Культурне самовизначення завжди визначало внутрішню диференційованість культурного простору. Це чинник, що забезпечує динамічність усієї соціокультурної сфери. Він створює можливості для її інтеграції в культурне життя світового співтовариства. Однак гіпертрофія культурно-політичного самовизначення може призводити (і призводила) до негативних наслідків. Саме під прапором несення культури або «істинної віри» знищувались аборигенні народи в Африці, Америці, Австралії. Фактично тільки за останні півстоліття ідея можливості співіснування людей різних культур набуває чинності для всіх цивілізованих країн. Культурне самовизначення стає базовим у процесах розвитку громадянського суспільства. Це дає змогу розв’язувати не насильницьким шляхом суперечності, які неминуче виникають у суспільстві.

Процеси асиміляції української культури мали місце й в Україні. Історик Ланселот Лавтон у статті “Україна: найбільша проблема Європи” вважає: “Росія навмисне намагалася гальмувати її розвиток. Не тільки було зроблено все можливе, щоб витиснути й ліквідувати українську мову, а й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові. Україну хотіли бачити колонією. Вона була багатою на зерно і на сирівці, а Росія, занедбуючи свої ресурси, апетитно користувалася ними з півдня. Влада була централізована в Москві. Коли Москва захопила Україну, зразу ж відбулося підкорення Кавказу. Відтоді шляхи до Близького Сходу стали для Росії відкритими, а її мрії про захоплення Константинополя перестали бути фантастичними”. У цьому – причина культурної онкології української нації з усіма метастазами постсвідомості. Тільки останній рік Україна почала говорити ідеями західної демократії і своєю мовою. 13 років європейські двері для України були зачинені. Українська влада була офісом Кремля.

Але Михайло Грушевський ще на початку ХХ століття зазначив: “Тепер упадок українського життя в значній мірі є вже пережитою стадією. Відживає свідомість і активність суспільности, оживають традиції. Розуміння української історії як одної тяглої і непрерваваної цілости, що йде від початків, або й з-поза початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів, входить все глибше в свідомість і перестає й чужим здаватися чимось дивним та єретичним”. Так було на початку ХХ століття? Що зупинило розвій України після 20-х років? Кремль, який перетворив Україну на Малоросію. Історію було викинуто на звалище, а свідомість – інфіковано.

Свого часу історик С. Рудницький на основі аналізу політико-географічного розвитку та політичного життя Європи і світу прийшов до висновку, що «тільки національним державам належить будущина. Цього вчить досвід останніх століть». За словами Рудницького, «утворення української національної держави в етнографічних границях є єдиним способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, потрібному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф». С. Рудницький вважав, що нестача власної держави робить націю беззахисною у розв’язанні соціально-економічних, національно-політичних та інтелектуальних проблем. Без незалежної, демократичної національної держави виникають умови для політичного, економічного та культурного гноблення одних народів іншими. Свідомість підневільної нації була уражена комплексом неповноцінності, меншовартості, байдужості, лукавства до всього сущого “на нашій, не своїй землі...”

Під час нестачі державних важелів, коли разом з усіма іншими національними цінностями українську мову та культуру було кинуто на дикий, неврегульований ринок, втрачається український інформаційний простір. Відтак питання: чим бути Україні – Україною чи Малоросією? – порівняно з часом Миколи Хвильового сьогодні ще більше загострилося. Бути їй панівною на етнічних українських теренах чи лише малоросійським додатком у шквалах тотального зросійщення?

Нещодавно в Києві з'явилися біг-борди із зображенням голови Антимонопольного комітету України Костусєва та написом “С нами Бог и Россия!” Крім того, політична партія “Союз” та її лідер Олексій Костусєв беруть участь у політичних акціях, під час яких використовують російські державні прапори та антиукраїнську риторику. На зазначені акції та біг-борди витрачають великі кошти... Чи зможемо ми увійти до нової екоінформаційної епохи із носіями такої свідомості? Оновлення неминуче. Це діагноз.

Для цього потрібно сформувати насамперед громадянське суспільство. Його не можна встановити «указом», «постановою» або «розпорядженням». Громадянське суспільство має постати як цінність та спосіб життя народу. Це вибір майбутнього, засіб ставлення до теперішнього, спосіб, що дає можливість самовизначитися. Розпад СРСР та створення незалежної України є тільки передумовою можливості становлення громадянського суспільства.

