Переднє слово: бурхливе море одеського шістдесятництва

До “шістдесятників” належить відомий одеський письменник Олекса Різниченко (справжнє прізвище – Різників). Влітку 1958 року разом із групою літстудійців Олекса Різників складає у Первомайську текст листівки, скерованої проти диктатури партії, що починалася словами: "Дорогие друзья и товарищи! К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество виступить против ненавистной диктаторской политики партии й теперешних правителей...”

У кінці листівки було кілька гасел і закликів, як от:

"Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Долой атеистическую пропаганду!"

І підпис: "Союз борьбы за освобождение народа".

        СОБОДЗВІН

І ми листівку змайстрували,

надрукували — й по ночах

        вона, розклеєна, кричала

поміж народу, що зачах.

Вона калатала у вуха,

вона летіла навздогін

        тим, хто тікали, щоб не слухать

наш СОБОЗОН, наш СОБОДЗВІН!

А хтось ловив її жаринку

і, обпікаючися, ніс

її наївну насінинку

        у КДБ, де всівся Біс...

         ...Спасибі їм, що не порвали

і не спалили тих ідей,

які ми щедро розсівали

поміж людей.

Їх пожинали кадебісти,

їх клер судейський споживав,

могли їх свідки гризти-їсти,

їх Час у себе вкарбував.

Спасибі вам, слухняні люди,

що нас, як в школу, — у Явас,

що ми позбулися полуди,

що Правда

                 визволила нас!

(О. Різниченко)

Її було поширено вона була Олексою у дні 7 і 8 листопада 1958 року в Кіровограді, а його товаришем — в Одесі. Через рік, 1 жовтня, Олексу Різниченка, на той час моряка, було заарештовано в Одесі. Трибунал Одеського військового округу засудив обох співавторів акції і відміряв їм по півтора роки у в'язниці суворого режиму.

Рік перебування в Мордовських таборах, де Олекса побачив сотні полонених воїнів Української Повстанської Армії, де він познайомився з раніше не знаними творами Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, М. Старицького, О. Олеся, зміцнив його новопосталі пере конання

60-ті роки в Одесі були роками національного відродження, духовного піднесення. Літературна студія в університеті,   де   Олекса   Різниченко   навчався   в   1962-1968   рр., об'єднувала таких згодом відомих людей, як Г. Клочек, В. Яворівський, П. Осадчук, М. Холодний, А. Колісниченко, О. Олійників, М. Суховецький, О. Шеренговий,  Б. Сушинський, С. Караванський,  Г. Горст, Д. Буханенко, А. Качан, М. Палієнко. Приїздили до Одеси в ті роки Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Вінграновський,  Лесь  Танюк.

Сьогодні у розбурханій атмосфері руйнування — творення, де перше начало здебільшого переважає, дедалі настійніше відчувається ревізія у ставленні до шістдесятництва. Звичайно, потреба переосмислення явища у певній історичній перспективі — самозрозуміла, й ідеалізація шістдесятництва може завдати лише шкоди.

Для Одещини багато чого в шістдесятництві так чи інакше пов'язане з іменем Олекси Різниченка. Ця людина, як і шістдесятництво загалом, — феномен дуже контекстуальний, історично зумовлений, виплеканий певною атмосферою, визначений певними суспільно-психологічними параметрами.

Олекса Сергійович Різників (псевдо – Різниченко) народився 24 лютого 1937 року в м. Єнакієвому на Донеччині. Батько його був родом із села Різниківка Сіверського району Донецької області, мати - з Вільшанського району на Кіровоградщині.

В юнацькі роки  Олекса пережив   окупацію,   бої,   голод.   Коли батько повернувся з війни, родина в 1946-1947 рр. голодувала і довелося покинути Єнакієво та переїхати до м. Первомайська, тоді Одеської області. 1948 року родина переїхала до м. Первомайська

З 1952 року почав друкуватися в районній газеті. У 1954 році Олекса закінчив школу. У 1958 р., після закінчення Одеського державного театрально-технічного училища, одержав направлення до Кіровоградського муздрамтеатру імені М. Кропивницького, де й працював до призову в армію 9 листопада 1958 р.

1968 р. закінчив філологічний факультет Одеського університету, захистивши дипломну роботу «Складівниця української мови», і з того часу залишається вірним мові - уклав «Словник омонімів», проілюстрований віршами-мініатюрами.

У 1971 році почалися арешти по всій Україні. Серед трьох осіб, арештованих в Одесі, був і Олекса Різниченко. Суд відбувся 4-19  травня 1972 року. Він засудив Олексу на п'ять з половиною років ув'язнення, які поет відбув повністю. Цього разу він перебував у знаменитому нині таборі № 36, де згодом помер Василь Стус, де створено музей ГУЛАГу.

Лапате листя клена

схилилося до мене.

Я кленом цим зеленим

вквітчав свою постіль.

В цей тихий вечір синій

я знов до тебе лину,

далека Україно,

і знов молю: "Прости!

Прости, моя кохана,

страднице безталанна,

навіки нездоланна,

дорожча за життя,

що я не знав про тебе,

що я не чув про тебе,

не бачив те, що треба,

за купою сміття.

Тепер я бачу, ненько,

твої хати біленькі,

твої річки бистренькі,

степи твої й поля,

козацькії жупани,

сміливі отамани,

твої відкриті рани

страдали це моя..

(О. Різниченко)

Органи КДБ арештували О. Різникова в жовтні 1971 року уже вдруге,  пов 'язуючи його справу зі справою О. Притики, арештованого 9 липня 1971 року, і Ніною Строкатою-Караванською, арештованою в грудні того ж року. Перший раз О. Різників був заарештований в так  званій демократичній справі. Вже тоді в слідчому ізоляторі він зрозумів, що головна атака Москви спрямована проти тих, хто висувають національну проблему. Слідство тривало півроку. У днях 14-19 травня 1972 року в Одесі відбувся суд над О. Різниковим, Н. Строкатою-Караванською і О. Притикою, який всіх трьох підсудних визнав винними у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62, т. І КК УССР, і покарав їх таким чином, що О. Різників отримав п'ять з половиною років концтаборів суворого режиму, Н. Строката-Караванська — 4 роки концтаборів суворого режиму, а О. Притика — лише 2 роки концтаборів суворого режиму, тому що суд врахував його «політичну незрілість», мовляв, він підпав був під вплив Н. Строкатої-Караванської і О. Різникова, які його використали в антисовєтській діяльності, і він виявив бажання відпокутувати свою вину. Всіх трьох на суді звинувачено  в тому, що «підсудні, поділяючи ворожі до совєтської влади погляди, вели антисовєтську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення  влади. Серед свого оточення вони поширювали "самвидав антисовєтського змісту", шляхом наклепницьких висловлювань вони перекручували совєтську дійсність». Як видно з обвинувачення, то головний «злочин» полягав у самвидавній діяльності.

Працюючи співробітником газети «Народна трибуна» на протязі 1968-69 років, О. Різників, мовляв, зводив наклепи на національну політику в СССР, заявляючи, що немає равноправності між націями,  існує дискримінація українців. Різникову закинули, що літом 1968 року, під часі перебування у своїх батьків в місті Першого Травня Миколаївської області, передав знайомому Мельничукові прочитати документ самвидаву «З приводу процесу над Погружальським» та передав свій вірш «Демонстрація». Його звинуватили в тому, що 1970 року в Одесі поширював виготовлену фотоспособом працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» На суді виступали різні підібрані КДБ свідки, які своїми свідченнями обтяжували підсудних. Так, наприклад, редактор Пархоменко обвинувачував Різникова за те, що він на концерті самодіяльности виступав проти відспіваного «Інтернаціоналу» в російській мові, мовляв, по-українськи звучить він краще.

Поета О. Різникова кадебістський суд загнав у Пермський концтабір суворого режиму. Важка каторжна праця сильно підірвала його здоров'я. В 1974 році існували реальні побоювання, що поет фізично не витримає каторжних мук і не доживе до кінця свого терміну.

Ми всі на рівні живота.

Ну, може, хтось на рівні серця.

А вище — пустота ота,

що безголів'я зветься.

Хто оселедці нам голив?

Стругав — із черепом, з мізків'ям?

Нам стільки стинано голів,

що вже у генах безголів'я!

Усікновеніє глави

у потенційного Предтечі.

Месій косіння, як трави!

Сівба репресій між малечі...

То ж голову угни між плечі!

(О. Різниченко)

І в таборах Олекса продовжував творити, писати. Там  же почав працювати над "Стислим кореневим словником  української мови", над "Словником омонімів". Після  звільнення Олексі Різниченкові було заборонено повертатися до Одеси, проживав у Первомайську, два роки працював електриком, потім у школі-інтернаті.

Одеське видавництво "Маяк" планувало видати збірку  Олекси Різниченка і 1969, і 1971 року, але тоді це не вдалося. Аж 1990 року побачила світ перша збірочка поезій  "Озон", і з нею автора було того року прийнято до Спілки Іписьменників України. Друга збірка "Терновий вогонь" вийшла 1993 року в Києві, у видавництві "Український письменник". Ця  збірка удостоєна премії Павла Тичини (разом з Лідою  Палій із Канади), 1998 року побачила світ третя збірка поезій "Наодинці  з Богом", просякнута любов'ю до рідного краю, вірою у  щасливе майбуття України. Вперше тут надруковані поеми "Мовчиш, Стрибоже?" (1966), "Конище" (1972, у зоні  № 36, Пермщина), "Іллейко, з Бога турейко" (1989). Ця остання призначена для шкільного віку і є спробою відновити старий український княжий епос. Героєм її є Ілько Муромець, богатир з часів князя Володимира, Красного Сонечка.   

 Коли я роздумую над літературним письмом Олекси Різниченка, то відчуваю в живому подиху його творчої спадщини, характер цього чоловіка, не дуже обласканого долею, тертого життям і вже обвіяного осінню літ. Та молодість, як кажуть, живе не в літах, а в душі людини. Цього письменника славить молодість, і пише молодо, і творить у муках своє слово для молодих, бо в нього молодий і непокірний дух. Я б сказав навіть,— гордий дух українця! Ні, не пихата гординя, а висока гідність людини, яка дорожить своїм родом і народом, словом материнської мови і синівською вірністю Україні. Він не прагне всім подобатися і догодити, він у боротьбі за справедливість може бути гострий і колючий, він для надто обережних людина незручна, але за цією зовнішньою гостротою вдачі живе світла душа, яка вміє любити людей, рідну землю, святу правду.

Пасіть овець, кохайтесь на мені,

видовбувайте зразки мойого тіла —

Я зовні сплю! Нутро ж моє в огні,

калата серце променисто-біле!

Не стережіть — а стережіться вже:

не встигнете пробачення просити,

коли в нутрі полосоне ножем

і вибухну шалено на півсвіту!

(О. Різниченко)

Розмова із Олексою Різниченком

ДД: Олексо Сергійовичу, розкажіть про свій “шлях безумної подорожі”: Вашу родину, післявоєнний період, післявоєнну розбудову.

Почну, за звичаєм, зі свого роду. Батько мій народився у селі 1907 року. Десь у 1928-29 році його було розкуркулено разом із сім'єю. Отже, це йому було двадцять один – двадцять два роки, приблизно так, як і мені за першого арешту. Я про це розкуркулення не знав аж до 1973 року. А коли я вже вдруге сидів, то батько приїхав на побачення і каже зі сльозами на очах: "Льоню, що ж це таке? Оці села – Чусова, Всехсвятська, Лисьва –  я  всі пішки пройшов, коли тікав звідси додому, в Донбас". Я питаю: "А це як? А чого ви тут були?" А він каже: "Так нас же розкуркулили". “Чому ж ви мені про це раніше не сказали?” “А ми не хотіли тебе ще більше настроювати проти влади…”

У батька були сестрички – Оксана  і Поліна. Поліну фашисти замурували заживо десь у 1943-1944 році, перед звільненням Донбасу, за допомогу партизанам. Її – живу! – замурували, вона там померла. А Оксана жила ще довго. Ще брат Семен був –  четверо їх було в родині. Розкуркулили їх у Пермську область, де згодом я сидів.

Батько розказував, як вони хазяйнували, як землі ставало все менше.

Мати –  Катерина Іванівна Сологуб, 1905 року, родом із села Людвинка або Осипівка, або Йосипівка, або Юзефпіль. Це те саме слово. А Людвинка –  це недалеко від станції Осипівка, на вузькоколійній трасі від Кіровограда, що на Гайсин іде. Вільшанський район, село Йосипівка. У неї було вісім братів, вже всі покійні. Дуже цікаві були її брати –  мої дядьки. Я їх майже всіх знав, крім тих, хто загинули на війні, –  двох убило на війні, Прохора і Юстима. А дядько Дем'ян жив довго. Ходив до нас часто, холостяк, пияк такий був, козацька натура. Мені запала в душу його розповідь –  це вже коли я почав думати про причини перемоги більшовиків над молодою Українською республікою 1920 року.

