, бідолахо, мрійник... Летючими кораблями мариш... Заради чого в авантюру встряв?

– Моя мрія – не марення! Будуть летючі кораблі, будуть! – Кибальчич схвильовано піднявся. – Я вірю – людина завоює простір. Так! – Він устав і стис кулаки, хоча з ним ніхто не сперечався. – А те, що ви називаєте авантюрою, це... за народну справу.

– Ось як... Просто святий мученик, а не вбивця, – священик уважно глянув на арештанта. – Люди, кажеш, всюди літатимуть. Хай так. А на землі?

– Що на землі?

– Стануть вони від цього щасливішими? Спокій душевний надбають? Кров братів своїх лити припинять?

– Та що... Та як ви можете казати таке? – Кибальчич аж задихнувся від обурення.

– Можу. Я багато ще чого можу сказати. Хочеш побачити майбутній вік? Той, у якому, як ви, бунтарі, гадаєте, рай на землі настане.

– Побачити? Хто ж мені його покаже? – у тоні Кибальчича пролунала іронія. – Чи не ви, святий отче?

– А ти зачекай насміхатися, – суворо промовив піп. – Може, й я. Глянь сюди.

Він указав на сапфір, втиснутий у масивний хрест.

– Уважно дивись, зараз усе побачиш.

– Гіпноз? – скептично всміхнувся Кибальчич. – Знаємо ми ці штучки.

– Сам потім вирішиш, гіпноз чи ні, – суворо відповів священик. – Готуйся побачити той новий світ, за який ідеш на смерть.

Останні слова донеслися до Кибальчича, ніби крізь вату. Він уже не відчував ні власного тіла, ні затхлого тюремного повітря, ні твердих дощок. Знаходився в зовсім іншому місці.

...Майдан запружений народом, і всюди – кумачевий розлив прапорів. Червоні полотнища в руках прапороносців, червоні транспаранти, червоні квіти, портрети, гасла... Кибальчич раптом забув своє ім'я. Він став часткою натовпу, його подиху, його голосу, що горлав одне-єдине слово. Ім'я вождя.

І літаки злітали в небо, складаючись на льоту в це ім'я і ще декілька "святих" слів і, підтримуваний дирижаблями, пропливав у небі вусатий профіль. Це піднявся над натовпом цар і Бог Нової Країни.

Свідомість, покинувши тіло Миколи Кибальчича, помчала над неосяжними просторами його Батьківщини. Дивної, невпізнанної Батьківщини.

Дахи будинків раптом зробилися прозорими. Він бачив довгі, звивисті коридори, і по обидва боки – убогі кімнатки, заселені людьми-бджолами.

Разом із мільйонами цих трударів-бджіл він щоденно крокував на роботу, а після – вистоював на морозі, у спеку чи під дощем у безкінечних чергах. Разом із багатьма з них провів роки на лісоповалі, безліч разів помирав під упалим деревом, замерзав у бараках, плював кров'ю на сніг – і знову воскресав, щоб іти в колоні на пекельну працю, несучи кирку або лопату.

Потім не стало навколо ні тайги, ні вулиць з довгими чергами, ні показушної радості демонстрацій. Свідомість ніби розкололася на міріади уламків. Він більше не був ніким – і був усіма водночас.

Був старим евенком, що оглядав крізь щілинки очей снігову рівнину. Дівчинкою-піонеркою, що бігла з червоним букетом до трибуни. Молодим постовим міліціонером на Арбаті. Директором школи в Орлі і чоботарем у Кишиневі. Матір'ю-вдовою з вологодського села, яка втратила сина у далекій невідомій країні. Тисячі життів пройшли через його мозок. І раптом – ніби сонце вибухнуло: величезна золота куля сліпучо засяяла й луснула, вистріливши сотнями голок. Нестерпний біль поглинув усі попередні почуття. І наступило небуття.

...Бородатий чоловік в одязі священика спостерігав, як арештант Кибальчич повертається до життя. Спершу затремтіла повіка, ледь розплющилося око, потім обидва. Микола Іванович підвівся, труснув головою, ніби відганяючи оману.

– Хто ти? – спитав він глухим голосом. – Ти не священик... Тоді чаклун? Ні... В чаклунів я не вірю... Провісник? Чи сам... з майбутнього століття? Хто?!

– Хто я – не важливо. Важливо, що показав тобі правду. Та ти це й сам знаєш А тепер – питання: скажи по совісті, чи вартий цей новий світ, щоб за нього вмирати? І – убивати?

Кибальчич не міг одразу відповісти, – надто був схвильований, – але й мовчати теж.

– Слова... о, ці слова... – самими губами повторював він. – Дефіцит... черги... товар по картках... комунальні квартири... но-мен-кла-ту-ра... – Він застогнав.

Зате летючий корабель наяву. І не один, – із безжальною іронією промовив візитер.

Кибальчич уже знав, що весь залишок життя його переслідуватиме прокляте питання:

ЧИ ВАРТИЙ ЦЕЙ НОВИЙ СВІТ,
ЩОБ ЗА НЬОГО ВМИРАТИ?
І – УБИВАТИ?

