Головне
Новини
Афiша
Бiблiотека
Каталог організацій
Пропозиції книг і медіа-продукції
Робота у нас
Наші друзі:
Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Наші партнери:
Тут спілкуються про літературу
БРІЗ - Івано-Франківські новини
Вiртуальна Русь >> Бібліотека >> Релігія, духовне життя

Дорошенко Юрій

Статті

 

Зміст





МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ НА КУРЯЧИХ ЛАПКАХ,
АБО ПРОБЛЕМИ, ЯКІ РОСІЯ СТАВИТЬ "НА ПОПА" - 2



Лик другий: не будь неправдивим свідком на ближнього твого.

Про те, що майже кожен другий священик за комуністів кумував з місцевим відділом сумнозвісного в народі комітету, відомо давно. І чим далі людина просувалася церковно-ієрархічною драбиною, тим дрібнішали для безпартійних несвідомих дірочки в номенклатурному решеті. Десь перед архієреями воно перетворювалося в суцільну загорожу, через яку можна було перестрибнути лише за допомогою жердини - рекоменда-ції. І тут доводилося церковним кар'єристам стрибати знову... Але вже через власну совість. Бабуся, яка несла до сільського панотця свої гріхи, і не підозрювала, що між нею та Богом під час сповіді буде ще одна інституція, представники якої покарають судом земним.

"УМ" уже повідомляла, що в цих процесах не пас задніх і нинішній Патріарх Московський Алексій ІІ (Рідігер). Хоча сказати "не пас задніх" про владику Алексій та його "благочинну" діяльність на ниві державної безпеки - все одно, що на гру всесвітньо відомого шахіста Боббі Фішера відгукнувся: "Так собі грає малий". За інформацією Комісії Верховної Ради РФ, що встигла трохи зазирнути в далеко не святе минуле його святості, головними центрами діяльності КДБ СРСР під церковними "банями" були Християнська мирна конференція, яку впродовж багатьох років очолював владика та відділ внутрішніх церковних зв'язків. Цікаво, що співробітники української філії цієї організації після того, як митрополит УПЦ Філарет узяв курс на автокефалію, об'єднавшись з УАПЦ і створивши УПЦ КП, дременули саме під покров до митрополита Володимира (Сабодана). Аби більше прислужитися новому господареві, чекісти в рясах прихопили з собою архіви митрополії. Однак важко позаздрити й митрополиту Володимиру - йому сьогодні непереливки, адже батюшки, звикши нишпорити, роблять це з печерських глибин. Але об'єктом їхньої прискіпливої уваги став уже він. А замовник залишився той же - Москва.

Були, звичайно, такі, що покаялися, приміром, агент КДБ на псевдо "Араміс", який працював у відділі внутрішньо-церковних зносин перекладчем зі сторінок "Аргументів і фактів" за 1992 рік розповів про рівень інтеграції церковної та державної структури. Виявилося, що майже всі співробітники ВВЦЗ "працювали або на Московське ЦКДБ, або на союзне КДБ". Обов'язковими були звіти "про те, куди й коли заходили іноземці". Звіт подавався в 5 екземплярах, один із яких ішов на стіл голові ВВЦЗ (митрополиту Ювеналію - нині митрополит Крутицький і Коломенський), другий - у Раду у справах релігій, інші екземпляри передавалися безпосередньо до КДБ.

Досить цікавою є характеристика, яку створила Рада у справах релігій при Радміні СРСР у звіті ЦК КПРС за 1978 рік на своїх "підопічних". У документі найбільш позитивними для комуністів називаються ті архиєреї, які і на словах, і на ділі підтверджують не лише лояльність, але й патріотичність до соціалістичного суспільства, реально усвідомлюють, що наша держава не зацікавлена у піднятті ролі релігії та церкви в суспільстві, і розуміючи це, не проявляють особливої активності у розширенні впливу православ'я серед населення. До них можна віднести: Патріарха Пимена, митрополита Таллінського Алексія (нинішнього Патріарха Московського), митрополита Тульського Ювеналія (нині митрополита Крутицького та Коломенського), архієпископа Харківського Никодима. Цікаво, що до тодішнього митрополита Київського та Галицького Філарета Рада у справах релігій мала претензії - мовляв, замість того, аби підривати церкву, рветься до розширення її впливу, відзначається побожністю - ну куди це годиться для радянського владики? Інша справа - митрополит Алексій Рідігер...

18 березня 1996 року популярна естонська газета "Postimees" надрукувала матеріал "Тінь КДБ лягає на Патріарха Алексія". У статті використані звіти КДБ СРСР, що зберігаються у Державному архіві Естонської Республіки (це не у нас, де такі документи ще тримаються у страшному секреті). "Агент "Дроздов", - йдеться в звіті, - 1929 року народ-ження, священик православної церкви, з вищою освітою, кандидат богослів'я, досконало володіє російською, естонською та слабо німецькою мовами, завербований 28 лютого 1958 року на патріотичних почуттях для виявлення антирадянського елементу з числа православного духовенства, серед якого він має зв'язки, які для органів КДБ становлять оперативний інтерес. При вербуванні враховувалося в майбутньому (після закріплення на практичній роботі) висування його через існуючі можливості на посаду єпископа Таллінсь-кого й Естонського. За час співробітництва з органами КДБ "Дроздов" зарекомендував себе з позитивного боку, в явках акуратний, енергійний. До виконання наших завдань ставиться з зацікавленням і вже надав ряд матеріалів, що заслуговують на увагу".

"Порівнюючи біоргафічні дані А.М.Рідігера з цим матеріалом, важко засумніватися, що Патріарх Алексій ІІ і агент "Дроздов" - одна й та ж особа", - робить висновок у своїй книзі "Справжній лик Московської Патріархії" відомий дисидент священик Гліб Якунін.



Лик третій: не кради.

Аби не бути марнослівними, наведемо своєрідний за своєю незвичністю документ - звернення Патріарха Алексія ІІ до голови Держдуми Росії минулого скликання Івана Рибкіна з проханням посприяти у безмитному перевезенні під виглядом гуманітарної допомоги багатотонної партії курячих стегенець. "Замість того, щоб передати зароблені від комерційної діяльності гроші дитячим будинкам, інтернатам і притулкам, Патріархія за ці гроші у центрі Москви мурує храм Христа Спасителя (про який мова йтиме нижче). Іще й нахабно відхрещується від комерційної діяльності, зводячи все лише до рівня торгівлі хрестами, іконами та добровільних пожертв", - обурюється отець Гліб Якунін. "Подвиги" Московської Патріархії на бізнесовій ниві просто приголомшують - сама Патріархія, члени синоду виступають засновниками, членами правлінь або акціонерами сумнівних банків, підприємтсв з продажу дорогоцінних металів, нафти та інших далеко не церковних товарів, при цьому не вносячи жодної копійки або роблячи суто символічний внесок.

Сьогодні росіяни на екранах своїх телевізорів бачать у рекламі банку БІН іще одного "Льоню Голубкова" - Патріарха МП, який торгує своїм благословенням, немов фірмовим знаком.

Банк "Християнський", співзасновником якого виступив Відділ благодійності та християнського служіння Московського Патріархату, "по-християнськи" "кинув" своїх вкладників - переважно знедолених бабусь, які вносили до нього, вірячи в християнську порядність панотців, останню копійчину. (Тут принагідно варто згадати Український християнськмй банк, який теж із Божого благословіння "загнувся", правда, разом із цілою УАПЦ - Яреми).

Банк Храму Христа Спасителя засвітився на перекачуванні грошей збройним формуванням у Чечні та старанно фінансував друк чорносотенної літератури - тієї, що рябіє на розкладках у кафедральному соборі УПЦ МП в Києві - Трапезній церкві.

Минулого року, свідчить Якунін, Алексій ІІ без зайвої сором'язливості звернувся до уряду РФ з проханням виділити 650 тисяч тонн нафти для продажу за кордон. А прибуток від такої "церковної" операції зник. Останнім часом у Росії великого розголосу набувала ще й "тютюнова справа", коли Патріархія отримала право безмитного ввезення 50000 тонн тютюну - зрозуміло, оформивши це як гуманітарну допомогу. За інформацією російського Комітету захисту свободи совісті, прибуток від тютюново-горілчаної афери Московської Патріархії й посьогодні не виявлений, а це приблизно 1,2 трильйона російських рублів. За свідченнями бухгалтера МП, із рахунку банку, що підозрюється в участі у цій справі, на адресу патріархії не перераховано жодної копійки. За приблизними підрахунками, якщо б допомога Руській Православній Церкві дійшла за призначеннями, кожна єпархія, розташована на території Росії, отримала б близько 10 мільйонів доларів!

Нині ж у релігійній установі, що самоіменується РПЦ і розташована курячим стегенцям на сміх на вулиці Чистій, гроші є лише для того, аби придбати для Патріарха два броньованих ЗІЛи, й утримувати охорону, що вишиковується одесную "святійшого" навіть на кафедрі храму.



Храм Христа Спасителя - спасіння душі "нового росіянина".

Існує досить вульгарний, але точний щодо теми нашого матеріалу анекдот. Прийшов якось "новий росіянин" до крамниці, аби вибрати собі натільний хрестик. Подивився на найбільші золоті хрести та й звертається до продавця "Чи немає у вас іще більшого?" Той виніс йому великий метровий хрест з розп'яттям Спасителя. Глянув на нього "новий росіянин" і каже: "Вдвічі збільшити того гімнаста, що до нього прилип - прибрати, і я беру!"

Саме за такими стандартами мурується (язик не повертається сказати сьогодні - реставрується) храм Христа Спасителя. Бетонна новобудова, що зведена за підтримкою мера Москви Юрія Лужкова, аж нічого спільного не має з пам'яткою, зруйнованою 1931 року. За проектом "реконструкції" під вівтарем, головним місцем храму для молитв, має бути гараж на 600 місць, де ці місця в центрі Москви здаватимуть за валюту. "Цікаво, чи буде братися додаткова плата за автоматичне освячення іномарок, які в'їжджатимуть під вівтар?" - цікавиться борець із подібними нововведеннями, священик Гліб Якунін. Там, під святинею, розташуються заклади "для примирення душі й упокорення тіла" - ресторан, сауна, душові павільйони, конференц-зал, бізнес-центр... Із гаража "нових росіян" підніматимуть в ці установи 28 завезених із-за кордону ліфтів (вартість яких сягає 1,3 мільйона доларів). Один ліфт, для особливо поважних росіян, підніматиметься безпосередньо у вівтар!

Дай, Боже, аби з відродженням українських національних святинь (Успенського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Богородиці Пирогощі) не трапилося подібного. Бо вже перший бетонний блок встигли замурувати у стіну Михайлівського монастиря...

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода" 25 січня 1997 року





ВИКИНУТІ З НОГІНСЬКОГО СОБОРУ УКРАЇНЦІ
животіють у семінарії на відшибі, де днями відключили воду, світло й тепло

Недавня конференція Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату приверну-ла до себе чималу увагу. Насамперед тим, що її вів сам владика Адріан, чиє ім'я стало майже символічним після зухвалого розгрому російською владою Богоявленсь-кого собору у підмосковному Ногінську. Він з перших вуст розповів присутнім под-робиці тих нашумілих подій і зазначив, що остаточно перебазовується до Дніпро-петровська, де, як відомо, керує місцевою єпархією.

Звісно, марно і тут сподіватися на "рай божий" для Київського Патріархату. Численні факти протекціонізму щодо мос-ковської Церкви з боку місцевої влади вже набридли до нудоти. Тим відрадніше відзначати, що Київський Патріархат, хоч і з потугами, на ноги спинається. Поступово зростає кількість громад, більшає священиків і навіть будуються нові храми - зокрема, один з них невдовзі мусить з'явитися в самому Дніпропетров-ську. Це, звісно, викликає шалений спротив з боку московської Церкви, чиї прихильники часом вдаються до методів найбрутальні-ших, як-от розповсюдження листівок, щедро пересипаних лайкою.



Майже одночасно з цим повідомлен-ням нашого власкора Сергія Довгаля "УМ" отримала з недалекої Москви два докумен-ти, які стосуються сумновідомих ногінсь-ких подій. Щоправда, вони не мали адреси "Москва, Кремль...", а надійшли від цент-рального проводу Організації українсько-го національного руху міста Москви.

У надісланому зверненні діаспорної організації до міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка (копії направ-лені Президенту України Леоніду Кучмі і Патріархові Київському та всієї Руси-України Філаретові) засуджується "безді-яльність посольства України в РФ та його консуляту в справі захисту громадян України - священнослужителів Богоявлен-ського собору Ногінська". Виявляється, українці Москви повідомили в рідне посольство про штурм храму УПЦ КП уже 30 вересня, тобто наступного дня. Їх сподівання, що представники українського МЗС негайно кинуться допомагати вирі-шувати конфлікт цивілізованим шляхом, були марними. Оунівці московського руху 6 жовтня навіть не змогли потрапити на аудієнцію до віце-консула. За їхніми слова-ми, така бездіяльність амбасади не є винят-ком, бо вона "не звертає уваги на практич-но повну відсутність можливості в україн-ців РФ задовольняти хоч якісь національ-но-культурні, духовні потреби". Отож інте-реси української меншини в Росії просто ігноруються. Попри риторичне запитання "тож чиї інтереси це посольство представ-ляє та захищає" центральний провід орга-нізації вимагає зняти з посад посла Воло-димира Федорова, консула Дмитра Кома-рова, радника посла з питань культури Віталія Крикуненка та, на додачу, третього секретаря Юрія Кононенка.

Помилувати чи рубати (і в якій кіль-кості) дипломатичні голови - це гамлетів-ське питання доведеться вирішувати на перервах між головуванням в ООН ке-рівнику зовнішньополітичного відомства. Саме панові Удовенку оцінювати відвер-тість свого підопічного (до речі, нещодав-но призначеного) консула Дмитра Комаро-ва. Архиєпископ Адріан і парафіяни храму й понині згадують зустріч з ним, яка відбулася 10 жовтня. Тоді пан Комаров на порозі амбасади в офіційній формі заявив, що питання та всі проблеми повинні вирішуватися в народному суді Московсь-кої області, а не в посольстві України, та відмовився далі розмовляти з людьми.

