ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК

НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА

т. 2
Донецьк-2002

Засновано в 2001 р.

Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. т.2 – Донецьк: Український культурологічний центр, Східний видавничий дім. – 2002. – 220 с.

ISBN 966-7517-08-Х
ISBN 966-7804-29-1 (Східний видавничий дім)

Вісник містить статті з філософії, історії, української мови та літератури, хімії, математики, наук про землю та медицини.

Редакційна колегія:
д.т.н., проф. В.Білецький (редактор)
к.ф.н., проф. І.Пасько,
д.і.н., проф. В.Пірко, д.і.н., проф. П.Тригуб,
д.і.н., проф. В.Кравченко, д.і.н., проф. Р.Лях,
д.х.н., проф. Й.Опейда,
д.м.н., проф. В.Максимович, к.м.н., ст.н.сп. Л.Болонова,
к.фіз-мат.н., проф. Ю.Носенко,
д.філол.н., проф. А. Загнітко

Ц Донецьке відділення НТШ, 2002

Наукове видання

ДОНЕЦЬКИЙ ВІСНИК НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ім. ШЕВЧЕНКА (т. 2)

Редактор В. Білецький
Набір та компьютерна верстка І. Кучук, О. Новікова
Коректор К. Саливон
Підп. до друку 17.03.2002. Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman Cyr. Друк різографний. Ум. друк. арк. 12,78
Обл.-вид. арк. 13,5. Тираж 300 прим. Зам. 7-12.
Український культурологічний центр м. Донецьк, 83086, вул. Артема, 45
«Східний видавничий дім»
Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготовників та розповсюджувачів видавничої продукції  697 від 30.11.2001 р. м. Донецьк, 83086, вул. Артема, 45

ЗМІСТ

ПЕРЕДНЄ СЛОВО…………………………………………………………….7

ЦИКЛ ГУМАНІТАРНИХ НАУК

ФІЛОСОФІЯ

Ігор Пасько
СПІР ПРО УНІВЕРСАЛІЇ ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНА ВЕРИФІКАЦІЯ

Віктор Альохін, Євгенія Альохіна
ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІНУ ТЕХНОКРАТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ МИСЛЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

Олександр Кобзар
ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРНА ТРАДИЦІЯ І ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ

Лідія Альохіна
ІСТИНА, ДОБРО І КРАСА В УПРАВЛІНСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ. НОВА ДУХОВНО-КУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА

Валентина Соболь
ІСТОРІОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС “ПРОГЛАСА” КОСТЯНТИНА ФІЛОСОФА

СУСПІЛЬСТВО

Геннадій Коржов, Володимир Кіпень
ВИКЛАДАЦЬКИЙ ПЕРСОНАЛ ВИЩОЇ ШКОЛИ: ТИПОЛОГІЧНІ ГРУПИ В СТАВЛЕННІ ДО РЕФОРМ

ІСТОРІЯ

Роман Лях
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Надія Темірова
ТЕПЛИЦЬКО-СИТКіВЕЦЬКИЙ МАЄТОК ГРАФА К.К.ПОТОЦЬКОГО В другій ПОЛОВИНІ ХІХ ст

Костянтин Анісимов, Роман Лях
Однострої легіону Українських січових стрільців початку Демократичної революції в Україні 1917 – 1918 рр

Олександр Задніпровський
ЗЛОЧИННІСТЬ НА ДОНЕЧЧИНІ ПІД ЧАС ГОЛОДУ 1946-1947 рр

Дмитро Білий
Зміни у складі українського населення Кубані в 1932 – 33 рр

Василь Футулуйчук
Найважливіші пам’ятки правової культури як відображення державнотворчих процесів в Україні

УКРАЇНСЬКА МОВА ТА ЛІТЕРАТУРА

Анатолій Загнітко
УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА: РЕТРОСПЕКТИВА І СУЧАСНІСТЬ

Віра Просалова
ЛІТОПИСЕЦЬ БУРХЛИВОЇ ДОБИ

Віктор Чумаченко
З ПЛЕЯДИ КУБАНСЬКИХ УКРАЇНОФІЛІВ (Іван Тимофійович Ротар)

Валентина Соболь
ЩО ХОТІВ БИ НАМ СКАЗАТИ САМОВИДЕЦЬ

Віра Просалова
ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ В ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ ПРАЗЬКОЇ ГРУПИ

Юлія Максимович
Мовні потоки у структурі екстремальної діяльності

ЦИКЛ ПРИРОДНИЧИХ НАУК

ХІМІЯ

Ірина Єфімова, Олександр Помєщенко
Дія СУПЕРОКСИДАНІОНУ у РЕАКЦІЇ ІНІЦІЙОВАНОГО ОКИСНЕННЯ КУМОЛУ

Андрій Романцевич, Сергій Кобзєв, Любов Опейда, Михайло Симонов
ДО АНАЛІЗУ МЕХАНІЗМУ РЕАКЦІЙ ФЕНОЛІВ З ЭПІГАЛОГІДРИНОМ ПРИ КАТАЛІЗІ ГАЛОГЕНІДАМИ ТЕТРААЛКІЛАМОНІЮ ТА ЛУЖНИХ МЕТАЛІВ

Надія Корженевська, Володимир Рибаченко, Віталій Коваленко
ЩОДО АНОМАЛІЙ у ЗМІНАХ ОСНОВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ГІДРАЗИНУ, ГІДРОКСИЛ – ТА О-МЕТИЛГІДРОКСИЛАМІНІВ ПРИ ВВЕДЕННІ АЛКІЛЬНИХ РАДИКАЛІВ

Ольга Кущ
Про радикальні продукти термічного та активованого амінами розпаду a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот

Олена Туровська
КІНЕТИКА УТВОРЕННЯ ПЕРОКСИДНИХ СПОЛУК у ПРОЦЕСІ ОКИСНЕННЯ МОЛОЧНИХ ЖИРІВ

МАТЕМАТИКА

Юрій Косолапов
ЕМІЛЬ ПІКАР І МЕТОД ПОСЛІДОВНИХ НАБЛИЖЕНЬ У ТЕОРІЇ ГІПЕРБОЛІЧНИХ РІВНЯНЬ

Юрій Носенко
РЕГУЛЯРНІСТЬ СЕРЕДНІХ ТИПУ РОГОЗИНСЬКОГО ДЛЯ ПОДВІЙНИХ РЯДІВ ФУР’Є

Олена Косилова
ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ ФУНКЦІЙ КОМПЛЕКСНОЇ ЗМІННОЇ В ПЛОСКІЙ ЗАДАЧІ НЕЛІНІЙНОЇ ТЕОРІЇ ПРУЖНОСТІ

НАУКИ ПРО ЗЕМЛЮ

ВасильСуярко
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ХІМІЧНОГО СКЛАДУ ПІДЗЕМНИХ ВОД В УМОВАХ АНТРОПОГЕННОГО ЗАБРУДНЕННЯ

Володимир Білецький
Золотодобувна підгалузь України

Іван Манець, С. В. Неєжмакова
ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛІМЕРНИХ КОМПОЗИЦІЙНИХ МАТЕРІАЛІВ у ГІРНИЧІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ

МЕДИЦИНА

Валерій Романенко, Микола Кришталь
Технології діагностики та прогнозування психофізіологічної готовності до професійної діяльності в екстремальних умовах

Олег Горецький, Володимир Максимович, Микола Кришталь
психофізіологічнИЙ стан робітників виробництв з екстремальними умовами праці

Володимир Максимович, Володимир Мухін, Олег Горецький
Функціональні особливості організму осіб з різною стійкістю до нагрівального мікроклімату

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Метою видання Донецького вісника НТШ є створення нових можливостей для науковців у публікації їх праць.

Другий том Донецького вісника НТШ включає статті циклу гуманітарних і природничих наук. Всі матеріали відрізняються актуальністю та науковою новизною. Ряд статей, зокрема І.Паська, В.Альохіна (філософія), Р.Ляха, Д.Білого (історія), А.Загнітка (філологія), Н.Корженевської, В.Рибаченко (хімія) та ін. присвячені фундаментальним проблемам. Оригінальні нові погляди та ідеї викладено в статтях Л.Альохіної, О.Кобзаря (філософія), Ю.Носенка, О.Косилової (математика), В.Соболь (історіософія). Грунтовністю та новизною відрізняються дослідження Н.Темірової, В.Футулуйчука, О.Задніпровського (історія), В.Просалової, В.Чумаченка, В.Соболь (українська література). Вагоме теоретичне та прикладне значення мають роботи В.Суярка, В.Білецького, І.Манця (науки про Землю), В.Романенко, М.Кришталя, О.Горецького, В.Максимовича (медицина), І. Єфімової, О.Помєщенко, О.Кущ, О.Туровської (хімія) та ін.

Редакційна колегія висловлює подяку всім відомим вченим, які виявили свою зацікавленість новим виданням НТШ і подали свої матеріали для друку в т.2. Разом з тим, з особливою увагою ми ставимося до доробку молодих вчених, даючи можливість аспірантам та пошукачам для апробації своїх робіт.

Вісник повністю друкується в Інтернет за адресою http://www.slovnyk.org/. Перший том читачі можуть читати на сторінці http://www.slovnyk.org/txt/donvisn/t1/index.html. Зміст Вісника також подається на сайті НТШ-Донецьк http://www.iatp.donetsk.ua/~ntsh, де планується повний друк матеріалів Вісника, та на порталі Аналітичних центрів України http://www.intellect.org.ua

Редакційна колегія приймає до розгляду матеріали для наступного випуску “Донецького вісника НТШ”. Адреса: 83086, Донецьк, вул. Артема, 45. Тел/факс: (062) 337-04-80. E-mail: shid@uvika.dn.ua

Дійсний член НТШ, доктор технічних наук,
професор Донецького національного технічного університету,
Голова Донецького відділення НТШ
Володимир Білецький

Цикл гуманітарних наук

Філософія

ББК 87,3(0)41

Ігор Пасько
кандидат філософських наук, професор,
завідувач Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України

СПІР ПРО УНІВЕРСАЛІЇ ТА ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНА ВЕРИФІКАЦІЯ

Напевно в філософії немає більш класичної і всеохоплюючої проблеми, ніж проблема співвідношення одиничного і загального. З її осягнення починається становлення європейської філософської традиції. Кожна історична доба робить свій внесок у її розуміння і пояснення. Проте історико-філософське висвітлення цієї проблеми в нашій літературі має переважно однобічний, абстрактно-академічний характер. Її намагаються розглядати як чисто філософську проблему, що може досліджуватися лише логіко-філософськими засобами, прагнучи знайти суто філософське рішення, котре має бути репрезентоване у вигляді єдиної об’єктивної істини. Йдеться про те, що суперечка про природу універсалій, діалектику одиничного і загального завжди була не тільки пов’язаною з соціальними реаліями, мала суспільно-політичне підґрунтя і налаштованість, але й вирішувалася залежно від плину суспільно-політичної практики. Питання про істину тут постає не тільки як гносеологічна чи логічна проблема, але й як суто практичне питання в геге-лівському його тлумаченні як істини об’єктивної, в його розумінні співвідношення розумного і дійсного.

Великий спір виник зовсім не в Середньовіччі. Першими диспутантами були софісти. Саме вони різко виступили проти панівного тоді розуміння природи полісних законів і звичаїв, розуміння суто реалістичного. Нагадаємо, що масова свідомість ранньокласичної Греції безумовно виходила з домінанти гомерівської і гесіодівської міфологеми про божественну природу полісних порядків. Таке розуміння є характерним і для філософського світогляду цієї доби. Софістична реакція на домінуючу парадигму була досить своєрідною. Не заперечуючи наявності об’єктивних законів природи (фюсис), вони акцентують увагу на тому, що полісне життя регулюється морально-правовими настановами (номос), котрі мають переважно суб’єктивну сутність.

Згідно з таким розумінням людина є морально-політичною, а не природною істотою. Тому її діяльність підпорядкована не фюсису, а номосу. Політика, мораль, право – все це сфера дії і чину номосу, сфера суб’єктивної людської компетенції, що не має об’єктивного підґрунтя.

Існування такої точки зору було історично зумовлене розвитком афінської демократії, що сприяло швидким змінам і руйнуванню традиційного трибу і норм полісного життя, поширенню геоетнічних ус-відомлень. Іншим чинником становлення софістичної парадигми була Пелопоннеська війна. Все це зробило можливим формування масових уявлень про те, що не існує єдиного божого чи природного закону буття людства, натомість кожний народ екзистує згідно з своїми власними традиціями і законами.

Дискусія про природу полісних законів справедливості і добра, що була запропонована софістами, по-перше, передувала абстрактно-філософським дебатам кініків і стоїків з Платоном і платоніками про загальне; по-друге, з самого початку була дискусією навколо конкретної практичної проблеми, і тому не тільки заангажовувала до її осмислення масову свідомість, але й ніби пропонувала самій історії поволі стати арбітром в цьому спорі.

Позиція софістів була, безумовно, суто номіналістичною. На їхню думку (користуючись сучасною термінологією), в суспільстві діє тільки позитивне право, яке не має об’єктивної обов’язковості, а є не що інше, як зведена в закон воля правителя. З соціального погляду, це є запереченням засад тиранії і авторитаризму. Прагнучи позбавитись крайнощів морального релятивізму, Протагор уточнює, що подолання status quo можливе тільки в разі прилучення людей до громадянської цнотливості. Саме в цьому софісти вбачали гуманістичний сенс своєї морально-правової просвітительської діяльності. Одначе сама демократія, в такому тлумаченні, втрачає об’єктивне обґрунтування і в зіставленні з тиранією має тільки суб’єктивні переваги й може бути нав’язана зовні, так само як і тиранія.