Він розповідав: "Прийшли до нас у село у 1918 чи 1919 році гайдамаки. Скликали сход і кажуть: "Хто до нас хоче йти, давайте записуйтесь, ми вас поголимо, буде оселедець у вас на голові". І він записався. Ну, це й мати мені розказувала. Дядько не дуже розказував, а мати казала, що він прийшов додому і каже: "Тату, я в гайдамаки вже записався". Тато це як почув: "Ти що, здурів? Як так? Іди!" Загнав його у підвал, зачинив там, поки ті гайдамаки не вийшли з села. Йому голову побрили, то він, може, з тиждень ховався, щоб не бачили, що він бритий. А трохи пізніше заходять більшовики, зібрали сход і всіх чоловіків, які були, забрали із собою. Вони не просили: хто хоче, йдіть з нами. Вони силоміць забрили всіх, і пішли хлопці,  і воювали за більшовиків –  така в них була тактика. А ми, українці, так м’якенько, ніжно: “Хто хоче –   то йдіть воюйте”. Як от в пісні:

А хто піде з нами – буде славу мати!

Ми йдем за Вкраїну воювати!

А якби ми були всіх юнаків мобілізували тоді, то в нас була б армія, в нас була б сила. Зашкодила м’якотілість українська… А яку б ми мали тепер Державу!

Батько був Сергій Іванович. Його дід прожив сто один рік. Десь у 90-літньому віці зробив собі труну, спав там довгенько, щоб у ній померти. А смерть не приходила, то він порубав ту труну, і ще жив і жив!

Батько  розповідав мені про Пермщину: Тато і мама мені кажуть, що вони тут, на Уралі, мабуть, уже й повмирають. “А ти молодий, тобі жити треба…Отже, тікай”. Виправили якісь фальшиві документи, і ми, шестеро хлопців було нас, по підроблених тих довідках подалися на Захід, до Москви. Ночами їхали на товарняках, а вдень спали десь у тайзі". Батько каже, що він один зі шістьох дістався до Москви. Це була просто дивина. У Москві йому знов  повезло –  був якийсь чоловік, який узяв йому квитка до Єнакієвого.

Тато вважав, що йому так поталанило тому, що він віруючий, що йому допомагав Бог. Він добрався додому, до Єнакієвого. Виходить на вокзалі з вагона і стикається лице в лице з тим, що їх розкуркулював. Той дивиться на батька, батько –  на нього. “А тоді я зметикував – круть! – і втік!”  Довелося цілий рік жити під іншим прізвищем. Почав чимось там торгувати, якимись овочами, а потім став фаховим продавцем. Це була його професія, він усе життя відпрацював продавцем,  “завмагом” –  уже коли вони переїхали в Первомайськ.

Отож батько й мати  познайомилися і одружилися десь у 1936 році в Єнакієвому. Там і я народився 24 лютого 1937 року –  коли ішли розстріли, коли тисячі, мільйони людей убивали. Я іноді так собі маркую, що успадкував чиюсь душу... У мене в збірці "Терновий вогонь" (вийшла 1993 року у Києві, “Український письменник”, за неї я отримав премію Павла Тичини) є такий вірш  на стор. 26:

Родом з тридцять сьомого

У тридцять сьомому, вночі,

Коли із крику, болю, крові

Дитям надії і любові

З'явився я – іще  нічим –

Матерії рухома крихта,

Без тіла ще і без душі, –

Чекали мого вдиху-крику

Десятки душ, іще чужих.

Чиї то крила шелестіли,

Чиї то душі прилетіли,

Кого покинули, чого?

Чом спрагло прагли і хотіли

Дев'ятимісячного тіла,

Іще бездушного мого?

Оці душі, що літали наді мною, –  це ж були ті душі, які тої ночі вирвалися із  розстріляних сталінськими  чекістами заарештованих   людей.

В лютневій лютій заметілі

Палахкотіли, мерехтіли,

Як рваний бурею вогонь,

Роїлись, кублились, сплітались,

Ясними іскрами здавались

Прозорі краплі з рваних ран,

Бо були з коренями  рвані

У їх останньому світанні,

У першому з моїх світань...

…Спадковість полум'я і болю

Народу їхнього, мого.

Мабуть, я їхню долю продовжую собою.

Я народився в сім'ї, де говорили українською мовою. Свідомості національної там майже не було. Ну як, була нормальна свідомість. От що мене завжди дивувало: мати чітко розрізняла: жид, кацапи. "Ну, це ж кацапка! Та ти що, кацапки –  то вони не хазяйки, кацапку не бери, не женись на кацапці, ти що? А то – жид. Їх у нашому селі, у Людвінці, багато було, цілий куток. Тепер усі повиїздили до Гадесів, до Первомайська". Ні ненависті, ні зневаги не було у мами до них, просто, якесь чітке розрізнення – то ми, а то вони. Але й такої гордості за свій народ, яку мають поляки, литовці чи латиші, яку ми хочемо зараз виховати в наших людей, у батьків не було. Вважаю, що це через брак, нестачу або й відсутність національного виховання. Я собі у родині  говорив по-українському.

У Єнакієвому ж я й писати вірші почав. Сталося це восени 1947 року. Нам учителька української мови дала завдання додому – написати твір за словами: ліс, партизани, облава, фашисти, стрілянина, бій, перемога… Я взяв і чомусь написав його віршами. Здав зошит. Другого дня вчителька, бачу, бере з купки мого зошита і каже: “Діти, у нас у класі є поет!” Та й зачитує вголос. З того дня і почали мене обзивати поетом.

У 1944 році поступив я в перший клас у Єнакієвому. Ходив уже в другий клас, як у 1946 році батько вертається з війни.

А треба сказати, що на війну він пішов другого дня, коли її оголосили. Тоді мені було років чотири. Ми на краю Єнакієвого жили, коло нас був торговий майдан. Така пилюка сантиметрів десять-п'ятнадцять глибиною. Я біжу, босий же, чвиркає поміж пальчиками та курява-пилюга, і раптом – я  чую гудки. Усі гудки в Єнакієвому загуділи. Думаю: “Боже мій, Боже мій, що ж це таке?” Прибігаю додому, питаю: "Мамо, що таке?" –  "Війна почалася", –  плаче вона.

Десь, може, під вечір принесли повістку, на другий день батька забрали, він мене на ґерґоші посадив і поніс на станцію. У вагон вони сіли, батько висунув руку з вагона і махає нам, а вагон туди-сюди маневрує. А ми з мамою стоїмо, плаче вона і я плачу –  чи не плачу. Поїхав батько на війну. А через тиждень-два німці підходять ближче, ми з матір'ю взяли якісь речі на тачечку і пішли відступати. Людей іде полем ціла валка на схід. Ідемо-ідемо, лісосмуги,  якесь високе вже  кукурудзиння – далеко ми зайшли, може, кілька кілометрів. Пам'ятаю, дощ був, ночували ми десь у сіні-соломі. Потім німецькі літаки над нами летіли, шугали, стріляли, а потім чутка прийшла: “Куди ви йдете? Вже німці спереду”.

Ми повернулися назад, я підійшов до хати, дивлюся, мій дерев’яний кінь, що вміє качатися, стоїть біля хати. Я на нього сів і качаюся, шаблею вимахую…

Потім прийшли німці та італійці, в чорному вдягнуті. Почалися місяці окупації. Щоб рятуватися від облав, мама придумала таку хирість -  десь вона дістала аркуш паперу з написом німецькою, що в хаті є хворий на тиф. Пригадую, як під час облав мати садила мене на підвіконні, я того папірця притуляю до шибки, німецькі вояки підійдуть до вікна, прочитають, щось погиркають і йдуть геть. А мати ховається, аж під ліжко залазить, думає, може увірвуться в хату. Але вони прочитували і йшли собі геть.

Пригадую ці десятки, сотні бомб, снарядів, патронів, що валялися по вулицях, а ми, хлопчаки, те все розбирали, той порох палили. Він горить, стрибає. Всякий же порох був – і такі трубки великі, і маленькі, і пісочок –  усе дитинство минуло серед оцього. 

Восени 1944 року поступив я в перший клас у Єнакієвому. Пригадую високі терикони, я з них любив дивитися на місто – малесенькі автобуси, малі люди! І вітер сильний дме! А донизу я іноді з’їздив на портфелі чи на якійсь дошці. Захоплюючі були моменти!

А батько мій вернувся аж у 1946 році. Він трохи у фашистському полоні був і, мабуть, ще в якомусь радянському таборі, під Москвою сидів. Пригадую, ми того року в маминому селі гостювали, у Людвинці. Це було літо, я грався собі з Валіком, двоюрідним братом. Прибігають і кажуть мені: "Твій батько вернувся, до тьоті Віри йди!" Я приходжу, стривожений і роз’ятрілий,  він мене впіймав, отак на руки підняв, обійняв, притискає до себе. Я до нього почав говорити на "Ви", бо ж якийсь незнайомий, очужілий дядько… До мами я говорив "ти", а до батька на "Ви". Так усе життя і говорив на "Ви". А до матері почав говорити на "Ви" в 1961 році, коли повернувся з першого ув'язнення. Бо усвідомив такий закон  наш,  український, що до  мами і тата діти звертаються на “Ви”. А я став українцем у 1960 році… Втім, я ще до цього дійду пізніше...

Отак і живемо... Батько обіцяв Богові, що, як вернеться додому живий, то народять дитину. І народилася таки сестричка Валя. Мамі на той час було вже сорок два роки –  мене вона народила в тридцять два, а сестру в сорок два, на десять років Валя молодша.

Рочок їй –  а голод у Донбасі страшний, у нас нема що їсти. Макуха –  я ходжу, кусочок макухи смокчу, як цукерку. А коли варимо макуху –  вона так булькає, булькає! Ми ложкою їмо ту розпарену макуху, як делікатес якийсь. Одного разу мати знайшла піввідра очисток з картоплі і каже: "Це під рестораном викинули". Вона їх принесла, перемила, якось подрібнила, спекла котлети. Я взяв ту котлету, почав їсти, а воно не йде, не ковтається!  Ті шкурки, одна на одній, стали мені поперек горла, я почав блювати, виригувати їх. Мати заплакала і каже батькові: "Ні, так ми не проживемо. Їдьмо на мою батьківщину".

А в матері в Первомайську були якісь родичі, вона ж родом з Кіровоградщини, Вільшанський район, село Людвінка, за 25 км від Первомайська. Якийсь “хазяїн” –  так ми називали родича, в якого ми спинялися. Це була весна 1948 року, Валя ще  маленька. Приїхали в Первомайськ поїздом. Зійшли на станції Голта, а до “хазяїна” треба добиратися на Орлик, через дві річки, які звуться  Бог і Синюха. Мости через них стоять при самому їхньому злитті –один міст на Богопіль, другий зразу ж з Богополя на Орлик. Мости там дерев’яні, кожного року їх зриває при скресанні річок. Якраз це сталося перед нашим приїздом. Ходили понтони – великі човни десь на 40-50 людей. Ми з труднощами сіли на понтона, перебралися на той бік. Прийшли до “хазяїна” і стали там жити. Батько пішов шукати роботу десь у магазини, а мене віддає в школу. Біля нас була 12-а школа, російська. Він каже: "Знаєш що? Йди в російську школу. Тому що доведеться поступати в інститут, а там усе по-руськи, то тобі буде легше".

Ну, я – що? Віддав мене батько в російську школу, і там почалися мої муки на не один рік. Я ледве дотягнув весняну чверть: я ж російської мови геть не знаю. У Єнакієвому, в українській школі, я був круглий відмінник, а тут я упав на трійки, на двійки, бо не знаю, що то є “умноженїє, дєлєніє”…

Але, з гріхом пополам, за літо, за осінь я трошки призвичаївся і навчався собі в цій школі.

Через рік ми переїхали з того Орлика на Богопіль –  це між Бугом і Синюхою. До речі, Буг –  це польська назва, а наша древня назва була Бог. Тут Бог і Синюха зливаються, між ними Богопіль –  не Бугопіль. У назві Богопіль збереглася стара назва річки БОГ!  Тобто, Боже місто чи місто на Бозі. А  недалеко від нашої хати – школа № 17, українська. Батько, замість того, щоб перевести  мене сюди, в українську школу,  тримається 12-ї,  російської: "Ні, ходи туди". Це мені через річку Синюху ходити. Я там так і продовжував навчання. Лише щовесни, коли зривало мости, я ходив до 17-ї.

А в 17-й школі вчилися Микола Вінграновський, Віталій Колодій –  це ті хлопці, з якими я зустрівся і ближче зійшовся в 1952 році, коли  Василь Полір'янович Годований по всіх школах пройшовся, зібрав поетів і створив літературну студію –  спочатку при бібліотеці, потім при газеті "Прибузький комунар". Ми туди ходили –  Андрій Ярмульський, Віталій Колодій, Микола Вінграновський –  це ті, що згодом стали членами Спілки письменників.

Ще у Єнакієвому ж я теж почав писати вірші. Сталося це восени 1947 року. Нам учителька української мови дала завдання додому – написати твір за словами: ліс, партизани, облава, фашисти, стрілянина, бій, перемога… Я взяв і чомусь написав його віршами. Здав зошит. Другого дня вчителька, бачу, бере з купки мого зошита і каже: “Діти, у нас у класі є поет!” Та й зачитує вголос. З того дня і почали мене обзивати поетом.

Навчаючись у цій російській школі, я й писав російською мовою, рідше - українською. Перший вірш надрукований у 1952 році у районній газеті “Прибузький комунар”.

