Питання мовної політики потребують постійної уваги і розгляду з урахуванням відповідної історичної ситуації. Звичайно, досвід багатьох поколінь українців у справі збереження мовного скарбу є неоціненним, але кожна епоха і навіть якийсь невеличкий часовий відрізок складного шляху вносить свої особливі риси у функціонування мови в суспільстві.
У наш час українська мова переживає досить непростий період свого утвердження. З одного боку, спостерігається деяке піднесення у вживанні української мови в різних сферах суспільного життя, зокрема в адміністративно-діловій, суспільно-політичній, освітньо-науковій, термінологічній, культурно-.мистецькій, військовій тощо. З іншого – українська мова зіткнулася з такою кількістю найрізноманітніших проблем, що їхнє розв’язання потребує значних зусиль політиків, науковців, освітян, журналістів, письменників, свідомих громадян різних поколінь. Зараз на часі поглибити систему понять, термінологічних засобів у сфері мовнополітичної проблематики, що давало б можливість виробляти новітніші порівняно з попередніми методологічні та методичні засади.
У науковому обігу широко побутують сучасні поняття “удержавлення української мови” й “утвердження української мови”. Хоч вони дуже близькі і взаємопов’язані, однак не є тотожними.
Якщо говорити про удержавлення української мови, то його здійснення значною мірою залежить від правового розв’язання цієї проблеми. Для цього вже створено немало законодавчих передумов, які знайшли свій вияв також у Конституції України. Хоч і цей шлях є не з легких, якщо враховувати багатонаціональний склад України, драматичний попередній розвиток української мови, протидію різних сил, які прагнуть перешкодили незалежності Української держави, але на боці удержавлення мови є незаперечні, вироблені світовою цивілізацією поняття про атрибутику державності, у якій мова посідає одне з найважливіших місць. Ці традиції оформлення державності дозволяють владі діяти рішуче, невідкладно. На жаль, не спостерігаємо цієї твердості, послідовності, рішучості в діях наших владних структур.
На нещодавно проведеній у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка Міжвузівській науково-практичній конференції “Молодь і державна мова” у прийнятому Зверненні до студентської молоді України наголошується на важливості рішучих законодавчих дій, а саме: “Закликаємо студентську молодь всіляко підтримувати Верховну Раду України у прийнятті нарешті Закону про державну мову України; Кабінет Міністрів у неухильному виконанні “Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 року, No 998; Президента України щодо усунення на всій території України залишків колоніалізму у вигляді різних символів неіснуючої вже імперії, колоніальних найменувань міст, вулиць, площ, підприємств тощо іменами тих, хто найбільше спричинився до нищення української державності, української культури і мови, та назв, несумісних із теперішнім статусом України як незалежної держави.
Відсутність достатньої законодавчої бази у сфері мовної політики особливо шкодить державі в умовах, коли й уже прийняті закони про українську мову не виконуються як належить. Через те суспільство не налаштоване на серйозне сприйняття певних законодавчих актів.
Важливі заходи державницького характеру повинні були б мати не лише розгалужену структуру розпоряджень, але й так само чималий набір заохочувальних засобів. Для цього варто не шкодувати зусиль і коштів. Духовне зростання народу окупиться сповна.
Отже, процеси удержавлення в основному залишаються на сумлінні владно-політичних структур України, хоч не знімається відповідальність і з наукових працівників, які мусять постійно робити аналіз, прогнози, розробляти методики для ефективного мовного законодавства і виконання прийнятих законів.
Утвердження української мови як широкий суспільний процес має ще й свої особливі аспекти і труднощі у порівнянні з процесом її удержавлення. В ньому постають безпосередніми значними перешкодами негативні традиції у ставленні до української мови; вироблені звички спілкування в різних сферах не українською, а іншими мовами, зокрема російською; спотворені уявлення про меншовартісне поцінування української мови; викривлене розуміння інтернаціональних зв’язків та обов’язків; недостатнє розроблення соціопсихологічних, мотиваційних підходів до вивчення української мови різних категорій громадян.
