Ще напередодні розпаду Радянського Союзу в усіх республіках СРСР надзвичайно зросла зацікавленість долею національних мов. Не секрет, що у Союзі домінувала “мова міжнаціонального спілкування” – російська, і її привілейований статус поставив мови деяких народів СРСР буквально на межі виживання. Ґорбачовська перебудова дала змогу національно свідомим силам у республіках публічно висловити занепокоєння станом своїх мов. У результаті ще за існування СРСР у багатьох його республіках державними було проголошено національні мови (згадаймо хоча б “Закон про мови Української РСР” 1989 року); тим не менш, статус російської мови суттєво не обмежувався. Після розпаду Радянського Союзу мовна політика нових незалежних держав, звичайно, змінилася. І якщо у деяких країнах статус національних державних мов зріс несуттєво (наприклад, у нас – в Україні), а у Білорусі він, навпаки, впав поряд із проголошенням російської мови другою державною, то у Балтійських державах (Латвії, Естонії, Литві) мовна політика протекціонізму державних мов стала набагато жорсткішою.
Розглядаючи Балтійські держави, я хотів би виокремити з-поміж них Литву, як єдину з трьох країн, чиє суспільство не є глибоко розділеним етнічно чи мовмо, і де цей поділ не є закріпленим юридично. Тут варто пояснити, що мовна проблема є лише складовою цілого комплексу етнічних проблем, що існують у Латвії та Естонії. Перш за все, це проблема “громадян і негромадян”. У Литві, де етнічні литовці становлять 81% населення, громадянство у 1989 році було надано всім постійним мешканцям республіки (інакше кажучи – громадянам Литовської РСР). У Латвії ж та Естонії ситуація була набагато важчою для корінних націй цих республік: 1989 року етнічні естонці становили 61,5% населення Естонської РСР, а латиші – тільки 52,5% населення Латвійської РСР.
Для порівняння наведу такі факти: 1935 року естонці та латиші становили відповідно 87,7% та 75,5% населення. Парламенти обох країн провели обмежувальні закони про громадянство (у Естонії – листопад 1991 року, у Латвії – липень 1994 року), надавши громадянство лише громадянам перших, міжвоєнних республік та їхнім нащадкам. На даний момент громадянами Латвії є 72% її населення, а Естонії – 63%. Набути ж громадянство можна шляхом натуралізації, обов’язковою умовою якої є успішне складення іспиту з державної мови. Враховуючи те, що більшість іммігрантів радянського періоду місцевими мовами не володіли (навіть тепер у Латвії близько 40% не-латишів латиською майже не володіють), мовна проблема була і залишається джерелом етнічних конфліктів у Балтійських країнах.
Першою я хотів би розглянути Латвію, як країну з найбільш численним некорінним населенням у Балтії. За останнє десятиріччя етнічний склад населення трохи змінився у кращий для латишів бік: тепер вони становлять майже 57% населення Латвії; проте у 7 найбільших містах країни, включно зі столицею Ригою, латиськомовне населення перебуває у меншості. Зрозуміло, що у таких умовах без порушень мовного законодавства не обійтись. Що ж становить собою латвійське мовне законодавство?
Перший закон про мову був прийнятий ще 1989 року Верховною Радою Латвійської РСР. Він передбачав обов’язкове використання латиської мови у громадських місцях; встановлював трирівневу систему володіння мовою; обмежував використання іноземних мов (себто російської) у громадському та приватному секторах. Закон також заборонив використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. У принципі, закон встановив правило, що будь-хто, завітавши до приватної установи (наприклад, магазину чи перукарні) має право питати й одержувати відповідь латиською мовою.
Контролює виконання мовного законодавства Державний мовний центр – інституція, що призначена бути охоронцем державної мови. Центрові підпорядковуються 18 мовних інспекторів Латвії, 9 з яких працюють у Ризі. Центр було сформовано 1992 року, він має справу з усім – від друку підручників латиської мови до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагують на скарги, або проводять вибіркові перевірки в установах чи магазинах. Так, інспектор може влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною, на робочому місці. Всі такі працівники зобов’язані мати мовний сертифікат одного з трьох рівнів: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств – у тих, хто займає високу позицію у суспільстві; середній – у робітників та працівників сфери послуг; нижчий – у представників професій, що не вимагають спілкування (сміттярі, водії автобусів тощо).