1953-й рік – смерть Сталіна. Наша класний керівник зайшла в клас з такими страшними, заплаканими очима: "Діти, помер великий вождь Сталін!" Тут же, коли дівчата заплакали, я сів, узяв ручку і почав писати вірша:

Клянемся Вам, родной товарищ Сталин,

Что Ваше дело будем продолжать.

...Я не знаю, чи можна мене за це засуджувати, але я в глибині душі знав, що Сталін –  це антихрист. Мені так мати казала: “Сталін –  це антихрист, Ленін –  це антихрист. Але в школі –  ти дивися, про це нікому не кажи. І знай, що Бог на світі – є”. "Отче наш" я знав, вона змалечку мене привчила, ще з двох чи з трьох років я все це знав, у церкву ходив, коли можна було. Але коли я в школу пішов, вона каже: "Ти ж дивись там, не обмовся, що Бог є, що ти віриш у Бога. Якось обходь це питання, промовчи. А Сталін, Ленін –  це антихристи, це банда, яка все захопила і знищила!" І казала про число 666, що воно є в Леніна. Батьки завжди ходили в церкву і не боялися цього, хто б їм що не казав: "Ми віримо в Бога і ходимо до церкви". Сусіди деякі насміхалися. Комуністка одна була, весь час дорікала: "А-а-а, в церкву ходите?" Коли Паска (Великдень), Різдво –  це для матері найбільші свята. Перше травня і Жовтневі –  вона цього не визнавала і ніколи до них не готувалася –  та, хіба то свято? Ну, як зайде хтось, то щось приготує. А Паска, Різдво Боже – це тиждень, два готується, м'яса купує, батько почеревину  приносить з базару, начиняє, мочить зі спеціями, варить. А на Різдво ми ще й свою свиню різали. І я так звик собі, знав, що це великі свята.

Мати знала всі релігійні свята, вона не по числах жила, а від свята до свята: "Оце Маковія буде, а це те, те, те". Вона як побачила оту книжку Воропая, то каже: "Усе це в нас у селі збереглося". Все вона знала, і вони з батьком цим жили. Боже, це ж як вона померла –  то це ж померла ціла культура, цілий всесвіт української культури з нею відійшов! У неї все українське  було органічним, природнім. Така її органічна українська культура.

Одного разу я стояв на вулиці і читав газети, бо я дуже любив читати. Це з дитинства. Я вже десь із 1948 року в Первомайську почав купувати книжки. Батько дає мені на кіно, чи булочку, а я йду собі купую книжку. Особливо я любив технічні книжки, астрономічні, природничі – про  Місяць, зірки планети. Вони були такі тоненькі, але змістовні. Я цілу серію їх назбирав. Вони в мене досі лежать, ще й на кожній написав рік, коли яку купив.

Я часто приїздив до  Первомайська. Там була літстудія, я зустрічався з хлопцями, читали вірші, розмовляли на різні теми. 

А в лютому 1958 року я закінчую своє театральне училище і одержую призначення в Кіровоградський український музично-драматичний театр імені Кропивницького. У квітні влаштовуюсь на роботу електроосвітлювачем, виписують мені  трудову книжку. Знайомлюся з хлопцями, дають мені гуртожиток на центральній вулиці Кіровограда –  той будинок зараз знесли. Живемо вчотирьох: Черьомушев Григорій, хорист, уже помер заслуженим артистом.  Кубишкін, теж  артист-початківець і Андрій, з села Аджамка. Оце вчотирьох живемо в одній кімнатці.

Одного разу стою я за лаштунками, біля свого прожектора, іде "Наталка-Полтавка". Артистка співає: "Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються". Вона так гарно співає, такою красивою мовою, аж у мене сльози на очі навернулися. Опускається завіса, вона нахиляється до своєї ноги і каже: "Ах, чорт, как я ударилась". Це мене так різонуло, думаю: тьфу, що ж це таке –  “Ах чорт, как я ударилась”. Ці слова лунають мені досі, вже 42 роки. Це теж було поштовхом до українськості. Десь я на якомусь аркуші записав:

     Я забув українську мову

     Я забув Запорізьку Січ.

     Як мені повернути знову

     Ту свободу і рідну річ?

ДД: Олексо Сергійовичу, розкажіть, будь ласка, про свої арешти життя.

І ось настає 1 жовтня 1959 року. В цей день зробили обшук у Швеця Станіслава і в мого батька в Первомайську, у Володі Барсуківського в Одесі, а до мене приїхав у військову частину підполковник Мєнушкін. Я якраз сидів за своїм екраном, спостерігав за кораблями, які заходять-виходять до-із Одеського порту. "Иди, Алексей, тебя вызывают".

Я приходжу, стоїть у дворі наш старлей, з собачкою грається і таким довгим поглядом на мене дивиться. Кажу: "Що таке?" –  "Там, у мене в кабінеті. Зайди". –  "Хто там", –  питаю. –  "Підполковник". Я заходжу: "Товарищ подполковник, матрос Резников по вашему приказанию прибыл". –  "Как звать?" –  "Алексей Сергеевич". –  "Год рождения". –   "1937". –  "Обыск мы пришли у вас делать". Кажу: "Обыск так обыск. А що таке?" –  "Это вы должны знать сами". Кажу: "Я не знаю". –  "Не знаете?" –  "Не знаю". –  "Ну идем". Зайшли ми в кубрик, у мене ті папки лежали під подушкою, матрацом. Вони їх вилучили, описали, оформили протокол. З ним ще два товариша ходять, праву руку опустивши в кишеню –  мабуть, там пістолети були.

Повели мене в їдальню, в камбуз, я там ще поїв, хлопці мені компоту налили дві чи три здоровенних кружки –  дуже добрий компот у нас варився. Я п'ю і думаю: "Ну, це вже все, останній раз". І коки-повари розуміють, бо чутка пройшла –  все. Ми йдемо далі від нашої військової частини – стоїть "Волга". Менушкін сідає спереду, ці два по боках, я між ними посередині, поїхали. 16-а станція далеко, їдемо в центр міста до вулиці Бебеля. Я їду і думаю: “Боже, це вже все! Мабуть, років десять дадуть, а може й розстріляють... Ну, років 10-15 повинні дати”. Їду я, прощаюся з Одесою...

Приїхали ми на вулицю Бебеля, в КДБ. Масивні двері... Цей будинок на весь квартал. Про нього в Одесі кажуть, що він найвищий, тому що "из него видно Магадан и Соловецкие острова". Зайшли. "Ну що?" Вийняли з кишені годинник, забрали шнурки, пояс. Я у морській формі. Сиджу день у камері, ніч –  це ж дають  мені відчути, куди я потрапив...

На другий день викликає Мєнушкін: "Ну, так что, Алексей Сергеевич, вы вспомнили, за что?" Кажу: "Ні". – "Эх, напрасно вы, надо рассказать бы". Кажу: "Я не знаю, про що розказувати". –  "Ну, тогда что, давай допрос начнем?" Здається, тоді мені пред'явили ордер на затримання і почали допит підозрюваного.

- У  вас есть стихотворение "Вам". Тут такие вот слова:

Вам, не знающим с жира делать что,

                                               Тратящим тысячи на пустяки, -

           Как вам не стыдно отделываться мелочью,

 Брошенной в ладонь народной руки?

                                               О ней толпы крика гуляют везде,

                                               лезут в глаза, в уши и рот,

       А шепотку о том, что вами народ раздет,

                                               Не откроют даже ворот…

Скажите, кто это люди, которые не знают, “с жира делать что” и “тратят тысячи на пустяки”?. Кто эти люди?"

Я відповідаю:

–            Спекулянти. Є спекулянти, які торгують і обдурюють людей".

–            Алексей Сергеевич... - докірливо хитає головою. Але пише, записав.

– У вас есть рассказ "А все-таки хорошо". Там написано, что нам нельзя обгонять Америку, потому что голый зад виден будет, латки побачать. Что вы имели в виду?"

– Ну, це може якийсь анекдот, для сміху я написав.

–            Значить, ви нічого не знаєте, ні до чого не признаєтесь?"

– Так.

– Ідіть.

Я пішов, сиджу ще день. Мене завели в камеру, кажуть: "Что, самому, скучно сидеть тут? Бери вещи". Переводять в іншу другу камеру. Заводять –  накурено! Сидить один, якийсь “в’язень-схимник” дивиться на мене: "Володя Крижановский. Здоров". –  "Здоров". Він мені розказує свою справу, а я про свою нічого не говорю. Якось я інтуїтивно знаю, що або підслуховують, або він стукач –  я йому нічого не кажу про свою справу. А він розказує, що він із Бобринця, з будинку культури художник. Дивлюся –  щось він на художника не схожий, дуже якийсь “приблатньонний”. А це ж легенда спеціально під мене, що наш Кіровоградський театр їздив туди виступати. "Ну, я знаю артиста –  там такой артист, там такой артист есть". –  "А за що ж тебе взяли?" –  питаю. –  "Да ты понимаеш, я нарисовал рожки Сталину –  портрет Сталина стоял, а я ему рожки нарисовал, а потом испугался и закрасил. А потом краска облупилась и рожки стали видны. Кто-то донес, пришли меня взяли". Кажу: "Так Сталіна ж розкритикували, вже культ лічності розкритикували –  то чого?" – "Так это же я надеюсь, что меня выпустят –  разберутся и выпустят. И там еще какие-то наркотики у меня были. Оце ж я їздив..."

Ну, думаю, це підсадили. Що його повезуть в Одесу шукати будинок, де йому давали ті наркотики. А сам пише листа, ховається і пише листа. Десь і конверта дістав, чи в нього спеціально був. “Я напишу, візьму з собою, а там десь кину на землю, люди піднімуть, побачать, що конверт адресований, і вкинуть в ящик”. Це щоб і я щось написав –  таку тюльку під мене жене. Але я йому нічого по суті справи не розказую. (Цікаво б тепер глянути на документи, що він говорив їм).

Але отут починається те,  як я духовно вдруге народився, як я став українцем...

Минуло два тижні. 15 жовтня 1959 року в Мюнхені вбивають Степана Бандеру. Дають на другий день газету "Правда", я там читаю –  там отака маленька заміточка: “В Мюнхене умер Степан Бандера, предводитель ОУН”. Наступного дня викликає мене слідчий і каже між іншим: "Знаєш, там у Мюнхені Степан Бандера вмер". Кажу: "Та я знаю". –  "Откуда?" –  "Та мені газету давали, прочитав уже". Слідчий починає щось там говорити, я йому односкладово відповідаю. Хоча зі мною в училищі навчався один старший за мене чоловік, який розказував, що служив у військах НКВД і придушував, стріляв оунівців, бандерівців. Отаке я уявлення мав. У національному відношенні я був абсолютний нуль. Слідчий, видно, це зауважив і вони десь у своїх кадебістських анналах записали, що національного моменту в мене нема. Та й листівки по-руськи написані. Так вони собі відзначили і передають справу в суд.

А в мене починається робота. Може, як у тому вірші про душі розстріляних... Може, оце душа Степана Бандери десь черкнула мою душу...

От читаю книжку Іллі Еренбурга "Роки, люди, життя". В одному місці Ілля пише так: “Переїжджаю з Франції в Бельгію. Висять лозунги: "Илью вон, не пускать Илью сюда!" –  на французком языке, потому что, как известно, в Бельгии говорят на французком якыке”. Це мене як струмом ударило. Два ліжка отак, якраз цього Крижанівського не було –  десь його викликали. Я починаю бігати по камері від дверей до вікна. Думаю: як же так –  мова французька, а дві різні держави? А в нас дві мови –  а “на віки вічні з руським народом”? То як це так? Боже, це ж якась дурниця, так не може бути!

День, два ходжу, думаю. Попалася книжка Івана Франка, переклади на російську мову. Гарні переклади, така книжка груба, сторінок на 400-500. Читаю “Тюремні сонети". Стрічаю я там сонет, який я зразу ж вивчав напам'ять, тому що дуже яскрава паралель із Совєтським Союзом була. Він писав про Австро-Угорщину, а я думаю, що це ж про Совєтський Союз написано

Потім ще щось прочитав, але, в основному, це все відбувається на рівні моєї душі і розуму, це все думки. Я доходжу до висновку: Боже, який же я дурень! Україна ж у неволі, Україна пригноблена, а я вчу напам'ять вірші Маяковського, листи додому пишу по-руськи, коли батьки не знають російської мови.

...Двадцять один рік я прожив на світі, і все це пішло в нікуди, це все даром. Я ж геть не знаю української культури, я не знаю літератури, історії –  це ж усе треба вчити! Отакі думки мене гризуть листопад і грудень.

Три місяці тривало слідство. Ну, того Крижанівського звільняють, я йому дав свою домашню адресу. Він їздив, щось там у батька випросив чи вкрав, гроші позичив –  25 рублів. Не оддав, утік. А мама в мене була така підпільниця: "Я ж кажу: "Серьожа, не треба!" А батько посадив його за стіл, сто грам йому наливає –   "Він же сидів з Льонею в камері!" Розпитує, як. Мати каже: "Не смій, вижени його, це якийсь брехун. По ньому видно, що брехун". Така в мене мати була, підпільниця. Потім це все життя вони згадували і розказували.