Щоправда, було б гріхом однозначно четвертувати МЗС України за ногінську справу. Ніде правди діти - були тут, попри політичну сплячку, й прориви. Так, по-сольство оперативно поінформувало Київ про ситуацію. А той взагалі перестрибнув самого себе, і коли працівники російського посольства в Києві обурилися пікетами, які виставили під його стінами українці, висловив усього-на-всього "жаль". Хоча міг би, як молодший брат (і що траплялося не раз до цього), і вибачитися. Пізніше українське Міністерство закордонних справ у північну столицю надіслало не просто протест, а ноту з закликом повер-нути УПЦ КП храм та інші приміщення, захоплені в Ногінську. Це, погодьтеся, прогрес. Інша справа, що до наших петицій дослухалися так само, як "годова-на свиня милується співом солов'я".

Додатком до вищезгаданого є звер-нення конференції українських організацій московського регіону до Ради Європи. "Ми звертаємо до Ради Європи з прохан-ням вплинути на російську владу, щоб вона припинила розбій у ногінському Бо-гоявленському соборі і повернула рухоме та нерухоме майно собору його справж-ньому власникові - Православній громаді Київського Патріархату. Ми просимо Раду Європи допомогти українським громадам у Російській Федерації вирішити проблему забезпечення потреб національно-культур-ного та релігійного життя", - йдеться в спільному листі українських організацій Московщини.

Ми зв'язалися з архиєпископом Адрі-аном, який знову перебуває в Ногінську. Віруючі УПЦ КП розташувалися в примі-щенні семінарії (колишній казармі). За його словами, найближчим часом очіку-ється захоплення і семінарії доблесними російськими правоохоронцями, адже на то є благословення Московської Патріархії, а влада завчасно відключила воду, електро-енергію і ось днями - опалення. Таким чи-ном, усе готово, аби остаточно поставити крапку на російській свободі незрозумілої української совісті.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
9 грудня 1997 року





ПАТРІАРШЕ РАНДЕВУ

Алексія та Варфоломея на території України ще раз засвідчує, "хто є ху" в українському православ'ї.

Сьогодні остаточно розвіюються сумніви у тому, чи відбудеться "зустріч на Ельбі" Патріархів Вселенського та Московського. Вона відбудеться. Докона-ність цього факту зайве засвідчує, хто грає першу скрипку у вирішенні українських релігійних проблем.

Релігійною "Ельбою" стала націо-нальна строката Одеса. Туди ще у суботу прибув Московський Патріарх Алексій. (Цікаво, що візит Патріарха в Україну названо першим, навіть попри те, що московський святитель щоліта ніжиться на дачі-резиденції під палючим одеським сонцем).

Святійший, тільки-но зійшовши з трапа, зразу ж заходився утверджувати свій статус: "Одеська єпархія - це 61-ша єпархія Московського Патріархату, яку я відвідую за 7 років свого патріаршого служіння". (Мовляв, знайте, хто в хаті господар. Довго наш незваний гість не міг спромогтися на "пасторську" подорож, і ось тільки-но приїхав, як зразу ж звів нанівець усю п'ятирічну ідеологічну працю своїх підлеглих - Володимира Сабодана з компанією. Тобто незалежність УПЦ МП така ж примарна, як і ранковий туман).

Загалом російська простота з Алексія просто била через край: "Дуже хотілося б, щоб розкол, який сьогодні важким тягарем лягає на православних віруючих України, був з часом подоланий, і навколо блажен-ного митрополита Володимира об'єднали-ся люди, які сьогодні ще під надуманими мотивами ухиляються від єднання з єди-ною матір'ю-церквою". Таким чином всі прагнення українського народу мати неза-лежну Помісну Православну Церкву є лише "надуманими мотивами", а Російська Православна Церква для УПЦ завжди му-сить бути матір'ю-церквою. Виходить, що Московський Патріарх з висоти своєї вели-кодержавності підклав своєму "брату мен-шому" митрополиту Володимиру свиню, яку за негативним впливом на українське суспільство можна порівняти хіба що з анафемізуванням Патріарха Філарета. Ма-буть, підігрітий церковним кагором (роз-питим з нагоди зустрічі), московський сергіанський лідер Алексій навіть заува-жив, що "ми надали повну автономію УПЦ для вирішення внутрішніх питань. Зв'язок УПЦ з Московським Патріархом лише духовний", а далі наголосив: "Пору-шити його неможливо". Отож його пред-ставнику в Україні митрополиту Володи-миру залишилося лише нижче схилити голову у покорі та "не роптать".

У понеділок спритний Патріарх зустрівся з головою Одеської облдерж-адміністрації Русланом Боделаном і палким симпатиком Народного руху, мером Одеси Едуардом Гурвіцем. Там обидва господарники виторгували в Патріарха зізнання, що "Московська Патріархія не претендує ні на яке майно в Україні - це надбання УПЦ і її народу". Попри це, як зазначено у програмі церковних "міжсобойчиків", Патріархи Московський та Вселенський здибаються у синодальній залі патріаршої резиденції. Постає досить пікантне запитання: чому це в українському місті Одесі знаходиться резиденція Патріарха Російської Право-славної Церкви, та ще й із синодальною залою? У перекладі ситуації на світську мову це виглядало б так, якби в Одесі розташовувалися постійні комісії Держдуми Росії.

Натягнувши на себе майже овечу шкіру, Алексій здивувався, що Московсь-кому Патріарху закидають посягання на суверенітет України. І справді, чого б це? Виходить така собі пісенька про людей бідних, не місцевих, "сиріт казанських".

Іншою, окремою темною в цих одеських "сидіннях" є участь Вселенського Патріарха Варфоломея. Загальновідомо, що, маючи свою резиденцію в Стамбулі (екс-Константинополі) та всього жменьку віруючих, він знаходиться нині немов на гарячій пательні. Наобіцявши українцям визнати їх автокефалію за умов об'єднання православ'я, нині він озирається на Москву. Обпікшись на приєднанні Естон-ської Церкви й Української Православної Церкви в США під свій омофор, тепер дмухає й на будь-яку згадку, де українська церква фігурує без Московського Патріархату.

Останнім часом великий скандал ви-ник навколо листа Патріарха Константино-польського до свого московського колеги Алексія. В листі, зокрема, Варфоломей запевняє Московського Патріарха, що прийом УПЦ США під омофор Констан-тинополя буде корисним для стосунків російської церкви з віруючими України. При цьому українська діаспорська церква втрачає можливість контактувати з Київським Патріархом і Ко.

Лист засвідчує, що діаспорянські владики купилися на прийняття під вселенське крило та фактично звели на пшик всю багатолітню незалежницьку роботу Патріарха Мстислава Скрипника. "Підставивши" своїх братів в Україні, вони й самі заклали церковне майно українців за кордоном під можливість переведення у власність Константинополя. Отримавши ласий діаспорний шматок, Патріарх Варфоломей віддав православну Україну Московському Патріарху. Такий собі церковний пакт "Молотова-Рібентропа".

Тепер в Одесі Варфоломей демонст-руватиме дружні стосунки з "єдино-канонічниками". Відвідини Ялти та тепло-хід "Елеферіос Венізелос" мусять стати символом релігійних перемог Москви, її філіала - УПЦ МП. Характерно, що після Одеси Патріарх Варфоломей полетить до США, аби владнати антивселенські настрої, які активно поширюються в пастві УПЦ США, насильно переведеній ієрарха-ми під крило Константинополя.

Попри все це, зустріч на зовнішньо-релігійному рівні у напрямку "Констан-тинополь - Одеса - Москва" не принесе ба-жаного для організаторів результату. Синдром філаретівської анафеми (після чого Київський Патріархат лише посилив-ся) може подіяти знову. Воно й не дивно, що внутрішньоукраїнські справи вирі-шують представники інших держав, а УПЦ МП буде лише заземленням на територі-альний грунт. Корабель кризи вітчизняно-го православ'я ще більше розгойдується.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
24 вересня 1997 року





Першоієрарх Білоруської Автокефальної Православної Церкви Ізяслав:
У НЕЗАЛЕЖНІЙ ДЕРЖАВІ ЦЕРКВА НЕ ПОВИННА МАТИ ЗВЕРХНИКІВ

Ще з царських часів і до сьогодні Москва керує церковними справами у Білорусії в своїх інтересах. Наша церква не повинна мати такого зверхника. Головне, щоб існувала незалежна держава, в якій було б керівництво, здатне відстоювати національні інтереси. БАПЦ вважає за її права та моральний обов'язок не тільки наставляти на праведне життя людей, але й супротивитися окупації Білорусі чужою скорумпованою церквою.

- Під час вашого перебувння у Києві, напевно, обговорювалися проблеми тісні-шої співпраці між УПЦ КП і БАПЦ?

- Так, окрім спільної заяви, яку я підписав із патріархом Філаретом, ми маємо ряд конкретних домовленостей. Я, наприклад, не можу часто приїжджати з Нью-Йорку сюди, аби рукополагати священиків для Білорусі, тому ми домовилися, що це робитиме архієпископ УПЦ КП владика Серафим за нашою характеристикою. Молоді хлопці з Білорусі тепер будуть навчатися в духовних учили-щах, семінаріях, академії Київського Патрі-архату. Для нас сьогодні найважливішим є підготовка кадрів.

Стосовно ж узагалі наших стосунків, то вони досить давно розвиваються як-найкраще. Маємо молитвне єднання з двома частками української церкви УПЦ КП і церквами діаспори.

- Що ви думаєте стосовно невизнання ваших церков Вселенським Патріархом?

- Частина української православної церкви в діаспорі пішла під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. Ми зберігаємо з ними дружні та партнерські стосунки. Тут треба зазначити, що визнання автокефалії спирається насам-перед на державнотериторіальний прин-цип, який передбачає ліквідацію з право-славної спільноти корумпованих церков, недопущення цькування ними національ-них церков. За відсутності таких умов в Україні та Білорусі є церкви, які, дякуючи гвалту, за підтримки світської влади тримають сусідні народи у духовному та фізичному рабстві, а потім ще й хваляться своєю "канонічністю".

- Як би ви могли оцінити перспекти-ви об'єднання українського православ'я?

- Думаю, що це трапиться тоді, коли церква стане на правдивий релігійний грунт. Зростання авторитету церкви може стати тим вогником, до якого потягнутся як священики так і паства. Переконаний, що цей процес уже почався. Одним словом, треба починати з середини. Існує ще й політичний момент. Коли люди побачать, що державна влада виступає за єдину Помісну Церкву, то тоді вони теж підтримають зрушення. Тоді проблема Московського Патріарха зникне сама собою. Поки ви маєте незалежність, можна вірити в це об'єднання.

- Існує теза, що об'єднання нашого православ'я відбулося б швидше без Патріарха Філарета. Як ви оцінюєте його постать?

- На мою думку, Святійший Патріарх Філарет є найкращим кандидатом, аби бути на чолі національної церкви. Наприк-лад, коли церквою керує слаба, стара людина, то відповідно й результати є поганими. Уся критика походить від ворогів української церкви, вони хочуть усунути таку сильну постать, як патріарх Філарет, поставити слабку людину й тим користуватися. Для вирішальних дій завжди необхідно мати сильні особистості.

Схоже, що добрі та приязні стосун-ки справді будуть таким собі кілком у широкому горлі РПЦ. "наше канонічне буття грунтується на 34 Апостольському правилі, непорушних приписах святих канонів, які установлюють, що "устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам" (ка-нон 17 IV Вселенського собору, а також канон 38 VІ Вселенського собору) й апофегмі Святійшого Вселенського Патріарха Фотія - "прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особли-во справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемі-нам", - наголошують представники Укра-їнської та Білоруської церков. Вони констатують, що нині певна частина їхніх вірних протиправно знаходиться в адміністративній і канонічній підлеглості закордонного духовного центру - Москов-ського Патріархату. Вони урочисто заявили про непорушність положень патріаршого та синодально-канонічного томосу Вселенської Константинопольсь-кої Патріархії від 13 листопада 1924 року, скріпленого підписом блаженної пам'яті Патріарха Григорія, де написано, що "перше відділення від нашого престолу Київської митрополії та залежних від неї православних митрополій Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до святої Московської церкви наступило не за приписами канонічних правил...". Сьогодні про згаданий томос мало знають навіть ті, хто цікавиться міжрелігійними сто-сунками. Особливо добре "забувають" цей історичний факт сучасні "канонічники" гнізда сабоданівського.

Підписавши спільну заяву, православ-ні церкви проголосили, що лише УПЦ КП і БАПЦ, як національні Помісні Церкви двох народів мають право репрезентувати перед світом православні пастви своїх держав. Сумнівно, що така теза набуде найближчим часом реального підгрунтя, але зближення двох церков і розвій Білору-ської може суттєво вплинути на право-славну ситуацію на території східних слов'ян. Хоча це, за великим рахунком, залежатиме від тривалості лукашен-ківського режиму в Білорусі та бажання української влади відстоювати права національної церкви. Але це вже тема окремого матеріалу.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
16 вересня 1997 року





НЕВЖЕ 2000-річчя ХРИСТИЯНСТВА БУВАЄ ТАК ЧАСТО,
ЩО МОЖНА ЗРИВАТИ ПІДГОТОВКУ ДО ВІДЗНАЧЕННЯ ЮВІЛЕЮ?

"Диявольською справою" назвав Київський Патріарх Філарет перешкоди з боку деяких державних органів у підготов-ці Всеукраїнської міжнародної християнсь-кої Асамблеї "Заповідь нову даю вам: лю-біть один одного", присвяченої 2000-річчю Різдва Христового. Доля цього заходу за-галом на диво складна. Спочатку він нази-вався конференцією, що мала відбутися в грудні минулого року під патронатом держави. Тоді урядовий комітет чомусь вирішив, що ця конференція не сприятиме злагоді в суспільстві та відмовився від її проведення. Таку абсурдну мотивацію не прийняв Церковно-громадський комітет з підготовки до святкування 2000-річного ювілею та взяв на власні суспільні плечі те, що виявилося затяжким для держави.

