ХХ століття витворило нові історико-метафізичні іпостасі зла, системи нового типу, що отримали назву тоталітаризмів. Радикальне зло має два аспекти — з одного боку поневолення або винищення “інших” людей і САМОГО “людського”, з іншого – одягання злочинів у шати цнотливості. Людина в тоталітарній державі може спокуситися псевдовпевненістю. Її індивідуальні реакції спрямовано на підкорення СЕБЕ авторитарно-диктаторському режиму. Знищення власного "Я" шляхом перетворення на частину єдиного цілого внаслідок розчинення в зовнішній силі, — ось мета авторитарної системи. Така ситуація винищує історично закодовану інформацію, інфікує свідомість, паралізує естетичне сприйняття, робить його неприйнятним, а з часом і непотрібним.

Соціальний вибух як історичний факт кінця XX століття став причиною струсу свідомості, перевіряючи здібність Людини Нового часу до інтелектуальних авторефлексій, віднайдення і новоутворення джерел подальшого буття. Цей вибух супроводило величезне просторово-часове потрясіння... Та чи знають нинішні покоління, що і чим була Друга світова, чи знають вони про Берлінський мур???  Сьогодні Друга світова війна — це СВЯТО 9 Травня із ностальгічними конвульсіями про паради-балагани!!! Код справжньої війни забуто, втрачено. Тепер перевернута свідомість людини загострює увагу на глобальних проблемах, виражаючи захисну реакцію. Час вимагає екосистемного мислення. Подібні потрясіння у витонченішій формі сприймають митці, які проектують глобальні трансформації буття у свій індивідуальний внутрішній світ. Із такого синтезу постають твори-переживання, твори-попередження, твори-заклики. Так народжується ВІЧНЕ.

Розцитований українськими постмодерністами (чи тими, хто себе такими вважає) Ортега-і-Ґассет нібито й спромігся лише на те, аби сказати, що література — це “гра”. Насправді ж саме Ортега-і-Ґассет ще на початку ХХ століття попередив про народження в постмодерній літературі тенденції «дегуманізації етичного». Сьогодні дегуманізована література перебуває на своєму олімпі. Сама спроба «дегуманізувати» етичне може здаватися жахливою. Згідно з Ортегою-і-Ґассетом, «митець, який спостерігає за сценою смерті, виглядає «нелюдяним». У постмодерній літературі саме поняття “митець” винищило себе за браком літератури. Може, за браком реального розуміння поняття “література”, заміненого профанаціями...? Є профанації, прокламації, демагогія, попса і блатняк, агресія та егоїзм. “Егоїстичність” сучасних митців відкриває шлях до деґуманізованої девальвації духу. Власне, “егоїстичність” є прикметною ознакою психології постмодерного суспільства, якщо і не взагалі не домінантним параметром постіндустріальної цивілізації. Однак митець мав би боротися проти домінуючих схем. Натомість він стає їхнім продуцентом, множить і “вдосконалює” їх аж до остаточного абсурду. В Оксани Забужко в її “Польових дослідженнях українського сексу” читаємо: “...леді й джентльмени, пані й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, мені нелегко про все це говорити, до того ж я дійсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголодніле, а коли не бавитися евфемізмами, так і просто зґвалтоване тіло третій місяць невгаває в дрібненькому нутряному дрожі, особливо жаскому - до млості! - внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, і коли розчепірюю пальці, то вони негайно починають жити самостійним життям, ворушачись кожен зосібна, ніби натягнені на порізнені, в незгідних ритмах посмикувані ниточки, я вже мовчу про бубняві, як у підлітка, рожеві прищі, котрими зацвітають обличчя і плечі, і нема на те ради, - горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, і заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули...” Це АНТИлітература українського постмодерну...

Жак Дерріда свого часу вказував на можливість літератури після кінця постмодерну, що стверджується як потреба децентрації літератури — зсув її самої з позицій абсолютної або кінцевої істини, як і з традиційних абсолютних цінностей (буття, Лоґоса, ідеї, істини, значення, єства, екзистенції) всередині літератури.

Сучасна українська постмодерна — так би мовити, іздрико-ірванцівська, — власне, і є прикладом “дегуманізації етичного”, а також – деестетизації гуманістичного. Тому вона так вороже сприймає саму категорію “ВІЧНОГО”. За словами Оксани Пахльовської, “їй потрібна моментальність “фастфудівських” дивідентів, а не терпляче чекання на майбутній відгук (і готовність до того, що він не швидко надійде)”.

В Олександра Ірванця можна натрапити на такі естетичні обертони: 

Я відчуваю – підходжу до краю,

Вже й бісенята стрибають в очах.

Я обніму санітарочку Раю

Прямо в холодних і мокрих кущах...

