Національний університет
“Києво-Могилянська академія”

Про шістдесятництво писати зовсім непросто... Нелегко писати про покоління своїх батьків і дідів - надто вже вони рідні. Значно легше - про далеких пращурів: до них у нащадків набагато менше претензій і... любові. Діалог епох перетворюється в односпрямований монолог сучасності про минуле, коли часова дистанція межи колись і тепер надто велика. Тоді певен, що вони - не озвуться. Так легше.

Важко писати про покоління загалом. Надто вже вони різні - ці лицарі Другого українського відродження XX століття, ці в'язні історії й власного сумління, ці бунтівні і гнівні птахи, яким так часто обтинали крила (нерідко вони з примусу робили це власноруч, але ніколи - самохіть).

Заспів

Я не люблю імперій-хижаків,

як трутнів, бомжів, волоцюг не люблять,

вони — пройдисвіти і своєрідність гублять

не лиш чужу, а й свою таки.

Я не люблю імперців. Як убивць

свойого роду сирота не любить.

Як розп'ятий не любить кровопивць,

що смокчуть кров, загнавши в нього зуби.

                              Я не люблю Союзу. Як тюрму

не любить в'язень, хоч би в ній родився,

гидкий жаргон наглядачів йому,

хоч би він мови іншої не вчився.

Я не люблю неволю. І шкода

роботи — закликати під Росію:

Народ Свободу на руках гойда —

вона його Спаситель і месія.

(О. Різниченко)

Писати про шістдесятництво так само непросто, як і потрібно. І не тільки з обов'язку перед власною пам'яттю. Насамперед - із невтіленої внутрішньої потреби духу, - шукаючи власне коріння в минувшині, прозирати крізь крону прийдешнього – у небо вічності. Осягнути корінь і крону духовної революції 60-х, побачити злети й падіння її речників і заручників, прочитати їхні письмена як мистецькі карби в Щоденнику історії –  ось те, що ми маємо зробити сьогодні! Без історії не може бути майбутнього, і ніколи не слід цього забувати...

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

(Ліна Костенко)

Час непокори – час самотності

Що ж це був за дивовижний час? Який він - щасливий чи трагічний?

1956 рік, XX з'їзд КПРС, - саме цю дату  можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва проте проте не світового культурно-філософського вибуху. “Символічним початком десталінізації прийнято вважати славно­звісну "таємну" доповідь першого секретаря ЦК КПРС Микити Хру­щова, проголошену на XX з'їзді партії в ніч з 24 на 25 лютого 1956 року, в якій розвінчувався культ Сталіна. Ця доповідь, особливо ви­криття злочинів сталінського періоду, стала імпульсом до бурхливих змін у Радянському Союзі, які увійшли в історію як "відлига" (за наз­вою роману Іллі Еренбурга). Передусім ці зміни заторкнули культу­ру, науку й суспільне життя, саме тому вони мали таке велике зна­чення для інтелігенції й для національного самоусвідомлення народів союзних республік.

Внаслідок доповіді Хрущова було прийнято постанову пленуму ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків" (30 червня 1956 p.), після якої формально й розпочався процес десталінізації. Перш за все було започатковано реабілітацію жертв судових про­цесів тридцятих років, обмежено владу КДБ, зменшено армію й усу­нуто найвірніших сталіністів від влади. Після змін у радянському центрі зміни почалися й в Україні” [1; 10].

Хрущовська відлига

Відлига?

           Відлига!

                 Крихка стає крига...

Розм'якне кормига?

Відлига!

Свободою диха,

зрікається зла, ніби й кається стиха,

соромиться лиха імперська вовчиха.

Забула, суціга, ідейну бешиху...

Відлига! Відлига!

З барлога Гулага задихав барига —

Оклига??

         – Відлига... Відлига...

Ослабли

            попруги, катюги наруга,

знепружилась пуга...

І віл — вже відлигач —

                 стяга, нахалюга! —

                налигач:

Відлига...

(О. Різниченко)

Євген Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний світоглядно-психологічний переворот, що настав "...у роки ослаблення ідолопоклонства - в роки так званої відлиги":

“Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на знешкодження пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники  - ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла” [13; 128].

Що ж так жахало затятих охоронців незайманості тюремного муру, перед якими спопеляючими променями поспішали вони заткати діру в тій замшілій стіні? Ось - відповідь: крізь просвіт вкрався просвіток, через пробоїну просотався дух свободи, дух бунту, дух непокори. Саме цей дух був духом часу. Відлига була лише поштовхом, який покликав до життя "духовний рух опору підрежимної України" [10; 70]. Небажання повсякчас гнутися перед силою зла, скніти серед тотальної сірості і раніше гризло серця, та страх потрапити в неласку до режиму (що було рівноцінним смерті) був сильнішим за жагу вирватися з неволі. Однак не притуплював, а роздмухував ту жагу.

“В культурному житті України найбільше значення мали поява в офіційних виданнях частини імен творців "розстріляного відроджен­ня" (це визначення ввів до літературознавства Юрій Лавріненко), перші переклади із західноєвропейських літератур й передусім поява цілої плеяди молодих талановитих митців, які ігнорували ще до­недавна обов'язкові канони соцреалізму” [1; 10-11]. 

Після перших подмухів слабенького, але теплого вітру змін у людських душах почалася справжня провесна. Морок і мертва холоднеча сталінського безчасся залишились позаду - здавалося й вірилося - назавжди... Засвітало. З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права, зрештою - на перемогу людяності над силами темряви. Але головне: люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Відтак нововідкрита свобода - це була не тільки свобода від (страху, репресій, переслідування...), а й свобода для (творчої праці, духовного саморозвитку, утвердження національної культури та загальнолюдських вартостей...). Першими відчули і усвідомили цю свободу - інтелігенти. Недаремно саме на початку 60-х відбувається нестримний вихлюп енергії творення (особливо художнього). Час непокори - це насамперед час бути     собою.

Отже - час творчого самовияву.

Коли 1956 рік можна вважати часом "зачаття в дусі" покоління шістдесятників, то їх правдивим "народженням у слові" - творчий вибух 1961 року.

...Гортаємо пожовклу підшивку "Літературної газети" (попередниці сучасної "Літературної України") за 1961 рік. Нуднуваті передовиці, парадні фотографії лисого вождя щоразу в іншому оточенні, бездумно-радісні комсомольські віршилиська... Що ж - усе спокійно в Данськім королівстві!?

І раптом - душу обпікають апокаліптичні рядки:

Мені привиділось затемнення Землі:

Водневих бомб чорнолетучі зграї,

І людство, скорчене у попелястій млі,

І хмари, як папір, горять у небокраї.

("Прелюд ")

Микола Вінграновський. "З книги першої, ще не виданої". Добірка на цілу четверту сторінку. Газета від 7 квітня.

Жадібно перегартуєш ще кілька чисел, полюючи за четвертими сторінками. І ось: 5 травня. Вірші лікаря Віталія Коротича. "Бетховен":

Музиці тій не малят колисати -

Землю вона трясе.

Вірші такі б колись написати.

І все.

18 липня. Іван Драч. "Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах". 17 вересня. "Зелена радість конвалій" Євгена Гуцала...

Приблизно в цей же час у "Літературній газеті", "Зміні", "Дніпрі", "Молоді України", інших виданнях з'являються публікації Василя Симоненка, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Бориса Олійника, Романа Іваничука...

Наступного, 1962, року гарматним залпом "вистрілили" у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського ("Атомні прелюди"), В.Симоненка ("Тиша і грім"), І. Драча ("Соняшник"), Б. Олійника ("Б'ють у крицю ковалі"), книги малої прози Володимира Дрозда ("Люблю сині зорі") та Євгена Гуцала ("Люди серед людей"); ще раніше вийшли дебютні книги Дмитра Павличка ("Любов і ненависть", 1953) й Ліни Костенко ("Проміння землі", 1957) - митців, які стали немовби "предтечами" шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух.

Це був справді - вибух. У культурне життя України, без боязкого стуку, не спитавши дозволу зайти, просто-таки увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві... Ця хвиля творчої свободи явила Україні і світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Час непокори - час особистостей.

Саме їх стали називати шістдесятниками - одразу ж після пам'ятної "кулеметної черги" добірок "молодих" в "Літературній газеті", до редагування якої тільки-но став також ще молодий, тридцятисемилітній, Павло Загребельний. На думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін "шістдесятники" так і зостався в історії.