Дата проведення Асамблеї була виз-начена організаторами ще з осені минуло-го року - 17-18 лютого 1998 року. З того часу члени церковного комітету, засукав-ши свої громадські рукава, безперестанно працювали над підготовкою до її прове-дення. Ще б пак, 2000-річний ювілей християнства буває не так вже й часто, а тому відзначити його необхідно належно. Для цього вже була спеціально створена програма заходів, які включала б Асамб-лея. Сплановано вісім "круглих столів", на яких науковці, громадські діячі повинні об-говорити роль християнства та духовності в суспільному, науковому житті, питання взаємостосунків між Церквою та держа-вою, єдності українського православ'я. Крім пленарних засідань і роботи у секціях, у Національній філармонії України мусить пройти урочистий святковий кон-церт. Запрошені закордонні гості, глави всіх християнських Церков і конфесій. Уже дали згоду взяти участь у роботі міжнарод-ної християнської Асамблеї представники УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, Болгарської Православної Церкви, майже всіх протес-тантських конфесій. Окрім дати, організа-тори зразу ж визначилися з місцем прове-дення - Український дім. Якраз тут і поча-лися проблеми.

Виявляється, не всім до вподоби ця, здавалося б, Богоугодна справа. У пожеж-ному порядку, на день проведення Асамб-леї Український центр економічних і полі-тичних досліджень почав скликати гро-мадськість на "круглий стіл" "Релігія і вла-да: напередодні виборів - 98". Розрахунок простий - слід якщо не перешкодити Асамблеї, то хоча б відтягнути людей.

Туди ж підпрягся й голова Держком-релігії Віктор Бондаренко, активіст ХДПУ Журавського (Бондаренко, щоправда, біль-ше тяжіє до свого сусіда по офісу в Києві - опального християн-демократа Валерія Бабича). Бондаренко раптово вирішив на ці ж самі числа зібрати Всеукраїнську Раду Церков. Швидше за все, Віктору Дмитро-вичу печуть не так питання стосунків між Церквами та державою, як любов до "ка-нонічних" конфесій. Бо проведення цер-ковно-громадським комітетом християнсь-кої Асамблеї (що пройде під знаком України, християнства та прагнення до єдиної Помісної Православної Церкви) є жменею солі на проросійську рану УПЦ Московського Патріархату. Як би там не було, а на дії голови Держкомрелігії багато хто з організаторів зауважує: куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею.

Останньою ложкою дьогтю до підго-товки ювілею Христа стали проблеми з приміщенням. Раптом, попри домовле-ність, Український дім уряд вирішив відда-ти ветеранам. Це рішення підсунули само-му Прем'єр-міністру, таким чином підста-вивши його, бо Валерій Пустовойтенко ні сном, ні духом не підозрював, який захід зривається.

Найцікавіше - чиновницька братія, запобігливо тичучи палиці в колеса Між-народної християнської конференції, підставила ногу ще й Президенту. Виявляється, що принцип "партія сказала "треба", комсомол відповів - "зробимо" тут ні до чого. Як стало відомо з розмови голови оргкомітету Патріарха Київського Філарета з Леонідом Кучмою, останній не лише не ініціював жодних перешкод цій святій справі, але й пообіцяв її особисто підтримати.

Що й казати, дивною є ситуація в на-шій країні, коли ми настільки заклопотані майбутніми виборами, що вже не помічає-мо третього тисячоліття, а ще гірше - на-магаємося використати його в своїх інте-ресах, підпорядковуючи тимчасовим полі-тичним амбіціям. Навіть у двері майбут-нього століття дехто намагається увійти задом, повернувшись обличчям на північ.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
17 лютого 1998 року





ХРЕСТОМ І МАНДАТОМ
АЛЬОШІ-ПОПОВИЧІ В БИТВІ
ЗА ПАРЛАМЕНТ

(подається в скороченні)



Батюшко наш, єси в парламентах

Останні кілька місяців вітчизняні політологи науково обсмоктують цікаве суспільне явище - кандидатський склад до нового українського парламенту. Що й ка-зати, роботи тут для енергійних дослідни-ків хоч відбавляй. Принаймні з'єднаними силами тих, чиє ім'я гордо вдруковане в партійний список, і тих, хто впевнено вис-тавляв свою кандидатуру на мажоритарному окрузі, можна побудувати ще один БАМ. Дехто навіть схильний вважати цю хвилю політичної активності феноменом, а те крити нічим: вона (хвиля) винесла на поверх-ню соціальний зріз населення України.

У даному матеріалі у всіх цих проце-сах цікавить участь у виборах до Верховної Ради такого стану, як духовенство та ставлен-ня конфесій до походу Церкви за владою.

Важливість Церкви в цих виборчих перегонах переоцінити важко. За всіма соціологічними опитуваннями, наш втом-лений і розчарований народ найбільше з усіх інституцій довіряє церкві та війську. За соціологічним опитуванням, проведеним Київським міжнародним інститутом со-ціології та кафедрою соціології НАУКМА, Церкві повністю довіряють 27,6 відсотка українців (це в той час, коли Верховній Раді вірять всього 3,1 відсотка, а Адмініст-рації Президента - 2,7 відсотка). Такий ви-сокий рейтинг популярності змушує полі-тиків заручатися підтримкою служителів культів, а останнім - виставляти свої вимо-ги. Дехто ж просто планує з вівтаря пере-нестися до будинку на Грушевського, навіть не підозрюючи, що требник і бюд-жет держави, як і кнопка для голосування та кадило, - трохи різні речі.

Розуміючи важливість релігійної "конячки", Павло Лазаренко, приміром, братається з харизматами, партія регіо-нального відродження бере в свій список на друге місце намісника Лаври, а Віталій Журавський намагається поніжитися на передвиборчому піску в променях попу-лярності Папи Римського. Попри все це, питання: "Чи буде користь державі та церквам від того, що священики підуть у політику?" так і залишається відкритим. Та, не доведи Боже, вакантні місця біля вівтарів почнуть займати світські політики.



Який Саввін така і слава

Українська історія останнього мітин-гово-декларативного періоду має на своїх сторінках досить сумний приклад відвер-того депутатствування особи в рясі. Тоді в найвищому законодавчому органі возсідав нинішній митрополит Одеський і Ізмаїль-ський УПЦ Московського Патріархату Агафангел (Саввін). Саме він пізніше став прототипом одного з героїв роману "Ор-да" Романа Іваничука. В книжці "Благо-слови, душе моя, Господа" письменник цілу сторінку виділив спогадам про свого колегу в першому демократичному парла-менті - про цього "кагебіста в рясі, за повелінням якого знищено, ніби в часи середньовічних відьомських полювань, безцінний орган у вінницькому Домінікан-ському костьолі, заходами Московського Патріархату перейменованого на Преобра-женський собор".

Якось депутат Ярослав Кендзьор, котрий майже ніколи не розлучається з відеокамерою, зняв з балкона і передав потім по телебаченню цікаву сцену: сидить собі на засіданні ВР "його преосвященст-во" й рахує гроші - складає в рівні стосики карбованець до карбованця, троячку до троячки, десятку до десятки - ось тобі весь духовний світ народного депутата в мит-рополичому облаченні! Ще, бувало, ловив його Кендзьор на гарячому: останнього тижня великого посту Агафангел з компа-нією пив у ресторані коньяк і закушував бужениною. "Ваше преосвященство, - вигукнув вражений колега-депутат, - нині ж страсний четвер!". "Для прохвоста нету поста!" - відрубав підпилий митрополит.

Отож, як бачимо, всі, кому випало бачити московського владику з депутатсь-ким значком на рясі та мандатом у руці, не надто розводилися про його якісь реальні справи або хоча б пропозиції у ВР. Тому і доводиться Роману Іваничукові згадувати тільки характерне: "Я зіткнувся з Агафан-гелом на першій сесії, коли він, високий служитель Церкви, продекламував з трибу-ни панегірик войовничому атеїстові Воло-димиру Івашкові і облив брудом греко-ка-толицьку Церкву. Після мого виступу про-ти Агафангела, народ, який день у день обступав Верховну Раду, прозвав його Юдою. Повертається митрополит - у чор-ній рясі й білому клобуку з пелериною - з обіду і ніяк йому не обминути людського стовписька, який скандує: "Юда, Юда, Юда!", а він хреститься і огризається вголос: "Это царство хама, ... твою мать!".



Який кандидат, такий і "приход"

Ми навмисно докладно зупинялися на постаті Агафангела та його чудернаць-ких походеньках, бо Україна має шанс отримати ще одного батюшку-мандато-носця. На його роль претендує єпископ Білоцерківський і Богуславський УПЦ Московського Патріархату Серафим. У миру він більше відомий під ім'ям Василя Федоровича Залізницького. Напевно, у кожному парламенті повинні бути свої ви-нятки... До Верховної Ради України єпис-коп збирається стрибнути через вибори в одномандатному окрузі. Особливо потріб-ної приткості та впевненості надало йому нагородження відзнакою Президента України "За заслуги" (ІІІ ступеня), а жердиною, яка повинна підштовхнути кволе політичне тіло Серафима, є особиста дружба з губер-натором Київщини Засухою. Ці змагання, подейкують, відбуватимуться на дивовиж-но сприятливому фінансовому грунті. Оскільки спершу мова зайшла про вису-ванців української філії РПЦ, то просто гріх не згадати Петра Дмитровича Лебедя. В церковних колах він фігурує як єпископ Вишгородський УПЦ МП Павло, намісник Києво-Печерської лаври. Його ініціали зразу ж підпирають ім'я мера Донецька Володимира Рибака в партійному списку створеної "під вибори" Партії регіонально-го відродження України. До речі, у цьому ж реєстрі є представник УПЦ МП у Вер-ховній Раді Георгій Сальчук з Рівненщини. Сама ж ПРВУ відокремлює себе з-поміж інших саме своєю орієнтацією на Москов-ську Патріархію. Чи не наберуться у сесій-ній залі гріха московські батюшки? Утім, конкуренти можуть тішитися з того, що навряд чи цей патрійний "приход" перейде через 4-відсотковий бар'єр і стане суб'єк-том законотворчого процесу. Для цього одного, та ще й кривого, коника московсь-кої канонічності замало.

Якось, даючи інтерв'ю одній малоти-ражній київській газеті, митрополит УПЦ МП Володимир Сабодан наголосив на двох речах. По-перше, на тому, що "нас-тупні вибори неможливо ігнорувати", а по-друге, "звинувачення його Церкви у спілці з лівими є безпідставними". Ми вже бачи-ли, як активно взялися за вибори батюшки з МП, і навіть не згадуємо про те, що нині церковні амвони перетворилися в агітацій-ні майданчики, де лобіюються інтереси потрібних кандидатів. А от стосовно змич-ки між сабоданівською релігійною струк-турою та лівими хотіли б дещо додати. Хіба не особисто митрополит Володимир під час візиту до України Зюганова та Риж-кова вітав всю цю комуністичну "тусовку" у себе в лаврі? Чи, може, російські кому-ністичні лідери приїжджали просити про-щення перед українськими печерськими святими?

Набагато цікавіша ситуація з Україн-ською Православною Церквою Київського Патріархату. Попри всі закиди у надмірній політизації, вона обмежилася лише заява-ми Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета про загальну підтримку кандидатів від центристських і правоцент-ристських демократичних партій кандида-тів. Ось як пояснює свою позицію предс-тоятель УПЦ КП: "Ми переконані, що єпископи не повинні бути депутатами Вер-ховної ради. Адже всім відомо, що в пар-ламенті повинні бути фахівці та люди, що мають можливість брати активну участь у законотворчому процесі. Єпископи, мит-рополити є архипастирями Церкви, і саме на це вчилися та до цього були покликані Богом. Їхня присутність у законотворчому органі країни навряд чи позитивно позна-читься на його професіоналізмі і продук-тивності. Виходячи з цих позицій, ми вирі-шили не благословляти на висування їх кандидатур у народні депутати. Також варто пам'ятати, що якщо єпископ буде працювати на постійній основі в парламен-ті, то у нього не залишатиметься часу на роботу в єпархії, а це, в свою чергу, може навіть ослабити Церкву. Єпископ повинен сидіти на своїй кафедрі, а не в депутатсь-кому кріслі. Оскільки депутати місцевих рад не збираються часто та не переванта-жені роботою, то ми не проти, коли народ висуває окремих священиків у ці структури"

Чи не боїться Патріарх Філарет, що ініціативу перехоплять інші, наприклад протестанти, і утворять у ВР своє лобі? Ні. Він "сумнівається, що багато протестантів потраплять до парламенту, бо, за всіма соціологічними опитуваннями, вони не користуються дуже великою прихильністю народу".

І ще одне запитання до Патріарха Філарета, повертаючись до "першооснов": "Коли Агафангел був депутатом, ви були предстоятелем цієї Церкви. Чи була тоді якась конкретна користь для церкви від свого депутата?". "Він сидів там білою вороною та для Церкви нічого не робив. Лише один раз виступив, і то разом з комуністами, а потім казав, що це його лихий поплутав. Мені теж у той час пропонувати іти в депутати, я відповів, що маю свою справу та буду займатися Церквою", - резюмував Патріарх.



Замість слова "амінь"

Аналіз поведінки церков відверто демонструє, що у розбурханому суспільно-політичному морі, коли дмуть виборчі вітри, сподіватися, що конфесійні кораблі, яхти та човники залишаться в спокої, що-найменше наївно. Особливо, коли навіть "черговий маяка" - голова Держкомрелігії Віктор Бондаренко - і той дременув на оманливому плоту у вигляді партійного списку ХДПУ Журавського. Вже нині зро-зуміло, що він навряд чи побачить парла-ментський берег, і навіть є сумніви, чи зможе пан Бондаренко після цього трима-ти релігійний "ліхтар" (адже за ним це не раз помічалося, але він з особливою лю-бов'ю підсвічував Московському Патріар-хату). До речі, за офіційною статистикою Центрвиборчкому, у передвиборче море вийшов аж 21 служитель культу.

