Ще в двадцяті роки у зв’язку з міграційними процесами відомий американський соціолог Роберт Парк на сторінках “Американського журналу соціології” докладно писав про “людину на рубежі культур”. У своїй монографії “Раса й культура” він так визначає маргіналів: “люди, котрі перебувають на межі двох чи більше соціальних світів, але не приймаються жодним із них як його повноправні учасники”. Етномаргінал – це певний соціальний тип внутрішньо двоїстої особи, яка стоїть на межі двох етнокультурних (лінгвокультурних) світів і не є органічно інтегрованою в жодний з них. Звідси – його ціннісно-орієнтаційна та поведінкова суперечливість. Він зазвичай (зокрема в умовах міст України, в урбаністичному довкіллі) є носієм, сприймачем і передавачем креолізованого типу культури. Ця остання постає внаслідок змішання отих “двох світів” – саме в умовах етнополітичної “недобудованості”, цивілізаційної несамодостатності, а також структурної й функціональної неповноти нашого українського світу. А таке змішання стрибкоподібно прогресувало протягом останніх 5–7 років, оскільки сучасна глобалізація в Україні здійснюється в умовах революції в засобах спілкування (вже другої після шістдесятих років). І не так у формах поверхової орієнтації на Захід (хоч і така є), як у формах бурхливої експансії московсько-євразійської цивілізації, в орбіті котрої ми продовжуємо перебувати. Це тотожне, на жаль, якісно новому посиленню лінгвокультурної ентропії: “розрідженню” та ерозії українського комунікативного середовища. На рівні мовлення і мовної поведінки прямим і безпосереднім корелятом цього процесу є вже не тільки наш сумнозвісний суржик, але й щораз більша насиченість дискурсів (навіть у студентській субкультурі та в інтелігентських колах) лексикою та фраземами, що мають блатне походження й ще 5–7 років тому функціонували тільки в межах російської вуличної та кримінальної субкультур. Вони ще небезпечніші, ніж суржик, бо за ними тягнеться довгий шлейф не просто мовленнєвих одиниць, а негуманних ритуалів і мовнопсихічних побудов, які, проникаючи в глибини розуму, руйнують самі підвалини культурного досвіду – міняють сам триб життя, стиль поведінки.
З огляду на вирішальну роль лінгвокультурного середовища, а також інтенсивності та щільності тих інформаційних потоків, які стоять “за плечима” певної мови й забезпечують її реальну суспільну стійкість, вже давно на часі перегляд хибної концепції так званого вільного вибору мови спілкування. Не треба удавати, начебто вибір засобу порозуміння – справа суто приватна і в кожному окремому разі індивідуальна. Просто парадоксально, але навіть деякі психолінгвісти спокушаються на таке шкідливе спрощення. Насправді вибір мовної поведінки визначається сумарною дією цілої вервечки надіндивідуальних соціально-психологічнх чинників. Розгляньмо кілька.
1. Чинник мімесису. Механізми наслідування та навіювання докладно розглядав ще один із засновників соціальної психології Габріель Тард. У певних групах (так званих референтних), ситуативних контекстах, а також у тих або інших комунікативних сферах поведінкові взірці (а мовлення є інтегральною частиною поведінки) відтворюється як еталонні способом звичайної імітації (переважно неусвідомлюваної) панівних для середовища моделей. У тому числі – моделей мовної поведінки. Цьому сприяють механізми суспільного конформізму, зокрема “конформізм автомата”, що його докладно проаналізував ще Еріх Фром.
2. Тиск негативних гетеростереотипів. Вони діють на рівні переважно молодіжної, вуличної та масової субкультур великих міст України щодо недоурбанізованих мігрантів-селюків, які, потрапляючи до “плавильного тигеля” майже всуціль зросійщеного міста, категоризуються цим останнім на рівні масової буденної свідомості як так звані бикі, рагулі, лохі, жлоби. Це тільки прискорює етносоціальну маргіналізацію переселенців: вони стараються якнайшвидше розчинитися в довкіллі, щоб не наражатися на іронію та остракізм.
3. Саме внаслідок браку внутрішньої впевненості, постійного “озирання” на своє довкілля і намагання будь-що уподібнитися йому тутешній міський маргінал сільської закваски якнайкраще ілюструє відкритий ще Чарльзом Кулі феномен “відображеного Я”. Наші уявлення про те, якими нас бачать інші, як вони нас оцінюють і що від нас очікують, а також наша власна оцінка цих уявлень (самовтішання, сором, розчарування) є дієвими важелями соціогрупового контролю. Зокрема, і такого контролю мовленнєвої поведінки, що його аж ніяк не назвеш вільним вибором мови. Цей вибір визначає панівна лінгвокультурна та соціолінгвістична ситуація з притаманними їй сподіваннями, нормами та реакціями. У випадку її цілковитого панування немає жодної альтернативи.
4. Назагал вищий соціопрестижний статус російського мовлення у великих містах Наддніпрянщини, Півдня та Сходу зумовлений також реальним ступенем розгорненості спектра суспільних функцій відповідної мови. Зокрема, російське мовлення все ще цілковито домінує в таких функціонально важливих ланках як вища школа та ЗМІ. Не відбулося ще навіть зародження української відеоіндустрії. Діти, молодь – у полоні потужних російських концернів тиражування та збуту відеопродукції. Із соціолінгвістики та етнопсихолінгвістики відомо, що життєздатність мови не є питомою її властивістю: конкурентоспроможність і опірність тієї чи іншої мови прямо пропорційна ступеню розгорненості її соціальних функцій. У цьому сенсі сфера вжитку української мови, на жаль, все ще звужена в основному до базару та кухні, тобто домашнього вжитку. В цілому українська цивілізація як складнодинамічна інформаційна система і як певне комунікативне поле все ще є структурно та функціонально неповною. А стабільність системі забезпечує багатоманітна повнота у межах цілості. Розглядаючи відповідні процеси в плані універсального кібернетичного закону необхідної різноманітності, що його сформулювали засновники теорії інформації Рос-Ешбі та Шенннон, мусимо визнати, що українська мовнокомунікативна система все ще нестійка до зовнішніх збурень через свою інформаційну збідненість і брак розмаїття в ній. Чуємо про суцільні прогалини у книговидавництві, кінематографі, науці, у промислово-бізнесовому спілкуванні тощо. Стосовно кожної сфери повинна здійснюватися комплексна державна програма деколонізації урбаністичного лінгвокультурного середовища в Україні. Адже майбутнє нації тепер, як ніколи раніше, визначає місто.
5. Глибока криза національної самосвідомості, ознакою якої є вже те, що чимало етнічних українців самі себе називають чужосторонніми кличками (хохлами), пов’язана з глибоким занепадом національної культури. Як реалісти ми не можемо про це не говорити. Самосвідомість спирається на почуття причетності до рідної землі і спільної історичної долі, вона тримається спільністю уявлень і цінностей, цілей та інтересів, але насамперед – власним культурним корінням.
Впадає в око, що етніонаціональна виразність росіян у будь-якому українському місті, зокрема і в мішаній українсько-російській сім’ї надійно захищає їх від етномаргіналізації. Серед українських росіян є, звичайно, маргінали соціальні, але майже немає етномаргіналів. Життєво необхідну для зміцніння нації деколонізацію українського міського середовища слід здійснювати поступовим звуженням процесу маргіналізації українців у містах. Українці не повинні почуватися в Харкові й Одесі діаспорою. Це ставить перед країною вельми складне завдання – створити власне українську урбаністичну культуру. У першу чергу треба задовольнити як професійні, так і масово-розважальні та повсякденно-побутової потреби. Сьогодні навіть вулиці Львова цілком заполонено неукраїнськими за духом і мовою журналами “Лиза”, “Натали”, “Настя”, “Вот так!”, “Отдохни”, “Мой мир”, “Единственная” і под. Загалом країна досі залишається в орбіті неорганічної їй євразійської культури, ніби це віддалена околиця Москви й Петербурга.
Відновлення традицій української міської культури неможливе без оживлення в містах української мови. З іншого боку, без інформаційного та структурно-функціонального (разом з інфраструктурним) употужненням української культури, українська мова не зможе набрати достатнього престижу. Тому проблема деколонізації та дерусифікації українського міста є насамперед проблемою плекання тут українського культурного середовища.
Кожна людина свідомо чи підсвідомо співмірює себе з картиною світу та мережею смислів тієї референтної групи, що до неї вона належить (чи бажає належати), а також з очікуваними (типовими) реакціями довкілля. Віддзеркалене у такий спосіб “Я”, немов стрілка компаса узалежнюється від “магнітного поля” середовища. Так само мовленнєва поведінка в місті сільчанина-переселенця, коли він опиняється в ситуації буцімто більше однієї можливості, визначається силовим полем взірців та стереотипів. Саме тут і криється примусовий механізм позірно вільного вибору мови. Соромно виглядати в очах міста селюком – дєрьовнєй, страшно бути неприйнятим, висміяним, відлученим від певної референтної групи. А тут наш мігрант шукає того, до чого звик у селі (або в селищі, чи малому містечку) – усталених особистісних, а не тільки функціональних контактів. У таких почуттях і криються важелі вимушеного переключення коду й російщення. Врешті-решт, селянин не знаходить у місті саме тих взірців мовної поведінки, які спонукали б його орієнтуватися на українську мову. Адже вільний вибір мислимий за умови бодай двох можливостей. Мовленнєва поведінка людини визначається панівною матрицею соціогрупової динаміки, вона є продуктом колективного програмування свідомості. Тому не так мігрант-маргінал обирає собі мову, як вона підпорядковує собі його.
Саме великі урбаністичні осередки завсіди були рушіями цивілізації, зокрема смислотворення. Місто як духовне середовище живе породженням і тлумаченням смислів, а культура – це не просто сукупність продуктів культури, вартостей, артифактів, семіотичних систем, а сам процес їхнього функціонування: сприймання, перетлумачування, передачі тощо. Культура поза містами – розріджена, вона не здатна зосередити вибухову критичну масу національної енергії, що з’являється у розвинених спільнотах зазвичай у вигляді містких згустків смислу ніби зі споду масової свідомості. Нація не має майбутнього, якщо культурно не опановує своїх міст, не забудовує їх смислоносними лінгвістичними конструкціями. Національна культура не повинна залишатися поза містом чи бути в ньому герметичною і соромитися своєї свободи. Вона повинна в місті нуртувати, а місто повинно пашіти нею. Добірним зерном українськомовних смислів слід засіяти майдани і вулиці, клуби й кав’ярні, магазини й дискотеки, музеї і стадіони, відеосалони й Інтернет-центри. У питомій мові нашого краю маємо для цього всі необхідні ресурси.
Анатолій Погрібний
МОВНО-ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
ПЕРЕПИСУ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ
Дбаючи про оздоровлення та зміцнення української нації, особливі зусилля маємо спрямовувати на ту частину українства, яка з різних причин відбилася від своєї національності, насамперед мовно, але не проти або й вже хоче до неї повернутися, тільки не знає, як це зробити, відчуває певні перешкоди. Працювати саме з такими українцями – це завдання стратегічної ваги. Чому? Тому, що мусимо усвідомити: після того, як вже майже пересохли сільські джерела у нас просто нема іншого резерву для нарощування українством своїх сил, як ось цей усе ще російськомовний українець-маргінал, що опинився на роздоріжжі двох культур, двох мов, двох націй, двох світобачень тощо (достоту, як ото – одна нога на березі, друга – у човні). Шельмувати, висміювати невільно заблуканого, кидати в нього каміння? Ні, я вважаю це великою помилкою. Треба йти на розмову, треба вислуховувати, полемізувати, сперечатися, роз’яснювати, по змозі переконувати чи підказувати. Власне, маємо ставити перед собою завдання “відділяти підлих від темних”, як то записав якось у щоденнику Олесь Гончар, домагаючись того, щоб якомога більша кількість українців із періодом добровільного або вимушеного відступництва від українства в своїх біографіях назавжди розпрощалася.
Не скидаймо з рахівниці, що, всупереч поглядові, що його накидають різні “єдінонєдєлімщікі”, наша російськомовна людність насправді досить різноманітна. Так, це правда – хвороба відчуження од своєї мови зайшла в багатьох українців вже дуже глибоко. Багато хто, мусимо розуміти, вже й не в змозі буде вилікуватися, адже, пригадаймо, Сірки ставали Сєрковими, а Голохвості – Галохвастовими ще в XIX столітті, тож їхні нащадки говорять “по-культурному” вже більш-менш пристойно. Апелювати, отже, маємо до тих (а таких більшість), хто генетично й ментально ще не втрачений для української нації, хто розуміє неприродність свого мовного “я” і має хоч якусь готовність до мовного відродження.
В цілому є підстави розрізняти кілька груп російськомовних українців.
Першу та другу групи становлять так звані укрбінци. Не будучи однорідними, поділяються вони на свідомих своєї зради агресивних національних відступників та на осіб цілком лояльних до України. Про перших кажуть: манкурти, яничари. Більшість з них внаслідок задавненості хвороби вже не повернеться до українства. Друга група примітна саме мовою украінцев (то вельми розмножене в Україні потомство Проні Прокопівни з п’єси “За двома зайцями”, інших персонажів якої щойно було згадано).
Третя група – то свідомі громадяни, що, маючи проблеми зі знанням та володінням українською мовою, все ж у питаннях честі й гідності України та українства є патріотами.
І, нарешті, четверта група – ті російськомовні українці, що перебувають нині вже в дорозі до рідних джерел, тобто в процесі національного зцілення, яке ще не завершено.
Навіть ця диференціація підтверджує мій висновок, що так зване російськомовне населення – то не тільки потенційний гробар України, що лише його й вбачає в ньому немало наших патріотів, але водночас і досить потужний, ще не залучений як слід резерв нарощування українством своєї сили. Мусимо усвідомлювати: якщо ми не поспішатимемо працювати з ним, його душею оволодіє недруг українства, що, до речі, він вельми успішно сьогодні й робить, користуючися з того, що багато хто з нас досі займає в цьому питанні нерозважливу позицію “патріотів-стерильників”.
Опертя висновку, що це таки значний резерв, знаходжу й у деяких соціологічних дослідженнях. Ось одне з них, що його здійснив очолюваний Ганною Залізняк Центр “Громадська думка” НДІ соціально-економічних проблем м. Києва, який вивчав особливості мовних орієнтацій у студентському середовищі столиці України. Незважаючи на те, що тільки кожен п’ятий з опитаних київських студентів (всього 890 осіб) постійно спілкується українською мовою (а сфера їхнього неформального спілкування, зокрема з однолітками, загалом перебуває майже під цілковитим впливом російської мови), 88 відсотків із них підтримує погляд на українську мову як на один з невід’ємних атрибутів державності України, що майже на третину більше, ніж з-поміж загалу киян, а вісім осіб із десяти висловлюють свою згоду з твердженням: “Престиж української мови в столиці має бути вищим, ніж зараз”. Або ще й такі дані: тільки один із десяти студентів вважає, що є потреба надати російській мові статус державної (серед широкого загалу киян таких третина); не вважають за необхідне добре знати українську мову тільки дев’ять осіб зі ста, а 48% не бачать обов’язкової потреби добре володіти російською (тобто, в середовищі студентів відбувається зміна пріоритетів щодо володіння українською та російською мовами); на відміну від мешканців усього міста, що уявляють Київ у майбутньому двомовним (62%), більшість студентів (55%) вважає, що розмовною мовою киян має бути українська (російськомовним Київ бачить менше одного відсотка як киян, так серед них і студентів). Тобто, спілкуючись переважно російською, київське студентство майбутнє української столиці бачить саме за державною мовою.
Але хай не заколисує нас така статистика. Річ у тім, що, попри певні позитиви, ситуація в мовно-культурній сфері має тенденцію пришвидшено рухатися в такому напрямкові, що утверджувати пріоритет української мови на українській землі вже завтра може виявитися просто пізно. Чому? Тому, що саме в наші дні усе небезпечніше заявляє про себе тенденція незворотніх процесів у цій сфері. Це виявляється, наприклад, у тому, що українська мова для більшості міських дітлахів-учнів стає не живою мовою (для спілкування), а латиною, яку просто треба знати за програмою; у тому, що з кінця 90-х років (на противагу тенденції, що була ще в середині минулого десятиріччя) не зменшується, а, як стверджують, знову зростає (це ж парадокс – у незалежній Україні) кількість населення, яка вважає, що державною в Україні має бути російська тощо.
Саме в зв’язку з потребою національного пробудження тих, хто ще не пробудився, я тепер і процитую бодай декілька листів із великої пошти на мою радіопередачу, які особисто мене переконують у тому, що праця зі зросійщеними українцями – аж ніяк не сізіфова. Так, це – листи від ще донедавна зросійщених українців, які попри всі перешкоди економічного, психологічного, морального і будь-якого іншого характеру, попри брак офіційного заохочення та підтримки, все ж повертаються до свого роду й народу, до свого предковічного українства, до, здавалося б, вже забутої української мови. Цитуючи ці листи, ось що хочу цим підкреслити: це — реальний процес, це – тенденція, яку на державному рівні належить лише підтримувати. Йдеться бо про одужання цілої нашої нації, про подолання певною її частиною хвороб національної пам’яті (за висловом українського педагога Г. Ващенка), про повернення народу до повноти самого себе. Духовно, морально, мовно видужалий народ – хіба це не ясно? – матиме незмірно більші успіхи й у своєму економічному зміцненні. Цією констатацією я ще раз відповідаю тим своїм опонентам, які щодо мови визнають одну платівку – “какая разніца?”
Лист Ніни Рисай із села Новоолександрівка Красноармійського району Донецької області: “Я теж колись не надавала особливого значення тому, якою мовою говорити. Свого часу поїхала з села до Макіївки вчитися в педучилищі й вже через 3-4 місяці перейшла повністю на російську, якою й вчили. Потім працювала в дитсадках вихователем теж цією ж мовою. І тільки ось вже через багато років завдяки вашій передачі, у яку ви вкладаєте всю свою душу і своє велике серце, я оцінила красу своєї рідної мови. І хай дехто, як ось один наш депутат, твердить, захищаючи “двуязычие”, що хоч “украинский язык певучий, зато русский могучий”, своєї мови я намагаюся триматися послідовно”. Авторка про себе додає ще таке: “Я людина щаслива, хоч пенсія моя – 52 грн, а машина вугілля коштує 500 грн. Спитаєте, чому щаслива? Бо повірила у силу духовності, в силу українського слова. Я знаю, що треба піднімати нашу духовність, знаю, що Слово більше родить, ніж Земля”.
Лист від Емілії Олексіївни (прізвище вона не зазначила) з Києва: “Я хочу описати Вам, скільки здоров’я забрало в мене моє україномовство. Я народилась і жила до 17-ти років в Західній Україні, де поважали і поважають свою націю, свою мову. І от я поступила в інститут в Східній Україні. І виявилось, що в новому середовищі я одна говорила по-українському. А “друзі” радили: “Та не говори ти цією тарабарською мовою, тобі це не пасує, ти ж не з села”. І це радили ті, більшість яких – українці, мами яких і слова по-російському не вимовили б. Так самі ми примушували себе бути росіянами. Прикро мені, але в інституті і я зламалась і вже на 2-му курсі розмовляла “нормальным языком”, з приводу чого і досі відчуваю сором. То я і хочу тепер сказати: людоньки, та схаменіться, та виправім те, що допустили, та нас же близько 80% в Україні, та говорім усі своєю рідною мовою. Людочки, та даймо діткам нашим рідну мову, та не смішімо людей каліченою чужою мовою”.
Сповідальний характер має й лист Ірини Момот із Костянтинівки Мелітопольського району на Запоріжчині. Народилась вона в Донецьку в російськомовній родині, хоча з національності українка. Жила в Казахстані, в Сибіру, вчилася в Томському політехнічному. Згодом повернулася в Україну й довго жила, розмовляючи скрізь тільки російською. І дітей своїх вчила також російською мовою. “Та ось у Костянтинівці під Мелітополем діти пішли в українську школу. Вчаться, отже, українською, а дома розмовляють по-російському. Я немов прокинулась, але була ще якась внутрішня перепона, яка не дозволяла ось так відразу перейти на рідну мову. Та одного разу діти ввімкнули платівку з піснями Назарія Яремчука. Я слухала і думала: який жаль, що вже немає такого прекрасного співака. Прослухала і тут же сказала дітям: “Все, з цієї хвилини розмовляю тільки українською мовою…” І з того часу минуло вже три роки. Я дотримала свого слова. По-різному було. Спочатку – несприйняття оточуючих, адже я намагалась розмовляти красивою українською мовою, а не суржиком. Минув, отже, вже немалий час. І ось тепер, коли я й уві сні розмовляю українською, прийшла мені найвища нагорода. Якось, купляючи щось в однієї жінки, на питання (вкотре!), як і де я навчилась так гарно розмовляти, я розповіла цю історію. Жінка (вже пенсіонерка – вчителька) сказала: “Мне стыдно за себя. А перед вами я преклоняюсь!” За свої сорок років я не чула вищої похвали. Поруч стояли мої діти і чоловік, і я бачила, як вони пишалися мною”. На звершення свого листа І. Момот погоджується з тим, що не слід чекати, “доки прийде хтось і запровадить рідну мову в нашому рідному домі. Це залежить від кожного з нас. Треба тільки трішки захотіти. І любити, не нарікаючи, любити всім серцем нашу рідну, нетлінну мову”.
Олександр Білоус з Валок на Харківщині ділиться досвідом, як саме варто нагадувати українцям, що вони – українці. “Буваючи на лікуванні в санаторіях Миргорода, Моршина, Хмільника, я одразу ж розпізнаю наших псевдоукраїнців, які говорять російською мовою. Та як тільки я починаю спілкуватися з ними українською, вони також переходять на неї і вже її не стидаються”. “Може, щоб вони не стидалися та поводилися настільки гідно, як поводиться більшість галичан, то і столицю України варто перенести з Києва до Львова?” – водночас із болем та іронією запитує автор.
Іронія іронією, але то цілковита правда, що повернених до українства російськомовних буде тим більше, чим більше вживатимуть лише свою мову всі-всі українці, яким її стан болить. Від кожного з нас має йти психологічне заохочення й підтримка людям, що мають стосовно української мови ті чи інші вагання. Комусь із них треба нагадувати, що українська мова – то їхня мамина мова, а комусь – що то їхня мова родова, адже маємо, на жаль, ситуацію, за якої мамина і родова поспіль не збігаються.
Справді, як, на перший погляд, гарно та зворушливо звучить: бережи, дитино, мамину мову, мамина мова – найдорожча, найкраща. Але ж чи так насправді й чи завжди в наших умовах так воно є? Наросли бо вже покоління українок-мам, котрих замість природної та нормальної української мови якраз і характеризує суржик. Кого більше треба мовно зцілювати: діток цих мам, які невільно мають спадковий ґандж, але яких у добрих школах чи садках призвичаюють до рідної української, чи самих цих мам, в чию атмосферу каліченої російської ці дітки повертаються, приходячи зі шкіл та дитсадків додому?
Колізії, як бачимо. І я не виключаю, що в разі, якщо ці мами й батьки, облінившися, нехтуючи тим, про що нині мова, не переймуться належною відповідальністю за мовну повноцінність нового покоління українців – громадян Української держави, в майбутньому в нас частішатимуть випадки, коли діти-українці й без участі зросійщених мам здійснюватимуть у собі, сказати б, мовну революцію. Як ось, пригадую, один хлопчак з Харкова, на прізвище Старов, що у своїй творчій роботі на Міжнародному фестивалі в Артеці “Моя земля – Україна”, вразившись із несподіваного відкриття, написав: “Моя мама – українка, я – українець. Чому ж тоді ми навіть дома говоримо по-російському? Все – тепер я ось повернуся до Харкова й запроваджу вдома ту мову, яка нам, українцям, дана природою”.
Те, про що нині мова, має принципове значення для точності відповіді, що її час від часу мусить давати індивід на запитання: яка ваша рідна мова? Як ось, скажімо, під час прийдешнього перепису населення. Відомо, що за часів СРСР українців переписували вже кілька разів і, як знаємо, одним із результатів тих переписів, надто останніх, було те, що українці поповнювали собою кількість росіян, бо зазначали часом, що й національність у них російська, а ще частіше – що рідна мова російська. То вже є окрема тема говорити про те, скільки політичних спекуляцій, заохочених великою кількістю таких відповідей, має місце й сьогодні: мовляв, українці від себе відмовляються, мовляв, росіяни в Україні – то всі, хто говорить по-російському, мовляв, давай російську як державну мову тощо. Так само окремо можна було б говорити й з того приводу, у який саме спосіб назбиралося так багато українців, в анкетах яких з’явились оті ствердження: рідна мова – російська. У багатьох і багатьох випадках і не самі переписувані те зазначали, а відповідно проінструктовані працівники переписної служби, котрі, “допомагаючи” заповнювати переписні листи й чуючи схожу на російську мову, власне, й вирішували самі, що запис треба зробити на користь російської мови.
Отець Зиновій Карась з міста Коломия повідомив мені, як це відбувалося навіть у середовищі політв’язнів, до числа яких йому випало в совєтські часи належати: “Оті добре підготовлені переписувачі в сибірських концтаборах – був то 1959-й рік – вживали всяких підступів, різноманітних аргументів, щоби в’язень погодився, що він добре не знає рідної мови, а відтак і не позначав її як рідну. Мовляв, російську знає краще, отже, вона і є для нього рідною. Ми ж, політв’язні, вживали свої аргументи, як-от: буває, що дитину виховує не рідна мама, а інша, і нехай навіть та друга мама дуже багато зробила для дитини, а все ж рідною залишається та, з лона якої дитина вийшла. Так і з мовою. Хіба не ясно, з лона якої мови всі ми, українці, вийшли?”
Зрештою, відомий і спосіб, завдяки якому практично враз майже всі українці стали “росіянами” на Кубані, де під час перепису в середині 20-х років відповідати доводилося під дулами наганів на запитання: “Ты русский или петлюровец?” (Попри такий характер перепису, “Вісті ВУЦВК” 15 листопада 1927 року офіційно подали: на Північному Кавказі живе 3 млн. 842 тис. українців, зокрема на Кубані – 2 млн. 273 тис.; також на Курщині – 1 млн. 300 тис., на Воронежчині – 1 млн., у Сибіру – 1 млн. 200 тис., у Туркестані – 600 тис., на Далекому Сході – понад 600 тис. – Прим. ред.). Отак не без сприяння переписів і наростили ми в Україні значно більшу кількість російськомовних громадян і взагалі росіян, аніж є їх насправді.
Тож необхідно кожному запам’ятати: рідна мова – не конче, не завжди та, якою ми найчастіше говоримо. Основа слова рідна – ясно ж це чуємо – рід. Тобто, рідна мова — то, перш за все, мова роду кожного з нас, мова наших батьків, дідів, прадідів і т. д. – саме нашого роду, що йде у глибини віків. Не зневажаймо, закликаю, пам’яті своїх предків, бо то ж є нонсенс, коли б ви, визнаючи, що рід ваш – український, водночас вважали, що ваша рідна мова вже не українська, а, наприклад, російська. Хіба це протиставлення, що його дехто допускається і може допуститися й під час перепису, не є непростиме геростратство, не є потоптання по власному ж корінню? Бо як, справді, можна вважати рідною ту мову, якою, може, тільки й говорите ви чи ще близькі до вас за віком родичі, але не говорили нею в незліченних поколіннях вашого роду? Не говорили ваші батьки, діди, бо говорили тільки українською.
Тобто – зовсім очевидно, що рідна мова – то не так та мова, якою вам особисто з різних причин випало у житті спілкуватися (було б просто аморальним розв’язувати це питання суто егоїстично), і навіть далеко не завжди мова “мамина” (бо скільки ж тих мам, повторюю, відбилося од свого слова та й чад своїх скалічило!), як саме ваша родова мова, мова вашого роду, принаймні кількох найближчих до вас поколінь.