Здивоване і ледь не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово - як виявилося згодом - не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Та реакція на свідоме новаторство двадцятип'ятилітніх "порушників супокою" була різною.

"З'явилася фаланга молодих здібних людей, це очевидний факт, якому треба радіти, - наполягав у своїх "Вечірніх розмовах" автор "Жаги" та "Троянд і винограду". -  З'явилися свіжі голоси, залунали нові мелодії... Чудесно! Від щирого серця вітаю їх -  і бажаю щасливої праці" [11] .               

А співець сонячних кларнетів тішився, мов дитина, упізнавши самодзвонну музику своєї благословенної (і сторозіп'ятої...) юності в шуканнях літературних “онуків”.  

Як вік новий - нова і слава.

З джерел фонтанно-бурових                               

злітає високо дзвенючий сміх...                            

Яка круг мене тупотнява

поетів різних, молодих!

На нас вони вже не похожі,

хоча цілком від нас ідуть.

(П. Тичина, "До молодих поетів", 1965)

"Люблю нашу молоду літературу", - щиросердо зізнавався й творець безсмертної "Пісні про рушник" А. Малишко [9] .

Так і хочеться промовити до дебютантів початку 60-х словами Франка про Винниченка: "І відкіля ви такі взялися?" Справді - звідкіля? Хто були вони, ці задерикуваті початківці, більше схожі на гривастих левів, ніж на лагідних лошат?

Були поколінням проти течії...

Покоління проти течії: від "дітей війни" –  до лицарів відродження

Це покоління навіть народилося - всупереч...

Дати народження його представників - не просто факти індивідуальних біографій, фіксовані записами у метриках. Це факти біографії нації, записи в її метричній книзі - історії... Більшість із шістдесятників прийшли в цей світ недалеко (двома роками раніше чи пізніше) від сумнозвісного 1937-го року найбільших сталінських репресій, коли українське відродження 20-х уже остаточно і незворотно стало розстріляним. Тоді був винищений цвіт нації, її духовна еліта. Відтак покоління шістдесятників, яке уперше вдихнуло запах вишневого цвіту разом  із запахом крові саме цієї трагічної пори, волею долі позначило природну регенерацію українства, засвідчивши незнищенність національного духу. Цією генерацією природа начебто компенсувала нашому народові ті жахливі втрати, котрих він зазнав впродовж усієї радянської історії, особливо в 30-40-х роках - добу голодоморів, розстрілів і - Другої світової.

Народ звільнявся від фашизму,

як світ весною від зими.

З легень виходила трутизна.

Таки очунювали ми!

Уже цвіли були бриндуші,

укорінялися хрести

І  очищались наші душі.

І випрамлялися хребти.

(О. Різниченко)

Загальним місцем, затертою фразою, яку зустрінемо в кожній життєписній статті про будь-якого шістдесятника, є констатація: дитинство, обпалене війною. Справжній, неметафоричний сенс цього виразу розумієш тільки тоді, коли згадуєш не сторінки підручника з датами переможних і програшних битв та числами загиблих, а конкретні людські долі. Так, дитинство їх було обпалене, покалічене, вбите війною. П'ятилітніми  чи десятилітніми дітьми вони зустріли бомби 1941-го. Салюти 1945-го багато хто з них уздрів напівсиротою (як Б.Олійник, батько якого загинув ще в 43-му). Тож історію вчили не з книжок. Поезія народжувалася з болю.

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

(Ліна Костенко)

Однак війна - це не тільки страшний сон і вічний біль цього покоління, а й моральний індикатор: саме на війні оголювалася потаємна людська сутність, різко розмежовувалися героїзм та егоїзм, підлота й чеснота, відступництво й заступництво. Ця поляризація буття на добро і зло, чорне й біле - основа контрастності світобачення шістдесятників; звідси бере початок їх етичний максималізм (від лат. maximalis - крайність), гостре неприйняття моральної неохайності (у тому числі і власних гріхів проти сумління). Коротичеве:

Як ти, совісте, вмієш боліти!

Чом не чуєш, як просять: "Полиш...

" Чом так гірко — мов ноги в каліки -

Ти болиш?!

("Вечірнє")

- мабуть, не в останню чергу спричинене реальними візіями стражденних калік повоєнних років.

Прислухаймося до думки Івана Дзюби: "Їх називали "дітьми війни". Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.  Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих "дітей війни" і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер..." [2; 331].

"Велика потреба нашого народу у духовному відродженні"... - ось ключ до розуміння причин появи шістдесятництва. Кількадесятилітня репресивна система намагалася задушити саму жагу духовної свободи. А ні людина зокрема, ні суспільство загалом довго так жити не можуть. І шукають виходу з глухого кута. Тому, як тільки короткочасна лібералізація в СРСР створила мінімальну можливість суспільної альтернативи (спершу - на індивідуальному рівні), "діти війни" стрімко почали виростати у лицарів відродження. Це не завжди були "лицарі без страху і сумніву": знали вони і докори сумління, і страх - не за себе, так за рідних і коханих; та почуття важливості власної місії не дозволяло їм змовчати тоді, коли інші - сірі, безликі, непомітні - перелякано мовчали, шукаючи зручненького місця під холодним сонцем тоталітаризму.

Шістдесятники ж, зроду тривожні і гнівні, знали страх, але не дозволяли йому паралізувати волю. Бо розуміли свою відповідальність перед отим - не міфічним "радянським", а реальним українським - народом, серед якого вони зростали, їх учили жити й любити не трибунні промовці-аґітатори, а живі і справжні дядьки Гордії і баби Онисі, "Сар'яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами" (І.Драч, "Балада про Сар'янів та Ван-Гогів"). Ось перед ними шістдесятники й почували обов'язок стати на повен зріст - і сказати слово правди. Саме тому вони не зносили фальші, що завше пам'ятали чорні від втоми материнські руки, "що крутили жорна у переддень космічної доби" (В.Симоненко, "Жорна"). Промовляє Василь Стус:

"Після кривавої доби сталінщини на Україні з'явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука ), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з'явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Є. Сверстюка та І.Світличного - людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання" [15; 398].

Об'єктивну потребу українства у “самовідродженні”, всебічному поступі та самореалізації, протистоянні негативу в громадському житті й примітиву - в культурному, потребу в активному творенні національно-історичної перспективи могло вгамувати лише покоління з надпотужним громадянським і творчим потенціалом. Саме таким було покоління шістдесятників. У найрізноманітніші сфери життя нації прийшли особистості, творчість і громадянську позицію котрих проігнорувати, "затерти", "зам'яти", замовчати було просто неможливо: їх могутня духовна енергія шукала щонайменшу шпаринку, щоб вирватися на відкритий простір.

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

(Л. Костенко)

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Тому в осерді цього руху були поети (Василь Симоненко,  Микола Вінграновський,  Ліна Костенко, Ігор Калинець, Олекса Різниченко,  Дмитро Павличко, Микола Холодний, Іван Драч, Віталій Коротич, Борис Олійник); прозаїки (Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук, Роман Іваничук, Ніна Бічуя); майстри художнього перекладу (Микола Лукаш та Григорій Кочур, Анатолій Перепадя, Андрій Содомора); літературні критики (Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська); малярі та графіки (Опанас Заливаха, Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір, Георгій Якутович, Іван Остафійчук, Іван Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Лесь Танюк; актор Іван Миколайчук); композитори (Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Леся Дичко, Мирослав Скорик, Володимир Івасюк); публіцисти та правозахисники (В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Валерій Марченко, Валентин Мороз, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Михайло Осадчий, Михайло та Богдан Горині, Мирослава Зваричевська) –  усіх не злічити!

Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних "кухонних" осередків, а й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях - зі статутом, "керівними органами", плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді "Сучасник" (1959-1964, голова - Лесь Танюк), у Львові - "Пролісок" (на чолі з Михайлом Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського та І. Драча 1962 року. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і "заборонені" слова - "Україна", "нація" (замість "УРСР", "радянський народ"), поширювалася "нерекомендована" чи й просто "крамольна" література, зароджувався "самвидав". Рух опору, що почався із заперечення мистецької сірятини і догм соцреалізму, виразно поліпшувався - йшлося вже про звільнення від ідеологічних пут.