На щастя, недовго. До страти залишалася доба...

жовтень 1997 р.

ДОПОВНЕННЯ від 27 червня 2003 р.

РЯТІВНИЙ СТРИБОК

Хірург Павло Яковенко повертався вулицями Харкова додому після напруженої нічної праці.

Операція, що тривала майже п'ять годин, була надзвичайно складною. Вона вимотала і лікарів, і асистентів. Зате можна було впевнено сказати: пацієнт житиме. Людину врятовано.

Починало світати. Проходячи рідним містом – він жив далеченько від місця роботи – доктор Яковенко помічав, як загоює Харків завдані війною рани. Хоч де-не-де ще й зустрічаєш то руїни, то покарлючену арматуру, то купу битої цегли або ще не засипану воронку від снаряда, все ж три повоєнні роки не минули марно. Харків відроджувався.

З'явилися на вулиці перші автомобілі. Проходячи повз пам'ятник Кобзареві (надто помпезний, на його думку). Яковенко піймав себе на тому, що мимоволі копирсається в минулому, ніби намагаючись підбити підсумки прожитих років. Раніше з ним такого не траплялося. А може, просто часу не було?

…Яка довжелезна Сумська… Здається, кінця їй не буде… До війни усе складалося щасливо: його поважали на роботі, досить часто з'являвся портрет лікаря Яковенка на Дошці пошани. В нього була дружина й двоє синів. Усій забрав кровожерний Молох… Ні, про це жне можна згадувати без болю…

37-й рік не зачепив його безпосередньо. Проте назавжди вкарбувалися в пам'ять жахливі подробиці того часу: зграї "чорних воронів" на вулицях і у дворах, пломби на дверях кімнат, із яких забирали господарів – "ворогів народу". Людські сльози й біль і розлитий в атмосфері страх. Тоді Павло вперше збагнув, що живе у державі, де подібне може трапитися з кожним.

Потім були незабутні фронтові шляхи… Чотири вогненних роки Яковенко провів, не випускаючи скальпеля з рук. Довелось оперувати, тисячі бійців і командирів, але не всіх удалося повернути до життя. Щоразу, коли поранений помирав, хірург відчував такі докори сумління, наче сам був у цьому винен…

А одного разу довелося робити операцію ворогові. У полон потрапив поранений німецький майор і потрібно було врятувати його, щоб допитати. Звичайно, це був наказ командування. Але ж "особисти" здатні будь-який факт перекрути так, як їм вигідно.

…Довелося зупинитись. Вулицю перетинала колона вантажних машин, які вели "метал війни" – снаряди й бомби, щоб знешкодити. Чималенько! Повно, цілий склад сапери надибали…

І під час цієї вимушеної зупинки Яковенко запитав себе: звідки взялася загадка про "особістів"? Адже йому нібито нічого не загрожувало. Принаймні явно… Щось негаразд.

Він узяв себе в руки. Примусив тверезо все оцінити. У чому справа? І безжально відповів сам собі: уперше за три мирних роки йому не хотілося повертатись додому. Це своєрідне відчуття близької небезпеки іноді рятувало на фронті. Та й не лише його…

Відганяючи геть похмурі думки, оглянув таких же, як сам, пішоходів. Як багато тепер уже цивільних людей удягнені у військову форму! Бо іншого одягу часто-густо й немає… Та й сам Павло вдягнений так: поруділий френч без погонів (лівий рукав зашито – кулею зачепило), галіфе, заправлені в кирзові чоботи. На грудях декілька орденських планок. І знову зринула в підсвідомості тривожна думка: "Нині такий час, що й бойові нагороди не дають гарантію безпеки…"

Тим часом ранок цілком вступив у свої права. Перехожих побільшало – на відміну від Яковенка, вони поспішали на роботу. З репродуктора на перехресті гриміло:

Піснею про Сталіна починаєм день –
Кращих ми не знаємо на землі пісень…

Раптом немов блискавка пронизала свідомість. Так ось що ятрить душу, не дає заспокоїтись! Арешт лікаря Бронфмана. Недавня подія, яка приголомшила багатьох, а Павла – чи не найдужче. Вони були знайомі років із п'ятнадцять, і Яковенко в душі розумів, що найдобріший Аркадій Самуїлович ні в чому не винен… Щоправда, має рідню в Америці, а це тепер вважається смертним гріхом… А може, всьому виною злощасна торішня розмова?

Павло пригадав, як Бронфман, тримаючи його за ґудзика і кліпаючи вологими короткозорими очима, схвильовано повторював:

—Ви бачите, що робиться? Ні, ви бачите?! У Харкові – не в блокадному Ленінграді, а в післявоєнному Харкові – люди вмирають від голоду. Я старший за вас, молодий чоловіче, і добре пам'ятаю двадцять перший рік. Тоді про голод не просто говорили – кричали! Благали допомоги! І приймали її! А тепер?! Та зараз переможцям нацизму весь світ допоміг би! Так ні – "залізна завіса", щоб вона заіржавіла навіки!

Але ж ту розмову ніхто третій не чув! Невже сакраментальну фразу "стіни мають вуха" нині слід розуміти буквально?