Іншим цікавим моментом у цій ситуа-ції є те, що кілька партій і блоків, які не ли-ше назвою, але й програмою агітують "за Бога", у своєму списку не мають жодного священика або хоча б наближеної до Церк-ви особи. Характерно, що Московський Патріархат, що прикидався аполітичним, вийшов з печер і делегував своїх представ-ників у владу. Спеціалісти це пояснюють тим, що УПЦ МП стурбована розгортан-ням політичних подій і з побоюванням дивиться на своє майбутнє. Можливо, така поведінка сабоданівських панотців швид-ше пов'язана з президентським виборами.

Навряд чи їм додало впевненості в собі соціологічне опитування, проведене наприкінці минулого року силами Київсь-кого міжнародного інституту соціології. На запитання: "До якої Церкви ви належи-те?" лише 6 відсотків громадян України не на папері, а на власне переконання відпо-віли: "УПЦ Московського Патріархату". За українську Греко-Католицьку Церкву висловилося 7, а за УПЦ Київського Патрі-архату - 23,3 відсотка. Наведена інформа-ція, схоже, вплине на поведінку політиків, які нині намагаються визначити конфесій-них "конячок", на які варто робити серйозні виборчі ставки.

Юрій Дорошенко
газета "Україна молода",
5 березня 1998 року





"ВЕЛИКЕ БІЛЕ БРАТСТВО" ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Хто знову тягне на арену
"живого бога" Марію Деві Христос?

До Управління у справах релігій Київської держадміністрації нещодавно надійшли документи на реєстрацію так званого "Великого білого братства". Владі не позаздриш: поки вона напружує всі свої зусилля, аби виштовхати у візові двері приблудного нігерійського пастора з його харизматичним словом і комерційною вірою, через українське реєстраційне вікно вже лізе примарна постать сумновідомого "Братства" імені Марії Деві Христос.

Так, "групи підтримки" нейтралізова-ної майже п'ять років тому секти зараз з'я-вилися ледь не на всьому пострадянському просторі. Їхнє псевдобожественне завиван-ня під гітару в підземних переходах Києва вже стало звичним. Колеги-журналісти, які їздили слідкувати за виборами Олександра Лебедя в Красноярськ, відзначають відрод-ження "Білого братства" й у далекому Сибіру.

"Живий бог" Марина Цвигун, відси-дівши частину строку в жіночій колонії, вийшла на свободу наприкінці минулого літа. І за деякими даними, - одразу в звичне "підпілля". Є підстави вважати, що ініціатори відновлення секти діють саме через неї. Принаймні розжалуваний Марією-Мариною з "іоанів хрестителів" її колишній чоловік Кривоногов "хаватиме зону" року до 2000-го.

Нагадаємо, що ця неорелігійна секта 1993 року уславилася своїми екстремістсь-кими діями біля Софійського собору в Києві. Тоді постраждала не тільки націо-нальна українська унікальна святиня, пам'ятка історії, але й психіка сотень чле-нів тоталітарної секти - переважно моло-дих осіб, які зусиллями Юрія Кривоногова та Марини Цвигун перетворилися на таких собі "зомбі". Кібернетик Кривоногов рука-ми периферійної журналістки Цвигун не без допомоги іноземних служб приготував релігійний вінегрет. Складовими ідеї "Біло-го братства" були запозичення із стародав-ньої ведичної релігії, буддизму, кришнаїз-му, християнства, майстерно зліплені за допомогою науковоподібних термінів. Напевно, багато хто ще пам'ятає очманілих від релігійного екстазу юнаків і дівчат, які у кожному переході пропагували своїх живих божків - Марію Деві Христос і Іоана Свамі. Принаймні розтиражована, добре виконана поліграфічно листівка з парсу-ною Цвигун у комічному балахоні з костуром відома всім.

У 1993 році, як і слід було очікувати, обіцяний кінець світу не відбувся, якщо не брати до уваги хуліганські дії, за які Марина Цвигун з Юрієм Кривоноговим і всім керівним "іконостасом" за рішенням суду загриміли до в'язниці. Поки "святі" грішники за ґратами нарікали на неспра-ведливість світу цього, батьки постражда-лих братчиків намагалися повернути своїх дітей до нормального життя. Терміну й умов ув'язнення вистачило на те, аби Ма-рина Цвигун звинуватила свого чоловіка Кривоногова (екс-Іоанна Хрестителя) у тоталітаризмі та вирішила "богувати" в своєму "Юсмалосі" особисто.

Але нині найцікавішим моментом у всій цій історії є те, що до неї підпряглося ще й Управління Верховного комісаріату ООН з прав людини. На початку цього року воно направило до українського Мі-ністерства закордонних справ ноту протес-ту: мовляв, у нас порушуються права лю-дини. Занадто спостережливі за "чужими тарілками" оонівці вважають, що "понад сім років уряд України бореться з прихиль-никами Міжнародної церкви "Великого Білого братства"... Їх дискредитують у за-собах масової інформації, їхні переконання оголошуються антизаконними. Саме зав-дяки сфабрикованій з порушенням закону справі були засуджені до тюремного ув'язнення духовний учитель "Білого братства" Марія Деві Христос (Цвигун), Кривоногов та інші". Кінець цитати.

За нашими спостереженнями, пиль-ному комісарові ліпше було б не встрявати в українські внутрішні справи, бо навряд чи він є більшим знавцем українських законів, ніж Верховний суд України. До того ж, стає незрозумілим, а хто відстою-ватиме права тих людей, які постраждали від психічного втручання в їхню свідо-мість. Отож, можливо, було б краще, аби управління ООН більше приділяло уваги утискам таких структур, як, приміром, японське "АУМ сенрикьо", бо від подібних протестів у людей на запитання: "А чи не підтримували життєдіяльність "Білого братства" з-за кордону?" виникають хоч і дивовижні, але цілком логічні припущення

Не оминуло можливості вставити у справу свої три копійки відділення релігієз-навства Інституту філософії НАН України, яке здавна відзначалося своєю любов'ю до "білих братчиків". Сам професор Анатолій Колодний повстав на захист феномену "Великого білого братства. "Пан Колодний так захоплюється у своєму зверненні до українського суспільства (до речі, деким почутому), - що навіть проголошує як нау-кову і цілком конфесійну догму: "Бог один, а конфесія - це лише обраний тим чи ін-шим народом, людською спільнотою, а то й окремою людиною, специфічний шлях до нього". Тобто "Біле братство" - це сила, рівна католицькій чи православній Церкві. Таке проповідування особистого світо-сприйняття досить розходиться з оцінками справді неупередженого дослідника.

Можливо, питання про дозвіл на ле-галізацію тепер уже суспільного лояльного "Білого братства" Марини Цвигун і має право на розгляд. Але, як бачиться, не в умовах, коли одні з далеких закордонних інституцій шлють нам цидулки з наказами, як нам діяти, а інші в цей час намагаються навіяти, що це суспільство завинило перед екстремістською сектою, а не навпаки.

Не виключено, що відсутність чіткої реакції на друге пришестя "Білого братства" з боку Комітету у справах релігій пояснюється одним, доволі банальним фактом з політичної біографії ще одного апологета сучасного релігієзнавства, ни-нішнього голови Держкомрелігій Віктора Бондаренка. Саме він ще в далекому 1990 році, коли "Велике біле братство" ще тільки реєструвалося у владних органах як законослухняна організація, дав поблажли-вий експертний висновок на діяльність цієї секти, чим поблагословив її майбутні "под-виги". До речі, тоді пан Віктор представ-ляв доволі цікаву структуру - Київський міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Схоже, його минулий досвід добре пасує й до нових обставин релігійного життя України.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
23 травня 1998 року





КАНОНІЧИЙНІ УКРАЇНЦІ
на крутих віражах Патріархатів

Дивну, якщо не сказати ненормальну, реакцію викликало в далекій діаспорі рі-шення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріар-хату прийняти під свою юрисдикцію укра-їнські парафії і священиків із США. Наро-дившись у Києві маленькою хвилькою, це рішення перекотилося через увесь океан і справжнім цунамі впало на обурені голови ієрархів Постійної конференції українських православних єпископів поза межами України. Ця організація об'єднує усі україн-ські православні Церкви, що перебувають під омофором Вселенського Патріарха. Вона блискавично відреагувала відкритим листом Патріархові Філаретові та членам Священного Синоду УПЦ КП, іменуючи їх не інакше, як "брати наші у Господі". Остання форма звертання викликана не тільки загальнохристиянською традицією, але й колишніми стосунками між двома Церквами. Хоча найчисленніша з усіх діаспорних Церков -УПЦ - у США ще 1995 року переорієнтувалася з Київського прес-толу, який вважала Церквою-Матір"ю, на Константинополь, вона, однак, не визнає посягань Московської Патріархії на Україн-ську Православну Церкву. Тому стосунки між УПЦ КП і УПЦ у США можна вважати дружніми, швидше, не на підставі обопільної любові, а через взаємну недовіру до російсь-кої Церкви, яка через рогонисту лапотну вдачу вважає лише себе благодатною.

Ще як тільки відбулося приєднання американської Церкви до Царгорода (до речі, за досить незрозумілих і понині обставин), УПЦ КП відповіла радісними привітаннями, підписаними покійним нині Патріархом Володимиром (Романюком) і тодішнім митрополитом Філаретом (Дени-сенком) від імені всього єпископату. Така підтримка з боку Київського Патріархату, попри відверту зраду американськими єпископами ідеї об'єднання українців усього світу навколо Києва й автокефалії, пояснюється запевненнями ієрархів УПЦ у США про те, що "євхаристичне єднання з Вселенським Православієм буде мати позитивний вплив на справу єдності нашої Церкви у незалежній Україні та забезпе-чить зміцнення позицій Київського прес-толу як духовного осередку Церкви-Матері всіх православних українців не тільки в Україні, а також за її устійненими та визна-ними кордонами". Також в Україні розрахо-вували, що перший прецедент потягне за собою визнання Константинополем УПЦ КП. "Для Київського Патріархату має велике значення факт, що Вселенський Патріарх ввійшов у євхаристичне єднання з єписко-патом Української Православної Церкви в США і діаспорі без посвячення і тим самим визнав нечинним твердження Московської Патріархії про неканонічність українських єпископів", - писав у своєму листі до Предс-тоятеля УПЦ у США митрополита Костян-тина місцеблюститель Патріаршого престолу Київський митрополит Філарет.

Але сталося не так, як гадалося... Очікуване українське лобі у вселенському православ'ї перетворилося на великий пшик. За чотири роки канонічного життя стосунки між Вселенським Патріархом, УПЦ у США й УПЦ КП розвивалися за кла-сичним сценарієм: "третій зайвий". Міжпра-вославний любовний трикутник після відмо-ви американських єпископів від молитовно-го спілкування з УПЦ Київського Патріарха-ту перевтілився на палицю з двома кінцями, на яку тепер спирається кволий Константи-нопольський Патріарх. Він хоч і не виступає так категорично проти незалежності україн-ської Церкви, як Москва, але й не дуже побивається, щоб допомогти українцям. Більше того, затиснутий у турецько-мусуль-манських лещатах Вселенський Патріарх (його доля нині залежить від доброї волі Ва-шингтона, Рима та Москви) зробив кілька підлуватих для Києва кроків.

Першим вибухом, що порушив штуч-ний спокій українського заокеанського православ'я, стало оприлюднення листа Константинопольського Патріарха Варфо-ломея до його московського колеги Алек-сія ІІ від 11 липня 1995 року, в якому той виправдовується, що, мовляв, певною мі-рою розуміє побоювання Алексія та Сино-ду РПЦ відносно наслідків прийняття під свою руку американських українців. Він також сподівається, що це рішення тільки сприятиме відносинам між російською Церквою та віруючими в Україні. Обгрун-товує підступні для українців надії Патрі-арх тим, що вони "прийняті під наш омо-фор були зобов'язані формально заявити, що не будуть добиватися автокефалії Укра-їнській Церкві... З іншого боку, їм вже неможливо співпрацювати або спілкувати-ся зі схизматичними українським групами, які не є в спільноті православної Церкви, не завдавши шкоди самим собі". Отож, захоплені наведенням духовних мостів із Стамбулом, ієрархи УПЦ у США не зчули-ся, як опинилися в канонічній пастці. Нині дехто схильний вважати згадане послання вдалою фальшивкою, бо під текстом, який потрапив на ясні очі громадськості, відсут-ня віза Святійшого Варфоломея, але він чомусь так і не спростував його, хоч така нагода була.

Більше того, поведінка Константино-польського Патріарха в Одесі у вересні 1997 року під час зустрічі з Московським Патріархом ніби підтвердила раніше напи-сане в листі. Вона стала другим таким собі турецьким кинджалом у спину слабкому українському православ'ю. Тоді його Свя-тість заявив, що визнає в Україні тільки УПЦ Московського Патріархату та навіть не благословив духовенство та вірних УПЦ Київського Патріархату.

Зрозуміло, що такі дії Патріарха вра-зили національно-свідомі серця українців Америки, а тому на континенті почали з'являтися, мов гриби після теплого дощу, православні громади, невдоволені перехо-дом до Стамбула. Більшість із них продов-жувала вважати своїм духовним центром тисячолітній Київ і прагнула перейти під юрисдикцію Київського Патріарха. Вреш-ті-решт виник навіть Центр Київського Патріархату в США, що, до речі, видає бо-гословський та історичний журнал "Україн-ці Америки за Київський Патріархат" (ре-дагує його науковець та громадська діячка Оксана Хомчук). У цей час також активізу-вала свою діяльність Українська Автоке-фальна Православна Церква (Соборноправ-на) на чолі з єпископом Олександром, яка виводить свою традицію від УАПЦ митро-полита Липківського та вже давно входить до складу Київського Патріархату. Словом, як казав останній вождь, процес пішов...