“Життя молодої української інтелігенції зосереджувалося в київському Клубі творчої молоді. Незважаючи на те, що це була найвідоміша ініціатива покоління, яке пізніше назвуть шістдесятни­ками, й досі існує чимало версій про початки Клубу. Одна з учас­ниць руху шістдесятників — Світлана Кириченко — розповідає, що Клуб було створено після приїзду до Києва комуністичної канадської молоді, яка висловила бажання відвідати якийсь молодіжний шуб. Господарі готові були виконати будь-яке бажання молодих ко­муністів із далекої Канади, тому створили Клуб творчої молоді під егідою комсомолу. Іншу, ймовірнішу версію створення Клубу подає історик Георгій Касьянов; у 1959 році студенти Київського театраль­ного інституту й консерваторії організували неформальні гурти ко­лядників. Ініціатива була спонтанною, тому місцева влада прореа­гувала на неї негативно”  [1; 11].

Енергія протесту наростала поступово - від психологічного неприйняття  окремих явищ "радянської дійсності" (стандартизованої псевдокультури, тотальної русифікації, поліційного нагляду) до цілковитого заперечення   марксистсько-ленінської ідеологи й політичної практики. Homo sovjeticus перетворювався на L'Homme revolte.

Homo sovieticus — ЗОМБІ

Я — зомбі, я — робот,

що вкажуть — те робить

за пайку, за плату,

за жінку, за хату,

за місце під сонцем,

за те, що віконце

без ґрат!

Я дався на пробу

до смерті, до гробу                                           

за булку, за робу

іду твердолобо

я, робот.

Я — зомбі,

Мій розум на пломбі:

Нічого нового,

Нічого чужого

Не сприйме повік.

Я — зомбі, я — робот.

І я — чоловік.

(О. Різниченко)

Таке зухвальство "молодих" не могли стерпіти реаніматори сталінізму, які саме приходили до влади. “Дуже важливою подією в діяльності Клубу творчої молоді, яка сим­волічно відділяла суто культурницьку діяльність від суспільно-полі­тичної, було створення в його межах восени 1962 року Громадської комісії з питань дослідження місць масових поховань у Биківні по­близу Києва (місце масових страт у сталінські часи). До складу Комісії увійшли Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко. Внаслідок проведеної роботи владі було надіслано меморандум. Висновок комісії був такий: необхідно вивчити справу й встановити пам'ятник жертвам Биківні” [1; 12].

"...Здох тиран, але стоїть тюрма!". Місткий алегоричний образ із поезії Д. Павличка "Коли умер кривавий Торквемада...", яку було написано ще наприкінці 50-х, став печальним пророцтвом-пересторогою. Хрущовський постсталінізм не був цілковитим запереченням сталінізму. Тоталітарний режим лібералізувався, але не розпрощався з тоталітарними методами. Коні не встигли надихатися вільним повітрям, а візник уже схаменувся і знову схопився за канчук: інтелігенція — інтелектуальний лідер суспільства - "рвонула вперед" на початку 60-х, а вже в середині десятиліття політичні "заморозки" кригою скували струмочки альтернативного духовного життя. У жовтні 1964 зняли Хрущова; на його місце прийшов Л.Брежнєв. “Нагляд над непокірною інтелігенцією було посилено. Вже 2 листопада 1964 року в Україні ЦК КПУ доручив секретарю з питань ідеології Андрієві Скабі підготувати пропозиції щодо посилення "ідеологічно-виховної робо­ти" в середовищі творчої інтелігенції. 1 грудня 1964 року Скаба такі пропозиції подав. У них гостро критикувалася молода інтелігенція. Молодим закидався "формалізм" і "національна обмеженість". 12 грудня 1964 року відбулося засідання партійного комітету Спілки письменників, на якому під гаслом розвінчання "антипартійних по­глядів на шляхи суспільного розвитку України й української культу­ри" було вчинено розправу над Іваном Дзюбою, Миколою Холодним й Іваном Драчем. Засідання мало на меті розглянути пропозицію про виключення Івана Дзюби із СПУ (тоді, щоправда, цього не сталося) ”  [1; 14].

“У1963 році київський Клуб з ініціативи Григорія Логвина організував експедицію по Україні, внаслідок якої за посередництвом Максима Рильського було надіслано листа до ЦК КПУ із закликом запобігти руйнуванню пам'яток української культури (це був перший випадок колективного листа в Україні). У кількох інших містах також з'явилися подібні клу­би. Найзнаменитішим після київського був Клуб творчої молоді "Про­лісок" у Львові, до якого входили Михайло Горинь, Іван Гель, Богдан Горинь, Михайло Осадчий, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Стефанія Шабатура. Його керівником був Михайло Косів”  [1; 12].

У серпні-вересні 1965 Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик І.Світличний, маляр О. Заливаха, правозахисники В. Мороз, брати Горині...

“Одначе найбільший резонанс, перш за все в самій Україні, мав процес над братами Михайлом і Богданом Горинями й Михайлом Осадчим, Мирославою Зваричевською, який розпочався 13 квітня 1966 року у Львові. На цей процес приїхала чимала група киян (Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Холодний, В’ячеслав Чорновіл й Іван Дзюба), які разом із львівськими друзями заарештованих регулярно організовували акції солідарності з підсудними. За свідченнями учасників цих подій, біля приміщення суду зібрався натовп, який скла­дався з кількох сотень людей, жінки принесли підсудним квіти”  [1; 16-17].

Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (звірячі вбивства художниці Алли Горської, композитора В.Івасюка). “Шеф українського КДБ Віталій Федорчук почав енергійно наводити в рес­публіці лад. “Саме на початок його діяльності припадає найдрама­тичніша й досі ще до кінця не з'ясована справа. 28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство, як свідчать друзі Горсь­кої, велося поверхово й підганялося під завчасу заготовану тезу, наче вона стала жертвою родинного конфлікту, адже офіційно було заяв­лено, що вбивцею Горської був її тесть Іван Зарецький. Цю версію було складно перевірити, бо наступного дня після вбивства Горсь­кої на залізничній колії знайшли мертвого Зарецького. Похорон Горської, що відбувся 7 грудня 1970 року, перетворився на патріо­тичну демонстрацію. Над могилою Горської говорил и: Євген Сверстюк, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Василь Стус прочитав свій вірш, присвячений Аллі Горській, який став символом покоління. Пісні виконував відомий своєю непокірністю владі хор "Гомін" Леопольда Ященка” [1; 24-25].  Ось тоді шістдесятники стали поколінням проти течії в повному розумінні: досі режим сяк-так толерував їх вільнодумство й новаторство, час плинув суголосно до їхніх прагнень і поривань, вітри епохи напинали їхні вітрила. Принаймні їм так здавалося...

“30 червня 1966 року Центральний Комітет КПУ прийняв секретну постанову "Про серйозні недоліки в кіновиробництві на Київській кіно­студії ім. Олександра Довженка". Керівництво студії виступило із каяттям, і на екрани не вийшли три стрічки, зняті на кіностудії ("Крини­ця для спраглих" — сценарій Івана Драча, режисура Юрія Іллєнка, "Перевірте свої годинники" — сценарій Ліни Костенко, режисура В. Ілляшенка, "Київські фрески" Сергія Параджанова). У липні В’ячеслав Чорновіл був засуджений на три місяці примусових робіт за те, що він відмовився давати свідчення на процесі братів Горинів”  [1; 17-18].

Пора відлиги завжди оманлива: перше потепління сіє в душах надію на швидкий прихід весни, та раптом повертаються - іноді вдесятеро дужчі - морози. Ось тоді гнідий сахається вороного, з яким досі йшов в одній упряжі. На чарівного крилатого коня перетворюється та жменька гордих лицарів духу, апостолів непокори, яка не спасувала перед імперським канчуком. Нехай з надламаними крилами, вони все ж прагнуть до вічного неба краси і правди, неба людяності. Решта - слухняні "посполиті", гніді і сірі - тамуючи біль і образу, мовчать у ярмі. І далі тягнуть віз імперії дорогою історії, не зводячи очей до сонця свободи”.

“Процес десталінізації, який розпочався "згори" у 1956 році, "зго­ри" було й припинено. І в цьому зворотному процесі вирішальними також були виступи першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова 17 грудня 1962 року і 8 березня 1963 року. У цих виступах Хрущов пішов у наступ на творчу інтелігенцію — називаючи її представників "космополітами, формалістами й відщепенцями", а його вислів — "Ми проти мирного співіснування у сфері ідеології" — став сигналом для нагінки на молодих митців не лише в Москві, а й в усіх союзних республіках. В Україні на пленумі Спілки письменників України першими поча­ли наступ на молодих (Івана Драча й Віталія Коротича) Любомир Дмитерко й Леонід Новиченко. Зустрічі, на яких громили шістдесят­ників, відбулися в Києві, Львові, Харкові й Дніпропетровську” [1; 12-13].