…Додому лишалось пройти якихось два квартали. І тут відчуття небезпеки стало просто-таки нестерпним. Ще не збагнувши як слід, що ж він робить, Яковенко звернув на вуличку, якою зазвичай не ходив. Наблизився до чотирьохповерхового старорежимного будинку, відновленого руками полонених, з несподіваного боку. Що хотів там побачити? Він не зміг би відповісти. Його вела інтуїція.

Підійшовши до рудуватої цегляної стіни з наклеєним плакатом "Возродим Донбасс!", спритно поліз угору пожежною драбиною. І, опинившись на даху, глянув у вікно кімнати на третьому поверсі будинку напроти. Побачене його неприємно вразило, але не здивувало. Ніби весь останній час підсвідомо чекав на це.

Там тривав обшук. Усе було розкидано, перевернуто догори дном. Отже, беріївські нишпорки прийшли по нього вдосвіта. Вони не могли знати, що цієї ночі доктор Яковенко оперуватиме, бо це й для нього самого стало несподіванкою. І вдершись у вбоге помешкання, вчинили справжній погром.

"Що вони збираються там знайти?" – відсторонено подумав Яковенко, ніби про когось іншого. – І що начеплять? Доктор Бронфман для них – "агент міжнародного сіонізму", а я хто? Певно, український буржуазний націоналіст?"

Наступною була думка: "Добре, що з Марією не оформили шлюб, а то б забрали і її…" Справді, існував ярлик ЧСИР – "член семьи изменника Родині", але "кохана ворога народу" – такого, принаймні офіційно, не було…

Немов у сомнамбулічному стані, Павло поволі спустився тією ж драбиною на брук. Діяв "на автопілоті". Тіло вже тікало, тоді як мозок починав усвідомлювати, що тікати нікуди – без грошей, без документів… Паспорт і всі необхідні посвідчення в руках енкаведистів – чи як би вони тепер не називалися! – а гроші…

Коли він рішуче звернув у напрямку Сумської, у підворітні зненацька виникла довготелеса постать у сірому плащі майже до землі.

—А ось і він! – гукнув берійовець. – А ну, стій!

Павло зірвався з місця. В душі не було ні страху, на навіть ненависті до катів. Адже вони теж "гвинтики", тільки завдання в них специфічні – полювання на людей. Було лише гостре бажання опинитися якнайдалі звідси… І раптом увесь світ навколо ніби перестав існувати, перетворившись на суцільне ніщо…

…Він стояв посеред неозорого степу, яким простягся аж до обрію асфальтований шлях. Тим шляхом мчали автомобілі. Зроду Яковенко не бачив машин таких марок. А він же був за кордоном не лише на війні. Ще тридцять шостого року виїздив на конференцію до Праги. Там теж – нічого подібного…

А головне – де поділось місто? Тільки що Павлові загрожувала небезпека, і от – нема її…

Якби не був лікарем, мабуть, вирішив би, що збожеволів. Але він – бувалий фронтовик – умів володіти собою і не втратив професійних навичок. Одразу виміряв пульс – він був у нормі. Та й годинник, на який мимоволі глянув ще не міській вулиці, показував 6.47. Зупинився, чи що? Підніс до вуха – почув клацання. Виходить, опинився тут миттєво? Неймовірно, але про "подорож" сюди – жодних спогадів. Помацав лоба – холодний. Отже, це не приверзлося…

Треба думати, що робити далі. Перш за все, дістатись до людського житла. Але ні в якому разі не мати справи з урядовцями: адже для них він – однозначно! – радянський шпигун. У тому, що опинився за кордоном, сумніву не було. А з іноземцями, які нелегально перетинають кордон – розмова коротка: що там, що тут… А от з простими людьми порозумітись можна і треба.

Однак стає спекотно. У південні краї потрапив, мабуть… Тримаючись поблизу шосе, рушив у путь. На нього ніхто не звертав уваги. Йдучи, сховав до кишені орденські колодочки. Нема чого тут демонструвати свої нагороди.

По дорозі, розглядаючи іноземні написи, ще раз переконався, що перебуває в чужій країні. Значить, додому тепер один шлях – в якості в'язня… Втім, згадавши, що на нього чекало вдома, мимоволі здригнувся.

…Після тригодинного походу, добре стомившись і зголоднівши, дістався придорожнього бару. Трохи повагавшись, наважився зайти. Усе одно іншого виходу не було.

Усередині уздрів над стійкою велетенський телеекран, на якому демонструвався футбольний матч. Дехто з відвідувачів – тут були й чорношкірі – сиділи з увімкненими плеєрами й кивали головами в такт музиці, дивлячись на екран.

Раптом репортаж перервався, його змінили зображення олімпійських кілець, пролунали урочисті акорди. Диктор щось лопотів незрозумілою для Павла мовою (англійська – здогадався той, пригадавши зустріч на Ельбі); далі, мов у калейдоскопі, замиготіли кадр – фрагменти різноманітних змагань, а в нижньому лівому кутку світилися цифри – дата й місцевий час.

І поступово, незважаючи на незнання мови, перед Яковенком вимальовувалася неймовірна картина: він, виявляється, миттєво перенісся з радянського Харкова 1948 року до Лос-Анджелеса 1984-го, який приймав Олімпіаду.

Він не ставив собі запитання: "Чому?" – відповіді бути не могло. Сидів, зовні збайдужілий до всього, а насправді жадібно вбирав у себе враження. Навколо були дива аудіо- й відеотехніки, та ще й касовий апарат із комп'ютером. Це так приголомшило гостя з 40-х років, що він не відчував ні голоду, ні втоми.

Раптом із далекого кутка пролунало насмішкувато-бадьоре:

—Хеллоу, рашен!

Яковенко напружився. Невже хтось розкусив його? Проте несхоже, що тут його мають за ворога. Розчепіривши руки, до Павла прямував трохи підпилий янкі у строкатій сорочці навипуск і жовтогарячих шортах. Зупинившись за два кроки, вигукнув:

—Рашен туріст, єс?

—Українець, —буркнув Павло.

Це чомусь розвеселило американця. Ставши ближче, щосили ляснув гостя по плечу:

—Оу, юкрейніен! Нешнеліст!

Хоч той і не знав англійської, проте останнє слово зрозумів. Його аж тіпнуло: ще й тут ярлики чіпляють!

—Іди та під три чорти! – крикнув.

Ледь не додав, що він – комуніст із 43-го, та вчасно схаменувся. Тут краще про це мовчати.

Американець, не зрозумівши, став каліченою англо-російською мовою пояснювати, що був кореспондентом В СРСР, двічі виїжджав з Москви – на Урал і на Україну.

—Юкрейн – гуд! Кієв, Кхаркев, Донецк… Тут вік, две недель – поєзд… Карош народ, вері гуд!

За деякий час він уже пропонував, смикаючи за прядку паска з п'ятикутною зіркою:

—Чейнд… Меньятса.. О'кей?

Подумавши, Яковенко погодився. Нехай краще символ Червоної Арміх прикрашає тут чужий одяг.

Поступово, незважаючи на мовний бар'єр, розмова зав'язувалася. З великим подивом дізнався Павло, що радянські війська воюють в Афганістані і що американці не так давно воювали у В'єтнамі. Білл – так звали нового знайомого – засуджував і ту, і другу війну.

—Ті там біл? – спитав він, смикаючи напіввійськовий Яковенків одяг. – Война біл?

—Так, був на війні, —щиро відповів Павло, не уточнюючи, на якій саме.

Поступово перед ним вимальовувався план подальшої поведінки: його тут приймають за учасника цієї незрозумілої для нього війни. Виявляється, дехто зі співвітчизників, пройшовши полон, опинився за кордоном, в тому числі і в Америці. Виходило, що слід триматися саме цієї версії, бо вона – рятівне коло. А незнання багатьох деталей дійсності 80-х років слід списати на контузію. Нічого іншого не залишається.

Дізнавшись, що Яковенко – хірург, білл шумно зрадів:

—Вері, вері гуд! Май анкл… дьядья… імейт клінік ін Джорджія! Толко – екзамінейшн! Пров'єрка! Ду ю андестенд? Понімай?

—Я ваших інструментів не бачив… —намагався пояснити Павло.

—Ноу ефрейд! Не бойсь! Біл война – ета плюс!

…Із бару вони вийшли напідпитку. Згадавши, як уміють американці рахувати гроші, Яковенко здивувався: чого раптом Білл його пригощав? Спробував спитати. Той замахав руками:

—О, сенсейшн! Пишу газета – мані. О'кей!

І, помітивши, як знітився гість, наче аж протверезів:

—Я понімай! Фамілій – чейндж! Оунлі фоктс! Толко факти!

Так розпочалось життя Павла Яковенка в новому світі…

Історії відомі випадки – поки ще нерозгадані – миттєвого переміщення в просторі й часі окремих людей або предметів. Згадаємо лише деякі з них.

У квітні 1853 року мешканець одного з містечок Сицилії у буквальному розумінні провалився крізь землю на міському майдані. І через двадцять два роки з'явився точно на тому ж місці. За цей час виросли його діти, а сам він анітрохи не змінився. Отже, перебував двадцять два роки поза часом…

На світанку ХХ століття дві англійські вчительки, заглибившись в алеї старовинного Версаля під Парижем, "занурилися" у XVIII століття і, проблукавши там кілька годин, зустрівши декілька тодішніх людей, незбагненним чином повернулися у свій 1901 рік…

1953 року радянський військовий літак, беручи участь у маневрах поблизу Курил, безслідно зник. Він не вибухнув і не впав ні в океан, ні на острів. Просто, заходячи на посадку, ніби розчинився в повітрі…

7 червня 1956 року південноафриканський фермер миттю перенісся до Англії. Про деталі свого "польоту" нічого не пам'ятав…

У перший день нового, 1966 року на околиці шотландського міста Глазго троє братів ішли в гості до родичів. Раптом один з них просто зник на вулиці…

1990-го року кубинські військові льотчики виявили і змусили до посадки спортивну повітряну кулю. Її екіпаж складався з громадян деяких країн західної Європи, які брали участь у перегонах між Антильськими островами 1954 року.