Нехай кожен над цим поміркує, щоб ніхто з нас, українців, не заплутував те, що має бути самоочевидним для кожного, щоб ніхто не зневажав і не ображав родову основу, на якій ми стоїмо та яка й дарувала кожному з нас життя, щоб хоча б якомога менше з нас підходило під характеристику, що її свого часу розгорнув у “Філософічних зошитах” Петро Чаадаєв: “Ми з’явились на світ, як незаконнонароджені діти, без зв’язку із нашими попередниками на землі, ми не тримаємо в серцях нічого з повчань, залишених до нашої появи… Те, що для інших народів є просто звичкою, інстинктом, у наші голови доводиться вбивати ударами молота. Наші спогади не сягають далі вчорашнього дня; ми ніби чужі самі для себе”. (Коментарем до цих слів може бути хіба що таке: у питанні родової пам’яті ця характеристика, застосована П. Чаадаєвим до росіян, а не українців, на превеликий жаль, все ж більше придатна саме для нас, українців… Принаймні, як я це вже не раз ілюстрував, росіяни завжди добре пам’ятають, що вони – росіяни, в тому числі, звичайно, й під час переписів. Ми ж часто-густо забуваємо, ми – “ніби чужі самі для себе”).
Утім, я підкреслив це в одній з розмов по радіо, що рідна мова – то насамперед мова роду, і вже дехто з лідерів партії “Союз”, яка, як за саме життя своїх керівників, бореться за зростання кількості росіян та російськомовних з числа українців, у листі, що надійшов мені з Харкова, вкрай стривожився: мовляв, до чого тут мова роду, коли головне – мова, якою мати виховала свою дитину чи якою та дитина розмовляє?
Я чудово розумію вашу тривогу, панове з “Союзу”. Адже те, на чому я тут акцентую, то підкоп під фортецю, яку ви впродовж тривалого часу споруджували. Справді бо: і ви, й ваші попередники стільки зусиль та винахідливості доклали, щоб з’явилося в нас (переважно це сталося в 50 х – 80-х роках) ось це покоління мам, які, відбившися від свого роду та від своєї мови, перейшли ніби й на російську мову, але ж насправді здебільшого на суржик провінційного ґатунку. Ось вже вони й чад своїх цим суржиком виховали, і зросійщеними внуками вже обзаводяться. І так же все це йшло успішно. І все меншало тієї України в Україні. І так усе це виграшно складалося з погляду зміцнення позицій Росії та російської мови в цій “Окраїні” (погляд, від якого, на жаль, багато хто з уражених імперською ідеологією й досі не спроможний відмовитися). І так же це стало політично вигідним прираховувати отих зросійщених мам (тат також) вже до росіян та російськомовних в ім’я високих геополітичних інтересів Росії…. А тут раптом – підхід, від застосування якого всі попередні зросійщувальні старання можуть обернутися на порох.
Небезпека! Не даймо прозріти українцям!
Щосили намагаються не дати. Для цього, зокрема, й партію “Союз” створили, щоб якнайшвидше завернути українців у те неоімперське утворення, у якому, найпевніше, вже й назви “українець” не буде. А що буде? – “Великорос”, “малорос”, “белорос”, як то послідовно вживає ці позначення “всесоюзна газета” “Союз”, що мені її панове з цієї партії теж разом з листом надіслали. (Ах, який величавий московський Кремль та які промовисті зубчики кремлівських мурів, що за ними є охочі знову сховати нашу волю, прикрашають “шапку” цього видання політичних анахроніків!). Отож, іронізуючи, й допитуються вони мене: раз рідна мова – не обов’язково мова мамина, то “як далеко треба проникати вглиб віків, тобто мову яких прадідів треба вважати рідною”? Що ж, я відповім на це.
Загалом кажучи, кожна культурна, вихована людина дорожить такою кількістю ланок свого роду, про які тільки й здатна вона щось знати. Та, на жаль, більшість із нас, громадян України (українців, росіян та ін.), знає небагато. Трапляються навіть “екземпляри”, які вже й імен своїх дідів та прадідів не пам’ятають.
У тому, що це – одна з прикмет нашої недокультурності, наочно я переконався, побувавши свого часу вдома в одного німецького професора під Мюнхеном (у Дахау). Тоді, пригадую, мою увагу привернула галерея олійних портретів якихось осіб, що густо прикрашали стіни вітальні. Більшість тих, хто там зображені, була в середньовічному вбранні, нагадувала якихось рицарів чи князів, а господар вілли на моє запитання коротко й гордо відповів: “Це – мій рід, починаючи з ХV століття”. Знав він також ім’я кожного з тих, кого було зображено на портретах.
Пам’ятаю, я був вражений, майже приголомшений… Наочно я тоді відчув вагу культури нації, її здатності шанувати родову пам’ять, традицію. І ось у зв’язку з цією темою я й думаю: перед отими шерегами попередніх поколінь того або іншого роду хіба знайшовся б який-небудь німець, котрий мав би клопіт із відповіддю на запитання, яка в нього мова рідна?
Нас же, українців, котрі це уточнюють, на жаль, досить багато. І то тільки тому, що вельми старанно з нас було вибивано історичну пам’ять, тому, що ще й сьогодні різні політикани, затуманюючи людям голови, гасять у них промінчики національної, родової свідомості. Звідси й дикі, алогічні заяви навзір: “У моїх батьків рідною мовою була українська, але в мене вже рідна – російська, і в дітей мої також, хоча і живемо ми в Україні”, – як пише мені у своєму листі Ольга Щиленко з Миколаєва.
Оце вам і відповідь, панове з “Союзу”, на запитання, як далеко треба йти “вглиб віків”. Якщо її, тієї глибини, у людини нема, то й загалом нема чого їй і турбувати дух далеких предків. Не зрозуміють (також мовно) ті предки таку особу, не сприймуть, не визнають за свою…
Але от мова бодай мам нинішніх мам – не така вже й сива глибина. Невже навіть вона не має сили аргументу у відповіді на запитання “ваша рідна мова”? Я повторюю, що наймасовіша епідемія переходу українців на нерідну “руську” мову, як і їхнє записування чи переписування “руськими”, припадає на зовсім-зовсім недавні часи – другу половину XX століття. Тобто все те діялося на наших очах. Тож бодай хоч ось ці свіжозросійщені українці, зі ще незадавненою хворобою, повинні знати, що їхня рідна мова таки українська, а не російська, – таке роз’яснювальне завдання усі ми, небайдужі до цих проблем, мусимо перед собою ставити, закликаючи й вас, панове з “Союзів”, не ставати на дорозі національному зціленню цієї частини українців. Я, наприклад, упевнений, що, усвідомивши, яке масштабне національно-мовне скалічення багатьох українців відбулося в добу формування “єдиного радянського народу”, немало з них, українців, неодмінно задумається й над своїми коренями, перейметься належною відповідальністю за якість тієї ланки в ланцюзі безлічі поколінь свого роду, що нею вони є. Багато хто вже й не захоче, щоб були “мовними каліками” (вислів однієї з моїх дописувачок) і вони самі, і їхні діти та внуки. Розумні та розважливі, я певен, неодмінно зціляться від родового безпам’ятства, як і від нехтування своєю родовою, національною мовою.
Є, між іншим, у листі з “Союзу” на мою адресу ще й ось такий “дотеп”: мовляв, за моєю логікою, О. Пушкін мусив би записати в анкеті, якби її заповнював, що рідна його мова – ефіопська. Скажу на це, що напевно виникла б у поета потреба так записати, якби він жив в Ефіопії, поміж ефіопського народу. Але ж ні – доля привела ще далеких його предків до Росії, де й відбулася їхня “натуралізація” серед іншого оточення, серед іншого – російського народу. До цього спонукало, сказати б, саме російське повітря російської землі.
А загалом, чи й усвідомлюєте ви, лідери “Союзу”, що наведений вами приклад з О. Пушкіним якщо й здатний потвердити вразливість чиєїсь позиції, то тільки й тільки вашої? Вдумаймося лишень: якщо рід Пушкіна швидко “знатуралізувався” на російській землі, то ви й ваші однодумці, живучи постійно в Україні, не тільки відсторонюєте самих себе від української мови та культури, а й усе робите, щоб не допустити національно-культурного відродження частини зросійщених українців, боротися за яких – то наше, українців, право. Та й, до речі, всує вам і згадувати і людинолюбного Пушкіна, і його рід, що, перенісшись із Ефіопії, явив генія, який настільки увібрав у себе російський дух, що з найбільшою любов’ю надав російській мові могутніх крил величі й довершеності. Так чинить, повторюю, високогуманний, добрий геній, на відміну від якого ваша “спеціалізація” зовсім інша – нищення українства та української культури на українській землі під покривом брехливих волань, буцімто це “страждають” тут російська мова та культура… Лише злоба і ненависть до цієї землі та її духовних скарбів вас характеризують – на відміну від ставлення Пушкіна до найріднішої для нього Росії…
Добре було б, щоб проблему рідної мови усі, зокрема у Харкові, так чітко розуміли, як зрозуміла її харків’янка В. Карасьова, яка мені написала: “Наша сім’я поки що російськомовна і тільки тепер повертається до рідного слова. Але ж хто нас зробив такими? Ось нас переконують, що раз ми розмовляємо по-російському, то вже російська і є наша рідна мова. Але ж вдумаймося у це слово “рідна”, де в основі слово “рід”. Якщо російська для нас рідна, то хто ж тоді для нас ті, що лежать у землі, – наші батьки, діди, прадіди, що розмовляли українською? Що – вони вже нам не рідні? Запевняю: наша рідна мова – українська. Чужою ж ми говоримо поки що і то тільки тому, що її було нам накинуто“.
Або ось як трактує це питання Дарія Співак зі Львова: “Одна знана російськомовна журналістка (до речі, з гарним українським ім’ям – Наталя, та й гарним українським прізвищем) стверджувала на телеканалі “Інтер”, нібито вивчення української мови так званим “російськомовним населенням” призведе до деградації, оскільки людина розвиває свої творчі здібності рідною їй мовою. Я тут заперечу, бо рідна мова людини – то не конче мова батька й матері або їхніх батьків. Це – мова роду, що віками передавалася з покоління в покоління й раптом, зовсім недавно, у когось чи й у багатьох була підмінена. А крім того, хай вибачить мені журналістка Наталя за відвертість, але ж якраз сама вона і є зразком того, як примусове вивчення російської мови й призвело до деградації її особи – боронить бо вона типову манкуртську позицію”.
Власне, ці дві мої дописувачки чудово зрозуміли те, що мій колега, знаний мовознавець професор Іван Ющук у своїй книжці “Мова наша українська” формулює так: “Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі… Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова – це мова предків і землі, а не мова, привнесена ззовні”.
Не маємо права легковажити цими істинами, щоб, крий Боже, не сталося так, щоб хтось із нас, українців, не наговорив на себе чогось зайвого під час чергових переписів населення.
Лариса Масенко
СТАЄ МАРАЗМОМ “НАВІКИ РАЗОМ”
(ПРО ЛІНГВОКУЛЬТУРНЕ ЗМІШУВАННЯ)
Процес асиміляції залежного народу передбачає більш чи менш тривалий перехідний період двомовно-двокультурного його стану. У цей період відбувається витіснення з ужитку автохтонної мови й заміна її мовою колонізатора, що стає головним провідником цінностей і норм культури панівної нації. При цьому в мові, що витісняється, під впливом усе ширшої експансії конкурентки швидко наростають інтерференційні явища, котрі переходять у стадію змішування своєї мови з чужою. У наших умовах цей процес полегшує структурну близькість двох слов’янських мов.
Історія виникнення змішаного українсько-російського типу мовлення ще не написана, але його появу слід віднести, очевидно, до XVІІІ ст. Література XIX ст. вже фіксує виразні його зразки. Проте в той час побутування суржику обмежувалось, імовірно, досить вузьким колом тих місцевих українців, котрі прагли наближення до імперської влади заради вигідної кар’єри.
Основна ж маса селянства міцно трималася своєї мови, зберігаючи традиційний триб патріархального життя, котре стихійно чинить опір проникненню чужих впливів. Цікаве спостереження про особливості співжиття українців і росіян у сусідніх селах Лівобережжя на початку ХХ ст. знаходимо у Володимира Жаботинського. У статті “Наука Шевченкового ювілею” він писав:
“Загляньте будь-куди не лише в його (суцільного українського моря – Л. М.) центрі – в котрий-небудь Миргородський або Васильківський повіт, загляньте на його окраїни – до Харківської або Воронізької губернії: біля самої межі, за якою починається великоруська мова, – і ви будете вражені, до якої міри незайманим і незмішаним залишається це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по цей бік річки живуть “хохли”, а по той – “кацапи”. Живуть споконвіку поруч і не змішуються. Кожний бік розмовляє по-своєму, одягається по-своєму, зберігає свій власний звичай, одружуються лише зі своїми; цураються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння” [1].
Щоб зламати стихійну опірну силу українського селянства, імперський режим уже в радянській своїй іпостасі вдався до жахливого злочину – спланованого голодомору, що фактично був геноцидом українства. Лише фізичне знищення масового носія української мови і травмованість тих, хто вижив, уможливили успіх наступного лінгвоциду. При цьому характерне для залежних країн спонтанне змішування своєї мови з мовою колонізатора, що має наслідком утворення так званих креольських мов, компартійна влада стимулювала за допомогою негласно впровадженої практики зближення української мови з російською. Як зазначає Ю. Шевельов, до класичних методів асиміляції, яку провадили різні режими на теренах України, радянська влада додала власний винахід – урядове втручання у внутрішні закони мови [2]. У такий спосіб радянський режим досяг того, чого не міг осягнути царизм за попередні століття, хоча ще Петро І, забороняючи українську вимову релігійних текстів, чітко сформулював мету подібних заходів – “щоб народ малоросійський не вважав себе відмінним від великоросійського”.
Сьогодні мільйони українців, вихованих під гаслами “інтернаціональної” єдності з “братнім” російським народом, не мислять свого окремішнього, незалежного від Росії існування, не вважають свою культуру самодостатньою, не усвідомлюють себе самостійним, іншим, ніж росіяни, етносом. Розмивання національної ідентичності українців спричинено сформованим у попередній період російським мовно-культурним характером урбаністичного простору країни, звідки експансія російської мови поширюється на приміські й сільські місцевості у вигляді змішаної українсько-російської субмови. За влучним спостереженням Ю.Андруховича, суржик нині, це “кровозмісне дитя білінгвізму”, “крокує на захід, супроводжуючи великий похід великої, могутньої російської мови” [3]
Зупинити переможну ходу асимілятора може лише дієвий захист української мови і культури, реалізований законодавчим шляхом. При цьому протекціоністська мовно-культурна політика має бути спрямована як на розширення функціональних сфер державної мови, так і на ефективну протидію згубному для української культури процесові її “суржикізації”, практики лінгво-культурного змішування, що була основним засобом денаціоналізації неросійських народів у радянській імперії. Східні кордони нашої країни лишатимуться прозорими й незахищеними доти, доки не буде зміцнено мовний бар’єр із Росією.
Опоненти мовно-культурного унезалежнення України від Росії постійно посилаються на невідповідність такої політики сучасним європейським тенденціям до інтеграції. Не слід забувати, проте, що Європа прийшла до ідеї об’єднання після століть інтенсивних дезінтеграційних процесів, у результаті яких постали міцні національні держави, і незбіжність політичних завдань України з європейським об’єднанням спричинено лише нашим відставанням у часі, запізненням розпаду Російської імперії. Актуальний для сучасних європейських країн принцип мовно-культурної рівноправності в постколоніальній Україні спекулятивно використовується в групових інтересах колишньої панівної меншини з метою збереження свого домінування і дальшого гноблення української культури.
Дослідниця чесько-німецьких взаємин у Чехословаччині в перше десятиліття її державної незалежності аргументовано доводить політичну доцільність твердої позиції першого президента Чехословаччини Томаша Ґ. Масарика в обороні прав чеської мови і культури від претензій німецької меншини на домінування. “У сучасних дискусіях на цю тему, – пише американський історик Анна Процик, – надто часто замовчується факт, що принцип культурної рівноправності у постколоніальних країнах іде насамперед на користь колишньої імперської культури і якраз представники імперських народів найбільше на ньому під благозвучною покришкою “рівноправності” чи “свободи одиниці”. По суті цей принцип є нічим іншим, як підступним провадженням культурного дарвінізму чи, в деяких випадках, культурного геноциду” [4].
Європейський досвід деколонізації використовують нині прибалтійські країни. Зокрема, прийнятий у 1989 р. в Латвії Закон про мову має пункт про заборону використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер [5].
Українська ж влада керується іншими засадами. Посилаючись на принцип рівноправності мов і культур, спираючись на позицію Президента, котрий неодноразово заявляв, що російська мова не повинна бути іноземною на нашій землі, владні структури всіх рівнів потурають двомовному розвиткові країни. Наслідки ж такого “демократизму” у сфері культури промовисто засвідчують, на чию користь він працює в постколоніальній країні.
Для покращання мовної ситуації конче треба формувати українську урбаністичну культуру, але їй нема ходу через поширення як російськомовних, так і двомовних видань, радіо- і телепрограм. Знаковим виявом повернення пострадянської України в імперський простір є відродження в столиці дореволюційних російськомовних газет – “Киевские ведомости”, “Киевский телеграф”, “Киевлянин”, що успадкували не тільки назви імперської доби, а й їх антиукраїнську орієнтацію.
Посилення російської експансії в інформаційно-культурний простір країни в останні роки виявляється в неухильному зменшенні частки українськомовних газет і журналів та переведенні багатьох із них у двомовний режим. Дублюються російською мовою газети “День”, “Галицькі контракти”, “Експрес”, журнали для дітей “Пізнайко”, “Клас”, “Однокласник”, після зміни головного редактора двомовним став популярний тижневик “Політика і культура” тощо.
Колишній радянський лозунг “Навіки разом” стосовно українсько-російських взаємин чи не найміцніше утвердився на нашому телебаченні. На сьогодні не маємо жодного каналу, який можна було б вважати цілком українськомовним. Навіть на першому державному каналі художні фільми, деякі науково-популярні і розважальні програми демонструються російською мовою. До майже всуціль російськомовних належать “Інтер”, “Тет”, ЮТАР, ТОНІС, ICTV.
Історія останнього каналу, на якому з 1992 р. працювала Міжнародна комерційна телерадіокомпанія, надзвичайно показова для виявлення тенденції розвитку телебачення України. Саме на цьому каналі було успішно започатковано адаптацію іншомовних телепрограм українською мовою. Як зазначає його колишній головний редактор О. Негребецький, обсяг перекладених програм та фільмів доходив до ста двадцяти годин на місяць [6], і невдовзі ІCTV стало справді, згідно з рекламою, “зіркою українського телебачення”, бо досягло майже стовідсоткової українськомовності. До цього слід додати високу якість перекладів і продуману політику відбору фільмів і серіалів, значна частина яких була зорієнтована на молодіжну аудиторію. Саме на ІCTV демонструвались улюблені дитячі серіали “Карусель” і “Альф”. Нині телеканал має іншого хазяїна, і він кардинально змінив практику показу телепродукції, переорієнтувавшись на російську мову і переважно московські фільми, а українській залишено мізерну частину інформаційних програм.
Сучасну мовно-культурну політику телебачення України слід визначити як двомовну з переважанням російської. Українські діячі, перейняті долею рідної мови, не раз наголошували, що наша телевізія лишається, як і раніше, найдійовішим масовим засобом русифікації українців. При цьому, знов-таки згідно з радянською традицією, русифікація здійснюється як шляхом прямого обмеження української мови в ефірному часі, так і шляхом змішування двох мов. Знаряддям змішування є двомовні програми, зокрема, передачі тарапунько-штепселівського стилю, коли один ведучий виголошує текст російською мовою, а другий – українською, роль якої нерідко виконує суржик. Як зазначає Віталій Дончик, “те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо – українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідлива для обох мов, а особливо української, пермішування, за наявності якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжості, вишуканості мовленнєвого ряду” [7].
У деяких галузях новітній колоніалізм з боку Росії досяг масштабів фактично повного витіснення української культури. Півтора десятка FM-станцій, що працюють у столиці України, весь ефірний час віддають російській попсі та іноземним, переважно англомовним, виконавцям. Тим часом українській музиці на цих станціях, які активно формують смаки молоді, відводять від 3-х до 5-ти відсотків часу [8].
Про витіснення українських видань із ринку книжкової продукції та потребу захисту свого книговидання вже написано гори матеріалів і звернень до урядових структур. Стан справ у цій галузі такий, що можемо говорити про успішне здійснення в наш час імперського проекту зросійщення півторавікової давності. Ще у 60-х роках XIX ст., після впровадження Валуєвського циркуляра, флігель-ад’ютант Олександра ІІ барон Корф представив імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом “наводнення краю понад звичну міру дешевими російськими книжками”. Корф наголошував, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні “малоросійські”, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це “позбавило б малоросійську літературу шансів хоч трохи відчутно розширити коло своїх читачів”. Олександр ІІ підкреслив ці міркування Корфа і написав збоку: “Думка вельми гарна й до діла. Зміркувати, як її втілити” [9].
“Зміркували” вже в постколоніальній Україні, непомірно оподаткувавши українське книговидання, тоді як у Росії всі податки на книжку було знято, а деякі галузі книговидавництва, зокрема призначені для дітей і молоді, одержали державні дотації.
Зрозуміло, що головне завдання новітнього культурного імперіалізму Росії – зберегти і примножити присутність в Україні тих, кого мер Москви Лужков дуже влучно, як зазначає Ігор Лосєв, назвав “російськомислячими”. “І всі культурні проекти російської сторони, – пише І. Лосєв, – спрямовані на Україну, Білорусь, Молдову, Закавказзя, Балтію мають за мету, в кінцевому підсумку, максимально збільшити, бажано до критичної для всіх цих держав позначки, кількість “російськомислячих”. Якраз співвідношення, баланс “українськомислячих” та “російськомислячих” і вирішить долю української нації і держави. І російська культура в її спрямуванні на Україну виступає сьогодні насамперед як політична сила” [10].
Механізм же зросійщення, яке триває в Україні, досить простий. Двомовні культурні проекти блокують рух до української одномовності, зберігаючи розкол населення за мовною ознакою, а російськомовні проекти стимулюють процес “перетікання” білінгвів до групи російськомовців, сприяючи таким чином кількісному зростанню категорії “російськомислячих”, із якою Москва, найімовірніше, пов’язує надії на реалізацію в Україні білоруського сценарію.
Оскільки нинішня державна влада відмовилась від політики захисту української культури, це завдання мають взяти на себе освітні заклади й громадські організації. Повернення в наше суспільство національної гідності нерозривно пов’язане з формуванням на масовому рівні такої важливої для етнічного самозбереження риси, як мовна стійкість. У зросйщених містах необхідно створювати впливові осередки, передусім молодіжні, що спілкувалися б виключно українською мовою. Наявність середовищ одномовців, здатних протистояти новітньому культурному імперіалізмові, є неодмінною передумовою збереження національної мови, культури й самобутності.
1. Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. – К., 1991, с. 74.
2. Шевельов Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус. – Чернівці, 1998, с. 173.
3. Андрухович Ю. “Орім свій переліг… І сіймо слово” // Урок української, 2001, No 7, с. 2.
4. Процик Анна. Мова, ідентичність і державність в історичній перспективі. Чехословаччина в першому десятилітті незалежности // Про український правопис і проблеми мови: Збірник доповідей мовної секції 16-ої Річної конференції української проблематики, Урбана – Шампейн, 20–25 червня 1997. – Нью-Йорк – Львів, 1997, с. 25.
5. Губенко Д. Сучасна мовна політика Балтійських держав // Державність української мови і мовний досвід світу: Матеріали Міжнародної конференції. – К., 2000, с. 31–32.
6. Негребецький О. Адаптація чужомовних телепрограм українською: Стилістичні аспекти // Урок української, 2000, No 5–6, с. 15.
7. Дончик Віталій. Мова не винна: Про суржик, двомовність і грамотність на українському ТБ // Урок української, 2001, No 1, с. 16.
8. Євтушенко Олександр. Хто замовляє музику, або FM-станції як п’ята колона в інформаційному полі України // Урок української, 2000, No 11–12. с. 4.
9. Українська мова та література, 2000, ч. 46, грудень, с. 3.
10. Лосєв Ігор. Росія – Україна: культурний вимір політичного протистояння // Сучасність, 2000, No 12, с. 114.
Мирослав Боришевський
ПРО ПОЛІТИЧНУ ЗУМОВЛЕНІСТЬ МОВНИХ
ПРОБЛЕМ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Існує низка причин, які породжують мовні конфлікти у суспільстві. Основна з них – це антигуманні засади у сфері міжетнічних стосунків. Історія свідчить, що в тоталітарних формаціях, а це зазвичай поліетнічні імперії, право на вільний розвиток і широке розповсюдження надається мові панівного етносу. Її імперські політики оголошують “найрозвиненішою”, “наймогутнішою”, а мови підневільних етносів – “меншовартісними”, “недорозвиненими”, піддаючи їх нищенню.
Свідченням немилосердного нищення української мови є екзекуції над нею, що розпочалися з указу Петра І 1720 року про заборону друкувати книги українською і, здавалося б, завершилися постановою Пленуму ЦК КПРС 1989 року про російську мову як єдину офіційну загальнодержавну мову в СРСР. Можна лише дивуватися тій внутрішній силі української мови, що допомогла їй вистояти, зберегтися, вижити за умов жорстокого і майже безперервного тиску.
Той, кому відомі ці страхітливі незліченні факти наруги колонізаторів над українською мовою, ніколи не погодиться з облудною, фальшивою думкою деяких українофобів-невігласів про те, нібито “так склалося…, так сталося”, що українці добровільно відмовилися від своєї мови і вирішили, роблячи приємність “старшому брату”, говорити чужою “загальнозрозумілою” і “всіма шанованою”. У таке може повірити тільки нерозумна, неосвічена людина – істота, що взагалі нездатна розуміти мову як явище особливе, нескінченно багатогранне за своєю соціально-психологічною сутністю. Як доводив у праці “Мова і народність” О. Потебня, жоден народ добровільно ніколи не відмовляється від своєї мови, оскільки така відмова загрожує йому втратою основної суті й форми власної свідомості, внаслідок чого на місці витіснених форм свідомості запановує “мерзенність спустошення”.
І все ж постійна війна імперських політиків з мовами пригноблених етносів згодом дає свої наслідки. Чим триваліша така політика, тим більш руйнівним є її вплив на носіїв мови пригноблених етносів, значна частина з яких поступово втрачає здатність чинити опір, зрештою – відчувати належність до свого етносу. Таке переродження може закріплюватись і переходити в звички й традиції. Навіть розпад імперії і здобуття етносами політичної незалежності заважає значній частині раніше підневільних позбутися злоякісних мутацій, що сталися в їхній самосвідомості. Повернення до нормального стану для них є неабиякою проблемою. У цьому переконуть і трагічні перипетії з мовною свідомістю українців.
Мовні проблеми в Україні виходять далеко за межі проблем лінгвістичних, оскільки мова є не лише самодостатнім, специфічним “органом” духовного життя нації, але й чинником єднання, завдяки якому вибудовується і функціонує як ціле національна культура. Говорячи про національну культуру, ми маємо на увазі узагальнений вираз творчих зусиль народу (нації) у світорозумінні, моралі, мистецтві, науці, у філософії сенсу життя.
Мова – не лише засіб спілкування чи оформлення думки. У мові закодована історична пам’ять народу. Мова зосереджує у собі всю його духовність і культуру. У мові народ живе і себе пізнає. Мова – запорука незнищенності нації. Занепадає мова, звужується її сфера – деградує, а згодом і зникає сама нація. Для української нації як такої, що століттями була уярмленою, українська мова є символом і засобом звільнення від рабства.
Через це вельми тривожить стан української мови в Україні. Віддана на поталу ринковим законам, позбавлена будь-якого державного захисту, який вона повинна була б мати в країні цивілізованих людей по праву, українська мова відступає перед брутальним натиском зденаціоналізованих плебеїв і люмпенів. Особливо вражає той факт, що нищенню державної мови, звуженню кола її вжитку сприяє немале коло людей, що звуть себе інтелігентами, а передусім – журналісти, видавці, ті, у чиїх руках засоби масової інформації. Тому і з’являються мало не щодня нові газети, журнали, телепередачі, де панує іноземна мова, яка століттями була засобом витіснення і нищення української, як нібито недорозвиненого і взагалі нікчемного наріччя.