Тому припустимо, що номотетичний номіналізм софістів був необхідною філософсько-раціоналістичною вербалізацією об’єктивно-історичних імперативів демократії. Проблема співвідношення одиничного і загального знайшла своє історично-практичне втілення в конфлікті аристократичної і демократичної політичних систем. Тріумф античної демократії був головним і найвагомішим арґументом на користь но-міналізму. В свою чергу, софістична філософія була першою в історії спробою загальнотеоретичного обґрунтування демократії.

Натомість надалі криза демократії врешті-решт зумовила кризу етико-правового номіналізму софістів. Політична і соціальна еволюція стародавньої Еллади у наступні періоди викрила практичну неістинність тези про первинність людини щодо держави та її законів. Максима “людина є мірою усіх речей” не витримала, як то кажуть, апробації історією, бо з однаковою мірою могла бути використана як теоретичне виправдання демократії, охлократії і тиранії.

Афінський поліс дав світові взірець демократичної публічної влади. Одначе античні греки не спромоглися віднайти механізм політичного урегулювання конфліктів між різними суспільними групами та індивідами, механізм консенсусу, такого необхідного у вільному суспільстві. Без цього механізму демократія вироджувалась в охлократію, набуваючи тоталітарних форм. На цю практичну вразливість афінської демократії вказала саме суб’єктивно-номіналістична філософія софістів.

Тому практичною істиною історії стало повернення до аристократичного і автократичного політичного устрою та до реалістичної формули, що виявляє його сутність. Краще і раніше за інших її вивів Сократ за допомогою тези про об’єктивність і первинність добра та справедливість взагалі, що ж до окремого індивіда та його вчинків, то вже Платон звів її до рангу рафінованої філософської системи.

Хоча полеміка про природу універсалій в тій чи іншій філософській формі продовжувалась ще два тисячоліття, наслідок її, як здавалось, був цілком наперед визначений. Ламалися списи, летіли стріли, наклеювались ярлики, полум’я іронії та високої науковості спопеляло як фоліанти, так і самих диспутантів, та жодна з сторін, не вважаючи себе переможеною, не кидала тих перегонів, над якими майорів дорогий обом сторонам прапор вірності Високій Істині. Істині, котра ще з часів Аристотеля цінувалася над усе. Але історична практика, мало прислуховуючись до цієї полеміки, однозначно твердила первинними реаліями: Бог, Держава, Церква. Подекуди розум деяких теоретиків збуджувався ідеєю примату людини, але масова свідомість цього не могла ані зрозуміти, ані прийняти. Не випадково найвищими авторитетами цієї доби стали саме помірковані реалісти Аристотель і Фома Аквінський.

Ситуація, одначе, радикально змінюється в Новий час, в нових економічних відносинах. Поволі в межах старих феодальних структур формується громадянське суспільство – сфера приватних економічних відносин і підприємницької діяльності. Ця сфера протиставляє себе тоталітарній державі, поступово відокремлюючись від неї і перетворюючи її в державу авторитарну. Цей процес, що класично був здійснений в Англії, одночасно дістає свого теоретичного осмислення в ідеології лібералізму. Суспільна практика Нового часу починається не з демократії, а саме з лібералізації, з становлення особливої сфери життєдіяльності людей вільної від контролю держави. Такий стан речей об’єк-тивно вимагав не тільки визнання наріжного принципу лібералізму “laissez faire”, але й нової соціальної філософії. І вихідним пунктом стало нове тлумачення поняття природного права, в якому за основу береться автономний індивід. Він розглядається тут як первинна реальність відносно суспільства і держави. З цього випливало, що права індивіда вищі прав колективу: індивідуальність і відокремленість людини первинні і безумовні, натомість зв’язок і спорідненість – вторинні й умовні. Всі юридичні закони і моральні норми створюються людьми, а тому вони в жодному разі не можуть мати статус об’єктивної істини чи абсолютного добра.

Логічним завершенням доктрини лібералізму стала концепція суспільного договору. Питання про істинність цієї концепції виявилось зовсім не питанням науки, а переважно питанням соціальної практики та її потреб у специфічному концептуальному світогляді контраверсивного середньовічного реалізму. Все це завдало колосального удару по довготривалим уявленням античності та середньовіччя. Здавалося, що навіки непорушна тріада “Бог-Держава-Індивід” впала. Інверсія свідомості визнавала тепер реальний статус буття тільки за індивідом. І якщо в XVІІ ст. номіналістсько-концептуалістські ідеї Т.Гоббса та Д.Локка ще могли сприйматися тільки як наслідок еволюції науки, то вже в XVIII ст. конгеніальність наукових, філософських, соціально-культурних та по-літичних уявлень такого роду стає не тільки вражаючою, але й очевидною.

Виникає питання: чому новочасне суспільство так легко відмовилось від одних ментальних стереотипів на користь інших? Адже індивідуалістична онтологія з її принципом обґрунтування моралі і права видається не тільки не бездоганною, а й відверто сумнівною. Якщо у закону немає жодних об’єктивно-реальних зумовленостей: ані природних, ані божих, ані моральних, то чи маємо гарантії, що саме цей закон не є зло і омана? Відповідь відносно проста. На цьому відтинку історія виявилась максимально прагматичною. Вона визнала істинність ліберального концептуалізму тому, що на цих ідеях, котрі дійсно оволоділи масами, формувався ринок та його супутники: заможність, багатство, технічний, науковий, моральний та духовний прогрес.

Одначе ліберальна практика має в собі зародки нового власного заперечення. Приватна власність, економічна свобода та конкуренція ніби долають залежність індивіда від держави, десакралізують і практично ірреалізують її. Така держава вже не є універсумом і законом громадянського життя індивідів. Навпаки, воля суспільних індивідів мусить бути законом буття держави. Це чудовий політичний ідеал мрійників не тільки доби класичного лібералізму, а й нашого пострадянського суспільства. Його втілення в дійсність було б практичним вирішенням історичного спору про природу Універсала. Але…

Немало є таких, хто думає, що така політична форма тою чи іншою мірою вже реалізована в цивілізованих країнах і повинна бути метою нашої діяльності по розбудові держави. Дійсно, політичний механізм лібералізму, що дістав назву представницької демократії, або правової держави, протягом тривалого часу дає можливість суспільству вирішувати багато економічних і соціальних проблем, істотно не обмежуючи права і свободи особистості. І хоча його становлення здійснювалось в історії переважно стихійно, найчастіше шляхом проб і помилок, але ж під безумовним впливом концептуалістичної соціальної парадигми Нового часу. Спираючись на ідеї контрактового становлення держави і первинності індивіда, здійснювалися пошуки ефективних можливостей контролю громадянського суспільства над державою.

Так, аналізуючи англійську політичну систему, Ш. Монтеск’є теоретично осмислив ці пошуки у вигляді принципу “поділу влад”. Він дійшов висновку, що суспільство спроможне контролювати лише ту владу, котра є диференційною, а її окремі фрагменти протиставлені один одному. Здавалось би, спорудження політичної системи, що забезпечує права й свободи окремих індивідів, обмежує роль і можливості державної влади, може розглядатися як повне підтвердження історією практичної істинності поміркованого номіналізму або концептуалізму. Масова свідомість заходу і певна частина окцидентально орієнтованої публічності посткомуністичного світу схильна до визнання цієї тези через гасло “Права людини вище прав націй і держав”. Одначе виявляється, що все трохи складніше.

Неочевидною, але від того не менш дійсною рисою правового суспільства є те, що в ньому владарює не держава, але й не люди. Тут повинні владарювати закони. Але що є закон? Ось де сутність проблеми. Відомо, що юридичні закони детермінують певні сфери життєдіяльності громадян. Але чим детермінуються самі закони? Доброю чи злою суб’єктивною волею законодавців? Багатьом нашим парламентарям так і здається. Але багатостраждальна політична історія цивілізованого світу спростувала ці трагічно-наївні уявлення. Правова держава стає можливою в історії тільки з формуванням у суспільстві певної економічної системи приватної власності, “laissez faire” та їхнього продукту ринку. Тут дійсно відсутній тотальний контроль “всезнаючої” держави, але має місце зовсім інший механізм. Ця система працює “автоматично”, без втручання центрального органу, у режимі саморегуляції, чи і гомеостазису.

Маємо певний історичний парадокс. Приватна власність і ”laissez faire” були чинниками становлення концептуально-номіналістичної парадигми мислення, натомість їх породження – ринок – чинником її заперечення. Саме формування гомеостатичної ринкової системи ставило під сумнів практичну істинність концептуалізму та позитивістсько-ліберальної методології в історії. Необхідним і неминучим стає відродження реалістичного світогляду, визнання примату загального, визнання об’єктивного статусу його існування як соціокультурного закону. У цьому ракурсі стає зрозумілою і природа юридичного закону. Він може бути “істинним”, “правовим”, функціонуючим тільки в тому випадку, якщо виражає об’єктивні імперативи ринкової культури. Справжня місія законодавців в тому і полягає, щоб ці імперативи адекватно сформулювати.

Тільки держава, що здатна вербалізовувати такі закони і функціонувати згідно з ними, може називатись правовою. В цьому разі вона стає політичним і юридичним репрезентантом ринку, одним із засобів його саморегуляції, а не слухняним знаряддям індивідів, що зовсім не прислуховуються до нього. Реальний історичний процес з його потягом до ринку і врядування об’єктивного закону не вкладався в номіналістичну формулу ”laissez faire”, що логічно вела до антиетатизму, а врешті-решт, до анархізму, до тлумачення кожного закону як зла, що порушує свободу. Тому антитезою лібералізму став консерватизм з його помірковано реалістичними аспіраціями.

Цікава реакція на цей феномен теоретиків “нової хвилі”, що не сприйняли ідеї природного права. Так, на думку А.Сміта, ринок зовсім не суперечить ліберальним засадам організації суспільства, волевиявлення вільної особистості збігається з діями об’єктивних сил як би за принципом доповняльності Нільса Бора, де протилежності не анігілюють, а доповнюють одна одну. Гегель, навпаки, вбачав повну їх несумісність і вирішував антиномію через визнання держави і ринку як вищої мети щодо особистості, через визнання реалізму абсолютно істинною концепцією в історії. Саме філософія права Гегеля мала великий вплив на соціальну концепцію консерватизму.

Найбільш адекватною сучасним реаліям, напевно, можна вважати концепцію консерватизму. Для цієї течії взагалі характерним є визнання того, що історичний процес, у кращому випадку, може бути продуктом діяльності людей, але не продуктом їх свідомих проектів чи програм. Небезпечність переоцінки розуму в історії підкреслював А.Токвіль, аналізуючи Велику французьку революцію [4, с. 153].

Ця критика є досить актуальною саме сьогодні, в умовах прагнення соціального конструювання на основі ідей, що ґрунтуються на невиправданих претензіях розуму на всебічне осмислення соціальних процесів. Симптоматичною слід визнати позицію англійського консерватора Е.Берка, який зауважує, що “розум окремої людини є обмеженим… Забобон – готова форма реакції в надзвичайних обставинах, він орієнтує людину у бік мудрості і чесності і допомагає їй долати сумніви, вагання, скепсис” [5, с. 99].

Дійсно, три сторіччя європейської історії довели історичною практикою, що суспільство – надто складний організм і що радикальні його зміни найчастіше дають результати, протилежні очікуваним. Ця позиція являє собою поміркований реалізм. Поміркований погляд і поміркована позиція в історії. Трошки в іншому контексті, але торкаючись продовження цієї проблеми, Адам Міхник зауважив: “…Логіка реставрації, врешті, є кращою, ніж логіка якобинсько-більшовицьких чисток, помсти й гільйотин. Послідовна реставрація є сірою до нудоти, послідовна революція є червоною до крові” [6, с. 66].

Людство осягає історію лише тією мірою, якою реалізує в ній себе. Виступаючи в різних відносних формах самореалізації людини, історія так само відносно дає відповідь на питання про істинну природу універсалій. Чи можлива абсолютна відповідь? Наразі можна зробити висновок про визнання нею практичної неістинності крайніх форм як реалізму, так і номіналізму. Саме ліберально-консервативний консенсус, що домінує в Європі останню чверть століття, і є підтвердженням цього факту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990.
2. Соловьев В. Даже если Бога нет, человек не Бог. // Марксизм: Pro и contra. – М., 1992.
3. Токвилъ А. Старый порядок и революция. – М. – 1896.
4. Burke E. Reflections on the Revolution in France. – N.-Y, 1955.
5. Міхнік А. Оксамитова революція // Сучасність, 1995, 4.

ББК 87.3(0)6

Віктор Альохін
доктор філософських наук, професор
Донецької державної академії управління

Євгенія Альохіна
кандидат філософських наук, доцент Московського державного педагогічного університету

ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІНУ ТЕХНОКРАТИЧНОЇ ПАРАДИГМИ МИСЛЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

У 20-у столітті масив світової духовної культури поділився на дві відносно самостійні сфери – гуманітарну та природничо-наукову, які не просто мирно співіснують одна з одною, а перебувають у безнадійному протистоянні, наполегливо намагаючись довести свою первинність та важливість для людини та суспільства.

Ця історична суперечка між «фізиками» та «ліриками» триває і зараз, набуваючи сціентистської та антрополого-гуманістичної парадигмальної форми.

Як переконливо довела історія, суперечка між технократами і гуманітаріями про те, «чия наука краща і необхідніша», по-перше, в принципі до кінця не може бути розв’язана, по-друге, утверждення пріоритету тієї чи іншої сторони є метафізичною однобокістю, яка є хибною у своїй основі. По-третє, – і це особливо важливо, – ні технократи, ні гуманісти окремо один без одного існувати не можуть, тому що кожен знаходить себе «у своєму іншому» – у своїй протилежності, взаємно заперечуючи одне одного. Тобто можна стверджувати, що технократична і гуманістична парадигми мислення та діяльності людини «приречені жити разом», перебуваючи у стані творчого діалектичного союзу.

Цей союз особливо актуальний для філософії – з одного боку, і для природничих, технічних та економічних наук – з іншого. Завдяки йому природничі науки набувають надійного світоглядного орієнтиру у своєму розвитку, а сама філософія утверджується природно-науковими доказами істинності тієї чи іншої філософської ідеї.

І все ж треба визначити, що в цьому історичному протистоянні технократизму і гуманізму перемогу (точніше “Піррову перемогу”) здобуває чутлива, речово-технократична парадигма поведінки і діяльності людей, породжуючи при цьому як визначні позитивні наслідки для людини і суспільства, так і грізні негативні, які ставлять драматичне гамлетівське питання «бути чи не бути?»

Філософія, подібно до короля Ліра, роздала своїм донькам величезні багатства, а сама, жебракуючи, помандрувала довгою дорогою життя. Так і природознавство. Різні конкретні науки «вийшли з лона» філософії і стали її заперечувати, доводячи позитивістську тезу: «наука сама собі філософія» і не потребує ніякого філософсько-методологічного керівництва. За такі вчинки і настанови «недоброзичливих дітей філософії» сучасна історія жорстоко мстить людям, викликаючи екологічні, демографічні, воєнні, технологічні та культурологічні глобальні наслідки і протиріччя.

Основною причиною цієї гострої глобальної ситуації є пануючий у сучасному суспільстві технократичний характер мислення та діяльності людини, хронічна недооцінка гуманістично орієнтованої духовної культури, історично обумовлений дефіцит оптимального і ефективного соціального управління на усіх рівнях від мікроколективу до країни, держави усього людства.

Технократизм як парадигмальне соціальне явище багатофункціональний.

– Це абсолютизація речей і недооцінка ідей, духовної культури людини і суспільства.

– Це перебільшення матеріальної сторони життя людей і недооцінка ідеальної, духовно-культурної сторони.

– Це панування матеріальних та духовних продуктів діяльності людей над своїм творцем – людиною ( речовий фетишизм), при якому не речі обслуговують людей, а люди обслуговують речі.

– Це таке негативне відчуження людини, при якому матеріальні і духовні продукти діяльності протистоять своєму творцеві як сліпа чужа сила, яка панує над ним і диктує йому лінію поведінки і дій, вкладає людину у «прокрустове ложе» зовнішніх регламентацій, норм і настанов.

– У психологічному плані техніцизм веде до формування у свідомості людини почуття відчуженості, покинутості, непотрібності і самотності у цьому «густо заселеному світі». Це – внутрішній душевний дискомфорт особистості, втрата нею життєвої усталеності, тобто життя людини «зовні», «не у себе вдома».

Технократичний спосіб мислення і діяльності проявляються й у сфері духовної культури, коли світогляд, філософські, моральнісні, релігійні, політичні, естетичні, економічні та ін. духовні цінності з інструментів духовного творчого розвитку перетворюються в їх пута, які обмежують свободу, творчість та ініціативу людини. В результаті у сучасному світі відбувається неухильний процес загального маніпулювання людською свідомістю, поведінкою та діяльністю. Технократизм веде до зростаючого зомбування людей, перетворюючи їх у безвільних, слухняних соціальному управлінню істот, позбавлених самостійності, свободи та творчості.

Для того щоб перебороти вузький горизонт технократичного мислення та негативні соціальні наслідки, необхідно:

– рішуче змінити технократичну парадигму на гуманно-ідеалістичну, духовну парадигму (ідеанаціональна культура за П. Сорокіним);

– змістити акцент з культу речей, які панують у сучасному суспільстві, на культ ідей, освіченості і гуманістичної духовності;

– кожному управлінцеві потрібно знати, розуміти і діяти, ясно уявляючи, для чого, в ім’я чого і кого слід здійснювати ті чи інші дії, реалізовуючи програми розвитку колективів, держави, усього суспільства, тобто управлінцям усіх рівнів і рангів життєво необхідно бачити не тільки близькі, але і стратегічні цілі перспективного розвитку суспільства. Ще грецький філософ Платон розрізнював два типи «керманичів» держави: «далекоглядних», та «близькоглядних». Маючи на увазі «близькоглядних» керівників, він писав: «Їм не вийти за ці межі: вони ж бо ніколи не дивилися на істинно піднесене і не підносилися до нього, не наповнювалися справжнім, не зазнавали належного й чистого задоволення, але подібно до худобини, вони завжди дивилися вниз, схиливши голови до землі…до столів; вони пасуться, обжираючись і паруючись, через жадність до всього цього лигаються, буцаються залізними рогами, забиваючи один одного на смерть ратицями – все через ненажерливість, вони не заповнюють нічим справжнім ні свого дійсного начала, ні своєї утроби».

Від загальнофілософських оцінок технократичних і гуманістичних підходів до вирішення складних соціальних проблем, слід перейти до більш-менш конкретного аналізу взаємовідносин «фізиків» і «ліриків» у сучасному динамічно розвиненому суспільстві до складних гострих проблем ефективного соціального управління»

1. Захоплення людей точними природничими та технічними науками, з одного боку, і нехтування гуманітарними науками, з іншого, призвели до ігнорування філософії як світоглядної науки, до заперечення необхідного союзу філософії та природничого знання. Тим часом історія розвитку природознавства (математики, астрономії, фізики, механіки, кібернетики, генетики, медицини тощо) переконливо довела, що в основі цих наук лежать філософські принципи та положення. Тому творення та розвиток точних наук без філософсько-світоглядного підґрунтя неможливе. Відомо також і те, що Піфагор, Аристотель, Декарт, Лейбніц, Дж. Бруно, М.Копернік, Енштейн, Кант, Рассел та ін. були не тільки видатними вченими-природознавцями, але й великими філософами. Тільки завдяки союзу філософії і природничих наук відбулися в історії людства видатні відкриття і винаходи. Тому потуги сучасних прагматиків-технократів позбавити конкретні науки методологічної філософської основи їх існування і розвитку є застарілим анахронізмом, який завдає шкоди як самим конкретним наукам, так і філософії.

2. Проблема відношення філософії і конкретних наук відображається і в оцінці ролі соціальної теорії і практики в житті сучасного суспільства при тому, що визначну роль, як вважають технократи, відіграє со-ціально-історична практика, а гіпотетична теорія відіграє другорядну роль, або взагалі негативно впливає на соціальну практику суспільства. Автором такого сумнівного гасла, як відомо, став «архітектор» перебудови М.С.Горбачов. Вибране технократичне спрямування виявилося сучасною модифікацією економічного хвостизму з його принципом: «рух – все, мета – ніщо».

По суті таке вирішення проблеми співвідношення теорії і практики означає «вільний», не спрямований розвиток суспільства без чітких соціальних орієнтирів, принципів і соціальних моделей. Це, якщо можна так сказати, – «вершник без голови», «безглузда» філософія життя. Тим часом, ще філософ Сенека застерігав: «коли людина не знає, до якої пристані вона прямує, для неї жоден вітер не буде попутним». Ще більш категорично оцінював роль соціальних ідеалів-програм філософ Л.М. Толстой: «Ідеал – це дороговказ. Без нього немає твердого напрямку, а немає напрямку – немає життя».

Але численні представники технократичної парадигми ігнорують ці мудрі попередження і продовжують у нас і на Заході, в Америці наголошувати на визначній ролі практики, виробництва і недооцінюють роль гуманітарних, соціальних і світоглядних наук. Це – наочне втілення технократичної моделі розвитку суспільства, яка породжує не тільки великі економічні, але й негативні есхатологічні наслідки розвитку науково-технічного прогресу.

Філософ Пітирим Сорокін жорстко критикував західну технократичну модель суспільства і провіщав їй, разом з О.Шпенглером, «занепад Європи», кінець історичного існування.

Він вважав, що головною причиною такого трагічного розвитку західного суспільства є «чуттєва культура», яка деградує людину і перетворює соціальні цінності у формальні малозначні угоди між людьми. Сорокін писав: «Ми живемо, мислимо, існуємо наприкінці сяючого дня, який тривав шість століть. Промені Сонця, яке заходить, все ще освітлюють велич кінця епохи. Але світло поволі згасає, у густій темряві нам все важче розрізняти цю велич і шукати належні орієнтири у сутінках. Ніч цієї перехідної епохи починає опускатися на нас з її кошмарами, лякаючими тінями та несамовитими жахами. Однак за її межами можна розрізнити світанок нової великої ідеаціональної культури, яка вітає нове покоління майбутнього”.

3. В сучасних умовах науково-технічної революції, як це не дивно, на перший погляд може видатися, що дедалі важливіші і видатніші ролі відіграють духовні (ідеологічні, філософські, моральнісні, естетичні та ін.) цінності суспільства, які не просто зовнішньо пристосовуються до економіки, виробництва, праці, до техніки і технології, а набувають трудової, техніко-технологічної і природничо-наукової форми існування та розвитку, тобто ніби, одухотворяють ці речові феномени, перетворюють технічну «першу» природу у «другу», людяну, духовно збагачену.

Інакше кажучи, сам процес праці, техніка, технологія, наука безпосередньо «шикуються» таким чином, що філософські, моральні, естетичні цінності втілюються у науку, техніку, технологію і виробництво, технологічно беспосередньо, тобто мотивуються і визначаються духовними цінностями людини, суспільства, стають соціально важливими.

Конкретно такі цінності, як «добро», «благо», «альтруїзм», «егоїзм», «зло», «ненависть», «любов», «краса» та ін., набувають промислово-технологічного вираження, а сам трудовий процес стає со-ціально, моральнісно, естетично визначеним, духовно збагаченим.

Наприклад, певна організація праці робітника, інженера, еконо-міста, вченого або менеджера, її зміст, інтенсивність, напруженість, характер конкретно відображають і утверджують такі абстрактні явища, як добро, справедливість, краса, набувають професійно-промислової форми вираження та існування.

Тим самим долається негативне відчуження людини, а її праця переходить з вузько прагматичної, «технологічно оголеної» форми існування у духовно збагачену цивілізовану форму. Ще німецький філософ Гегель, обґрунтовуючи принцип ретроспекції, переконливо довів, що пізнавальне життя людини схоже на сходження на високу “гору” пізнання, коли вона, досягнувши вершини, «подивилася назад» і глибоко зрозуміла весь свій шлях сходження з усіма його складностями, радощами, смутком й розчаруваннями. Тобто істина осягається людиною тільки з великої висоти її буття, з висоти розвиненої культури суспільства.

4. Технократична парадигма – це речовий фетишизм, панування матеріального виробництва, технології і техніки над людиною-робітником. При цьому спотворюються відносини «людина-виробництво», «людина-технологія», «людина-техніка», «людина-наука». В підсумку, продукти трудової діяльності людини стають ціллю і самоціллю розвитку суспільства, а людина – творець матеріальних та духовних цінностей– засобом, виробничою функцією, тобто, образно кажучи, речі, продукти людської діяльності «лягають на плечі» своєму творцеві, «вкладають» його в чітко обмежений регламент мислення і поведінки, диктують йому свою волю, панують над ним. Таким чином, технократизм неминуче приводить до негативного відчуження людини від праці і суспільства.

Речовий фетишизм обумовлює панування сильного над слабким, експлуататора над експлуатованим, багатства над бідністю. Останнє є всевладдям грошей, золота (грошовий фетишизм),про що писав Шекспір у «Тімоні Афінському»:

«Золото! Метал
Сяючий, красивий, дорогоцінний…
Тут золота доволі для того,
Щоб зробити все чорне найбілішим,
Все потворне – прекрасним, всякий гріх –
Правдивістю і все низьке – високим,
Боязкого – сміливцем рішучим,
Старе все – молодим і свіжим…
Так, цей сяючий шахрай почне
І зв’язувати і руйнувать обіти
Благословляти прокляте, людей
Ниц повергати перед старою виразкою
Розбійників очолить він повагою,
Нагородами, колінопоклонінням,
Саджаючи їх високо на лави
Сенаторів. Вдові, що давно старою стала,
Дасть женихів…
Іди, …проклятая земля
Наложниця всесвітня»

З точки зору М.Бердяєва, об’єктивний світ складається з двох рядів-начал:
1) свобода, дух, Бог, ноумен, суб’єкт, особа, «Я»;
2) необхідність, світ, феномен, об’єкт.

На думку філософа, саме перший ряд об’єктивується в матеріальних недосконалих, тимчасових об’єктах (процес перетворення «нічого» в «щось»). «Щось», за Бердяєвим, це – зовнішній «пропащий», тимчасовий світ відчужених та об’єктивованих культурних цінностей. Цьому «пропащому» світові протистоїть зразковий духовний світ свободи, творчості та любові.

Саме у акті творчої діяльності людини і здійснюється прорив духу в об’єктивований недосконалий феноменальний світ.

Таким чином, вільній духовній соборності М. Бердяєв протиставляє примусовий об’єктивований і відчужений світ з його націями, державами, класами, політичними партіями, церквою, матеріальним виробництвом, з наукою, технікою та технологією, іншими об’єктами «тутешньої» соціальності.

У цьому зв’язку він справедливо підкреслював відносність, неповноту реального світу, створеного сукупною діяльністю людства.

В кінцевому підсумку, гегелівська концепція відчуження ширша і глибша від бердяєвської тому, що вона відображає не тільки негативні, але й позитивні наслідки трудової діяльності людства. Микола Бердяєв, зближуючись з Марксом, наполягав лише на негативних наслідках розречевлено-уречевленої діяльності людини, що, безумовно, слушно, але однобічно у порівнянні з гегелівським розумінням відчуження.

Велику увагу ролі нетлінних духовних цінностей у житті людини та суспільства приділив згаданий філософ Пітирим Сорокін, який, підводячи підсумок свого 79-річного життя та діяльності, писав: «Що б не відбулося у майбутньому, я твердо знаю, що виніс три уроки… Життя, навіть якщо воно важке, є найпрекраснішим, чудовим скарбом світу. Слідувати обов’язку також прекрасно, бо життя стає щасливим, душа отримує непохитну силу відстоювати ідеал – ось мій другий урок. А третій – насильство, ненависть і несправедливість ніколи не зможуть створити ні розумного, ні моральнісного, ні навіть матеріального царства на землі.

Як видно з цього, саме духовно-гуманістична парадигма на противагу речово-технократичній, є найбільш перспективною і адекватною сучасному розвитку людини та суспільства.

За Сорокіним, усі люди у суспільстві вступають у систему со-ціальних відносин під впливом цілого комплексу факторів: несвідомих (рефлекси), біосвідомих (голод, почуття спраги, статевий потяг і т.п.) і соціально свідомих (значення, норми, духовні цінності), які виконують у суспільстві важливі регулятивні функції.

На відміну від випадкових соціально-часових агрегатів (натовп), які характеризуються відсутністю ясних та чітких соціально пролонгованих цілей, тільки розвинене, духовно багате суспільство спроможне продукувати великий спектр значень норм, цінностей, існуючих немовби в середині людини, її «Її», які складають внутрішню «Я-концепцію». Відповідно до цієї ідеальної моделі людина і будує, творить свою різноманітну діяльність. Це є менталітетом кожної особи.

Відповідно до такої багатофакторної моделі у житті людини формується, за Сорокіним, чуттєвий, або раціональний зразок системи культурних цінностей суспільства, які вельми стабільно зберігаються навіть у періоди крутих революційних перетворень у суспільстві. Тобто чуттєві і духовно-культурні утворення мають велику інерційну усталеність і стабільність. Кожна соціальна система, на думку П.Сорокіна, «має власну ментальність, власну систему істини та знань, власну філософію і світогляд, власну релігію і зразок «святості», власне уявлення справедливого й неприйнятного, власні форми витонченої словесності і мистецтва, власні звичаї, закони, кодекс поведінки, власні домінуючі форми соціальних відносин, економічної та політичної організації, нарешті, власний тип особистості з характерним менталітетом і поведінкою».

Таким чином, на зміну речовому технократизму, безумовно, приходить якісно інша орієнтація людини на духовно-гуманні цінності суспільства як головні і визначальні.

5. Вирішення головної проблеми, яка стоїть перед людством, – зміна сцієнтистсько-технократичної парадигми на духовно-гуманістичну, – здебільшого залежить від того, наскільки суспільство зможе позбутися двох крайностей у соціальному управлінні: фаталізму і волюнтаризму в формуванні певного типу цивілізованої особи.

Якщо фаталісти, як правило, абсолютизують роль об’єктивно складних обставин і перетворюють людину, суспільство у «маріонетку» в руках фатальних історичних сил, які визначають долю людини та всього суспільства, то волюнтаризм, навпаки, абсолютизує роль суб’єктивного фактора в історії, перетворюючи людину в абсолютно активну творчу силу, яка створює як себе, так і суспільство. Це – суб’єкт діяльності то у вигляді вольової, «звіролюдини» Ніцше, то у вигляді великого «Я» Фіхте, який створює навколишню природну та соціальну дійсність за своїм світорозумінням.

Логічно зробити висновок, що сцієнтистсько-технократична парадигма людського мислення та діяльності органічно пов’язана саме з фаталізмом, який утверджує покору, пасивність та передумовленість життя людини та суспільства, абсолютну залежність людини від грізних природних, або божественних сил.

Духовно-гуманістична парадигма мислення та діяльності людини, навпаки, ставить людину, її творчу активність у центр свого бачення за принципом: «людина все може, людині все підвладне незалежно від будь-яких об’єктивних історичних обставин».

Слід відзначити, що як фаталістична, так і волюнтаристична концепція є абсолютизацією, крайністю. Кожна з них містить у собі раціональні моменти. Отже, дійсна проблема є не в тому, щоб повністю відкинути технократичну парадигму і затвердити гуманну, а в тому, щоб діалектично «зняти» технократизм, засвоївши його позитивні моменти в новій якості – гуманізмі, тобто вибрати «золоту середину», у якій зосередиться визначення важливості як об’єктивних умов навколишнього світу, так і суб’єктивна активність людини, суспільства в цілому. Ще давньогрецький філософ Парменід справедливо твердив, що «людина – міра усіх речей» і що об’єктивний природний і соціальний світ зобов’язаний бути розглянутий антропологічно, тобто в людському аспекті.

Таким чином, утвердження у всіх діях сучасної людини визначальної ролі духовності, культури і освіченості, принципів і норм альтруїзму, а також ідей блага, благополуччя, справедливості і гуманізму – єдиний розумний шлях розвитку людини і суспільства у ХХІ столітті.

6. І останнє, на що хотілось звернути особливу увагу. Технократичний стиль мислення і діяльності не тільки стихійно перебуває у свідомості і діях пересічних техніків, інженерів, вчених економістів та «практиків», але і в державній еліті суспільства, у свідомості управлінців усіх рівнів. Такі технократичні обставини «панують» у більшості вищих та середніх учбових закладів. Студентам систематично навіюється викладачами-технократами, що природничі, технічні і конкретно-економічні науки обов’язкові для вивчання в першу чергу: це – ваш «хліб» як майбутніх спеціалістів. Що ж до циклу гуманітарних наук (філософії, психології, соціології, культурології, етики, естетики та ін.) – то до них ставлення як до наук «другого ґатунку», які знати не обов’язково, а лише бажано «для душі», задовольнюючи свою загальну допитливість.

З точки зору таких викладачів-технократів науки соціально-гуманітарного циклу не створюють конкретних наукових відкриттів та винаходів. Хибність такого погляду ми показали раніше.

Але таким вузько мислячим технократам треба адресувати в крайньому разі три принципових питання:

1. Чи можливо, щоб будь-яка природнича, технічна, економічна наука конкретно відповіла, що таке «щастя», «нещастя», «благо», «справедливість», «гуманізм», «краса», «любов»? Чи може математично, у формулах та рівняннях висловити ці гуманітарні феномени людини і суспільства? Відповідь ясна: не може. Це – не їх компетенція, а сфера виключно гуманітарного знання.

2. Чи мають життєво важливе значення вказані гуманітарні духовні цінності для кожної конкретної людини і всього суспільства на усіх історичних етапах розвитку? Відповідь на друге питання також ясна: гуманітарно-культурні цінності відіграють важливу роль у житті сучасної людини і суспільства, визначають як соціальний сенс історії, так і перспективи розвитку суспільства.

3. І, врешті решт, третє питання: яку роль і значення мають філософські категорії, поняття і ідеї для конкретних природничих, технічних і економічних наук? На це питання ми відповіли раніше, підкреслюючи, що філософія по відношенню до конкретних наук грає важливу методологічну роль. По-перше, вона є найбільш загальною методою культурної пізнавальної діяльності інженера, вченого, економіста. По-друге, ряд філософських понять і категорій є аксіоматичним підґрунтям, наприклад, математики, фізики, кібернетики, медицини та ін. фундаментальних і прикладних наук. По-третє, ряд гуманітарних наук (філософія, соціологія, психологія та ін.) є фундаментальними основами для створення соціальних програм, формулювання соціальних ідеалів, для визначення історичних орієнтирів розвитку того чи іншого типу суспільства, держави. Чи можливо взагалі розрахувати, утиснути в математичні рівняння і формули, однозначно і суворо визначити, що таке, наприклад, благо, зло, любов, справедливість, сенс життя? І на ці питання є ясна відповідь: гуманітарні, духовно-культурні цінності не є предметом для вивчення природничих, технічних і економічних наук. Вони не можуть бути формалізовані, бо носять оціночний характер. Це – прерогатива гуманітарного знання. Зробимо стислі висновки:- технократична парадигма мислення, напевно, повинна буди змінена духовно-гуманістичною парадигмою з акцентом на духовність, альтруїзм, культуру та освіченість;- гуманістична парадигма включає в себе раціональні елементи технократичної парадигми як засобу для виконання гуманістичних цілей;- співдружність «фізиків» та «ліриків» життєво необхідна людству для успішного вирішення сучасних глобальних проблем-протиріч.

ББК 63.3(0)44

Олександр Кобзар,
кандидат філософських наук,
Донецьке відділення Центру гуманітарної освіти
НАН України

ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРНА ТРАДИЦІЯ І ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ

Вихід України з глобальної суспільної кризи потребує уваги до дослідження колективного несвідомого, ментальних структур. Тради-ційна соціологія вирізняє три головні соціальні інститути, які справляють істотний вплив на економічні, соціально-політичні процеси в суспільстві: рід, владу і власність. Традиційна форма родового життя – родина – морально і фізично деградує внаслідок обвальної руйнації системи духовних і моральних цінностей. Влада не виконує своїх елементарних обов’язків перед своїми громадянами. Більшість членів суспільства стали заручниками несправедливого перерозподілу суспільної власності, накопиченої за роки радянської влади. У такій ситуації багато хто вважає, що треба раніше вирішити економічні, політичні і соціальні питання, а потім звернутись до духовних. Але сьогодні зрозуміло, що потрібно не тільки економічне і соціальне підґрунтя державотворення. Потрібне дослідження духовно-світоглядних основ розвитку країни. Те, що в Україні ще достатньо не задіяні чинники її розвитку, вкрай негативно позначається на самій практиці проведення соціально-економічних реформ. Реформи останнього десятиріччя визначаються сліпим запозиченням чужого (європейського) досвіду або слідуванням (теж сліпим) за подіями в сусідній Росії (наприклад, виборчі компанії, звернення до російських іміджмейкерів і т.н.). Але звернення до чужого досвіду – не вирішення своїх проблем, тому така політика призводить до значних труднощів перехідного періоду в розвитку України, поглиблює кризові явища у суспільстві. Сьогодні не слід зводити духовну діяльність тільки до раціонального, логічного мислення. Настав час для прискіпливого аналізу ментального підгрунтя колективного і індивідуального життя, дослідження впливу архетипів колективного несвідомого на формування певної системи поведінкових, емоційних, психічних та когнітивних установок. Подібні установки (які у французькій історичній школі Анналів отримали назву – автоматизмів поведінки) часто-густо не усвідомлюються (до кінця) суспільством та її членами і, тим не менш, керують діями людей. Ментальні структури, національна психологія не можуть бути зведені до раціонально-свідомого, вони завжди поєднання свідомого і несвідомого, об’єктивного і су-б’єктивного, раціонального і чуттєвого. Неусвідомленими можуть бути не тільки певні риси національного характеру, архетипи колективного несвідомого, але й духовні чинники розвитку тієї чи іншої культури. Вони пов’язані з впливом певної духовно-релігійної традиції. Велику роль відіграє церква-мати (А.Тойнбі).

Не треба вбачати причини всіх негараздів України та інших посткомуністичних країн тільки в недалекому комуністичному минулому. Дійсні причини набагато глибше. Більш того, Жовтнева революція, реальний соціалізм та його кінець – наслідок дії певних ментальних установок, які з’явились після прийняття на Київській Русі візантійської версії християнства. Треба погодитися з А.Тойнбі, який стверджував, що нема «чисто національної історії» і наполягав на тому, що «…історія Палестини часів Ісуса, як і історія платонівської Греції, чинили значно більший вплив на життя англійців вікторіанської епохи, ніж історія Англії часів Єлизавети або Англії часів Альфреда». Візантійське християнство мало як позитивний, так і негативний вплив на українську і російську культурну традицію.

Сучасна людина не уявляє собі того, наскільки її життя детерміноване реальною ментальною, національно-психологічною, але неусвідомленою мотивацією. Для того, щоб зробити мотивацію діяльності людини зрозумілою, треба бачити єдність внутрішніх механізмів розвитку і зовнішніх впливів. У всесвітньо-історичному процесі ми бачимо “естафетність”. Гегель у передмові “Філософії історії” відзначив, що розрив в одній історико-культурній традиції тягне за собою передачу її досягнень іншій. Разом з тим краще вживати поняття “діалог” замість слова “вплив”, тому що взаємодія культур завжди діалогічна. Видатний дослідник культури Ю.Лотман визначив кілька рис діалогу культур. Перша риса – активність передаючого і приймаючого, де домінуючу роль грає перший. Друга риса – вироблення спільної мови спілкування. Цей процес поділяється на етапи. Спочатку спостерігається однобічний потік текстів, які відкладаються в пам’яті приймаючої культури, причому пам’ять на цьому етапі фіксує тексти на чужій, незрозумілій мові. Наступним етапом є опанування чужої мови, правил породження чужих текстів і відтворення за цими правилами нових текстів. Потім – критичний момент: чужа культурна традиція корінним чином трансформується на засадах рідного семіотичного субстрату “приймаючої” культури. Чуже стає своїм, трансформуючись і змінюючи своє обличчя. Діалог культурних традицій може мати багатовікову історію і мати декілька найбільш активних часових центрів взаємодії. До ХІІ ст. Київ-ська культура стала активним ретранслятором візантійської культури. Аналогічна ситуація складається в XIV-XV ст., коли формується концепція “Москва – третій Рим”. Накопичена в результаті діалогу культур енергія входить в культурну традицію України і Росії (наприклад, творчість М.В.Гоголя і т.н.). Нагальна задача сучасного дослідження взаємодїї культурних традицій, не тільки розуміння діалогу високих (письмових) традицій, а, перш за все, розуміння становлення певної психокультури, ментальності під впливом іншої культури. Потребує уточнення і поняття архетипу колективного несвідомого. Достатньо нагадати, що у Юнга архетип – це біолого-генетичне утворення, а не соціально-культурне, яке зберігається у глибинах підсвідомості і є проявом родової пам’яті людини. В культурологічному значенні це поняття треба замінити новим терміном “соціальний архетип”. На наш погляд, соціальний архетип пов’язаний з неусвідомленим досвідом чужої культурної традиції. Якщо вплив візантійської культури на формування російської став визнаним, то формування української культури потребує особливої уваги. Поєднання певного колективного несвідомого (українського чи російського) з чужою культурою породжує різні ментальні структури. Наприклад, широко відома візантійська ортодоксальність в російській традиції пов’язана із ксенофобією. А в українській – з національною індиферентністю. Остання пов’язана і з іншими рисами, які притаманні українській ментальності: традиціоналізм, символізм, патерналізм, суггестія і т.н.