Закінчується слідство. І Стасика Швеця були заарештували, та на другий день випустили. Виявляється, що батько знайшов у нього в кишені листівку, побив його, ту листівку спалив –  так вони офіційно кажуть. А я думаю, що він її в КДБ здав і з того почалося слідство, бо інакше б вони на нас ніяк не вийшли. Хоч і шрифти всіх машинок в Одесі знімали, але ж листівки друкувалися в Первомайську. Я так думаю, але правди не знаю. А Стасик Швець мені й зараз каже: "Ну, мене батько сильно побив, і я потім теж помітив, що стежать".

Закінчилося слідство. Нам “шиють” дев'яту статтю –  “організація”, і сьому статтю –  “антисовєтська агітіція і пропаганда”. Це статті Основ, які щойно вийшли, де найбільший строк –  15 років. О, думаю, вже добре, не дадуть мені 25. Везуть на суд –  на Короленка, 17, у військовий трибунал. Нам сказали, що нашу справу передали в трибунал, тому що я  військовий моряк-матрос.

 Добре. Викликали мене 1 січня 1960 року і питають: "Ви з Барсуковським сварились?" Кажу: "Та ні". – "Не маєте претензій, в одну камеру вас можна?" –  "Можна". –  "Це щоб другу камеру не займати. Ми вас у тюрму переведемо, щоб вам сюди їжу на двох не возити і охорону не тримати спеціально для вас”.  –  Кажу: "Ваше діло".

Нас переводять в Одеську тюрму, бо виявилося, що ми тільки вдвох у КДБ сиділи. До речі, до Володі теж був підсаджений стукач, “насєдка”. Зводять нас разом. Я заходжу і кажу: "Володя, добрий день". Не кажу “Здраствуй чи привіт”, а кажу “добрий день”. Він відповідає: "Добрий день". Я вирішив його зразу попередити: "Володя, ти знаєш, я на українську мову перейшов". І пояснюю йому, чому, що ми українці, а говоримо російською –  то це якась ненормальність. Він каже: "Я теж по-українськи можу". –  "Так ти ж одесит". –  "А в мене мати з села, ми вдома говоримо українською".

Все... Ми починаємо вчити нашу мову: радіоточка у камері висить – тільки якась українська пісня, то я пишу перший рядок, він пише другий рядок, я – третій,  він – четвертий. І встигаємо записати всю пісню, вивчаємо і співаємо. Через те я зараз знаю дуже багато пісень від початку і до кінця. Я з дитинства дуже люблю співати. От у мене така натура –  чи це, може, така риса українська –  чи я копаю, чи сапаю, що б я не робив, іду, навіть розмовляю з кимось, а в мене весь час крутиться якась мелодія. Я себе ловлю на цьому: тьфу ти! Переключаю себе, а через кілька хвилин знову якусь мелодію наспівую –  вже іншу. Темп мелодії залежить від темпу моєї роботи: буває, що швидко йдеш: "Дощик, дощик, крапає дрібненько...". А якщо повільно, то я заспіваю: "Ой не пугай, пугаченьку..." Якась співоча суть моя. Сидимо ми в камері, співаємо, сльози на очах, плачемо.

15 лютого 1960 року викликають нас на суд. Суддя – полковник  Горбачов,  два підсудки. Дали нам якихось адвокатів. Я у морській формі. Починається суд, викликають свідків. Яшаєв, Мокляк, Гапонов –  ці зі мною служили. І Рощин. З Севастополя декого привезли. Ось привели Волохова, допитують, що я йому давав листівку. Все детально розбирають. Суддя попався розумний, мудрий такий чоловік. Він усе розібрав детально. Прокурор виступив, попросив чотири роки мені і три роки Борсуківському. Я думаю: ти диви, це вже легше –  не десять років, а чотири. Але все одно це багато. Я вийду –  мені буде 25…

Завтра я маю говорити останнє слово. Я півночі не сплю, я сиджу, ходжу по камері і складаю-пишу вірша. Ну, щось мені хочеться отакий вірш написати. Я, по-моєму, і мав на увазі, що прочитаю їм на суді. Привозять нас до трибуналу. Суддя каже: " “Подсудимый Резников, ваше  последнее слово". Я встаю і питаю: "А можна, я вірша зачитаю..."

ДД: Отже, так розпочалося Ваше перше “турне”?

Повернулися ми в камеру, сміємося з Володею, радіємо: "Слухай, це ж усього півтора року –  а ми вже ми півроку, по суті, відсиділи. А ще будемо місяць ждати, поки той напише протест”.

Сидимо в тюрмі ще місяць чи півтора, ждемо. Приходить відповідь  із Верховного Суду: “Оставить в силе, полтора года. Все, готовьтесь на этап". – "Куда?" – "Там узнаете". Батько, мама приходить на побачення, приносять нам передачі. Життя пішло веселіше. Ти, мабуть, не знаєш, ти ж молодший, що в 1960 році сидіти було набагато легше, ніж стало через рік. Ми в таборі навіть гроші мали в кишені. Приходив у табір фотограф, ми платили, він знімав нас. У мене ж є фотографії –  Бабич Сергій і Андрушків Володя мені прислали карточку, де ми стоїмо вчотирьох. Ми фотографу платили в таборі готівкою –  це ж анекдот! Що пізніше робилося, ти знаєш.

Словом, збираємося ми на етап, їдемо в Харків, через Первомайськ, дивимося на свою батьківщину... Їдемо, співаємо пісні. От у Харкові, по-моєму, до нас приєднується Андрушків, а він уже ж підкований, каже: "Хлопці, а ви що, з Одеси?" –  "Так". –  "А чого ви українською говорите?" Кажу: "Ми ж українці". Він на нас дивиться –  може, думає, що ми підіслані, а ми на нього думаємо, що, може, він підісланий. Але куди ми подінемося? Їдемо вже втрьох. А в нього посправник Процюк, по-моєму. От переїжджаємо кордон України. Тут вперше побачив, що таке Росія. Україною їхали –  біленькі хатки, садочки, краса така, а там уранці дивлюся –  що таке? Голий белебень, стоїть якась чорна хатка, жодного дерева, хвіртка перекошена.

Як Міцкевич писав, що покладуть кілька тих бровен одне на одне і зовуть це домом, а кілька таких домів називають гродем. У нього є "Droga do Rosji": "Kraina biala, pusta i otwarta, jak zgotowana do pisania karta" –  прекрасна поема. І ось я пишу віршик:

Жевріють на обрії зорі,

І місяць, самотній юнак,

Когось вигляда на просторі,

але не знаходить ніяк.

   Мовчать тополеві алеї,

Схилилися верби сумні,

Верхів`ям своїм над землею

Вклоняючись низько мені.

   Прости, дорога Україно,

я кидаю вперше тебе,

незвідана доля закине

мене за Уральський хребет…

  Чарівнії ночі духм`яні,

як довго не бачити вас?

Як довго в важкому чеканні

Вбирати в багаття прикрас?

   Як довго надією душу,

жалем і тугою палить?!

Я вірність тобі не порушу.

Та серце щось дуже щемить..

   Про тебе там хто нагадає,

чарівна веснянко моя?

Лиш місяць, що зараз сіяє,

І там буду бачити я…

Пригадую, написав у таборі на Зелені свята такого вірша:

А це на Зелені Свята у таборі:

Лапате листя клена

Схилилося до мене,

я кленом цим зеленим

Вквітчав свою постіль.

В цей тихий вечір синій

Я знов до тебе лину,

Далека Україно,

І знов молю: “Прости!

Прости, моя кохана,

Страднице безталанна,

навіки нездоланна,

дорожча за життя,

Що я не знав про тебе,

Що я не чув про тебе,

Не бачив те, що треба,

За купою сміття.

Тепер я бачу, ненько,

Твої хати біленькі,

Твої річки бистренькі,

Степи твої, й поля,

Козацькії жупани,

Сміливі отамани,

Твої відкриті рани,

Страдалице моя…

А я співав про квіти,

про сум душі своєї

І мову, рідну мову

Вже починав втрачать.

Дозволь же над тобою,

Над долею твоєю

Оновленому серцю,

Коханая, ридать”.

Ну, звичайно, Ви чули про Сашка Григоренка із Дніпропетровщини, село Бородаївка. Він син учителів. Це унікальний чоловік. Боже, який це був поет! Це Симоненко, це Вінграновський, це Стус з нього був би –  це колосальний чоловік! Ми з ним здружилися: я пишу вірші, він пише. Ми гімнастикою йогів займаємося. Ще коли я сидів у КДБ, то в мене була книжечка "Вправи йоги", українською мовою, переклад з болгарської. Я щодня по ній займався, навіть навчився робити "лотос". Щось місяців три чи чотири виламував ноги, поки навчився робити "лотос". Стійка на голові –  все це я робив по півгодини. Причому ж у камері сидиш, там нема чого робити, то я зранку, ввечері, вдень. А тут Сашко. Ми йдемо за барак, станемо –  дихання, нахиляємося, сідаємо. Вправи робимо. Сашко Григоренко –  Боже, Боже, Царство йому Небесне, яка людина була! От він написав такого унікального вірша:

БАЖАНІЙ НАРЕЧЕНІЙ

Ти мене полюбиш не за пісню,

Ти мене полюбиш не за вроду –

Ти мене полюбиш за залізну (зітхає)

Відданість вкраїнському народу.

Бо й для тебе іншої любові,

Відданості іншої нема,

(я не можу спокійно про нього згадувати)

Бо пісенній придніпровській мові

Поклялась ти в вірності й сама.

І коли я душу буревісну,

Переллю в живе  життя своє,

Ти тоді полюбиш і за пісню,

І за вроду, вже яка не є!

От хто міг в 1961 році сказати: "Ти мене полюбиш за залізну відданість вкраїнському народу"? Як це просто, як геніально сказано! Я цих слів не забував ніколи. От жаль. Був би з нього Вінграновський. Слухай, це така горда постава, мого росту. В нього така постава, як у Вінграновського. Гордий хлопчина...

За що він сидів? Йому дали три роки. Він служив в Угорщині і там написав вірші про повстання. "Піднімає прапор Імре Надь!" Прочитав їх хлопцям, а на ранок його взяли. Судили за ці вірші, дали три роки –  за те, що він підтримав повстання в Угорщині, яке він мусив придушувати. Цей Сашко такі гарні вірші писав, і так легко. Він міг за день два-три вірші написати. У нього все було нормально, хлопець із села, тільки в армії служив, і все. Батьки в нього були вчителі, так що він був інтелігентний хлопець, розумний. Переживав, що в нього ніс кирпатий. Він його часто згадує у віршах: "мій кирпатий носик". Гордий, впевнений хлопчина. Якраз отаких совєтська банда і знищувала.

Незабутнього вірша присвятив мені Сашко:

ОЛЕКСІ

В краю чужім звела нас доля,

Мабуть, для того, щоби ми

Сказали людям правди голі

І збереглись самі людьми.

І ми йдемо шляхом чесноти,

Йдемо без гімнів і без од,

Щоб нам не міг очей колоти

За лицемірність наш народ.

У світ письменства, світ строкатий

Ми переступимо поріг,

І мусим те удвох сказати,

Чого до нас ніхто не міг.

Щоб наше серце променисте

До читача могло дійти,

То мушу я творити змісти,

Творити форми мусиш ти.

Слова незвичні, дивні теми,

Не чута досі гострота –

Хай все це з віршу, із поеми

У душі людські заліта.

І як би деякі не злились,

Нам будуть слати і хвали,

Бо, друже, так уже судилось,

Щоб ми поетами були.

Та не забудь, що в дні похмурі

Звела нас доля, щоби ми

Були в своїй літературі

Крім всього – чесними людьми!

21.07.1961 р.

Пишемо ми собі вірші. Там у книжці "Наодинці з Богом" є вірш, який він мені присвятив. Що ми прийшли в літературу, то перш за все повинні бути порядними людьми. А: "Олексо, я буду творити змісти –  творити форми мусиш ти". Бо він мене вважав трошки формалістом. Він писав традиційні вірші. Він листувався з Гірником. Я вже двічі говорив із сином Гірника, але ж ти бачиш, що який він чоловік, цей Гірник. Він каже: "Усі архіви забрала мачуха, я, –  каже, –  не знаю, де вони тепер". –  "То знайди, –  кажу, –  листи Сашка Григоренка". Цей Гірник, батько, теж був героєм, бо він писав Григоренку в табір! Сашко іноді приходить: "О, Олексо, лист від Гірника прийшов! Ось він розглядає мої вірші і хоче надрукувати у "Літературній Україні".  Синок Гірника нічого не може знайти.  А до мачухи я не дійду. Я вже з Осипом Зінкевичем говорив, щоб вірші Сашка видати окремою книжкою. У мене є багато його віршів, на ксерокопію я зняв цілий зошит.

Я вийшов з табору 1 квітня 1961 року. У Москві я чогось не зміг залишитися навіть на ніч. Узяв квиток і втік із Москви. Приїхав додому, а тут Пасха, Великдень. Боже мій, мати наготувала всякої їжі! А я привіз п'ять чемоданів книжок –  дерев'яні чемодани, які зеки самі роблять. Прекрасні такі чемодани, гарні, з кутасиками металевими! Я привіз ті книжки, викладаю, за стіл сідаю. Мати подає на стіл м'ясо, а я кажу: "Я не їм м'яса". Батько наливає чарку, я кажу: "Я не п'ю". –  "Що таке, що з тобою, ти що?!" А мати ж так готувалася до кожного релігійного свята, оце м'ясо  запікає, почеревок начиняє. Але ж то мертвечина –  я не їм. "Що з тобою?!?"