Отже, маємо справу зі страшним, небаченим досі в історії людської цивілізації фактом: нація, яка, звільнившись від рабства де-юре, здобувши незалежність, право й можливість розбудовувати власну державу, чи не найбільше енергії і коштів витрачає на те, щоб остаточно виродитися, самоліквідуватися, дотла знищивши українську культуру і мову. Тобто закінчити злочинний процес геноциду самогубством, довершити те, чого не встигли зробити за століття всі колонізатори України.
Зрозуміло, що за таких умов не може бути й гадки про розквіт української нації, про якісь успіхи в державному будівництві. Адже підриваються самі основи, поза якими будь-яка громадська активність, особливо молоді, втрачає сенс. Cуспільство, яке вичавлює з себе свою своєрідність, спроможне продукувати лише духовних калік і мутантів, заслужено наживаючи собі ганьби та презирства з боку сусідів.
Етноперевертні не здатні до конструктивної громадянської активності, не годні розбудовувати справедливе й демократичне суспільство, відкриту до світу націю. Вони можуть хіба що продавати себе за низьку ціну чужій державі, працюючи як тяглова сила, і тішитися тим, що мають більший шмат хліба, ніж їхні співвітчизники, які тримаються своєї – хоч і знедоленої, та все ж рідної – землі.
Вияви національної самозневаги, холопської психології загрожують існуванню нації. Тільки в лоні рідної культури можливий розвиток самосвідомості, національної самоповаги, конструктивного націє- і державотворення. Тільки національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним духовним і матеріальним життям. Українцям – усім громадянам України незалежно від їх етнічного походження – треба нарешті збагнути, що варта поваги й заслуговує на повнокровне, світле, гідне життя лише та нація, представники якої бодай у своїй більшості зрозуміли, що лише вони самі відповідальні за власну долю, за долю своїх нащадків. Надії на милосердя та філантропійну поблажливість “добрих” сусідів чи навіть “близьких родичів” завжди були примарними, вони знесилювали дух нації або взагалі руйнували її, перетворюючи у придаток інших націй – тих, які не втрачали почуття власної гідності.
Як свідчить історія, не може бути шанованою – ніким і ніколи – жодна з тих у світі націй, яка не поважає саму себе. А тому нам треба нарешті відчути всю безглуздість небаченого в цивілізованому світі явища – ненависті до свого, насміху над рідною мовою своїх батьків, прадідів. Тільки перевертні здатні бути байдужими до історії свого народу й уважати героями найзлобивіших ворогів та руйнівників своєї нації. Цілком зрозуміло, що мовна проблема може успішно розв’язуватися за умови, що виховання відповідальності за мову свого краю підтримуватиме держава, як того і вимагає Конституція України.
Вадим Васютинський
УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ РОСІЙСЬКОМОВНИХ:
МІЖ ВІДЧУЖЕННЯМ І ДОЛУЧЕННЯМ
Дослідження в Інституті психології ім. Г. Костюка та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчують, що частка громадян України, які в повсякденному спілкуванні надають перевагу українській мові, становить 55%, а тих, хто воліє спілкуватися російською, – приблизно 45%.
Назвімо умовно перших українськомовцями, а других – російськомовцями. Звичайно, тут не йдеться про рідну мову громадян. Ці дві групи виділено радше з огляду на їхні особисті нахили й уподобання, життєвий досвід, основну мову спілкування й мислення. Зрозуміло, що такий поділ є дуже спрощеним, але він може бути придатним для увиразнення важливої суспільної проблеми.
Спираючися на статистику, відзначмо, що близько 20% громадян мають стійкі державницько-патріотичні, проукраїнські погляди. Це головним чином українськомовні громадяни. Хоча й серед російськомовних є певна частина цілком свідомих патріотів України, а серед українськомовних – чимало її недругів. Крім цих 20%, є ще 35% українськомовних громадян з низьким рівнем національної свідомості й досить невиразною прихильністю як до української мови, так і до самого факту своєї українськомовності. Очевидно, це та категорія людей, на яку в першу чергу слід скерувати виховні ідеологічні зусилля в галузі мовної політики.
Російськомовна частина українського суспільства також вельми неоднорідна. Про неї можна сказати, що третину її, тобто приблизно 15% усього загалу, становлять громадяни, позиції яких є свідомо антиукраїнські (отже, антигромадянські – ред.). Ці громадяни не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови. Вочевидь, це ті люди, переконувати яких марно, бо це лише дратує їх, посилюючи у них антиукраїнські настрої.
Решта 30% від загалу – це ті, що спілкуються переважно російською мовою, але водночас більш-менш готові сприймати позитивні українські впливи і коригувати свою позицію в напрямі посилення прихильності до української мови.
Цілком очевидно, що мовну долю України визначатиме позиція більшості населення, а не меншості свідомих патріотів чи україноненависників. Тобто 65-відсоткова більшість, одна половина якої трохи більше українськомовна, а друга – трохи більше російськомовна. Між поглядами й настроями цих двох половин чіткої межі немає. Це люди, які проживають в одних і тих самих регіонах, є сусідами, разом працюють, часто-густо належать до одних і тих самих сімей. І ці обставини вирішують все.
Шукаючи шляхів розв’язання мовної проблеми в Україні, ми часом із заздрістю поглядаємо в бік балтійських країн, беручи їх собі за зразок. Але балтійський приклад, хоч і показовий, не може бути механічно перенесений на український ґрунт. Литва, де ситуація з уживанням національної мови взагалі найкраща, не годна правити за взірець для України хоч би через те, що російськомовне населення там становить явну меншість – близько десятої частини. Натомість в Естонії та Латвії склалося ще несприятливіше, ніж в Україні, кількісне співвідношення корінного і некорінного населення. Так звані російськомовні громадяни становлять там відповідно понад третину та близько половини. Але й тут аналогія кульгає, бо, на відміну від переважної більшості українців (за винятком галичан), латиші й естонці психологічно й ідеологічно згуртовані й одностайні в плеканні національно-мовних цінностей. Серед них назагал переважає прагнення зберегти національну мову, відновити національний характер держави, позбутися наслідків тривалого російщення. Тому мусимо констатувати, що жорстка національно-мовна політика, яку проводять сучасні Естонія та Латвія, була би приречена на невдачу в Україні. Переважна більшість не лише російськомовців, але й українськомовців її б не підтримала. Залишається, отже, шукати свій український шлях. Як не прикро, але сьогодні цей шлях є непростим.
Чи ж варто агітувати ті 20%, що й так добре свідомі свого патріотизму? Вочевидь ні, як і тих 15%, що бравують своєю антиукраїнськістю. Працювати треба насамперед із тими двома групами населення, які займають не вельми чітку, невизначену й непослідовну позицію.
Поки що більше зусиль докладається для впливу на українськомовців. Загалом у роботі з цим сектором українського суспільства перспективи непогані, адже йдеться про утвердження ідентичності, про розвиток у позитивному напрямі тієї частки їхнього єства, яку в них уже закладено, яка існує ніби сама собою через саму їхню належність до української нації. Їм треба допомогти подолати в собі комплекс національно-мовної меншовартості.
Коли йдеться про російськомовну громаду, то в її поведінці, на жаль, мало враховуються соціально-психологічні чинники. Частіше говорять про чинники політичні, історичні, етнографічні. А проблема українськомовності сьогодні має розв’язуватися насамперед як психологічна – у контексті як соціальному, так і індивідуальному. Бо скільки завгодно можна говорити про завдані Україні історичні кривди, але мало хто з російськомовців погодиться взяти на себе відповідальність за них. З психологічного погляду це цілком нормально: кожний-бо має відповідати за себе особисто. Але доки кожний громадянин не усвідомить, що треба бути прихильним до української мови, доти нічого в суспільстві кардинально не зміниться.
Позиції російськомовців, яким не притаманні відверто антиукраїнські настанови, перебувають між двома полюсами. Один – це участь в українських справах загалом і мовній українізації зокрема. Інший – неворожа, але байдужа відчуженість від усього, що має український національний відтінок. Будь-хто потрапить відчути межу між настороженою байдужістю та ідейною українофобією.
Загалом у російськомовному середовищі панує настрій відчуження. За своєю природою це відчуження радше не ідейне, а психічне, що легко переходить у просторово-часове. Щойно дослідження у великих містах Сходу та Півдня України показали, що переважна більшість мешканців цих міст (а вони здебільшого вважають себе російськомовними) досить толерантно ставиться до українськомовності – настільки, наскільки це не зачіпає їхніх особистих інтересів. Просторова і часова відчуженість російськомовців виявилася, зокрема, в тому, що більшість із респондентів позитивно оцінила факт домінування української мови на заході країни, а також не заперечувала проти того, щоб позиції української мови в їхньому регіоні посилювалися і щоб згодом у майбутньому вона панувала.
Коли ж ідеться про розширення сфери застосування української мови “тут і тепер”, настрої російськомовців зміщуються до неприйняття мовної українізації. Така зміна свідчить про те, що неприхильність до української мови зумовлюється не так політико-ідеологічними, як соціально-психологічними настановами.
У цій проблемі можна виділити два основні аспекти. Перший є спільним для російськомовців та українськомовців і випливає з того, що українськомовність протягом надто тривалого часу була і великою мірою досі залишається ознакою соціальної непрестижності, інтелектуальної меншовартості, провінційної вторинності тощо. На жаль, такі непривабливі характеристики – не міф, не вигадка. Істотні ознаки більшої чи меншої відсталості майже всього українськомовного порівняно з російськомовним існують насправді.
Можна бідкатися з приводу історичних причин, які призвели до такого стану, можна шукати і гнівно таврувати винних, але така поведінка має надто малий ефект і на сьогоднішній день резерви її впливу в основному вичерпано. А факт залишається фактом: у масовій свідомості українська мова асоціюється здебільшого з архаїчною сільською культурою, життям і побутом старшого покоління, з жіночим та жіночним, тоді як російська мова – із сучасною міською культурою, молодіжною субкультурою, чоловічим і мужнім. А головне, російськомовні сфери оцінюються як інтелектуальніші порівняно з україномовними, а інтелектуальні сфери – як переважно російськомовні, а не україномовні.
Виходить, отже, що російськомовність мимоволі, несвідомо асоціюється з міським юнаком-інтелектуалом, а українськомовність – із сільською малоосвіченою бабусею. І це не просто ілюзія масової свідомості. У сучасній Україні справді склалася ситуація, коли інтелектуально насичена активність має переважно російськомовне оформлення, натомість українськомовність ніби автоматично позбавляє активність важливих інтелектуальних ознак.
Відтак неважко передбачити відповідь на запитання, чи погодяться оті мільйони російськомовних, чиї роди й родини поклали кілька поколінь на те, щоб позбутися будь-яких ознак непрестижної українськості, витіснити її в підсвідомість і стати “міськими”, – чи погодяться вони на те, щоб змінити цей свій образ міських інтелектуалів на образ сільської бабусі.
Отже, йдеться про те, щоб створити привабливий сучасний образ усього українського. Це не означає, що треба відмовитися від його традиційних, архаїчних, фолькльорних, етнографічних форм. Просто ці форми мають посісти відповідне, пропорційне місце і не вичерпувати собою майже повністю той символічний масив, який називають українською культурою, українською ментальністю.
Надто закорінена в масовій свідомості архаїчність українського якраз і є чи не головною перешкодою на шляху масового поширення українськомовної культури. Недаремно ж радянські вожді – як відомо, не друзі українства – значною мірою зносили традиційну українську культуру у вигляді гопаків, шароварів, киптариків, навіть козацької екзотики, але при цьому ретельно витруювали найменші спроби надати їй хоч трохи сучасних форм.
Відтак у масовій свідомості сформувався прикрий і небезпечний гібрид двомовної українсько-російської культури. Між українською і російською мовою поділено сфери: українській залишено сільське життя, карпатську екзотику, окремі сфери мистецтва, насамперед пов’язаного з фолькльором, а те, що сучасне (Інтернет) та молодіжне (спорт, шоу-бізнес), є переважно російськомовним.
Можна, звичайно ж, і далі плекати українськомовність у тих сферах, де вона традиційно більш-менш міцна, та іґнорувати інші сфери, посилаючись то на те, що їх нам нав’язує деморалізований Захід або експансивна Росія, то ще на якісь причини. Але в такому разі треба відверто сказати самим собі, що ми залишаємо Україну в музеях, скансенах, енциклопедіях та словниках і не дбаємо про її збереження в повсякденному суспільному та особистому житті громадян.
Отже, єдиноправильний і навіть єдиноможливий нині шлях – це всебічна інтелектуалізація всього українськомовного та українізація всього інтелектуального. І це, до речі, саме ті процеси, яких так не хочуть і бояться свідомі вороги українськості. Вони згодні навіть на те, щоб залишити нам у повному обсязі “шароварщину”, вони не заперечують проти суржику Вєрки Сердючки, “довгоносиків” і “кроликів”. Але нечисленні (на жаль) спроби подавати сучасне життя в українськомовному оформленні натикаються на їхній шалений опір. Тому й маємо нескінченні “українські” російськомовні телесеріали, розважальні передачі, газети, тоді як рівноцінних або хоч будь-яких українських – катма.
Добре відомою є негативна реакція багатьох російськомовців на щонайменший факт розширення сфери вживання української мови. Зрозуміло, що таке розширення неминуче має означати певне витіснення мови російської, особливо з тих сфер, де вона неадекватно домінує над українською. Інша річ, наскільки такий перерозподіл очевидний, які його справжні масштаби. Коли взяти найпоказовішу в цьому відношенні сферу ЗМІ, то будь-хто легко виявить виразне переважання тут російської мови. Якщо українській мові віддано історично-патріотичну та, частково, політичну тематику, то всі інші жанри в основному залишаються зросійщеними.
Не так уже й легко на кільканадцятьох телеканалах знайти українськомовний фільм, тоді як із російськомовними проблем немає. Однак, значна частина російськомовців починає відчувати себе ображеними, як тільки на екрані з’являються титри тутешньою мовою. І нам, зрозуміло, здається, що в цьому виявляється їхня нещирість, ба, навіть агресивність щодо української мови, що вони, ясна річ, лицемірять, коли говорять про “шалену українізацію”.
Але проблема в тому, що вони щиро вважають, ніби їх кривдять. Йдеться-бо не про об’єктивну оцінку стану речей, а про суб’єктивну. Тут російськомовці потрапляють у полон стереотипних ілюзій. Адже впрожовж десятиліть, тобто за життя всіх нині дорослих осіб, без жодної альтернативи панувала російська мова, інформаційне середовище було суціль російськомовним. І коли тепер починається зворотній процес українізації, бодай часткової, він сприймається як порушення того цілісного способу їхнього існування, до якого вони звикли, у якому сформувалися як особистості, з яким вони себе ототожнюють.
Відтак постає другий важливий аспект проблеми відчуженості російськомовців від української мови, більш чи менш вираженого небажання або радше браку бажання хоч би почати нею користуватися. Тут центральною стає проблема ідентичності російськомовних громадян України.
Якщо національно малосвідомим українськомовним українцям потрібно розвинути й зміцнити свою початкову самосвідомість, то російськомовцям належить змінити статус, набути нової ідентичності. У певному сенсі це означає стати іншими людьми і навіть перестати бути собою. Адже їхня дотеперішня свідомість мала великодержавно-радянське підґрунтя з окремими вкрапленнями традицій колонії. Сьогодні вона виявилася “неправильною”, політично невиправданою, такою, що повинна змінитися. А процес глибинної трансформації особистості завжди болісний. Адже нелегко відмовитися від свого єства, змінити шкалу цінностей, якою людина послуговувалася протягом багатьох років життя. Зміни у свідомості, звичайно ж, відбуваються, але не так швидко й успішно, як у випадку українськомових українців.
За російськомовцями, як і за кожною людиною, належить визнати психологічне право на збереження власної ідентичності. Багато хто з тих, хто усвідомлює себе продуктом російсько-радянської системи, вже давно відчув невідповідність своєї позиції новим реаліям життя. Гнучкіші люди швидше знаходять себе у новій якості, пристосовуючися до нових умов. Але у сфері етнічно-мовної самосвідомості, як і в будь-якій іншій сфері людської психіки, є безліч індивідуальних варіантів, у тому числі й таких, що утруднюють або й унеможливлюють набуття нової якості чи зміни попередньої.
Якщо з погляду політичного до носіїв такого нині вже застарілого типу самосвідомості можна мати певні претензії, то з психологічного погляду ці люди не заслуговують на докір. Це не вина їхня, а біда, а ще правильніше – це їхня велика особиста проблема. І якщо цю проблему намагатися розв’язати замість них, силоміць, то успіху годі чекати. Отримаємо результат якраз протилежний тому, якого б хотілося. Міняти особистісну ідентичність іззовні, всупереч переконанню особистості щодо потреби такої зміни – справа марна.
Атака “в лоб” практично не має шансів. Потрібний серйозний психологічний підхід. Декому здається, що варто лише якомога гучніше заявити про право українського народу мати свою мову, зажадати її впровадження, і всі неукраїномовці тут же визнають правоту цієї вимоги і погодяться поступитися часткою своїх переваг. Наївно на це сподіватися! Якраз навпаки, російськомовці досить чіпко тримаються за ті переваги, які їм і досі дає російськомовність. Більшість з них просто не знаходить інших достатніх можливостей самоствердитися в соціумі. А свою російськомовність розглядає як прилученість до вищої, престижнішої соціальної групи, до вищої культури. Тобто підносить їхню самооцінку, дає їм почуття своєї вищості в спільноті, причетності до великої справи, великої ідеї тощо не мова свого громадянства.
Після здобуття Україною незалежності лише мала частина російськомовців (зокрема росіян) зуміла прилучитися до української мови і переорієнтуватися на українську ідею. Зрештою, чи повинні російськомовці бути більшими українцями, ніж самі українці, якщо для багатьох представників титульного етносу корінна мова і українська самобутність залишається не надто привабливими? Тут знову можемо порівняти себе з Балтією: естонці, латиші, литовці правлять для російськомовців за взірець ставлення до незалежності, національної держави, національної ідеї. Українці в цьому відношенні, на жаль, таким взірцем стають лише почасти.
Нарешті, треба погодитися з тим, що росіяни, а у певному вимірі і російськомовні українці мають морально-психологічне право на прихильність до всього російського – мови, культури, держави. Якщо відмовити їм у такому праві, то, будучи послідовними, слід відмовити в аналогічному праві українцям Росії, Польщі, Білорусі, Словаччини, Молдови, Румунії, Казахстану та інших країн жити із симпатією до України та української мови.
Звичайно, становище росіян в Україні та українців у Росії й інших країнах не є симетричним. Але знову-таки постає вибір: чи вдаватися до прокльонів за історичні кривди, чи взятися за розвиток української культури, щоб вона стала привабливою для всіх, хто має і міг би мати до неї стосунок.
Піднесення престижу всього українського насамперед утвердило б у громадянстві самих українців. Але воно ж покликане забезпечити набуття цієї якості і російськомовцями.
Коли зважити на співвідношення українськомовців і російськомовців у різних сферах громадського, соціально-політичного, економічного життя, на територіальний розподіл виборців, які голосують за українські патріотичні чи за проросійські партії, то можна зробити висновок, що нове, тепер уже справжнє й остаточне відродження України має розпочатися і найпосутніше відбутися саме в “російськомовних” районах на Сході й Півдні України. Справжнє оживлення України відбудеться не в Галичині, яка в основному все, що могла, вже зробила, вичерпавши свій потенціал. Воно розпочнеться з Донеччини, Слобожанщини, Запоріжжя, Таврії, Очаківщини. Сумнівно лишень, чи може в цьому переліку йтися про Крим.
Коли саме в цих східних і південних землях буде зроблено вирішальний поворот до українськості, тоді перед Центром, Північчю і Заходом уже не поставатиме проблема збереження української ідентичності. І якщо справді відбудеться зміщення у світогляді російськомовців від відчуження до участі в українській справі, то позиція отих 15% свідомих ворогів українськості перестане бути небезпечною, а перетвориться на нерозумну й кумедну – тобто на таку, якою їй і належить бути.
Сергій Болтівець
ПСИХОГІГІЄНІЧНІ НОРМИ МОВЛЕННЄВОГО
РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ В ОНТОГЕНЕЗІ
Визначаючи функцію мислення дорослої людини як організацію пристосування до світу в особливо складних сутуаціях, О. Лурія розкрив особливості психічної саморегуляції людини здорової, нервово-психічно хворої та дитини на перших стадіях свого розвитку: “Воно (мислення – С. Б.) регулює наше ставленя до реальності в особливо складних випадках там, де не вистачає діяльності простого інстинкту або звички; в цьому значенні мислення є функція адекватного пристосування до світу, форма, що організовує вплив на нього. Це зумовлює всю побудову нашого мислення. Для того, щоб з його допомогою був можливий організований вплив на світ, мислення повинно працювати максимально правильно, не повинно відділятися від реальності, змішуватись із фантастикою, кожний крок його повинен бути підданий практичній перевірці і повинен витримати таку перевірку. У здорової дорослої людини мислення відповідає всім цим вимогам, і тільки у людей, хворих нервово-психічно, мислення може набувати форм, що не пов’язані з життям і реальністю, що не організовують адекватне пристосування до світу. Зовсім не те бачимо ми на перших стадіях розвитку дитини. Для неї часто не важливо, наскільки правильно плине її мислення, наскільки воно витримає першу перевірку, першу зустріч із реальністю. Її мислення часто не має настанови на те, щоб регулювати й організовувати адекватне пристосування до зовнішнього світу, а якщо інколи і починає носити риси такої настанови, то здійснює це примітивно, тими недосконалими знаряддями, які є в його розпорядженні і які вимагають ще тривалого розвитку, щоб бути приведеними в дію” [1, с.138].
О. Лурією та його учнем О. Леонтьєвим [1, с.179–182] було розроблено методологічні засади вивчення вікового розвитку психорегуляційних етапів. Ними, зокрема, виявлено сутнісну відмінності між функцією організації дійсності у мисленні дорослої людини і несамодостатністю впливу на реальний світ дитячого мислення, спрямованого на самого себе, егоцентричного та “примітивного”. Випещування дитини створює соціорегулятивний інструментарій, який використовується як у процесі соціальної адаптації, так і в здійсненні внутрішньої психорегулятивної функції. Виховний вплив, предметом якого є індивідуальна соціорегуляція дитини, несе в собі психогігієнічний зміст щодо процесуальності збереження її психічного здоров’я, якщо забезпечує накопичення певних енергетичних можливостей, заощаджує дитячі сили, відновлює їх за допомогою позитивних почуттів в емоційно насиченому процесі викохування, випещування.
Цим самим, як відзначає директор відділу охорони психічного здоров’я ВООЗ Н. Сарторіус, крім можливості уникнути виражених психічних розладів, забезпечується наявність певного резерву сил людини, завдяки якому вона може подолати несподівані стреси або труднощі, що виникають у виняткових обставинах, а також утримується стан рівноваги між людиною і довкіллям, стан гармонії між нею і суспільством, співіснування уявлень окремої людини з уявленнями інших людей про “об’єктивну реальність” [2]. Отже, індивідуальна психорегуляція у дитячому віці є продуктом соціорегуляції, освоєння норм культури, втілених у способах діяльності й життя конкретного мікросоціуму. Оволодіння мовленням – це набуття первинного інструментарію забезпечення як соціорегулюючої, так і внутрішньої психорегулюючої функції психогігієни.
Психологічний механізм цього явища полягає в тому, що перехід неусвідомленого в свідоме здійснюється шляхом символізації змісту психічного, а це потребує відповідних мовних позначень. Психічні утворення, що не були виражені відповідними мовними символами, зникають назавжди. Якщо індивідуальна пам’ять здатна частково відтворити нюхові, дотикові, слухові, зорові враження, то передача цих вражень іншим неможлива без опосередкування в символах. Мовлення – це відтворення самого себе в умовній формі. “Назавжди темними, – писав О. Потебня, – залишаються для нас ті особливості душевного життя, яких ми не виразимо ніякими засобами і яких не побачимо ні в кому, крім у собі самих” [3].
Як видно з цієї тези та проведеного нами дослідження, у процесі переходу неусвідомлюваного в свідоме символізується лише частина психічного змісту, що актуальна для дитини як психофізичної цілісності (вияв егоцентричної її особливості) або, не виключаючи психофізичної егоцентрії, актуальна для іншої людини, мікросоціуму, суспільства. У решті нема потреби, тому вона перестає існувати. Вона зникає через те, що не є цінною за конкретних обставин чи для певного способу життя. Ознакою потреби і засобом перетворення неусвідомлюваного є символічна система опосередкування психічного. Тобто мова. На ранніх етапах онтогенезу – найактуальніші її елементи.
Обмежують, звужують розвиток психічного єства дитини неповнота, частковість, фрагментарність наявних символічних засобів. Під впливом потреби у цілісності самовираження відбувається вибір наближених, приблизних значень вже засвоєних мовних символів. Відсутність необхідного мовно-символічного позначення зумовлює втрату психічних значень.
З психогігієнічної точки зору це означає, що особистість неповно виражає і реалізує своє соціорегулююче призначення, позбавляється окремих, часто важливих вимірів повномірного сприймання її іншими людьми. І чи не буває так, що зазначені виміри дуже часто є найбільш значущими для її розвитку?
Так, у суспільній свідомості міцно закріпилася думка про те, що об’єктом дитячої творчості може бути більшість сфер духовно-інтелектуального життя, наприклад, малювання, музика, техніка, театр, навіть література, але аж ніяк не мова. Чи правильно це? Чи відповідає це закономірностям природного самовияву і розвиткові психічних основ людського єства? Якщо ні, то в яких межах, адже нове вираження мовних символів (неосигніфікація) неодмінно призведе до заміщення традиційних мовних символів, а, отже, до непорозуміння з людьми? З іншого боку, здатність дитини сприймати мінливість значень і тим самозбагачуватися і творити світ виражає ступінь рівноваги і гармонії особистості в довкіллі.
Порушення цієї здатності до самозіставлення, рівноваги і гармонії виявляється у звуженні кола відомих значень (тобто звуженні свідомості), у розбіжності уявлюваного і реального. На цій основі виникає психогенна дисгармонія з ознаками невдоволення, страху перед незрозумілим, агресивних спроб подолати цей страх, станів конфлікту з довколишнім соціальним світом, розчарувань при недосягненні бажаного, психічних криз.
Дилема дюдської душі і її адаптації до соціуму була розглянута в категоріях здоров’я і природи творчості одним із засновників американської гуманістичної психології А. Маслоу (чиї батьки походять з Києва). “У мене таке відчуття, – відзначав він на початку 70-х років ХХ століття, – що поняття творчої здатності і поняття здорової, повністю самоактуалізованої людської особистості сходяться дедалі ближче й ближче і, можливо, виявляться тотожними” [4].
Очевидно, що здатність до творчості, сама творчість є виявом психічного здоров’я і здоров’я людини в цілому тією мірою, якою набувають можливості до комбінуючої діяльності всі органи і психофізичні системи організму. Психічне здоров’я як процес повного й безперешкодного здійснення всіх психосоматичних функцій людського організму таким чином підтримується, зберігається й зміцнюється, перетворюючи розрізнене в цілісність власної особистості, пристосовуючи довкілля до потреб власного життя, утворюючи те, чого в досвіді людини досі не було. Творчість виступає засобом подолання перешкод на життєвому шляху, узгодження суперечностей, що здатні розколоти цілісність особистісної структури і цим зруйнувати її. Кожне таке подолання – сходинка (лімен), яка збагачує світ дитини, підлітка, юнака, дорослої людини новим значенням (усвідомленням подолання, перемоги). Сукупність цих значень, що їх розгортає у свідомості кожна чергова життєва задачка, є набором засобів її розв’язання – досвідом людини. Якщо ж ситуація виявляється складнішою за пережиті раніше і жоден із випробуваних знарядь досвіду не годен її розв’язати сповна, це спонукає до вияву творчої здатності, яка підтримує цілісність особистості і її психічне здоров’я.
Коли готові символи засвоєно індивідуальною свідомістю і вона їх відтворює, це також, безсумнівно, є творчим процесом. Тут діє механізм опосередкування індивідуального досвіду засобами виробленої системи мовних символів певної культури. Індивідуальна ж психорегуляція особистості полягає ще й у створенні нових засобів, зокрема нових відтінків значень, які можуть і не збігатися з соціорегулятивними умовами.