У Радянському Союзі ідея «Ми» всіляко підтримувалась і насаджувалася всією міццю ідеологічної пропаганди. Не було людини-індивіда. Були мари, тіні. Була  статистика, не було індивідуальностей. Була навіть винайдена для того часу термінологія: «радянська людина», «радянська спільнота людей». Це не ВОНА, а МИ. Плюралізована і паралізована Людина совєтікус. Ідеал полягав у повному злитті в індивідуальній свідомості понять Батьківщина та Держава. Почуття належності до великої Радянської держави для величезної маси людей було сенсом життя, незважаючи на репресії, голод та злидні, а зараз – виступає основою для того, щоб вважати Біловезьку угоду злочином та зрадою.

Розпад компоненту «Ми» у свідомості людей став тією психологічною підвалиною, на якій постало масове почуття відчуженості та неприйняття радянського ладу, що призвело до його блискавичного краху та до створення нових незалежних держав. За словами О. Шевченка, експерта Національного інституту українсько-російських відносин при РНБО України, “і дотепер свідомість багатьох мислить у категоріях територій та територіальних суперечок, що мають місце в межах колишньої радянської імперії – від Курил до Севастополя – є лише одним із проявів цього географічно-територіального мислення. Європейська ж правова свідомість базується на чіткій логіці, прикладом якої є відоме твердження Аристотеля, згідно з яким людина не може прямувати до Абдер та водночас йти у Мегару”. Тому, якщо ми зрештою вибираємо стратегію на європейську інтеграцію (як це зазначено в Програмі "Україна – “2010”), саме Європа має усвідомлюватися як єдино можливий шлях виходу із пострадянської московсько-євразійської кризи. Інакше ми можемо казати про дві України: українську і малоросійську.

Спираючись на ідею “двох Україн”, Максим Стріха застерігає: “хоча принцип мультикультуралізму посів почесне місце в документах, що визначають культурну політику Ради Європи та Європейського Союзу, сьогоднішня українська ситуація вельми відмінна від європейської. У нашому суспільстві ще й досі не розв’язано зовсім іншу суперечність: між потужною все ще традицією радянського інтернаціоналізму й непослідовними спробами побудувати етнонаціональну державу (ту, яка, попри всі новітні віяння, ще досі домінує в Європі. Для мене абсолютно очевидно: некритичне застосування до України всіх термінів і положень європейських документів межі ХХ і ХХІ століть щодо культурного різноманіття неодмінно виявиться контр продуктивним”.

Дві України – це метастази довготривалої хвороби – малоросійства. Така хвороба ґрунтується на усвідомленому чи неусвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості, української неповноцінності, отже, на перебуванні у страху, відтак і на постійній налаштованості на втечу від лиха і доведення своєї справжньої неукраїнскості; страхові перед мовою, що формувався багаторічним страхом бути українцем; дистанціюванні від української професійної культури, вторинною, провінційною, сільською; насправді ж головні мотиви тут пов’язані з тим же страхом і комплексом меншовартості...

Однак, найстрашнішим є не політичне чи економічне малоросійство, а культурне. Малоросійство апріорно не знає категорії “культури”. Проте культурне самовизначення –показник суб’єктивного віднесення себе до певного типу культури. Позитивним воно є тоді, коли є усвідомлення рідної мови як засобу мислення; усвідомлення власних світоглядних та релігійних настанов. Культурна ідентифікація є складною формою самовизначення особистості. Вона припускає не просто усвідомлення, а й високий рівень рефлексії культурних підвалин власного життя. Багато людей не знають і не розуміють, що таке “мова як засіб мислення” – для них достатньо того мовного рівня, який забезпечує просте взаєморозуміння. Але під час соціально-політичних криз люди змушені замислюватися над своєю культурною ідентичністю, яка при цьому може вступати в явне протиріччя з етнічною і державною ідентифікацією.

У статті “Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф” Ліна Костенко сказала: “Мова не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, — це безпрецедентно. Мова у такому становищі, ясно, не є ресурсом для розвитку України. Як і всі інші... нинішні кризи і катастрофи.”

Категорії культури не знають лише маси. Тринадцять років саме представники юрби стояли за кермом державного судна. Тепер зрозуміло, куди рухався той “Летючий Голландець”, керований малоросами... Як писав Хосе Ортега-і-Гассет: “У суспільстві маси взяли повну владу”.