Візантійська культура відзначається рідкісною традиційністю. Істина обов’язково пов’язана з минулим і не може бути новою, знайденою. Це породжує певну психокультуру, в якій важливу роль відіграє псевдокомунікація. В процесі нормальної комунікації є комунікатор і реципієнт, між якими і відбувається діалог, обмін інформацією. В процесі псевдокомунікації передається інформація, яка не має сигнального значення, іншими словами, ця інформація не містить для реципієнта нічого значущого, а це вже не інформація, а порожній потік слів або інших невербальних символів. Виступи партійних лідерів і чиновників на з’їздах та пленумах, особливо за часів Брежнєва та Черненка, слугують найдовершенішим зразком цього явища. Це явище стосується не тільки партійного загалу, а визначає всі сфери суспільного життя. Таким чином, і наукова діяльність (перш за все гуманітарна) носить символічно-ритуальний характер, вона можлива в певних межах і тільки з дозволу верхів. Інфантилізм, властивий інтелектуальній меншості, поширюється на всі верстви і прошарки суспільства. І великий чиновник і пересічна людина не звикли до повсякденного вирішення проблем. Тільки коли складається ситуація, подібна до стресової, з’являється намагання керувати перебігом подій. Людина поступово звикає до того, що її інтелект найінтенсивніше працює тоді, коли “справи кепські”, коли “приперло до стінки”. Таку форму інтелектуальної активності, стимулом якої виступає афект у переживанні ситуації, можна назвати афективним інтелектом. Останній працює перш за все у “точках екстремуму”, але там, де необхідна рутинна повсякденна праця, спокійний тверезий вибір – він є непродуктивним. Подібний тип мислення – результат впливу колективного несвідомого, візантійських культурних традицій, радянського тоталітарного режиму, але таке мислення передбачає тоталітарний режим. Лише тоталітаризм з його суперпотужним терористичним апаратом був спроможний вичавити з афективного інтелекту хоча б дещицю терпимості до рутинної праці. Сталінський терор був цілеспрямованою, небачено жорстокою політикою, яка була здатна пробудити слов’янина від містичного сну і зрушити з місця пасивну домашню дитину слов’янського менталітету. В цьому відношенні можна казати про радикальну відмінність візантійського і фаустівсько-латинського психотипів. Треба відзначити, що візантійська культурна традиція має дуже довгу історію, у якій, залежно від історичного періоду, домінують західні чи східні ментальні впливи. На початку свого існування (IV-VI ст.) Візантія не втрачала зв’язку з грецькою і римською традиціями. Зовсім іншу картину бачимо в останні сторіччя існування Візантії (XI-XV ст.). Остаточно формується ортодоксально-релігійна ідеологія, де важливе місце займає ксенофобія (антилатинізм, перш за все), догматизм, тиск містичного ірраціоналізму. В літературі складається достатньо висока оцінка культури Візантії, яка поєднує античну традицію і християнську віру. Але від античності залишається лише яскрава обгортка, шедеври матеріальної і духовної культури стають предметом ритуального поклоніння, не мають розвитку. Взагалі візантійська культура цього часу має суперечливий характер (відношення християнства і античної філософії – лише один з прикладів). Видатний дослідник візантійської культури С.С.Аверінцев відзначив “…драматичне співіснування радісної надії і пронизливого страху, який складає емоціональний фон візантійських проповідей та гімнів…”.

Латинська традиція теж формується не зразу, але згодом ми бачимо утворення зовсім іншої культури. Для того щоб проілюструвати її протилежну спрямованість, можна скористатись характеристикою В.Яніва з його праці “Психологічні основи окциденталізму”. Серед рис фаустівсько-латинського психотипу В.Янів виділяє такі: воля до влади, реалізм (інтелектуалізм), догматизм, трансценденталізм, індивідуалізм, ідеал гармонії. Важливою рисою такої традиції є її активний ігровий, діяльний, емоційний характер. Католицизм у середньовіччі намагається відтворити спосіб життя згідно з новим Заповітом. Для цього активно використовуються містеріальні (А.Ф.Лосєв) елементи. Священне діяння є добре керованим процесом, який містить у собі елементи штучної раціональності. Звернення до своєрідної “театральної гри” занурює суб’єкта в живу реальність, у боротьбу за християнські цінності. “Містеріальність” дає змогу збереження активно-емоціонального відношення до Святого письма, формує західноєвропейську культуру як культуру форми, структури (М.Мамардашвілі).

Для візантійської традиції церковне дійство – своєрідний спосіб утечі від реальності. Головним тут є літера, слово, а не активна діяльність, тому дуже важливу роль відіграє ритуал, зовнішній бік віри. Православ’я не вимагає, на відміну від іудаїзму і католицизму, активного поєднання переконань і способу життя. Особливу роль в становленні принципу людського активізму, особистої відповідальності перед Богом відіграє епоха Відродження і протестантизм. Прикладом нової цінносно-світоглядної орієнтації став М.Лютер. Він ніколи не бачив себе відповідальним перед іншими або за інших. Лютер був відповідальним тільки перед собою або за своє сприймання Бога. Радикали Реформації наполягали на тому, що справжнє християнство полягає у внутрішньому світі людини, у свідомості кожного християнина взятого окремо. Протестантські діячі трансформували ненависть до корупції католицької церкви в заперечення головних інститутів цієї церкви, тому що вони знаходяться поза межами внутрішнього світу людини, поза межами індивідуального контролю. Лютер і його прибічники відкидають церкву як посередника між людиною і Богом. Таким чином утверджується принцип суб’єктивності, згідно з яким індивід є кінцевою реальністю, кінцевою інстанцією детермінації дійсності. Протестантська етика ще раз підкреслює відмінність менталітету, який формується у латинській і православній традиції. Безумовно, що українська національна психологія формується не тільки під впливом православно-візантійської культурної традиції, але менталітет народу – це органічна єдність свідомого і несвідомого, об’єктивного і суб’єктивного. Візантійська традиція і до сьогодні є дуже важливим (хоча і не усвідомленим) чинником національної психології.

Література

1. А.Дж.Тойнбі. Цивилизация перед судом истории. С.-П., 1995, с.22.
2. С.С.Аверинцев. Поэтика ранней византийской литературы. М., 1977, с.76.
3. В.Янів. Психологічні основи акциденталізму. Мюнхен, 1996, с.26-28.

ББК 87.631

Лідія АЛЬОХІНА,
кандидат філософських наук, професор Донецької
державної академії управління

ІСТИНА, ДОБРО І КРАСА В УПРАВЛІНСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ. НОВА ДУХОВНО-КУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА

Управлінська діяльність як науково-практична проблема вимагає всебічного філософського аналізу, що передбачає пошук загальних теоретичних основ, які властиві економічній, науково-технічній, політичній і духовно-культурній сфері суспільного життя.

Управління необхідне передусім для забезпечення життєвої стійкості суспільства і спрямоване на оптимізацію системи людських відносин. Виходячи з цього, соціальне управління потрібно розглядати як одну з найважливіших функцій організованої системи, що забезпечує упорядкування, гармонізацію і збереження її якісної своєрідності.

Управління як особливий вид діяльності – це своєрідний історично зумовлений спосіб та інструмент впливу на відносини людей, що складаються в процесі матеріального і духовного виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно здійснюється через організацію і створення необхідних умов для діяльності людей у виробничій сфері, в сфері побутово-духовного розвитку суспільства загалом і його впорядкованого ставлення до природного середовища.

Філософський аналіз етично-естетичних основ у соціальному управлінні необхідно провадити з урахуванням конкретних історично зумовлених форм теоретичного та духовно-практичного буття людини і суспільства.

Управління людьми, ідеями, соціальними процесами і речами спрямоване на задоволення різноманітних потреб та інтересів людей і тому носить гуманістичний характер, включає етичний і естетичний аспекти в систему свого способу вияву і функціонування.

В системі «суб’єкт-об’єкт» управління абстрактно-філософські, моральні та естетичні принципи і категорії, такі як добро, зло, свобода, совість, обов’язок, милосердя, відповідальність, прекрасне, комічне, трагічне, низьке і піднесене, наповнюються конкретним змістом, виступаючи як етично-естетичні якості суб’єкта управління, коли, наприклад, «моральність є ідея свободи як живе добро, як поняття свободи, що стало наявним світом і природою самосвідомості і практичної дії» (Гегель).

Кожний конкретно-історичний тип правління встановлює соціально-історичні координати різних моральних дій, але при всій рухливості домінантою суб’єкта управління повинні бути захист інтересів і потреб людини, захист прав особистості, її свободи. Суб’єкт управління має більше можливостей для реалізації свободи в порівнянні з об’єктом управління. Але ця суб’єктивна воля повинна бути органічно пов’язана з етичним почуттям відповідальності й обов’язку, з обов’язками по відношенню до об’єкта управління (останнє контролюється законом).

Історія людського співтовариства знає такі періоди, коли йде особливо активний пошук нового способу мислення, формування нової парадигми самосвідомості, дії і, відповідно, управління в різних сферах суспільства. Це прагнення до довершеного управління державою відмічене ще в працях давньогрецького філософа Платона.

Досконалість є естетичною категорією і виражає поняття прекрасного як вищої естетичної цінності. Сприйняття прекрасного в різних сферах духовно-практичного буття спричиняє стан радості, почуття свободи, безкорисливої любові, стан творчої активності.

Прекрасне співвідноситься з іншими цінностями – утилітарними і пізнавальними (істина і помилка, істинні і помилкові ідеали, співвідношення теорії і практики), а також з етичними (добро, справедливість, любов, честь, совість, свобода та ін.). Об’єктивною основою прекрасного як довершеного є наявність порядку, гармонії, повного розвитку форми та її відповідність змісту, вияв структурності і системності.

Сприйняття прекрасного викликає психологічне почуття комфортності, життєвої стійкості, свободи, які досягнуті людиною в природному і соціальному світі. Тому прагнення до довершеного управління неминуче включає в себе використання естетичного чинника, органічно сполученого з етичним змістом, і всіх елементів системи суб’єктів, що виявляються в розробці, і об’єктів управління.

Управління повинно здійснюватися компетентно, професійно; тільки за цих умов суб’єкт управління володіє істиною, знає предмет управління, керується ідеєю, чітко окресленою суспільним ідеалом. Професійне знання повинно поєднуватися з широким знанням тієї галузі, якою управляє суб’єкт. Спеціальні знання повинні входити в зв’язок з іншими, гуманітарними знаннями, інакше неминуча небезпека технократичного способу управління, який скерований лише на спе-ціальну, обмежену сферу соціально-психологічних інтересів особистості, громади, а етичні, естетичні інтереси не завжди беруться до уваги як основні принципи і орієнтири соціального управління. І, навпаки, тільки за умов взаємопроникнення професійних, філософських, етичних, естетичних знань може здійснюватися гармонізація суб’єкта і об’єкта управління, в систему яких органічно входять етично-естетичні основи: істина, добро і краса. Саме при такому підході можливий правильний, впорядкований і здебільшого справедливий вибір пріоритетів в управлінні.

Оскільки соціальне управління реалізується через владні структури, універсальні етичні категорії «добро», «зло», «егоїзм» і «альтруїзм» наповнюються конкретним змістом в режимі влади, в характері вибору цілей і засобів, у прийнятті тих або інших рішень. Особистісні етичні і естетичні якості керівника мають великий вплив на якісні характеристики елементів по вертикалі і горизонталі всієї соціальної структури суспільства. Цим створюється «загальний фон» етичного клімату суспільної системи: відповідальності або вседозволеності, оптимізму або песимізму, формуються відповідні орієнтири особистості.

Таким чином, без етично-естетичних принципів, без істинної інформації і наукової теорії управління суспільством неефективне і безперспективне. Сучасне управління повинно прагнути до створення красивої, довершеної організації суспільного життя, тобто красивого гуманного суспільства, гармонійної системи управління.

Розглядаючи проблему співвідношення істини, добра і краси в теорії пізнання в контексті соціального управління, потрібно мати на увазі досить багату філософську традицію різного розв’язання цієї проблеми, яка бере свій початок в давньогрецькій філософії Сократа, Платона і Аристотеля, продовжує розглядатися в філософії картезіанства, Ф.Бекона, Фіхте, Шеллінга, Канта, Гегеля, суб’єктивного ідеаліста Дж.Берклі, махістів, емпіріокритиків, а також у позитивістській філософії, в американських прагматичних теоріях Джемса і Дьюї, в сучасній філософії екзистенціалізму і “технологічного детермінізму» У.Ростоу, Дж.Гелбрейта, Д.Белла.

Підсумовуючи позитивні моменти і раціональні ідеї вказаних теорій, можна зробити такі гносеологічні висновки, що мають важливе методологічне значення для теорії і практики соціального управління.