...4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" Іван Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його намагалися зацитькати. На захист підніс свій голос В'ячеслав Чорновіл. "Хто проти тиранії, встаньте!" - вигукнув Василь Стус. Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти.

“Одначе всупереч намірам влади арешти не тільки не залякали середовище непокірних, а навпаки — об'єднали його. Першим сиг­налом, який засвідчив, що "молоді" не збираються капітулювати, був лист В’ячеслава Чорновола до ЦК комсомолу й ЦК КПУ, в якому мо­лодий журналіст протестував проти намагань приписати арештова­ним участь в антирадянській організації. Одначе найсильніше було продемонстровано підтримку ув'язненим майже через місяць після арештів — 4 вересня 1965 року. Цього дня в кінотеатрі “Україна” відбу­валася урочиста прем'єра фільму Сергія Параджанова Тіні забутих предків". Відразу перед показом слово взяв Іван Дзюба, який повідо­мив усіх присутніх про арешти. В’ячеслав Чорновіл закликав тих, хто проти диктатури, встати. Його підтримав Василь Стус. Хоча органі­затори показу відразу відключили мікрофони й увімкнули сирени, які заглушали промовців, скандал став доконаним фактом. Наслідки для всіх головних винуватців цього інциденту не забарилися: Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь", В’ячеслав Чорновіл отримав сувору догану по комсомольській лінії за "політичне хуліганство", його звільнили з роботи в редакції газети "Молода гвардія", Василя Стуса вигнали з Інституту літератури, Михайлина Коцюбинсь­ка та Юрій Бадзьо отримали суворі партійні догани” [1; 15-16].

Настав час вибору...

"...Весь рух шістдесятників тримався і поляризувався навколо осіб, –  стверджує Є.Сверстюк. - Розмови, підслухані й непідслухані, зустрічі (простежені і не просте-жені), симпатії, мрії, сподівання, нереалізовані задуми (несумірні з реалізованими), спільні свята, імпровізації, співи і жарти - то був чи не головний світ..." [12; 27].

Саме цей момент особистісного, інтимного, довірливого спілкування - надзвичайно істотний для шістдесятництва, котре (як феномен передусім морально-психологічний, а вже потім — культурно-історичний) було засноване на взаємній довірі. Ні, вони від початку не були однодумцями - навпаки, від початку були різнодумцями, інакодумцями: багато хто щиро вірив у міфічного "доброго царя" Леніна, світлу справу якого брудними від крові руками заплямував і знечестив "злий змій" Сталін; одиниці від початку боролися за незалежну й вільну Україну; дехто слідом за М. Хвильовим прагнув у "загірну комуну" і намагався поєднати марксизм та національну ідею в ідеології націонал-комунізму; хтось узагалі не думав про політику, воліючи мережати папір чи полотно у саду або в лісі - подалі від галасу юрби... Воістину, "у всякого своя доля і свій шлях широкий"...

Та від початку жоден з них не брав іншому за зле його переконань. Намагався переконувати - але не судив і не ганьбив товариша за "слово, мовлене інакше". Це була атмосфера плідного, взаємно зичливого, зрозумілого діалогу.

Тепер - по тому, як режим знову запрагнув "злиття націй", злиття особистостей, злиття голосів у "єдино правильному" монолозі на заданий (більш від того - "затверджений керівними органами") мотив - усе стало інакше. Початок закінчився.

Ні, вони не зраджували й не "здавали" одне одного. Навіть - мірою можливого й часом навіть неможливого - підставляли своє плече. Надто високо вони цінували честь побратимства. Та іноді доводилося поступатися собою - капітулювати перед режимом. Так зраджували себе.

Обирати власну долю тоді означало - балансувати межи етичними полюсами стратенства і пристосуванства, або затятися на своєму (тому, в що віриш і що любиш) - і згинути в нерівній боротьбі із ворогом, або піти на компроміс із супостатом - і залишитися живим. Або - або. Як все просто! Як невимовне складно!

Способи розв'язання цієї етичної дилеми - суто індивідуальні. Та головних варіантів виходу з цієї кризової, "межової" (у термінології екзистенціалістів) ситуації - всього три:

- дисидентство (від лат. dissidens - незгодний) - активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність - геройська самоофіра приречених на страту, свідомих своєї приреченості;

- "внутрішня еміграція" - самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання; насправді ж - вимушена ізоляція: митці прагнули вийти зі своєю творчістю до загалу, та їх позбавляли можливості діалогу з суспільством - як не арештами, то громадською обструкцією;

- конформізм (від лат. conformis - подібний, відповідний) - намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; угодовство, пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування "правилам гри" тоталітаризму заради фізичного виживання.

Відтак серед шістдесятників - і непримиренні максималісти-смертники (І. Світличний, А. Горська...), й "емігранти без еміграції" (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська...), й ті, хто прямо не поривали з комуністичною ідеологією, свідомо чи несвідомо поступалися своїми принципами й переконаннями людиноненависницькій системі, до певної міри слугуючи їй своїми талантами (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич...).

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування і відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто - плиткою шоколаду, хто - книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто - просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в "зону") і писали "в шухляду" (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими "паровозами" (програмовими поезіями про партію і Леніна, які "витягували" на собі цілу збірку, уможливлюючи її вихід у світ) і "датськими віршами" (до "красних днєй календаря"), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, а й оспівували її.

Вибір шістдесятників по-різному оцінювали самі ж представники цього покоління. Василь Стус, наприклад, однозначно засуджував будь-який компроміс із режимом: "...Інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в'язні історії, — ідемо в життя". А Роман Іваничук у своєму історичному романі "Мальви" ось як характеризує оті два протилежні табори - конформістів і нонконформістів: "Лізти на рожен і чесно вмирати — геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують. Користь від їхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом...  Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи.  Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати стопи своїм повелителям.  Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це - ганьба від людей. Слава – першим.

Кожному своє - і кожному за своє. Власне, кожен з них - сам собі суддя. І хто знає, яким пекельним є той власний суд???

Кредо "бунтівної хвилі": духовні стовпи шістдесятництва

Дух свободи і свобода духу - ось те, що створило шістдесятників. Вони немов крізь століття почули вогненний поклик козацької крові: "Я - вас веду, і воля вам горить, Вона горить нам вічно, як стожари" (М.Вінграновський, "Остання сповідь Северина Наливайка"). Відтак наріжний камінь їхнього світогляду - це духовний лібералізм (франц. liberalisme, від лат. liberalis - вільний) - культ свободи в усіх її виявах: свободи совісті, свободи мислення, свободи особи, свободи нації. Свобода - це не тільки відстоювання права на власний вибір і власну самобутність, а й водночас визнання права на існування іншого й інакшого. Звідси - й толерантність шістдесятників до людей інших політичних, філософських, естетичних поглядів та до інших народів ("Не маю зла до жодного народу", - писав тоді М.Вінграновський). Та свобода духу - це передусім гідність людського "Я".

"Відродження починається з гідности, а не свідомости. Треба повторити це тричі", - наголошує Є.Сверстюк [12; 25] .

Українське відродження 60-х також почалося із гідності. На усвідомленні само-цінності людської особистості, її громадської ваги та громадського обов'язку виріс гуманізм шістдесятників. На місце культу особи (себто обожнення скаменілої постаті тирана - фальшивого колоса з глиняними ногами, який тримався лишень на страху й брехні) прийшов культ особистості - неповторної, унікальної, вільної.

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

Вустами того ж В.Симоненка заклинало сучасників і нащадків покоління, у свідомості якого людина перестала бути відпрацьованим матеріалом історії, статистичною одиницею, гвинтиком суспільного механізму, котрий у будь-який момент можна замінити таким же, рівноцінним. Людина - не гвинтик, людина - центр і найбільша вартість всесвіту, доброчинець і добротворець, причетний до всього сущого, спроможний змінити світ на краще, - ствердили шістдесятники. Ствердили навіть не прямими деклараціями духовної незалежності, а вже самою своєю стихійно-розкутою появою на культурному горизонті, своїм чесним, людяним, осмисленим, творчим існуванням серед культивованої режимом тотальної сірості.