На останньому з цих явищ варто зупинитися детальніше. Підвалинами власне психологічного підходу до утвердження української мови в нашому суспільстві повне право мають бути ідеї зв’язку цього мовного утвердження з формуванням самостійної, незалежної держави, збереженням історичних надбань в освіті, культурі, науці впродовж віків, розвиток і поглиблення національної самобутності, наявність якої є предметом особливої гордості народів і країн світу.
Важливим чинником у виробленні зацікавленого ставлення до впровадження української мови є створення доброзичливого психологічного клімату в процесах її утвердження. Потрібно зняти різні страхи, побоювання щодо критичного ставлення до спроб використання української мови у спілкуванні. Слід виховувати громадянську солідарність серед різних її носіїв щодо поширення цієї мови в суспільстві: ті з них, які краще володіють українською мовою, зобов’язані заохочувати до її вживання тих, хто прагне опанувати мову, але або соромиться заговорити нею на початку спілкування, або слабше знає її.
Побутує розуміння, що значні труднощі в опануванні мови залежать від того, що безпосередньо не збігаються процеси мовлення і мислення (людина не мислить тією чи іншою мовою). Відносна справедливість цього твердження може мати і негативний вплив на мотивацію щодо вивчення української мови. У багатьох виникає уявлення про якусь власне фізіологічну основу такого зв’язку мовлення і мислення. Якби це було так, то людина не могла б вільно володіти кількома мовами і переключатися теж вільно з системи однієї мови на іншу. Певні генетичні, родинні надбання, безперечно, мають позитивне значення, але головним чинником доброго володіння мовою все ж таки є її глибоке знання – лексичного складу, граматичної будови, фонетики, словотвору, фразеології тощо. Тим більше, що не завжди конструкції мислення і мовлення абсолютно збігаються. Спілкування має ще свої додаткові мотиви вибору мовних засобів. Навіть процеси мовної інтерференції, про які так багато й часто говорять у загрозливому тоні, не є такими вже небезпечними, якщо перед ними виставляється заслін добротного знання мови.
Для утвердження української мови особливого значення набуває політика у сфері мовної культури, нормативності. Коли носії мови бачать, що мовознавчі науки відчувають пульс мовного життя, реагують на процеси, які відбуваються у мовленні, то це підносить і престиж мови, її законів, правил користування.
Насторожує, наприклад, унесення в проект нового правопису усномовних варіантів до відмінювання географічних назв типу Лондон, Париж у родовому відмінку однини (Лондона, Парижа і Лондону, Парижу). За рівнем нормативності це явище не викликає побоювань. У засобах масової інформації, зокрема на радіо, майже не спостерігаються помилки у вживанні цієї форми. То чи є потреба розхитувати норму, яка вже стабілізувалася?
У третьому перевиданні Українського правопису набуло єдиної форми (слово “стократ”) поєднання компонентів, яке раніше виявляло пряме і переносне значення в диференційованому вигляді і відповідно тлумачилося у словниках.
Непослідовно впроваджується написання літери И після “дев’ятки” у власних і загальних іменниках – словах іншомовного походження, а тому й подибуємо в рекламі, на афішах написання на зразок бутік, казіно, чіпси, Гельсинки, Сидней тощо.
Актуальні процеси удержавлення й утвердження української мови потребують серйозного всебічного осмислення, тому що вони безпосередньо пов’язані з багатоманітністю життя сучасного українського суспільства. У цих складних явищах немає дрібниць, а є безліч взаємозв’язків, чинників, мотивів. І все життя мови має стосунки з різноманітними аспектами мовної політики в нашій державі. Термінологічна точність у сфері мовнополітичних проблем допомагатиме все більш об’єктивному з’ясуванню питань, від правильного вирішення яких залежить і доля народу, й Української держави.