1. Принципово важливо в теорії пізнання правильно вирішити проблему суб’єктно-об’єктного відношення, тобто визнавати або відкидати об’єктивне існування зовнішнього світу, природної і соціальної дійсності і можливість або неможливість пізнання цього зовнішнього світу людиною. Іншими словами, досить чітко стояло і стоїть питання: яке співвідношення і ступінь адекватності відображення людиною світу у вигляді образу світу, що виникає у її свідомості, і самого реального світу, буття?

Слід констатувати, що, вирішуючи це основне філософське питання, матеріалісти і об’єктивні ідеалісти найрізноманітніших шкіл і напрямів, по-перше, визнавали об’єктивне існування природного і со-ціального буття і, по-друге, з тією чи іншою часткою скептицизму ви-знавали відповідність образу світу самому реальному світу.

Лише суб’єктивні ідеалісти вважали і вважають головним і чи не єдиним чинником творчу уяву, безмежну необмежену свідомість одного великого «Я».

Цілком очевидно, що те або інше рішення суб’єктно-об’єктного відношення веде до корінних змін самого світогляду людини, визначає відносини, спосіб і методи життєдіяльності, її свідомість і самосвідомість.

Природно, визнання людиною-керівником об’єктивного світу з його системністю, сукупністю властивостей і якостей, з його закономірностями функціонування і розвитку ставить чіткі кордони, визначаючи мотиви управлінської діяльності, дозволяє управлінцю позбутися як волюнтаризму, так і суб’єктивізму в соціальному управлінні.

2. Нерозривно з визнанням об’єктивного світу пов’язане й інше кардинальне питання: а що ми можемо сказати про об’єктивний світ, крім тих уявлень (наукових, філософських, художніх, міфічних, релігійних та ін.), якими ми володіємо в даний момент, на даному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства? І ще конкретніше: що ми можемо сказати про те, чого не знаємо, не пізнали, що лежить «за порогом» нашої свідомості? Єдине те, що воно реально існує. І.Кант назвав непізнані сутності «річчю в собі», а англійський філософ і теолог Дж. Берклі проголосив: «Без суб’єкта немає об’єкта», «існувати значить бути сприйнятим». І справа не в тому, що В.І.Ленін критикував Канта і Берклі за агностицизм і соліпсизм. Суть питання значно глибша і принциповіша: історія розвитку суспільства, виробництва і науки свідчить, що в той або інший історичний момент людина і людство володіє певним ідеалізованим уявленням про світ і за межі цих ідеальних уявлень-образів у принципі вийти не може.

Інакше кажучи, проблема інтерпретації, розуміння набуває ключового і визначального значення в теорії пізнання.

Ми постійно судимо про світ, виражаючи певну парадигмальну його побудову. Бо, як влучно помітив Гегель, «закони не написані на небі», ми їх пишемо і читаємо самі.

Отже, будь-яка істина є, по-перше, суб’єктивний образ об’єктивного світу. По-друге, це – абстрактно-логічна конструкція, створена людиною для зручності розуміння, в якій фіксуються знання людини і людства, і, по-третє, цей образ може відповідати або не відповідати самому реальному світу. Не можна забувати мудре висловлення дав-ньогрецького філософа Демокрита, який у своїй теорії пізнання зазначав, що природа сама по собі без’якісна, безколірна і безобразна; певними якостями кольору, запаху, смаку, краси наділяє її сама людина своїми почуттями, настроями, емоціями і свідомістю. Це саме людські уявлення і образи.

Звідси випливає, що в істині є велика частка конвенціальності, угоди між людьми називати і визначати певні явища, події і речі певним знаковим, словесним та ін. чином (теорія конвенціалізму).

Нарешті, істина повинна володіти двома важливими властивостями: логічною несуперечністю і практичною підтвержуваністю тих або інших соціальних та ін. форм, програм, моделей, які мають ключове значення в підвищенні ефективності управлінської діяльності різного рівня і сфер діяльності.

3. Проблема адекватності відображення об’єктивного світу в свідомості людини і суспільства, проблема відповідності і подібності образу світу самому реальному світу завжди перебувала в центрі уваги багатьох філософів і вчених, починаючи з античності і закінчуючи сучас-ністю. У зв’язку з цим є важливим чітке визначення фальсифікуючих чинників, які спотворюють образ світу в свідомості людини. Творець індуктивного методу в теорії пізнання англійський філософ Ф. Бекон у своєму творі «Новий органон» виділив такі типи фальсифікаторів, які він назвав «ідолами» і які взагалі властиві кожній людині, будучи її універсальними родовими особливостями: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру». Саме ці «ідоли» і роблять образ природного і соціального світу суб’єктивним, залежним від властивостей і якостей тієї або іншої особистості. Вони носять класично універсальний характер і притаманні кожній людині.

Ідоли роду імпліцитно властиві кожному і характеризують специфіку і «механізм» роботи органів почуттів людини, тип її нервової діяльності (сангвінік, холерик, меланхолік, флегматик), а також дозволяючу здатність і діапазон дії зору, дотику, нюху і слуху людини. До фальсифікуючих чинників цього класу належать також логічний, вибірково-доцільний характер людського пізнання, специфічність почуттів, настроїв та емоцій людини. Сукупність цих «родових» чинників ґрунтовно коригує відтворення людиною об’єктивного світу, робить його суб’єк-тивним.

Ідоли печери відбивають професійну спрямованість суб’єкта пізнання, постійне коло його діяльності і той набір стереотипів, в рамках яких і здійснюється його трудова діяльність: він або шахтар, або металург, або фізик, або хімік, або політик, або вчитель, або поет. Ця професійна орієнтація за допомогою відповідної «понятійної мережі» накладається людиною на будь-який об’єкт пізнання і усвідомлюється у відповідних поняттях, категоріях і думках. Ще французький філософ К.А.Гельвецій наводив у зв’язку з дією такого «ідола» характерний анекдот: дві людини, священик і пані вирішили подивитися через підзорну трубу на Місяць. Спочатку подивилася пані, і вигукнула: «Отче, я ясно бачу дві фігури, що схилилися одна до одної. Це, певно, коханець і коханка!» Подивившись в підзорну трубу, священик, у свою чергу, вигукнув: «Даруйте, пані, які ж це коханець і коханка? Це – просто дві соборні дзвіниці!” Як кажуть, кожний бачить своє, хоч і дивиться на один і той же об’єкт пізнання у відповідності зі своєю професійною орієнтацією. Ми пізнаємо одні і ті ж об’єкти, але розуміємо їх по-різному. Як говорив письменник М.Шолохов, «у кожного свій шлях і своя борозна».

Безсумнівно, професійна управлінська праця накладає на об’єкт пізнання свій незгладимий відбиток, істотно коригуючи розуміння та інтерпретацію об’єкта, що осягається, суб’єктивує його у відповідних поняттях і категоріях.

Ідоли ринку характеризують суб’єкт пізнання з точки зору тих потреб і інтересів, якими керується кожна людина в процесі свого життя, обмінюючись з іншими «на ринку» продуктів матеріального і духовного виробництва. Людина в процесі пізнання має на увазі ту користь, яку принесе їй пізнання з точки зору свого результату. Таке розуміння процесу пізнання особливо характерне для англійської і американської позитивістської філософії Джемса, Дьюї, Шіллера та ін., яка керується своєрідним постулатом «істинне те, що корисне». З точки зору Джемса «пізнання є успішне передбачення майбутнього досвіду” (Т. І. Хилл. Современные теории познания – М.: Прогресс, 1965).

Оперуючи поняттями в безпосередньому досвіді як інструментами організації, людина в процесі пізнання створює умови для успішності цього досвіду, причому для Джемса концептуальність самих понять не грає істотної ролі. У пізнанні всі засоби добрі для досягнення поставленої мети «…віра в Бога, – пише Хілл, – сприяє появі на світ божественних якостей – справедливості і милосердя, на які направлена ця віра, і які без неї були б розвинені набагато менше. Так само уявлення людини про добро і зло впливають на вигляд світу. Якщо, вважаючи світ поганим, людина здійснює самогубство, вона сприяє погіршенню світу… Бувають випадки, коли віра сама створює собі підтвердження. Вірте – і ви будете праві, бо ви врятуєтеся; сумнівайтеся – і ви також будете праві, бо ви загинете» ( Там же, с.286.).

Звичайно, спрямованість науки на практику, на потреби та інтереси людей суспільства не негативне, а суто позитивне явище, яке являє собою універсальну якість суб’єкта, що пізнає. Керівник будь-якого рангу і рівня повинен керуватися в своїй діяльності особистими і суспільними потребами та інтересами, якщо він справді прагне підвищити ефективність управління, зробити його необхідним і корисним. Саме тому наше пізнання повинно коригуватися через призму прагматичності, враховуючи в своєму змісті цю постійну «земну мету».

Ідоли театру. У пізнанні, як і в процесі життєдіяльності, людина перебуває у безлічі найрізноманітніших рольових ситуацій; останні в значній мірі зумовлюють спрямованість, об’єкт, характер пізнання і його кінцеві результати. На значення рольових ситуацій звернули увагу представники одного з напрямів сучасної американської філософії – біхевіоризму (від англійського behaviour – поведінка). У залежності від конкретної ситуації, конкретних умов і конкретних цілей суб’єкта, що пізнає, визначається в чималій мірі саме «поле» пізнання, основні орієнтири і пріоритети дослідження, тобто суб’єктом вибираються певні сторони, аспекти і грані об’єкта, що пізнається. Соціальне управління в чималій мірі схильне до такої реконструкції пізнавального поля при визначенні програм, моделей, процедур і засобів управління тією або іншою орга-нізацією. На процес пізнання суттєво впливає соціокультурний комплекс особистості, його внутрішня «Я-концепція», ідеали, духовні цінності, сам рівень культурної компетентності людини. Саме система духовних цінностей особистості має великий вплив на вибір об’єктів пізнання, на самі результати пізнання і на їх практичне застосування.

Докладно проаналізувавши суб’єктивні моменти, які впливають на процес пізнання і досягнення істини, можна було б виділити такі основні характеристики істини:

– істина – це суб’єктивний образ об’єктивного світу;

– істина – це підтвердження практикою і відтворюване людиною функціонування природного або соціального об’єкта;

– істина – це інтерпретація, тлумачення і розуміння суб’єктом пізнання тих чи інших речей, явищ і процесів об’єктивного світу; вона має відносний і співвідносний характер;

– істина – це угода, конвенція між суб’єктами пізнання, які “домовилися” вважати ту або іншу річ, явище, або процес саме таким, а не іншим;

– істина – це те, що корисне, що несе людині благо, задовольняє її різноманітні потреби та інтереси, тому ідея блага, як мета, лежить в основі пізнавальної діяльності людини, тобто істина прагматична.

Істина завжди досягається і усвідомлюється в контексті соціокультурного комплексу суб’єкта, “вірно служить” не тільки особистим, але й громадським потребам та інтересам конкретного історичного сус-пільства. Іншими словами, істина завжди “вбудована” в соціокультурну парадигму тієї чи іншої реальності, в її світосприйняття та світорозуміння. “Остаточна мета істини в тому, щоб бути і володіти дійсністю в ідеальній формі”. “Дійсність виходить за межі матеріального, – пише Хілл, – і для розуміння її потрібна метафізична перспектива, яка б забезпечувала саме громадське життя, мистецтво, мораль і релігію так само, як фізичні і біологічні науки”.

Управління повинно здійснюватися компетентно, професійно – лише за цієї умови суб’єкт управління володіє істиною, знає предмет управління, керується ідеєю, яка чітко визначена суспільним ідеалом.

Професійне знання повинно поєднуватися з широким знанням тієї ділянки, якою керує суб’єкт. Соціальні знання повинні поєднуватися з іншими, гуманітарними знаннями, інакше виникне небезпека технократичного способу управління, яке має своїм предметом спеціальну обмежену сферу. Також необхідно враховувати соціально-психологічні інтереси особистості, суспільства – у тому числі моральнісні, естетичні, які зараз далеко не завжди беруться до уваги як основні принципи та орієнтири соціального управління. І, навпаки, при синкретичній єдності, взаємопроникненні професійних, філософських, естетичних знань може здійснюватися гармонізація суб’єкта і об’єкта управління, в систему якого органічно входять моральнісно-естетичні основи істини, добра та краси.

ЛІтература

1. Т.И.Хилл. Современные теории познания. – М.: Прогресс, 1965.
2. Философский энциклопедический словарь.-М.,1983.
3.Платон. Сочинения в трех томах, т.1.-М., 1968.
4.Философская энциклопедия. – М., 1962, т.2.
5.Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.
6.Бэкон Ф. Сочинения в двух томах, т.1,2. – М.,1971, 1972.
7.Алехин В.В.Философия управления,-Донецк, 1998.
8. Алехин В.В., Бурега В.В.,Алехина Л.В. История философии (учебное пособие) – Донецк, 1997.

ББК 87.3(0)416

Валентина Соболь,
доктор філологічних наук,
професор Варшавського університету

ІСТОРІОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС “ПРОГЛАСА” КОСТЯНТИНА ФІЛОСОФА

Передумовою появи перших філософських творів у Стародавній Греції та Римі науковці вважають недифиренційованість образного та абстрактного мислення, що само по собі є властивістю ранніх ступенів свідомості. Як найраніші твори, в яких, за висловом дослідниці філософської лірики¹ , поезія є мовби “заручена” з філософією, розглядаються поеми “Теогонія” Гесіода, “Про природу” Ксенофана, “Про природу” Парменіда, “Про природу” та “Очищення” Емпедокла. Філософами-поетами увійшли в історію древньогрецької літератури²  такі поети , як Фалес, Ксенофон, Солон, Парменід, Емпедокл.