Його бурхливість, ясна річ, насмерть перелякала керівників УПЦ у США, бо та-кими темпами від цієї Церкви може не залишитися каменя на камені. Тут вони й почали незадоволено кивати у бік Києва, підозрюючи його у розхитуванні Церкви. Але Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет довго вагався, не стаючи на жоден берег стрімкої річки українського православ'я. Його не влаштовувала відсут-ність рішучої підтримки від американської Церкви, що замість використовувати свою канонічність для добра УПЦ Київського Патріархату, носилася з нею, як з писаною торбою та весь час нарікала на ніби невиз-наченість релігійної ситуації в Україні. Але як досвічений політик, він не хотів іти на відвертий конфлікт із ієрархами УПЦ у США та Вселенським Патріархом. Свою офіційну позицію Патріарх Філарет висло-вив на ІІ Всеукраїнському форумі українців у Києві (21-23 серпня 1997 року). Зі вдяч-ністю відзначаючи фінансову допомогу діаспори духовним навчальним закладам, він зауважував, що "після входження УПЦ у США до складу Константинопольського Патріархату ієрархія припинила з архієрея-ми України євхаристичне єднання. УПЦ у США має свої глибокі проблеми, але ми хочемо мати добрі стосунки з цією Церк-вою і водночас не залишати в біді наших земляків-українців. Ієрархія УПЦ у США обіцяла підтримку православній Церкві Київського Патріархату перед Вселенсь-ким Патріархом, але на сьогодні ми її не відчуваємо".

Нарешті, усвідомлюючи, що нагоду-вати вовків та залишити цілими овець неможливо, та під тиском справедливих вимог українських парафій в Америці належати до Київської Церкви-Матері, Священний Синод УПЦ КП 29 травня 1998 року ухвалив рішення, що загуркоті-ло луною аж на заокеанському континенті. Враховуючи, що православні українці в США та діаспорі постійно відстоюють автокефалію УПЦ та інтереси Помісної православної Церкви в Україні та не бажа-ють підпорядковуватися Патріарху Церкви іншої держави, з огляду на їх вихід із під-порядкування УПЦ у США було вирішено: "громаду св.первомученика Стефана в Бронс Вик, Огайо, США, Святого Миколая в Купер-Сіті, Флорида, Святої Софії в Чикаґо й інші українські православні громади в США та діаспорі, що виявлять бажання, прийняти до складу УПЦ КП". Коментуючи рішення Синоду, Патріарх Київський сказав: "З нашого боку було б аморально позбавити земляків священного права належати до своєї рідної Церкви. Мій обов'язок перед Богом і Україною, як Предстоятеля Помісної православної Церкви, як пастиря, простяг-нути їм руку допомоги".

Як уже зазначалося, на цей учинок УПЦ КП Постійна конференція відгукну-лася нервовим відкритим листом, у якому вона змішала грішне з праведним. Непере-вірені факти там переплітаються зі звичай-нісінькими чутками, а незрозумілі натяки - з невдалими виправданнями. Так у листі навмисно надмірно драматизується "жалю-гідна" ситуація в Україні, дбайливо вима-льовується образ безладу і анархії. Йдеться про конфлікт і протистояння між Церква-ми. Цим виправдовується "нейтральне ста-новище", що часом нагадує просте уми-вання рук, бо кожний, хто хоч трохи ціка-виться релігійним життям України, розу-міє, що справжня боротьба тут точиться не між українськими Церквами (між УПЦ КП та УАПЦ бувають, слава Богу, лише непо-розуміння), а між УПЦ Київського Патрі-архату та філією РПЦ - УПЦ Московського Патріархату. Зразком того, що стосунки між УПЦ КП та УАПЦ є не найгірші, є спільний меморандум їх предстоятелів із наміром об'єднатися. Для того, аби зовсім затемнити фарби, автори послання навіть пригадали (незлим тихим словом) єписко-па Антонія Масендича, який ще за царя Гороха був у автокефальній Церкві, тепер преспокійно перебуває в далекому Барнау-лі як єпископ московської Церкви. То для чого так кістьми лягати, драматизуючи ук-раїнські міжцерковні стосунки? Звичайно, проблеми є, і немалі, але, можливо, їх можна було б вирішити набагато швидше за допомогою заокеанських братів, бо зай-няти "нейтральну позицію" завжди найлег-ше. Під кінець єпископи зовсім заламують руки. "Ми відмовлялися обговорювати дії УПЦ КП з нашими вірними, тому що не бажали вразити їх сумною дійсністю про життя Церкви в Україні. Ми намагалися сприяти позитивному розгляду справи з надією на повільні зміни і, врешті, успіх в об'єднанні галузок Церкви в Україні, що завершилося б визнанням усім право-слав'ям правдивої Патріархії Києва та всієї України. Однак, ми довше не можемо ігнорувати дії УПЦ КП, які шкодять нашій Церкві поза Україною". Читаючи ці рядки, не важко уявити, як підстрибують від радості московські батюшки, от, мовляв, малороси навіть між собою не можуть порозумітися, словом, розкольники і єретики! Якщо хтось хотів цим посланням допомогти "каноніч-ній" Московській Патріархії, посприяти її ін-тересам, то його можна привітати з успіхом.

* * *

Саме у підсумку сумного конфлікту хочеться сподіватися на порозуміння двох Церков одного народу. Хоч повністю його вирішити вже навряд чи вдасться. Надто вже різними є напрями двох релігійних локомотивів. Якщо останнім часом праг-нення українського народу мати Помісну національну Церкву з Патріархом на чолі не тільки не зменшується, але, навпаки, - збільшується (про що свідчать соціологічні дослідження), то процес американізації на-ших заокеанських земляків біжить швидше за будь-яку карпатську річку. До того ж, УПЦ у США як чергова етнічна цеглинка найближчим часом, напевно, опиниться у полі зору творців єдиної православної аме-риканської Церкви. І це нормально, як, до речі, і прагнення духовного єднання з рід-ним золотоверхим апостольським Києвом. Головне - утримувати баланс, як це і було за життя "неканонічного" Патріарха Мстислава, що очолював УПЦ у США і УАПЦ. Тоді пара-лельно їм в діаспорі існувала УПЦ в Америці (керував нею митрополит Всеволод), яка підпорядковувалася Вселенському Патріарху

Зараз навколоюрисдикційні прист-расті роздмухуються ще й банальним пи-танням майна українців у діаспорі. Справ-ді, у разі появи в Америці єдиної право-славної Церкви сотні будівель і храмів, по-будованих руками наших земляків, можуть опинитися у кмітливих греків. Хоч Конс-тантинополь це не Москва, але, однак, ба-гато хто вважає, що це мусить належати Україні та її незалежній Церкві. Так чи інакше, головна причина виникнення кон-флікту - інформаційна. Єпископи постійної конференції справедливо зауважують, що ми нині живемо в час "модерної масової комунікації негайного розповсюдження ві-домостей", а Церкви по обидва боки океа-ну вважають за нормальне, коли їх керів-ники зустрічаються один раз на чотири-п"ять років. Непоінформованість просто волає з церковних заяв і документів. Чи не варто було б відкрити подвір'я в Україні УПЦ у США, через яке надходила б інфор-мація про життя Вселенського православ'я (бо зараз вона в Україну потрапляє через загребущі руки Московської Патріархії). Отож, якщо православні українці Америки перехід під канонічний омофор Царгород-ського Патріарха насправді бачать лише як засіб допомогти зміцненню Київського Патріархату, а не як самоціль, то для обох Церков альтернативи діалогу немає. У Москві та Стамбулі це зрозуміли давно, але по-своєму. Залишається, аби це усвідо-мили в Бавнд Бруці та Києві. Схоже, що на дніпрових кручах це розуміють краще.

Юрій Дорошенко
газета "Україна молода"
17 липня 1998 року





УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА У США:
геть від Москви, але чи ближче до Києва?

14-15 жовтня Українська Православна Церква у США проводила свій Собор. За традицією - у Бавнд-Бруці (Нью-Йорку). Важливість цього заходу обумовлюється кількома причинами. Собор є першим після переходу цієї Церкви під руку Вселенського, Константинопольського Патріарха (отож його спокійно можна вважати першим "канонічним" Собором УПЦ у США). Також він відбувається на тлі погіршення стосунків між цією Церквою та Київським престолом. За різними оцінками, саме на цьому Соборі ієрархи УПЦ у США планували офіційно закріпити свою зраду матері-Церкві, УПЦ КП, і остаточно прив'язати діаспорну Церкву новим статутом до Константинополя.

Наша газета вже докладно інформувала про сварку, яку, швидше, хотілося б назвати непорозумінням, між двома українськими Церквами, розділеними не тільки океаном. У пресі можна було натрапити на позицію тієї частини, котра вважає (і, швидше за все, не без підстав), що українська Церква не повинна оббивати пороги чужих Патріархатів, має дивитися у бік Києва. За такою концепцією, перехід української американської Церкви до Вселенського Патріарха є другою унією, зрадою, як мінімум зневагою ідей Патріарха Мстислава. Аби дізнатися позицію Бавнд-Брука, ми звернулися до офіційного представника американської УПЦ в Україні доктора Анатолія Лисого. Вже перед самим від'їздом до Штатів, перед Собором, він погодився на розмову.

За день до нашої зустрічі пан Анатолій рішенням Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета був нагороджений Орденом святого рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня. Це може бути ще одним фактом того, що Київ робить перші кроки назустріч, простягає руку перед діалогом, мов біблійний батько блудному синові. Патріарх Філарет збирається наприкінці жовтня відвідати американський континент, отож у керівництва УПЦ у США ще є можливість зробити й свій крок до порозуміння.



- Пане Анатолію, розкажіть, по-перше, про мотиви скликання п'ятнадцятого Собору вашої Церкви та про ті питання, що пору-шуються на ньому.

- Це черговий Собор, який за Статутом Церкви скликається кожні три роки. На цьому вирішуються поточні питання церковного життя. Також Собор мусить обрати митропо-лита. Швидше за все, на посаді залишиться митрополит Костянтин. Делеґати Собору ще визначають склад Ради митрополії (що скла-дається з семи священиків, єпископів і семи мирян). Рада є законодавчим органом, а консисторія - виконавчим.

- Наскільки я знаю, увага до цього Собо-ру пов'язана з тим, що на ньому планується зміна Статуту УПЦ у США.

- Статутна комісія давно працювала над пропозиціями. Останній раз Статут з певними змінами приймався ще 1983 року. Тепер пос-тала потреба ввести до цього документа пункт, який фіксував би факт того, що наша Церква перейшла під омофор Вселенського Патріарха. До речі, він досить неоднозначно сприймаєть-ся вірними УПЦ у США, що викликало нині жваву дискусію. Вона особливо загострилася після неприйнятного для нас твердження Все-ленського Патріарха Варфоломея в Одесі, коли він сказав, що визнає на території України тільки УПЦ Московського Патріархату. Отож буде гаряча дискусія, і я не беруся сказати, чим вона завершиться. Головне, аби вдалося збе-регти єдність Церкви. Бо якщо відбудеться роз'єднання ще й УПЦ у США, то це ні до чого доброго не призведе.

- А які пропозиції до Статуту були найбільш важливими?

- У перших проектах цього документа відчувалося бажання підняти владу єпископів, а зменшити владу собору. Такий собі перехід від соборноправного до синодального устрою. Ми від початку Української Церкви в Америці вважали соборноправність за святе, тому зразу відкинули цю спробу. Навіть митрополит Костянтин виступив проти пункту, де йшлося, що єпископат подає кандидатуру нового митрополита, а собор уже її тільки затверджує. Також в останніх варіантах Статуту повернуто пункт, де йдеться про УПЦ у США як незалежну, адміністративно самостійну та соборноправну Церкву, що в даний час знаходиться під омофором Вселенського Патріарха". Оце "в даний час" для нас означає, що далі ситуація може змінитися.

- Напевно на Соборі буде обговорювати-ся й співпраця між Церквами в Україні? Зараз стосунки між двома Церквами загострилися..

- Я б це не назвав загостренням. Власне, ніяких близьких відносин і не було встановле-но. Існували контакти, приїжджають єписко-пи... Коли був Всесвітній форум українців, від нас приїздила делеґація на чолі з єпископом Всеволодом. Ми тоді відвідали ієрархів трьох православних Церков України.

- Але ж єпископи відмовляються співслу-жити з братами з Української Церкви?

- Так, це мені теж дуже не подобаються. Вони пояснюють усе канонами. Це один з каменів спотикання.

- Мені здається, що відмова єпископів УПЦ у США співслужити з ієрархом УПЦ Ки-ївського Патріархату може здатися навіть блюзнірською. Це все одно, що зберуться два брати, один сяде обідати та скаже іншому: "Брате, я тебе безмежно люблю та поважаю, але ти не канонічний, отож за стіл з тобою не сяду, почекай мене за дверима".

- Так, тут я з вами погоджуюся. Це справді болюча тема. Хоча зараз у нашій Церкві є близько тридцяти священиків із Київського Патріархату й Автокефальної Церкви. Вони приймаються до церкви та служать у ній. Також священики з діаспори служать разом, коли приїжджають в Україну. Проблема канонічно-євхаристичного об'єднан-ня існує тільки на рівні єпископів.

- До речі, про кризову ситуацію в сто-сунках між двома Церквами може свідчити відкритий лист ієрархів постійної Конфе-ренції українських православних єпископів за межами України.. Цей ганебний документ, який просто вражає ненавистю та непоін-формованістю авторів, був з величезним задо-воленням передрукований усіма проросійсь-кими виданнями, мовляв, дивіться: Київський Патріархат не визнають навіть в українській діаспорі.

- Погоджуюся, що лист є загострий і, можливо, навіть невчасний. Такі справи не полагоджуються листами, та ще й через пресу. Між Церквами стосунки такі, як і між державами, - преса одне, а справжня робота відбувається на особистому рівні, її часом просто не видно. Між іншим, на цю помилку на останній Раді митрополії було звернуто увагу наших єпископів.

- Ви сказали про стосунки з українсь-кими Церквами. А як відбувається спілкування з філією Російської Православної Церкви - УПЦ Московського Патріархату?