Які порушення можуть бути виявлені і яке чекатиме на порушників покарання? Так, підроблений мовний сертифікат обійдеться його власнику у 50 латів ($86). Власнику приватного підприємства неволодіння латиською мовою обійдеться у 116 латів ($200). Ліки, що продаються без інструкції державною мовою, стануть причиною штрафу у 58 латів ($100), накладеного на аптеку.
Та мовне законодавство постійно змінюється. Позаминулого року Саейма (парламент Латвії) спочатку відхилив пропозицію націоналістичної партії “Свобода та Батьківщина”, за якою держслужбовці повинні були б ігнорувати будь-яку кореспонденцію, написану іноземною мовою; а потім, 26 жовтня 1998 року, проголосував (“за” 64,”проти” 4) за новий, значно суворіний Закон про мову. Вступивши у дію 1 червня 1999 року, закон проголосив латиську мову державною та єдиною мовою викладання у державних школах. На сьогодні у Латвії близько 200 державних шкіл із російською мовою викладання, і ця нова вимога буде впроваджуватись у них поступово впродовж наступного десятиріччя, але деякі предмети, як очікується, будуть переведені на латиську мову викладання вже 2004 року. Викладання російською мовою буде збережене лише у приватних школах та у деяких закладах спеціальної освіти.
Безперечно, при втіленні цього нововведення можна очікувати у найближчі роки виникнення конфліктних ситуацій. Хоча – немало їх було і у минулому. На початку 1998 року латвійські російськомовні газети протестували проти поправки до Закону про працю, за якою працівників дозволялося звільнювати за недостатній рівень володіння латиською мовою. А вже у листопаді того ж таки 1998 року під час перевірки Міністерства внутрішніх справ було виявлено, що 1629 його службовців не відповідають встановленим державою стандартам (себто недостатньо володіють державною мовою та законодавством). До їх числа, до речі, потрапив і голова Імміграційної поліції Айварс Курпнієкс.
Наприкінці 1998 року Латвійська Національна Рада з питань радіо та телебачення прийняла рішення закрити приватну телекомпанію “Рига”. Причиною цього кроку було регулярне порушення мовного законодавства, яке виявлялося у тому, що майже всі свої програми телекомпанія транслювала російською мовою.
У січні 1999 року близько 90 шкільних вчителів провалили найвищий державний мовний іспит, а ще 53 повинні були перескласти його до 1 червня того ж року. Вчителі мали бути звільнені лише у тому разі, якщо буде знайдено їм заміну. Приблизно у той самий час Міністерство освіти оголосило, що ті вчителі, які викладають латиську мову нелатишам, одержуватимуть надбавку до платні. Тут, до речі, ми можемо пригадати про аналогічний захід радянської влади у 1970-1980-х роках, а саме: 15-відсоткову надбавку до платні вчителям російської мови у республіках СРСР.
Дуже схожою на латвійську є ситуація в Естонії. А оскільки мовне законодавство Естонії є близьким до латвійського, то й проблеми перед естонським суспільством постають подібні. Так, Конгрес росіян Балтії, що відбувся у Таллінні 5-6 квітня 1997 року, гостро критикував Естонію та Латвію за недостатні можливості російськомовної освіти в цих країнах. Так само, як і у Латвії, з протилежного боку лунають заклики до жорсткішого захисту державних мов, які, щоправда, як у Латвії, не знаходять відгуку у державної влади. У лютому 1998 року Верховний Суд Естонії визнав, що закон, який змушує депутатів парламенту та місцевих рад говорити естонською мовою, є неконституційним. Президент Естонії Леннарт Мері тоді заявив, що цей закон порушує баланс влади, дозволяючи уряду визначати та перевіряти рівень володіння депутатами державною мовою. У листопаді 1998 року Рііґікоґу (парламент Естонії) відхилив поправку до Закону про парламентські вибори, що зобов’язувала депутатів парламенту та місцевих представників уряду володіти естонською мовою. Враховуючи те, що, скажімо, у Нарві – одному з найбільших міст Естонії – неестонське населення складає 94%, можна здогадуватись, наскільки негативними були б наслідки такого кроку. У той же час парламент вніс поправки до Закону про державну мову, згідно з якою державні службовці та всі інші, хто працює з громадськістю, повинні знати естонську мову у обсязі, достатньому для виконання своїх обов’язків. А 9 лютого 1999 року законодавці внесли ще одну поправку до цього ж закону, за якою знати державну мову зобов’язані й ті, хто працює у сфері послуг.