Одним із перших філософських творів на слов’янській ниві став “Проглас” Костянтина Філософа, або ж Костянтина Солунського чи святого Кирила, як іще називають творця слов’янських азбук глаголиці та кирилиці. Великий апостол слов’ян створив передмову, або ж “Проглас” до святого Євангелія із відчуттям надзвичайної події, що нею стало прилучення слов’янських народів до Святого Письма, а отже й до світової цивілізації. Упродовж 863-867 років Костянтин Філософ переклав текст чотирьох євангелистів для слов’ян їх мовою, а вже потім супроводив свій переклад передмовою, або ж “Прогласом”. Фактично аж у 1858 році відкрив Олександр Гільфердінг існування тексту “Прогласу”, опублікувавши пам’ятку в московському часописі “Русская беседа” із власною передмовою. “В Печі, інакше Іпеку, – писав О.Гільфердінг, – де давно була столиця сербських патріархів і де й досі заховалася їх стара палата, знайшов я пергаменове Євангеліє, писане сербським уставом ХIII в. Сей рукопис важний особливо тим, що текст чотирьох євангелистів у нім попереджений “Словом блаженнаго учителя нашого Константина Філософа”. Се “Слово”, як показує його зміст, – то передмова, яку безсмертний основатель слов’янського письменства і слов’янської просвіти поклав на переді своєї великої праці, перекладу Євангелія. В титулі “Слова” вчитель слов’янський названий тільки його світським іменем; нема додатку, який звичайно стрічається в житіях: “Константин Філософ рекомий Кирил”. Се показує, що “Слово” вчителя було внесене в рукопис Євангелія перед його подорожжю до Риму, де він у р. 869 прийняв схиму і разом із нею ім’я Кирила. Чи оригінальний рукопис Кирилового часу, чи, може, лише відпис з нього дістався до Сербії в кінці ХІІ або на початку ХІІІ в., де Степан Неманя і його син св. Сава, бажаючи просвітити свою ще напівпоганську вітчизну, збагачували її книжковим скарбами, які вивозили з афонських монастирів та з Болгарії. З того первісного рукопису зроблено правдоподібно в тім самім часі відпис, який дійшов до нас і в якім первісний Кирилів правопис перемінено на той, що тоді усталився у Сербії відповідно до тамошнього народного виговору.³ 

Ані унікальна пам’ятка, ані передмова її відкривача і першого дослідника не залишилися поза увагою Івана Франка. І.Франко стояв на тій позиції, що “Проглас” написаний не віршами, а поетичною прозою. Але ж поетична проза, – розгортає цю думку Д.Павличко, – це так само поезія, якщо духом поезії вважати не формальні, а метафоричні прикметності⁴ , наполягаючи на тому, що в такій важливій справі як переспів геніального твору давнини, до того ж дивовижно співзвучного нам сьогодні, головну роль має відігравати не ритм і розмір, а зміст. Скориставшись Франковою реконструкцією оригіналу “Прогласу”, текстом пам’ятки, а також її болгарським перекладом, а ще – переспівом Вільяна Турчани, Дмитро Павличко, “єдиний раз у житті не послухавшись свого великого вчителя”, переспівав віршованою мовою видатний філософський твір – твір, який таки дійсно робить євангельську істину близькою кожній людині, незалежно (має рацію Д.Павличко) “навіть від її релігійних чи антирелігійних поглядів.”

Відтворення тексту “Прогласу” українською мовою, здійснене фактично вперше, уводить пам’ятку в контекст української літератури загалом, філософської поезії зокрема. Але ж і до появи такого переспіву, вже бодай із написанням розвідки Івана Франка, а ще раніше – праць О.Гільфердінга, І.Срезневського, О.Соболевського, ідеї пам’ятки мали б екстраполюватися на ґрунт літератури Київської Русі, в якій активно формувались основи філософського мислення, вибудовуючись у своєрідну систему уже в найранішій урочистій проповіді (передусім – “Слово про Закон і Благодать” Іларіона), до якої за духом близький “Проглас”. Нашу увагу привертають в першу чергу моменти спільності та засоби суто художньої їх реалізації. Щодо відмінностей , то дослідники⁵  відзначають їх доволі абстрактно: у болгарських проповідників дуже сильним є конфесійний зв’язок, їх проповіді більше відповідають завданням християнського просвітництва – катехітичним, екзегетичним, догматичним, моральним, ніж будь-яким іншим. Натомість, як твердить Ю.Бєгунов, у давньоруських проповідників відчутним є інший зв’язок – зв’язок із політичним життям Руської землі, з її насущними нуждами та стремліннями.

У нашій розвідці ітиметься не стільки про відмінності у проповідях давньоболгарських і давньоруських проповідників, а швидше про генетичну їх спорідненість, яку спробуємо простежити, окресливши бодай у найвиразніших рисах з допомогою постановки такого геніального твору, як “Проглас” Костянтина Філософа в контекст давньоукраїнської літератури. Проблема генетичної спорідненості в сучасній науці сьогодні вирішена в той спосіб, що, на думку дослідників, майже вся давньоболгарська ораторська література була включена до складу ораторської прози Київскої Русі.⁶  Зазначимо, однак, що ми не маємо абсолютних свідчень про включення саме “Прогласу”, а отже і безпосередній його вплив на літературу Київської Русі, але достеменно знаємо, що давньоруська література мала в своєму складі не лише твори, перекладені з грецької мови та оригінальні старокиївські пам’ятки, а й оригінальні болгарські. Не виключено, отже, що “Проглас” був знаним принаймні в освічених елітарних колах старокиївських книжників.

У контексті староболгарської літератури, зокрема в піджанрі урочистого красномовства, “Проглас” посідає особливе місце. Уже бодай тому, що не вписується в домінанту: як зазначає Ю.Бєгунов, у зазначеній царині переважали “слова” на богородичні свята, а також похвали на честь старо- і новозаповітних святих.⁷  У цьому контексті “Проглас” є глибшим і всеоб’ємнішим, бо ж славить не лише Святе Письмо, як то може видатися на перший погляд. “Проглас” є потужним рушієм ідеї просвітництва, виголошеної ще на зорі слов’янської цивілізації великим слов’янським просвітителем, ідеї, донесеної у вишуканій формі, із викорисанням тих універсальних засобів, які дивної краси квітами проростуть насамперед в Іларіоновому “Слові про Закон і Благодать”. Тут і риторичні запитання, і звертання, і характеристичні порівняння, і апострофа, і деякі стилістичні фігури (такі, наприклад, як ізосинтаксизм, ізоколон та парехезіс). Тропи та стилістичні фігури, як пізніше і в “Слові про Закон і Благодать”, чергуються із опорними змістовими моментами, в яких не просто окреслено мету передмови, а виголошено історичну роль християнства і, власне, накреслено майбутню долю народів, які прилучаються до нього:

Ось передмова до Святого Євангелія.

Як це було ознаймлено пророками,
Христос прийшов народи згуртувати,
тому що він є світло всьому світові.
Це в сьомому тисячолітті сталося.
Сліпим обіцяно, що стануть зрячими,
глухим – що мають вчути Слово писане,
бо ж людям треба пізнавати Господа.
Тож, всі слов’яни, вчуйте Слово Боже,
дар милосердя й ласки щонайвищої,
дар правди, правоти і справедливости,
дар незнищенний, що повік світитиме
тим душам, що його приймуть із вдячністю (7).

Уже в третьому і четвертому рядках твору яскраво окреслюється образ світла, виразно постає причинно- наслідковий зв’язок: “Христос прийшов народи згуртувати, тому що він є світло всьому світові”. Насправді ж образ світла є багатозначеннєвий. Так, наприклад, за словником В.Копалінського він символізує вічність, дух, безтілесність, нематеріальність, життя, минувшину, щастя, хвалу, Бога, Христуса, небо, святість, об’явлення, моральність, сім чеснот, чистоту, духовне життя, доброчинність, добробут, духовну радість, веселість, оптимізм; чоловічу позитивну основу, еволюцію, інтелект, знання, творчу потугу, мудрість; Схід, літо, білизну (синтез барв); див. також Лампа, Ліхтар, Вогонь, Смолоскип, Сонце, Свічка.⁸  Далі в тексті “Прогласу” символічна опозиція “світло-темрява” стає стрижнем образної системи твору, причому відразу намічається чітка конкретизація, своєрідна еволюція від полісемантики до увиразнення паралелі світло-слово. Саме в такому контексті сприймаємо образ світла в Євангелії від Івана, де слово ідентифікується зі світлом: “1.Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. 2.Воно в Бога було споконвіку. 3. Усе через нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. 4. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. 5. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його “.⁹ 

Зіставимо, як вибудовується ця паралель у “Прогласі”. Костянтин Філософ апелює до вчення не одного, а всіх чотирьох євангелістів, ніби помножуючи в такий спосіб вагу заповіданої мудрості:

Матвій, Марко, Лука, Іван премудрістю
навчають всіх людей, ось так говорячи:
всі, хто жадає власні душі бачити
прекрасними, хто прагне жити в радощах,
від себе темнощі гріха відпудити,
гнилизні цього світу не піддатися
життя в раю для себе забезпечити
і мук в пекельному вогні уникнути,
прислухайтеся до свойого розуму!
Почуйте ж бо, народи всі слов’янщини,
Почуйте Слово, Богом вам надіслане,
Слово, що голод людських душ вгамовує,
Слово, що зміцнює серця і розуми,
Слово, що нам дає пізнати Господа (8).

Варто порівняти цей уривок переспіву із реконструкцією цього твору старослов’янського письменства, яку здійснив свого часу ще О.Соболевський і яку наводить у своїй статті про “Проглас” – “Прогласиє святаго Євангелия” – Іван Франко.

22. Слышите нынЬ отъ своего ума
23. Слышите убо, словЬньсти народи,
24. Слышите слово, отъ Бога бо прииде,
25. Слово же кръмя чловЬчьскыя душя
26. Слово же крЬпя сръдьце (же) и умъ,
27. Слово се убо готови Бога знати.^1 0

Порівняльний аналіз переконує в тому, що витримавши повну відповідність близькій до оригінального тексту реконструкції, Дмитро Павличко водночас увиразнив момент динамічного розростання полісемантики образу Слова. Контроверсійна опозиція “світло – темрява” залишається при цьому сталою. Саме ця символічна пара “світло – темрява” вносить сильний струмінь абстрактності. Семантичне гроно головного образу тримається магнетичною паралеллю:

Так, як без світла не буває радости
для ока, що жадає світ побачити,
бо ж все прекрасне є назавжди видиме,
так і душа, не знаючи писемности,
не відає про суть Закону Божого…

Далі ж – і це є феноменальна особливість “Прогласу” – ставиться знак рівності між “Законом Божим” і “законом книжним, всуціль духовним,” в якому Божий рай нам об’являється” (С.8).

Цей унікальний твір суттєво коригує систему наших знань про основні одиниці художності найдавнішого періоду в слов’янському красному письменстві. У “Прогласі” вибудована досить складана символічно – наочна, символічно-предметна парадигма: ключові поняття є глибоко символічними, але їх пояснення набуває конкретики, заземленості у найпереконливішій і при цьому найдоступнішій для найширшого загалу градації:

Чи слух, котрий не чує громів гуркоту,
стоятиме в боязні перед Господом?
Чи нюх, котрий не чує з квітки запаху,
збагнути може тайну чуда Божого?
Уста, котрі не відчувають смакощів,
людину роблять начебто камінною.
Ще гірше од людини кам’яної
душа, яка не відає писемности (8).

Не доводиться говорити про повноцінні нюхові, слухові образи, на вкрай рідкісну палітру котрих у літературі згодом нарікав Іван Франко у статті “Дещо про творчість поетичну”. Хоча автор “Прогласу” апелював якраз до розбудованого поля природних людських уявлень, смакових, нюхових асоціацій, розширюючи в такий спосіб аудиторію тих реципієнтів, яким мусить стати підвладним глибинний філософський сенс передмови до Святого Письма. Отже, вічні настанови автор прагне подати через каскад наочних паралелей, щоб тим самим відразу “увімкнути” асоціативно-образний контакт зі своїм читачем і слухачем, і реалізується цей момент у формі дохідливій – рядки 35–42 цитованого тексту реконструкції так само в цьому переконують.

