Українська мова відбиває багатовіковий досвід народу, проте історія її розвитку сповнена глибокого трагізму, особливо за радянських часів.

Український лінґвоцид – це той фатум української історії, що переслідує український топос ось уже впродовж кількох століть. Саме мова стала тим, що намагалися нещадно знищити, проте українська мова стільки разів ставала феніксом, який оживав з попелу і підносив разом із собою український дух.

Втручання у внутрішній склад української мови не обмежувалось правописом і лексикою. Воно поширювалось і на інші мовні рівні, зокрема на словотвір і синтаксиси. У цій царині спроби волюнтаристського спрямування розвитку мови в бік її зближення з російською становили особливо велику загрозу для її майбутнього, оскільки “цілили в саму серцевину живої мови як незалежного утворення, здатного до самооновлення та самовідтворення”. Чи довго так могло іще тривати? А для цього потрібно всього лише дослідити ті лінґвоцидні хвилі, під якими хотіли поховати нашу мову.

Як і в часи російської імперії, найбільшого тиску в “старшобратніх обіймах” зазнавали українці й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно полегшувала завдання “злиття мов”. Ключ до танатосного розуміння українського лінґвопростору і дає книжка, яку впорядковували Лариса Масенко, Віктор Кубайчук та Орися Демська-Кульчицька. 24 травня в приміщенні Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбулася презентація цього видання. На презентації були присутні М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, І. Дзюба, В. Німчук, О. Пономарів, І. Ющук, О. Кочерга та інші.

Упорядники зазначають: “Різниця між радянською й імперською практиками русифікації полягала лише у застосуванні різних асиміляцій методів, зумовлених відмінністю державних устроїв”. Свого часу Юрій Шевельов писав з цього приводу так: “Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною”[1].

Гортаючи сторінки книжки “Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду”, яку було видано у видавничому домі “Києво-Могилянська академія”,  ми стаємо свідками викривлення історичного дзеркала, ми опиняємося за лаштунками правильної історії, її осьової епохи (термін К.Ясперса), натомість опиняємося у сфері деформованої свідомості тих, хто намагався обґрунтувати національні засади української мови з позицій великої агресії, шовінізму, невроїдальної пристрасті, страху. Ми розуміємо те, що відбувалося в свідомості людей, які ставали речниками і жертвами, коліщатками і гвинтиками системи більшовицького поступального руху. Юрій Шевельов з цього приводу зазначає у праці “Українська мова в першій половині двадцятого століття. Стани і статус”, що “радянська влада не обмежувалась на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову привселюдно, цілковито або частково: переселяли українці на неукраїнські території, а українські території заселяли членами панівної нації”. Сьогодні ми нарешті почали усвідомлювати, що збагнути сутність мови, її природу не так-то й легко. Чи не варто задуматись над тим, що ми надто довго спрощено трактува­ли це надзвичайно складне явище? Варто хоч б тому, що кілька наших поколінь пройшли школу спрощення, жили в силовому полі антиес­тетичних категорій тоталітаризму, бюрократизму, “витворених і всілякими способами насаджуваних символів, стереотипів, що мали утверджувати велич імперії”. Усе, що не вкладалося в рамки, визначені панівною ідеоло­гією, вважалося ворожим. Критики зазнали видані у 20-х роках переклади. Так, мову українських перекладів творів Леніна Наум Каганович кваліфікував як “спотворену і перекручену націоналістами, внаслідок чого зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений”. Такий підхід наклав відби­ток не тільки на розуміння явищ суспільно-політичного життя нашої історії, культури, а й на трактування багатьох питань мови, позначився на рівні загальної лінґвістичної осві­ченості людей. А це призвело до того, що сьогодні мо­вознавча думка майже не резонує в культурі народу, в культурі самих носіїв мови. Спрощений підхід до мови виявлявся насамперед у тому, що абсолютизували функцію спілкування, про інші функції говорили ми­мохіть, а про деякі — й зовсім не згадували. Український лінґвоцид – це вже ледь не атрибут мови, а чи довго могло так тривати? Допоки не буде створено національної держави... Ось відповідь. Ні, не псевдоострів великого Архіпелагу, а справжня держава із національними цінностями, національною ідеєю та мовою. Саме про це йдеться у книжці, але, я би сказав, йдеться у вимірі інтертекстуальному, лінґвопсихологічному, коґнітивному, історичному. Українська історія є фатально трагічною, а головне – фатально своєю. Якщо робити анатоміч­ний розріз мовних справ будь-якого відрізку часу нашої бездержавності та навіть і державності, то стає очевид­ним, як різні спекуляції з нашою мовою –  відверті й підступні –  нівечили душу українця Але ще важливіше – що українська історія є. Так само існує і українська нація, яка ніколи не стояла навколішки, а тому і змогла викристалізуватися українська держава. Хоча б сьогодні. І якщо надалі існуватиме в онтологічному розрізі українська держава – житиме і мова – без оцих лінґвоцидів, покручів, хвороб.  Отже, ця книжка – ключ до розуміння фатально свого мовно-історичного “Я” з позиції ретроспективного екзистенціалізму. Ця книжка у своїй проекції дає відповідь на запитання, чому можуть зникати мови. Досліджуючи причини зникнення мов, можна виокремити дві парадигми пояснень: мовна смерть і мовне вбивство (лінґвоцид). Перша з них припускає, що мови вмирають природною смертю; друга парадигма демонструє, що мови просто так, природним шляхом, не зникають. “Здійснення самогубства” для мов не є властивим. В більшості випадків мовці не відмовляються від мови добровільно з практичних міркувань, для особистого блага. Мови піддаються вбивствові. Більшість зниклих мов є жертвами лінґвістичного геноциду. Ця остання парадигма є  найвірогіднішою. Отже, ця книжка – атлас, за яким у хронотопі української історії можна простежити, коли нашу мову намагалися залишити напризволяще, щоб відродити (не російську), а великоруську мову із її шовінізмом і хижацькими інтенціями. Штучно в українську мову вводили деривати, не притаманні нашій мові; залишалися слова, схожі з російською, натомість питому українську лексику було заборонено. Як пишуть упорядники, “сплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік максимального зближення з російською мовою мали на меті перервати досягнуту в 20-х роках цілісність української лігатурної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів”. Упорядники цієї книжки пишуть: “Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства. У програмовій статті Андрія Хвилі було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1.        припинити негайно видання всіх словників;