Механізм цьго процесу має загальновікові детермінанти.
Зіткнувшися з труднощами в освоєнні певної частини дійсності (невідомого предмета), свідомість удається до запитання: що це таке? Є два типи відповідей на нього. Один – запит у власному досвіді вже створених способів розв’язку, отже, зіставлення відомого з невідомим і використання вже існуючих у свідомості символів, штампів. Цей первинний етап створення основи для творчості (символізації), яка зумовлюється вираженою здатністю до індивідуальної психорегуляції, педагог і актор К. Станіславський охарактеризував так: “Знайте, що майже кожна роль починається у нас, акторів, з найбільш вкоріненого штампу, що в’ївся в нас. Це – закон, а відхилення від нього – найрідкісніший виняток. Знайте, що ми, актори, таємно, часто самі того не усвідомлюючи, любимо штамп і інстинктивно тягнемося до нього. Він зручний, він легкий, завжди напохваті; він веде шляхом найменшого опору; він звичний, а, як відомо, звичка – друга натура людини” [5].
Але щоб використати відоме, треба мати досвід, а саме його малій дитині і підлітку бракує. Тому цей вік як пора набуття досвіду через готові засоби прикметний наявністю феномену власної субкультурності. На цей період припадає й найвища словотворча активність, завдяки якій поповнюється місцева лексика, говірки й говори, підживлюючи індивідуальними утворами колективну творчість народу.
Звернувши на це увагу майже століття тому, український педагог Б. Грінченко брав за взірець дбайливе ставлення французьких і німецьких учителів до мовлення дитини, навіть старшокласника, що використовує на уроці діалектизми, родинні слова. На його переконання, учитель не повинен виправляти їх, адже це образа батька, матері, діда, зрештою родини, яка так навчила дитину. Не принижуючи батька й матері виправленням, учитель повинен лишень подати додаткову літературну форму. Таким простим способом збагачується дитячий лексикон, забезпечується безперешкодність природного розвитку учня, формується повага, шанобливе ставлення й довіра до педагога, який не руйнує й не витісняє рідне, домашнє, сімейне, індивідуальне із шкільних взаємин, а додає до них нове й цікаве. Цим самим психогігієнічна місія виховного впливу полягає не в переробці, корекції, витісненні, звуженні сфери вияву надбаного досвідного інструментарію індивідуального психорегулюючого механізму дитини, а в його доповненні новими значеннями і способами їхньої реалізації. Це створює можливість індивідуального вибору, який здійснюватиметься за принципами природних та мікросоціальних домінант.
Піднесення словотворчої активності в підлітковій субкультурі та її вплив на поповнення місцевої лексики, говірок і діалектів, звичайно, не означає, що дитячі словесні вигадки вживають батьки, бабусі й діди. Психологічний механізм цього явища полягає у дозріванні найяскравіших неопосередкованих дитячих вражень в образи слів, висловів, фразеологічних зворотів упродовж усього наступного життя. Так, яскравість дитячих вражень живить почуттєву сферу дорослої людини, повертаючи її у періоди життєвих труднощів до “спогадів про дитинство”. Закономірно, що у зрілому, літньому віці людини, якщо вона веде емоційно повноцінний спосіб життя без надміру хвилювань, такого “повернення в дитинство” не спостережено. Спогади про дитинство органічно поєднуються в структурі особистості з пізнішими лініями розвитку емоційно значущих подій. Дослідженням виявлено і тенденцію “неповернення” серед людей, чий індивідуальний психорегуляційний механізм самодостатній.
Момент опосередкування у словесній формі настає з виникненням потреби в готовому досвіді, коли інші засоби самовираження виявляються малодієвими в конкретній ситуації. Це вияв “дитячої мудрості”, підготовлений усім перебігом розвитку людини, якого б віку вона не була. “Починаючи з двох років, – відзначав з цього приводу К.Чуковський, – будь-яка дитина стає на короткий час геніальним лінгвістом… Воістину дитина є найвеличнішим розумовим трудівником нашої планети, який, на щастя, навіть не підозрює про це” [6].
Як бачимо, все, що відбувається в житті людини пізніше, відображає “дитячу геніальність” або зберігає в собі її сутнісні риси, що знаходять своє втілення в періоди продуктивної діяльності в духовно-інтелектуальних осяяннях. З цього можна зробити висновок, що родинні, куткові говірки, отже, саму живу народну мову, яка потім набуває літературного унормування, створюють діти, виявляючи свої новотвори у відповідних станах напруження, викликаних утрудненнями, незвичними ситуаціями, на які накладаються події усього подальшого життя.
1. Выготский Л. С., Лурия А. Р. Этюды по истории поведения: Обезьяна. Примитив. Ребенок. – М.: Педагогика-Пресс, 1993.
2. Школа и психическое здоровье учащихся. / Под ред. С. Н. Громбаха. – М.: Медицина, 1988, с. 9–10
3. Потебня А. А. Мысль и язык. – Одесса: Госуд. изд. Украины, 1922, с. 81.
4. Маслоу А. Самоактуализация личности и образования / Перевод с английского, предисловие Г. А. Балла. – Киев – Донецк: Инст. психологии АПН Украины, 1994, с. 13.
5. Станиславский К. С. Собрание сочинений в 9 томах, т. 4. Работа актера над ролью. Материалы к книге. / Сост., вступ. ст., подг. текста, коммент. И. Н. Виноградской. – М.: Искусство, 1991, с. 322.
6. Пекелис В. Что такое гениальность // Популярная психология: Хрестоматия. / Сост. В. В. Мироненко. – М.: Просвещение, 1990, с. 320.
Мартен Феллер
СХОЖІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ МОВ УКРАЇНСЬКОЇ
ТА ІДИШ В АСПЕКТІ СУРЖИКА
Порівнюючи долі мов української та ідиш, можна дійти науково цінних засад. Вони пов’язані з тим, що одна справа – суржик у мові народу, який живе на своїй землі, хай навіть “на нашій, не своїй”, коли панівна держава насаджує його. І зовсім інша – суржик, який виникає в народу на одній землі, чужій для нього, а продовжує життя вже на іншій. Тоді він є суржиком хіба що в діахронічному плані.
Зрозуміло, що перший випадок – це суржик в українській мові [1], другий – у мові ідиш [2]. Не випадково впродовж сторіч, аж до кінця ХІХ, а то й до початку ХХ ст., навіть самі євреї називали ідиш переважно ідиш-дайч (чи фонетичний варіант – ідиш-тайч) або ще виразніше – “жаргон”. І водночас в народницьких, сказати б, єврейських колах це “мамелошн”, тобто материнська мова, всмоктана з молоком матері, – на противагу високошанованому, але на той час не використовуваному в побуті (певною мірою чужому, бо надто високому) класичному “лошн кодеш”, тобто святій мові, пов’язаній з релігійними і філософськими текстами – давньоєврейській, або нині – івриті.
Жахливим чином “маме лошн”, тобто мова ідиш, сьогодні вже майже загинула, і причин загибелі її в Україні, де вона була чи не найбільше в світі поширена, є декілька. Передусім, це катастрофа, відома як Голокост, коли носії мови були знищені фізично. По-друге – зросійщення за радянської влади, коли відбувся етноцид євреїв. Лише одна причина є приємною – це повернення єврейства за умов, коли воно виступає як політична і етнічна нація, до прадавньої класичної мови, пристосованої до потреб сьогодення, – івриту.
Нині, скажімо, в Ізраїлі, коли автор статті там був, він лише з дуже старими людьми міг спілкуватися мовою ідиш. Для старих євреїв – вихідців переважно з України, Білорусі, Польщі, Литви – така можливість повернення до маминої мови була величезною радістю. Але реально мови ідиш в Україні, як і в Польщі, Білорусі, Литві, майже немає. Територія, де мова ідиш, можливо, функціонуватиме як розмовна і літературна, як не дивно, – це певні регіони США і Латинської Америки, де єврейські іммігранти з України, Польщі, Білорусі, Литви живуть досить компактно.
Проте ніколи так уважно не вивчали в світі мову ідиш, як тепер у вищих навчальних закладах. Приміром, у Німеччині 27 університетів мають спеціалізацію з мови ідиш [3]. Ідиш тут опановують не так з метою спілкування, як для осягнення того менталітету, який в мову закладено. Зацитую з цього приводу виголошену ідишем промову письменника Іцхака Башевіс-Зінгера під час вручення йому Нобелівської премії.
“Велика честь надана мені Шведською Академією наук – це визнання мови ідиш, мови діаспори, мови без батьківщини, без політичних кордонів, не підтриманої жодним урядом, мови, яка майже не має у своєму повсякденному вжитку слів, що позначають військове спорядження, військові команди і вправи, мови, визнаної як іншими народами, так і емансипованими євреями. Істина така: те, що проповідували великі релігії з кафедр, те євреї в своїх задушливих середньовічних гетто практикували повсякдень. Вони не мали більшої радості, аніж заглибившись у мудрі фоліанти, називані ними Торою, Талмудом, Каббалою, пізнавати вічне: що є людина і людські взаємини. Гетто було не тільки місцем ізолювання національної меншини, що переслідувалась, але й великим експериментом умиротворення, самодисципліни та гуманізму. Залишки цього існують і донині, незважаючи на всю брутальність довкола них.
Я виховувався власне серед таких євреїв. У дім мого батька на Крохмальній вулиці у Варшаві люди приходили помолитися і обговорити знегоди, там оповідалися бувальщини і легенди, влаштовувались веселі весілля і хасидські застілля. Іще дитиною я почув від свого брата, – пана І. І. Зінгера, котрий написав пізніше “Брати Ашкенази”, – усі аргументи, висунуті раціоналістами, від Спінози до Макса Нордау, проти релігії. А від батька й матері я почув усі відповіді, котрі здатна дати віра в Бога тим, хто має сумніви і шукає правди. У нашому домі і в багатьох інших вічні питання буття завжди були актуальнішими, ніж найсвіжіші новини з єврейської газети. Незважаючи на всі мої розчарування і на весь мій скептицизм, я вірую, що народи можуть ще багато чого почерпнути з досвіду цих євреїв. І зокрема своєрідний перебіг їхніх думок, методи духовного виховання дітей, вміння знайти для себе щастя там, де інші бачать лише нещастя та злидні.
Для мене ідиш тісно пов’язаний з тими, хто розмовляв та думав цією мовою. Дух мови ідиш сповнений справжньої радості, життєлюбства і непідробної поваги до людської особистості. В ній живуть надія на близьке врятування Месією та вміння терпляче чекати. У мові ідиш я вчуваю гіркий гумор, вдячність за кожний дарований день життя, за кожний, навіть крихітний, успіх, за кожний рух назустріч незалежності. Ідиш не вимагає і не бореться. Він із самих витоків своїх, переборюючи великі руйнівні сили, якось зумів просотатися крізь могутні жорна історії, вижити, усвідомлюючи при цьому, що Господній план творіння ще тільки на початку початків.
Є люди, котрі ідиш називають мертвою мовою. Але майже дві тисячі років вважали мертвим і біблійний іврит. І що ж, раптом іврит дивним чином воскрес, ніби відбулося справжнє чудо. Арамейську мову тим більше вважали за мертву. Але саме цією мовою задовго до Відродження написана блискуча й загадкова “Зогар” – книга Сяйва – про зв’язок людини з космічною еманацією. Адже це факт, що класики мови ідиш були й класиками сучасного івриту. Ідиш аж ніяк не сказав свого останнього слова. Він таїть у собі ще багато скарбів, не відомих решті світу. Це мова сподвижників і мучеників, праведників та мрійників – мова, багата на народний гумор і спогади, котрі рід людський не має права забути.
Образно кажучи, ідиш – це мудра та покірна мова наляканої, але повної надій людини, ідіома людства, яке злякалося, але зберігає надію” [4].
Деякі моменти з історії мови ідиш, як на мене, повинні стати предметом обмірковування фахівцями з української мови. Почну з того, що коли я пишу про мову ідиш для українців, то відчуваю одну велику незручність. Справа в тому, що мова ідиш за своїм походженням є “суржиком”. Вона виникла на основі змішування слів і структур кількох діалектів німецької мови. Діалектна німецька лексика в ній панує. Тільки там, де не було відповідного німецького еквівалента, де позначались явища власне єврейського побуту, що зберігалися впродовж понад тисячоліття єврейської релігії, лишалися і вживалися слова з давньоєврейської мови – івриту.
У зв’язку з цим академік В. Жирмунський, ще в 30-ті роки ХХ ст. зазначав, що доки мова ідиш функціонувала на території Німеччини, вона не була самостійною мовою [5]. Це розуміли й перші ініціатори видання єврейської газети для України мовою ідиш, які називали цю мову, як було повсюдно прийнято тоді, “жаргоном”. До речі, оголошення про початок видання цієї газети було надруковано в українській друкарні в Женеві, і до нього додали досить великий текст на підтримку М. Драгоманов та М. Павлик [6]. І євреї-ініціатори, і українці, які їх підтримали, доводили, що треба шукати в людей розуміння, отже, звертатися до них рідною мовою. Коли газета виходила давньоєврейською мовою, її розумів тільки той, хто був непогано навчений цій мові в хедері або єшиві.
Тому я високо ціную зауваження професора А. Погрібного (див. виступ у цій збірці – ред.), що треба розрізняти мову мамину і мову родову. Справжня мова національна – то мова роду, а не мова мами.
Ця проблема постала перед євреями на початку ХХ століття, зокрема у зв’язку з конференцією 1908 року в Чернівцях, ініціатори якої намагалися (почасти успішно) протиставити іврит і мову ідиш. Ідиш називали “жаргоном” або в крайньому разі – розмовною мовою євреїв, попри те, що вона мала вже такі великі досягнення, як твори Менделе Мойхер Сфоріма, Шолом-Алейхема, Іцхака Лейбуша Переца та інших. За цих умов чітко визначилися дві протилежні позиції. Народницьки і революційно налаштовані єврейські діячі проголошували єврейською національною мовою ідиш. Сіоністично і просто патріотично налаштовані діячі (навіть один з найвідоміших авторів з-поміж тих, що писали на той час мовою ідиш, – І. Л. Перец) вважали, що право називатися національною мовою має лише іврит, який відбиває тисячолітній менталітет єврейського народу, а ідиш погоджувалися називати лише розмовною мовою євреїв. До речі, В. Жаботинський, попри всю свою повагу до мови ідиш, так і не погодився називати її єврейською мовою, використовуючи таке означення тільки щодо івриту і пропагуючи навіть давньоєврейську фонетику та вимову. Причому, міркування В. Жаботинського у цьому випадку цілком відповідають сучасним уявленням про мовну картину світу і національний менталітет [7].
Коли носії материнської мови втратили зв’язок з тією мовою, на якій суржик зростав, тоді материнська мова стає справді самостійною. Коли суржик не втратив зв’язку з мовою довколишнього корінного населення, не може статися того, що сталося з мовою ідиш, яка перетворилась навіть у літературну, бо була перенесена в нове середовище, де її німецького підкоріння не знали.
З огляду на це засадничою є різниця в тому, як відбувалися запозичення з української в ідиш і навпаки – з ідиш в українську. Остання запозичала з ідиш переважно давньоєврейські слова, тобто такі, що позначали явища власне єврейського побуту і традиції. В ідиш з української приходило все, що стосувалось побуту в Україні. Відсотків 30 від того, що вживалося у тогочасній єврейській лексиці, було запозиченнями з української. Єврей лежав аф дер підлоге, аф дер долівке [8]. Євреї брали з українських діалектів слова, необхідні для позначення того, серед чого жили, чим користувалися, що споживали. І зовсім не запозичували, ясна річ, українських слів для називання своїх релігійних уявлень, традицій і звичаїв.
Українцям, навпаки, не треба було брати з ідиш чогось такого, що позначало явища українського побуту. Але в українських діалектах є чимало запозичень, що принаймні початково позначали явища єврейського релігійного життя.
Українське слово “веремія“ первісно означало плач у синагозі в день 9 Ава, коли відзначається річниця руйнування Першого і Другого єрусалимських храмів та інших бід, які чомусь випадали в цей день на єврейський народ. У мові ідиш слово, на основі якого виникло українське, – “єреміє”. Це давньоєврейське ім’я пророка, жахливе пророцтво якого лунає в синагогах 9 Ава. Фонетичні зміни в запозиченні, зокрема поява приставного “в”, настільки природні, що не потребують жодних коментарів.
Є в українських діалектах вираз “бити гамана”. Є й слово “гаман” – зла, недобра людина. Ним ще лають неслухняну дитину. Воно теж діалектне, бо спілкування українців з євреями було переважно зносинами села і містечка. При цьому українці могли і не бути знайомі з історією спроб нищення євреїв у Давній Персії, ініціатором яких був Гаман. Але українці спостерігали і добре знали, що коли у синагозі на свято Пурім лунає слово “гаман”, євреї, особливо діти, в захваті тупочують ногами. Так і виникли вираз “бити гамана” і слово “гаман”.
Євреї ж в Україні, як писав харків’янин, відомий російський поет Б. Слуцький, “все те, що їли, пили і надягали, називали завжди по-українському” [9].
Коли прийшла радянська влада, з мовою ідиш відбулися дивні речі. На перший погляд, її прийняли як таку, що протистояла “клерикальній” мові, “сіоністському” івриту. Іврит же практично заборонили ще до кінця 20-х років, а літературу мовою ідиш широко видавали. Проте Роман Смаль-Стоцький вже 1937 року зауважував, що російська влада робить усе, щоб мова ідиш не була собою [10]. Тексти нею, які завжди писалися давньоєврейським алфавітом, почали видавати поряд з цим латинським шрифтом, а ті слова, що були запозичені з давньоєврейської, передавали так, що читачі за межами радянської держави або євреї, що у свій час оволоділи давньоєврейською, читали їх з великими труднощами.
Ще за царя бували спроби видавати єврейські книжки російським шрифтом. Тобто текст мовою ідиш, але тобі не треба знати свій алфавіт: можна читати по-російському, але найкраще латиною – так ніби солідніше.
Це трохи нагадує зміни, які робилися в українському правописі. Р. Смаль-Стоцький зауважує, що наукові установи, зокрема в Києві, які вивчали мову ідиш і нормували її, почали формувати її усталений літературний варіант, замінюючи слов’янські слова і вислови, що були зрозумілі носіям мови ідиш у Східній Європі, тими, які були в обігу ще в Німеччині, коли ідиш не став самостійною мовою. Смаль-Стоцький вважав, що таким чином хочуть зробити літературну мову ідиш чужою для пересічного єврея.
І ще одна паралель. Навіть у Західній Україні мами не раз казали: “Нехай дитина навчиться панської (тобто польської – М. Ф.) мови”. Єврейські мами в Радянському Союзі робили те саме, вони найбільше хотіли, щоб їхні діти знали панівну російську мову. Навіть один видатний єврейський поет таке писав мовою ідиш: “Тунгус любить тунгуську, і казахську – казах. Над усе люблю я (читач, мабуть, очікує, що далі піде “ідиш”, але помиляється – М. Ф.)… російську, бо це значно більше, ніж просто мова” [11].
У 20-ті роки єврейське населення України орієнтувалося на українську мову у зв’язку з політикою українізації. Друга причина цього в тому, що євреї жили переважно в містечках. І навіть зараз, коли я маю справу з українськими євреями свого покоління, то спостерігаю цікаву річ: хоч вони у свій час перейшли в основному на російську мову, але тепер розмовляють українською не лише легко, але й з насолодою, бо для них це згадка про містечкову молодість. З тим самим я зіткнувся, коли спілкувався з євреями свого віку, які з України виїхали до Ізраїлю.
Починаючи з середини 30-х років, ставлення багатьох євреїв до української мови змінюється. У цього є дві причини: перша – те, що українська мова втрачає свої позиції в державі, а друга – досить поширена пропаганда думки, ніби українці є антисемітами, яку підтримували дії декого з тих українців, що посіли високі державні посади в післявоєнні роки.
Які ж висновки з викладеного?
Перше. Коли мова не має певної позиції в суспільстві, вона починає гинути і перетворюватися на суржик.
Друге. Суржик народу, який живе не на своїй землі, може ставати його мовою, якщо він опиняється в іншому мовному колі. Цього не може бути із суржиком народу, який живе на своїй землі.
Третє. Народ, який живе не на своїй землі, запозичує в її господарів основну лексику. Народ, який живе на своїй землі, запозичує у сусідів, що прийшли до нього, маргінальну для себе лексику на позначення побуту та звичаїв сусідів.
________________________________________________________________________________
1. “Суржик – мішанина ріжного збіжжя, або борошна з нього, наприклад пшениці з житом, жита з ячменем, ячменю з вівсом і т. д… Звідти – рід жаргону, мішанина українських та московських слів, як наслідок неуважного ставлення української інтелігенції до власної мови”. – Мала українська енциклопедія Онадського.
2. У 1894 році в “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Ефрона читаємо: “Єврейсько-німецький діалект, або правильніше, жаргон – своєрідне наріччя, яке слугувало народною мовою євреїв, як в Німеччині, так і в багатьох інших єврейських державах. У наш час, коли євреї в Західній Європі перейшли на мови народів серед яких живуть, єврейсько-німецький діалект зберігся як побутова мова євреїв лише в Росії, Царстві Польському, Галичині, Угорщині, Боснії, Сербії, та серед російсько-єврейських вихідців в Англії та Північній Америці”.
3. Jiddistik Mitteilungen, #20, Trier, 1998.
4. Вестник еврейской культуры, 1989, No 3, с. 10.
5. Жирмунский В. М. Национальный язык и социальные диалекты. – М., 1934.
6. Див.: Єфремов С. Єврейська справа в Україні. – К.: Вік, 1909, с. 15–16.
7. Докладний опис дискусій на чернівецькій конференції, зокрема виступів І. Л. Переца, знаходимо в книзі: Котлик В. О нашем языке. – Білосток, 1910. Котлик стояв на народницьких позиціях. Погляди протилежного характеру, що містять і пряму полеміку з прихильниками проголошення мови ідиш національною, знаходимо у книзі: Членов Є. О. Идишизм и школа. – М., 1916, с. 8. Він писав: “Національною мовою я називаю ту, котра народилася з нацією і може зникнути лише з її знищенням. Такою є давньоєврейська. Що ж стосується мови, яка діє у певний історичний період, виступаючи як розмовна певної частини народу, то я називаю її народною мовою”. Погляди В. Жаботинського містяться зокрема у книзі: Жаботинский В. О наших языках. – К., 1918.
8. Докладний розгляд зв’язків української і ідишської лексики, поданий мною у книзі: Феллер М. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них. – Дрогобич: Відродження, 1994.
9. Слуцкий Б. Как говорили на Конном базаре. – У його книзі: Избранные произведения. – М., 1988.
10. Доля національних мов в Совєтській Росії. – Варшава, 1937.
11. Поезію відомого єврейського поета І. Фефера, яка тут процитована було опубліковано 1946 року у 3 випуску альманаху мовою ідиш “Дер Штерн” (“Зірка”), який виходив у Києві.
Олександра Сербенська
СУРЖИК: “НИЗЬКА МОВА”, БЕЗЛАД
ЧИ МОВНА ПАТОЛОГІЯ?
Уже за років незалежності, пізнаючи себе, Україна почала придивлятися й до свого мовного обличчя. З одного боку, “мовна” Україна розкривалася – і насамперед перед світом – у багатстві літературного різновиду національної мови, до формування й утвердження якого докладало зусилля не одне покоління письменників, науковців, священнослужителів, юристів, інтелігентних людей різних соціальних верств, записуючи, як казав Франко, її нестертий слід “самостійно між культурні мови”. Цією мовою витворено великий масив багатої, стильово різноманітної словесної культури, здатної задовольнити смаки найвибагливішого читача, про що вже сказали своє вагоме слово неупереджені дослідники-неукраїнці [1]. З другого боку, висвітлилася багатоликість мовного простору України, вона почула себе – на мітингових площах, з телеекранів, по радіо, з трибун Верховної Ради, з виступів високопоставлених посадовців – і навіть жахнулася. Стали очевидними процеси марґіналізації мовного життя народу, наслідки політики “вільного розвитку національних мов”, “двох рідних мов”, “злиття націй”, яку впродовж десятиліть проводила “найдемократичніша” в світі держава.
Для характеристики мовлення наших громадян витворено чимало найменувань – українофони, русофони, україномовні (і українськомовні), російськомовні, суржикомовні, українонімі; поширеним став вислів російськомовне населення, хоч досі він не здобув вичерпного тлумачення. Офіційного статусу набуло слово “суржик”, яке найновіше довідкове видання визначає як мову, де штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов [2]. Мабуть, немає підстав беззастережно твердити про штучність суржику; все-таки це жива модель нового мовоутворення, одна, як підкреслює О. Царук, із типових лінгвістичних мутацій [3]. Це по-перше. По-друге, у сучасній мовній практиці слово “суржик” набуло й іншого значення: ним стали називати – не без нотки зловтіхи – превсяку ерзацну мішанину, витворену нашим часом. Наприклад, характеризуючи сучасну інтелігенцію, яка, на думку Г. Почепцова [4], втрачає здатність творити щось своє, давати вартий уваги інтелектуальний продукт, автор називає суржиком примітивний комплекс її атрибутів (“Літературна газета”, якась телевізійна програма, кава тощо). Хоча це й прикро, але дехто на Заході нашу державу також трактує як суржик.
Суржик заполонив екран: мішанина в подачі текстів і мікротекстів українською та російською мовами у співвідношенні часто не на користь мови державної; такою мішаниною заповнено наш звуковий простір; мовний дискомфорт супроводжує нас у столиці та в інших великих містах сходу й півдня. Якщо додати сюди американізми, то є всі підстави твердити про марґінальність нашого мовного життя. Отже, суржик – явище не лише лінгвальне, а й загальнокультурне.
Українсько-російський, а подекуди російсько-український, суржик є нашою лінгвальною дійсністю; він багатоликий [5], має свої різновиди, можливо, найкраще відбиті в творах художньої літератури. Аналіз сучасного стану мови не обходиться без того, щоб не сказати щось із приводу суржика. Його називають гримучою сумішшю, мовним безладом, шельменкоденщицьким мовленням, мовою-калікою, імперським діалектом, колоніальним гібридом, “мічурінським гібридом”, інвалідним покручем, полтавським російським, вирізняють специфічний суржик інтелігенції, легалізований суржик тощо, говорять про нього осуджуючи, а то й беручи на кпини. Переважно трактують його як хворобливий стан мови, що є очевидним наслідком нечуваного тиску русифікації, складних інтерференційних процесів.
Годі заперечити, що в основі суржику є українська національна мова, у яку ввійшли елементи російської. Кількість таких елементів і їхній характер залежать від мовлення, яке панує в сім’ї, освітнього рівня її членів, їхнього вікового цензу, від місця народження і мови дитинства дорослих її членів, мовного оточення на виробництві, мовленнєвої культури школи, місцевої інтелігенції і багатьох інших чинників, з-поміж яких дуже важливим є психологічна настанова самого мовця. Кожний реґіон України прикметний своїм різновидом суржику. Чернігівський, наприклад, не такий, як у деяких мешканців Прикарпаття.
Інтерфереми – мовні елементи та різні засоби, що не відповідають літературній нормі (вони можуть бути на рівні звукового комплексу, оформленого як слово, окремого звука, морфологічної форми, морфеми як засобу словотвору, зв’язку між словами, можуть виявлятися в наголосі, інтонації, в семантиці та ін.) накладаються, утворюючи різні комбінації. Наприклад, з уст галицького селянина старшого віку мені довелося почути оп’єть не прийшла (у значенні “знову”), де російське слово “опять” сфонетизовано відповідно до говіркових особливостей: звук [п] – твердий, звук [є] з’являється на місці літературного [а] (шєпка, мнєсо, сєду). Або: у формах сємдесять і восємдесять, що стали поширеними в побутовому мовленні, принаймні на Львівщині, зберігається наголос російських слів, у звуковому оформленні – це вже цілковиті мутанти. До речі, спільнокореневі слова “сім” і “вісім” така мутація обминула.
Постає низка питань. Який відсоток інтерферем перетворює мову на суржик? Якого типу ці інтерфереми? Чи зберігають вони свою стійкість? Які різновиди суржику можна вирізнити? Якими способами можна уникнути суржику?