"Я встав з колін і небо взяв за зорі", - проголосив цей звільнений титан нової епохи Відродження (М.Вінграновський, "Прелюд № 13"). І почув у собі голос вічного вогню:

Весь я у всьому!

                                У травах, воді і корінні.

Спрага ж по небу - верховний мій сенс і мета.

Кожній людині поклав я її по зернині,

Тим одділивши тебе од молюска й крота.

(Б.Олійник, "Заклинання вогню")

Шістдесятників надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з'ясування молекулярної структури ДНК й особливо - польоти у міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною... Після легкого запаморочення від космічної невагомості щойно подолане відчуття земного тяжіння набуло особливої свіжості й гостроти - й наповнило душу тривогою... Тому невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. Виявилося, що людська "причетність планетарна" (І. Драч) - це ще й космічна відповідальність. Титанічний усечоловік "небо взяв за зорі", воднораз "одкинувши на небо власну тінь" (М.Вінграновський, "Прелюд № 13").

Властиво, поети-шістдесятники чи не першими помітили цю страшну тінь "атомної згуби", що її відкинув на увесь всесвіт розкайданений, та не стриманий моральними засторогами людський розум. Етичний максималізм відтак поширився й на сферу пізнавально-практичного освоєння природи, що з часом усе більше скидалося на завоювання. Тож невипадково у перших лавах тих бентежних дзвонарів, які били на сполох, щоб пробудити приспану утилітаризмом екологічну свідомість, - саме шістдесятники: І.Драч, Б.Олійник, Ю.Щербак... І невипадково невигойним болем відлунювала й відлунює в їхніх душах трагедія Чорнобиля...

Отже, гуманізм шістдесятників був космічно-масштабним. Але не абстрактно-космополітичним, не плакатио-загальниковим! Тож віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України і вірі в непоборну силу її народу. Гірко-правдиві слова з "Останньої сповіді Северина Наливайка" М.Вінграновського - "Ми на Вкраїні хворі Україною, На Україні в пошуках її" - можна було б поставити за епіграф до великої повісті помислів і діянь цілого покоління. Кожен з них шукав України по-своєму, та й України ті були різними (для когось - червонопрапорними, для інших - злотосиніми), проте активний патріотизм, - одна з головних підвалин світогляду генерації. Нація, конденсат її духу –  рідна мова, оберіг її самобутності - історична пам'ять - усе це незаперечні цінності для шістдесятників. Усвідомлення крізьчасової тяглості національної ідеї та настанова на її життєтворче утвердження спонукали їх виконати обов'язок перед предками, здобувши майбутнє нащадкам.

"Боротьба за справжність на полі культури, обстоювання принципів і людської ваги, боротьба за збереження рівня, на якому людина і культура утримують творчу висоту, зрештою, національний самозахист на полі культури - все те складало зміст опозиції шістдесятників" , - підсумовує Є.Сверстюк [12; 143].

Лицарі vs. в'язні vs. заручники

"Кожна доба історична, се дерево, - розмірковував мудрий Франко. - Коренем воно стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають також далеко в будуще". Покоління шістдесятників - це також неначе дерево, що зросло на українському ґрунті в часи "хрущовської відлиги" та соціокультурних зрушень в усьому світі, а кроною своєю сягає в нашу сучасність, далеко поза межі суто національного контексту - у простір світової культури. Як на дереві немає двох однакових гілочок, так серед шістдесятників немає двох однакових митців - усі вони різні, неповторні. Та спільний стовбур, що їх усіх єднає, - то волелюбний дух Другого українського відродження XX століття. Що ж зробили шістдесятники? У чому їх заслуга перед майбутнім?

Шістдесятники заклали генетичний код сучасної України, - вважає Оксана Пахльовська. Вони були першими, хто спромігся на спротив. І тому без них не було б нас, сьогоднішніх. Недарма на барикадах 90-х першими знову були вони - лицарі бунту 60-х. їх життя було постійним протистоянням. І бунтом була їх творчість.

Вони - не тільки лицарі, а в'язні й заручники бунту. Бо за десятиліття боротьби з тоталітаризмом хоч-не-хоч звикли до утисків і переслідувань, мітингів протесту й актів непокори, як і до самозречень та самозрад. Тому так нелегко знаходити їм себе у сьогоденні: адже йдеться-бо вже не про протест, не про заперечення, а про творення, будування...

Що роблять, чим дихають, що пишуть вони сьогодні? З чим ідуть вони далі дорогами історії? І які вони, ті їхні дороги? Знову ж таки - "у всякого своя доля"... Вони ніколи не були однаковими. Власне, свідомість унікальності кожної особистості сформувала їх як цілісний духовний феномен. Неоднакові (часом аж надто різні) вони й сьогодні.

Вони такі ж різні, як і тоді, на початку 60-х. Кожен зі своїм поетичним темпераментом, суто людським характером, неповторною стильовою манерою і світоглядними переконаннями. Вони залишилися тими ж непоправними романтиками, ідеалістами і бунтарями. Хіба що трохи постаріли... Певно, щось із їх писань перетне межу часу - й перейде до вічності. І залишиться назавжди.

Так, як назавжди залишиться в історії українства пам'ять про покоління проти течії, без котрого не було б повноводої ріки національного духу.

Зимовий роздум

...Мабуть, справді не зможеш во віки віків

утекти від вілюйських снігів, Соловків,

вони сковують рух твій і втечу твою

до свободи, до волі, до моря!

Молю, о Одесо, свою Одіссею поквап —

Попереду-свобода! Позаду-Москва!

(О. Різниченко)

Роки сталінських репресій перетворили людину на «гвинтик». Треба було повернути їй самосвідомість, відкрити очі на саму себе — нагадати про самоцінність особистості, зрештою, ствердити, що людина — це окремий, неповторний світ. Найяскравіше це виявилось у вірші Симоненка «Я...» — творчому і громадянському маніфесті молодого покоління — і в поезії-зверненні «Ти знаєш, що ти — людина?», де роль композиційної рамки виконують слова-нагадування, які будили у душі людини призабуте, а то й забуте зовсім: «Усмішка твоя — єдина, / Мука твоя — єдина, / Очі твої — одні».

Водночас поет прагне повернути людині національну самосвідомість, допомогти їй відкрити в собі українську душу, а потім — утвердити її. На повну силу цей мотив звучить у віршах «Я не бував за дальніми морями...», «Моя мова», «Грудочка землі», «Лебеді материнства».

Шістдесятники — це митці з неповторним творчим обличчям. Багата метафорика, динамізм вірша («La strada», як шабля, врубалась у ніч, / Крицева, вигиниста, люта, / А вітер чикриже, аж ріже в узбіч, / Пірвавши маслинові пута»), інтелектуалізм, жанрове новаторство привернули увагу до поезії Івана Драча (нар. 1936 року). «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967) — ці збірки своєю художньою неординарністю, віртуозним володінням словом до  переходу  за грань  звичного                    викликали гострі суперечки. Справді,  як це  «сонце їхало на велосипеді», або  «вийшов  з  радіо чорний  лев»?          

Чому в небо йдуть штани, «пришпилені гострими зорями»? Тому,— відповідав  автор  незвиклому  до  нової художньої  мови   (а  то  й   естетично байдужому) читачеві, — що «Художнику — немає скутих норм. / Він — норма сам, він сам в своєму стилі...» Тим самим ламалися узвичаєні стереотипи, перед словом відкривалися нові, незвідані обрії.

Космізмом образів, масштабністю ліричного героя, потужною емоційно-стилістичною стихією віяло від першої збірки Миколи Вінграновського (нар. 1936 року)  «Атомні прелюди» (1962): «Завіса! Все, товариші боги!.. Я встав з колін і небо взяв за зорі!». Надалі голос поета камернішає. Проникливий майстер вражає читача у збірках «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «Київ» (1982) сплавом публіцистичного і ліричного начал, драматизмом почуття («Цієї ночі птах кричав / У небо відлетіло. / Цієї ночі сніг упав — / На чорне впало біле»), тонким звукописом («Димно дихають в сивих снігах / Сосеняточка і сосенята»), точністю у передачі інтимних почуттів:

Вже сказано «ні» в одлетілому літі,

Хоч вчора-звечора було іще «так»...

Червоно та біло у жовтому житі

Зацвів і опався знервований мак.

Особливе значення у поступовому оживанні літературного процесу мало викриття «культу особи» Й. Сталіна, реабілітація деяких представників «розстріляного відродження», спроби повернути їхню творчу спадщину в літературний обіг. Сучасники поступово відкривали приховувані владою національні мистецькі скарби, дивували з високого естетичного рівня вітчизняного письменства, пишалися культурними надбаннями українства.

