Попри усі розбіжності поглядів на спосіб життя, релігію, класи, статуси найбільшою цінністю для людини залишається хліб. Він потрібен голодному і ситому, хворому і здоровому, на поминках чи хрестинах, у будень і у свято. Тому і розповідь моя буде про унікальну святиню хліба та надзвичайну людину, що сотворила це чудо.
Богдан Степанович Непорадний – це дивовижна людина, він є директором музею хліба у Львові, заслуженим учителем України, викладачем біології та хімії в автодорожньому технікумі. Про таких кажуть: педагог за покликанням. Богдан Непорадний народився в селі Волинцях на Тернопільщині: “Мати принесла мене на світ уже без батька, його арештували наприкінці 45-го”, згадує пан Богдан. Тож залишилась з двома дітьми на руках, плекала, як могла. Навчила ходити і говорити, шанувати скибку хліба, односельчан, милуватись цвітом садів і трав, поважати батьківську науку, наші традиції, звичаї та обряди. А потім, як підріс Богданчик, поклала у торбинку хліб, обгорнутий вишитим рушником, як материнське благословення, і провела у доросле життя, на науку, на роботу у далекі і близькі світи.
Напівсирітська доля, пошук шматка хліба у повоєнні роки, любов до своєї матері, батьківської оселі, рідної землі, непохитна віра в краще майбутнє України, усі ці почуття спричинилися, стали ініціативою, метою до створення музею хліба.
Так студенти Богдана Степановича взялися за пошукову роботу.
Хто приніс старі батьківські жорна, хто коровай чи вишитий рушник… Отак, як мовиться, цеглина до цеглини і за короткий час скромні гуртожиткові кімнати перетворилися у справжні музейні світильники духовності. Тут розгорнуто багато тематичних експозицій, наприклад: “знаряддя праці”, “етнографія і побут”, “хліб у народних традиціях та обрядах”. А колекція національного хліба різних народів містить білоруські плетенки, грузинські валіпурі, азербайджанські чуреки, вірменські лаваші, латвійські світку-мейзе, російські баранки, а також моравські і сандомирські хлібини. До уваги відвідувачів 42 види весільних короваїв оздоблених випеченими із тіста зозульками, голубками, лебідками, квітами, колоссям та калиною. Кажуть, що весільний коровай треба скоро з’їсти, щоб не засох, бо в молодих життя всохне. Цілушку хліба давали дівчатам, щоб хлопці цілували. Крихти зі столу ніколи не змітали на долівку, а ретельно збирали і давали курям. Пильнували, щоб хліб не падав додолу, а як упаде, то слід підняти, перепросити, поцілувати і з’їсти.
На Україні одвічно існував звичай – у будні і свята на столі, застеленому домотканим обрусом завжди лежала паляниця, прикрита вишитим рушником. Двері до оселі не замикалися і, якщо заходив подорожній, він міг, не дочекавшись господаря, перекусити і взяти на дорогу окраєць хліба.
Дуже багато звичаїв гостинності нашого народу пов’язано саме з хлібом. Дорогих бажаних гостей завжди зустрічають з хлібом-сіллю; з хлібом-сіллю виряджають в далеку дорогу захисників вітчизни, синів, батьків, коханих. Хліб завжди був великою святинею.
Отож цей унікальний музей хліба, який став духовним центром національного виховання студентської та учнівської молоді Богдан Непорадний із допомогою чисельної громади створив ще в 1987 році. А 14 жовтня 1990 року у музейному приміщенні було обладнано капличку, музей освячено і з цього часу він називається “Народний музей Покрови Пресвятої Богородиці”. Я мала щастя бути запрошеною самим паном Богданом на це свято і брала участь у концерті з нагоди цієї події разом із знаменитими артистами. Це стало одним із незабутніх випадків, з яких складається моє життя.
Такий музей виховує в людині почуття гідності, нагадує про історію, звичаї, традиції, навчає скільки коштує хліб-сіль, піт українського хлібороба. Такі музеї – рідкість не тільки в Україні, але і цілій планеті, і книга відгуків заповнена різними мовами.
Відверто кажучи, я б дуже хотіла, щоб усі, хто прочитає ці рядки, якось при нагоді обов’язково відвідали цю святиню – музей хліба у Львові і познайомилися із особливою людиною – директором Богданом Непорадним. Своєю князівською поставою, благородною сивиною, безконечною глибиною доброти в мудрих очах Богдан Непорадний сам нагадує символічний, життєдайний багатий, як сама природа коровай. Від нього завжди почуєш мудре слово, він запалює своїм оптимізмом, енергією жити, творити, любити життя, людей і хліб.
Як були колоски молодими –
То дивились у небо, у простір.
Все здавалось прекрасним і простим,
Вітер, хмари і сонце над ними.
А тепер, як набралися сили,
Як зерном налилося жито,
Мов поважчало в світі їм жити,
До землі свої чола схилили.
Вже не гратися їм у промінні,
Не купатись в зеленому шумі.
Як вже їм не схилятись в задумі –
Цілий світ годувати повинні!
“Гарний наш світ!”, якось дуже по земному сказала мама пана Богдана, відвідавши музей хліба.
Олеся Хромейчук
Студентка Оксфордського коледжу