У літературі про суржик можна натрапити на різні підходи до його характеристики: соціолінгвістичний, психологічний, лінгвістичний, педагогічний, естетичний. Є всі підстави вирізнити й політичний аспект. Якраз суржикомовним буває складно визначити свою національну належність, вони легше піддаються різним політичним впливам і, усвідомлюючи свою другосортність – а в цьому їм всіляко й дуже фахово “допомагають”, – переходять у категорію російськомовного населення. Таку функцію, свідомо чи несвідомо, виконують наші “екранні гумористи”. Вєрка Сердючка, наприклад, створює образ недалекої, але доволі практичної в різних життєвих ситуаціях молодички. Але в цьому всьому є цікаві психологічні моменти: 1) поруч із тими, хто розмовляє гарною російською літературною мовою, Вєрка виглядає недолугою (чи багато з її співбесідників говорить українською?). І не треба жодної агітації. Ситуація сама підказує, куди глядач повинен йти, щоб стати “культурним”; 2) Данилко не випадково обрав амплуа жінки, шаржуючи образ певної соціальної верстви нашого жіноцтва. А якій жінці подобається, коли з неї сміються? За схемою, яку вже для неї розробили, все передбачивши, вона ставатиме “культурною” і своїх дітей такими виховуватиме. Психологічно удосконалений варіант Тарапуньки! Все робиться для того, щоб показати, якою недолугою є мова, смішною, сєльськой. Сміються з мови, з українськості. У підсвідомості дітей, підлітків, які дивляться такі телепередачі, закодовується відповідна інформація, прогнозуються відповідні соціальні дії. Наприклад, у товариствах, де збираються українці та росіяни, усі мають переходити на російську мову (інакше ти просто будеш смішним), вибираючи пісню українську чи російську, перевагу мають надавати другій, вухо постійно має бути наповнене звуками мови “панської”, “культурної”, “вищої”. Це тільки один із багатьох прикладів вправного володіння методом непрямої пропаганди вищості російської культури та мови й дискредитації української, що базується на давній тактиці асимілятора, перевіреній на багатому досвіді. За всіх часів завойовники прагнули підкоряти народи не лише силою; вони використовували різні підступні способи, щоб завойовані народи добровільно відмовлялися від свого, щоб чуже органічно входило в їхнє єство, а своє ставало набутком асиміляторів. І цим досягали вже вищого етапу асиміляції – самоасиміляції.
Хоч би що говорили про суржик, хоч би як до нього ставилися, це мова, якою спілкуються тисячі, а можливо, і сотні тисяч українців. Якщо це, образно кажучи, хвора мова, то треба ставитися до цього явища, як до хвороби, – зі співчуттям і розумінням. Шляхетні, інтелігентні люди з хвороби не сміються, не піднімають на кпини та глум. Чому, запитаємо наших “екранних гумористів”, як робити з себе дурника, то обов’язково стаєте суржикомовними? Невже такі збіднілі порохівниці, чи іншого пороху немає?
Чимало дослідників не визнає суржик стабільною системою. Наприклад, мовознавець Л. Масенко зауважує: “Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови” [6]. Натомість перекладознавець В. Радчук підкреслює, що змішання мов іде второваними стежками, де діють свої закони інтерференції. Суржик, твердить дослідник, “постає не безладно, це теж мова” [7]. Чи можна знайти певні точки перетину в цих, здавалось би, різних поглядах на одне й те ж явище? Мабуть, так, бо один бачить процес бродіння, другий простежує в цьому тенденцію до структурної повноти й кристалізації норми.
Суржик став об’єктом наукових студій дослідників і за межами України. У невеликій розвідці [8] професор Гарвардського університету Майкл Флаєр обстоює думку, що суржик – самостійна “низька” мова зі своєю граматичною та фонетичною системою, отже, є сенс шукати “правила утворення безладу” і робити “далекосяжні висновки”. Щоправда, нарікає дослідник, поки що для таких студій нема надійних даних: матеріал не зібрано, не систематизовано, а причину він вбачає в тому, що суржик “зіґнорований офіціозом і зневажений пуристами”. Художні твори, у яких суржикомовні партії найчастіше служать для самохарактеристики персонажів, професора – і тут він має цілковиту рацію – не задовольняють. Однак є кілька моментів, на які варто звернути увагу. По-перше, для М.Флаєра “суржик лишається в українському суспільстві явищем малозрозумілим”. Таке твердження трохи дивне, бо кількасотрічний лінгвоцид, який мав найрізноманітніші вияви, а сьогодні навіть модифікується, пояснює це явище сповна і точно. По-друге, свої висновки дослідник робить в основному на матеріалі книжки “Антисуржик” [9]. Але вони зібрані були з навчальною метою – і це своє призначення посібничок успішно виконує; крім того, він ілюструє суржикові особливості переважно західного реґіону, не даючи повної картини “суржикомовності” України.
Отже, суржик (чи навіть суржики!) вийшов “з підпілля”, його визнано як одну з наших лінгвальних дійсностей, у сфері якої проходить життя тисяч українців. У його вивченні накреслився новий етап. Якщо спочатку суржик сприймали як щось чужинницьке, згодом почали використовувати з педагогічною метою, піднімаючи, як це заведено було говорити, рівень мовної культури, то сьогодні – це об’єкт наукових зацікавлень. І одним із завдань є, навіть на думку чужинців, встановлення “правил ведення бою” [8, с. 17].
“Висока” українська літературна мова здобуває своє місце. Її вивчає чимало іноземців; виявом коректності й шляхетності є, наприклад, те, що нею на державному рівні послуговуються представники посольств багатьох держав в Україні. Це її нові, а можливо, лише оновлені функції. А в благословенні для України червневі дні першого року нового тисячоліття чиста вогняна сила українського слова, освячена устами Святійшого Отця та сотень тисяч прочан, облетіла навколоземний простір, заповнюючи його своєю доброю енергетикою.
“Лінгвістичне чудо”, як назвав нашу мову Ю. Шевельов, маючи на увазі сотні заборон та різні утиски, через які вона пройшла, має демонструвати свою життєздатність через активізацію духовних зусиль нації й кожного, причетного до неї.
1. Див., напр., працю польської дослідниці: Wieczorek D. Украинский язык. Slavia Romana – Slavia Byzantina. Очерки по глагольности. – Wrocław, 1997, с. 48–49, 123.
2. Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000, с. 616.
3. Царук Олександр. Українська мова серед інших слов’янських. Етнологічні та граматичні параметри. – Дніпропетровськ, 1998, с. 392.
4. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К., 1999, с. 254.
5. Про один з його різновидів див.: Окара А. Полтавський “суржик” та духовне плебейство // Слово і час, 2000, No12, с. 52–56.
6. Масенко Л. Мова і політика. – К., 1999, с. 29.
7. Радчук Віталій. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Українська мова та література, 2000, No 6. Його ж: Суржик як недопереклад. // Українська мова та література, 2000, No 11.
8. Флаєр Майкл. Суржик: правила утворення безладу // Критика, 2000, червень, с. 16–17
9. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити. За заг. ред. О. Сербенської. – Львів, 1994.
Наталя Дзюбишина-Мельник
СУЧАСНИЙ ЖАРГОН І СУЧАСНЕ
РОЗМОВНЕ МОВЛЕННЯ
Сленг – молодіжний жаргон – настільки поширене явище, що словосполучення “сучасний жаргон” асоціюється у мовців саме з ним. Ми є свідками нової хвилі активізації сленгу (після трьох попередніх у ХХ ст.: у 20-і рр., 50-і рр., 79–80 рр.), що цілком відповідає природі функціонування цього маргінального в архісистемі мови явища. Про хвильовість сленгу ще у 60-і рр. писав Д. Ліхачов, пов’язуючи активізацію соціальних діалектів в ретроспективі з перехідними явищами в житті суспільства загалом [1, с. 356]. Обставини нашого життя свідчать на користь такого твердження.
Сучасний молодіжний жаргон як різновид соціального діалекту за своєю суттю той самий, що й жаргони попередніх років. Мається на увазі насамперед ось що.
По-перше, він обслуговує певну соціальну групу, що є його творцем та носієм (і зрозумілий саме їй).
По-друге, він значною мірою використовує засоби попередніх етапів свого функціонування, причому не лише власне молодіжного, а й, головно, жаргону злодіїв, кримінальних злочинців, тобто прослідковується певна наступність (хоча динамізм – іманентна риса цього типу діалектів). Наприклад, ще з 20-х років (періоду безпритульних дітей, безробітної молоді) відомі такі слова: антон – сторож, бабка – целковий (сучасне бабки, тобто гроші взагалі), ажур – порядок, алкан – п’яниця тощо. З 50-х років (періоду так званих стиляг) відомі триндьож – пуста балаканина, бути на стрьомі – бути на сторожі, пильнувати під час якогось заходу, шухер – заклик до втечі з місця подій. Із 70-х – 80-х років (періоду хіпі) знаємо скипати – іти геть, розклбд – ситуація, фенька – браслет із бісеру, розборка – з’ясування стосунків, тусовка – зібрання хіпі. Жаргонні утворення і далі постійно оновлюються, модифікуються, урізноманітнюються. І не дивно, адже жаргон – це мовна гра. Порівняймо розгалужені синонімічні ряди: торба – гаплик – хана – труба – глина – слива – ландиш, тобто кінець, крах чогось; герлб – матильда – клава – тьолка – тітка, тобто дівчина.
3. Сучасний молодіжний жаргон має типову стилістичну маркованість: знижено-грубувату, вульгарну, фамільярну, що й забезпечує йому експресію в іронічно-жартівливому ключі. Досить часто жаргонізми творяться на основі метафори, метонімії, синекдохи. Напр.: ласти – ноги; лопати – руки, чан – кумпол, башка – гризло – чайник – голова; рило – пачка – будка – обличчя; хавальник – рот; вшиганялка – гребінець; шпала – висока людина; знюхатися – успішно встановити зв’язок між модемами.
У тому числі активно використовуються суфікси зниженої емоційної маркованості, як-от: ха – депресуха, класуха, юк – сідюк, тобто сидиром, ло – файло, тобто файл.
Трапляються тут і здрібніло-пестливі суфікси на зразок гендлик – їдальня, велік – велисепед, телик – телевізор, тазик – комп’ютер, хом’ячок – миша комп’ютера.
Таких утворень загалом небагато, причому їх позитивне стилістичне забарвлення значної мірою нейтралізується типовою для жаргону установкою на зниженість, грубуватість.
4. Помітна в сленгу й інша скерованість – на очуднення через мову і тих, хто є його носієм, і власне самої мови. “Сленг виник тому і для того, щоб створювати ефект “подвійного очуднення” [2]. Це досягається за рахунок різних змін, зокрема:
а) значень відомих у загальновживаній мові слів, для прикладу тачка – таксі, лимон – мільйон, капуста – долари, могила – Києво-Могилянська академія.
б) фонетичної деформації слів: дьоріш – директор, фізра – фізкультура, матра – математика, украха – українська мова;
в) залучення чужомовних засобів, більше або менше адаптованих до мови. Найбільше сучасне джерело – англійська мова: фейс – обличчя, месаг – лист, мані – гроші, бай – бувай, бьозденік – день народження, піпли – люди, кікнути – ударити, шузи – туфлі, взуття. В українському сленгу чимало утворень російського походження: прикид – одяг, ландиш – кінець, крах, неприємність, приколюватись, прикол, прикольно – жартувати, жарт, цікаво, інтригує.
Між іншим, слово кльово (чудово) походить із арготичної мови ще українських мандрівних жебраків-лірників і вимовлялось воно спершу клево. Зокрема в оповіданні Г. Ходкевича “Сліпець” головний персонаж саме такого соціального статусу каже: “Оце, – думаю, – клево!” Можна виявити німецькі запозичення: ахтунг – увага, варум – чому, вассер – вода, дощ; арабізми: кайф – блаженство, насолода, кайфувати – насолоджуватися.
5. У сленгу як різновиді жаргону виразно простежується гіпертрофована дія закону економії мови. Пор.: маг – магнітофон, комп – комп’ютер, дек – декан, клава – клавіатура, зад – домашнє завдання, шизб – затьмарення, Зося і Дося – “Золота осінь” і “Дари Осені” (марки вин), фно – фортепіано тощо.
Специфікою саме українського сучасного сленгу можна вважати обмежене використання (залучення) внутрішньомовних ресурсів через обмежене послуговування українською мовою у живому спілкуванні мешканців міст.
Як відомо, саме міста, причому великі, – основна сфера творення і функціонування жаргону. На периферії фіксуються лише елементи жаргону великих міст. Це підтверджують зокрема, матеріали обстеження сленгу в Росії Е. Береговською ще 1996 року [3]. Ось фрагмент порівняльної таблиці:
| Місто | сильна семантизація сленгового слова мовцями | слабка семантизація сленгового слова мовцями |
| Москва | 65% | 25% |
| Іваново | 18% | 82% |
Аналогічне спостерігається і в Україні. Наприклад, при порівнянні Києва і Полтави, Миргорода, Лубен.
На нашу думку, російський сленг цілком міг би заповнити відповідну лакуну в архісистемі української мови. І ось чому.
1. Для сленгу взагалі типовим є вживання чужомовних засобів Згадаймо жаргони минулого в англійській, німецькій, російській мовах. Значною мірою вони були засновані на ідиш та циганській мовах [1, с. 339], тобто чужих для цих мов засобах.
2. Російський сучасний сленг також значною мірою чужий для російської мови. Він – англізований.
Отже, справа не в тому, що немає власне українського жаргону, а в тому, що жаргон у принципі сприймається більшістю молоді в контексті російської мови.
Як не дивно, невідчуженість російської мови від української (несприйняття її як іноземної) підтримується самими мовознавцями. Це засвідчують, зокрема, словники слів іншомовного походження, де ще можна знайти слова польського походження, але не російського.
Звичайно, серед українськомовної молоді, у тому числі студентів НаУКМА, є носії сленгу, що асоціюється у них з контекстом української мови. Напр., у курсовій роботі Н. Воробйової за 2000 рік подано чимало власне українських сленгізмів: скинься в тюбик – там вогко і прохолодно – поводься тихіше; лягти в краватку – покінчити життя самогубством; бити ногами повітря – байдикувати; халява – гарне життя; на халяву – даром щось одержати, не доклавши зусиль; дискогопалка – дискотека; дріт – телефон; гальма – людина, яка повільно реагує на все; тусівка – компанія; гаплик – кінець всьому, те саме, що хана; мавпа – значок у комп’ютері @, те саме, що жаба, кракозябла (мн.); ГП – гидотна потвора.
Поряд із типовими для молодіжного жаргону виявами на сучасному етапі помітні й істотні відмінності.
1. Він має ознаки системної організації принаймні на рівні лексики і фразеології (хоча й з високим рівнем варіативності слів: фонетичних та морфологічних).
1998 року з’явився друком “Словник молодіжного сленгу” С. Пиркало. Він містить 2700 слів (нагадаємо: приблизно 3000 слів – словник малорозвиненої людини), хоча, звичайно, це слова й вирази обмеженої тематики. А втім, навряд чи відчувають особливу потребу носії сленгу в загальномовних засобах.
По суті, сленг перетворюється на криптонімічну мову, зрозумілу лише його носіями, тобто на арго. Наприклад, мертвий півень – даремно, все тіп-топ = все пучком = все фонтаном – все чудово, піти подзвонити їжачкові – піти до туалету, мазати спинку повидлом – виконувати будь-яке бажання.
2. Дуже часто компонентом сленгу стає мат, причому окремі слова і вирази внаслідок енантіосемії вживаються не лише в негативному, але й позитивному плані.
3. Помітно розширився віковий ценз носіїв. Це люди віком 11–30 років, а також і середнього, ба навіть старшого віку. Зокрема, у дітей до 15 років, за нашими спостереженнями, словник сленгових слів та виразів досягає 70–100 одиниць. Прикметно, що ця мовна стихія захопила вчителів – групу мовців, яка традиційно мислилась як зразкова, авторитетна, у тому числі й щодо мови. Безсумнівно, мовний стиль – один з вагомих важелів переведення “гарних стосунків” учителя з учнями в тональність фамільярності.
4. Спостерігаємо розширення соціальних меж сленгу. Його користувачі – молодь загалом.
5. Дедалі більше змінюється оцінка сленгу в суспільстві і роль сленгу в мові. Сленг починає сприйматися як засіб увиразнення. Тобто жаргонна маркованість нейтралізується, завдяки чому окреслюється тенденція до включення сленгізмів у синонімічні ряди з експресивно маркованими членами. Опосередковано про це можуть свідчити результати виконання студентами 2-го курсу НаУКМА деяких мовних завдань. Наприклад, на пропозицію написати свої приклади сучасного сленгу дехто подав упереміш сленгізми, експресивно марковані засоби й навіть слова усно-розмовного мовлення. Пор.: прикол, прикид, бакси і канючити, або хавчик, задовбати, атас і шпарити (у значенні “швидко ходити”). Ще: бабки, халява, шпацер і вікно (у значенні “вільний час між лекціями”). На пропозицію виписати з газет випадки залучення жаргонізмів поряд з правильним виконанням завдання були такі: “Не сміть! Не гавкать!”; “Негідники гамселили бідолашну жертву; ледь очі продерли” тощо.
На користь процесу нейтралізації сленгізмів і зрівнювання їх у статусі із засобами літературної мови свідчить активне залучення їх у художні твори, причому не лише у мову персонажів (Ю. Андрухович, В. Цибулько). Сленгізми буквально заполонили сторінки преси. Ось кілька прикладів.
1. “Якщо уряд шукатиме міфічних ворогів, не помічаючи реального внутрішнього ворога – диктатури пахана, то економіка, влада і злочинність зімкнуться”. Пахан – зверхник у кримінальному світі.
2. “Брітні “взує” всіх”. Тобто всіх переможе.
3. “Де соломка – там і ломка” (із лексикону наркоманів).
4. “Безкоштовне “мило” тільки снилося” (про електронну пошту).
5. “Уявляєте, скільки можна винести масандрівського портвейну на кілька штук баксів!” (ідеться про тисячі доларів).
6. “За кавою і відбувається херсонське тусування” (про ділову зустріч.
7. “Її фішкою був і залишається КВН” (предметом зацікавлення).
8. “Замочити водія” – значить “убити”.
Підсумуємо аналіз фактів.
1. Чому змінилися роль і статус молодіжного жаргону в системі мови й житті суспільства? Головну причину вбачаємо у відчуженні мас від національної культури в обох її іпостасях (народної та елітарної професійної). Цей процес прискорюється, по-перше, через подальшу дискредитацію всього українського в усіх сферах життя суспільства, що, в свою чергу, спричиняє подальше укорінення комплексу меншовартості з таким основним його наслідком, як відсутність гідності, а, по друге, через денаціоналізацію пострадянського суспільства, що залишається одним із стрижнів сучасної політики в державі.
Проте відчуження від культури – не специфічно український процес. Він має тотальний характер. Справа не просто в активізації жаргону (що було б нормальним і безпечним явищем в межах певної субкультури). Справа у глобальній кризі національної культури, й у зв’язку з цим – втраті основних ціннісних орієнтирів людини як потенційно (генетично) запрограмованої на духовне життя істоти. Це такі орієнтири, як краса, істина, добро. Національну культуру заступає маскультура – невибаглива, примітивна, еклектична, розважальна, зрівнювальна, споживацька, що максимально принижує духовну сутність людини.
Думається, що марними є сподівання декого на досягнення симбіозу маскультури та елітарної культури, яку, наприклад, Леся Калинська [4] вбачає у творах Ю. Андруховича. Симбіозу на користь духовності не буде, скоріше – навпаки. І мабуть, сам Ю. Андрухович на це не сподівається. Його твори – таки елітарні, попри експерименти з літературною мовою та сленгом.
2. Жаргон – розмовна мова носіїв маскультури, значною мірою денаціоналізованих, а тому дегуманізованих і деморалізованих. Причому це зовсім не означає їхню деінтелектуалізацію. Поділ на еліту та плебс залишається. Змінюється сутність нової еліти. Достатньо висока інтелектуальність вступає в симбіоз із бездуховністю. Отже, в сучасних умовах варто розрізняти еліту духовну, в якої домінують цінності, типові для всіх національних культур (нагадаємо: краса, істина, добро), та інтелектуальну, в якої домінують раціоналізм та прагматизм. Для еліти нового типу, тобто провідника суспільства нового типу (вже ненароду), не є важливими такі поняття, як рідна культура і рідна мова. За цією логікою, жаргон – найперспективніший прошарок у будь-якій мові сучасного маскультуризованого суспільства. Це страшно, а проте реальною є саме така перспектива. Принаймні подальше функціонування мови (і української, і російської, і німецької, і англійської й інших мов американізованих та європеїзованих суспільств) – це постійне її збіднення, відчуження від “надлишковості” виражальних засобів. Таким чином, головною функцією мови стає комунікативна, а не інкультураційна.
1. Лихачев Д. С. Арготические слова профессиональной речи // Развитие грамматики и лексики современного русского языка. – М., 1964.
2. Радзиховский Л. А., Мазурова А. И. Сленг как инструмент остранения // Язык и когнитивная деятельность. – М., 1989, с. 136.
3. Береговская Э. М. Молодежний сленг: формирование и функционирование // Вопросы языкознания. – М., 1996, No 3, с. 37.
4. Калинська Л. Поетика посмодерністського українського роману: Ю. Андрухович. Перверзія. – К., 1998, с. 25.
Олена Руда
ОСОБЛИВОСТІ МІЖМОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
В УМОВАХ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО БІЛІНГВІЗМУ
Мовець, радше його мовленнєва діяльність і продукти цієї діяльності, стають предметом вивчення в різних галузях лінгвістики. Науковці прагнуть описати не тільки механізми породження мовлення, а і його сприйняття. За логікою таких досліджень, адресат і адресант уподібнюються, адже тільки завдяки спільній дії вони доходять порозуміння. Спілкуючися, людина вибудовує в когнітивній системі іншої власну “модель світу”, тож мова є ефективним способом нав’язування поглядів. Ця обставина дуже вагома в конфліктній ситуації, надто за неповної або неправдивої поінформованості. А тому в соціомовній взаємодії немає альтернативи когнітивним методам.
Усне мовлення зазвичай організоване згідно з основним завданням мовця – бути зрозумілим. На свідомому й підсвідомому рівнях обираються засоби для досягнення мети. Та ми знаємо, що в діалозі сама ситуація, вираз обличчя, рухи, інтонація виявляються такими значущими для порозуміння, що слова та їхні форми не несуть головного смислового навантаження. З цього випливає, що відхилення від норми в розмовному мовленні не визначає, наскільки воно ефективне. У випадку ж розбалансування в системі комунікації може виникнути дискомфорт під час спілкування, те, що в соціально-психологічній науковій практиці кваліфікується як мовний конфлікт. Виокремити це явище варто через те, що в самій природі спілкування закладена конфліктність. Адже мовна взаємодія ґрунтується на збігах і розбіжностях мовленнєво-мисленнєвої свідомості учасників діалогу. Якщо елементи схожості, які забезпечують порозуміння, можуть накладатися повністю, тобто бути тотожніми, то відмінності, що зумовлюють інтерес до спілкування, формують зони, які по-різному пристосовані до створення загального коду. Повне або часткове нерозуміння адресатом адресанта прийнято називати комунікативною невдачею (Є. Земська, О. Єрмакова, С. Ільєнко та ін.). Сюди відносять і непередбачені адресантом небажані емоційні ефекти: образу, роздратуваня тощо.
Аналізуючи причини таких невдач, можна класифікувати їх таким чином: 1) зумовлені природою мови (лексична неоднозначність, неоднозначність словоформ і конструкцій, неточна референція, денотація, неточне знання семантики слів, різне розуміння мовних категорій); 2) зумовлені відмінностями мовців у якомусь відношенні; 3) зумовлені прагматичними факторами [1, с. 5]. Власне мовними перешкодами слід вважати ті випадки непорозуміння, які зумовлено неадекватним трактуванням мовного знака. Зрозуміло, що аналіз мовної перешкоди виявляє особливості мовної системи, через які вона виникла. До “провокативних” властивостей координати “знак – людина” (прагматики) можна віднести: відмінності тезаурусів адресанта й адресата, відмінності їхньої асоціативно-вербальної мережі, різноманіття комунікативних ситуацій [1, с. 9]. Тут слід вирізняти поняття комунікативного збою на позначення результатів комунікації, коли її учасники застосовують різний набір кодів для передачі та отримання інформації: різні мови, різні позамовні засоби, а також різні обсяги мовного досвіду.
Говорячи про вироблення загального коду на лексичному рівні, варто враховувати індивідуальний смак кожного з мовців і смак цілої епохи. Під смаком розуміємо систему ідейних, психологічних, естетичних та інших настанов людини або усієї суспільної групи щодо мови й мовлення цією мовою. Ці настанови визначають ціннісне ставлення людини до мови, здатність інтуїтивно оцінювати правильність, доречність, естетичність висловлювання. Важливою умовою смаку, на думку В. Костомарова, є чуття мови як результат мовленнєвого й загальносоціального досвіду, засвоєння знань у мові й про мову, несвідомої оцінки її тенденцій і шляхів розвитку [2]. У свій час Бернард Шоу кпив з того, що пересічний англієць не любить говорити правильно по-англійському: на кожних 1000 чоловік 999 говорять будь-як. У кожному окремому випадку слід відшукати причину такої “нелюбові”. Лінгвістику цікавить не лише мова, а й ставлення людини до своєї мови. Приміром, нема потреби слідкувати за вибором того чи іншого слова у невимушеній товариській розмові білінгвам, чий рівень володіння кожною з мов різний. Тут терпимість до ненормативних елементів буде високою, а рівень усвідомлення її низьким. На українських теренах спостерігаємо інтерференцію між українською та російською мовами, що її, безперечно, зумовлює слабке знання обох мов носїями так званого суржику.
Матеріалом для вивчення мовних конфліктів (невдач і збоїв у спілкуванні тощо) є живе усне мовлення. А записувати його, відбираючи ситуації, доволі незручно й складно. Проте є велика кількість прикладів мовних конфліктів у текстах художньої літератури. Їхня художня відшліфовка й деяка штучність лише засвідчують певний добір автором (згадаймо хоча б Льюїса Керола). Інколи текст організовують якраз комунікативні збої: він розгортається внаслідок подолання численних фактів нерозуміння, саме подолання може створювати комічну ситуацію. Згадаймо, як у комедії “За двома зайцями” сваряться Проня Сірко й Секлета:
– У нас сьогодні неприйомний день!
– О? Що ж там скоїлось? У мене дуже пріятний. Усі яблочкі спродала…
– Необразованість! Не розумієте: у нас сьогодні прийому нема.
– Якого прийому? Хіба нам в некрути кого отдавати?
– З вами говорити – гороху наїстись!
Комічний ефект створюють блукання навколо лексеми “приємний” і помилкова міжмовна паронімія. Першим кроком до виникнення мовного конфлікту є використання Пронею, напевне суржикомовною, на місці українського відповідника “приймальний” російської лексеми “приёмный“, оформленої фонетично за правилами української мови,. Другий крок – неправильне трактування Секлетою наміру співрозмовниці й перелицювання нею слова “приємний” на “приятный“. По-різному тлумачать обидві лексему “прийом”. Тут вже спостерігається свідома орієнтація на міжособистісний конфлікт. Неможливість подальшої розмови і навіть взаємин для обох очевидна. Приклад показує, що комунікативну невдачу викликає спілкування поламаним кодом типу суржику. Адже скалічена мова – це запорука скаліченого мислення.
Ще однією причиною нездійснення комунікативного наміру є національно-культурні розбіжності у мовних картинах (сегментації) світу. В оповіданні Б. Антоненка-Давидовича “Слово матері” [3] є така розмова сільської жінки з паном:
… – До вашої милості, паночку, – зробіть ласку, пустіть Зіньку…
– То есть, как это – сделайте “ласку”?
– Та отож я і кажу: дівка на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба…
– Постой, постой, матушка! Это какие же “ручники”? Допустим – замуж, но к чему ты приплела эти свои “ручники”?
Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, і повчально промовила:
– Не плетуть їх у нас, а тчуть…
– Хоть убейте, ничего не понимаю!… Девка какая-то, старосты почему-то… Так, значит, – замуж, матушка? М-да… А кто же он, этот герой романа? Как его?