- У нас немає жодних відносин і зв'язків. Коли нас прийняв під свій омофор Вселенський Патріарх, то тоді, якщо ви пам'ятаєте, Московський Патріарх Алексій виступив з протестом і заявив, що не визнає цього рішення. В Америці існує Російська Православна Церква, що дістала автокефалію від Алексія. Ми навіть з нею не мали жодних стосунків і не маємо. Ми мали зустрічі з пред-ставниками Румунської, Болгарської, Грецької, Ліванської Православних Церков, але тільки не російської. В Україні наша робота полягає в тому, щоб призвести до певного відходу УПЦ Московського Патріархату від московської залежности. Я два рази зустрічався з митропо-литом Володимиром (Сабоданом), який мені особисто заявив: якщо він зробить будь-який крок у напрямі до нашої Церкви, то його доля буде такою, як і Філарета. Це його слова. Ми намагаємося переконати, що їхня роль - лише на користь Москві, а не Україні. Але там, на жаль, досить міцним залишається російський вплив.

- Давайте уявимо собі пересічного пра-вославного в Україні, що стоїть перед вибо-ром, до якої Церкви належати. Якби ви були на його місці, то що б вибрали: "канонічну" УПЦ Московського Патріархату чи "неканоніч-ну" УАПЦ або УПЦ Київського Патріархату?

- Для мене відповідь є однозначною - я був би лише з Київським Патріархатом. Якщо б мав можливість переконувати людей, то всіх переконував би в тому, що варто підтримувати саме національну православну київську Церкву. І не так важливо, що для декого вона "неканонічна". Обирати тут не доводиться.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
16 жовтня 1998 року





ПІД ХРАМ ПІДКЛАЛИ КАПСУЛУ

"Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірним своєму стилю безбатченків дурноголових і геростатів. Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичай-но, в розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки. І що Лавру, святиню всієї Руси, висадили в повітря теж вони", - так із розпачем писав у своєму "Щоденнику" 1944 р. гені-альний Олександр Довженко. Зараз уже відомо, що перлину світового мистецтва зруйну-вала комуністична влада, аби налякати німців.

Але, як би там не було, піднімати з руїн собори доводиться вже Українській державі. Минулого тижня на свято покровителя Києва Архистратига Михаїла відбулася закладка сим-волічної капсули на території Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Виступаючи на церемонії, Президент України Леонід Кучма відзначив, що з цього моменту "починається новий етап практичної реалізації програми від-родження історичних пам'яток". Він наголо-сив, що "повернення до життя символів нашої віри, історії, самої народної душі - не марно витрачені гроші". На думку Президента, відродженням історичних пам'яток "відновлю-ється перерваний зв'язок часів і поколінь". Відновлення Свято-Успенського собору стане "пам'яткою гарної ініціативи держави та церк-ви, підтримки благородної справи широкою громадськістю". Того ж дня глава держави був на встановленні головного хреста на бані Ми-хайлівського собору. Це є досить символіч-ним, адже своїми кроками Леонід Кучма підт-вердив прагнення українського народу мати свою Помісну єдину Православну Церкву. Рано чи пізно обидва храми, що зараз знахо-дяться в різних юрисдикціях, об'єднаються не тільки в символічній підтримці керівника держави, а й під владою єдиного українського Патріарха.

Не менш важливим є і те, що благородну справу повернення з небуття святинь поклала на свої плечі Київська міська держадміністра-ція. Саме її голова Олександр Омельченко зачитав грамоту, що і була закладена в символічну капсулу із зверненням до нащадків.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
24 листопада 1998 року





"ЗЕЛЕНА" ТІНЬ ЧОРНОГО ПАСТИРЯ

"Нарікання, буцімто хочу стати Президентом України, абсолютно безпід-ставні", - так заспокоює у своєму відкри-тому листі Леоніда Кучму чорношкірий проповідник Сандей Аделаджа, що всла-вився своїми екзальтованими вигуками на одному з примітивних київських телекана-лів. Ну, дякуємо, ощасливили, а ми гадали, що незабаром наша держава хоч у цьому Америку переплюне, де попри силу-силенну негрів президентом все-таки стають чомусь усуціль білі. Але рано заспокоюва-тися. Наш африканський друг, судячи зі згаданої епістоли, складати руки не збирається. Він претендує. Тепер уже на роль духовного батька української нації. "Щодо мене, - пише, - то моє бажання зараз залишитися в Україні порівнюється з бажанням матері, яка не хоче залишати своє маленьке дитя напризволяще". Приї-хали, як кажуть. Навіть геніальний Тарас Шевченко не наважився порівняти себе з батьком чи матір"ю України, а все говорив про неї як неньку.



Наша газета неодноразово розпові-дала про загрозу, яку становлять для сус-пільства тоталітарні секти. Ми говорили, про що давно вже знають у цілому світі. Варто згадати хоча б суд над керівництвом "Аум Сенрікьо" в Японії (де одного з ліде-рів цієї псевдорелігійної структури засуд-жено до смертної кари) чи російський приклад боротьби державних органів зі "Свідками Ієгови". Україна також має дос-від "Білого братства", коли тисячі наших співгромадян потрапили у залежність до двох спритних шахраїв, отримавши взамін скалічену психіку. Але схоже, що тепер наша держава впевнено крокує назустріч все тим же знайомим граблям.

Йдеться про те, про що ми вже писа-ли: як активно та вигідно для власного гаманця заїжджий проповідник із занадто сонячної Нігерії євангелізує бідолашних українців, мов диких аборигенів, що тіль-ки-но злізли з бананової гілки та не мають тисячолітньої традиції православ'я. За своє духовне невігластво наші співгромадяни змушені розплачуватися не тільки левовою часткою фінансового та матеріального прибутку, а й власною свідомістю, де все замінено на одне лише істеричне "Алілуя"! Багатогодинні, в т.ч. нічні богослужіння з вереском духовних пастирів і заборонами читати газети, дивитися телебачення та "багато думати" незворотно дають один результат, який є не чим іншим, як кодуванням людини.



Генеральна прокуратура відгукнула-ся на скарги, з якими оббивали пороги державних інституцій матері, чиї діти були одурманені пронирливим пастором. ГП ще минулого року пропонувала скоротити строк його перебування на території Украї-ни. Але завдяки фінансовим можливостям і зв'язкам Аделаджі це зробити виявилося не так легко. По-перше, за лідером церкви "Слово віри" (у світських колах відомого ще й як спритного бізнесмена, виконавчо-го директора фірми "Валента") кинули "підписку" фінансово зголоднілі народні депутати. Саме нардепи закидали державні установи вимогами залишити африканське "щастя" у Києві. А по-друге, шпариною в українському законодавчому паркані ско-ристалося посольство України в Москві на чолі з послом Федоровим. Саме амбасада пропхала в неї Аделаджу, продовживши йому візу як приватній особі. Завдяки цьому месія і по сьогодні розігріває юрби своїх фанатів "проповідуванням" всупереч чинному законодавству, не отримавши офіційного дозволу на це від відповідних органів України.

Щоправда, ще 1996 року Державний комітет у справах релігій підтримав клопо-тання про надання багаторазової в'їзної візи громадянину Нігерії Сандею Аделад-жі. Але усвідомивши свій прокол, аж цьо-го року (краще пізніше, ніж ніколи) голова комітету Віктор Бондаренко пише голові Київської міської держадміністрації Олек-сандру Омельченку листа, де повідомляє: "громадянин Нігерії Сунканмі Сандей Аде-ладжа, що перебуває в Україні за приват-ною візою та всупереч статті 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", займається проповідуванням релігійних віровчень та виконанням релі-гійних обрядів". Бондаренко просить вжи-ти заходів для припинення порушень чин-ного законодавства з боку Аделаджі. Він також нагадує, що візова підтримка дер-жавного органу у справах релігій, яка дава-ла право на проведення такої діяльності, вичерпана ще 15 травня 1997 року.

Що й казати, дивна позиція наших чиновників. Чи не ліпше з самого початку було подумати про наслідки діяльності релігійного приходька та не викликати джина з африканського горщика?



Останнім часом, особливо активізу-вавши потенціал своєї секти, Аделаджа вирішив вдатися до послуг матеріально бідної української Феміди. Перед тим на високому рівні у засобах масової інформа-ції була дбайливо організована та проведе-на рекламна кампанія секти "Слово віри" та її незмінного лідера Сандея Аделаджі. Зразком такої пропагандистської діяльнос-ті є інтерв'ю новітнього бога в парламент-ській багатотиражці "Голос України". Над-руковане воно серед звичних депутатських одкровень під інтригуючою рубрикою "Цікавий співрозмовник". Але найбільшої пікантності цьому матеріалу надавало те, що трохи не з батьківською теплотою спілкувався з інтерв'юером не якийсь пере-січний журналіст, а сам заступник голов-ного редактора Леонід Бровченко. "Якщо відверто, то я вже більше українець, ніж нігерієць. Переконаний, найбільше щастя в житті - не гроші, не багатство, а покликан-ня", - клянеться Сандей численним читачам. А пану Бровченку й на думку не спадає за-питати, чому ж тоді керівники "Слова віри" змушують бідолашних віруючих віддавати у фонд пастиря все, що ті мають за душею - золото, срібло, квартири, ваучери, великі суми грошей тощо. І якщо за таких умов Сандей Аделаджа відчуває себе українцем, то ким ми, українці, що маємо тисячоліт-ню історію християнства, повинні себе відчувати? Можливо, нігерійцями...

З парламентським голосом майже все зрозуміло: є припущення, що редактор відпрацьовує таким чином депутатське крісло, здобуте через місце у партійному списку партії "Громада", керівник якої, Павло Лазаренко, не приховує своїх сим-патій до харизматів та церков такого пла-ну. А от чому так переймаються словові-рівськими проблемами представники кон-церну "Правекс" - це окреме питання. Так, журналіст прес-служби "Правексу" Михай-ло Новік у "Зеркале недели" видрукував матеріал, в якому зворушливо пише про "чарівного темношкірого проповідника", що намагається "здобути незалежні позиції не тільки в політичних аспектах, але, між іншим, і в питаннях віросповідання". Ще трохи, і кожен, хто читав цей нарис, міг захлинутися від жалю до благородного африканського чудотворця, "лікаря людсь-ких душ", якому так шкодять підступні українські можновладці.



Якими б жалібними та зворушливи-ми не були газетні статті, як би сам Аде-ладжа щовечора не посміхався на весь те-леекран, обіцяючи вилікувати в мить усе "по женські", але навряд чи лише це подія-ло на безпрецедентне рішення Залізнич-ного суду Києва (суддя В.М.Хіміч). Після чотирьох засідань, 12 жовтня цього року, він постановив: скаргу Сандея Аделаджі на рішення управління у справах релігій Київської держадміністрації (котре до останнього стояло на тому, аби зупинити культову вакханалію) задовольнити. Зо-бов'язати управління у справах релігій не чинити Аделаджі перешкод у здійсненні права на загальну релігійну діяльність.

Зрозуміло, що управління не збира-ється миритися з ганебним рішенням рай-суду та оскаржує його в міському суді, сподіваючись, що вища судова влада виявиться твердішою. На це, до речі, є підстави. Бо загальновідомо, що релігійна діяльність, зокрема іноземців, які перебу-вають в Україні, обмежена Законом "Про свободу совісті та релігійні організації". У статті 24 закону йдеться про те, що релігій-ною діяльністю у релігійних організаціях можуть займатися лише ті з тимчасово перебуваючих в Україні іноземців, які є представниками зарубіжних організацій, запрошеними цими організаціями у вста-новленому порядку. За словами начальни-ка управління у справах релігій Андрія Ткачука, нігерійський громадянин Сункан-мі Сандей Аделаджа після закінчення фа-культету журналістики Мінського держуні-верситету у 1993 році приїхав в Україну як журналіст, а не проповідник, за запрошен-ням київського комерційного телебачення (7-й канал), а не релігійної організації. Також Аделаджа не є представником зару-біжної релігійної організації (довідники не згадують серед численних церков і сект Нігерії такого утворення, як "Слово віри").

Цікаво, що інтереси Аделаджі в суді відстоювала ціла армія адвокатів. За деякою інформацією, згадана правова підтримка активному пастору була люб'язно надана "Правексом".



Варто звернути увагу ще на один момент - громадян України у Нігерії. Наша преса вже достатньо писала про брутальне ставлення земляків Аделаджі до українсь-ких моряків, заарештованих на суднах. Їх трохи не позбавили життя, поки наша країна збирала гроші на викуп. Чи не ліпше було б зробити обмін - такого геніального пастора виміняти на кілька десятків наших моряків. Але є сумнів: нігерійці можуть не погодитися.

Отже, як бачимо, на перший погляд у простій справі виникли великі проблеми. Над Київським міським судом висять не лише політичні авторитети, а й значні фі-нансові інтереси. Чи зможе ця гілка судо-вої влади виявити принциповість, чи вдас-ться їй захистити державні інтереси, здо-ров'я та свободу громадян, як це робиться в інших країнах? Поки ж нам залишається слухати, вмикнувши телевізор, яким не-повноцінним було тисячолітнє українське християнство, бо, бачте, Володимир Вели-кий не додумався запозичити його з со-нячної Нігерії. А люди, котрі дозволяють собі з цим не погоджуватися, отримують телефонні погрози (як автор цього матеріа-лу). На тих, хто не погоджується, приїжджі проповідники подають до суду (як це було з заступником генерального прокурора України Ольгою Колінько та журналістом Тарасом Авраховим). А судді з ким?

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
31 жовтня 1998 року





ЇХАВ ПАТРІАРХ ЗА ОКЕАН,
СКАЗАЛИ УКРАЇНЦІ КОНСТАНТИНОПОЛЮ - "ПРОЩАЙ"?

Не так давно завершився візит Київсь-кого Патріарха та всієї Руси-України Філарета до США. Метою поїздки було відвідати пара-фії Київського Патріархату на далекому кон-тиненті. "Україна молода" уже інформувала про історію переходу чотирьох парафій від УПЦ у США під владу Києва. Тоді розгорівся величезний скандал, який був пов'язаний, у свою чергу, з тим, що керівництво американ-ської УПЦ визнало верховенство Константи-нопольського Патріарха. Зрозуміло, що вла-дики УПЦ у США були не в захваті від того, що український Патріарх планував подорож до Америки, бо вони також вважають, ніби існує лише їхня канонічна територія, куди іншим зась. Але відбувся собор цієї Церкви, що постановив: ієрархи на належному рівні повинні прийняти Київського Патріарха.