 А в зоні один хлопець сидів зі мною, який не їв м'яса. От він борщ їсть, де варилося м'ясо, а саме м'ясо мені віддає. Каже: "Я вегетаріянець". Потім я і в Ганді прочитав, “Моє життя”, що таке вегетаріянство. Та й вирішив на собі спробувати…Так я мучив батьків дев'ять місяців. Ну, мати все не могла звикнути, що я тільки вінегрет їм, капустку. “Боже, ну що ж це таке?” Вона просто плакала. А батько каже: "Не п'єш, то й добре. Хай, нащо воно тобі треба, не пий. Але ж м’ясо треба їсти!". То я довго не пив, а м'ясо почав їсти, по-моєму, аж через дев'ять місяців.

Влаштувався я працювати на гранкар'єр. Я електрик-освітлювач, а тут електриком влаштувався, працюю. Та через два місяці я поїхав в Одеський університет, на філфак, тому що я твердо постановив:

Інше життя зібрати маю,

І я клянуся, що зберу...

Тобто на філфак, українську мову треба вчити. Потім я шкодував, але тоді –  був певен, що мушу мову вивчити, історію України знатиму, письменників буду знати. Приїхав я, а там деканом був Іван Дузь. Він подумав день, чи порадився в КДБ  і на другий день каже мені: "Ти знаєш що, попрацюй рік, а на той рік приїжджай поступати". –  “Добре" - кажу. Я рік працював на кар'єрі електриком, взяв характеристику, і в 1962 поступаю в Одеський університет на заочний факультет, тому що грошей нема, щоби вчитися на стаціонарі. Я вже старий, то й, думаю, поступлю на заочне.

Звернув я увагу на чоловіка, який був найстарший серед нас. Йому тоді, в 1962-у, було вже 42 роки. Ми складаємо екзамени. Дивлюся, дівчата до нього липнуть: "Святославе Йосиповичу, Святославе Йосиповичу, не йдіть поки що складати. Не йдіть, допоможете нам". Це був Караванський. Він умів шпаргалки дуже гарно передавати. Це ж він у тюрмі відсидів 17 років, то й навчився, а тепер допомагав дівчатам. Ми вчилися з ним до 1965 року. Дівчата всі оті іспити не йшли складати без нього. А йому ставлять п'ятірки запросто. Викладачі знали, хто він, мабуть, здогадувалися. Він же ерудит, публікує в журналі "Україна" “біографії слів”. Публікує переклади Шекспіра з англійської. Усі викладачі прихильні до нього.

Минув рік. У 1963 році я переїжджаю до Одеси. Там у мене були друзі. Мабуть, вони підіслані, я не знаю, але разом з ними переїжджаємо в Одесу і живемо в одній квартирі. Вони на юридичному факультеті вчаться. Один там дуже в КДБ хотів, та його щось не взяли, бо він гуляв чи пив. Отже, вони юристи, я філолог, а живемо разом. З труднощами зробили тимчасову прописку. Я влаштувався в “Одесаенерго” працювати електриком. Ходжу по Одесі, міняю лічильники. За день треба щось двадцять штук поміняти. Я це встигав, а потім у мене вільний час. Я собі йду в університет на лекції до вечірників, познайомився з ними, бо й Володя Барсуківський поступив на вечірній.

Так починається в мене одеський період. По-моєму, я рік працював електриком. А тоді Андрій Ярмульський, мій земляк, уже член Спілки письменників, каже: "Олекса, слухай, я їду в Черкаси". А він працював у газеті "Одеський політехнік” Політехнічного інституту. Якраз Василя Симоненка не стало, то іде на його місце. Думає, поїде туди, про Симоненка буде писати. По-моєму, він якраз тоді з жінкою  розвівся. Їде він у Черкаси, а мене бере на своє місце. Я сумніваюся: "Та мене не візьмуть, я ж судимий, це ж газета". –  "Я сказав, візьмуть". Привів мене в партком: "Оце дивіться!" Там секретарем парткому був Микола Покора. Беруть мене лаборантом там на якійсь кафедрі, а насправді я літраб у цій газеті. Вона називалася "За індустріальні кадри". Це я її перейменував на "Одеський політехнік”. Я працюю 1964, 1965, 1966 рік, аж у 1967 мене вигнали. Знайшли привід, як це зробити.

Працюю я в політехнічній газеті. Це ж там вчився Іван Малюта. Українець, горить він за Україну, українською мовою вірші пише. Це для мене як бальзам на душу. Я всюди в Одесі говорю українською мовою, бо я ж дав таку клятву. Чи в магазин заходимо, чи десь їдемо –  я скрізь говорю українською мовою. Оглядаються, але я вже звик до цього, і вони вже позвикали. У редакції я теж говорю українською, бо й газета українська, і вірші пишу. З усіх боків я повинен говорити по-українськи! Так вони всі звикли і терпіли. Ректор інституту теж говорив зі мною українською мовою. Теща поета Івана Рядченка була заввідділом кадрів –  прекрасно володіла нашою мовою.

І ось Караванський знайомить мене зі своєю дружиною. А, ні, ще перед тим Караванський знайшов у "Літературній Україні" лист Василя Орла з Кубані, який просить присилати їм українські книжки. А ми тут якраз говоримо: чому це вступні іспити приймають тільки по-російськи, а українець терпить це? Росіянин складе російську мову на “п'ять”, а українець –  на “три”. Треба домагатися, щоб складати вступний іспит з української мови. Ми пишемо листи, це триває до 1970 року. У мене є копії відповідей на мої листи. Караванський пише, хлопці пишуть, я пишу. Ми зриваємо оголошення про набір студентів і посилаємо до Києва, Міністерство освіти: "Дивіться, ось оголошення технікуму Промавтоматики. Пишуть, що іспити тільки російською мовою. Це дискримінація українців". Нам відповідають, що так, ви праві.  Ми посилали листи в "Літературну Україну", в Міністерство освіти, прокурору –  скрізь. Отака йшла робота. А потім Караванський оцього листа Василя Орла з Кубані  передруковує в університетській газеті "За наукові кадри". Тепер нам уже легше: ось дивіться,  газета Одеського університету надрукувала лист Василя Орла: "Прошу прислати нам українські книжки на Кубань, тому що тут їх немає".

Ми з тим листом удвох, утрьох, учотирьох, уп'ятьох ходимо по гуртожитках, по кімнатах. Отак підряд до кожної стукаємо, заходимо: "Хлопці, ми студенти університету. Ось лист Василя Орла з Кубані. Він просить українських книжок. Є у вас якась українська книжка?" –  "Так, є". –  "Ну так подаруйте". – "Візьміть ось цю книжку". Кажу: "Ну що ж ви так даєте? Та підпишіть: “Дорогим братам-українцям Кубані від одесита-українця такого-то..." –  "Так?" –  "Авжеж". Сідає, підписує. Ми беремо книжку, за вечір назбираємо штук двадцять, тридцять, а Караванський  їх і за свої гроші відсилає.

Що ще Святослав робив? Він ішов на пошту, брав підписні бланки і заповнював на журнал "Україна", газети "Чорноморські новини", "Український дім". Піднімався на 9-й поверх, донизу обходив квартири і обов'язково когось умовляв передплатити "Україну" або "Чорноморські новини". Тоді ще пускали до хати, не так, як зараз –  бояться. Оце так він проводив передплату українських видань.

Потім Святослава Караванського взяли на роботу в редакцію “Чорноморських новин” перекладачем. Зараз вони хваляться, що в них Караванський працював. Ось коли приїздив Яр Славутич, то я при всіх у редакції кажу: "Пане Ярославе, ви знаєте, де ви знаходитеся? Ви в тій редакції, де працював Святослав Караванський". Він: "Та ви що?" –  "Так, отут от він працював перекладачем". Редактор тоді підхопився: "Так". Яр Славутич через кілька хвилин виймає п'ятдесят доларів: "Ну, нате вам на підтримку". Я потім кажу редактору: "Та розказуйте ж про Святослава людям!"

Якось пішли ми в оперний театр. По-моєму, йшла "Катерина". Я в партері, а бачу Караванський сидить на балконі. Я підходжу: "Добрий день, Святославе Йосиповичу", –  так до нього всі зверталися. А він каже: "Знайомтеся, це моя дружина, Ніна Йосипівна". Я тоді не знав, що мені доведеться сидіти з нею на одній лаві підсудних. "Це моя дружина". Познайомилися ми. Молода така дама, видзіґорна, чітка –  щось у неї є спільне з Оксаною Мешко. Такі вони були: "Ледацюги, що ви п'єте горілку? Щось треба робити для України!".

У 1965 році вперше ми пішли колядувати. Якраз я написав замітку, "Чорноморка" чогось не взяла, а російськомовна газета "Знамя коммунизма" 6 січня надрукували про колядування:

Нова радість стала,

Яка не бувала,

Що ми колядували.

Там я назвав, хто колядував: студенти, робітники. Нас чоловік двадцять пішло колядувати. Потім ми створили хор. Чоловік сто пройшло через цей хор, на  вулиці Островідова, 100. Усі казали, що в цьому будинку до революції була "Просвіта". Будинок красивий. Тепер Будинок культури якоїсь профспілки. Тут наш хор збирався. Один керівник-староста казав так: "Хлопці, це український хор. Тут по-російськи не говоримо, тільки українською". Ох, йому потім в КДБ дали за ці слова, Боже мій! Бідолаха, писав: “Я член партії, как я мог пойти на этот хор, как я мог сказать, что не надо на русском языке! Я не знаю, простит ли мне партия после этого”. Він, бідачисько, так каявся!

Приїжджаємо ми до університетського гуртожитку –  це було чи в 1967, чи в 1968 році –  висипались ми з автобуса. П'ять поверхів, усі вікна повідчинялися, усі висунулися: "Що таке?" А ми співаємо, танцюємо, веселимося. Вийшли студенти, оточили нас, підходить Микола Суховецький: "Олексо, у мене зараз весілля. Ходімо на третій поверх, заколядуєте там. Це ж буде таке свято!" Ми валимо туди. Частина залишається отут розважати людей, а ми йдемо на весілля, заколядували там, нас пригощають, усі ми випили. Веселі всі –  ну,  прекрасний Новий рік! Ми десь до першої години ночі колядували.

Це почалося в 1965 році, і щороку нас було більше. Весілля в Суховецького було десь 1967 року. Та Микола є живий, треба уточнити, якого це року було. От що ми робили.

Для КДБ це було страшне діло. Вони почали на нас за це дуже сердитися, звернули на нас увагу. Ходять за нами, стежать, а ми бігаємо за ними. А тут Микола Холодний приїхав. Я в 1968 закінчую університет, а Холодного вигнали з Київського університету, то він приїхав до нас і захищається разом зі мною. Він читає свої вірші, це хлопцям подобається, особливо про отого привида, що ходить за нами. Ось вірш із поеми про Ніну Строкату "Колядування новорічні":

Коли усе лиш біле й чорне,

Строкатість є смертельний гріх

(а вона Строката),

Та ще така ось неприборкна

Аж вибухова, ніби сніг.

Щорік строкатіла Одеса

Коли святі колядники

Повиривавшись із-під преса

Стікалися під ялинки.

Чи уливалися в квартири

Строкатістю вишиванок,

Чи закрутившись граєм-виром,

Вливались в пісню і танок.

Цвіли Циган із Білобогом,

Лупив жидка міцний козак

І Авдієвська круторога -

Примхлива дідова коза.

І тало серце у Мороза,

І Гетьман відпускав гріхи,

І Твердохліба чисті сльози

Збирали ми в свої міхи.

Там Жаборюк вино виносив,

Швець, Маркушевський розцвітав,

Прісовський маску брав на носа

І Ткач з Данилками світав.

Це так строкатило Одесу -

Різдво у душах, мов свіча!

А змій-горинич кагебістський

З досади голову втрачав.

Це я написав таку поему про Ніну Строкату до роковин її смерті. 19.07. 1999 надруковано в "Чорноморських новинах".

Філфак Одеси –  диво з див,

Жива оаза українства,

Приваблював, кував, плодив

Майбутнє наше якобинство.

Філфак нам був екскурсовод,

По всіх століттях нас проводив.

Ми пізнавали свій народ

Себе шукаючи в народі.

Ми мову, вигнану вікном,

Назад заводили дверима,

Її прикрасивши вінком,

Її оздоблюючи в рими.

Між одномовних інтерна-

ціоналістів ми пишались,

Що кожен з нас дві мови знав,

А їм вкраїнська не давалась.

Мов Голіаф, наш Святослав

Між нами, юними, здіймався.

Він жартома таке здіймав,

Що кожен з нас би підірвався.

Ледь усміхавшись, коли ми

Звертали мимохідь увагу

На жаргонізми Колими,

Крилаті вислови ГУЛАГу.

Він був між нас один, як перст,

Коли натхненно і голінно,

Уперто пер святий свій хрест

На ту Голгофу України.

О, пані Ніно, знали Ви,

Що він не думав скласти зброю,

Що не схиливши голови,

Піде осінньою порою?