Нарешті, наприкінці ХХ століття – у 1998 та 2000 роках – двоє надзвичайно впливових людей – бізнесменів-мільярдерів – безвісти зникли, перебуваючи на борту пасажирських літаків, що летіли на величезній висоті. Від першого не залишилося жодних слідів, від другого – акуратно складені окуляри та гребінець…

Археологи знайшли на острові Пасхи закутого в лати середньовічного лицаря на коні, який свого часу втопився в болоті. В гаманці воїна виявили декілька золотих монет XІV століття. Як же міг він опинитись на віддаленому острові, відкритому європейцями лише у XVIII столітті? Відповідь напрошується – очевидно, тут мала місце телепортація…

Цей список можна продовжити. Для декого подібні подорожі стали тільки цікавим казусом. Інших це злякало й засмутило – де взяти грошей на зворотний шлях? А комусь такі випадки й врятували життя…

Вересень 2002 р.

ДОПОВНЕННЯ від 2 липня 2003 р.

МЕРТВА ПЕТЛЯ ДОЛІ

Ігор Сокол

Стояв ясний сонячний день першого квітня. Весна вступала у свої права. Старший науковий співробітник Інституту хронофізики Іван Костянтинович Субботін, що повернувся з відрядження на Памір, де зустрічався з таджицькими колегами, щиро пошкодував про те, що в рідні його краї весна приходить на місяць пізніше, ніж за календарем. Не те, що там, біля Даху Світу...

Пішохідна доріжка рухалася, на думку Субботіна, нестерпно повільно. Ні, це придатне для пенсіонерів чи ледарів, у яких занадто багато часу! Іван Костянтинович тихо чортихнувся і, зійшовши з доріжки, ускочив в тролейбус, оформлений у стилі ретро — як наприкінці двадцятого чи на самому початку двадцять першого століття.

У салоні на нього чекав сюрприз: на заднім сидінні він помітив лаборантку Тамару зі свого дослідницького відділу. Дуже дивно: адже вже біля десятої ранку, а вона ніколи не мала звички спізнюватися... Субботін обережно наблизився, нахилився над дівчиною і запитав:

— Що з тобою, Томочко? Не впізнаю тебе. Надто пізненько...

Що отут трапилося з Тамарою! Її добре, хоча і сумне сьогодні обличчя перекосила гримаса відрази, і вона прошипіла:

— Відійдіть від мене, пане екс-пе-ри-мен-та-тор!.. Я вам нічого не винна!!

Субботін був так ошелешений, що вийшов із тролейбуса і кілька хвилин сидів на ослоні, перш ніж продовжити подальший шлях. Це було настільки несхоже на звичайну поведінку життєрадісної і доброзичливої дівчини, що він не знав, що і подумати. Виходить, чимось він її скривдив... Але коли? Як?!

Так, чужа душа — сутінки, а жіноча — тим більше...

Але якщо ранковий сюрприз лише зіпсував Субботіну настрій, то наступний — буквально добив.

Посередині величезного холу біля інформаційного п'ятачка біля двох несучих колон юрмилися люди. На одній з колон, ледь вище людського зросту, немов висіло у повітрі — у чорній рамці! — голографічне зображення того ж обличчя, яке він щойно явно бачив у тролейбусі!.. Тільки на голограмі обличчя виглядало мрійливим і ледь смутним. А нижче світилися страшні по суті слова найнеймовірнішого некролога:

УБОЛІВАЄМО І ПАМ'ЯТАЄМО

Тридцятого березня в результаті нещасливого випадку загинула лаборантка відділу експериментальної хронодинаміки Тамара Геннадіївна Кунцевич. Вона стала героїчною жертвою на тернистому шляху прогресу. Її відрізняли безмежний ентузіазм, щира любов до людей, сміливість мислення, неприборкане бажання бути там, де складніше — на передньому краї наукового пошуку. Ми назавжди збережемо в серцях її світлий образ. Прощання з покійною відбудеться...

Коли і де — він уже не зміг прочитати. Немов вибухнула бомба в мозку. Субботін стояв, беззвучно ковтаючи повітря, тоді як хотілося крикнути на весь голос: "Як загинула?! Якого тридцятого!! Я з нею тільки що говорив!.."

За спиною чулися голоси:

— Така молода, і двадцяти ще не виповнилося...

— Рідним повідомили?..

— Вона була сиротою. Батьки загинули в підводній океанографічній експедиції...

— Повіриш тут у долю... уся родина немов прокльоном яким відзначена...

Люди розходилися. На Субботіна ніхто не звернув уваги, усі були вражені трагічним повідомленням.

Іван Костянтинович ходою сомнамбули направився в їдальню. Подібно до того, як люди минулого заливали горе алкоголем, він найчастіше "заїдав" негативні емоції їжею, смаку якої — як, наприклад, сьогодні — абсолютно не відчував...

Сівши за столик, Субботін натис на білу кнопку автомата. Щоб внести розмаїтість у меню, було потрібно вибрати дві-три різнокольорові кнопки, але зараз ні розуму, ні пальцям було не до того.