За таких умов М. Рильський зважився повернути мистецтву його душу, без якої воно не могло існувати, тобто красу. Його міркування з цього приводу, висловлені 1956 р., для багатьох видалися надто сміливими та були сприйняті як грім ясенний. Це засвідчило, наскільки вихолостилася художня література, наскільки вона втратила свої органічні риси. Одначе, страшні репресії не змогли знищити її основ, обстоюваних київськими «неокласиками», принципам, яких поет завжди лишався вірним, навіть тоді, коли обставини змушували його славити компартію та її вождів. Проте “внаслідок масових репресій покоління шістдесятих років було дезінтегроване. Багато недавніх шістдесятників хто більшою, а хто меншою мірою пристосувалося до нової політичної ситуації. Дехто з них став прямим прислужником влади, інші намагалися знайти відпо­відну нішу, в якій, віддаючи належне владі, намагалися розвивати українську культуру. Вузьке коло (Ліна Костенко, Валерій Шевчук), хоча й не брало безпосередньої участі в дисидентській діяль­ності, проте відійшло й від офіційного культурного життя”  [1; 27].

У 60-х рр. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті.

Свіжі лави поповнили критичні та літературознавчі    сили    українського    письменства — І. Світличний, І. Дзюба,  М. Коцюбинська, не кажучи вже про поезію та прозу. Це спонукало до перегляду доктрини «соціалістичного   реалізму»,   до   спроб   пояснити   розмаїті тенденції літературного життя, розширення його внутрішніх можливостей стильових тенденцій (Л. Новиченко, С. Крижанівський),  хоча  насправді  оновлення  мистецтва було запереченням цього «творчого методу».

“У цей же час було передано на Захід й там опублікова­но щоденник Василя Симоненка. Реакція влади виявилася блиска­вичною: 15 квітня 1965 року газета "Радянська Україна" опублікувала написану на замовлення ЦК КПУ статтю Миколи Негоди із симпто­матичним заголовком "Еверест підлості", в якій Івана Світличного, якого підозрювали у передачі матеріалів самвидаву на Захід, було названо "доморощеним шукачем дешевої! скандальної слави" [6; 27]. Проте "відсіч" у пресі не зупинила дисидентів, тому влада примусила матір Василя Симоненка Ганну Щербань підписати листа, в якому вона відмежовувалася від товаришів свого сина (ситуація мала вигляд тим більше пікантніший, що мати Симоненка була неписьменною) ”  [1; 14-15].

Отже, нова генерація, пойменована «шістдесятниками», за всієї своєї неповторності спиралася на досвід старшого покоління і не приховувала того: «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо. Тому і є висота», — писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О. Довженку.

Часто поява «шістдесятників» пов'язується з іменами І. Драча, М. Вінграновського,                                         В. Симоненка, які видали 1962 р. свої перші збірки, перед цим заявивши про себе віршованими дебютами в періодиці, що відразу стало подією літературного життя. І. Драч приголомшив сучасників каскадами «мускулястої» соковитої метафори,— енергійною неоромантичною патетикою, В. Симоненко — М. Вінграновський — вистражданою правдою та благородними неонародницькими мотивами. Проте от як написав Олекса Різниченко про ту добу у вірші “Перед німими”, присвяченому Миколі Вінграновському.

Як він читав! Слова іскрили                   

і розлітались навкруги,

вуста обвуглено жахтіли

від слів вселенської ваги...

А очі, вперті і отверзті,

шукали відгуку в юрбі.

...Напівбайдуже, мов підкова,

юрба поета облягла,

не розуміючи ні слова –

бо іншомовною була.

А втім, поняття «шістдесятники» не охоплює ці постаті, а також одне десятиліття. Сюди належать поети, які видрукували свої перші книжки у 50-х рр.— Ліна Костенко: «Привітання землі», 1957 рік, Д. Павличко: «Любов і ненависть», 1953, чи дебютували у другій половині 60-х рр. (В. Голобородько,  М. Воробйов, В. Рубан,  В. Кордун, М. Саченко тощо, умовно названі «київською школою»). Останнім радянська система перепинила шлях у літературу десь на 20 років. Це ж стосувалось і покоління письменників-дисидентів (В. Світличний, В. Стус, І.Калинець), постійно переслідуваних владою. Дехто із «шістдесятників» (Б. Олійник, В. Забаштанський та ін.) спромігся розкрити можливості свого таланту в 70-х рр.

Достеменні художні цінності створювалися в оцих, прихованих від масового читача, глибинах, що визначалися в період «застою», коли влада намагалася повернути суспільство до змертвілих сталінських часів. Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури пробивалися струмені опозиції. З літературного обігу було вилучено роман О. Гончара «Собор» на тій підставі, що в ньому мовилося про потребу відновлення національної пам'яті, про право людини на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму. “Атмосфера істерії довкола роману чільного письменника Радянсь­кої України Олеся Гончара "Собор", хоча й не була прямо пов'язана з рухом шістдесятників, проте мала для цього покоління велике зна­чення. Одночасно вона послужила сигналом, який свідчив про загост­рення ситуації в Україні. У "Соборі" йшлося про громаду на сході Ук­раїни, яка об'єдналася проти місцевої партійної верхівки, захищаючи старий козацький собор. Хоча уся розповідь узгоджувалася з офі­ційним каноном, бо громада таки одержала підтримку вищої партійної влади, проте секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко таки знайшов подібність між власною особою й головним нега­тивним героєм роману. Саме він і розпочав цькування автора "Собо­ру" (від трудових колективів, колгоспників почали надходити листи, в яких засуджувався твір, на критиків, які мали необачність написати позитивні рецензії на роман, почалися безпардонні нападки, студентів, які організовували дискусії, присвячені "Собору", виключали з інсти­тутів. ...Одна­че, можливо, має рацію й Роман Купчинський, який пише про глибші причини несприйняття роману "Собор" Олеся Гончара. На його дум­ку, "можна припускати, що Ватченко вже тоді був в опозиції до Шеле­ста і вважав "Собор" замахом на власну позицію" [7; 11]. До такої думки схиляється й львівський дослідник Ярослав Грицак у своїй праці "Нарис історії України"” [1; 20-21].

Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого справжнього родоводу.

“Шістдесятники” як виокремлення  з аморфної маси

Шістдесятники — то спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, нісши на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення, так і не здолавши переступити через усі його забобони. Багато хто з них на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі ж відкинули, як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті — фальш, пристосуванство, цинізм тим «першим хоробрим» були чужі. Коли ж на хвилі післякультівського оновлення відкрився колосальний масив нового знання, відкрилася приховувана правда, пішли їй назустріч і мали мужність будувати своє життя згідно з її велінням.

Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник)...

Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота і К^о) намагалися його дискредитувати, звинувачували в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Щоправда, нове покоління на той час іще не позбулося певних суспільних ілюзій, зокрема комуністичних, вважаючи, що радянське суспільство потребує певного оздоровлення, власне гуманізації, хоча, по суті, воно розбудовувалося на антилюдських, антидемократичних засадах. Визначальним героєм їхніх художніх творів стала проста людина, змальована без штучного оптимізму; з'явилися портрети земних дядьків і тіток — достеменних носіїв духовності. Одними з перших до цієї теми звернулися В. Симоненко, І. Драч, П. Засенко, Б. Олійник та ін. Така тенденція була властива й прозаїкам.

Подією тих років став роман Григорія Тютюнника «Вир», яким українська романістика розпочала висвітлювання проблеми народознавства, традиційної для нашої літератури, але перерваної репресіями 30-х рр.

У прозі досить відчутним виявилось особистісне начало, воно зазнавало помітної ліризації. Це спостерігалось у творах О. Гончара («Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон» тощо), М. Стельмаха, Л. Первомайського,  І. Муратова та ін.

Першим, хто протиставився такій тенденції, був брат Григорія Тютюнника — Григір. Він, починаючи від дебютної книжки «Зав'язь» (1966), свідомо заземлював сюжети. Письменник намагався розкривати неповторні характери у звичайнісіньких побутових ситуаціях, тяжів до неквапної, розмовної інтонації, до композиційної стрункості, лаконізму новелістичного жанру. Його твори зосереджувалися на мотивах, властивих «шістдесятникам» (тяжке воєнне й повоєнне дитинство, життя простолюду на селі та в місті тощо), набували загальнолюдського, гуманістичного узагальнення.