2.        переглянути словники і всю термінологію;

3.        провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні;

4.        переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5.        переглянути український правопис тощо”.

Така “чистка” була застосована до термінології, яку створила українська мова. Упорядники зазначають: “З тавром “націоналістичного словника” “Російсько-український словник”, який упорядковували С.Єфремов, А.Кримський, було заборонено і видані чотири томи зникли з усіх бібліотек”. “Російсько-український словник”, який уклали С. Васильківський та Є. Рудницький в Інституті мовознавства в 1937 році, дістав таку характеристику від Юрія Шевельова: “Словник цей стоїть далеко від вимог, які ставляться до академічних словників і далеко від свого попередника”.  “Таким чином, якщо російська мова в партійних настановах 1933 року була оголошена “братньою” і до мовознавців було висунуто вимогу добирати в словниках усіх типів в українській частині слова “однозвучні” і “рівнозначні” з російськими, то вся самобутня українська лексика кваліфікувалась як штучно створена і вторована на польську мову...” Репресії щодо найвидатніших носіїв мови в добу більшовизму розпочалися після нетривалого періоду ук­раїнізації. “Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що вже у другій половині 30-х рр. молоде покоління було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови”. “Процеси лібералізації суспільства не зачепили в добу хрущовської відлиги основних засад радянської мовно-культурної політики”. По суті, мова української нації і надалі залишалася безперспективною. Найкраще таке ставлення до української мови та українського етносу взагалі подає відомий український історик Ярослав Грицак. У передньому слові упорядники наводять таку цитату з його “Нарисів історії України...”: “1970-ті рр. історики визначають як період безжального викорінення всього, що містило хоча б найменший натяк на українську самобутність.”  Реформа освіти, проведена у 1958 році, ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої іноземної мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови”. Короткочасна відлига – прелюдія до темних десятиліть брєжнєвщини. Політика зближення націй та злиття мов знову досягла апогею під час застою 70—80-х  років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошу­вали діалектними, застарілими, штучними, не зрозумілими народові тощо. “Що ж до художньої літератури, то вона за самою своєю мистецькою природою протистоїть уніфікації... Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до якого належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук”. Процеси прихованого лінґвоциду в радянський період трактувалися як благородні; натомість сьогодні (і насамперед завдяки цій книжці) ми зможемо усвідомити справжню сутність цих процесів мовної агресії. Українська мова стала жертвою маразматичної гри партійного керівництва. Отже, сподіваюсь, ця книжка знайде свого читача, якщо іще не знайшла. Це видання – дзеркало викривленої історії України,  за яким – народ, – незламний і сильний. Всупереч одноклітинності політики лінґвоциду українська мова залишилась жити, оскільки був і є народ. У виступах багатьох людей досить часто мож­на почути посилання на цивілізовані держави. Але, на жаль, не всі усвідомлюють, що однією з ознак цивілізованості держави є її ставлення до мови в усіх проявах! Сподіваюсь, книжка “Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду”, яку впорядковували Лариса Масенко, Віктор Кубайчук та Орися Демська-Кульчицька, стане початком глибокого фахового дослідження трагічної історії українського лінґвоциду.      

Дмитро Дроздовський,

Національний університет

“Києво-Могилянська академія”

[1] У лапках подаються цитати з книжки “Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду”