1. Основні підходи до дослідження міжнародних конфліктів.
Існує три основних підходи, або, інакше кажучи, три основних напрямки у вивченні міжнародних конфліктів: “стратегічні дослідження”, “дослідження конфлікту”, “дослідження миру”. Головне, що їх об’єднує, – це прагнення осмислити роль даного соціального феномена у функціонуванні міжнародної системи, у відносинах між її різноманітними складовими частинами і сформулювати на цій основі висновки, що мають практичне значення. У той же час між ними є й відмінності, що стосуються методологічних засад і змістової проблематики досліджень, характеру їхнього зв’язку з практикою міжнародних відносин і т.п. Оскільки зазначені відмінності багато в чому пояснюються розходженнями в трактуванні сенсу самого поняття “міжнародний конфлікт”, а також маючи на увазу і самостійне значення цього поняття для виробітки теоретичних уявлень, адекватних міжнародній політичній практиці, остільки вартує, хоча б коротко, зупинитися на його розгляді.
Відомий американський учений Л. Козер визначав соціальний конфлікт як “зіткнення між колективними акторами з приводу цінностей, статусів, влади або рідкісних ресурсів, у якому цілі кожної з сторін полягають в тому, щоб нейтралізувати, послабити або усунути своїх суперників”. Погоджуючись із таким розумінням, одна частина дослідників міжнародних відносин виходить із того, що конфлікт має об’єктивний зміст. Так, із погляду К. Боулдинга, це – “ситуація суперництва, в якій сторони усвідомлять несумісність можливих позицій і кожна сторона прагне зайняти положення, несумісне з тим, що хоче зайняти інша”. Інакше кажучи, мова йде про протилежність інтересів, одночасна реалізація яких учасниками міжнародної взаємодії неможлива саме через їхню об’єктивність.
Навпаки, з погляду Дж. Бертона, “конфлікт носить в основному суб’єктивний характер… Конфлікт, який начебто зачіпає “об’єктивні” розбіжності інтересів, може бути перетворений у конфлікт, що має позитивний результат для кожної з сторін, за умови такого “переосмислення” ними сприйняття одна одної, що дозволить їм співробітничати на функціональній основі спільного використання ресурсу, що нині оспорюється”.
Представники акціоналістськой гілки в соціології міжнародних відносин прагнуть об’єднати переваги обох підходів. Розглядаючи конфлікт як несумісність цілей, вони в той же час підкреслюють, що судження про це не може грунтуватися на одному лише логічному зіставленні останніх, а потребує “аналізу практичних умов, необхідних для їхньої реалізації”.
Методологічною основою радянських досліджень міжнародного конфлікту, що знайшли відбиток у літературі сімдесятих-вісімдесятих років, частіше усього виступає положення діалектичної філософії, відповідно до якого конфлікт – це крайня форма загострення протиріччя. “Протиріччя, що виявилося, – пишуть автори навчального посібника “Основи теорії міжнародних відносин”, – жадає від сторін – носіїв протилежних інтересів — дій з його розв’язання (за звичай, не обов’язково негайних). Якщо одна або обидві сторони… при цьому прибігають до стратегії конфронтації, то в наявності конфлікт” (Антюхина-Московченко В.И., Злобин А.А., Хрусталев М.А. Основы теории международных отношений. — М., 1988, с. 96). Близьке розуміння міжнародного конфлікту характерно і для інших авторів (Див. напр.: Доронина Н.И. Международный конфликт. — М., 1981, с. 33-34).
Розходження в трактуванні змісту поняття “міжнародний конфлікт” знаходять свій відбиток і в підходах до аналізу його як феномена міжнародного життя. Як уже відзначалося, одним із найбільш традиційних серед них є підхід із позицій “стратегічних досліджень”.
Відмітні риси аналізу міжнародних конфліктів із позицій стратегічних досліджень полягають в їхній спрямованості на вирішення практичних задач, пов’язаних із забезпеченням національних інтересів і безпеки держави, створенням сприятливих умов для перемоги в можливій війні. Звідси ясно, що ці дослідження здійснюються в рамках парадигми політичного реалізму з її пріоритетом державо-центричной моделі міжнародних відносин і силових методів у досягненні цілей. Як підкреслює відомий канадський спеціаліст А. Лего: “У своєму головному значенні стратегія завжди зводилася до використання сили для досягнення політичних цілей. Її найбільшим теоретиком був Клаузевіц”. Більше того, представники стратегічних досліджень нерідко схильні редукувати міжнародний конфлікт до одного з його видів – збройної сутички держав. З цього погляду, конфлікт починається тоді, “коли одна або інша сторона починає розглядати протиріччя у воєнних термінах”. І все ж частіше підкреслюється, що “велика стратегія” відрізняється від воєнної стратегії, “оскільки її справжня ціль полягає не стільки в тому, щоб шукати воєнних дій, скільки в тому, щоб домогтися вигідної стратегічної ситуації, яка, якщо і не принесе сама по собі вирішення, то, будучи продовжена засобами воєнних дій, безумовно, забезпечить його”. Американський учений Дж. М. Коллінз визначає “велику стратегію” як “науку і мистецтво використання елементів національної міці за будь-яких обставин, із тим, щоб здійснювати в необхідному ступені й у бажаному виді вплив на противну сторону шляхом погроз, сили, непрямого тиску, дипломатії, хитрості й інших можливих засобів і цим забезпечити інтереси і цілі національної безпеки”. Велика стратегія, – пише він, – у випадку її успіху усуває необхідність у прямому насильстві. Крім того, її плани не обмежуються досягненням перемоги, але спрямовані й на збереження тривкого миру.
Центральна задача стратегічних досліджень полягає в спробі визначити, якою повинна бути найбільш адекватна поведінка держави в конфліктній ситуації, спроможна впливати на супротивника, контролювати його, нав’язувати йому свою волю. З появою ядерної зброї перед спеціалістами в області таких досліджень з’являється ряд принципово нових питань, пошуки відповідей на який додали новий імпульс стратегічній думці. Стратегічні дослідження стають на Заході одним із головних напрямків у науці про міжнародні відносини. Достатньо сказати, що в США існує більше тисячі створених із метою здійснення таких досліджень інститутів, не говорячи вже про Ренд Корпорейшн, Вашингтонський інститут оборонних досліджень, Центр стратегічних і міжнародних досліджень Джоржтаунського університету й ін. У Радянському Союзі відповідні вишукування велися в рамках відомчих наукових підрозділів і насамперед – дослідницьких закладів системи “силових міністерств”. В даний час на пострадянському просторі, передовсім Росії, з’явилися і незалежні аналітичні центри.
Однієї з пріоритетних проблем стратегічних досліджень є проблема війни, її причин і наслідків для тієї або іншої держави, регіону і міжнародної (міждержавної) системи в цілому. При цьому, якщо раніше війна розглядалася як, хоча і крайній, але все ж “нормальний” засіб досягнення політичних цілей, то величезна руйнівна міць ядерної зброї породила парадоксальну, із погляду традиційних підходів, ситуацію. З одного боку, держава що володіє ним отримує нові можливості для проведення своєї зовнішньої політики й такі спроможності забезпечити свою національну безпеку (у воєнному значенні цього поняття), які спантеличать будь-якого потенційного агресора. А з іншого боку, надлишок мощі, який надає ядерна зброя, робить абсурдними всякі думки про його застосування, про перспективу прямої сутички між його власниками.
Звідси головний акцент робиться не на воєнних, а на політичних аспектах ядерних озброєнь, не на стратегії збройного конфлікту, а на стратегії залякування противника. Породжена стратегією залякування “рівновага терору” дозволяло утримувати глобальну міжнародну систему в стані відносної стабільності. Проте це була, по-перше, статична стабільність в її конфронтаційній формі, і, по-друге, вона не сприяла усуненню збройних конфліктів на рівні регіональних і субрегіональних підсистем.
Наприкінці 80-х років, із приходом до влади в головних країнах Заходу неоконсервативних сил, з’являється спроба подолання вищезгаданого парадоксу ядерних озброєнь, прагнення вийти за рамки стратегії залякування і реабілітувати поняття воєнної перемоги в ядерний вік. З іншого боку, виникають нові тенденції в американській і західноєвропейської політиці в області озброєнь і військових технологій. Були початі ініційовані адміністрацією Рейгана в США і французькими офіційними політичними колами в Європі спроби виробити нову “велику стратегію”, що дозволила б відкрити нову, “постядерну” еру у світовій політиці. У рамках проектів, відомих як, відповідно, СОІ і “Евріка”, ставиться мета створення принципово нових типів озброєнь, що дають перевагу не наступальної, а оборонної стратегії і мінімізують можливі наслідки гіпотетичного ядерного удару, а в перспективі покликаних забезпечити їхнім власникам “ядерну невразливість”. Водночас обидва проекти мають і самостійне значення, стимулюючи наукові і технологічні вишукування в ключових галузях економіки і суспільного виробництва.
Закінчення “холодної війни”, розвал Радянського Союзу й крах биполярної структури глобальної міжнародної системи знаменують поворот до нової фази в розробці “великої стратегії”. На передній план висуваються задачі адекватної відповіді на виклики, які диктуються поширенням у світі нових типів конфліктів, які генеруються ростом децентралізованого політичного насильства, агресивного націоналізму, міжнародної організованої злочинності і т.п. Більш того, складність зазначених задач, що набувають особливої актуальності в умовах усе більшої доступності новітніх видів зброї масового знищення як ядерного, так і “звичайного” характеру, знижує можливості їхнього вирішення на шляху стратегічних досліджень із традиційною для них “точкою зору “солдата”, який намагається обрати найкращу поведінку перед лицем противника, і який не ставить перед собою питань про причини і кінцеві цілі конфліктів”. У цьому зв’язку все більшого поширення отримують інші підходи, і зокрема ті, що знаходять застосування в рамках такого напрямку, як “дослідження конфліктів”.
Центральними для цього напрямку є саме ті питання, які не ставляться в рамках “стратегічних досліджень” – тобто питання, пов’язані насамперед із з’ясовуванням походження і різновидів міжнародних конфліктів. При цьому з кожного з них існують розбіжності.
Так, у питанні про походження міжнародних конфліктів можуть бути виділені дві позиції. У рамках однієї з них міжнародні конфлікти пояснюються причинами, пов’язаними з характером структури міжнародної системи. Прихильники другий схильні виводити їх із контексту, тобто внутрішнього середовища системи міждержавних відносин.
Й. Галтунг, наприклад, який запропонував “структурну теорію агресії”, вважає причиною міжнародних конфліктів розбалансування критеріїв, що дозволяють судити про те місце, яке займає дана держава в міжнародній системі, коли її високе положення в цій системі, відповідно до одних критеріїв, супроводжується недостатнім або непропорційно низьким положенням у якомусь іншому відношенні. Наприклад, фінансова міць такої держави, як Кувейт, дисонує з його незначною політичною вагою; ФРН, що була економічним гігантом, була обмежена у своїх дипломатичних можливостях. З цього погляду, можна сказати, що демографічний, ресурсний, науково-технічний і виробничий потенціал України знаходиться в явному протиріччі з характерною для неї сьогодні економічною ситуацією і, відповідно, із тим місцем, яке вона займає в системі міждержавних відносин.
“Виникнення агресії, – стверджує Галтунг, – найбільш вірогідне у ситуації структурного розбалансування”. Це стосується і глобальної міжнародної системи з її так зв. “структурним гнобленням”, що спостерігається в її рамках коли індустріально розвинуті держави, вже в силу самих особливостей функціонування властивого їм типу економіки, виступають у ролі гнобителів і експлуататорів слаборозвинених країн. Проте сама по собі наявність структурного розбалансування ще не означає, що конфлікти, які випливають із нього, обов’язково досягнуть свого вищого ступеня – військового протистояння. Останнє стає найбільш ймовірним за двох умов: по-перше, коли насильство перетворюється в невід’ємну і звичну рису життя суспільства; по-друге, коли вичерпані всі інші засоби відновлення порушеного балансу.
До розглянутих поглядів примикають і погляди американського дослідника Органскі. Базуючись на теорії політичної рівноваги, або балансу сил, він виходить в аналізі причин конфлікту з того, що порушення структурної рівноваги в міжнародній системі пояснюються появою в ній держав-“челленджерів”. Їхня зростаюча міць наближається до мощі найбільш сильних держав, що займають у світовому порядку провідні позиції, але значно відстає від рівня політичного впливу останніх.
Ще одним різновидом “структурного” підходу до питання про походження міжнародного конфлікту є прагнення об’єднати запропонований К. Уолцем аналіз трьох рівнів аналізу – рівня індивіда, рівня держави і рівня міжнародної системи. На першому рівні дослідження причин міжнародного конфлікту займається вивченням природного єства людини (“animus dominandi”, про яке згадує Г. Моргентау) і її психології – насамперед особливостей психологічного образу державних діячів (наприклад, через теорії інстинктів, фрустрації, агресії і т.п.). На другому – розглядаються детермінанти і чинники, пов’язані з геополітичним положенням держав, а також специфіка пануючих у них політичних режимів і соціально-економічних структур. Нарешті, на третьому рівні з’ясовуються характерні риси міжнародної системи: “полярність”, або “конфігурація співвідношення сил” (Р. Арон), інші структурні ознаки.
До структурних бачень походження міжнародних конфліктів можуть бути віднесені і погляди, що панували в радянській літературі, на їхній характер і природу. Походження конфліктів пояснювалося неоднорідністю глобальної міжнародної системи з властивим їй поділом на світову капіталістичну систему, світовий соціалізм і країни, що розвиваються, у середовищі яких, у свою чергу, вбачалися процеси розмежування на класовій основі. Причини ж конфліктів, їхнє основне джерело виводилися з агресивної природи імперіалізму.
Як уже говорилося, деякі автори бачать походження міжнародних конфліктів в особливостях взаємодії міждержавної системи і її внутрішнього середовища. З цього погляду, найбільш сприятливим для збройних конфліктів або криз, що їм передують є міжнародний контекст, що характеризується розмиванням або ж різкою зміною в співвідношенні сил. У тому й іншому випадку держави втрачають ясне уявлення про їхнє взаємне положення в міжнародній ієрархії і намагаються покінчити з виниклою двоїстістю (як це відбулося, наприклад, у відносинах між США і СРСР під час “Карибської кризи” 1962 р.).
Відсутність загальноприйнятого (узвичаєного) розуміння структури міжнародної системи робить різницю між “структурним” і “контекстуальним” підходами важковловимаою. Втім, як підкреслюють дослідники теорій міжнародних відносин, зазначені підходи тісно пов’язані один з одним і містять ряд загальних ідей. Справді, їх об’єднує, наприклад, явна прихильність до державо-центричної моделі міжнародної системи з усіма наслідками, що звідси випливають, головним із яких є зведення всього різномаїття міжнародних конфліктів до міждержавних протиріч, криз і збройних сутичок. Про це свідчать і різноманітні типи класифікації конфліктів.
Так, Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі виділяють три групи міжнародних конфліктів, що відрізняються за своєю природою, мотиваціями їхніх учасників і масштабами. До першої групи вони відносять класичні міждержавні конфлікти, міждержавні конфлікти з тенденцією до інтеграції; національно-визвольні війни і т.п. В другу групу включаються територіальні і не територіальні конфлікти, у свою чергу, останні можуть мати соціально-економічні, ідеологічні мотиви або ж просто випливати з волі до могутності. Нарешті, в залежності від масштабів, конфлікти підрозділяються на генералізовані, в які втягнена велика кількість держав і які спроможні переростити у світові конфлікти, а також регіональні, субрегіональні й обмежені (за кількості держав, що беруть участь) конфлікти.
Існує багато інших класифікацій, критеріями яких виступають причини і ступінь напруженості міжнародних конфліктів, характер і форми їхнього протікання, тривалість і масштаби і т.п. Подібні класифікації постійно доповнюються й уточнюються, пропонуються нові критерії і т.п. У той же час слід зазначити, що принаймні в одному відношенні радикальних змін у загальній картині типології і класифікації міжнародних конфліктів, за невеличкими винятками, поки не відбулося. Мова йде про те, що переважаюче місце в таких класифікаціях і сьогодні як і раніше приділяється конфліктам між державами. Це стосується як радянських, так і закордонних робіт, систематизованих у літературі у вісімдесяті роки (Як відомо, радянська соціально-політична література цього часу відрізнялася ідеологічною переобтяженістю, значною мірою носила відверто апологетичний характер, оголошувала будь-які позиції, що не збігаються з марксистсько-ленінською парадигмою, ненауковими і т.п. У той же час зазначені особливості нерідко носили у великому ступені формальний, зовнішній характер. Це, зокрема, стосується багатьох робіт, присвячених “критиці буржуазних теорій”, що сприяли ознайомленню наукової громадськості зі станом закордонної науки в тій чи іншій області). Таке положення не може не впливати і на стан третього напрямку в аналізі міжнародних конфліктів – “досліджень миру”.
По суті, у рамках названого напрямку (“автономність” якого, як і тих, що були розглянуті вище, носить відносний характер) мова йде про широкий комплекс питань, пов’язаних із пошуками врегулювання міжнародних конфліктів. При розгляді даної проблематики можуть бути виділені три основних підходи. Один із них пов’язаний із традиціями англо-саксонської школи “Conflict Resolution” (“регулювання конфлікту”), другий грунтується на баченні, властивому європейській школі “Peace Resеаrсh” (“дослідження миру”), третій наголошує на процесі міжнародних переговорів.
Значну роль у розвитку першого підходу продовжує грати створений у 1955 році при Мічіганському університеті “Journal of Conflict Rеsо1ution”. Прихильники даного підходу приділяють центральне місце аналізу питань, що відносяться до механізмів розв’язання і контролю конфліктів і пошуку на цій основі шляхів переходу від конфронтації до співробітництва. Велике значення надається розробці математичних і ігрових методів вивчення соціального конфлікту. Одна із широко поширених позицій полягає в тому, що конфлікти є універсальним феноменом, властивим усім сферам громадського життя. Це означає, що вони не можуть бути усунуті – у тому числі і з області міжнародних відносин. Тому мова повинна йти про такий аналіз конфліктів, який дозволив би управляти ними з метою відшуковування спільної користі для кожного з учасників. З цього погляду, існує чотири засоби вирішення соціальних конфліктів: 1) угода в peзультаті співпадіння думок всіх сторін; 2) угода відповідно до законодавчої або моральної волі зовнішньої сили; 3) угода, нав’язана однієї зі сторін конфлікту, 4) ситуація, коли застарілий конфлікт утрачає свою актуальність і вирішується самий собою.
У усвідомленні можливостей вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами велику роль зіграли публікації періодичного видання – Journal of Peace Researche, що виходить в Осло. Одним із важливих висновків, зроблених у рамках формованої ним ідейно-теоретичної течії, став висновок про те, що мир – це не просто відсутність війни, але насамперед – законність і справедливість у відношеннях між державами. І. Галтунг йде ще далі, рахуючи, що мир – це не просто відсутність прямого насильства, але і відсутність будь-яких форм насильства, у тому числі і тих, що виникають із структурних примусів. Однієї з характерних рис даної течії західної конфліктології є властивий йому значний ступінь нормативизму. Мир розглядається його представниками не тільки як цінність, але і як ціль, досягнення якої припускає активні дії його прихильників. Засоби таких дій можуть бути різними – деякі з авторів не виключають навіть тимчасового використання сили, поглиблюючи тим самим внутрішню суперечливість течії.
Розходження між аналізованими школами носять значною мірою умовний характер. Підтвердженням може служити тісне співробітництво їхніх представників у дослідженні походження, природи і засобів врегулювання конфліктів. Так, Д. Сінгер, один із відомих представників американської школи біхевіоризму в науці про міжнародні відносини, у 1972-73 р. обирається президентом Міжнародного товариства дослідників миру (Peace Research International Society), а з 1974 р. очолює Комітет з вивчення конфліктів і миру Міжнародної Асоціації політичних наук. Не менш важливою є і та обставина, що обидві течії одним із найважливіших засобів врегулювання конфліктів вважають переговори.
Проблема переговорів приймає відносно самостійне значення в західної конфліктології із середини 60-х років. На роботи з міжнародних переговорів уплинули два напрямки, які багато в чому суперечать один одному: з одного боку, це розробка проблем миру (Peace Research), а з іншого боку – ідеї “силового підходу”. Відповідно, якщо перша тенденція сприяла формуванню уявлення про переговори як засобі вирішення міжнародних конфліктів і досягнення миру, то друга була спрямована на розробку оптимальних шляхів досягнення виграшу на переговорах. Водночас, завершення епохи холодної війни і глобальної конфронтації призводить до нових тенденцій у стані переговорів. У цілому, ці тенденції зводяться до наступного:
По-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно впливають на подальше зменшення ролі військового чинника.
По-друге, росте обсяг і кількість переговорів. Їхнім об’єктом стають усе нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.).
По-третє, зростає переговорна роль міжнародних організацій.
По-четверте, у сферу переговорів утягуються спеціалісти, що не мають дипломатичного досвіду, але які володіють тією компетенцією в області складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодій між державами.
Нарешті, по-п’яте, виникає необхідність корінного перегляду процесу керування переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб і т.п.
Розробка проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, все більш помітно виходить за рамки конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність вироблення “переговорної стратегії”, що має прикладне значення. Така стратегія, на думку спеціалістів, припускає; а) визначення чинних (действующих) осіб; б) класифікацію, відповідно до підхожих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей (ставок) у тому порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз співвідношення між цілями, яких хочуть досягти, і засобами, якими володіє певна сторона в тих областях, де вона має можливість діяти.
У аналізі міжнародних переговорів явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу спільного ухвалення рішення – на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультації, дискусії, що необов’язково потребують спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якайсь загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв’язанні міжнародних проблем. Вони не являють собою ціль, а є лише одним з інструментів її досягнення.
Сказане багато в чому відноситься і до досліджень конфліктів. Незважаючи на численні спроби створення загальної теорії конфліктів, жодна з них не увінчалася успіхом. Не існує і загальної теорії міжнародних конфліктів. На цю роль не можуть претендувати ні полемологія, ні конфліктологія, ні соціологія конфліктів. По-перше, численні дослідження не виявили якоїсь стійкої кореляції між тими або іншими атрибутами міжнародних акторів і їхньою конфліктною поведінкою. По-друге, ті або інші чинники, які могли б розглядатися як детермінуючі конфліктний процес, як правило, варіюються на різноманітних фазах цього процесу і тому не можуть бути операціональними в аналізі конфлікту на всьому його протязі. Нарешті, по-третє, характер мотивів і природа конфліктів рідко збігаються між собою, що також утрудняє можливості створення єдиної теорії конфліктів, придатної на усі випадки.
Більше того, певний оптимізм, що висловлюється деякими з видних спеціалістів щодо стану досліджень міжнародних конфліктів, не перешкодив помітній кризі, у яку ці дослідження вступили з кінця 80-х років.
Закінчення “холодної війни”, крах “соціалістичного табору” і розпад СРСР виводять на передній план ті питання, які, не будучи радикально новими за своєю суттю, відбивають сьогодні феномени масового масштабу, свідчать про перехідний характер сучасного міжнародного порядку і не освоєні жодним з розглянутих вище теоретичних напрямків в дослідженні міжнародних конфліктів. Глибина комплексу проблем, що постає в цьому зв’язку, показана американським ученим Дж. Розенау, який звернув увагу на все більш помітне “роздвоєння” міжнародної арени, на якій “актори поза суверенітетом” демонструють сьогодні вплив, що конкурує за своїми наслідками з впливом традиційних (державних) акторів. Його значення підкреслюють М.-К. Смуц і Б. Баді – французькі спеціалісти в області політичної соціології, які відзначають труднощі в ідентифікації недержавних акторів, котрі надають міжнародним конфліктам і насильству роль “раціонального” засобу в досягненні своїх цілей.
Рухи опору, партизанські і релігійні війни, національно-етнічні зіткнення й інші типи недержавних міжнародних конфліктів відомі людству відвіку. Проте пануючі соціально-політичні теорії, засновані на державно-центристській парадигмі, відмовляли їм у праві на концептуальну значимість, розглядаючи їх або як явища маргінального порядку, не спроможні робити істотного впливу на основні правила міжнародного спілкування, або як прикрі випадки, що можна не брати до уваги заради збереження стрункості теорії.
Втрата монополії на легітимне насильство й обвальна дезинтегрованність раніше унітарних держав, а в декотрих випадках з’єднання обох цих процесів (“ліванізація”) викликали до життя нові види конфліктів, що не вкладаються в звичну типологію, побудовану на основі відмінностей у застосовуваних засобах (політичний тиск, економічна блокада, збройна сутичка), ступенів використовуваного насильства (війни малої інтенсивності і т.д.), геостратегічних (глобальні, локальні і регіональні конфлікти), мотиваційних (територіальні і нетериторіальні конфлікти), структурних (ідеологічні, економічні, політичні і т.п.) і інших відомих критеріїв. Одночасно відбувається і баналізація вищевідзначених типів недержавних конфліктів. Як і нові їхні види, вони вже не можуть бути врегульовані за допомогою механізмів з арсеналу класичної міжнародної стратегії (військове придушення, “баланс сил”, “рівновага страху” і т.п.). У конфліктах у Північній Ірландії, на Ближньому Сході, на півдні і на півночі Індії, у Камбоджі, в Афганістані, між республіками колишньої Югославії, на території колишнього СРСР, за звичай, можна знайти подібні риси. Проте ця подібність у більшому ступені стосується відсутності якої-небудь повної ясності щодо природи і шляхів врегулювання зазначених конфліктів, їх “неправильності”, із погляду співвідношення цілей і засобів їхніх учасників, небезпеки, яку вони представляють для світового співтовариства. Кожний із цих конфліктів багатовимірний, містить у собі не один, а декілька криз і протиріч, кожний унікальний за своїм характером. Переговори, консультації, посередництво, угоди і т.п. засоби врегулювання виявляють тут свою дуже низьку ефективність. Їхня дієвість визначається можливостями формалізації конфлікту, надання йому офіційного статусу, чіткого визначення його причин і ідентифікації явних легітимних представників сторін – тобто саме тим, що, як правило, заперечується учасниками аналізованих конфліктів. Звідси порушення вже укладених угод, неповага до посередників (і навіть їхнє фізичне усунення). Відсутня ясність і щодо протагоністов конфліктів, їх головних чинних осіб. “Бойовики”, “мафіозні угрупування”, “сепаратисти”, “бандформування” і т.п. терміни відбивають не стілько розуміння проблеми, скільки її емоційне сприйняття.
Таким чином, відомі сьогодні результати дослідження міжнародних конфліктів якщо і не втрачають свого значення у світлі нових явищ, то виявляють безпідставність своїх претензій на загальність, відбивають лише частину міжнародних реалій. Даний висновок вірний і у щодо міжнародного співробітництва.