Мовні питання зачіпають усі сфери життєдіяльності суспільства. У цьому плані показовим є такий випадок: на початку 1999 року виявилось, що 17% новобранців естонського війська не знають естонської мови. Командувач Збройних сил Естонії Йоганнес Керт у зв’язку з цим планував розпочати курси естонської мови для новобранців.
Як ми побачили, мовне законодавство Латвії та Естонії є доволі суворим для осіб, які не володіють державними мовами цих держав; тим не менш, 1998 року до законодавства обох країн були внесені зміни, що дещо пом’якшили конфлікт з Росією, а також зачіпали й сферу мовної політики Естонії та Латвії. Мова йде про новий Закон про громадянство Латвії та поправки до Закону про громадянство Естонії.
З жовтня 1998 року на референдумі виборці Латвії заблокували спробу відхилення нового ліберального Закону про громадянство, який скасовував так звані натуралізаційні вікна, за якими тільки певна частина негромадян могла пройти щороку натуралізацію, а також дозволяв дітям, що народилися у Латвії після відновлення незалежності, набути громадянство без мовного іспиту (на прохання батьків).
17 грудня 1998 року Президент Естонії Леннарт Мері промульґував поправки до Закону про громадянство, ухвалені раніше того ж місяця парламентом, за якими діти, народжені у Естонії після 26 лютого 1986 року, зможуть набути естонське громадянство також без іспиту з державної мови. Зміни, що вступили у дію 12 липня 1999 року, заторкнули приблизно 6500 дітей.
А тепер повернімось до третьої Балтійської країни. Чи такою безконфліктною є ситуація у Литві? Як це не дивно на перший погляд, головним джерелом етнічних конфліктів там є не російськомовне населення, що складає приблизно 10%, а етнічні поляки, чиї 7% (261000 осіб) населення Литви зосереджені переважно на південному сході Литви навколо Вільнюса. Так, у 1996-1997 роках конфлікт виник навколо польськомовної освіти у Литві. Міністр освіти Зіґмас Зінкевічюс заявив, що потреби у польських школах навколо Вільнюса немає, у свою чергу, польські активісти намагались перешкодити відкриттю литовських шкіл у Східній Литві. Тим не менш, порівняно з Латвією та Естонією, у Литві мовні проблеми не викликають такого занепокоєння.
Які висновки з балтійського досвіду можемо зробити ми – українці? Адже у мовному плані українська ситуація дуже нагадує латвійську: приблизно половина володіє і розмовляє державною мовою, а друга половина володіє цією мовою значно гірше або й зовсім не володіє. Причому, так само як і у Латвії, ця друга половина – це російськомовні мешканці великих міст.
Чи означає це, що ми можемо перейняти норми латвійського мовного законодавства і застосовувати латвійські методи захисту державної мови? Я можу навести кілька міркувань ”за” і “проти”.
Отже, спочатку “за”. Російська мова в Україні, як і у Латвії, як майже всюди на пострадянському просторі, є самодостатньою. Це означає, що вона є присутньою в усіх сферах життя і має всі умови для розвитку і подальшої експансії, подальшого витискання української (хоча б і державної) мови на периферію суспільного життя. Ми ж маємо дати простір для функціонування (можна сказати – вільного дихання) українській мові. Саме задля цього потрібні обмежувальні щодо російської мови заходи. По-друге, люди завжди готові і здатні вчити мови, але роблять це тільки тоді, коли вони мають у певній мові потребу. Створення потреби вивчати латиську мову – це і є головне завдання і ефект мовного законодавства Латвії. Наше мовне законодавство, на жаль, такого ефекту не має.
“Проти” можна навести очевидний факт, що Україна – це не Латвія і не Естонія. В абсолютних числах кількість російськомовного населення в Україні незрівнянно вища, ніж у Балтії, до того ж, воно проживає вельми концентровано у східних та південних регіонах; а отже, суворіше мовне законодавство призведе до посилення там сепаратистських настроїв. Сама ж Україна є набагато вразливішою до російського впливу, аніж балти, а те, що подібний крок України викликав би хвилю шовінізму у Росії, – безперечно.
Та навіть якщо не зважати на всі аргументи “за”, ухвалити подібні зміни до законодавства у теперішніх умовах просто неможливо. Ані законодавча, ані виконавча влади України, на жаль, поки що не вважають своїм завданням захист державної, української, мови.