Професор Василь Лизанчук у статті “Чи можна об’єднати націоналізм і глобалізм?” зауважив: “Треба підкреслити, що українцям нині доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХI ст., а й з тими, що перейшли з ХVIII і ХIХ ст. Найважливішою причиною складних морально-психологічних, політико-ідеологічних, соціально-економічних проблем є кількасотлітня бездержавність України, що настала після Переяславської угоди 1654 року між Українською Гетьманською державою і Московським царством. Порушена царським урядом угода призвела до Андрусівського договору (1667 рік), за яким Московія поділила з Польщею Україну по Дніпру, що призвело до доби Руїни. Її глибинні негативні наслідки тягнуться до наших днів”.

Найпомітніший негативний слід в історії України залишила московська (царська і комуністична) імперія. Мова йде про ідеологію малоросійства, в основі якого, як писав визначний поет і мислитель Євген Маланюк, страх і підсвідоме відчуття власної неповноцінності, поєднане з любов’ю до українських пісень і сала. “Малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція, – підкреслював Євген Маланюк. — Капітуляція ще перед боєм”. Нинішнє тотальне зросійщення органічно переплелося з глобалізацією, яка призводить не лише до американізації, а й африканізації України, нівеляції національного життєвого середовища.

На думку Лизанчука, кожен має  усвідомити: “наша цивілізація збереже себе за умови збереження культури, духовності, мови кожного народу. Водночас кожна культура має бути відкритою для світу. Людина і культура — невіддільні, адже людина (аргентинець, болгарин, єврей, українець, японець) творить культуру, а культура (аргентинська, болгарська, єврейська, українська, японська) формує людину. Мудрість діалогу культур — к вмінні збирати краплини відмінностей у безмежний океан добра; доброзичливий діалог культур”.

І саме митці є носіями історичного мислення, яка не знає меж. Література – це контакт із Часом, Вічністю. Згадаймо німецького романтика Гельдерліна, творчість якого насичена постійним усвідомленням історії. Свідомість того, що ми є спадкоємцями минулого, поєднується із усвідомленням того, що ми є лише ланкою безкінечного ланцюга історичного розвою. Ми самі є минущим. У Гельдерліна свідомість історії є усвідомленням сьогоднішнього дня і наявних у ньому візій майбутнього. Минуле – як час, так і люди, – є для Гельдерліна знаком призначеної нам долі. Жоден із інших поетів не був настільки, як Гельдерлін, заглиблений у теперішність майбутнього. Майбутнє є для нього сьогоденням, воно є тим, що він бачить і про що він віщує у своїй поезії.

Такими візіонерами були й митці українсько літератури 60-х років: Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко. Таким був Василь Стус. Такими були київські неокласики, молодий Тичина... Покоління шістдесятників пішло на рішучий і остаточний розрив із брехливою, жорстокою системою, підтвердивши найважливіше правило творчості. Ті, хто йшли на розрив, ризикуючи багато чим, знаходили більше. Вони ставали прикладом експоненціального зросту у творчому аспекті. Сміливість вчинку-протидії збагатила їх духовно; політичний розрив обертався психологічним оновленням особистості, виводив на літературних сторінках до онтології буття. Шістдесятники — то спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Це останнє в історії української літератури українська за формою і змістом літературне явище.

Проте постмодерна література – продукт змалоросійщено-американізований.  Сучасна українська постмодерна література і є прикладом “дегуманізації етичного”, а також – деестетизації гуманістичного. За словами Оксани Пахльовської, “їй потрібна моментальність “фастфудівських” дивідендів, а не терпляче чекання на майбутній відгук (і готовність до того, що він не швидко надійде)”. Історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах відтворювала «духовну порожнечу» на місці традиційних форм етичного устрою — «порожнечу, в якій надалі твориться щось неординарне... Взагалі не досить зрозуміла категорія “неординарного” в цьому контексті. Бо і досі живе ВІЧНЕ. Тільки не в постмодерні. Постмодерна культура не випадково бореться з цієї категорією: це для неї категорія незручна, а часом і загрозлива. Це література малоросійського ґатунку.

Чи довго перебуватиме пошкоджений ген малоросійство в генах української нації? Хвороба малоросійства може бути знешкоджена створенням інфосуспільства, європейською інтелектуальною інтеграцією, інтелектуалізацією українського простору. Малоросійство – як і ракова пухлина – має чотири стадії. Незрозуміло одне: ми хочемо вилікуватися чи чекаємо метастазів?

Дмитро Дроздовський,

Національний  університет

“Києво-Могилянська академія”