За словами самого Патріарха Філарета, він щиро хотів зустрітися з духовними керів-никами УПЦ у США, щоб з'ясувати позиції обох сторін. Розмова така відбулася, але та-кож відповідно до рішення собору. "Загалом, приймали мене як Патріарха у США дуже тепло і не тільки православні, а й греко-като-лики, - зізнається Святійший. - Мали ми зуст-річі з конгресменами, мерами міст, просто за-цікавленими людьми". Виявляється, що старе покоління, яке пам'ятає Україну, тягнеться до Київського Патріархату, бо вони побачили, що саме він уособлює зараз Церкву, за яку боролися. Тому стали в опозицію до своїх єпископів. До речі, владики прийняли рішен-ня податися до Стамбула без згоди парафій і відповідного рішення вищого органу УПЦ у США - Помісного Собору. Згаданий автори-таризм вразив звиклих до американської демократії православних і викликав обурення. Розповідають, що віруючих Української Церкви в США стримує від відкритого конфлікту зі своїми духовними провідниками тільки загроза розколу. Вони вважають, що розщеплення церкви навряд чи буде на користь для всього українського православ'я.

Як стверджують спеціалісти, що слідку-ють за подіями в релігійному житті нашої діаспори, сьогоднішній статус УПЦ у США набагато гірший, ніж навіть у Канадської Православної Церкви, що користується пра-вами широкої автономії. Єпископи останньої Церкви не тільки мають справжні церковні титули (а не титули неіснуючих зараз грець-ких міст), а й без втручання Царгороду став-лять єпископів на кафедру та обирають собі митрополита. Наведені, на перший погляд, малосуттєві факти є дуже важливими для ві-руючих і взагалі статусу Церкви. Пікантності ситуації додає й атмосфера таємничості, яку дбайливо роздмухують ієрархи УПЦ у США, відмовляючись надати документи, що засвід-чували б справжній стан речей. Понапідпису-вавши у Константинополі угод із Патріархом Варфоломеєм, вони дбайливо позаховували їх під свої ряси - подалі від людського ока.

Під час зустрічі в Америці Патріарха Філарета з керівництвом УПЦ у США вири-нула з боку єпископів контрверсія, що за за-думом повинна виправдовувати їхні дії. Вони заявили, що ось, мовляв, коли був живий Патріарх Мстислав, від очолював Київський Патріархат і УПЦ у США окремо, а не як єдину Церкву. На це український Патріарх Філарет заперечує: "Такого явища в право-славній церкві немає, не може бути один гла-ва на дві церкви. Або він керує Українською церквою в Америці, або стоїть на чолі Патрі-архату. Я запитував: як ви поминали за бого-служінням Мстислава, називали митрополи-том чи Патріархом? Митрополит Антоній відповів, що згадували як Патріарха Мстисла-ва. Значить, він був Патріархом і для УПЦ у США, і для УПЦ КП, а ці церкви були єди-ним цілим, відбувалося молитовне єднання та співслужіння". Сам факт таких дискусій, які точаться між двома українськими церквами, вже засвідчує, що не все так добре, як того хотілося б. Тільки подив може викликати від-хрещування американських владик від своїх братів в Україні, особливо тоді, коли прості вірні, навпаки, тягнуться до рідної землі та до її духовного центру - Києва. У православ'ї склалася майже революційна ситуація, коли духовні верхи не хочуть, а низи ще не можуть об'єднатися навколо Київського Патріархату.

Представники парафій Української Цер-кви в США Патріарху Філарету пояснювали свою позицію. Вони переконані, що в Київському Патріархаті були ще з часів Патріарха Мстислава, а від'єдналася від нього тільки група єпископів і за майже детективних обставин стрибнула в константинопольський город. Адже Помісний Собор так і не затвердив цей марш-кидок від України у бік турецького Стамбула. Православні громади й надалі вважають себе складовою частиною УПЦ КП.

На думку Київського Патріарха Філарета, існують аргументи і на користь переходу під руку Вселенського Патріарха. Ієрархи роблять ставку на молоде покоління, що народилося в Америці й досить умовно уявляє собі Україну, часто навіть такими собі шевченківськими селами з вишневими садками. Отож, будучи фактично американцями, вони прагнуть злитися з середовищем. А тамтешні православні (переважно греки) відштовхують їх, вимагаючи дістати визнання якогось із офіційних Патріархів. На такому тлі єпископи УПЦ у США розводять руками: якщо ми орієнтуватимемося на стару еміграцію, що вимирає, то втратимо не тільки молодь, а й церкву. "Можливо, воно і так, - каже Святійший Патріарх Філарет, - але прийняте рішення було несвоєчасним, треба пам'ятати про старих людей і рахуватися з ними, адже саме вони побудували храми та є їхніми власниками". Не будучи геть дурними, єпископи вже кілька років ламають голову, як би накласти свою руку на майно, та навіть пробували пропхати через собор новий статут, відповідно до якого власником церков, приміщень уже є не громада, а Церква, тобто єпископи, що примостилися біля її керма.

Нині УПЦ у США нагадує порохову діжку, що може вибухнути будь-якої миті. Зрозуміло, що запал від неї знаходиться в руках Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета. Але його Святість не поспішає. І не тому, що боїться недолугих погроз із Бавнд-Бруку ("якщо ви приймете ще хоч одну нашу парафію, ми розірвемо з вами взагалі стосунки"). По-перше, великої користі від цих формальних зв"язків для Києва немає, а по-друге, пішовши на відвертий конфлікт, єпископи (а їх усього кілька), мов самогубці, обпиляють гілку, на якій щойно сиділи. Бо якщо доведеться обирати між жменькою церковних кар'єристів і святим київським престолом, православні українці Америки однозначно оберуть останнє. Саме це підтвердили рішення останнього Помісного Собору УПЦ у США. Патріарх Філарет із притаманною йому дипломатичністю намагається розв'язати непорозуміння мирним шляхом, пам'ятаючи, що поганий мир краще за добру війну. "Я не хочу, - зізнається він, - вносити розбрат у життя американської церкви. Нехай вони собі вирішують проблему. Майбутнє залежить від дій парафій, від того, як вони себе поведуть. Під час моєї поїздки за океан представники православних громад заявили мені, що вони тепер знають, що робити і куди йти. Вони позбавилися розгубленості, яка була в їхніх душах до цього, і знають, що Київський Патріархат їх не залишить".

Під кінець хотілося б сказати, що не все так погано у стосунках між Києвом і Бавнд-Бруком. Але перед тим, як перерахувати позитиви, потрібно сказати правду, навіть гірку, але до кінця. А вона, між іншим, і в тому, що єпископ Чиказький не тільки порушив рішення собору своєї Церкви і не зустрівся з предстоятелем УПЦ Київського Патріархату, але більше того - дав вказівки духовенству не служити та не брати участі в зустрічі з Патріархом Філаретом. Подібне вчинив і амбіційний архієпископ Антоній. За однією з версій, подібна поведінка пояснюється тим, що ієрархи боялися, що Патріарх Філарет почне закликати українців США переходити під його руку та таким чином зовсім розвалить їхню церкву. Але це лише версія. А факти в тому, що зали, де перебував Київський Патріарх, всупереч вказівкам, не вміщували всіх бажаючих побачити його, отримати благословення. Це, доречі, ще раз продемонструвало, наскільки низький є авторитет церковних начальників серед простих віруючих в УПЦ у США, а отже, й рівень легітимності їхнього рішення про перехід до Константинополя.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
15 грудня 1998 року





ПРОВЕСІНЬ ПАТРІАРХА

Про Патріарха Філарета за сімдесят років його життя хорошого та поганого написано та сказано, мабуть, більше, ніж про будь-якого президента. Сьогодні у нього ювілей. А його Святість тим часом готу-ється достойно зустріти 2000-річчя Різдва Христового та закликає до цього вірних Української Православної Церкви. Для нього це не просто чергова річниця на церковному календарі. Маючи тверду віру в Бога, він сподівається на духовне піднесення та на те, що український народ таки незабаром матиме єдину Помісну Православну Церкву.

Патріарх Філарет уже давно стоїть поперек мафіозного горла Російській Церкві. Він був дитям цієї системи, але й перший постав проти неї. Тому і ненавидять його в "білокам"яній". А як наслідок цього - то вибу-хівка в монастирі до приїзду Святійшого, то недолуга за змістом анафема. Але діями Київського Патріарха керує сам Бог (Бог правди, а не сили), тому й московський "подарунок" з детонатором не спрацював, і анафема з прокляття перетворилася на визнання заслуг перед українським народом. Попри всі заяви та злі вигуки, караван Української Православної Церкви Київського Патріархату рухається вперед. До єдиної, незалежної від Москви, Рима чи Константи-нополя Церкви, що відродить славні традиції київського православ"я та об"єднає українсь-кий народ. На чолі ж церковного корабля стоїть Патріарх Київський і всієї Руси-Украї-ни Філарет. Вітаючи його з 70-річчям, "Украї-на молода" пропонує читачам інтерв"ю. На многая літа, владико!



Його Святість Філарет:
"Що б людина не придбала за життя,
прийде час його віддавати"

- Ваша Святість, які чинники будуть домінувати у житті людини в третьому тисячолітті, на що варто буде звернути увагу?

Прогнозувати майбутнє - це не справа смертної людини. Хоч уже зараз зрозуміло, що в новому тисячолітті людству необхідно звернути увагу на духовні цінності. Хоч сьогод-ні їх ніхто формально і не заперечує, але мають вони переважно другорядне значення. Здається, що людство, цивілізація, суспільство розвиваються, відбувається прогрес, а в той же час ми все ближче стаємо на шлях само-знищення. Це веде до спотворення людини як духовно-тілесної істоти. Саме тому ми мусимо замислитися на межі тисячоліть над тим, чому ми святкуємо 2000-річчя Різдва Христового, що це за подія? Якщо Ісуса Христа вважати за звичайну особу (нехай навіть дуже обдарова-ну), то тоді він не приніс би таких кардиналь-них змін у історії людства. А вони відбулися. Християни сприймають Різдво як пришестя у світ Сина Божого та самого Творця. Він прий-шов на Землю, аби оновити людську природу. Адже вона і створювалася для життя вічного, безсмертя та лише через гріх упала. Бог прий-шов порятувати людину від того, що вона са-ма, користуючись свободою, зробила гіркого та непоправного. Сам факт появи на землі Христа поставив на перше місце духовні цін-ності - віру в Бога. Вірити варто не тільки в те, що він є, але й у те, що він сказав про життя, в основі якого лежить Любов. Без любові духов-ного життя не може бути. Що б людина собі не придбала на землі, неминуче прийде час, коли їй доведеться з цим розлучитися. Тоді виникає питання, а навіщо стільки старань, така тяжка праця, якщо життя закінчується так швидко. Добре, якщо хтось проживе вісімде-сят, дев'яносто, а може й сто років, але ж по-мирають і в молоді роки. Треба замислитися над вічною проблемою смерті. Жити тільки в пам'яті людства немає жодного сенсу. Чи буде комусь легше від того, що він повністю зник і не існує, а залишиться тільки пам'ять у нащад-ків? І то пам'ять тільки про одиниць, а мільйо-ни відходять, не полишаючи за собою поміт-ного сліду. Повертаючись до 2000-ліття Різдва Христового, скажу, що якщо ми звернемося до духовних цінностей, матеріальні тоді стануть наслідком цього. Візьмімо нашу УКраїну. Без відродження духовності ми ніколи не вийдемо з тяжкого еконочмічного становища, в якому опинилися. Розбрат у політичному середо-вищі, протистояння в суспільстві є наслідками бездуховності, егоїзму, безоглядною гонитвою за матеріальними благами.

- Раніше з духовністю все було зрозумі-лим: існувала тоталітарна система, яка в цьому була не зацікавлена. А чому ж зараз, коли люди отримали більше свободи, так і не відбулося не тільки духовного піднесення, а навіть українське культурне відродження захлинається?

Справа в тому, що наслідки духовності з'являються не через пару років. Треба згада-ти, що навіть за радянської сиситеми у сус-пільстві був певний духовний рівень. Але три-мався він на базі відродження та духовного піднесення кінця дев'ятнадцятого та початку двадцятого століть. Тоді Церква мала великий вплив на життя народу. А Радянський Союз жив, використовуючі ці надбання, змушував працювати на себе інтелектуальну та творчу еліти, що виховувалися ще раніше. Давайте пригадаємо кінець імперії - вісімдесяті роки, коли корупція почала роз'їдати суспільство, йшла "урівнялівка", люди перестали працюва-ти, що врешті-решт призвело до безвиході. Старе покоління, виховане ще на дореволю-ційних традиціях, відійшло, й тепер суспільст-вом і державою керують ті, хто формувався як особистість у 60-80-ті роки. Маємо бездуховне середовище, що перейшло нам у спадок від тоталітаризму. Аби виправити ситуацію, пот-рібно виховати ціле покоління на засадах свободи та духовності, в умовах віри.

- Зараз деякі християнські Церкви багато говорять про концепцію соціального служіння. А як на це відгукується Українська Православна Церква Київського Патріархату?

- Соціальне вчення мають католики, про-тестанти, є воно і в православних. Але Право-славна Церква завжди на перше місце стави-ла духовність, і це не виключало соціального служіння. Хіба монастирі не захищали убогих, не опікувалися каліками та дітьми-сиротами? Вони відкривали школи, різні освітні заклади. На Русі просвіта ширилася за рахунок саме Церкви, що збирала бібліотеки. Візьмімо хоча б вчення святих отців. Наприклад, Іоан Золо-тоустий дуже багато говорить про соціальний захист людей.

- Вам як керівникові УПЦ Київського Патріархату, напевно, самому доводиться вирішувати чимало питань, пов"язаних із допомогою людям. А з якими думками, може, тривогами, Ви зустрічатимете сьогодні своє сімдесятиріччя?

- Мене хвилює та буде хвилювати до кін-ця життя майбутнє Української Православної Церкви. Я все робив і буду робити, аби в Україні з"явилася єдина Православна Церква. Обертаючись назад, можу відверто сказати, що ніколи не розкаювався в тому, що пішов таким шляхом. Навпаки, в ті тяжкі часи (в 60-ті роки антирелігійна пропаганда була найсиль-нішою) я вірив у правильність свого вибору. Вірив у те, що Бог є, і він обов"язково перемо-же, бо зло не може перемогти добро. Якби мені довелося починати життя, я пішов би тим же шляхом. Звичайно, лише з деякими корективами.