...На водах морів твоїх сплять кораблі:

криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки

катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери, тримарани, байдарки,

каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі, рудовози, танкери,

міноносці, кліпери, -

а окремо від них – каравели й гондоли.

Сплять люди в будинках, і навіть поети –

оті джони донни твої, дон жуани, гандони...

Це поетичне Слово-Логос нашого Часу! Крізь яку “тугу дисонансів” може здійснитися еманація Слова? Якою ж є онтологія літератури для тих, хто позиціонує себе в річищі українського абсурдно-безмежного постмодерну? Молодий літератор Сергій Жадан — представник постмодерної літератури — якось сказав в інтерв’ю газеті “Поступ”: “Література для мене — це не професія, не заняття і навіть не захоплення. Якось так випадково сталося, що я займаюся літературою. Я її, за великим рахунком, і не люблю, і не читаю. Я дивлюся телевізор, дивлюся мультфільми і слухаю музику”. Життєве “гобі” жаданів — це мистецький світ марихуанних візій...

За словами професора Пахльовської, “на Заході зараз же теж “роман” без наркотиків, інцесту і подібних інкрустацій не підлягає “піарній” розкрутці. При цьому забувають про елементарну річ: насправді світ людських переживань не набагато й змінився порівняно з минулими віками і навіть тисячоліттями. І екзистенційний простір “нормальності” і сьогодні набагато складніший, як простір перверзій”.       

Немає вибуху, ризику. Є претензійна імітація. У центрі — вперто культивована естетика маразму. Українська постмодерна пострадянська література – це спроба виходу з концентраційного табору стагнації шляхом сміховинної стихійної літератури. На жаль, цей вихід був підхоплений масовою культурою, а тому життєствердний сміх поступово перейшов у сатиру, а далі — у гротескну конвульсію поетичного мислення та естетику маразму. Читаємо в “Польових дослідження...” Оксани Забужко: “та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? - Ирина", - було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під'їзді, вивинулася - втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської [а мав же час підучитися, прид-дурок]!”

Історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах відтворювала «духовну порожнечу» на місці традиційних форм етичного устрою — «порожнечу, в якій надалі твориться щось неординарне... Взагалі не досить зрозуміла категорія “неординарного” в цьому контексті. Бо і досі живе ВІЧНЕ. Тільки не в постмодерні. Постмодерна культура не випадково бореться з цієї категорією: це для неї категорія незручна, а часом і загрозлива.

Професорка Римського університету “Ла Сап’єнца” Оксана Пахльовська у статті “Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм” зазначила: “Маємо цілі загони «молодих» постмодерністів, вчорашніх захисників позасуспільної «естетичної самодостатности», які, патетично жестикулюючи, критикують у віршах і прозі, скажімо, новорічний виступ президента... Але це відбувається на щораз закритіших (і затхліших) (псевдо)інтелектуальних збіговиськах, де тривалість дії «літературного» слова закінчується з кінцем його фонетичної артикуляції”. На думку науковця, “між інтелектуалами та суспільством перервався органічний зв’язок, заснований на взаємній довірі та усвідомленні спільних цінностей і пріоритетів. Сучасна постмодерна література – це «тусовка», яка застигла в часі. “Так народжується фальшива допінґована молодість та рання і немудра старість, покруч поколінь, яких спресувала Історія на крутому віражі”, — поколінь, які викинули з себе Час і яких Час викидає з себе”.

Дарунок на незабудь – Слово Сергія Жадана:

музика для товстих

юрій андрухович у цьому притулку для літніх

сварливий сімдесятирічний письменник

автор напівзабутих детективів

доглянутий містом і профспілками

він – із купою старечих заморочок

з нетлями у кишенях піжами

з фенечками на жилавих зап’ястях

з бритвами і виделками посеред кімнати

переводить стрілки годинника на зимовий час

віддихується слухає голос за кадром:

сальман рушді – індієць

юрій андрухович – українець

якщо ти не схибив

поезія твого народу зрозуміла іншим

без перекладу

навіть коли тобі на це насрати...

Як стверджував свого часу німецький філософ і соціолог Г. Зіммель, представники одного шару об'єднуються внаслідок їхньої загальної ворожості до членів іншого шару або групи. Феномен “референтної групи” — це теж наслідок ентропії і попередньої “заданості”, інтенціональності “послання”. В кожній секті — свій “пророк”, але їхній спільний ворог — той, хто це бачить (і насамперед — реальний “пророк”, якщо такий є). Хто не з нами, той проти нас, — спадок більшовицького насилля. Ієрархізація “референтних груп” – це якраз і нездатність до свободи особистості, страх бути собою.

 Зовнішня «презентабельність» (майстер-класи і перформанси) сучасної постмодерністської літератури вимагає пристосування до неї й нашого мислення. Це спричиняє регресію до егоцентричного мислення, яке дозволяє відчувати себе центром Всесвіту і водночас п'ятим колесом до воза. У “літературному дискурсі” Ірванця, Прохаська... немає естетичного буття самої літератури. Але ж в сучасній культурі, схоже, і неможлива гармонія. “Естетичне буття” — не обов’язково гармонійне. Інша справа, що імператив антиестетики змушує до щораз більшого помпування “трансгресії”, яка перестає шокувати і, отже, вимагає нових ескплуа (це механізм сучасного “порно”).

І знову цитую Оксану Забужко: “А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навіть "пріятной женщиной" - тільки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, - це тільки показник якоїсь глибшої незгоди... ...Його власного запаху вона так ніколи й не занюшила: тютюн - так, дезик - так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецінь два місяці, пардон за високий стиль, ділилося стіл і ложе? - навіть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, іно скінчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, мені що - за тобою бігти, чи як? "То все було - блуд і бруд: / Промивка підземних руд / Од давніх, стійких отрут, / По чім залишався - труп. / Відмитий і непахкий, / Розкинувши дві руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав і курив. / І я мовчала невлад, / І входив у мене - ад", - це вона тепер таке пише, хоч на фіґ його таке й писати...”

Для нової “рімейкової культури” характерна тактика захоплення простору: не поступатися дорогою один одному, штовхатися, тобто не вміти жити в одному просторі (хоча б і літературному). Презентабельний одяг і французький «парфум» у поєднанні з мовою (тобто ненормативною лексикою!) доповнюють палітру фарб і відтінків намальованого літературного портрета. Існує певна “фетишизація” образу: пити, куйовдити волосся, одягатися в певний спосіб, а для жінок – і поготів, насамперед роздягатися (наприклад, монструозні колготки на одному з N видань “Польових досліджень”). Словом, “ексклюзивний” клуб, куди “одягненим не заходити”. Проте, за словами Оксани Забужко, тепер “є - здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами...”

Сучасне суспільство (політичне та літературне), на жаль, і досі перебуває на рівні емоційно недорозвинених інфантилів, нащадків інфантилів пост-совєтських. В епоху кризи постмодерна література стає свічадом суспільно-політичного абсурду. В епоху потреби в гармонізації та естетиці вона перетворює себе на літеробрухт. У соціальному й естетично-етичному вивихнутому просторі дефектність постійно відтворюється на індивідуальному літературному рівні. Це призводить до естетики маразму. При цьому жести, пози, міміка і пантоміміка, вираз обличчя митців під час їхніх літературних перформансів — все, як правило, зводиться до мукання дикуна або в кращому випадку до монологу Еллочки-людожерки На перших сторінках Іздрикового “Воццека” – нестерпно довгі описи фізіологічних процесів. Це свідома девальвація естетики, але навзамін пропонується і справді порожнеча, імпотентність, виміри із знаком мінус, – виміри, які, як відомо, безрозмірні. Адже суворі закони побудови має лише естетика, і не лише ренесансна естетика “міри”. Згадати хоча б архітектуру: наймодерніша архітектура підлягає все тим самим законам фізики, простору, матерії тощо.  

Прочитаймо вірш Олександра Ірванця “ЛИСТІВКА З ІТАЛІЙСЬКИМ КРАЄВИДОМ ДЛЯ ІЗДРИКА”

Італія, прекрасна Італія…

Дольче і Ґаббана

смалять там кабана,

А Джанфранко Ферре

своє шмаття пере.

Джіованні Версаче

там на конику скаче.

Ніна Річчі ридає

і його виглядає.

Постмодерна література перетворилася на абсурд. А справжня Україна Estetika – це Слово Вінграновського, Стуса, Симоненка, Жиленко, Костенко... Сьогоднішня нова література мала б навчити ЧИТАТИ. Натомість вона продовжує тоталітарну політику ВІДУЧУВАННЯ ВІД КУЛЬТУРИ. Телефонні будки, підземні переходи вулиць і станцій метро Києва заповнили «матеріальні сліди» людських ідей без інкрустації естетики українського духу. Звідки має народитися справжня естетика життя? Із творів ірванце-жаданівського Лоґосу? Із апасіонат Вєрки Сердючки? Ось вона – GLOBALIZATION по-українськи, глобалізація у вимірі постколоніального етичного і естетичного паралічу.

Вакханалія стала естетичним джерелом для пост-модерністів. Сучасна культура і література в іпостасі Ірванця, Іздрика, Прохаська, Покальчука... — це літературно-туалетний бомонд, тобто самоутвердження «приматів» шляхом демонстрації геніталій. Соціальний «ексгібіціонізм» і прояв свободи від умовностей.