Туди, де був, за честь, любов,

До України, до свободи,

Бо він не знав або-або,

Не вибирав мілкіші броди.

І Ви підставили плече

Під хрест, щоб легше Святославу,

Не осквернившися плачем

Ані угодою з лукавим.

      * * *

Душі нам ятрила "Чорноморка",

Третій поверх, світло угорі,

Що ні КДБ, ні лях, ні шторка

Не могли те світло перекрить.

Ви нам уособили Одесу,

Силу моря, степову могуть,

Що якась псковськая неотеса

Силилась зігнуть і підімнуть.

Ваша віра, певність, гідність, Ніно,

Доказом були нам правоти.

Вас хотіли бачить на колінах

Та й піймали облизня кати.

Ви у парі з мужем Святославом,

Нам являли ту козацьку суть,

Що коса імперська обтинала

Та й не спромоглася обітнуть.

І коли, бувало, вже несила,

Зовсім непереливки було,

Ваше світло нам з вікна світило,

Додавало сили і вело.

Навіть тим, які Вас обминали,

Було ясно, ніби Божий день:

Ви із благородного металу,

Ви із найшляхетніших людей!

Оцю поему я хотів би видати окремою книжкою. Це фрагменти. Там у мене і про Ліну Костенко, і про Оксану Мешко –  Строката була знайома з ними, листівки нам возила. Ось "Український вісник", 1970 рік. От "Український вісник” –  благовісник"... Це сьогодні якраз річниця смерті Чорновола:

"Український вісник" –  благовісник

Увінчав наш молодечий рух.

Він у душі влився, наче пісня,

Залунав не слізно, а залізно

І воскресно ожививши дух.

Чорновіл со други благовістив

І, мов з церкви свічечку святу,

Ми несли зі Львова в кожне місто,

Щоб із форми не розхлюпать змісту -

Вісточку правдиву, золоту.

А ось зустріч Ніни зі Святославом. Знаєш, як вони в поїзді на етапі зустрілись? Я це гарно обіграв: етап до Рузаївки. Ніні дали чотири роки, везуть її в Барашево, а Святослава –  в Сосновку:

О, та мить між віків і літ,

Коли в зеківській дикій віхолі

Ви в "столипині", Ніно, їхали,

Ні, вершили Ви свій політ.

Мов стріла, в дике серце імперії,

Скориставши їх тятиву,

Ви –  одна з золотої серії,

Сагайдачної по єству.

До ГУЛАГа Єжова-Берії

В замордовану вже Мордву

Ви летіли, і раптом: що таке?

В скреготливу печаль коліс

В матючню, в маячіння зекове,

Голос рідний –  як в серце спис!

“Святославе, невже? Чи мариться?

Це твій голос живий отут?” -

“Ніно, ти?!” В ґрати білими пальцями

І чолом об холодний прут.

О, та мить, ті хвилини сплакані,

Та рокована зустріч, річ.

"Прекратить разговор", –  налякано

Репетнули менти зузбіч.

Вся імперія у істерії,

З дєрєвєнь, полустанків! Та...

Жебонить, розцвіта містерія,

Аж ворушиться мертвота!

Голос –  віддих і шквал чуття,

Серця рідного грім биття.

ДД: Десь на початку 70-х років...

Так. Караванського арештовують 13 листопада 1965 року. Ніна Антонівна прибігає до мене в політехнічний інститут, у редакцію: "Олексо, слухай, не ночував Святослав удома". –  "Та Ви що!" –  "Не було вдома!" –  "Так треба ж кудись дзвонити". –  "Я дзвонила 02, дзвонила на швидку, у морг –  нема".  –  "Тоді лишається тільки одне –  КДБ". –  "Дзвонила, вони кажуть, що нічого не знають". А під вечір вона мені дзвонить: "Вже все". –  "Що, знайшовся? Як? Де?" –  "У КДБ. Подзвонили мені. Кажуть, прийдіть на побачення, бо ми його веземо досиджувати свій строк". Він же не досидів десь років 7 з 25-и. Прокурор Руденко...  1965 рік.

ДД: Ото 13 листопада заарештували і зразу повезли?

Так. Вона пішла на побачення, хвилин двадцять з ним поговорила, а на другий день його взяли на етап і повезли добувати 25-літній строк. Зробили так, що прокурор Руденко опротестував його звільнення, що буцімто його неправильно амністували, що він не досидів до кінця –  хай досидить. І він, бідолаха, пішов туди.

Ну, а ми продовжували. Це 1965 рік, а в грудні ми зібралися і пішли колядувати. Такі були в нас гарні хлопці, такі дівчата! Вони й зараз продовжують працювати. Ось 1970 рік:

Важачи майбутнім і кар'єрою,

Покоління юного посли,

На очах у хижої імперії

До квартири Вашої ішли:

Стус Василь, Марія Овдієнко,

Обух Діма, Леонід Тимчук,

Могильницька, Ганна Михайленко,

Барладяну… Хто ще не зайчук?

Кожен ніс, мов бджілка, крихту віри,

Краплю честі, дозу доброти,

Порцію порядності і міру

Гідності чи дрібку красоти.

Ніби й мало (У книжці: «Аж занадто»)

в атмосфері здиху,

Підлості, плюгавства, страху –  та

Вам ставало легше жити й дихать

І нести крамольного хреста.

ДД: Отже, може, тепер саме час повернутися до обріїв шістдесятництва? Чи було шістдесятництво, на Вашу думку, спалахом – тобто  вогником, який спалахнув у серцях і який дав зрозуміти  цим обранцям ницість тоталітарної системи? Це бунт? вибух? інтелектуальна корпорація “просвітлених” людей?

Я давненько уже усвідомив, що не є одномірною людиною (цей термін вперше я зустрів у Маркузе).  Та й не відаю, чи є у світі такі. Теорія рольових ігор виявила, що всі ми – актори, переграємо за життя тисячі ролей. Єдине, що маємо справді реальне – це чесність з собою, вперше вичитану мною у Винниченка. В умовах  радянської імперії, найбруднішої з усіх світових “завдяки брутальному нищенню моральних начал у людині в ім’я влади – самодержавної влади як єдиної цінности” (Євген Сверстюк) відбувалися дивовижні перетворення душі людини – вона знала-думала одне, а говорила і робила (мусила!) інше.

Чудово сказав про це Є.Сверстюк: “В казармі головне – не виділятись. Грати найлегшу ролю в типовій масці. Традиція заважає, не імперська національність заважає. Мораль заважає. Ідеалізм заважає, ідеальні мотиви – смішні.” (Блудні сини України, К., 1993, стор. 13) Я б уточнив: неімперська  національність не заважає, а є виною – “Я винен тим уже, що українець і ця вина з народження моя!”

У мене в поемі “Окупація” солома з розпачем ридає:

Нам страшне навісне це, напрасливе, дике

насильство й наруга!

Та страшніше плювати в лице свого сина,

товариша й друга!!

Та жахливіш на чорне, немиле — аби не убили! —

казати нам біле !

і на всі заставки матюкати, топтати усе,

що ми досі леліли й   любили.

Нам на покуті — фюрера, бога свого, кажуть,

мусим вчепити портрета.

Ми читаєм в газетах одне, бачим інше в житті,

ну а думаєм —   третє!

Нас корчують із сіл, вириваючи з коренем з брата,

із матері, з хати,

Все гребуть, що спроможні забрати,

натомість у зуби дають арбайтскарте,

Ми невольники, так, ми раби у проклятім столітті

двадцятім,

нам ганьби у торби свіжозшиті кидають ці таті

завзяті,

Що робить? Що почать? —.хіба руки з розпуки на себе

накласти?

Чи мовчать і чекать,

помагаючи волю у себе самих-таки красти?

В наших мріях-думках ми аж пріли,

так їх мордували, калічили, били,

а у дійсності знову не сміли   на біле сказати сміливо:

це біле!

Хто ж сказав раз чи два

той ніколи нічого не скаже:

наша кров, голова

для фашиста ні краплі,

ніскільки не важить!

До речі, фашисти – збірна назва  і німецьких, і московських. У нашій листівці з Володею Барсуківським був заклик: “Долой фашистскую диктатуру партии!”)

І хоч людина-іскрівець, з іскрою в душі, каже:

Я не хочу рухатись на смику,

думать так, як ти диктуєш, дико

для моєї вільної душі,

бо вона вже за тисячоліття

звикла до святого самохіття —

зна сама, що діять, що вершить.

І тобі мій мозок не стлумити,

не зробити ляльку чи сновиду —

сам від себе рухаюсь, горю.

Я — за самочинність, самодійність,

самоспалах! За самосвітіння!

Я скоріше згасну, ніж скорюсь!

(Окупація, стор 33)

Хоч вона так говорить, але чітко (чіткіше за соломинку!) знає, що коли “сказав раз чи два – той нічого ніколи не скаже”! А вона хоче вижити, хоче щось сказати, то ж мусить прикидатися (сама собі твердячи, що тимчасово!! Може, це є одна з видозмін “валенродизму” Міцкевича-Франка??), здаватися  таким, як усі навколо, або роботом, як у чудовій новелі Станіслава Лєма про Йона Тихого.

Так і ми – прикидаємось підло,

Що зміліли, пригасли мов,

Що – яскраві  колись – поблідли

І не роз-іскримося знов.

Прикидаємось, ходим потай

по віднятій своїй землі,

Набираєм води у рота,

буцім тихі ми й замалі…

(уривок із поеми “Окупація”)

Тому  Парфен і говорить другові:

Роби рабом – готуйсь до бою!

А почуття свої ховай!

(“Окупація”)

Ось від цього приховування своїх почуттів, своїх думок і намірів, від отієї чесности з собою і нечесности з гнобителем, бандитом при владі, і йде ота багатомірність Людини. Про це я написав свого часу у поемі “БРАН”: про мої муки від брехні на очній ставці з Катериною.

У романі “УкраМарс”, написаному у 1984-87 роках, мене бере в допит ота Марсіанська Нишпорка. Святорід, її оператор, вимагає розповісти мою біографію. Спочатку я  розповів, умовно кажучи,  “на одну сторінку”. Святорід вимагає більшу, ширшу. Я розповідаю на “три сторінки”. Ні, він вимагає ширше, докладніше! І я мушу розповісти “на тридцять чи й сорок” сторінок. А Нишпорка тим часом сканує моє енергетичне, духовно-душевне, інтелектуальне поле. Потім вона розділяє-розтинає мою Суть на безліч окремих  Сутників, яких і матеріалізує почергово, втілюючи їх у окремі особини, що зовні є моїми подобизнами, двійниками, “клонами”, як зараз кажуть.

Кожен мій Сутник щиро вважає себе справжньою моєю суттю.

Я зацитую Родолюба із містерії “БРАН”, яку створив 2002-2003 року. У ній я зобразив себе в КДБістській камері, в Одесі, під час другого арешту, коли оті Сутники з’являються мені так само почергово  (але вже без допомоги Нишпорки, як у романі “УкраМарс”):

Я – Сутник твій, в тобі присутній,

Один із безлічі твоїх.

В цю мить я дужчий, я могутній,

Із тебе видибати зміг!

Я родолюбна суть, Олексо,

Твоя, з глибин твого єства.

Найважливіше слово з лексик,

Найцентровіший звук в словах.

Так вони кожен про себе думають, вони переконані, що є справжньою моєю сутністю, і благають мене вірити лише їм, слухатися лише їх.

Але, але… вони не знають, що я, моя Особа є їхньою рівнодіючою. Що я є середнім, усередненим арифметичним з них усіх, що я враховую думку кожного з них, але чиню так, як вимагає в даний момент, в даних обставинах, дане оточення. Всі мої сумніви, всі мої “за” і “проти”, які нуртують у душі моїй  перед прийняттям певного рішення, – це і є нарада Сутників, поради кожного з них, які я враховую, зважую, оцінюю, а потім виконую!

Кожен з Сутників живе своїм життям, кожен виловлює із потоку інформації потрібне і важливе лише йому, кожен чудово пам’ятає усе, що стосується його, але може геть не знати того, що стосується іншого Сутника, кожен переконує мене у його власній правоті, підкріплюючи це виловленими доказами! Але ж Життя у своїй безконечності таке рясне, густоцвітне, різноманітне, багатобарвне, мов веселка! І чому іноді домінувати може (мусить?) то одна, то інша барва, ми не знаємо. Мабуть, вирішує те Вища сила, складовою часткою якої є наша Душа та обставини…

ДД: Хто, на Вашу думку, шістдесятник в його глибинному, історичному, культурологічному розумінні – ті, хто народилися у шістдесяті роки чи, може, щось більше? Сьогодні нарешті, як на мене, потрібно поставити крапку в цьому якби шістдесятництві, якби поколінню всупереч, якби покаліченим долям... Отже, що і хто такі шістдесятники?

Належність до діячів і супутників шістдесятників обумовлювалася саме іскрою Божою в їхніх душах. Мені здається, що вона дається людині від народження, що вона веде людину від початку, від першого подиху і до останнього... І коли ми говоримо про шістдесятників, то говоримо про

…про іскру отого вогню,

що сміливих підносить,

А лякливих і ницих в душі

осліпляє і косить.

Це про іскру отого вогню,

що у кожнім народі,

Ніби кров, струменить і живить,

з батька в сина ввіходить.

Це про іскри отого вогню,

що, складаючись з іскор,

Сонцем кожного люду стає,

на віки променистим.

Це про іскру, іскринку, яка

над степами летіла

І серця юнаків та дівчат

зайняла-запалила.

Безсердечні, безіскорні хто –

вони не зрозуміють,

Як це можна горіти – і жить,

горячи – не згорати,

І як можна померши – горіть

і живим бути далі.

(“ОКУПАЦІЯ”)

Цікаво в цьому плані згадати  Миколу Вінграновського, який ділив людей  простіше – той з яйцями, а цей – без яєць. Якщо по науковому, то вийде, що той – не  вихолощений, а цей – євнух. Якщо по поетичному, то БИК і ВІЛ, КОЗАК і ХОХОЛ. (про це йдеться у моєму вірші “Стогін хохла-вола”, у книзі “Сміх на гаку”):

Був колись я биком, козаком,

А тепер став волом, хохлом.

До речі, Павло Тичина є чудовим прикладом як з козака роблять хохла: після вихолощення його він став писати дуже кепсько і мало!

Тарас Шевченко ще коли вирахував, що на одного козака – мільйон свинопасів. Щодо кількісного співвідношення – не знаю, але що козаків мало, навіть катастрофічно мало, це правда.  Зате ми їх знаємо поіменно – Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл (Хейфец: “Від природи у Чорновола той же “тарасів комплекс”», що й у Стуса – самозречення, безсвідома сміливість»),  Святослав Караванський, Левко Лук’яненко, Зеновій Красівський, Микола Руденко, Валерій Марченко, Юрко  Тихий, Юрій Бадзьо, Василь Лісовий, Володимир Мармус, … - стоп-стоп! Ні, їх багато, поіменно я не можу усіх назвати,  Може колись зроблять українці Енциклопедію Героїв, тоді й підрахуємо…

А жінок-дівчат наших героїнь?! Гай-гай, скільки їх!  Ліна Костенко, Ніна Строката-Караванська, Катерина Зарицька, Ірина Стасів-Калинець, Ірина Жиленко, Раїса Руденко, Надія Світлична, Надія Суровцева, Стефанія Шабатура, Ганна Михайленко… Та ні, не можу ж я  всіх 115 жінок-героїнь, описаних у книжці “Нескорена берегиня. Жертви московсько-комуністичного режиму” (Торонто-Львів, 2002), перелічити зараз… А це ж лише крапля в морі справжніх наших героїнь.

Я іноді думаю, що ці люди могли стати, а скоріш за все й були елітою нашого народу,  тією провідною верствою, керівною кастою, про яку марив Д. Донцов. Але… Потребував їх Бог… Пануюча більшовицька банда не знала іншого шляху утриматися при владі, як убивати, винищувати усіх, хто, на її думку, хотів цю владу захопити (“Хто не з нами, той проти нас!”). Погляньмо на цей список убієнних: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Лев Ребет, Степан Бандера, Алла Горська, Володимир Івасюк, Василь Симоненко, Валерій Марченко, Василь Стус, Володимир Гетьман, В’ячеслав Чорновіл...

Солома проти іскри

Є людці — полова і солома

з людокосу, з людобойні, з людолому.

Є людці — солома і полова,

зерно з них осипане здорове.

Непотрібні вже вони нікому,

та полова і ота солома.

Як вони бояться  бурі-вітру:

буря-бо з лиця Землі їх витре!

Як бояться блискавок і грому:

спопеляє блискавка солому!

Бажана їм  вогкість і волога:

бо вони, вологі, важать много.

Люба їм ледача вогкуватість,

вовчкуватість і мерзлякуватість,

і шипучість їхня і пітливість,

і дрімучість їхня, і терпливість,

і святенність їхня, і нормальність,

і смиренність їхня, і нейтральність,

і мертвотність їхня, і безвісність,

і німотність їхня й безпросвітність...

Ось чому так дивляться іскрива

ці людці на іскру ту іскриву,

ще й вважають, буцім є в них право

іскорку засуджувать яскраву

за її до всіх пожеж причетність,

за її іскристість, іскрометність,

за її сліпучість і разючість,

за її палючість і болючість,

за її запальність і вогненність,

за її центральність і натхненність,

за її дитячість і казковість,

за її жагучу загадковість,

за її жертовність, невгомонність —

за її одвічну незаконність!

(21.03.1986, 30.01,12.02. 1987 р.)

Чи не тому так розрісся у нашій літературі тип селянина, тип дідуся чи бабусі? Це було те, про що писати дозволялося. А Ортеґа сказав: “Селянськість – це характеристична риса суспільності  без провідної касти. Народ, який думає, що може жити в своїм світі без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики і смаку сам правити,  – приходить неминуче до розкладу”. Розкриваючи село, писало про покоління люмпенів. І скільки сьогодні іще отих пострадянських люмпенів у нашому світі.

Шістдесятники могли стати провідною кастою, але їх винищували.

Ламали опору хребет –

Ловили душу. Й досить вправно.

Адже взялися за цю справу

Найкращі специ з КаДеБе.

(І. Малюта, “Під знаком калини”, Броварі, 1996, стор.18)

Скільки ж нас було?

Мирослав Прокоп у журналі “Сучасність” 1974 року подав цифру – 530 осіб, згаданих у документах самвидаву, серед них 14,9 відсотків жінок..

А взагалі чисельність опозиціонерів 60-тих років була набагато меншою, ніж у попередніх етапах визвольних змагань. Історик Богдан Кравченко з Канади склав список дисидентів 1960-1972 років, у якому маємо 975 імен.

Малувато. Але хіба дріжджів для тіста багато треба?

ДД: Чи був цей вибух українським за духом і єством? Чи, може, варто сказати, що шістдесятництво – це явище глобальне, совєтське, антирабське за своїм онтологічним критерієм?

Цей вибух (сповільнений!) був українським за своїм духом і єством. Навіть якщо ми написали листівку (1958 р.) російською мовою, все одно ми  її писали  тому, що ми були українцями, синами свого народу:

Я не слуга, я син його на чатах,

Я син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я син його по крові і кістках

І по могилах і по ідеалах…(М. Вінграновський)

Уже до листівки я багато поезій писав українською.

Уже до листівки я був написав такі рядочки:

Я забув українську мову,

Я забув Запорізьку Січ…

Як мені повернути знову

Ту свободу і рідну річ?

1958, серпень.

Уже до листівки я провів тиждень української мови, коли ми з Грицем Черемушевим протягом семи днів розмовляли виключно нашою мовою. І я увесь тиждень  писав вірші і листи нашою!

І в той самий час це явище мало глобальний характер.

“За складом душі В’ячеслав, як це називалося до революції, благородна людина. Тому, незважаючи на всі полум'яні декларації, він і ворога свого – радвладу – міг сприймати лише як супротивників, тобто як людей іншого образу думок, інших переконань. Спостерігаючи за ним збоку, я зіставляв його з Ганді, Кеніатою, Нкрумою. Це саме подібний їм тип національного ватажка.

Йому б діяти в будь-якій колонії Британської Імперії, де юридичні, політичні і логічні аргументи вислуховуються, оцінюються, сприймаються супротивником. Таким борцям, як Чорновіл, їх вороги звичайно здаються Лицарями Імперії, а не бандитами з погромних команд. Але у цьому світі з ним воює не Лицар Імперіалізму (такі перевелися на Русі в 1917 році), а нормальні уголовнички з кастетами і «гарматами»... Західна людина за своєю внутрішньою суттю, Чорновіл створений для Західних форм і методів боротьби. Дуже схожий на Чорновола зовні, та і внутрішньо, напевно, теж – Лех  Валенса”.

(Михаил Хейфец. Вячеслав Чорновол – зековский генерал. З книги В. Чорновіл, Борис Пенсон, Хроніка  таборових буднів, Київ, 1991, стор. 134-135).

Як видно з попередніх слів Хейфіца, шістдесятники – це люди західного крою,  складу характеру, порядні, які не могли змиритися з азіатчиною Москви. “Захід є Захід, а Схід – є Схід, і разом їм не зійтись” (Р. Кіплінг). Це тому, що Україна належить до Європи – згадайте оте Хвильового: “Геть від Москви!”

Народжені вони, як правило, до війни і одразу після війни, виховані віруючими матерями, що бачили Голодомор і батьками, що побували на Заході, пережили розкриття культу особи, відчули різницю між Правдою і Брехнею, якої було так багато, аж випирала!! Ми бачили:

Все шкереберть! І чорне й біле,

І Правда й Кривда, ніч і день!

Зривають помисли незрілі

І нищать паростки ідей:

За слово Правди, як за брехні,

Подяка добра – допра й смерть!

А за брехню – все шкереберть! –

Пірнач, пєньондзи і шляхетність!

(“Наодинці з Богом”)

Тарас Шевченко ще коли питався: “Чому не йде апостол правди і науки?”

Павло Грабовський ще у позаминулому столітті волав: “Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?”

Так, це ті , хто народилися у шістдесяті роки – лише не фізично, а духовно. І той самий Василь Симоненко, і Євген Гуцало, і Григір Тютюнник, і Лесь Танюк, і Микола Вінграновський і ... вже названі раніше. І письменники, і поети, і художники, і політики… Я уявляю собі оте минуле так: суцільний застій,  усе  німує (як чудово свого часу визначив це Іван Франко!).

І ось у цьому болоті хтось починає ворушитися, виборсуватися із твані. Ясно, що на нього усяка нечисть (і навіть “чисть”!) звертають увагу. Починають навіть обурюватися – як це, чому ти? Отже, виходить всупереч поколінню?! А ті, на кого покладено охорону спокою, порядку, беруть порушників за шкірку. Все закономірно.

Проблема в тому, щоб вияснити – чому окремі індивіди починають незапрограмовані (бандитською) владою порухи душі, потім думки, потім тіла? Що їх ворохобить? Розбудив нас, зомбованих і приспаних, грім від падіння ідола-антихриста.

Але це не значить, що сон був міцний, що ми до того не знали Правди. У Станіслава Лема є геніальне оповідання зі серії “Зоряні щоденники Йона Тихого”.Там описана планета, на якій владу захопили роботи і ведуть шалену пропаганду проти Людей, які експлуатують роботів, і хочуть розпочати війну проти Землі. Йон Тихий, прилетівши туди (звичайно ж у скафандрі робота!), поживши між роботами, виясняє, що всі роботи на цій планеті насправді є Людьми у роботських скафандрах, присланими, як і він, з Землі! І я сам бачив, що всі мої знайомі в душі були противниками більшовизму, але – служили йому!! Терпіли його!

Сонет № 101

А ялинки й були зелені!

І тільки зараз, навесні,

вони відкрилися мені,

Сказали: ми й були зелені.

Давно, колись, як уві сні

Вітри напали нас шалені,

здирали убрання вони

З берізок, ясенів і кленів

Пожовкле, жухле.

А зелене,

В якому ми стояли – ні.

А потім нас присипав сніг,

І ми несли його щоденно,

Згори – засніжені. На дні –

Зелені…Ялинки зелені.

Моя зеленість полягала в тому, що батьки мої були віруючими людьми (а це – колосальна перевага – мати віруючих батьків!!), були моральними, совісними. Ходили до церкви щонеділі, щосвята, навчили мене молитися, навчили заповідей. Що я наслухався про Голодомор від них, що я сам бачив ту убогість, те горе, в якому жили наші люди. Що в 1947 я в Єнакієвому одержував (мабуть, по ленд лізу?) і їв американські консерви, такі красиві і такі смачні, а отже уже тоді знав, що є десь люди, які живуть краще за нас, хоч і не будують комунізму! Що я носив до школи плату за навчання чи не до 1953 року. Що я бачив, як тато вирубував дерева у садку, щоб не платити податок. Що я бачив, як примушували купувати облігації займів. Що я сам стояв у чергах за будь-чим, бо у магазинах нічогісінько не було!  Що я бачив священика, який розстригся, і виступав проти релігії. Що я, будучи студентом, сидів часто без грошей…

А ще ж до того: я був поет-початківець ( а “поэт в России больше, чем поэт»,- сказав Є. Євтушенко), а ще я колосально багато і з великою охотою читав, а отже, більше за нечитайлів знав. А може, як писав Микола Вінграновський, “з шестикрилим Серафимом зустрівся в плинності годин”? Себто, вплив Неба, вищих сил? Я підсвідомо, інтуїтивно відчував фальш офіційних версій, я вмів намацувати шлях до Правди, я, як отой хлопчак з казки Андерсена, побачив,  що король голий, і вигукнув це, бо ще не був привчений промовчати (у Галича: “промолчи, промолчи – потому что молчание золото!”). Правда, мій вигук був ретельно прихований, але це не була дуля в кишені! Ми вигукнули голосно, аж на дві області, але авторство вигуку приховали. Значить, ми знали, що не можна вигукувати голосно! Друкували листівку у Первомайську і чітко знали, що тут поширювати її не можна, щоби по машинці, по її шрифтах, відомих певне ж КДБістам, які реєстрували кожну машинку (!?) у місті, нас  не взнали.

Це я говорив про першу Правду-прозріння,  “про фашистську диктатуру партії”.