- А який найщасливіший у Вас був період життя?

- Це коли я лише починав чернече життя в монастирі. Там я виконував послух, і ніщо, крім навчання, мене не хвилювало. Жодні земні думки не затьмарювали молитовного спілкування з Богом.

- Майже всі єпископи, що були з Вами в Російській Православній Церкві, зрадили Вас та сховалися за широкою спиною Московсь-кої Патріархії, як тільки Ви рішуче почали підіймати питання автокефалії. А як Ви оцінюєте вже нове покоління єпископів Київсього Патріахату?

- Не треба забувати, що Церковю керує сам Ісус Христос. І тому він у кожен період історії виведе таку людину, яка буде достойна продовжувати церковну місію. У майбутньому, на мій погляд, знайдуться особи, що зможуть достойно вести церковний корабель.

- Вас у житті часто зраджували люди, яким Ви робили добро, допомагали навіть робити блискучу церковну кар"єру. З яким почуттям Ви дивитеся на те, як тепер вони вас лають?

- Скажу чесно, що в мене в душі до них немає ніякої ненависті. Я прощаю їм всю цю зраду. Я дивлюся далі - за межі земного жит-тя, бо треба думати про вічне життя. А в нього не можна увійти зі злобою в серці, ненавистю. Маючи недобрі почуття у ставленні до ближ-нього, людина прирікає себе на біду, адже в Царство Боже не увійде нічого гріховного. На архиєреїв і духовенство, що зрадили мене та відреклися від ідеї створення Помісної Право-славної Церкви, я дивлюся як на тих, які не відають, що творять.

- Для Вас особисто патріаршество - це вінець слави, терновий вінець, чи щось інше?

- Це дуже важкий тягар. Хто думає, що патріаршество - це почесті та слава, влада, той глибоко помиляється. Для того, щоб бути Патріархом, необхідно віддати себе в жертву служінню справі. Якщо ти відчуваєш, що здат-ний на це, то йди. Але треба мати ще й відпо-відні якості. Коли була моя інтронізація, я ска-зав, що за патріаршим куколем сховається терновий вінець.

- Знаю, що ще жива на Донеччині Ваша мати. Чи не від неї Ви берете духовну підтрим-ку, і як вона взагалі поставилася до того, що Ви спершу стали ченцем, а потім єпископом?

- У моєму житті мати зіграла значну роль тому, що вона привела мене до церкви. Вона дуже релігійна людина. Тому в перші роки мо-го життя, в процесі оцерковлення, вона зроби-ла багато для мене. Потім, коли я вже був у монастирі, вона не могла давати мені наста-нов. Мене, до речі, часто питають, чому я став саме монахом, в не простим священиком. Справа в тому, що тоді були важкі часи для духовенства (а я твердо вирішив зв"язати своє життя з Церквою), і тому, щоб бути вільним і не ризикувати життям інших людей, я прийняв чернечий постриг.

- Ви вже багато років працюєте на благо Церкви. Хто знає Вас ближче, диву-ється вашій працездатності, попри вже по-важний вік. Звідки у Вас береться стільки сил і енергії?

- Сказати, що я зовсім не втомлююсь, не можна. Але в сімдесят років я відчуваю себе працездатним, енергії достатньо. Чому так? По-перше, Бог дає здоров"я, сил, а по-друге, кожна людина повинна вести стриманий спо-сіб життя, поміркований. Необхідно спокійніше ставитися до навколишнього середовища. Треба пам"ятати: все минає, а тому те, що ви можете зробити, необхідно зробити, а на те, що не можете зробити, не варто напружувати себе. Господь сказав, що без його волі й воло-сина не впаде з людської голови, й вона навіть на лікоть не додасть собі зросту. Дуже часто люди думають, що їм обов"язково потрібно зробити те або се. А якщо не дано це зроби-ти? Також необхідно обережно ставитися до сучасного способу життя. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, варто утримувати-ся від пияцтва. А у нас думають, ніби радість життя полягає у влаштуванні бенкетів, пиятиці. Обов"язково необхідно щодня молитися Богові, звертатися до нього по допомогу.

- То чи варто нам сподіватися на те, що хоча б на початку третього тисячоліт-тя в Україні з"явиться Єдина Помісна Право-славна Церква?

- Навіть до 2000-ліття вона могла б з"я-витися, адже не все втрачено. Справа в тому, що для цього ґрунт уже підготовлений. Народ хоче мати єдину Церкву. Проти виступає тіль-ки ієрархія Московського Патріархату. Саме їй необхідно усвідомити, що якщо вона в Україні, то повинна працювати на власну Церкву. Тут багато залежить від держави. Вона повинна створити сприятливі умови для об"єднання, або хоча б не перешкоджати цьому. Мені ба-гато хто з духовенства казав: як нам влада скаже, так ми і зробимо. Тому я мрію, аби Пре-зидентом України була людина, яка б усвідо-мила роль Церви в державотворенні та пішла б шляхом допомоги Церкві в об"єднанні в єди-ну Українську Помісну Православну Церкву.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО,
газета"Україна молода",
23 січня 1999 року





СЕКТАНТСЬКИЙ ТЕЛЕХАОС У ПОШУКАХ ОАЗИ

Якщо вам таки дивом вдалося відбитися від релігійних залицянь вуличних проповідни-ків і ви замкнулися у власному помішканні та не відчиняєте їм - це ще не гарантує святий спокій у вашій душі. Знайте: тільки-но увімк-нувши телевізор, треба бути готовим, що і звідти почнеться атака на вашу свідомість. Принаймні такий розвиток подій гарантує телепрограма, що нашпигована "всеперема-гаючим голосом віруючого" чи "Миром дому твоєму". Особливу симпатію до подібних програм мають комерційні телеканали: Тоніс - Нарт, Тет. І це зрозуміло, адже вже давно помічено, що гроші, які платяться за трансляцію, не пахнуть.

Та й, на перший погляд, що страшного в тому, що на екрані красується якийсь іноземець, розвалившись у кріслі, ламаною російською (бо українською він може тільки мовчати, як, доречі, і у випадку з переклада-чем) розповідає про те, як він розуміє милість Божу. За спиною проповідника поблискує вогник у каміні, що тільки роздмухується від його енергійних жестів. Буває, що екзальтова-на жінка бігає, мов обпечена, між рядами в якомусь американському "клубі" та стимулює екстаз слухачів. Замість магічного заклинання вона послуговується християнською форму-лою "слава богу", а частіше простим - "алілуя". Секрет успіху полягає у тому, аби вживати ці слова у реченнях частіше, ніж сполучники, та вигукувати щосили. Тільки тоді можна розраховувати на взаємність.

Цікаво, що нині такі "духовні вистави" вже можна побачити вживу і в Україні. Автор цих рядків був свідком, як на "богослужінні" однієї протестантської релігійної організації в столичному будинку однієї творчої спілки проповідник підбурював віруючих (бідні люди) віддати Богові все, що вони мають зараз (гроші, речі), аби потім Всевишній повернув їм це сторицею. "Давайте-давайте, - заохочував молодик, - несіть мені на сцену, що у вас є, якщо ж нічого немає, то віддайте дрібницю Господу, хоч свою жуйку". Мені до цих пір так і не зрозуміло, для чого Богові жуйка, та ще й зужита, але той вечір закінчився закликом: "Підстрибнути до Бога". Натовп дорослих, дітей почав під вигуки пастора стрибати до неба так, що врешті-решт трохи не обвалився не розрахований на подібні заходи балкон актової зали. Невідомо, чи були такі, що перемогли в цій магічній грі, але наступного ранку адміністрація будинка підраховувала збитки та витрати на ремонт. До речі, все це релігіне дійство фіксували телекамери секти, а отже цілком можливо, що воно незабаром з'явиться на загальноукраїнському просторі як зразок благодаті.

До останнього часу просто феноменом серед подібної телепродукції залишається передача "Оаза серед хаосу", яку готувала знайома нашим читачам харизматична церква "Слово віри" з незмінним лідером, нігерійцем Сандеєм Аделаджею. Він тикав пальцем в екран, просто на потенційного глядача та волав: "У вас что-то болеть по женськи? Сейас оно пройдьот". Безкінечні приклади подібних "див" ("20 років коловся, прийшов до церкви і перестав", "геморой розсмоктався" та інше) повинні, по-перше, залякати глядача "хаосом", цілою навалою хвороб і бід, а по-друге, переконати, що врятувати від них може тільки "оаза" - церква "Слово віри" на чолі з неповторним пастором Сандеєм.

Коли дивишся подібні програми, помічаєш низьку їх якість (щоправда, канали, на яких вони з'являються, також потребують підвищення професійного рівня). Також розу-мієш, що нормальної альтернативи їм у вигля-ді передач, які були б розраховані на віруючих традиційних християнських конфесій, поки що немає. Поодинокі передачі на загальнона-ціональних каналах, які ще пам'ятають, що ми не бамбукова країна, а маємо тисячолітню тра-дицію православ'я (та й православною є біль-шість нашого населення), мають, швидше, загальнопросвітницький популяризаторський характер. Бо в цих передачах самі не надто духовно досвідчені ведучі розповідають із радістю великого відкриття давно відомі істини. В той час, як ні Українська Православ-на Церква Київського Патріархату як націо-нальна Церква, що повинна мати пріоритет у власній державі, ні Московська Патріархія, що володіє в Україні могутнім фінансовим потен-ціалом, так до цього часу не отримали можливості вийти на телепростір. Схоже, що і в нове тисячоліття нам доведеться увійти з сектантським телехаосом.

Юрій ДОРОШЕНКО
газета "Україна молода",
15 січня 1999 року





КАНОНІЧИЙНІ УКРАЇНЦІ
або ще раз про круті віражі Патріархатів

Ранком у осінній період "бабиного літа" в київських парках можна було побачити вже немолодого пана, що в футболці та шортах "намотував кола", сподіваючись таким чином набути заряд фізичної енергії на цілий день. Якийсь ледь вловимий лоск підказував, що "бігун" з маленькою професорською борідкою не є нашим співвітчизником. У цьому кожен бажаючий міг легко переконатися, якби запи-тав, наприклад: "Котра година?". Тоді б поваж-ний спортсмен, зупинившись, аби відповісти, підшуковував би українські слова, а можливо, ще й перепитав із класичним американським акцентом: "Прошу?" При цьому б він ще й сторожко зиркнув на перехожого, що так нагло відірвав його від ранкового моціону.

Це не був булгаковський Воланд, який свого часу з'являвся нізвідки. Наш знайомий, якого за кілька днів перебування в столиці так ніхто з пересічних киян і не впізнав, - архиє-пископ Української Православної Церкви в Сполучених Штатах Америки Антоній.

Один із "бавнд-бруцьких" владик, як лю-бить їх іменувати головний редактор однієї київської газети. Владика не частий гість в Ук-раїні, наїжджає до батьківської землі лише вряди-годи. Щоправда, це не заважало йому по смерті Патріарха Мстислава претендувати на посаду предстоятеля Української Православної Церви Київського Патріархату.

Зараз він зосередився за спиною флегма-тичного митрополита Костянтина на керуванні УПЦ у США, яка не без його зусиль перейшла під омофор Вселенського Патріарха, що таким чином остаточно перекреслило мрії багатьох українців (у тому числі й покійного Патріарха Мстислава) – мати свою єдину помісну Церк-ву. Більше того, перехід під руку стамбульсь-кого Патріарха узаконив духовне розділення між українцями в Україні та поза нею сущими. Зрозуміло, що не всім православним українцям це припало до серця. Почався процес відходу православних американських громад з-під влади Бавнд-Бруку (адміністративний центр УПЦ у США) і приєднання до Київського Патріарха-ту. Саме це і є на сьогодні головною "свербляч-кою" для керівництва УПЦ у США та безсилого Константинопольського Патріарха, що, мов манну з неба, отримав такий ласий фінансово-майновий шматок Київської церкви.

Що ж привело заморського архиєписко-па на київські пагорби та ще й у режимі напів-секретності? Може, віднедавна канонічний владика, "яко тать", хотів набратися апостоль-ської благодаті, побувавши на святих пагорбах, які благословив ще Андрій Первозванний?

Подейкують, що архиєпископ Антоній прибув до Києва на запрошення свого колеги, також архиєпискпа, Ігоря Ісіченка, - представ-ника Української Автокефальної Православної Церкви, де Патріархом є Димитрій Ярема. Правда це чи ні, але двох архиєпископів пов'я-зує не лише однаковий сан, енергійність, амбі-ційність, але й те, що вони є "сірими кардина-лами" за спинами немічних глав церков. Досте-менно відомо: архиєпископ Антоній разом із представником УПЦ у США в Україні Анато-лієм Лисим зустрічалися в Києві з головою Держкомрелігій Віктором Бондаренком. Про що була розмова, також залишається таємни-цею за сімома печатями. Для того, щоб спробу-вати з'ясувати це, варто пригадати кілька по-дій, які відбулися перед цим в українському церковному житті і можуть лежати в основі святоотцівської метушні.

По-перше, наприкінці вересня делегація УПЦ у США на чолі з митрополитом Констан-тином, у складі всього єпископату цієї автоно-мії Константинопольської церкви (а це всього троє архиєреїв) і представників від мирян, гос-тювала в Стамбулі та вела переговори зі Все-ленським Патріархом Варфоломієм. Зрозуміло, що американські українці обговорювали не стіль-ки занепад УПЦ у США, скільки релігійну си-туацію в Україні. За деякою інформацією, гості з Америки "товкли в ступі" все те ж одвічне пи-тання визнання Української Церкви Констан-тинополем. Кажуть, ніби Святійший навіть знову пообіцяв бідолашним українцям всіляке сприяння, але визнання – лише за умов об'єд-нання українських церков. Казав пан кожух дам, але й слово його тепле. Щоправда, не завж-ди слово гріє. Громадськість ще пам'ятає, як Патріарх Варфоломій в Одесі зая