Що є простір ХХІ століття для українського письменника? “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох,” — сказала у вірші Ліна Костенко. Український письменник завше був не тільки творцем художніх цінностей, а й носієм української державності. Багато віків ця держава містилася в слові. Міститься й дотепер. Тому й українські вороги (“братні” і далекі), і п’ята колона всередині України так не хочуть справжньої української літератури. Але чому на поміч цим ворогам приходять національні літератори? Що це? Та ж таки постколоніальна фрустрація, нездатність жити у “самостійному” історичному часі? 

Ми визнаємо сьогодні кризу в державі — політичну, світоглядну... Але це не криза української культури — це криза її інститутів. Нам пропонують інші альтернативи: американську, російську, польську, космополітичну. Витіснивши українського письменника з усіх царин культури — кіно, театр, опера, музика, мас-медіа — нам пропонують малопоживне і чуже за способом світовідчуття мислення... Це дуже небезпечно. ВОНО не просто позбавляє національної основи – воно позбавляє інструментів самого буття в сьогоднішньому світі.

Літературознавець Володимир Єшкілев, аналізуючи стан сучасної української літератури, сказав: “Європейський постмодерн є елементом відчуття семантичного світу. Тепер за допомогою тексту змінюється реальність. Але тільки в кінці XX століття людина стала настільки адекватною цьому текстовому простору в плані, скажімо, віднесення масштабів, розуміння масштабів цинізму (тому що, безперечно, усвідомлення фільтру є межовим цинізмом), коли людина стала керувати реальністю за допомогою семантичних фільтрів. Сама інформація в новому тисячолітті — це вже річ онтологічна, це атрибут буття, і вона як річ в собі більш застосовувана до комп’ютера, аніж до людини”. Український постмодерн – це тяглість, яка за точку відліку бере саме радянську епоху, а не онтологію антирадянського вибуху, як, наприклад, покоління шістдесятників. “За всієї цієї рухливо-строкатої калейдоскопічності (а значною мірою і завдяки КАЛЕЙДОСКОПІЧНОСТІ (божевільній мозаїці, що маніфестує сьогодні тільки ідеї засилля ЗБАЛАМУЧЕНО-ГЛОБАЛІЗУЮЧИХ потоків”.

В Європі постмодернізм вважають ознакою інформаційної епохи. Сильна політична й економічна ВЗАЄМОзалежність, гостра конкуренція, постійний цейтнот і обмежена компетентність спричиняються до фрагментарності, ситуативності, поверховості національної оптики. Дійсність набуває “кліпоїдного характеру”; вона у найкращих традиціях поп-культури стає дріб’язком, шматками фантастичного конгломерату. Так, наприклад, українське “Бу-Ба-Бу” — це імітація вибуху. Це рана під час кризи свідомості на межі колапсу псевдоепохи Радянського архіпелагу та історичного, європейського нового часу. Проте не слід забувати, що рана з часом має загоїтися. І це загоювання – наповнення кров’ю історії та творчим осяянням, САМОБУТНІСТЮ творчої енергії нового.

“Українська постмодерна література” — суцільний балаган. Це не повернення до України після падіння совєтського Кремля, а повернення до світу гротескних форм і наркотичних образів-мутантів. Наркотична залежність постмодерністів від своєї творчості та від вторинних, невлад метаболізованих імпульсів – це символічний код цього покоління. Це покоління “рімейкOFF”. Вони з’явилися як течія-антипод. Проте вони не перетворилися на вибух, а розчинилися в ентропії.

Постмодернізм — це не революційне постання. “Революційні барикади життя не починаються з бару "Остання барикада"”. І тим не менш, такий феномен був потрібний на певному етапі. Проте ентропія думки так і не змогла витворити нового образу української літературної ідентичності. Тож сьогодні Україна потребує європейської ідентифікації за онтологічними, аксіологічними параметрами. Це Слово-Лоґос вічного мистецтва — Слово Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Володимира Дрозда, Володимира Свідзинського, Євгена Плужника, М. Йогансена...

За словами Оксани Пахльовської, “дегуманізація означає насамперед знищення категорії особистості як цінності. Постмодерні явища — це суцільні “рімейки”. А “справжнє” — завжди особистісне. “Великі” — це ті, які протиставляють насильницьким “Системам” (влади, філософії, естетики) альтернативу свободи, в різних її еманаціях. Через те їхня актуальнісь не вичерпується в часі. Адже культура — це збереження пам’яті людства, — тобто те, що рятує його від небуття”.    

В Україні натомість 14 років триває процес “творчого монтажу” не своєї реальності. Працюймо далі... Зруйновано ще не всі коди.

Дмитро Дроздовський,

Національний  університет

“Києво-Могилянська академія”