Вихід на справжні художні шляхи, несумісні з «соціалістичним реалізмом», одразу позбавив молоду генерацію можливості жити інтенсивним літературним життям. Тому М. Воробйов, який дебютував 1962 р., спромігся видати свою збірку «Пригадай мені на дорогу» лише 1986 р. Така ж доля склалась і у В. Голобородька. Його віршована добірка з'явилася 1965 р., а збірка «Зелен день» побачила світ тільки 1988 р. То, власне, була друга книжка поета. Першу, під назвою «Летюче віконце», вже набрану до друку у видавництві «Молодь» (1968), тоді ж і розсипали.

Усі спроби усунути талановиту молодь від літератури виявилися марними, навіть тоді, коли радянська влада неприховано її переслідувала, кидала за колючі дроти  І. Світличного, В. Стуса, І. Калинця, Т. Мельничука та інших письменників-дисидентів.

У 1965 р., а потім — у 1972, 1980 рр. Україною котилася хвиля арештів, розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, зазвичай проголошуваними «буржуазними націоналістами». Але навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді — концентраційних таборів і поселень з'являлися твори неперевершеної художньої вартості. Такий тюремний Парнас добре знаний українському письменству починаючи від Т. Шевченка. В'язнична лірика І. Франка, П. Грабовського, І. Багряного, М. Драй-Хмари, А. Крушельницького, Б. Кравцова та ін. поповнилася «Гратованими сонетами» І. Світличного, його поемою «Курбас», що була присвячена пам'яті українського режисера Леся Курбаса, знищеного на сумнозвісних Соловках.

До “шістдесятників” належить і одеський письменник Олекса Різниченко. Викриття культу особи, злочинів Комуністичної партії проти народу спричинилися до переоцінки цінностей у  його свідомості.  Влітку 1958 року з групою літстудійців Олекса складає у Первомайську текст листівки, скерованої проти диктатури партії, що починалася словами: "Дорогие друзья и товарищи! К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество виступить против ненавистной диктаторской политики партии й теперешних правителей...”

У кінці листівки було кілька гасел і закликів, як от:

"Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Долой атеистическую пропаганду!"

І підпис: "Союз борьбы за освобождение народа"

За три місяці слідства, перебуваючи в камерах КДБ, Олекса Різниченко приходить до розуміння того, що Україна є колонією у складі СРСР, що мова її і культура нищаться, що йде планомірне винародовлення, геноцид. Саме в той час він пише знамениті згодом слова: "Я винен  тим уже, що українець, і ця вина з народження моя!"

Рік перебування в Мордовських таборах, де Олекса побачив сотні полонених воїнів Української Повстанської Армії, де він познайомився з раніше не знаними творами Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, М. Старицького, О. Олеся, зміцнив його новопосталі переконання. А опанування польською мовою (з допомогою ув'язнених українських повстанців, які виросли у Довоєнній Польщі!) дозволило йому надалі читати таку літературу, яка в СРСР була забороненою.

60-ті роки в Одесі були роками національного відродження, духовного піднесення. З 1965 року створюється український народний хор, що об'єднував до сотні студентів, робітників та службовців. Щорічні колядування розглядалися хористами, як один із засобів національної пропаганди. А самвидав з Києва, Львова, Москви, що струмочками потрапляв до Одеси, призвичаював читача до нових ідей демократії та гуманізму.

Сьогодні у розбурханій атмосфері руйнування — творення, де перше начало здебільшого переважає, дедалі настійніше відчувається ревізія у ставленні до шістдесятництва. Звичайно, потреба переосмислення явища у певній історичній перспективі — самозрозуміла, й ідеалізація шістдесятництва може завдати лише шкоди. Та прикро, коли нехтується конкретно-історичний і диференційний підхід, а домінують безоглядність й абсолютизм у відриві від певного суспільного, психологічного й культурного контексту. Коли дається взнаки все та ж «більшовицька» однолінійність, тільки з іншим знаком.

Народе мій!

Свобода давно вже  вийшла з моди.

У моді зараз грати, кайдани, колючки.

Поглянь, як оці шори підкреслюють уроду очей,

Що вже із лоба  вилазять залюбки!

Народе, схаменися!

Свобода — то наркотик:

Ти спробуєш і вічно

Захочеш вільним буть!!!

(О. Різниченко)

Попри історичні обмеженості, недостатню культурну й національну виробленість; досить значну неоднорідність, яка з часом зумовила ідейну і моральну поляризацію колишніх соратників і побратимів; зерна конформізму, що буйно проросли в сприятливому живильному середовищі; прикру еволюцію, аж до самозаперечення, тих чи тих конкретних людей, що були або називають себе шістдесятниками,— попри все це в своєму зародженні й становленні, як явище sui generis (cвоєрідне) — то була світла сторінка в духовному самовизначенні української нації, важлива, мабуть, не так своїми естетичними чи філософськими, як моральними результатами. То було виокремлення себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина — як мислячого індивіда, як українця і як громадянина всесвіту (дві останні позиції не суперечать одна другій).

Ми знову є, ми пізні, найпізніші,

Що наросли з худеньких матерів

В саду порубанім.

Ми знаєм, не для тиші

Вулкани дивляться з-під наших юних брів.

(М. Вінграновський)

Породження існуючої системи, шістдесятники, як правило, не підносилися до її радикального заперечення. Кардинальні зміни видавалися їм справою далекого майбутнього, до якого навряд чи й вдасться дожити. Вони починали на спустошеному, знелюдненому, зденаціоналізованому полі й інтуїтивно прагнули передусім, як слушно підкреслив у своїй Нобелівській лекції Йоси Бродський, до «відтворення неперервності культури».

Завдання шістдесятників з позицій абсолюту були вельми скромними. Вони по суті обстоювали право здорового глузду, повернення словам і поняттям їхнього питомого смислу, можливість говорити правду про очевидне, про те, що король, вбрання якого підносять до небес, насправді голий, а зневажена замурзана Попелюшка (українська мова) — прекрасна. Як прекрасно ця сторінка з історії лунає в поезії Олекси Різниченка  “Воскресіння мови”.

Ти була Попелюшкою в Домі своїм,

коли мачуха зла опікала твій Дім

ти прислужувать змушена зведенюкам,

що, обсівши тебе, дали волю рукам,

відривали від рота останній шматок,

накидали на рота «оренбурзький платок»!...

                        Воскресаєш у тій, первозданній красі,

і цьому воскресінню радіють усі.

Огортає тебе знов любов'ю наш Дім.

Ти

      стаєш

               Королевою

                            в Домі своїм.

Не можна любити людство, зневажаючи власну матір... Не можна будувати культуру, не знаючи її в усьому багатстві, без лакун і спотворень. Не можна мислити й творити в атмосфері незліченних табу. І ще і ще такі ж абеткові істини... Справді, «примітив», як про це подекуди говорять сьогодні люди, які не дихали тим повітрям, говорять з презирливою поблажливістю й легковажною, нічим не оплаченою зверхністю. “Шістдесятники наголошували на питанні захисту української мови й української культури від русифікації. “Зусилля, спрямовані на порятунок культурної спадщини, сприймалися як геройство. Василь Стус із гіркотою підсумовував долю власного покоління: "Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали не за якусь радикаль­ну громадянську позицію, а за саме наше бажання мати почуття са­моповаги, людської і національної гідності" [7; 45]. Георгій Касьянов, ав­тор найґрунтовнішої праці, присвяченої рухові шістдесятників, зауважив, що "парадоксально, але в 60-ті роки XX ст. доводиться повертатися до тих проблем, які турбували українську інтелігенцію в 60-ті роки XIX ст., на початку XX і в 1920-ті роки: захисту рідної мови і культури, їх популяризації, відновлення національної історії, етно­графії”  [1; 28-29].

Тим часом кожна п'ядь відвойованого тоді здорового глузду і свободи самовираження давалася нелегко, ставлячи людину на кожнім кроці перед проблемою екзистенційного вибору. А головне — була духовним плацдармом для майбутнього розвитку, для нового мислення, для розкріпачення духу. Тож не будьмо Іванами безрідними. Нехай ніколи не здійсняться слова з поеми “Архімед” Івана Світличного.

Прикро буде, коли в заповітний час

скажуть мудрі, скажуть красиві

Нам рокованим всім:

—  А вас не просили.