Другу Правду – про  Україну, про те, що вона окупована Москвою, котра, мов змія кролика,  проковтнула її і поступово перетравлює, засвоює, Правду про те, що наша культура, мова систематично винищується, що історія України перекручується, про те, що вона мусить стати незалежною, самостійною, про те, що  вона чекає моєї любові, турботи, самопосвяти, самовідданості їй, і це я мушу домагатися, я мушу щось робити для її щастя, для щастя мого люду, так страшно визискуваного, винищуваного, вистрілюваного – цю Правду я відкрив сам, у камері Одеського КДБ, де на мене ніхто не впливав, не прищеплював цієї любові. Тому я всі тридцять наступних років свято вірив у свою правоту, бо мені сам Бог відкрив її! А може, душа Степана Бандери, вирвавшись 15.11.1959 р.  із тіла в Мюнхені, несповідана, зрозпачена, зачепила мене своїм крилом, відкрила мені очі на цю Другу Правду?

А потім у Мордовії, в таборі –

О, як старались чекісти,

Сплітаючи сіть тонку,

У душу, у мозок влізти,

Щоб знову вправить чеку,

щоб нашу Правду пречисту

Ми мали не за таку.

(“Наодинці з Богом”).

Отже, шістдесятники – це  люди, “вагітні Свободою”. У мене є:

Ми, вагітні від Духа Свободою, не могли розродитися:

бо куди її – в несвободу? У зону? В тюрму? В Колиму?

Навіть з іменем Доні

ми в б мусіли критися

І коритися, щоб доглядати й ростити було кому.

Нас шукали, взнавали і брали прецінь безборонними,

Методично ладнали копистки й шкребки до пуття.

Нахилялися морди й халяви над нашими лонами

І глумливо питали: Ну де ж воно, ваше хвалене дитя?

О пологи-аборти в тюрмі, в КДБ, у Мордовії,

Де, мордовані “акушерами”, спазми  таїли і чаїли ми!

Копирсаючись в нас, витягали наш плід з рота, з рани, з розпорини,

І жбурляли глумливо наш плід

на сміття і на лід Колими.

Папа з Риму волав, що аборти ж то Богом і ним заборонені!

Світ стояв і дививсь, і  не стримував схлип.

Ну а ми животіли, силоміць від Свободи уже абортовані…

І багато хто з нас запліднитися  вже й не змогли б.

О Свободонько,

донько!

Ти вродилась-таки, хоч калічена й шрамами мічена!

Я ладен прихилити і небо, і гордість свою –

Тільки б вижила Ти не свідченням відчаю,

А опорою Краю, що став був уже на краю.

“Наодинці з Богом”,1998, стор.129

ДД: Ви – людина-шістдесятник. Тож Південна Пальміра СРСР теж виплекала своє зерня, свій вибух? Яким чином? Що спричинило цю антитоталітарну катастрофу?

Антитоталітарна катастрофа? Я б сказав  антитоталітарне воскресіння, відлига, розвесніння. Бо доти була тоталітарна смерть, “а на кладбище всё спокойненько”(А.Галич), ніби зимова змерзлість, засипаність снігом…Ще у 1975 році я написав:

Природа спить, і ми в облозі,

Закляк осадник на порозві,

Розносить протяг щось хмільне,

А ми йдемо, ми все в дорозі,

Хоча і з місця не ступнем.

(“ДВОСТРУННЕ ГРАЛО”)

Цікаво, що я  цей поетичний образ – розвесніння, як кінець імперії, використовував досить активно у своїх творах, особливо у сонетах,  писаних у наволі:

№ 102

Брудніє біле знамено зими

І никне, і зникає, мов полуда –

Замиренню не буть! Весна іде повсюди

І в твоїм серці з’явиться за мить.

Чи ти готовий? Кожна яма, груда,

струмок, сніжинка, дерево і ми

Стаєм ареною затятої війни

І переходим від весни оруду…

№97

На сніг – та й дощик. Отакої.

Зі стріхи сю ніч крапотить,

Зима змагається з весною

І – знемагає. І – біжить! …

№95

Отак відзиміло. Ярило

Щорана вищає на п’ядь.

І снігове зів’яле крило

Вже йме чорніти й осідать.

Прощай, злютніле, знавісніле,

Твій шлях оно – в безднову падь.

Упадь же, зимонько, упадь!..

(Сонети зі збірки “Двострунне грало”)

Згадаймо Франкове:  “Гримить, благодатна пора наступає!” А ця пора – весна!

Думаю, сам Бог посилає весну, шістдесятники просто були першими ластівками. Вони – цілком закономірне явище. І не їхня вина, що недалекоглядні імперські мисливці на них мусили полювати, бо не знали законів суспільного розвитку. Ми – знали, що кожна  ненормальна споруда на піску, на крові мусить розвалитися. Комуністична споруда – штучна, протиприродна, збудована не за Божими законами.

ДД: Як Людина змогла оговтатися від ілюзорності радянського буття, яким чином народилася Людина із Гомо Совєтікуса?

Оговтування, самовоскресіння дуже нелегка справа.  З мене у школі робили зомбі, я писав, коли помер деспот:

Клянёмся вам, родной товарищ Сталін,

Что ваше дело будем продолжать…

А мама мене очутила вдома, перехрестившись і сказавши: “Слава Богу, здох антихрист!” А більшість населення  країни ще два-три роки була зомбована, аж поки Микита відкрив їм очі. І то не хотіли ще довго вірити!  І зараз є такі бідаги, що не розпрощалися із зомбованістю!!

Десь у мене є рядки (Сонет № 9):

Очунюєм, як мрець із небуття,

Свідомість проясняється помалу.

(“Двострунне грало”)

ДД: Де шукати, на Вашу думку, коріння, глибинну сутність шістдесятництва?

Глибинна суть шістдесятництва знаходиться в душах людських, які є часткою Бога, проявом Вищих сил. Душа не визнає тиску, насильства, душа не може вічно терпіти примус, і Державний Страх обов’язково мусить розтанути, як розтає снігова баба під сонцем.

Ну ось на сторінках книги Юрія Бадзя, писаної 1979 року, стрічаємо такі слова, які нагадують крик душі, настільки його вражала безцеремонна, нахабна брехня офіційної історіографії:

“Грубою фальсифікацією історичної правди, підлим глузуванням з історичної долі українського народу є твердження..

“Створивши  страшидло-міф про так званий “український буржуазний націоналізм”…

“…до якого  теоретичного  абсурду, безцеремонної брехні, до якого українофобства доходять автори писань…”

“З погляду наукової методології це абсурдно й дивовижно…”

“Навпаки, радянська історіографія, всупереч науковим даним…”

(Юрій Бадзьо “Право жити”, стор 370-388)

А ось Іван Дзюба:

“У нас же тепер посилено насаджується антимарксистська й антисоціалістична “теорія” про те, буцімто в СРСР замість багатьох народів і націй створюється єдина “радянська нація”(?!)… (стор.57)

“Те, що марксизм-ленінізм розцінював як колоніальний розбій та загарбницькі походи (і що справді таким було) – тепер прославляється як “доблесть русского оружия”(стор. 73)

“Яка ще нація в світі може похвалитися таким становищем, коли найбільші її вчені в галузі суспільних наук М. Грушевський і М. Драгоманов, люди зі світовим ім’ям і світовим визнанням, не відомі в своїй країні?…”(стор.141)

І. Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація?, К, 1998 р

ДД: І знову-таки повернімося до епохи... Чи був це вибух, чи протест, чи бунт... Схарактеризуйте цю епоху, яка дозволила здійснити акт епохе у свідомості мільйонів, піддати сумніву (за Декартом, сумнів – це спосіб пізнання істини) політику партії.

Те ж саме здивування і несприйняття великої брехні і фальсифікації!

Від оцього здивування великою брехнею душа молодої людини переходила до розв’язання кардинального питання: чи ти готовий сприйняти цю фальш? Чи ти мусиш говорити правду? Так, треба говорити нашу Правду  пречисту! І не просто говорити, а обстоювати, захищати. І захищати з відкритим заборолом!

Під час суду першого я сам відчував велику незручність від наших таємних листівок. Я ще тоді усвідомив, що краще говорити у вічі Правду.

Тому я посилав листи до Міністерства освіти, до редакцій газет з вимогою відновлювати українську мову у школах і вузах.

С. Караванський написав (під своїм прізвищем!!) позов до Прокурора України проти Міністра  вищої і середньої освіти Даденкова і відіслав його! Пригадую, який це шок викликало навіть у нас, уже знайомих із самвидавом!

Іван Дзюба написав свою “Інтернаціоналізм чи русифікацію” просто на ЦК КПУ, на ім’я П. Шелеста.

Я написав відкритого листа до І.Дзюби, заніс його особисто до “Літературної України”, а другий примірник дав у руки Іванові.

В.Чорновіл під своїм іменем видав книжку про засуджених політв’язнів “Лихо з розуму”.

Є. Сверстюк відкрито пише свою чудову статтю про “Собор” О.Гончара “Собор у риштованні”.

Олекса Гірник спалив сам себе на могилі Шевченка 22.01.1978 року, написавши 1000 листівок, розкидавши їх навколо пам’ятника Тарасові. У них він пояснив, що не може жити і дивитися спокійно,  як гине наша мова, як топчеться Україна. У мене є вірш про цю чудову людину: “Як Україну ти любив! Як волі їй тобі кортіло…Але не ближнього ти вбив – себе самого” (“Наодинці з Богом” , стор. 175)

Юрко Бадзьо пише відкритого листа до Президії Верх. Ради Союзу СРСР, відкритого ж листа до російських та українських істориків.

І правильно зауважує Є. Сверстюк: “Але культурні сили Заходу повернулись до нас лицем уперше тоді, коли ми з’явились без зброї на полі чести і явили належну офірність. І дали нам ім’я в’язнів сумління. Ідеалісти Заходу (передусім українці) простягнули руку як рідним, загубленим у казково злому чужому світі. І опозиційна Україна відчула із Заходу світлову смугу тепла і любови, яка єднає світ.” (Є.Сверстюк, Блудні сини України, Київ, 1993 р., стор. 32)

Помаранчева наша революція була продовженням сміливого, відвертого, безкровного протистояння. Це було те, про що увесь час кричав Махатма Ганді, забороняючи своєму народові убивати, проливати кров! Наш народ витримав колосальний іспит, особливо  при порівнянні з пізнішими революціями сусідніх країн, де була пролита кров. Вірю, що Бог воздасть нам за стриманість від помсти, за такий приклад всім народам світу.

ДД: Якою була відповідь на цей насадження псевдоцінностей у пустелі самотності СРСР. Згідно із Полем Рікером, філософія вибуху (саме так він охарактеризував 60-і роки ХХ століття), людина-бунтар становить самість, це самодостатня система, мислення якої виходить за межі запропонованого псевдодискурсу. І водночас, що найцікавіше, така Людина насправді не може не бути самотньою... Самотність – це ознака величності духу, аристократизму духу.

Чи був це вибух?

Моя перша книга, що не вийшла у 1969 і 1971 роках, називалася “ВИБУХАЄ ВЕСНА”, а там вірш:

Вибухає весна! Не було її досі…

Вибухає весна, вибухає незвично й неспинно

Є у мене вірш “Зелених вибухів крони”:

Цю сповільнену дію я бачу і нощно і денно:

Ракетують соки на гарматну орбіту стволів,

Проривається сила земна, зеленава й студена,

І струмить під корою уверх від землі.

І, дійшовши кінця, вибуха небувало повільно,

І грибом завмира і плодами додолу спада.

Наодинці з Богом”, стор 90

Якщо ти маєш на увазі такий вибух – то я згоден!

Чи був протест? Так. У Миколи Вінграна є:

“Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

І далі:

І я не дам його по брехнях і по кривдах!

Я не пір’їна в гнівних його крилах,

Я – гнівний меч його…

Чи був бунт? Ні. Бунт – це щось таке мужицько-московське, швидкоплинне, скоромигуще, закривавлене, з грабунками крамниць...

ДД: І ще одне, не досить очікуване запитання... Чи мало Шістдесятництво Бога. Але я не маю на увазі тих, хто його очолював, був керманичем тощо. Чи був Бог у серці Вашому, в серцях тих, хто наважився постати проти псевдоцінностей і  псевдожиття в 60-ї роки? Чи було шістдесятництво релігійним чи все ж таки атеїстичним? Чи змогла Партія перетворитися на Бога у свідомості людей, адже сьогодні вже можна сказати з усією впевненістю, що попри атеїстичні кампанії, філософія взяла на себе функцію релігії,  проте суть філософії буття було викривлено.

Це питання не так неочікуване, як копирсальне

Бог був у душах  усіх в’язнів сумління. Без Бога було б тяжко вижити. Влада була безбожна, сатанинська. Як Достоєвський означив її ще коли: Бєси. Пригадуєш, у мене є:

Мы, бесы, славно веселилися

В Расею, мать таку, вселилися,

Слюною брызгая, мы тешимся

всех заражая нашим бешенством!

Как занялись душ перековками

Погнали верных на церковки мы,

Руками их кресты срываючи

Их ртами “каки” изрыгаючи!

А мы и сами удивляемся,

Что на верёвках не качаемся,

Что, всех прикончив, не кончаемся,

Хотя людьми не притворяемся:

Ведь мы рогов своих не прятали,

Мы просто всех вас орогатили,

Кто ж быть хотел святым ли, правым л