Українська історія в дискурсі останнього десятиріччя неодноразово і в різних варіантах виявляла «духовну порожнечу» на місці традиційних форм політично-етичного устрою — “порожнечу”, в якій твориться щось неординарне і незрозуміле.

Е. Гусерль свого часу стверджував: “Історія — це, в першу чергу, мова, себто середовище вільного обертання смислових еквівалентів, що й є головною умовою існування самої Історії”. «Сучасна співдружність держав, — переконує Гусерль у «Первенях геометрії», — це здоровий людський організм, якому протипоказані божевільні та діти, які постійно порушують основний принцип — розуміти один одного».

На жаль, сучасне суспільство так і залишилося на рівні емоційно недорозвинутих інфантилів у культурі, яку витворили їхні пост-совєтські попередники. Навіть сучасна українська постмодерна література стає свічадом суспільно-політичного абсурду, перетворюючи себе на літеробрухт, який краще було б спалити перед тим, як видавати. У соціально й етично дефектному просторі сама дефектність постійно відтворюється, заповнюючи естетичний простір марнотою.

Соціальний вибух як історичний факт кінця XX століття спричинився до струсу свідомості, перевіряючи здібність Людини нового часу до інтелектуальних авторефлексій, виділенню джерел подальшого буття. Цей вибух в культурі призвів до потрясіння. Перевернена свідомість людини тепер загострює увагу на глобальних проблемах, виражаючи захисну реакцію. Подібні потрясіння у витонченішій формі сприймаються творчими неординарними особами, які проектують глобальні трансформації буття в свої індивідуальний внутрішній світ. З такого синтезу народжуються твори-переживання, твори-попередження, твори-заклики. Але сучасна постмодерна іздрико-ірванцівська література позбавлена цього феномену. У такій літературі немає ані вибуху, ані ризику. Є претензійна імітація, не більше.

Кінець XX століття демаскував глобальність значення культури в її орієнтації на первені буття: культура повинна сприяти розвиткові вищого Розуму-Інтелекту-Лоґосу людини — осмисленню своєї історичної долі і можливості розв’язання глобальних наслідків руйнівної сили цього розуму. Сила духу людини в нескінченному звільненні розуміння суті історії, свобода духу — орієнтир цього проникнення в глибини історичного всесвіту.

На жаль, в Україні цього не відбулося. Політика перетворилася на систему декласованих кланів. Щодо сучасних українських парламентарів, то, зазвичай, їхні жести, пози, міміка і пантоміміка, вираз обличчя, як правило, зводяться до мукання дикуна або в кращому випадку до набору слів зі словника Еллочки-людожерки. А останню політичну ситуацію в Україні можна змалювати однією цитатою з Шекспіра “Всі були стурбовані і не розуміли один одного, кожен думав, що в саме в ньому криється істина...”

Чаадаєв, кажучи свого часу про російське суспільство, написав: “З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилася на безплідному ґрунті нашої Батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не дали собі можливості щось вигадати власним розумом. Із того, що вигадували інші, ми переймали тільки брехливу зовнішність і розпусту”. Проте Україна і досі дивиться вбік “перспективно-безвихідної” Росії. Слова Чаадаєва демаркують аксіологічну лінію сучасної української політики, яка втратила здатність орієнтуватися на історично-національне буття.

Україна, прагнучи до економічного раю, не бачить тоталітарного маразму Росії. Коріння цього феномену – в колоніальному Союзі. У Радянській імперії результати діяльності кожної людини виливали в загальний "суспільно-комунальний казан". Людина одержувала з цього "казана" певну винагороду за працю, нікому не потрібну. Продукція згнивала. Інтелект було звалашено. Культуру – зґвалтовано.

Європейські політологи, послідовники відомого економіста Йозефа Шумпетера застосували до історичного економічного розвитку країн нашого часу схему, яку сам Шумпетер застосовував до науки і технологій ХХІ століття, – теорію “creating destruction”, або творчого руйнування. Натомість ми потребуємо інтеграції насамперед в собі. Це дасть можливість вийти з кризи історій, увійшовши у власне свою історію. Ця модель може створити аксіологічну базу для формування політики та економіки з часовими перспективами. Потрібні технології, інтелект і національна свідомість.