Одержавши піднос зі стандартним меню, він проковтнув їжу, давлячись і відчуваючи себе рибою, викинутою на берег. Почуття в цю мить атрофувались до того, що Субботін навіть не зрозумів, з якою начинкою був пиріжок — з натурального чи синтетичного м'яса, хоча звичайно визначав це безпомилково.

Потім усе так само, на автопілоті, відправив піднос із залишками в щілину утилізатора і збуджено попрямував до ліфта. З ним віталися, він у відповідь невиразно щось бубонів.

У кабіні натиснув кнопку сьомого поверху і, притулившись до стіни, впав у прострацію. Очуняв від дотику чиєїсь руки до плеча і питання:

— Вам погано?

— Спасибі, ні, — усе пройшло, — змусив себе вимовити і нетвердим кроком направився до дверей директорського кабінету...

Торік директор розпорядився замінити на дверях табличку з переліком усіх його численних титулів на більш скромну, з лаконічним написом:

"Директор В. Л. Клещевський"

Ввійшовши до приймальні і підійшовши впритул до таблички, Субботін делікатно постукав. Мелодійний звук нагадав дзенькіт старовинного дзвіночка.

— Патрон зайнятий... — строго промовила секретарка Серафіма.

— Мене прийме, — заявив так безапеляційно, що Симоччині очі округлилися. Ніколи особливої спритності за тихонею Субботін не помічалося.

— Добрий день, Всеволоде Ларіоновичу, — сказав він у дверях. — Пробачте за вторгнення, але я просто шокований!

— Усі ми вражені, Іване Костянтиновичу, — кивнувши увійшовшому стурбованому завлабу, спішно відповів директор. — Я, мабуть, навіть більше за вас. Адже вам не довелося побачити, що від бідної дівчини залишилося. Видовище не для нервових.

— Вибух? — перемагаючи себе, видавив Суботін.

Клещевський непевно знизав плечима:

— Коли діє безконтрольна хронохвиля, то екстремум її прояву конкретно вибухом можна назвати умовно. Природа явища може бути іншою... Але ж ви прийшли не через це?

— Сподіваюся, патроне, ви не допускаєте думки, що я можу вас обманювати? — пролунало зустрічне питання.

— Що? — перепитав директор. — Дивне запитання. Звичайно, не допускаю, я вас знаю не перший рік... А в чому, власне, справа?

— Всеволод Ларіонович! Я півгодини тому розмовляв у тролейбусі з живою Тамарою Кунцевич! — відрапортував Субботін і відчув раптову слабкість. Ноги підкосилися, і він без запрошення сів.

— Це що — першоквітневий жарт?

— Такими речами не жартують...

— Я теж так вважаю. От що, випийте води і постарайтеся заспокоїтися. Потім розповісте усе по черзі.

Директор натиснув кнопку селектора:

— Симочко, мене ні для кого немає. Телефон перемкніть на приймальню, — тут директор кивнув убік відвідувача. — Розповідайте, Іване Костянтиновичу, по можливості спокійно.

Після плутаної розповіді Субботіна про його зустріч у тролейбусі з нібито покійною Тамарою, Клещевський замислився, встав і підійшов до відчиненого вікна.

— Скажіть, Іване Костянтиновичу, а ви упевнені, що це була саме вона? Я розумію, повна подібність і все таке інше... Справа в тім, що на світі існують двійники. Особисто мені зустрічалися в житті двоє: як дві краплі схожі на Петра Великого й Аркадія Райкіна, — він сумно посміхнувся. — І подібність в одязі може пояснюватись подібними смаками... Хіба не так?

— Може, ви не знаєте, Всеволод Ларіонович, — з явним зусиллям сказав Субботін, — але в Тамари на середньому пальці правої руки був рожевий шрам. Майже по всій довжині. У дитинстві в Криму зірвалася з невисокої скелі... У дівчини в тролейбусі був такий же.

— Хм, цікаво... — Клещевський подивився спідлоба. — Може, ви й інші прикмети знаєте? Про пахви, наприклад...

— Ну, навіщо ж ви так, знаю, — зненацька для себе відповів Субботін.

— Навіть так? Ви підтверджуєте чутки, що неодноразово доходили до мене, що у вас були... не тільки службові відносини.

— Так, ми з Тамарою були близькі. Але хіба це настільки істотно впливало на наукові результати нашого колективу? Нехай за віком я годився Тамарочці в батьки, але і вона, зрештою, повнолітня, і я — людина вільна, — додав він уже тихіше.

— Про що ми тут з вами говоримо, Субботін, припиніть істерику!..

Крижаний спокій шефа подіяв на Івана Костянтиновича як холодний душ. Пару хвилин у кабінеті продовжувалася німа сцена. Клещевський був зовсім непорушний, і якби не гнівний вираз очей, його можна було б прийняти за воскову статую. Субботін нервово смикав вузол краватки. Незважаючи на прохолоду, з нього градом котився піт.

Нарешті директор порушив мовчання:

— Чому ви зважилися прийти саме до мене?

— Та більше ж нема до кого, Всеволоде Ларіоновичу, — відповів завлаб. — Не в міліцію ж із цим іти! Вони вважатимуть мене ненормальним, так ще й вам, чого доброго, повідомлять і доставлять мене на психіатричну експертизу, де запросто сфабрикують папірець про мою профнепридатність. Так що залишалося йти тільки до Вас. Ви мудра людина і вам була відома суть того, що трапилося. Сам я в шоку, і тому запитую вас, що ви про це думаєте? І що варто робити?..

— Що я починаю думати, довідаєтеся не тут і не зараз... Але раз ви близько знали лаборантку Кунцевич, то повинні були знати її звички. Чи не було у вашої подруги звичаю ночувати де-небудь поза домом?

— Ні, що ви! Я в неї — це траплялося, але щоб вона десь — це нонсенс!

— Непогано... З моменту загибелі, пробачте, нещасливого випадку ще ніхто з колег в її будинку не побував. Поки справа не одержала широкого розголосу, постараємося туди ввійти першими. Якщо зустрінута вами в транспорті дівчина не прийде, виходить, вона — не Тамара, як би вам цього не хотілося. Але це ще не все... Вам, звичайно, відомий єдино вірний спосіб ідентифікації особистості?

— Звичайно, по відбитках пальців...

— Ну, ще по сітківці очей... Але це на крайній випадок. А от дактилоскопічні відбитки на всіх співробітників зберігаються у секретному відділі нашого закладу. Тепер уявіть, що дівчина з'явилася. Як можемо ми домогтися в неї відбитків у добровільному порядку? Видати себе за представників закону не можна...

— Що ж робити? — видихнув ледве чутно Субботін.

— Діяти доведеться майже за детективним сценарієм — іншого виходу немає.

Клещевський вказав на двері, за якими знаходилися індивідуальні душ і туалет. Ці скромні зручності враховували безупинний характер праці директора — часом той не виходив з кабінету по кілька діб.

— Почекайте там, потім вийдемо через запасний вхід.

Залишившись у кабінеті сам, Клещевський зв'язався із секретним відділом і зажадав:

— Копію особистої справи Тамари Кунцевич негайно до мене в кабінет.

Через пару хвилин з вузької щілини над правим кутом столу висунувся мікрофільм. Директор вставив його до портативного фільмопроектора і поспішно сховав у внутрішню кишеню піджака. Потім звернувся до Субботіна:

— Опоряджайтеся. Через пару хвилин виходимо.

Пізній вечір плавно перетікав у ніч. Двоє чоловіків різного росту і статури, але з однаково фальшивими вусами чатували на сходовій площадці. Коротали час за тихою розмовою...

— А знаєте, Іване Костянтиновичу, вам поталанило: адже Тамара — дівчина з характером. Що вона вам сподобалася, не дивно, але ж треба було, щоб і вона вам відповіла... Утім, ви чоловік ставний, підтягнутий, не те, що я... Правда, до часу сиві, але деякі знаходять таку сивину красивою... Це вже я — не людина, а пінгвін лапчастий...

Субботін постарався не посміхнутися на влучне порівняння шефа. Той був огрядний старий незграба і ходив точно уперевалку, до того ж в останні роки страждав серцевою задишкою і давно вже не донжуанив, як, утім, не був ченцем.

— Так ви кажете, і в суть експерименту її втаємничували?

— Грішний, Всеволоде Ларіоновичу! Любов зла... Тамара навчалася на третьому курсі за фахом темпорального експериментатора, так що в хронофізиці була далеко не профаном... Вона досить вірно уявляла, про що йдеться... Тепер я догадуюся, що деякі деталі повідомляти їй було зайве.

— Чи догадуєтеся, шановний?.. Не даремно Господь покарав янголів. Які зійшлися з жінками земними! Про це не догадуватися, а точно знати треба було — що пастирю можна, те пастві — зась! До того ж існують інструкції: вони розумно роблять те ж саме: зміцнюють, уточнюють і освячують це найважливіше табу... Тихше, здається, двері відкрили, протягає...

Вони замовкли і перетворилися на слух. Знизу почувся чіткий звук жіночих каблучків. На нижній площадці виникла фігура дівчини. От уже вона піднімалася по сходах. Навіть при неяскравому світлі коридорної лампочки силует пізнавався...

Німа сцена, що відбулась в начальницькому кабінеті, немов повторилася — тільки тепер учасники помінялися ролями: Субботін виглядав майже спокійним, зате Клещевський, що бачив наслідки смерті Тамари, став біліше за полотно. Він, дивлячись, як вона — воскресла (!) наближається до дверей, ледве не вигукнув.

Все-таки в директора вистачило духу не виказати своєї присутності, не зірватися... Більшість квартир давно вже оснащувалися електронними замками, але в навмисних ретроградів і в людей безтурботних ще залишалися механічні старожитні замки.

Зачекавши, поки в дверях двічі повернеться ключ, директор вийшов з тіні і, намагаючись триматися боком до слабкого джерела світла, хрипко вимовив:

— Дівчино, чи не скажете...

Тамара (невже усе-таки вона?) зреагувала: ледь повернулася убік, але відразу їй у ніздрі вдарив струмінь з газового балончика. Дівчина беззвучно повалилася на руки моментально підскочившого Субботіна...

Ключ залишився стирчати в архаїчній замковій шпарі. Клещевський, обмотавши дверну ручку носовою хусткою, обережно відкрив двері і ввійшов до квартири. Потім він вийняв ключа, пропустив усередину Субботіна з його ношею і закрив двері зсередини.

Світло не запалювали. Суботін, рухаючи навпомацки, уніс дівчину до кімнати. Поклавши на диван, він укрив її пледом, залишивши руки зовні. Клещевський, ставши на коліна, увімкнув мініатюрний ліхтарик, дістав з кишені плаский футлярчик, розміром з армійський портсигар, з темно-синьою пористою подушечкою усередині, просоченою спеціальним розчином. Він швидко відкрив футляр і приклав до подушечки по черзі всі десять пальців "знайомої незнайомки". Потім, тримаючи напоготові газовий транквілізатор, пригорнув її пальці до чистого аркуша паперу. Процедура зняття відбитків була завершена.

Клещевський попрямував до ванни звіряти відбитки з узятими з особистої справи, а Субботін заходився влаштовувати господарку квартири зручніше, заодно стежачи, щоб вона не оклигала завчасно.

Кожна хвилина здавалася йому вічністю. Нарешті з ванної пролунав приглушений голос шефа:

— Пальчики ідентичні. Вітаю вас, Суботін! Це Тамара.

Від хвилювання закоханий завлаб не зміг вимовити ні слова. Коли Клещевський повернувся в кімнату, він, стоячи на колінах, поцілував край старомодного директорського пальто. Той сердито відмахнувся:

— Облиште ваші театральні жести! Та відклейте вже оті вуса, маскарад більш ні до чого. І мені заодно допоможете! Наберіть склянку теплої води і приступайте. А після почекаємо, поки "загибла" прокинеться. Утрьох поговоримо.

— А чи довго доведеться чекати?

— Не дуже. Препарат не довгодіючий, хоч і сильний.

...Повільно тяглися хвилини. Нарешті повіки Тамари здригнулися. Субботін підсів до неї ближче, доторкнувся до руки. Поступово дівчина оживала. Відкрила очі, слабким голосом вимовила:

— Де я? Іване... це ти?

— І я теж, — твердо промовив Клещевський, спеціально застосувавши "шокову терапію", — Перед вами, шановна, ваш безпосередній начальник і начальник вашого начальника. Зробили вам честь візитом, так би мовити.

Тамара рвонулася, немов під електричним струмом. Сівши на дивані, утупилася поглядом у Клещевського — спершу зі здивуванням, потім з обуренням.

— Всеволоде Ларіоновичу? Ви? Що? Зі мною? Зробили? — І раптом вона згадала. — Так це ваші штучки? Знаєте, я вас завжди поважала, але так з людьми не чинять! Та ще коли випуск на носі! Знайшли собі... піддослідного пацюка!

Її плечі затремтіли від беззвучного ридання. Сліз не було — очевидно, за останню добу усі виплакала.

"Що вона говорить? — пронеслося в думках у Субботіна. — Випуск на носі?! Адже до нього два роки!"

Але він промовчав, здивовано дивлячись на директора. Той непомітно подав йому знак: ні слова!

— Бачите, Тамарочко, — вимовив Клещевський навмисне повільно, — ні я, ні Іван Костянтинович, який для вас просто Ваня, я це знаю, — ні в чому, чуєте, абсолютно ні в чому перед вами не винні. Перепрошувати нам нема за що, заявляю вам щиросердно. Ми над вами експериментів не ставили. А серйозно погомоніти нам необхідно.

— Про що?

— Постарайтеся не нервувати і чітко відповісти на запитання: вам відомо, який зараз рік?

І знову Субботін був здивований, але з усієї сили кріпився. Директор пильно дивився йому в очі, і в цьому погляді читався наказ: мовчати!

Тамара трохи зморгнула і, заїкаючись, стиха мовила:

— Так... мені уже відомо, що 25-й... хоча я дожила до 27-го і готувалася до держіспитів. Я... коли діз... налась, що в-відбулося, ледь з глузду не з'їхала. Це ж... треба так... життя перевернути! Хто це зробив, хто?!

— Спокійно, вам нічого не загрожує. Отже, подобається вам це чи ні, але сьогодні 1 квітня 2125 року. Утім, — він подивився на годинник, — уже наступило друге.

Тамара знову заплакала без сліз, здригаючись усім тілом. Субботін не витримав.

— Томо... мила дівчинко... повір — я мучився... переживав за тебе...

— Іване Костянтиновичу, — вимогливо пролунав голос Клещевського, — я ціную ваші зусилля, але ви не дипломат. Надайте вести переговори мені.

Субботін зрозумів. Він пройшов на кухню і, знайшовши там неймовірно древній графин з водою, вийняв скляний корок і став великими ковтками пити прямо з горлечка. Облився, кілька разів вичавив промоклу краватку, що душила його петлею. Але зняти не зважився.

...Коли він повернувся до кімнати, Клещевський тоном знаючого психоаналітика переконував налякану Тамарі:

&mdas