– Ні, не за Романа, а за Данила за Бондаренка.
Наявність у тезаурусі специфічних реакцій і понять, системи традиційних образів, тобто специфічних денотацій, – це ті чинники, які зумовлюють відмінності в організації, функціях і засобах спілкування, характерних для певного мовного колективу. Наївне нерозуміння їх персонажами і застосуванням міжмовної омонімії створюють комічний ефект.
Комунікативний збій слід відрізняти від комунікативної помилки, зумовленої незнанням правил мови, низькою мовною компетенцією. Цікавим з цього погляду є принцип П. Грайса, який пікреслює, що треба розрізняти сказане, і те, що мається на увазі. Проблема в тому, щоб установити, як реалізуються наміри мовців. Додумування – найвразливіший аспект спілкуання, бо таїть загрозу кривотлумачень, тобто комунікативних невдач [4].
Оскільки обмін інформацією й взаємний вплив можуть відбутися також за численних помилок у мовленні, логічну проблему про межу, за якою виникає мовний конфлікт, дослідники мовних конфліктів пропонують розв’язувати таким чином: комунікативна невдача сама по собі не провокує конфронтації, але мовний конфлікт, який не долається, може набути якостей міжособистісного конфлікту [5]. Саме емоції різного роду відіграють роль детонаторів будь-якого конфлікту. Емотивний компонент спостерігається чітко, якщо взяти два або більше слів, які характеризують один об’єкт, але активізують різні емоції. Наприклад, вживання на позначення чорношкірої людини слова “негр” (від negro – чорний) на слов’янських теренах емоційно нейтральну, тоді як у Західній Європі та США це слово нагадує, імовірно, лексему “нігер” (nigger), яка викликає обурення в представників темношкірого населення. Ще одним зневажливим варіантом номінації цієї раси є слово “colored” (кольоровий). Нейтрально забарвленими виступають лексеми “чорний” (black), “афроамериканець”. Таким чином, вибір слів і виразів є продуктом соціального контексту й, у свою чергу, зумовлює й структурує соціальний контекст. Очевидно, аналізуючи мовний конфлікт, слід враховувати емоційні переживання (емоційні проблеми). Навіть припущення одного з учасників діалогу, що його особу сприймають неадекватно, до того ж підсилене використанням певного мовного засобу, є тим зерном, з якого виростає мовний конфлікт.
Розгляньмо таку побутову ситуацію: електрик із рідною українською (за його словами) провадить професійну розмову з іншим носієм цієї мови; після слів клієнта “струм”, “лічильник” настає мовчанка й наш електрик перекладає ці слова вголос для себе (“ток”, “шчотчик”), після чого розмова швидко завершується з ініціативи клієнта. Очевидно, що електрик відчуває себе невизнаним як спеціаліст у своїй галузі. Використання різних мов лише каталізує непорозуміння.
Такі конфлікти найімовірніші в ситуації міжкультурної взаємодії й небезпечні тим, що мають здатність переростати в міжособистісні. За ілюстрацією цієї тенденції може правити анекдот, сюжетом якого є розмова між представниками однієї лінгвоментальності – українцями:
– Куме, ти знаєш, як москалі кажуть на наше пиво?
– Як?
– Пі-іва.
– Повбивав би…
Спроба класифікувати комунікативні невдачі, що виникають в усному мовленні і в писемних мовних витворах (публікаціях, рекламі, письмових роботах учнів і студентів), дозволяє припустити, що в лексиконі людини наявні зони вільного вибору й зони ризику (терміни В. Черняка [7]). Оперуючи лексичними засобами першої групи, мовець виражає свої уподобання, втілює в мовленні параметри своєї особистості (вік, стать, професію, соціальний статус тощо). Використання лексичних засобів другої групи передбачає мовну й загальнокультурну компетентність мовця, його вміння володіти механізмами мовного контролю. Таким чином, мовна поведінка є ніби візитною карткою людини в суспільстві.
Експеримент з асоціативності, покладений в основу “Словника асоціативних норм української мови” Н. Бутенко (1979), проводився в 1974–1975 роках зі студентами ВНЗ віком від 18 до 30 років. Обов’язковою умовою було володіння інформантами українською мовою [7]. Зважаючи на зазначену умову й на той факт, що опитані студенти пізніше влилися в гуманітарну та технічну еліту країни, слід нагадати, що ця група мовців становить для нас інтерес як показник більш-менш високої мовної компетенції усього суспільства.
Імовірно, що асоціативно-вербальна мережа, що відображає передмовленнєву готовність пересічної особистості, містить також і ненормативні неусвідомлювані індивідом утворення. Працюючи з асоціативними полями слів-стимулів, можна в зародку побачити майбутні мовленнєві помилки, як правило, досить характерні для пересічного мовця. Ці помилки є потенційними джерелами виникнення мовного конфлікту.
У відповідях-реакціях, які засвідчують неправильне слововживання, пов’язане з неточним знанням лексичного значення слова, прогнозуються імовірні перешкоди під час породження й сприйняття мовлення. Наприклад, на слово-стимул коштувати (зона ризику для суржикомовного) подається реакція марширувати; на спраглий – невимогливий, тупий, мило, ситий; на стебло – тюбик, школа; на мара – конверт, першокласник, пісня, сік, сміх, чиста, хліб; на слово турбота – реакція керувати, пекуча, турбіна, черв’як тощо [7]. Звичайно, реакція однієї людини залежно від її біографії, характеру, стану під час експерименту та ін. факторів, може бути індивідуальною, нетиповою, але попередні приклади свідчать про неточне знання значення слова інформантом. Адже асоціативне поле слова та його структура певною мірою відображають значення слова.
Поряд із незнанням точних форм слів, неправильним словотвором у реакціях на слова-стимули фіксуються порушення лексичної сполучуваності. У багатьох випадках такі порушення пов’язані з неправильним вибором із групи паронімів. Прикладами індивідуальних помилок тут можуть бути такі реакції: вигода – нагода (19 інформантів); мара – конверт (мається на увазі марка), маля, мораль; турбота – турбіна тощо. Ті ділянки лексикону, де представлені пароніми, є зоною особливого ризику для носія мови і потребують уваги в розмові, щоб не вдаватися потім до самокорекції.
Відсутність самоконтролю й брак знання мови обертаються неабиякими хибами. Спроби оказіонального словотворення, особливо від запозичених основ, безсумнівно, здійснюються в зоні ризику. Виникають, отже, потвори, які викликають відразу в адресата, що має на слово гострий слух. Ось ситуація: студентка-росіянка, щоб виглядати пристойніше перед викладачем університету на прізвище Баран, намагалася вивчити декілька нових для неї українських виразів. Почувши від нього незрозумілі слова, запитала: “На що ви намекуєте?”
Ми провели анкетне опитування суржикомовців, які вважають своєю рідною мовою українську, щоб виявити, де можуть статися помилки, здатні викликати конфлікт. Респондентам було запропоновано подати визначення деяких українських слів або ж вказати, з чим вони асоціюються. Слова, які ми дібрали для цього словесно-асоціативного експерименту, гіпотетично становлять проблему для осіб, що володіють мовою погано. Анкета виявила цілковите незнання усіма інформантами деяких питомо українських слів. Зокрема, на слово-стимул “сердешний” подаються реакції: добряк, добрий, дуже добродушний, бабулька, що частує дитинку, приступ, серіал, дорогий тощо. На “наглий” – егоїст, міліціонер, ворог, щастя, хам, рвач, настирливий, невихований, хуліган, що йде по ринку. На “шкарубкий” – оксамит, жадний, черствий, хроме хлопча. На “турбувати” – опіка, мати багато клопоту з кимось, опікатися за кимось. На “схильний” – без рівноваги, неврівноважений, прилеглий тощо. Точне значення слова “опритомніти” відоме лише декому, в основному тут актуалізуються лише окремі семи: в безсознанії, захворіти, виснажитись, вмерти, втрата свідомості і под., що свідчить про сплутування з антонімічною лексемою “знепритомніти”. Через неспроможність дібрати потрібне слово іноді опитувані подають російський відповідник (хоч і не знають правильне його написання: опритомніти – прейти в сознание), або ж в українському фонетичному оформленні (шершавий, признатися). Цей факт засвідчує писемне побутування суржику: на слово-стимул “турбувати” подаються реакції: беспокоїти, мішать, безпокойство, надоїдати, на “туга” – о сімьї, печаль, на “схильний” – до полноти, умний. Інколи опитувані не давали реакції на якесь слово або ж повторювали слово-стимул, що свідчить про відсутність лексеми в тезаурусі особистості.
Хоча перед нами одиничні, нетипові реакції, але пам’ятаймо, що вибір тієї чи іншої форми або конструкції передає смаки не лише конкретних індивідів, а й мовні навички окремих соціальних груп, особливості мовної комунікації в них.
_____________________________________________________________
1. Ильенко С. Г. К поискам ориентиров речевой конфликтологии // Аспекты речевой конфликтологии: Сб. ст. – Спб., 1996.
2. Костомаров В. Г. Языковой вкус эпохи. Из наблюдений над речевой практикой масс-медиа. – М.: Педагогика, 1994, с. 22.
3. Антоненко-Давидович Б. Слово матері // Українська література. Підручник для 8 класу. – К., 1995.
4. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2000, с. 7.
5. Дымарский М. Я. Где находится порог языкового конфликта? // Аспекты речевой конфликтологии: Сб. ст. – Спб., 1996, с. 28.
6. Черняк В.Д. Зоны выбора и зоны риска в лексиконе современной языковой личности // Аспекты речевой конфликтологии: Сб. ст. – Спб.,1996, с. 45.
7. Бутенко Н. П. Словник асоціативних норм української мови. – Львів: Вища школа, 1979.
Ганна Залізняк
МОВНИЙ КОНФЛІКТ У СТОЛИЦІ
В ОЦІНКАХ ФАХІВЦІВ
Події минулого року, пов’язані із загибеллю Ігоря Білозора засвідчили, що ситуація двомовності в Україні далека від безконфліктності. При чому цей конфлікт криється не в поганій освіті чи культурному рівні окремих особистостей, а є колоніальним спадком, що зберігається в багатьох сферах життя незалежної України.
В Україні використовуються дві основні мови – російська й українська. Хоча влада й декларує другорядність мовних проблем на тлі економічних, їхній розгляд у будь-якій аудиторії викликає гарячі суперечки. Не випадково протягом десяти років існування незалежної України жодна виборча кампанія не обходилася без спекуляцій навколо мовного питання. Як правило, воно формулювалося у вигляді вимог надати російській мові офіційного (читай: державного) статусу. Ці вимоги висувалися політичними силами, які ностальгують за СРСР, або зорієнтовані на зближення з Росією. Отже, за мовним протистоянням в Україні стоїть питання її цивілізаційної орієнтації (Схід-Захід), і це добре розуміють політики, використовуючи проблему в своїх особистих цілях.
Сьогодні в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли українська мова де-юре має статус загальнонаціональної, а де-факто повсюди чути російську. Це дає підстави прибічникам двомовності в Україні (які фактично борються за російську одномовність) вимагати підвищення офіційного статусу російської мови. На їхню думку, це нібито забезпечить стабільність і злагоду в суспільстві.
Здається, що певним підтвердженням цього твердження є дані опитування киян [1]. Так, 59% його учасників вважають, що підвищення статусу російської мови не призведе до загострення міжнаціональних стосунків в Україні і лише п’ята частина має протилежну думку. Однак, якщо серед російськомовних киян майже дві третини не вбачають загрози міжнаціональній злагоді, то серед українськомовних таких менше половини.
Молоді люди менше схильні до конформізму й меншою мірою знаходяться під впливом стереотипів. Тому в студентському середовищі загрозу міжнаціональній злагоді в разі підняття статусу російської мови передбачають 38% опитаних, а 43% вважають, що такої загрози не існує [2]. Отже, оцінки студентів розділилися практично навпіл.
Ще песимістичнішою виглядає ця ситуація в оцінках фахівців [3]. Учасникам опитування, відомим мовникам, було запропоновано оцінити, наскільки сучасна мовна ситуація в Києві є вибухонебезпечною, а також визначити, чи існує загроза громадянському спокою, якщо українська мова буде поширена відповідно до її статусу і що відбудеться в разі формального підвищення статусу російської. Застосовуючи такий показник, як індекс конфліктності (де 0 – відсутність конфліктності, а 1 – максимальне значення), фахівці визначили, що він складає 0,243. На їхній погляд, отже, сучасна мовна ситуація перебуває в стані певної рівноваги й загрози відвертого міжнаціонального конфлікту не несе. У разі підвищення статусу української мови загроза конфлікту зменшиться (значення індексу конфліктності становитиме лише 0,073). У випадку підвищення статусу російської мови до державного індекс конфліктності зросте до 0,716. Отже, загроза суспільній злагоді у разі зрівняння статусів української та російської мов, на думку фахівців, дуже велика.
Позірна безконфліктності нинішньої мовної ситуації в столиці є наслідком фактичного порушення мовних прав українськомовних киян. Так, індекс порушення прав російськомовного населення Києва (0 – не порушуються, 1 – максимально порушуються) становить лише 0,192, тоді як цей індекс для українськомовного населення, за визначенням фахівців, наближається до максимального значення – 0,965.
Фахівці-словесники вважають, що російськомовне населення має широкі можливості задовольняти свої культурно-інформаційні потреби. Значення індексу можливостей для російськомовних киян становить 0,919, тобто наближається до 1. Для українськомовних – лише 0,321.
Показово, що з оцінками фахівців збігаються уявлення студентської молоді. Понад дві третини студентів вважає, що переважання російської мови в інформаційному просторі порушує права українськомовного населення.
Отже, за нинішніх умов взаємини української та російської мов у Києві далекі від гармонійного співіснування. Дослідження засвідчує, що столицю України навряд чи можна назвати не те що українськомовною, а навіть двомовною.
Оцінюючи за десятибальною шкалою, фахівці визначили, що Київ є українськомовним містом лише на 3,09 бала, а російськомовним – на 6,42 бали. Отже, перевага російської мови в столиці цілком очевидна. Ці оцінки підтверджуються даними, що їх отримано під час опитування студентів ВНЗ столиці, більшість яких вважає Київ російськомовним містом.
Оцінки фахівців щодо поширення української та російської мов у різних сферах життя столиці (дані спектрограми) також не дають підстав для оптимізму. Рівноцінне функціонування обох мов спостережено лише в політичній сфері та в закладах освіти. Певну рівновагу в мовній ситуації спостережено в державних установах, наукових закладах та програмах радіомовлення. В інших сферах російська мова поширена набагато більше, ніж українська.
Прикметно, що на відміну від російської мови, яка панує в багатьох сферах комунікації, панування української мови в жодній сфері не спостережено.
Цілком очевидним є нерівноцінне функціонування двох мов у багатьох сферах – диглосність. При чому ця диглосність чітко зміщена в бік російської мови, яка переважає в усіх сферах застосування мов. За таких умов годі сподіватися, що престиж української мови в столиці буде відповідати її конституційному статусу. Не випадково прояви нетолерантного ставлення до українськомовних громадян стають непоодиноким явищем.
На запитання: “Чи доводилось Вам стикатись із проявами дискримінації у Києві (за мовною ознакою)?” 39 із 42-х фахівців відповіли ствердно. Причому більше половини з них досить часто стикалися з проявами нетерпимості саме до української мови. 88% відповідей фахівців засвідчили, що вони ніколи не стикалися з дискримінацією російськомовних громадян.
На думку фахівців, мовна ситуація в столиці перебуває під сильним тиском східного сусіда. На питання “Як би Ви оцінили політику Росії щодо України у сфері культури?” всі респонденти дали різкі оцінки й визнали її агресивною, експансіоністською й постімперською. Найхарактерніші були такі оцінки: “відверто експансіоністська, з використанням брутального тиску в інших сферах і намаганням активізувати промосковські сили в Україні”, “агресивна експансія”, “неоголошена війна, агресія” тощо. Жорстко характеризуючи поведінку Росії щодо України в галузі мовної політики, фахівці досить критично оцінили реакцію на неї української влади. Значення індексу ефективності реакції владних структур на випади Росії щодо української мови складає лише 0,367. Тому не варто дивуватися, що українська мова навіть у столиці почувається незатишно. Влада її тут захистити належно не спроможна.
Дослідження мовної ситуації в Києві дозволяє твердити, що конфліктність є її іманентною ознакою. Гіпертрофоване поширення російської мови й обмежене застосування української – ось реальна небезпека збурення суспільства. Основною умовою, яка дозволить запобігти мовним конфліктам у Києві й в Україні переважна більшість фахівців вважає забезпечення домінування української мови, дотримання чинного мовного законодавства та Конституції України.
1. Опитування проводилися Центром “Громадська думка” НДІСЕПу міста у 2000 році. Вибірка відбиває статево-вікову структуру населення Києва.
2. Опитування студентів десяти провідних ВНЗ столиці Центру “Громадська думка” у 2000 р.
3. Експертне опитування проводилося Центром “Громадська думка”. В опитуванні взяли участь 42 фахівці.
Юрій Саплін
МОВНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ВЗАЄМОДІЯ
ОСОБИСТОСТЕЙ, СОЦІАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ
ТА КОМУНІКАТИВНИХ КУЛЬТУР
Конфлікт – “одна з ключових проблем соціальної психології (і соціології одночасно), яка вже давно стала предметом багатьох дослідників” [1]. Навіть відома філологам теорія “безконфліктності” радянської драматургії – це вияв конфлікту поглядів на розвиток літературного процесу.
У світовій (західній) соціології існують концепції, що визнають конфлікт одним із рушійних і навіть визначальних факторів суспільного розвитку. В одному з перших (за часом) визначень соціального конфлікту американський соціолог Л. Козер відзначає, що це ідеологічне явище, яке відбиває почуття та спрямування соціальних груп та індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі (влада, зміна статусу, перерозподіл прибутків, переоцінка цінностей тощо), будь-яке суспільство має певні елементи напруги та потенційної конфліктності, тому сам конфлікт – це важливий елемент взаємодії, який сприяє зміцненню та/або руйнуванню соціальних зв’язків [2].
У вітчизняній соціолінгвістиці (радянських часів) годі було б шукати навіть згадку про наявність конфліктів у сфері мови, оскільки кинуте гасло “досягнення фактичної однорідності суспільства”, усунення численних протиріч (і доведення “у світлі рішень” чергового з’їзду КПРС поступу в цьому напрямі) позбавляло можливостей об’єктивного аналізу цього явища. І хоча конфліктологія як прикладна соціально-психологічна дисципліна все ж у 1990-ті роки виходить “з підпілля”, говорити про наявність лінгвоконфліктології як галузі соціопсихолінгвістики ми не можемо й досі. Проте не слід думати, що неприродність такої ситуації політично незаангажованими дослідниками не відчувається. Зокрема, на нашу думку, про це свідчить підзаголовок вступу до вельми цікавої монографії Г. Яворської “Експансія мовних конфліктів як проблема теоретичної лінгвістики” [3, с. 7–15]. За слушною думкою дослідниці, “навіть наукова рефлексія над мовою визначається значною мірою тією ж таки мовою” [3, с. 10]. Про це не можна не згадати хоча б з приводу гострої (чи не найгострішої в україністиці за всю другу половину ХХ століття) дискусії щодо засад і правил нового (чи “нового”) українського правопису 1999 року – “проєкту”, який фактично пропонує змінити лінгвокультурний вектор з інноваційного на архаїзуючий.
Оскільки мова соціальна за своєю природою, загальними (комунікативними) та спеціальними (соціально-семіотичними, як от: соціально-регулятивна, ідентифікативна, прескриптивна та ін.) функціями, ба навіть структурою (наявність соціально-функціональної парадигми мови – регіолекти, соціолекти та ін.), то мова як система і мовлення як процес відбивають всі елементи суспільної взаємодії. Як формулював аналогічну за пафосом думку Ю. Лотман, “ми занурені у мовний простір. Ми навіть у засадничих умовних абстракціях не можемо вихопитися з цього простору, який нас огортає, але частиною якого ми є і який, водночас, є частиною нас” [4]. Отже, говорячи про мовний конфлікт як суспільне явище, можна мати на увазі загалом різні явища – від конфлікту між наявними засобами вираження та функціями мови до конфлікту дискурсів, наприклад, владного і альтернативного (“дисидентського”). У той же час сама мова (точніше, система соціальних цінностей і оцінок, які з нею пов’язуються) може бути основою конфлікту.
Таким чином, мовний конфлікт може розгортатися у внутрішньомовному (на одному чи різних щаблях функціональної парадигми мови) та у міжмовному (міжетномовному) просторі. Хоча у сучасній суспільній свідомості на перший план висувається саме другий різновид, на нашу думку, не без впливу традиційної (споконвічної?) метонімії народ – мова. Порівняймо пушкінський вислів “І нарече мене всяк сущий в ній язик”, шевченківський “На всіх язиках все мовчить” і давніший, належний до XII ст. – з “Матеріалів” І. Срезневського – “Враждьні бо быша языци”.
Проте і міжмовний простір не є гомогенним. Можна виділити кілька рівнів мовного (міжмовного) конфліктування. Зокрема:
– мегарівень – рівень світового мовного процесу: на цьому рівні всім іншим мовам народів світу протистоїть англійська як найбільш впливова, домінуюча у міжнародному спілкуванні і така, що потроху витискає інші національні мови з певних сфер функціонування, зокрема, мова Інтернету – англійська;
– макрорівень – рівень мовних регіонів (ареалів) та окремих держав: на цьому рівні регіональні мови-макропосередники протистоять іншим національним мовам, зокрема в Україні міжмовний макроконфлікт характеризує стосунки між українською та російською мовами;
– мезорівень – рівень соціальних прошарків, класів та малих груп;
– мікрорівень – рівень взаємодії індивідів (мовних особистостей);
– інтрорівень – внутрішньоособистістний рівень взаємодії мов у свідомості неодномовної особи.
В основі конфлікту на будь-якому рівні лежить наявність соціальної напруги, яка живиться відповідними суперечностями. Так, на мега- та макрорівнях це невідповідність внутрішньоструктурного потенціалу мови її статусу (престижу) та/або функціональному обігові. При цьому піднесення статусу однієї з протиставлюваних мов може не знімати, а навпаки, загострювати конфлікт. Так, за часів СРСР до 1989 року українська і російська мови протиставлялися як неофіційна і офіційна, становлячи таким чином матрицю на кшталт диглосної – більш престижну “клітинку” займала російська, менш престижну – українська [5]. За десятиріччя незалежності (попри всі недоліки мовної політики в Україні) оцінка української мови у суспільній свідомості значним чином змінилася у бік підвищення її престижу, однак заповнення функціональної матриці, яка характеризує реальне використання української мови в різних сферах та ситуаціях спілкування, все ще характеризується переважанням російської мови. Окремий, але на нашу думку, характерний приклад: “Куда пойти учиться” (як зазначається на першій сторінці – “Всеукраинский журнал”) видається російською мовою (крім підготовлених оголошень відповідних навчальних закладів), але програми вступних випробувань зі спеціальності “російська мова і література” (очевидно, через її “некомерційність”) у журналі немає [6]. Але підвищення статусу мови у суспільній свідомості без відповідних зрушень у мовній практиці суспільства сприймається не як пом’якшення, а як загострення конфліктної ситуації.
На кожному з рівнів конфлікт набирає відповідного соціолінгвістичного виразу: якщо на мікрорівні – це характер взаємодії особистостей, то на мезорівні – це характер взаємодії соціальних стратегій, а на макро- та мегарівнях – характер взаємодії мовних (комунікативних) культур.
Визнавати, що мовні конфлікти відіграють у суспільстві лише руйнівну роль було б, у крайньому разі, спрощенням. Насправді, мовні конфлікти виконують низку функцій. Зокрема, мовний конфлікт може маскувати позамовне зіткнення. Наприклад, регіональний перерозподіл впливу між бізнесово-кримінальними структурами може відбуватися під гаслами мовного конфлікту – “відновлення мовної справедливості”. В цьому випадку відповідні угрупування або користуються ситуацією, яка склалася, або навіть загострюють її відповідними засобами. Мовний конфлікт може відігравати й позитивну роль, формуючи нову структуру відносин через “піднесення ступеня усвідомлення членами групи групового інтересу” [7]. Для суспільства в цілому мовний конфлікт наочно представляє наявність соціальної напруги в певній сфері, спонукаючи до відповідних рішень та дій.
Взагалі зняття будь-якого конфлікту може відбуватися:
1) досягненням компромісу на основі урахування балансу інтересів чи поступок однієї зі сторін конфлікту;
2) перемогою (іноді тимчасовою) однієї зі сторін;
3) виникненням нового якісного стану внаслідок розв’язання конфлікту.
Якщо мати на увазі конкретно мовні конфлікти, то зрозуміло, що найприйнятнішим є третій шлях, а найнебезпечнішим – другий. З огляду на ситуацію в нашій країні найбільшу небезпеку становить протистояння соціально-мовних стратегій російського мовного реваншизму (“повернутися до стану 1980-х років”) та українського мовного екстремізму (“тільки українська скрізь і всюди”). Можна цілком зрозуміти більшу обґрунтованість другої стратегії, але будь-яку несправедливість не можна виправити шляхом іншого насильства. До того ж мовні процеси характеризуються певним консерватизмом, або “запізнюванням”. Мовний екстремізм можна угледіти в непоодиноких випадках критики і навіть демонстрацій (у Запоріжжі) проти насаджування у свідомість образу Вєрки Сердючки, яка декому здається насмішкою над усім українським, хоча відомий персонаж артиста А. Данилка можна розглядати і просто як вияв “малоросійськості”, етносоціальної маргінальності.
Своєрідність української ситуації мовного конфлікту полягає в тому, що в країні немає жодної національно-мовної групи, яка б вважала сучасний стан функціонування власної мови бодай частково задовільним. По суті, кілька різновидів мовних протистоянь формують в Україні системну соціомовну кризу.
Тому перед суспільством стоїть завдання випрацювати двоступеневиий план розв’язання соціомовного конфлікту. Треба, по перше, поетапно гармонізувати соціомовне життя, врахувавши баланс інтересів різних груп, забезпечивши реальні умови вільного розвитку мовної освіти та задовольнивши інші мовні потреби певних груп. Ці потреби слід диференціювати відповідно до статусу груп і мов. Адже українська мова є державною тільки в Україні; інші мови є державними в інших країнах; є у нас також мови, які ніде не мають державного статусу. По-друге, треба випрацювати концепцію мовного розвитку країни (не сплутуючи його з розвитком терміносистем чи змінами у нормалізації та кодифікації).
Не зайве тут також нагадати про конфлікт мовних (комунікативних) культур. Коротко зауважимо, що кожній мові у внутрішньому структурному плані відповідає своєрідна мовна картина світу, а у зовнішньому (функціональному) – тип мовної (комунікативної) культури. Підстави для типології цих культур можуть бути найрізноманітнішими. Наприклад, українська та російська комунікативні культури протиставлені, зокрема, за відкритістю чи закритістю і за таким параметром, як енкратичність чи акратичність. Російська різко та помітно відокремлює усне від писемного, літературне від нелітературного, діалектне від загальнонародного. В українській такого жорсткого пуризму немає. Внаслідок цього формується велика (на думку деяких мовознавців, навіть завелика) зона функціонально нерозмежованої варіантності та абсолютної синонімії, відкритість до сприйняття та збереження близьких, але іносистемних (наприклад, російських, польських) елементів. Тому й не дивно, що змішані (“суржикові”) російсько-українські форми оцінюються як українські, а не специфічні просторічні російські.
У термінології Р. Барта “за стосунком до влади” мови в сучасних суспільствах розділяються на енкратичні та акратичні [8]. Російська в Україні домінувала в офіційній сфері, отже, найбільш послідовний розвиток знайшов енкратичний російський дискурс. Українська традиційно тяжіла до акратичного типу. Через те поряд з негативною ознакою, що виявляється в неефективності спроб зовнішнього втручання (зокрема у правопис – зараз тільки в загальноукраїнських київських виданнях можна нарахувати до півдесятка орфографічних норм), є і позитивна риса – зберігається стихійна неповторність національного дискурсу. Отже, в Україні знаходяться на різних полюсах російська письмово-офіційна мова та українська розмовно-побутова. А якщо згадати, що офіційна російська мова другої половини ХХ ст. небезпідставно здобула назву “новояза”, то комунікативний конфлікт здобуде ще й відчутний ідеологічний компонент.