Саме завдяки цьому після Другої світової війни японська економіка, вибухнувши, здійснила економічне чудо. Зараз, дивлячись на японські хмарочоси, важко уявити, що протягом цілого тисячоліття до буржуазної революції Мейдзі ісин (1867-1868 рр.) велика частина населення Японії була на межі виживання. У ході революції реальна влада перейшла від сегуна до імператора. Відбулися прогресивні реформи: створення інституту приватної власності, формування системи освіти європейського типу, стабільної фінансової системи на американський зразок тощо. Відтепер держава шукала підтримки не в аристократії, а в народові. Це в свою чергу сприяло його об’єднанню і підвищенню національної самосвідомості. Вибух під час реформ Мейдзі почався з того, що японська нація під пресом “часу тихого вмирання”, була примусово відкрита для зовнішньої торгівлі із західним державами. Це сталося не з інтересів порятунку Японії, а з інтересів розширення ринку. Американський економіст Майлз Р. Уоллсон написав про це так: “Як же потрібно було принизити країну для того, щоб вона так піднеслася?”

У традиціях Стародавнього Китаю споконвіку було шанобливе ставлення до людей, представників розумової праці. За часів Конфуція, більшість державних посад передавали від батька до сина. Впродовж століть ситуація змінилася. Вже з II століття до н.е. китайський урядовець мав володіти не стільки аристократизмом, скільки певними інтелектуальними здібностями. Державні посади в Піднебесній вважали привілеєм людей розумних. Існував суворий відбір, що давав можливість виявити найталановитіших. Пошана до Інтелекту породила “націоствердну інтелектуальну потугу”. Така жорстка система відбору кандидатів мала найважливіші наслідки для китайської державності та культури. Результат — економічне й інтелектуальне чудо. Ми ж досі чекаємо чуда звідусіль (тільки не від себе!), оскільки неспроможні створити потребу в інтелектуальній державі з вектором, спрямованим у власне коріння. Божевілля довкруж, політичний плебісцит перетворює життя з категорії “перспективне” на категорію “заблоковане собою”. Відчинені двері Европи залишаються позаду...

На думку професорки Римського університету “Ла Сап’єнса” Оксани Пахльовської, “в Європі кожна нація тим і почуває себе «європейською нацією», що репрезентує свої особливі цінності, поділяючи універсальні цінності європейської цивілізації. Відтак, багато залежить від твердості й послідовності культурного самозахисту самої України. ТІЄЮ МІРОЮ, ЯКОЮ МИ ОЗНАЧУЄМО ЧІТКІ ЕТИЧНІ ПАРАМЕТРИ НАШОГО ІСТОРИЧНОГО МИСЛЕННЯ, ЗАЛЕЖИТЬ РЕСУРС ПОВАГИ ДО НАС ЗОВНІШНЬОГО СВІТУ.

Сучасна політична дійсність набуває “клипоїдного характеру”; вона в найкращих традиціях попкультурної політики стає дріб’язком, шматками фантастичного конгломерату. Настав час “творчого монтажу” не своєї реальності. Способом склеювання такої “мозаїки” є формування громадянського суспільства. Одне з визначень громадянського суспільства, що є в західній літературі, зокрема, у представників Всесвітнього банку, полягає в тому, що громадянське суспільство — це сукупність усіх формальних і неформальних організацій і правил, що сполучають окремого індивіда з державою (владою) і бізнесом (приватним сектором економіки). Тобто громадянське суспільство є зв'язком людини з державою і приватною економікою через ті або інші форми організації, об'єднання.