Буде гірко, як дужі й здорові,

Спритні лицарі ширпотребу,

Скажуть: —   Раю із сліз і крові

 Нам не треба.

Скажуть, homo, двоногі брати,

Дуром-кайфом блаженні,—

—        А ідіть ви під три чорти!

Навіжені!

Шістдесятників єднало передусім відчуття краху очевидності, усвідомлення фальші “істин”, фікцій (“обридли відьомські шабаші  фікцій”, написала свого часу жінка-совість України Ліна Костенко), чесне усвідомлення глибин свого незнання і жадоба пізнавати, поступово виборсуючись з тенет ідеологічних догм і традиційної фразеології. Вироблення «власної індивідуальності як частки власного народу».

Інтелектуалізм та естетизм – два крила літератури 60-х

Шістдесятники поглянули на світ не оком стороннього, незацікавленого спостерігача, а осмисленим, пильним зором стривоженого співучасника цілого буття. Вони подумки подорожували у своїй творчості різними епохами й країнами, шукаючи там насамперед сучасності й Батьківщини, зрештою – шукаючи себе. Невтоленна жага пізнання, яка сформувала інтелектуалізм шістдесятників, відбилася не тільки в піднесенні

загального пізнавально-філософського рівня красного письменства, а й у розширенні його проблемно-тематичних горизонтів. Природа й історія, Вітчизна й народ, село і місто, космос і людина у всьому багатстві її проявів - суспільне життя, моральність, кохання, творчість - ось смислові домінанти шістдесятництва. Зрештою, усе це "вічні" питання словесності, тож річ не в самому зверненні до цих тем, а в своєрідності їх художнього осмислення. Адже головне питання естетики - не що, а як.

Естетизм шістдесятників якраз і стосується того, як вони сповідували не голі, логізовані ідеї у літературі, а гармонію думки й почуття, явлену у слові, - мистецьку красу. "...Шістдесятники, покоління каторжників і смертників, зуміли також стати і поколінням естетів"  (О. Пахльовська). Розуміння естетичної  самоцінності слова, відчування слова як тяглості духу - один із найважливіших їх здобутків. Інтелектуалізація та естетизація повертали красному письменству законне право на елітарність, вишуканість, навіть ускладненість. Шістдесятники не терплять фарисейських "невиправданих спрощень": "Так, можна грати Баха й на гармошці. Але тоді це буде вже не Бах" (В.Коротич, "Я не люблю невиправданих спрощень..."), їх мистецтво не трафаретне, тож не вкладається в прокрустове ложе консервативних чи й примітивних смаків.

Оригінальність художнього мислення відбилася насамперед в образній системі шістдесятників. Традиційні, ще з фольклору успадковані образи серця, сонця, вогню, хліба, дерева (зосібна любої українцям калини), крила, птаха у поезії того часу сусідять з такими незвичними в ліричному контексті атомом, ракетою, синхрофазотроном ("Синхрофазотрони ридають, як леви" - експресивний образ з поеми І.Драча "Сльоза Пікассо" - класичний приклад такої несумісності).

Так, образне мислення багатьох поетів 60-х ґрунтувалося на принципах метафоричності та віддаленої асоціативності, нове відкриття "молекули метафори" [17:262], уведення до її складу нових, непередбачуваних елементів - основа алхімії їх слова. Вони шукали нових образів, прагнули поєднати непоєднуване і часто бували на межі розриву з буденним, узвичаєним слововжитком, - та саме в цьому й цінність їх поетичних пошуків.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

(Л. Костенко, “Вже почалось, мабуть, майбутнє”)

Шістдесятники сміливо експериментували із поетичною мовою, розширювали свою словесну палітру за рахунок лексики НТР (термінів, техніцизмів, виробничої лексики), прозаїзмів, навіть вульгаризмів, кували нові слова, ламали ритміку, наближуючи її до розмовних інтонацій за рахунок переносів, акцентних зміщень, зумисне неточних рим, пробували себе у верлібрі... Хай не завжди усі ті художні знахідки були однакової ваги, та сам напрям модерністських експериментів поетів-шістдесятників суттєво означив естетичне обличчя доби.

...Є щось святкове, піднесене у тій високій мистецькій грі, котру спромоглися витворити у далеко не сприятливі часи шістдесятники. Це було мистецтво українське, пов'язане з національною естетичною і етичною традицією, і водночас глибоко новаторське, по-справжньому модерне, а відтак – європейське. Слово - ось їх нетлінна мирна зброя, "альтернатива барикад" (Ліна Костенко).

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

(Л. Костенко, “Розкажу тобі думку таємну”)

"Поезія шістдесятників - це у певному розумінні поезія зачудування живучістю свого народу і водночас - це утвердження тієї живучості, невідворотності, з якою навіть після сталінського інферно, його кривавих сокир і розпеченого заліза у людей все одно з'являються крила чи бодай їхні "стигми" , - точно діагностує феномен літературного шістдесятництва відомий критик Микола Рябчук.

...Із кривавих ран проростали орлині крила поезії — і чарівний кінь огненним птахом злітав у високе небо - туди, де сяяло сонце вічності.

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

(Л. Костенко, “Мій перший вірш написаний в окопі”)

Так, шістдесятники принесли зі собою нове Слово -те "животворяще Слово Свого народу і своє", про яке найвишуканіший поет цього покоління, Микола Вінграновський, писав:

Це слово людської надії,                             Пробилось, вижило, зоріс,

Це слово крізь хрести і прах.                     Горить у мене па устах!..

Крізь пил віків, усе в сльозах,                     ('''Вночі, середночі, хтось тихо...")

Писав, складаючи звіт з усіх надій і тривог 60-х перед обличчям вічності:

Вночі, середночі, хтось тихо                  Прийшов і став. І вже нікуди

До мого Слова підійшов                           Не заховатись, не втекти,

І став дивитися і дихать,                       Не загубитись поміж люди,

І я відчув: так диха лихо,                         Не замінити серце в грудях,

Так ходить лихо - Час прийшов...           Нікого в світі - Час і ти.

Для покоління шістдесятників настав час суворого самозвіту час "на самоту й покору" (Євген Маланюк). У внутрішньоукраїнському дискурсі шістдесяті роки відіграли значну роль. Як зауважив Лисяк-Рудницький, "відлига українсь­кої політичної думки в 1960-ті роки винесла на поверхню ці атавізми панівних ідеологій міжвоєнного періоду" [8; 481] — національного комуніз­му й інтегрального націоналізму. Найважливішими представниками цих течій Лисяк-Рудницький вважав відповідно Івана Дзюбу й Ва­лентина Мороза. Як вважає вчений, меандри їхніх поглядів і доль (по­каяння першого і зв'язок із найреакційнішим еміграційним середови­щем другого) свідчили, що "націонал-комунізм та інтегральний націоналізм перестали бути — і в філософському, і в політичному сенсі — життєдайними альтернативами для українського народу в пошуках кращого майбутнього»   [1; 29].

Список використаної у тексті літератури:

1. Бунт покоління: розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Боґуміла Бердиховська та Оля Гнатюк / пер. із польської — К.: Дух і літера, 2004. —  344 с.
2. Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики Х ст. — Кн. 3. — К., 1994 (8)
3. Доброокий. Спогади про Івана Світличного. — К., 1998.
4. Жулинський Микола. З плеяди шестидесятників // Літературна Україна. — 1991. — 1 серп.
5. Зборовська Н. Стильовий портрет шістдесятництва // Слово і час. — 2001. — № 12.
6. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-тих років. — К., 1995.
7. Купчинський Р. "Погром в Україні 1972-1979. // Сучасність. — 1980.
8. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2.
9. Малишко А. Люблю нашу молоду літературу // Дніпро. — 1963. — №2
10. Пахльовська О. Українські шістдесятники : філософія бунту // Сучасність. — 2000. — №4
11. Рильський М. Батьки і діти // Вечірній Київ. — 1962. — №183
12. Сверстюк Євген. На святі надії. — К., 1999.
13. Сверстюк Є. Українська література і християнська традиція // Сучасність — 1992. —№12 (41)
14. Сверстюк Є. Шістдесятництво і Захід // Сверстюк Є. Блудні сини України. — К., 1993. — С.27 (12)
15. Стус В. Місце в бою чи в розправі? // Стус В. Твори: У 4 т., 9 кн. — Т.4. — Львів, 1994 (19)
16. Chojnowski A. Ukraina. — Warszawa. 1997
17. Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму. — Париж, 1967.