Таким чином, гармонізація суспільства полягає не в усуненні мовних конфліктів, які були (згадаймо хоча б Старий Завіт), є та й будуть, допоки людство не дійде колапсу через досягнення абсолютної однорідності. Гармонізація суспільства можлива лише через випрацювання механізмів ненасильницького подолання конкретних мовних конфліктів будь-якого рівня. А тому лінгвоконфліктологія мала б з аматорського хобі перетворитися на підтримувану державою (!) визнану галузь лінгвістичної науки.
1. Шерковин Ю. А. Предисловие // Бородкин Ф.М., Коряк Н.М. Внимание: конфликт! – 2-е изд. – Новосибирск: Наука, 1989, с. 4.
2. Coser L. A. The functions of social conflict. – Glencoe (Illinoіs), 1956.
3. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада. / НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О.Потебні. – К., 2000.
4. Лотман Ю. М. Культура и взрыв. – М.: Гнозис, 1992, с. 176.
5. Саплін Ю. Ю. Фактори вибору мови спілкування в умовах близькоспорідненого білінгвізму // Мовознавство, 1988, No 4, с. 50–55.
6. Куда пойти учиться: Всеукраинский журнал. / Учредитель и издатель ООО фирма “Юность”. 2001, No 3, с. 59–69.
7. Конфликт социальный. Социологический справочник. / Под общ. ред. В. И. Воловича. – К.: Политиздат Украины, 1990, с. 44.
8. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс, 1989, с. 536–537.
Тетяна Кузнєцова
МОВНА ПОВЕДІНКА БІЛІНГВАЛЬНОЇ СІМ’Ї
Важливу роль у становленні мовної особистості та її мовної поведінки відіграє мова сім’ї. Як засвідчують експериментальні дані, саме мова батьків є найбільш значущим фактором диференціації мовної поведінки людини [1]. В умовах білінгвізму актуальним є визначення ролі батька й матері (при їхньому мовному розмежуванні) у формуванні мовної особистості дитини. На думку І. Огієнка, В. Колесова, А. Бастардас-і-Боади та інших дослідників, найвагомішою в становленні мовних уподобань дитини є мова матері. Зокрема, А. Бастардас-і-Боада, досліджуючи змішані шлюби іммігрантів Каталонії, робить припущення, що “мова матері має більше шансів стати домінуючою мовою у спілкуванні другого покоління” (тобто у спілкуванні її дітей) (цит. за.: [2, с.130]). З’ясувати роль матері у становленні та розвитку мовної особистості дитини допомагає аналіз того, як саме спілкуються члени двомовної родини. Перспективним тут слід вважати функціональний підхід, бо саме він дозволяє представити динамічну модель мовної комунікації в умовах білінгвізму, дослідити ситуативну та стратифікаційну варіативність мов.
У російському та українському мовознавстві проблема двомовної сім’ї при вивченні розвитку дітей розглядалася здебільшого як психолінгвістична. Традиція такого аналізу була закладена ще в XIX ст. і успішно розвивалася в XX ст. [3]. Двомовна сім’я у функціональному аспекті виявилася зовсім не дослідженою науковцями колишнього Радянського Союзу. Об’єктами досліджень соціолінгвістів СРСР були мовні процеси, які відбувалися в межах соціуму – країни в цілому, її регіонів, окремих населених пунктів [4]. Мовні процеси й відносини людей у малих соціальних групах* менше привертали до себе увагу мовознавців. Можна назвати хіба що окремі публікації деяких науковців, зокрема Л. Крисіна [5] та Б. Бойка [6].
Активно ця тема розробляється в американській та західноєвропейській соціолінгвістиці. Відомий представник мікросоціолінгвістичного напрямку Дж. Гамперц, досліджуючи різноманітні малі групи, виявив цікаві закономірності мовної поведінки в умовах білінгвізму та диглосії, а саме переключення коду під час зміни соціальної ситуації [7]. У. Лабов, вивчаючи особливості спілкування мовців різних груп, одним із перших звернув увагу на стратифікаційну та ситуативну варіативність мовних кодів [8]. В. Соскін і В. Джон, аналізуючи особливості спілкування подружжя під час відпустки, показали, що варіювання мовної поведінки перш за все зумовлено комунікативною ситуацією [9]. Б. Бернстейн визначив системні відмінності у мовленні англійських підлітків із сімей з різним соціальним статусом [10]. П. Селк провів дослідження “динаміки” перемикання кодів у межах сім’ї [11]. Ч. Фергюсон на матеріалі шести мов виявив основні формальні ознаки, властиві мовленню дорослих під час звернення до дітей (це в основному обмежений набір фонетичних моделей, спрощений синтаксис, широке вживання редуплікацій і зменшувальних суфіксів, загальна лабіалізація) [12].
Західні мікросоціолінгвістичні дослідження білінгвізму неодноразово критикувалися в колишньому Радянському Союзі. Зокрема Г. Осипов зазначав, що вивчення мовної поведінки малих груп майже нічого не дає для з’ясування соціолінгвістичної картини певного суспільства, оскільки закономірності мовлення членів нечисленних груп, на його думку, не годиться поширювати на весь соціум [13]. Безумовно, не можна механічно переносити властивості одного об’єкта на інший. Але ця аксіома зовсім не заперечує необхідності вивчати певний об’єкт з усіма його особливостями й характерними рисами. Соціолінгвістичні дослідження малих груп дають змогу охарактеризувати різні аспекти мовної поведінки людини, описати її особливості, виявити чинники, що впливають на мовленнєву діяльність особистості в різних сферах спілкування.
Вивчення двомовної сім’ї дозволяє виявити найвагоміший чинник у формуванні мовної особистості, визначити роль батька й матері у мовному розвитку дитини.
З цією метою було проведено анкетування жителів Сум. Анкета складалася з двох частин: перша містила запитання, відповіді на які дали змогу одержати соціодемографічні відомості про інформанта (рік народження, стать, національність, освіта, мова членів сім’ї), а запитання другої стосувалися мовної поведінки респондентів у родинному та позародинному колі. Інформантами були люди різного віку, різного соціального стану, з різним рівнем освіти. Протягом 1996–1999 pоків було опитано 813 сумчан, з яких понад 220 чоловік виявилися членами двомовних родин. Щоб визначити роль батьків у становленні мовної особистості дитини, було проаналізовано мовну поведінку тих респондентів, у родині яких спостерігається розмежування мов батьків: батько говорить українською мовою, а мати – російською (умовне позначення цієї групи мовців Бу–Мр), батько спілкується російською мовою, а мати – українською (Бр–Му). У межах виділених груп окремо аналізувалися відповіді одружених і неодружених інформантів-українців та інформантів-росіян, що сприяло більш точному виявленню закономірностей впливу мов батька й матері на мовну поведінку комунікантів. Розгляньмо детальніше мовну поведінку респондентів виділених груп.
За нашими даними (див. таблицю No 1)**, спілкування членів двомовних родин є неоднорідним процесом: в одних ситуаціях переважають українськомовні тенденції, в інших – російськомовні, сила вияву яких зумовлена цілим комплексом соціальних та психологічних чинників.
Таблиця No 1
Показники використання української мови членами білінгвальних сімей у родинному та позародинному спілкуванні
| Сфера спілкування | Бу – Мр | Бр – Му | ||||||
| Українці | Росіяни | Українці | Росіяни | |||||
| Одру жені | Неод руже ні | Одружені | Неодружені | Одру жені | Неодружені | Одру жені | Неодружені | |
| Родинна сфера: | ||||||||
| з батьком | 0,375 | 0,633 | 0,333 | 0,462 | – | 0,077 | 0,133 | 0,118 |
| з матір’ю | 0,083 | 0,100 | 0,083 | 0,077 | 0,555 | 0,692 | 0,467 | 0,588 |
| з братами | 0,125 | 0,166 | 0,083 | 0,077 | 0,167 | 0,231 | 0,133 | 0,176 |
| з сестрами | 0,125 | 0,133 | 0,083 | 0,077 | 0,167 | 0,192 | 0,133 | 0,176 |
| з бабусею | 0,500 | 0,533 | 0,333 | 0,385 | 0,583 | 0,577 | 0,333 | 0,353 |
| з дідусем | 0,500 | 0,533 | 0,333 | 0,385 | 0,583 | 0,538 | 0,333 | 0,353 |
| Середня частота (р) | 0,279 | 0,349 | 0,208 | 0,244 | 0,342 | 0,384 | 0,255 | 0,294 |
| Позародинна сфера: | ||||||||
| з друзями | – | – | – | – | – | – | – | – |
| з сусідами | 0,125 | 0,233 | 0,083 | 0,230 | 0,167 | 0,385 | 0,133 | 0,294 |
| з незнайомцями | – | – | – | – | – | – | – | – |
| у громадському транспорті: | ||||||||
| з кондуктором | – | 0,066 | – | – | – | 0,077 | – | – |
| з пасажирами | – | – | – | – | – | – | – | – |
| з лікарем | – | – | – | – | – | – | – | – |
| у навчальному закладі: | ||||||||
| з друзями | – | 0,233 | – | – | – | 0,269 | – | – |
| з викладачами | 0,250 | 0,400 | 0,250 | 0,384 | 0,333 | 0,538 | 0,333 | 0,471 |
| у магазині: | ||||||||
| з продавцем | – | – | – | – | – | 0,077 | – | – |
| з покупцями | – | – | – | – | – | – | – | – |
| Середня частота (р) | 0,038 | 0,093 | 0,033 | 0,061 | 0,050 | 0,134 | 0,040 | 0,076 |
Найтиповішим для української мови є сімейне спілкування з батьками, дідусем та бабусею, причому респонденти груп Бу–Мр найчастіше використовують її, спілкуючись з батьком, а інформанти груп Бр–Му – з матір’ю. Така мовна поведінка зумовлена психологічними причинами, настановою розмовляти з членами своєї родини тією мовою, якою володіють їхні співрозмовники (оскільки батько розмовляє українською мовою, то й діти в основному спілкуються з ним українською мовою; якщо мати – російською, то й діти під час розмов з нею). У ситуації розмов із братами й сестрами українською мовою послуговується незначна кількість інформантів. Порівняймо: серед неодружених українців групи Бу–Мр з братами розмовляють українською мовою лише 16,6% опитаних (частота варіанта становить 0,166), що майже на 47% менше, ніж із батьком (0,633); серед неодружених українців Бр–Му українською мовою у цій ситуації відповідно послуговується 23,1% (0,231) опитаних, що на 46% менше, ніж з матір’ю (0,692). Такі розбіжності спостерігаються у мовній поведінці інформантів інших груп, що засвідчує достовірність виявленої тенденції, яку, в свою чергу, можна пояснити своєрідністю мовного середовища Сум (переважанням російської мови).
Особливо яскраво мовна специфіка міста виявляється в позародинному спілкуванні. Із запропонованих ситуацій інформантами були виділені лише ситуації розмов із сусідами та спілкування в навчальних закладах із викладачами й друзями, у яких поряд із російською мовою побутує й українська (рідко українською мовою послуговуються неодружені українці під час розмов у громадському транспорті з кондуктором та в магазині з продавцем). На наш погляд, вживання української мови в розмові з сусідами пояснюється дотриманням норм поведінки, властивих давно знайомим співрозмовникам. А в спілкуванні з викладачами та друзями в навчальних закладах воно пов’язане з переведенням викладання всіх предметів на українську мову.
Поряд із виявленими спільними тенденціями у мовній поведінці респондентів виділених груп спостерігаються й певні розбіжності, що стосуються частоти використання мов.
За нашими даними, члени двомовних родин, у яких мати розмовляє українською мовою, а батько – російською, послуговуються українською мовою частіше, ніж ті мовці, в родині яких мати розмовляє російською мовою, а батько – українською: найбільш високі показники вживання української мови зафіксовано саме у мовців групи Бр-Му. Це дозволяє зробити припущення про більший вплив мовної поведінки матері на становлення мовної особистості дитини порівняно з силою впливу мови батька. Статистичні розрахунки сили впливу різних членів двомовної сім’ї на мовну поведінку інформанта, які проводилися за методикою, вже випробуваною в соціолінгвістичних дослідженнях багатьох мовознавців (зокрема Л. Крисіна [14], Н. Шумарової [15]), також засвідчили найвагоміший вплив мови матері (див. таблицю No 2)***.
Таблиця No2
Сила впливу мов матері та батька на мовну поведінку членів білінгвальних родин
| Ознака | Група мовців | Середня частота варіанта “укр”, р | Величина варіації, R | Сила впливу ознаки, F |
| Мова матері | Бр – Му | |||
| Неодружені українці | 0,384 | 0,615 | 1,602 | |
| Неодружені росіяни | 0,294 | 0,470 | 1,599 | |
| Одружені українці | 0,342 | 0,583 | 1,705 | |
| Одружені росіяни | 0,255 | 0,334 | 1,310 | |
| Мова батька | Бу –Мр | |||
| Неодружені українці | 0,349 | 0,533 | 1,527 | |
| Неодружені росіяни | 0,244 | 0,385 | 1,577 | |
| Одружені українці | 0,279 | 0,417 | 1,495 | |
| Одружені росіяни | 0,208 | 0,250 | 1,202 | |
Отже, дослідженням встановлено, що двомовна сім’я в умовах близькоспорідненого білінгвізму нерівносильна. Мовна поведінка її членів зумовлена насамперед мовою матері, що підтверджує теоретичні висновки багатьох мовознавців щодо важливої ролі матері у становленні мовної особистості дитини.
1. Шумарова Н. П. Мовна компетенція особистості: соціопсихолінгвістичний аспект: Автореф. дис. … докт. філол. наук. – К., 1994.
2. Крючкова Т.Б., Нарумов Б.П. Зарубежная социолингвистика: Германия, Испания. – М.: Наука, 1991.
3. Див. напр.: Бодуэн де Куртенэ И. А. Избр. работы по общему языкознанию. – М., 1963; Александров А. Детская речь // Русский филологический вестник. – Варшава, 1883, т. 1; Рыбников Н. Язык ребенка. – М.-Л.: Госиздат, 1926; Выготский Л. С. Мышление и речь. – М.: Соцэкгиз, 1934; Гвоздев А. Н. Вопросы изучения детской речи. – М.: АПН РСФСР, 1961; Негневицкая Е. И., Шахнарович A. M. Язык и дети. – М.: Наука, 1981.
4. Жлуктенко Ю. О. Українсько-англійські міжмовні відносини. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1964; Дешериев Ю. Д. Закономерности развития и взаимодействия языков в советском обществе. – М., 1966; Белодед И. К. Контакты украинского языка с другими славянскими и унификация его литературной формы. – К.: Наукова думка, 1968; Степанов Г. В. Типология языковых состояний и ситуации в странах романской речи. – М.: Наука, 1976; Исаев М. И. Социолингвистические проблемы языков народов СССР. – М.: Высшая школа, 1982; Михальченко В. Ю. Проблемы функционирования и взаимодействия литовского и русского языков. – Вильнюс: “Мокслас”, 1984; Украинско-русское двуязычие: Социологический аспект. – К., 1988; Домашнев А. И. Языковые отношения в Федеративной Республике Германия. – Л.: Наука, 1989; Национально-языковые проблемы: СССР и зарубежные страны. – М., 1994; Беларуская і руская мовы у Беларуси праблемы функцыянавания і узаемадзеяния. – Мінск, 1997.
5. Крысин Л. П. О речевом поведении человека в малых социальных общностях (Постановка вопроса) // Язык и личность. – М.: Наука, 1989, с. 78–86.
6. Бойко Б. Л. Социальные варианты речи и “групповой язык” // Языки мира: Проблемы языковой вариативности. – М.: Наука, 1990, с. 97–108.
7. Gumperz J. J. Language in Social Groups. – Stanford, 1971.
8. Лабов У. Исследование языка в его социальном контексте // Новое в лингвистике. – Вып. VII. Социолингвистика. – М.: Прогресс, 1975, с. 96–181. Огляд праць У. Лабова див. у книгах: Швейцер А. Д. Вопросы социологии языка в современной американской лингвистике. – Л.: Наука, 1971; Домашнев А. И. Заметки по поводу социолингвистической концепции У. Лабова // Вопросы языкознания, 1982, No 6, с. 5–65.
9. Див. огляд їхніх праць: Эрвин-Трипп С. М. Язык. Тема. Слушатель. Анализ взаимодействия // Новое в лингвистике. – Вып. VII. Социолингвистика, – М.: Прогресс, 1975, с. 347.
10. Новое в лингвистике. – Вып. VII. Социолингвистика, – М.: Прогресс, 1975, с. 221-240.
11. Детальніше див.: Вайнрайх У. Языковые контакты. – К.: Наукова думка, 1979, с. 78.
12. Крючкова Т. Б., Нарумов Б. П. Зарубежная социолингвистика: Германия, Испания. – М.: Наука, 1993, с. 422-440.
13. Осипов Г. В. Теория и практика советской психологии // Социальные исследования. Теория и методы. – М., 1970, с. 69.
14. Русский язык по данным массового обследования. – М.: Наука, 1974.
15. Шумарова Н. П. Мовна компетенція киян: соціолінгвістичний аспект // Мовознавство, 1992, No 4, с. 11–17.
15. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – К.: AT “Обереги”, 1994, с. 51
* Під малою звичайно розуміють нечисленну соціальну групу, члени якої об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому особистісному контакті, що є основою для виникнення як емоційних стосунків у групі (симпатії, неприязні, байдужості), так і особливих групових цінностей і норм поведінки. До малих груп зараховують сім’ю, виробничий, науковий, спортивний, військовий колективи тощо.
** У таблиці представлено відносні та середні частоти використання української мови респондентами визначених груп. Відносна частота вираховувалася через відношення кількостей осіб, які обрали певний варіант відповіді, до обсягу вибірки з даної групи інформантів; середня частота вираховувалася як середнє арифметичне показників відносних частот.
*** Величина сили впливу мов батька та матері на мовну поведінку комуніканта обчислювалася за формулою F= R/p, де F – сила впливу ознаки, R – величина варіації, яка є різницею між найбільшою та найменшою частотою варіанта, р – середня частота варіанта.
Ольга Штурнак
МОВЛЕННЯ НА КАНАЛАХ УКРАЇНСЬКОГО
ТЕЛЕБАЧЕННЯ (УТ-1, УТ-2, “1+1”) У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ МОВНИХ ВЗАЄМИН
Людині життєво необхідні контакти з іншими людьми. Спілкуючись з ними, вона формує себе як особистість. Так само для розвитку народу потрібні контакти з іншими народами. Ізоляція обмежує розвиток. Запозичення, контактування, взаємодія – природні явища в житті мов. Досліджувати їх почали недавно. Самий термін “мовні контакти”, що його запропонував А. Мартіне, вживається в лінгвістиці після появи в 1953 році праці У. Вайнрайха “Мовні контакти”.
Шукаючи коренів сьогоденних мовних проблем в Україні, багато хто звертається до історії української мови та її взаємодії з іншими мовами. І часто-густо приходить до висновку, що двомовність українців, як-от на телебаченні, є наслідком добровільно-примусових мовних взаємин. “Формально в УРСР вживання української мови не заборонялось, але під приводом благотворності впливів російської мови на українську ширилася впроваджувана згори практика зближення української мови з російською. Українська мова стала, таким чином, об’єктом поступового розкладу й нищення”, – зазначає Л. Масенко [1].
Про силувані зустрічі двох мов нам щоденно “нагадують” ЗМІ, зокрема українські телеканали, які часто “послуговуються “лемішкою”: ця передача йде українською, наступна – російською, це інтерв’ю – російсько-українське, а тут титри чомусь російські після хорошої української передачі тощо, – усе це ніби реалізація підступного задуму: за законом державна, а реально двомовність, тобто російськомовність” [2].
З одного боку – постійні контакти мов, з іншого – небажаний наслідок – двомовність, яка, за У. Вайнрайхом, має вплив на певні сторони людської діяльності [3]. Щоб уникнути корозії своєї мови, слід лише при крайній потребі вводити в неї чужі слова й словосполуки, не руйнуючи її граматичної основи, фонетичних та орфоепічних особливостей. Протизаконним буде “довільне змішування слів двох взаємодіючих мов, відмінювання й сполучення їх за зразком чужої, творення фраз всупереч моделям рідної мови”[4]. Треба розуміти закони взаємодії мов. Показовим є такий приклад з праці Ф. де Сосюра. Він порівнює мовну систему з грою в шахи. Тут відносно легко можна зрозуміти, що належить до законного, а що – до протизаконного: “те, що ця гра прийшла до Європи з Персії, факт зовнішній; навпаки, внутрішнє становить усе те, що стосується системи та правил. Якщо замінити дерев’яні фігури на фігури з слонової кістки, то ця заміна буде байдужою для системи; коли ж зменшити чи збільшити кількість фігур, така зміна глибоко зачепить “граматику” гри” [5]. Отже, мовна взаємодія не повинна змінювати мовної системи.
У контексті мовних взаємин проблема функціонування української мови на телебаченні набуває особливої гостроти. Дивлячися українські телеканали, всяк помітить, що частина тележурналістів “заговорила так, як говорить більшість населення України, – не віршовано, а безграмотно, тобто “пойнятно” [6]. Тоді як марка студії – це досконале володіння державною мовою всіма ведучими, дикторами, тележурналістами, кореспондентами, редакторами, адже цим має визначатися тут професійна придатність і кваліфікація.
Ми обстежили три українські телеканали: УТ-1, УТ-2, “1+1”. У визначений день щомісяця ми переглядали всі передачі одного з телеканалів й підраховували, скільки хвилин звучать мови українська, російська та інші, представлені нижче на графіках відповідно трьома кривими (див. мал. 1, 2, 3).
Спостереження дає підстави для таких висновків:
1. На українських телеканалах побутує двомовність із переважанням державної мови.
2. На УТ-1 обсяг українського мовлення протягом ефірного дня становить від 74,9% до 89,9%, російського – від 8,1% до 22,6%, іншими мовами – 0,2% до 4,5% (мал. 1).
3. На УТ-2 спостерігаються різкі коливання: українське мовлення – від 53,3% до 96,8%, російське – від 3,2% до 46,7%, іншими мовами – від 0 до 13,3%. Коливання, мабуть, відбивають переконання різних редакційних колективів (мал. 2).
4. На “1+1” найчастіше чути перемінне застосування української та російської мов, перекручування українських слів на російський лад і навпаки. Показовою тут є хаотичність. Лінії графіка, якими представлено українське та російське мовлення, в одній точці перетинаються. Загальні результати такі: українське мовлення – від 47,7% до 90,1%, російське – від 9,1 до 51,9%, мовлення іншими мовами – від 0 до 2,4% (мал.: 3).
5. Обстеження програм українських телеканалів УТ-1, УТ-2, “1+1” протягом двох років об’єктивно засвідчує стан вжитку української мови у цій сфері. Впадає в око факт: українське телебачення не сприяє утвердженню державності української мови, пропагуючи своєрідним чином в основному двомовність.
Безперечним є й те, що загальний рівень культури мовлення ЗМІ протягом останнього десятиліття знизився. Це викликає неабияке занепокоєння української інтелігенції, яка не втратила почуття національної гідності. Свідомі громадяни України чинять опір неповазі до українського слова, підтримуваної “московською рукою”. Проте держава потурає русифікації. Державна мова, яка й так запізно потрапила на телеекрани, належним чином нею не утверджується. Ефір заповнюють російськомовні передачі; чути “українсько-російський” покруч, як-от у “сердючок” чи “мамадистів”, перебіжки тележурналістів з мови на мову; немає перекладів найпопулярніших мультиплікаційних й художніх фільмів тощо.
Доки працівники українського телепростору не зрозуміють, що неможливо оволодіти високим мистецтвом спілкування, не засвоївши правильної вимови, наголошення, слововживання, доброго знання граматичних форм української мови, доти телеефір заповнюватиме ненормативне мовлення, беззмістовні вислови, прісна думка.
1. Масенко Л. Передмова до кн.: Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”. – К., 2001, с. 3.
2. Неруш В., Сулима М. Щоб стати справді національною… // Слово і час, 1998, No 6, с. 80.
3. Вайнрайх У. Языковые контакты. – К., 1979, с. 191–199.
4. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити. / За заг. редакцією О. Сербенської. – Львів, 1994, с. 6.
5. Сосюр, Фердінан де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998, с. 36.
6. Павлів В. Чи мають українці гумор // Політика і культура, 1999, No 2, с. 35.
Богдана Матіяш
НАПІВМОВНІСТЬ І ВНУТРІШНІЙ
КОНФЛІКТ ОСОБИСТОСТІ
Досить тривалий час на території колишнього Союзу білінгвізм вважався цілковито позитивним явищем; сучасна соціолінгвістика спростувала таке твердження, але наукова чи псевдонаукова (маю на увазі радянські часи) оцінка цього явища фактично ніяк не впливає на вибір пересічним мовцем мови спілкування й не змінює його ставлення до двомовності.
Говорячи про мовну проблему в Україні, ми найчастіше маємо на увазі масовий білінгвізм (інакше – двомовність). Він є відмінним від білінгвізму в Канаді, Бельгії та інших країнах. Одним із наслідків цього явища є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця та напівмовність, спричинена недосконалим володінням кожною мовою, що нині є характерним для досить-таки значного відсотка населення України.
Що ж таке напівмовність і як вона виникає? В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький стверджують, що після генетичного коду (генної пам’яті) найважливішим є мовний код (соціальна пам’ять) [1]. Для більшості мовців в Україні характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід із рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мовою. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, а й у діловому спілкуванні. Вона не знімає відчуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він переходить на мову співрозмовника.
Мовна свідомість людини, яка послуговується двома мовами, може бути схарактеризована як метамовна. Вона пов’язана з проблемою єства та мовою людського ego. Перемикання й змішування кодів можна розглядати як психічне явище. Запобігає роздвоєнню свідомості людини metaego. Воно контролює та синтезує різні вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами, врівноважує сприйняття індивідом двох мовних картин світу. Система мови оживає у мовленні здебільшого без посередництва іншого мовного коду, проте в думках і мовленні деяких осіб спостерігаємо різні національні коди. Тут маємо на увазі людей, які зазвичай спілкуються українською мовою, але в певних ситуаціях переходять на російську.
У значної кількості мовців змішування кодів призвело до того, що вони втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково двокультурності великого масиву суспільства виникло таке потворне явище, як суржик, або напівмовність. Б. Ажнюк характеризує напівмовність як брак шести мовних параметрів або навичок: 1) обсягу словникового запасу; 2) правильності мови; 3) підсвідомого, доведеного до автоматизму оперування мовою; 4) мовотворчості, тобто здатності творити неологізми; 5) функціонального володіння мовою (наприклад, емотивного); 6) образності мови [2, с. 151].
Німотність суржикомовця зумовлена соціально: верствою, рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів попервах є штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з них.
Від оказіонального використання мовцем макаронізмів суржик відрізняється не лише насиченістю іншомовним елементом, а й відповідним станом мовної свідомості: стирається межа між двома кодами, фактично зникає етнічна прив’язка. Мовну ситуацію, у якій обидві мови зливаються й починають ототожнюватися мовцем, Н.Мєчковська розглядає як суміщену двомовність [3]. Але оскільки межа між мовами стирається й утворюється своєрідний гібрид, який не є третьою повноцінною мовою (він не має ніяких культурних коренів і зв’язків), то говорити про двомовність як таку не випадає. Відбувається втрата мови й культури. Коли навіть не вдаватися до пошуку чиєїсь заінтересованості в цьому явищі, не можна пройти повз нього, не помітивши, що активно пропагує напівмовність та напівкультурність сьогодні масова культура.
Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим розсіяння родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Така мовна поведінка притаманна й нашим західнякам, проте вони частіше просто переходять на російську мову. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Повернувшись у село після тривалого перебування в місті, такі люди часто не можуть перейти на чисту українську мову й спілкуються суржиком з односельцями, які, почуваючи себе провінціалами, також починають калічити свою мову.
Систематичне перемикання кодів залежно від того, з ким говориш або хто є третім у розмові, створює певні стереотипи мовної поведінки. Під впливом оточення у білінгва відбувається поступовий перехід на його говірку навіть у ситуаціях, де раніше українська мова панувала цілком. З мови на мову зазвичай переходять не одразу, а через проміжну фазу вживання суржику.
Більшість людей може безболісно перейти на мову співрозмовника, але декому доводиться переборювати самого себе, і такий конфлікт справді є важким. Часто людина переходить на іншу мову не тому, що таким є її вибір, а через зрусифікованість друзів, колег і суспільства, у якому живе. Комусь стає незручно попросити в транспорті закомпостувати квиток, а не “закомпостировать билет”, дехто не відважується на питання “Не подскажете, который час?” відповісти: “За десять друга” і відповідає російською, хай би і в українській вимові: “Без десяти два“. Отже, знову ж таки відбувається підлаштування під мову співбесідника, навіть якщо це випадкова людина, яка, зрештою, не є для індивіда, що ламає себе, ані авторитетом, ані особою, від якої цей індивід залежить. Хоч як би там було, але мовний імунітет особистості починає слабшати, і врешті-решт вона піддається двомовності.
Вартою уваги є ситуація, за якої переходять на російську мову “із співчуття”. Маю на увазі випадки, коли комусь здається, що співрозмовник не зрозуміє деяких українських складних конструкцій або окремих слів, причому переважна більшість їх є формулами спілкування, які вживаються в побуті. Це ситуації, схожі з тією, коли запитують про час, або на базарі чи в магазині, коли продавець уперто не хоче зрозуміти, що таке родзинки, шпалери чи праска. Звичайно, найпростіше – перекласти, але чи ми зобов’язані перекладати з державної мови іноземною? Зрештою, такі походи на базар також можуть бути каталізаторами напівмовності: бачачи, що продавець “не розуміє”, що нам потрібно, ми перекладаємо йому одне слово або й просто переходимо на його мову. При цьому людина, яка практикує таке спілкування, може навіть щиро обурюватися й бути певною, що перемикання кодів у її випадку відбувається вимушено, навіть не задумуючися над тим, що сама стає співучасницею творення двомовності чи напівмовності. Натомість вона переконана, що сама переживає внутрішній конфлікт, і частково матиме рацію. Найчастіше напівмовність спостерігається, хоч це й дивно, серед західняків, значна частина яких уважає, що східняки слабко орієнтуються в українській мові і їм треба дохідливо пояснювати їхню рідну мову чужою.
Потреба виправдати себе перед самим собою та іншими є однією з ознак метамовної свідомості [2, с. 142]. Проте бачимо, що мотиви вибору мови спілкування варіюються від їхньої цілковитої відсутності (коли питання мови для людини не є принциповим і вона говорить, як уміє) до надмірної відданості іншій мові при меншій повазі до своєї.
Отже, напівмовність може виявлятися в різних формах і різною мірою. Індивід може й не говорити суржиком, не переходити з мови на мову, начебто зберігаючи мовну стійкість. Наприклад, вплив російськомовного середовища може відбитися на якості фонетичного рівня мови конкретної особистості. Російська вимова українських слів позбавляє її милозвучності, співучості, оглушує її, створює врешті загрозу “злиття”. Таке відхилення від норми на фонетичному рівні згодом може перейти на лексичний і граматичний рівні (звернімо увагу на неправильне вживання більшістю мовців прийменникових форм, відмінкових закінчень та на величезний масив калькованих слів і словосполучень). Тому ставлення до мовної інтерференції має бути щонайсерйозніше.
Вивчаючи суржик, деякі дослідники спрощують проблему й певними необачними твердженнями заохочують білінгвізм. Скажімо, В. Труб вважає суржик виявом “низького культурно-освітнього рівня” і відносить його до просторіччя [4, с. 47]. Але чим тоді пояснити масову мовну некомпетентність, притаманну викладачам університетів, лікарям, політикам? Автор йде далі й, пишучи про двомовність, уводить поняття “повноцінного білінгва”, надлюдини, яка має “блискавично реагувати на кожну зміну комунікативної ситуації і при цьому легко переходити з однієї мови на іншу, часто навіть не помічаючи цього переходу”. По суті, дослідник пропагує руйнівне для свідомості мовця перемикання кодів. У певний момент такий “повноцінний білінгвізм” обертається напівмовністю. Зрештою, В. Труб робить вельми сумнівний висновок, що таке просторіччя є однією з нормативних підсистем мови і не загрожує її повноцінному функціонуванню [4, с. 58].
Чи виліковна хвороба напівмовності? Відповідь не зовсім утішна: не кожний може повернутися до одномовності, якщо починав саме з неї. Найлегше відновити чистоту мовлення людям інтелектуальної праці, насамперед гуманітаріям. Важче це зробити вихідцям із села (особливо тим, що працюють в торгівлі, сфері обслуговування). Вони втрачають здатність розмежовувати літературну мову й суржик, а тому напівмовність стає звичною для них і викорінити її практично неможливо.
Напівмовність може бути прихована надзвичайно глибоко, мовець не завжди й усвідомлює своєю причетність до неї. А тому боротися з цим явищем надзвичайно складно. Мало хто обирає мову спілкування свідомо і всупереч звичаю – більшість наслідує гурт, де перехід на мову співрозмовника відбувається ніби під гіпнозом, опиратися якому здатний далеко не кожен.
Утішає хіба що думка, що коли можна перейти з мови на мову, то можливий і зворотній хід. Взірцем повернення до української мови може правити сьогоднішня Києво-Могилянська академія. Значна частина студентів, що тут навчається, походить із російськомовних родин, проте під час навчання в університеті вони свідомо вибирають мовою спілкування українську. Дехто спілкується нею постійно, дехто підлаштовується під друзів, а для декого вона тільки робоча мова, бо ширший вжиток не завжди схвалюють родичі. З цього приводу, до речі, в родинах також виникають конфлікти.
Вирвавшись із російськомовного середовища, змужнівши світоглядно, юнак чи юнка робить свідомий крок і вирішує перейти на українську мову. Спочатку все йде добре, але потім настає мить, коли треба повертатися додому, і ось тут починається ламання себе та інших. Протестують батьки, сприймаючи перехід дитини на іншу мову спілкування як особисту образу; глузують друзі, вважаючи, що перехід на українську мову – це лишень бажання бути кращим за них, соціально виділитися і вивищитися. Не кожна молода людина витримує такий тиск, багато хто повертається до російської або вдається до суржику й стає таким, як усі. Звідки знати, чи випаде такій особистості шанс ще раз повернутися до української мови й чи не почне вона сприймати її як мову упосліджену?
Щорік мовних проблем не меншає. Зі сцен і телебачення пропагує своїми “шоу” навмисне скалічену мову Вєрка Сердючка. У повсякденні людині кидають у спину: “Тоже мне, украинец”. Щоб залишитися самими собою, мусимо вчитися контролювати кожне сказане слово, уникати найменших мовленнєвих помилок і пам’ятати, що чимало залежить саме від нас, від нашого бажання працювати над собою. Це не гасло, це потреба, що її мав би усвідомити кожний, хто хоче повноправно жити у рідній мові за обрієм біологічного життя.
1. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994, с. 113.
2. Ажнюк Б. М. Мовна єдність нації: діаспора й Україна. – К., 1999.
3. Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика. – М., 1996, с. 172.
4. Труб В. М. Явище “суржику” як форма просторіччя в ситуації двомовності // Мовознавство, 2000, No 1, с. 46–58.
Олександр Бєляков
МОВНИЙ КОНФЛІКТ МІЖ ЖУРНАЛІСТОМ
ТА АУДИТОРІЄЮ
Вплив ЗМІ на суспільство залежить від того, чи є інформація об’єктивною, як вона передається і як сприймає її та чи інша аудиторія. Іноді журналісти досягають ефекту, цілком протилежного сподіваному. Трапляється й таке, що публікація спричиняє конфлікт журналіста з аудиторією. Або й паніку, інші непередбачувані наслідки.
Усяк відчуває психологічну несумісність суперечливих повідомлень [1]. Згадаймо загальний дискомфорт на початку висвітлення Чорнобильської катастрофи, коли заідеологізована преса применшувала масштаби й наслідки того, що сталося, і водночас закликала суворо й ретельно проводити профілактику радіоактивного забруднення організму людини й довкілля. Працівники ЗМІ провокують соціальну напругу, коли роблять новину з нічого, іноді – ще й сенсаційну. Про цю властивість преси Г. Честертон зауважив: “Газети не просто повідомляють новини, вони повідомляють про все як про новини” [2].
Інтенсивний розвиток засобів масової комунікації у XX столітті помітно трансформував традиційну культуру. На думку деяких науковців, зокрема А. Моля, вона відкидає класичний еталон пізнання як застарілий, невідповідний теперішній великій кількості подій і фактів. Сучасна людина відкриває для себе довколишній світ за законами випадку. І лише накопичивши певний обсяг відомостей, починає знаходити в них приховані структури. Вона йде від випадкового до випадкового, але часом це випадкове стає суттєвим. Фрагментарні знання, складаючись у єдину картину за принципом мозаїки, не формують структури. Творцями, провідниками, дизайнерами “мозаїчної” культури є ЗМІ. Щоденна газета, теленовини дають вельми поверхове уявлення про сутність речей, але одночасно – можливість сякої-такої орієнтації. Безперервний вихлюп сенсацій дезорієнтує.
Навіть у роботі з науковою тематикою постає низка проблем: а) науковий стиль досить часто малозрозумілий і для журналіста, і для пересічного читача; б) науковці не завжди охоче співпрацюють із журналістами; в) свіжа наукова інформація часто-густо не попадає на шпальти періодики. Робота журналіста, що пише про науку, іноді нагадує роботу перекладача. Доводиться тлумачити терміни, пояснювати і спрощувати зміст понять, пристосувати наукові ідеї до щоденних потреб читачів.
Частка наукової термінології у повідомленнях преси постійно збільшується. Трапляється так, що малозрозуміле вузьковживане слово раптом починає цитуватися і поширюється всюди, попри те, що воно недоречне. Так, починаючи з 1960-х років нове життя отримав термін “екологія”. Відомий еколог із Санкт-Петербурга професор Новіков, маючи ще й гарне почуття гумору, ще в 70-х роках зібрав такі вирази з преси: “екологічна жилетка“, “екологічний велосипед” і навіть “екологічна порнографія“. Поки журналісти винаходили “екологічні велосипеди”, стан довкілля погіршувався. До розв’язання проблеми долучалося чимало фахівців із різних галузей, а це призвело до ще більшої плутанини. Авторитетні науковці придумали вже навіть “екологію душі“. У художній літературі, у виступах офіційних осіб рефреном проходять словосполучення “погана екологія“, “охорона екології“, “боротьба з екологією“, “загострення навколишнього середовища“, які красномовно свідчать про низький рівень екологічної культури нашого сучасника. Усіх перевершила газета “Вечерние вести” від 15 березня 2001 року, написавши вже і про “вбивство екології“. Громадська думка щодо екологічних проблем постійно перебуває то в режимі “екологічного інфантилізму“, то “екоістерії“. Обговорюють “регіональний екологічний егоїзм“, шукають “екопатріотів“, залучають до лав “екологістів” тощо. Журналісти радо підтримують цю дискусію, поповнюючи – радше засмічуючи, ніж збагачуючи – мову новою термінологією.
Досить часто термін псує вже назву статті. Приміром, у газеті “День” від 7 липня 1998 року надибуємо таку: “Україна збирається покращувати свою екологію”. Спробуйте здогадатися з назви, що йдеться у статті не про підтримку екології як науки, а про чистоту нашого довкілля. Покращувати математику чи фізику ніхто нікого чомусь не закликає. А екологію беруться плекати у такий спосіб всі, кому заманеться і хто вважає, що наука є синонімом свого предмета – “стану довкілля”, “навколишнього середовища”, “природи” тощо.
Схожа картина з медичними термінами. Авторка статті “Лікування ВІЛ/СНІДу: наркоманів просять не турбувати” у газеті “Дзеркало тижня” від 8 липня 2000 року залишає без коментарів таку фразу: “Нині у світі існує три класи медпрепаратів, що впливають на ВІЛ: інгібітори оборотної транскриптази (нуклеозидні та ненуклеозидні аналоги) й інгібітори протеаз“. Читача, що не має медичної освіти, повільно охоплює відчай. Невизначеність і незрозумілість таких термінів психологічно стомлюють. Патетика і заклики у такому контексті зайві. У кращому разі читач перестає реагувати на подібні повідомлення, у гіршому почувається безпорадним і незахищеним – як перед написом “Виходу немає” (замість “Вихід поруч”, що його підказує здоровий глузд).
Нерозтлумачені абревіатури здатні остаточно перетворити текст на суцільну таємницю, як і сила-силенна абстрактної статистики. Чорнобильська катастрофа покликала до життя море наукових статей у пресі, коментарів учених на радіо та телебаченні. На жаль, не обійшлося без серйозних прорахунків.
“Забруднення плутонієм дуже плямисте, але середнє значення приблизно 4 кюрі/кв. км”, – повідомила про рівень забруднення в місті Коростені 26 жовтня 1997 року газета “Факти”. Щойно ця вістка дійшла до Міністерства з надзвичайних ситуацій, як воно терміново надіслало в Коростень групу швидкого реагування. Група виїхала з наміром оголосити надзвичайний стан. Чому так сталося? Загляньмо в підручник “Основи екології”: “Саме плутонієве забруднення ґрунту, – пояснює книжка, – вважається найнебезпечнішим з усіх видів радіонуклідного забруднення після Чорнобильської катастрофи, а радіус зони відселення був обраний за попередніми даними про відстань поширення плутонію від решток реактора. Активність 35 тис. Бк пилового осаду на поверхні легенів підвищує ймовірність виникнення раку до 5% (одна особа з кожних 20 обов’язково захворіє на рак легенів). Нескладні підрахунки показують, що для створення 35 тис. Бк необхідно мати в легенях приблизно 250 крупинок чистого плутонію з радіусом 1 мкм кожна” [3]. Є дві системи вимірювань: система СІ і загальноприйнята. Газета не повинна була змішувати їх при підготовці статті. Застаріла одиниця активності кюрі введена на початку ХХ століття. Міжнародна система СІ використовує іншу одиницю активності – бекерель (Бк). 1 кюрі дорівнює 37 мільярдам бекерелів. Згадані 4 кюрі в матеріалі газети “Факти” відповідно в чотири рази більші, хоч рівень був би надзвичайно небезпечним і без цього помноження. Дивно, що цифра виявилася у висловлюванні фахівця, якого газета цитує. Скоріше за все, він вказав дані на три порядки менші, але редакція з ним не звірилася при підготовці матеріалу до друку. Житомирянин О. Ігонін, якому довелося проводити журналістське розслідування цієї дезинформації, зробиив невтішний висновок: “Стіна непорозуміння між фахівцями та мешканцями забруднених територій – серйозна проблема, про що свідчить і цей конфлікт. Поки таке становище зберігатиметься, чорнобильський стрес залишатиметься одним із важливіших факторів негативного впливу на здоров’я людей”.
Прірву непорозуміння здатна розверзнути не тільки помилка. Цілком зрозумілим є бажання вченого довести, що всі отримані результати свідчать про його відданість засадам об’єктивності в науці і обраній галузі, що це плід копіткої праці, такої-то кількості дослідів тощо. Але чи потрібна читачеві сама-самісінька гола і необережна об’єктивність у вигляді, скажімо, некоментованої статистики? Гола правда не досягає своєї мети, коли аудиторія сприймати її не готова. Іноді реакція на осиротілий об’єктивізм зовсім непередбачувана і несподівана. Статистика вимагає надзвичайної обережності. Деякі журналісти забувають, що їх читають люди з різною фаховою підготовкою та освітою. Мова матеріалів наукової тематики повинна бути зрозумілою якомога ширшому загалові.
Ось приклад. Викиди у повітря однієї з отруйних речовин вбивають 1,4 людини з 1000 протягом усього життя. У різних звітах та повідомленнях можливі такі варіанти: 1) ризик протягом життя становить 0,0014; 2) ризик протягом життя складає 0,14 відсотка. 3) ризик протягом життя – 1 : 710. 4) У місті з 100 000 людності очікується 140 загиблих.
Ще приклад. Можливість захворіти на рак у зв’язку з викидами діоксину під час спалення сміття становить одну людину на рік: 1) 0,000001; 2)10-6; 3) 0,0001%; 4) 1 : 1000000.
Такі дані варто замінювати словесними описами з дохідливими порівняннями. Як-от: співвідношення 1 : 1000000 відповідає 1 міліграму до 1 кілограма, 1 хвилині до 2 років, 1 сантиметру до 10 кілометрів, 1 копійці до 10000 гривень.
Наш час ставить перед авторами публікацій у пресі високі вимоги. Інформаційний ринок приймає тільки вартісний конкурентоздатний товар. Помилки, необізнаність, необачність коштують дорого самому виробникові – страждає авторитет преси, програє суспільство, що підтверджують і дослідження автора [4]. Саме тому вміння журналіста запобігати конфліктам з аудиторією є ознакою високопрофесійної освіти.
1. Рощин С. К. Психология и журналистика. – М., 1989, с. 52.
2. Честертон Г. К. “Франциск Асизский” // Вопросы философии, 1989, No 1, с. 86.
3. Корсак К. В., Плахотнік О. В. Основи екології. – К., 2000, с. 184–196.
4. Бєляков О. О. Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини). — Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук за спец. 10.01.08 — журналістика. Ін-т журналістики Київ. ун-ту ім. Т. Шевченка. – К., 1999. Інтернет: http://www.nbuv.gov.ua/ard/1999/99booiep.zip.
Олександр Музика
ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ КОНФЛІКТІВ В УМОВАХ ЦІННІСНО-МОВЛЕННЄВОЇ ВЗАЄМОДІЇ
Конфліктують не мови, а люди. Ця очевидна істина нагадує про те, що самими лише закликами на кшталт славнозвісного мультикового “хлоп’ята, давайте жити дружно” навряд чи можна обмежитися. Схоже, що академічні й політичні кола вже підходять до усвідомлення необхідності вивчати процеси мовної взаємодії в розрізі міжособистісних та міжгрупових конфліктів. Одним із основоположних засад таких досліджень є принцип ціннісності мови.
Різниці, якою мовою говорити, справді немає, але це справедливо лише в тому випадку, коли мова має достатньо засобів, щоб висловити всі, навіть найменші, відтінки людської свідомості. За допомогою слів, понять і категорій людина мислить, сприймає інших людей і себе саму, передає й отримує інформацію, впливає на інших і сама зазнає впливу.
Отже, мова є чи не найбільшою цінністю для людини, оскільки нею опосередковується задоволення майже всіх специфічно людських потреб, тобто тих потреб, які вирізняють людину серед живих істот. Ціннісність мови найрельєфніше виявляється в ситуації взаємодії з іншими, коли відмінності семантичних, граматичних та інших компонентів різних мов призводять до виникнення тих чи інших бар’єрів.
Найчастіше в психології говорять про мовні бар’єри. Однак, навряд чи можна звести мовні конфлікти лише до смислових розбіжностей, які викликають лавиноподібне накопичення непорозумінь в оцінюванні інтелектуальних, ділових, моральних та інших якостей мовця, що говорить іншою мовою чи вживає іншомовні слова й словесні конструкції. Суть не окремих смислових бар’єрах і випадках непорозуміння, а в глобальній ціннісній взаємодії особистостей і груп.
Перекладачі й фахівці-мовники знають про неможливість цілком адекватного перекладу з однієї мови на іншу. Навіть найкращий переклад не передає всіх нюансів вихідного тексту. Вже відмінність перекладу, на наш погляд, вказує на те, що мова має ціннісний вимір. Деякі компоненти значення слова втрачаються, коли його перекладають іншою мовою, і часом потрібно десятки, а то й сотні слів, щоб передати певну сукупність значень іншою мовою. Цей факт свідчить також про наявність окремої ментальності.
У психології набула визнання розроблена російським психологом В. М’ясищевим модель соціальних стосунків. Її російська назва – “теория отношений“. Українські психологи активно послуговувалися цією теорією і її терміносистемою, проте дехто, переходячи на українську мову, зокрема при цитуванні В. М’ясищева, відчував мовні утруднення, які схильний був пояснювати скорше словниковою бідністю української мови, аніж браком у себе перекладацького хисту. Насправді ж тут очевидний ціннісно-мовленнєвий конфлікт, позначений захисною неадекватністю сприймання суті проблеми. У семантичному просторі російської мови поняття “отношение” недостатньо диференційоване, а суть “теории отношений” в тому, щоб виділити й наповнити змістом поняття, які дозволяють у цілому обсязі й на всіх рівнях функціонування описувати “отношения“. Пояснення, які В. М’ясищев виклав на десятках сторінок, в українській мові значною мірою втрачають сенс, бо тут основні положення “теории отношений” вже закладено імпліцитно в готових формулах думки, і носій цієї мови ними послуговується автоматично. Це такі поняття, як “відносини”, “взаємини”, “стосунки”, “ставлення”, “відношення”, “взаємовідношення”. На “розведення” їх у російськомовній парадигмі потрібно докласти чимало зусиль. Звичайно, можна навести також приклади, де семантика російської мови багатша за українську. Нагадаю, йдеться не про перевагу тієї чи іншої мови, а про механізми ціннісно-мовленнєвих конфліктів.
Ціннісність мови проявляється на різних рівнях. Можна виділити такі:
Фонетичний рівень. Л. Виготський розглядав слово як живу єдність звучання й значення. Сучасний дослідник А.Журавльов, приписуючи значенню й звучанню слів філософські категорії змісту та форми, зауважує, що зміст і форма в будь-якому явищі взаємодіють певним чином, а саме – тяжіють до взаємної відповідності. За допомогою комп’ютерного моделюванням дослідник довів наявність зв’язку між звучанням і значенням слів. Для ілюстрації зверну увагу читача бодай на зловісне звучання слів “убивця” та “лихвар”. Саме ці слова було взято як стимульний матеріал для емпіричного дослідження, результати якого наведено нижче. Вже саме звучання цих слів містить певну оцінку.
Асоціативно-семантичний рівень. Кожне слово викликає у свідомості людини потік асоціацій, зіставляється з іншими словами. Окреме слово узагальнює, тобто передбачає розумовий процес. Чим більше залучено до цього процесу слів-асоціацій, тим вищий ступінь диференціації і повноти має його смислове наповнення, зокрема оцінне. Оцінка немислима без зіставлення і порівняння. Коли свідомость людини не зв’язує слово з іншими словами, його оцінний компонент пропадає. Часто таке трапляється під час сприймання іншомовних слів, коли виникають не смислові асоціації, а асоціації за подібністю звучання, які, як правило, теж складаються з іншомовних слів. Так, слово “хабарник” породжує такий асоціативний ряд: злодій, гроші, в’язниця. А вже слово “корупціонер” пов’язується зі схожими за звучанням іншомовними словами “акціонер”, “мільйонер” тощо. Виразна негативна оцінка, як бачимо, зникає.
Рефлексивний рівень. Внутрішній світ людини – це її мислення та переживання, її внутрішній діалог. Питання полягає в тому, з допомогою яких слів та понять цей діалог відбувається. Будь-яка розвинена мова вочевидь має захисні механізми, які стоять на сторожі етнічної ментальності й моралі. А от мовні суржики, у тому числі й ті, що пов’язані із запозиченнями з інших мов, позбавлені цих механізмів і тому ведуть до маргіналізації особистості й суспільства в цілому. І це не тому, що одна мова краща, а інша – гірша. Річ у тому, що будь-яке слово, вирване з семантично-ціннісного контексту однієї мови, в ментальному просторі іншої мови набуває інших відтінків і властивостей. Мовні запозичення міняють етнічну свідомість, позбавляючи її оцінного ставлення.
Можна виділити й основні функції мовленнєво-ціннісної регуляції свідомості. Відповідно до висунутої нами гіпотези про структуру суб’єктних цінностей таких функцій є принаймні дві.
Морально-регулююча. Кожне слово чи вислів зіставляється зі змістами індивідуальної свідомості, з соціальними та індивідуальними ціннісними нормами, визначаючи ставлення людини (позитивне чи негативне, схвальне чи осудливе). Якщо це слово чи вислів має інтенційний характер, то оцінка може бути дозволом чи забороною.
Діяльнісно-регулююча. Ціннісне сприймання мови впливає на перебіг діяльності. Позитивна чи негативна оцінка веде до виникнення відповідних емоційних станів, які підсилюють, сповільнюють чи припиняють діяльність. Скажімо, в українському слові “лікарня” вже закладено певний намір – лікуватися. Російське слово “больница” натякає на те, що там треба не лікуватися, а під наглядом лікарів болеть.
У конфлікті слід розрізняти причину й привід. Причиною мовних зіткнень є не так смислові бар’єри, як зіткнення ментальностей. Кожне слово чи вислів має притаманне лише його мові семантичне коло, смислове і ціннісне. Якщо смислові відмінності здебільша сприймаються, то ціннісні часто випадають із контексту сприймання. Це призводить до неповного чи неправильного розуміння, до ворожості і сутичок. Цим можна пояснити й те, чому люди так відстоюють власну мову при взаємодії близьких мов. Коли мови далекі, акцентується смислове узгодження. Коли мови близькі, людей дратують смислові відмінності, при тому, що своя мова видається не лише приємнішою, а й правильнішою.
Ілюструє вищенаведені тези наше емпіричне дослідження, що його метою було виявити особливості сприймання деяких українських слів та їхніх іншомовних аналогів, які останнім часом активно впроваджують в лексикон українців ЗМІ. Дослідження проводилося в два етапи опитуванням студентів. Спочатку їм пропонувалося прослухати речення і відразу записати 5 асоціацій до ключового слова, які першими спали на думку. Речення були такі: 1. Залишалося одне – піти до кредитора. Залишалося одне – піти до лихваря. 2. Він вдався до послуг кілера. Він вдався до послуг найманого вбивці. Маємо тут два питомих українських слова – лихвар і вбивця та два запозичені з англійської мови відповідники – кредитор і кілер. Було отримано по 150 різних асоціацій до кожного слова. Шляхом узагальнення їх було зведено до 15 найчастіших.
Потім опитуваних попросили оцінити ступінь близькості кожної з 15 якостей до основного поняття за десятибальною шкалою. Таким чином було отримано 4 матриці 15 х 30 (кількість студентів). Ці масиви даних було піддано факторному аналізу із застосуванням Varimax-ротації.
При сприйманні студентами слова “кредитор” (див. мал. 1) виділяється 5 факторів, які охоплюють 67% дисперсії. Перший біполярний фактор (20% дисперсії) утворюють такі конструкти як гроші (–0,92), банк (–0,91), підприємливість (–0,54). На протилежному полюсі цього конструкта – борг (0,65), допомога (0,23). Отже, провідним у сприйманні слова “кредитор” є мотив професійної діяльності, без будь-якого особистісного забарвлення. Другий фактор (13% дисперсії) утворюють конструкти обман (0,89), шантаж (0,74), папери (0,51), успіх (0,39), пацюк (0,34). На протилежному полюсі – підприємливість. Отже, хоч деякі конструкти вказують на ціннісне ставлення, тенденція до сприймання кредитора як носія функції підприємництва залишається (попри те, що підприємництво теж не обходиться без шантажу та обману). Простежується вона й при аналізі трьох інших факторів.
Сприймання слова “лихвар” (див. мал. 2) визначають конструкти брехня (0,78), хитрість (0,76), погана людина (0,61) та страх (0,40), які складають перший фактор, що пояснює 20% дисперсії. Як бачимо, тут відображається насамперед негативна оцінка носія цієї функції як “поганої людини”. У другому факторі (13% дисперсії) ключовими є конструкти лихо (–0,69), туман (–0,64) та страх (–0,58), які відображають негативне ставлення до лихваря як до непевної особи, спілкування з якою таїть непередбачувані наслідки. Третій фактор об’єднує конструкти присвоєння (0,84), злочин (0,70), жадібність (0,56) та грабіж (0,63). Таким чином, негативні риси лихваря у свідомості студентів пов’язуються зі злочином. Лише четвертий фактор (9% дисперсії) показує, що одним із аспектів сприймання слова “лихвар” є віднесення його до сфери виконання певних професійних функцій – позичати (0,76), скарбниця (0,71).