Для сучасного індустріального суспільства потрібна нова форма освіти. У попередні епохи розвитку людства менше п’яти відсотків населення мали можливість здобути освіту. Людовик XI міг з’явитися у Франції лише завдяки новій формі освіти. Так само й Леонардо да Вінчі, Хієронімус Босх, Еразм Роттердамський... «Братство спільного життя» і подібні організації створювали можливості для того, щоб геніями могли стати навіть діти з найбідніших шарів суспільства. Прикладом моїх слів є гуманіст Микола Кузанський.

Для відродження української цивілізації (якщо Україна є цивілізацією!), для виходу на новий ступінь розвитку потрібно реалізувати створення мосту між Україною та Європою. Це, зокрема, може здійснитися шляхом розширення освітянського простору. Вища школа має формувати нове покоління професіоналів, готових створювати нове майбутнє, історично перспективне.

Одним із таких закладів вищої освіти є Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький у статті “Творімо майбутнє сьогодні” сказав чітко і ясно, що “місія Києво-Могилянської академії – виховання студентів в атмосфері вільного творчого навчання, формувати високоосвічених, індивідуально неповторних особистостей, здатних ґенерувати оригінальні та плідні ідеї, незалежно мислити та діяти згідно з принципами добра і справедливості. Мета НаУКМА полягає в розвитку української науки і культури шляхом підготовки висококваліфікованих фахівців і формування таким чином нових поколінь української інтеліґенції”.

Нарешті має спрацювати принцип Маркіза де Кондорсе, який він описав в «Ескізі історичної картини прогресу людського розуму» щодо потенційно нескінченної досконалості людського розуміння. Зокрема, європейські вчені, математики, і філологи, мистецтвознавці і політологи розуміють, що вони — частина інтелектуального і культурного життя цивілізації європейського часу і місця. Вони – інтелектуальна корпорація. Розуміють це і los profesores Національного університету “Києво-Могилянська академія”, які екстраполюють цілісність інтелектуальної потуги на весь пострадянський науковий етнос. Але цього замало, щоб відновити інтелектуальну потугу України, яка, на думку європейських політологів,  навіть і в дискурсі пост-орандж не може реалізувати себе через європейський вектор. Її аксіологічна проблема не в “непрофесійному” Президентові чи Уряді, а в неспроможності нації створити громадянське суспільство свідомих індивідів-інтелектуалів.

Олександр Бойченко у статті “До теорії українського маразму”, яку свого часу було надруковано в “Дзеркалі тижня”, сказав, що “науки як вільного і самодостатнього процесу пізнання світу у нас досі немає. Натомість є служниця — тільки, звичайно, не теології і навіть не якоїсь визначеної ідеології, а нашої бездарної політики, служниця, так би мовити, «державного дискурсу», в якому еклектично поєднуються уламки яких завгодно ідеологій. І відбувається це тому, що «нашій» державі взагалі-то до фені всі ідеології разом узяті. Звідси й картина маразму: бажаючи — подібно до інших тоталітарних систем — все тримати під контролем, клани, з яких, власне, і складається наша держава, водночас абсолютно позбавлені будь-якого «трансцендентного» (класового, національного, релігійного) виправдання свого існування”. Я звідки може народитися науки, якщо немає Інтелекту??? Та й сама культура (як українська, так і європейська) для української нації залишається заблокованою через пострадянську катаракту. 

На завершення подаю слушну думку О. Пахльовської: “Якщо Европа сьогодні ще тільки шукає своє мотто, то багато країн вже його мають в якнайширшому діапазоні... Україна, як і Европа, ще перебуває в пошуках свого мотто. Будемо сподіватися, що воно не буде схоже на мотто Фолклендських островів: “Залишитись британською колонією”. Будемо працювати для того, щоб у мотто української державности, — так само, як у мотто Франції, Німеччини і навіть маленького Сан-Марино, — було присутнє слово LIBERTAS, Свобода”.

Свобода прагне нового мислення. Бунт інтелектуальної свідомості в час суспільно-політичної кризи потребує надійних засобів самозабезпечення, і свіжість бачення — одне з них.

Дмитро Дроздовський,

Національний  університет

“Києво-Могилянська академія”