Застосування антитетичної експресії своєрідно викристалізовує одну із таких антитез, які прийнято відносити до “найвищого, граничного рівня образного узагальнення”^1 1 – тіло –душа(дух). До високостей людського духу звертається автор “Прогласу”, вдаючись при тому до аргументів щонайбільш переконливих і до порівнянь, найбільш дохідливих. При цьому розширюється коло повторюваних образів, навколо яких створюються синонімічні грона. Зазначимо, що хоча поетика “Прогласу” не позначена тією складністю, що “Слово про Закон і Благодать” Іларіона Київського, але водночас не є такою загальнодоступною, як то може здатись із наведених вище уривків. Іларіон Київський, як прагнуть переконати нас науковці, не був творцем нових тропів та фігур, а вжив у своєму знаменитому творі ті, які запозичив зі Святого Письма в творах давньохристиянських ораторів, в тому числі у представників Олександрійської школи.^1 2 Погодитися із таким категоричним твердженням навряд чи можна, бо ж наведені спостереження стосуються і епідейктичної літератури (не лише Київської Русі, а й певною мірою – Візантії та Болгарії) загалом, і так само “Прогласу” зокрема. До того ж, завоювали визнання і наукові праці (зокрема Д.Чижевського, А.Робінсона), в яких доведено не лише високодуховність, але й стилістичну віртуозність, образотворче новаторство Іларіонового твору. Стосовно ж “Прогласу”, то тут на першому плані образи-символи, причому саме ключовий образ – образ світла – у процесі сприйняття тексту неодмінно потрапляє у свою власну потужну асоціативну ауру, нарощену контекстом літератури середньовіччя, бароко. “Проглас” постає першим у довгій шерензі творів, у яких цей образ мов би розбруньковується. Паралель “світло – освіта – книга” згодом мов би трансформується у велемовний зачин в “Ізборнику” року 1076-го (“Добро є, браття, почитання книжне, паче всякому християнину”), в слова заповіту дітям у Мономаховому повчанні (“А як забудете всього, то часто перечитайте: і мені буде без сорому, і вам буде добре”) чи афоризм про книгу – джерело у “Повісті временних літ”. Цю лінію можна було б продовжувати, залучивши актив образного мислення Юрія Дрогобича (“Прогностична оцінка нинішнього 1483 року”), Павла Русина з Кросна (автора кількох віршів про книгу, в одному з творів книга сама промовляє до того, хто реставрував її, повернувши до попереднього блиску), козацьких літописців (насамперед, Самійла Величка із його панегіриком читанню книжному як пильному і до речі вживаному медикаменту). Але обмежимося добою середньовіччя, один із найбільших шедеврів якої –“Слово о полку Ігоревім”- вибудовує дещо інший символічний комплекс, іншу паралель: “сонце – золото – світло”. У невеликому за обсягом “Слові о полку Ігоревім” слово “золото” називається 22 рази, кількісно це перевищує всі інші найменування (руська земля – 21 раз, прикметник золотий – 14 разів , злотоверхий – 1 раз, злотокований – 1).^1 3 Водночас, як показав А.Робінсон, саме у “Слові о полку Ігоревім” спостерігається і невластива іншим пам’яткам давньоруської літератури концентрація символу “світла” та похідних від нього слів – 13. Так само, як і Костянтин Філософ, автор “Слова о полку Ігоревім” на самому початку звертається до символічної антиномії “світло–темрява”, але розуміння і світла, і темряви у “Прогласі” від найперших рядків позначене історіософським наповненням, джерело його – в незглибимій Книзі книг, доступ до якої дарує слов’янам святий Кирило. У зв’язку з цим особливого сенсу набувають слова із Євангелія, які, на думку Франка, можна прикласти до “дуже цінної та історично важної літературної пам’ятки” і якими він розпочинає свою статтю “Прогласие святаго Євангелия”: “Камень, егоже не брегоша зиждоущии, сеи бысть во главу угла”.

Метафорична оцінка “Прогласу” І.Франком виявилася ще і пророчою. Маємо всі підстави трактувати його як твір урочистого красномовства із потужною притчевістю.

Хто може зглибити усі подібності,
які засвідчують, що, книг не знаючи,
народ не має мови, ані голосу.
Хоч знав би ти всі мови, та без книжки,
прийдеш лишень до немічности їхньої.
Тому своєю притчею підтверджую,
в малих словах великий зміст ховаючи:
народи без книжок є ніби голими,
бо зброї в них нема, щоб гідно битися
з противником і наших душ погубником:
вони на вічну муку всі роковані (9).

Погляд на “Проглас” саме як на “Слово” може спростувати досі усталену думку про те, що “болгарських “всенародних промов” до нас не дійшло”, що першою догматичною проповіддю, створеною Костянтином-Кирилом, було “Написание о правой вЪрЪ”^1 4. То ж, виходить, мав рацію Франко, порівнюючи “Проглас” із наріжним каменем: перед нами, ймовірно, чи не найраніше створена проповідь, яка, щоправда не є догматичною. Із поширених на той час чотирьох форм проповіді (слово, повчання, бесіда, всенародна промова) “Проглас” є саме словом, яке тяжіє до всенародної промови, промови до всіх слов’янських народів. І.Франко (який активно досліджував діяльність братів Солунських, переклав віршованою мовою “Азбучну молитву”) не мав ані найменшого сумніву в тому, що “Проглас” є найвидатнішим, воістину геніальним твором, автором котрого є саме Костянтин Філософ.

Костянтин Філософ веде читача від абстрактоного до конкретного, від конкретного – знову до загального, від книг Святого Євангелія до книги як символу пізнання складностей світу, як умови повноцінного існування в ньому. Книги “як пам’яті людської, яка за допомогою письма переходить з явища особистісного в явище національне і загальнолюдське”.^1 5 При цьому важить натхненна, афористична мова твору. Як неодноразово наголошує Франко, мова Кирила “сміла, виразна, чиста” (38), “майже бездоганна” (39), а “при наскрізь поетичнім характері мови та складу тої передмови нетрудно розділити її текст на які-будь вірші, особливо, коли хто не вважає докладно на їх ритм і розмір” (45), що “скупа на слова, а багата на образи, високо поетична мова…свідчить про дуже давнє походження” (70).

Іларіон Київський, навпаки, розвиває думку від загального, абстрактного до конкретного, від Старого Заповіту – закону, чинного лише для іудеїв, – до Нового Заповіту – благодаті для всіх. Мова твору часом надміру ускладнена, позначена надзвичайним розмаїттям художніх прийомів (антитетон, апострофа, анафора, уособлення, велика кількість антитез), розрахована на вишукану високоосвічену аудиторію. При цьому обидва, але по-різному зображують християнство як вирішальний поворот усього історичного шляху людства, як першооснову цивілізації європейських народів. Суто художні засоби донесення цієї істини є відмінними, глибоко індивідуалізованими, хоча при тому мають спільне коріння: і Давня Болгарія, і Київська Русь “володіли єдиною основою художнього красномовства, використовували одну і ту ж саму систему і теорію жанру”.^1 6 Афористичність “Прогласу”, відзначена ще І.Франком (автор “легко й зручно сипав високопоетичними висловами, образами та приказками”), – не лише одна із характеристичних ознак твору, а – з перспективи століть – сприймається і як конденсат філософічності в її найбільш ранній стадії, якщо брати до уваги слов’янське письменство. У зв’язку з цим окреслюється дискурс присоромлення “Прогласом” усіх нас, нині сущих, якщо запрагнемо шукати нових істин, знехтувавши даровані Костянтином Філософом, якщо будемо говорити про афористичність чи антитетичність, ключові образи чи неординарні стилістичні чи запитальні конструкції як відмітні риси поетики сучасної філософської лірики, знехтувавши біблійним:

“Що було, воно й буде,
і що робилося, буде робитись
воно, –
і немає нічого нового під
сонцем!… “

“Проглас” лише щойно (можливо, після більш як тисячолітньої перерви) прийшов до читача. З легкої руки Дмитра Павличка – до читача українського. І варто потрудитися, як то наставляв Іван Франко, щоб з допомогою “докладнішого досліду, ніж се було зроблено досі, показати той твір у такім світлі і в такій формі, яким він повинен бути для науки, а особливо для ліпшого пізнання великого слов’янського апостола Костянтина та його літературної діяльності”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Соловей Елеонора. Українська філософська лірика.-К.,1999.-С.41.

2. Радціг С. Історія древньогрецької літератури.-М., 1977.-С.176.

3. Цитую за ст.: Франко Іван. Прогласиє стаго Євангелия // Павличко Дмитро. Проглас.-Івано-Франківськ, 2001.-С.35-36. Далі, цитуючи вказану статтю І.Франка, позначаємо сторінку в дужках.

4. Павличко Дмитро. Проглас.-С.23.

5. Бегунов Ю.К. Ораторская проза Киевской Руси в типологическом сопоставлении с ораторской прозой Болгарии// 1Х Международый съезд славистов. Славянские литературы.-М.,1983.-С. 48.

6. Там же.-С.47.

7. Там же.-С47-48.

8. Kopalinski W. Sіownik symboli . -Warszawa, 1990.-S. 415- 419.

9. Біблія.-С.112. У “Житії Костянтина Кирила” є рядки, які переконують у тому, що саме із Євангелія від Івана почав перекладати Костянтин Філософ Святе Письмо . Коли Костянтин винайшов слов’янську азбуку, то він попросив згоди візантійського цісаря на практичне її використання , а також Божого благословення. А що сталося далі, про те “Житіє Костянтина Кирила” (написане, ймовірно, учнем Солунських братів Климентом Щхрідським) розповідає так: “Незабаром після того йому з’явився Бог, який чує мольби своїх служників, і Костянтин швидко уклав письмена, і почав писати слова Євангелія: “ На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово”

10. Франко Іван. Прогласие святаго Євангелия // Павличко Дмитро. Проглас.-С.53.

11. Алелюючи до статті “Антитеза” в “Лермонтовській енциклопедії”, вважаємо за доцільне (як то зробила і Е.Соловей у праці “Українська філософська лірика”) пристати на пропозицію її авторів, які пишуть про визначальні антитези “філософсько- поетичного типу” і такі, які називаються “сюжетоутворюючими опозиціями” і відносяться до найвищого, граничного рівня образного узагальнення: добро – зло, життя- смерть, дух(душа) – тіло, мить – вічність.

12. Див.: Бегунов Ю. Ораторская проза Киевской Руси в типологическом сопоставлении с ораторской прозой Болгарии.-С.50.

13. Символіці “сонце- золото- світло” присвячена значна частина праці : Робинсон А. Литература Киевской Руси в мировом контексте //1Х Международный съезд славистов. Славянские литературы.-М.,1983.-С.3-25.

14. Бегунов Ю. Ораторская проза Киевской Руси в типологическом сопоставлении с ораторской прозой Болгарии.-С.40.

15. Павличко Д. “Проглас” Костянтина Філософа // Павличко Дмитро. Проглас.- Івано- Франківськ, 2001.-С.26.

16. Бегунов Ю. Ораторская проза Киевской Руси в типологическом сопоставлении с ораторской прозой Болгарии.-С.46.

СУСПІЛЬСТВО

ББК 74.584 (4УКР)

Геннадій Коржов,
доктор філософії в галузі соціологічних наук
(Польська академія наук), доцент Донецького
інституту управління

Володимир Кіпень,
кандидат філософських наук, доцент
Донецького національного університету

ВИКЛАДАЦЬКИЙ ПЕРСОНАЛ ВИЩОЇ ШКОЛИ: ТИПОЛОГІЧНІ ГРУПИ В СТАВЛЕННІ ДО РЕФОРМ

Успіх зусиль, націлених на реформування вітчизняної системи вищої освіти (ВО), залежить не тільки від чітко розробленої програми і системи дій по її виконанню, але і ступеня та характеру налаштованості на впровадження таких реформ серед широкого викладацького загалу. Визначенню міри реформаторського потенціалу академічної спільноти було присвячене масштабне соціологічне дослідження викладацького персоналу вузів України. Воно охопило 25 вищих навчальних закладів різних типів, рівнів акредитації, форм власності й освітніх регіонів. Вибірка будувалась за ключовими параметрами: тип вузу, форма власності та рівень акредитації в чотирьох освітніх регіонах різного рівня розвитку (Київ, Харків, Донецьк, Луцьк), науковий і посадовий статус викладачів. Відбір респондентів здійснювався за квотною вибіркою з урахуванням типів факультетів, статі та віку. Опитуванням було охоплено 562 працівники системи ВО. За вказаними параметрами вибірка репрезентативна відносно академічної спільноти вищої школи України.

Одне з головних завдань даного дослідження полягало в тому, щоб виокремити ті категорії вузівських працівників, які найбільше зорієнтовані на реформи і схильні надати їм найбільшу підтримку.

На теоретичному рівні ми виходили з припущення про існування кількох типів викладачів, які відрізняються рівнем реформізму. Умовно кажучи, всіх їх можна розмістити вздовж дихотомічної шкали “консерватизм – реформізм”. На початковому етапі ми виділили 5 таких “ідеальних типів”:

1) ретрогради;
2) помірковані консерватори;
3) хиткі, невизначені;
4) помірковані реформатори;
5) радикальні реформатори.

Ретрогради являють собою найбільш консервативну частину викладацького корпусу. Для них будь-які зміни асоціюються з загрозами для їх власного становища. Вони не схильні що-небудь міняти і чинять опір реформам. Вони підтримують стару систему освіти, яка базується на авторитарному стилі взаємовідносин між викладачами та студентами, домінуючій ролі викладача у визначенні програми навчання із спеціальності і яка є однотипною, гомогенною, жорстко централізованою. Ретрогради здебільшого позитивно ставляться до попередньої, радянської системи освіти, яка найбільшою мірою відповідає їх уявленням про оптимальну модель вузівської освіти, і з недовірою, підозрою дивляться на зміни, які відбуваються в сучасній вищій школі.

Для поміркованих консерваторів характерне насторожене, але більш м’яке, вільне від крайнощів ставлення як до цілей реформ, так і до засобів їх здійснення. Вони досить прихильно ставляться до радянської системи ВО і з побоюванням сприймають зміни. Їх ідеальна модель системи навчання наближається до уявлень ретроградів, але допускає деякі, дуже незначні відхилення від старих методів навчання, внутріву-зівської структури, механізмів управління.

Щодо поміркованих реформаторів, то вони, на нашу думку, повинні більш прихильно ставитися до реформ, вважаючи, що вітчизняна система потребує часткового і обережного реформування. Ставлення до старої системи освіти повинно бути більш виваженим і навіть амбівалентним. З одного боку, їх відрізняє бачення певних переваг радянської вищої школи в порівнянні з сучасним станом українських вузів, а з другого, – розуміння її слабких місць і неадекватності вимогам сучасності. Ця категорія викладачів більше схиляється на бік партнерських, а не авторитарних, стосунків між викладачами і студентами, виступає за надання студентам права самостійно вибирати курси та викладачів, за введення нових методів навчання, за більшу гнучкість і гетерогенність системи освіти, а також за розширення самостійності вузів. Ставлення поміркованих реформаторів до змін, що відбуваються, забарвлене в психологічні тони надії. Вони готові підтримати помірно сміливі зміни у вищій школі.

Радикальні або стійкі реформатори зорієнтовані на сміливі, рішучі дії в сфері перетворень у вищій школі. На їх думку, ці зміни несуть з собою більше можливостей, аніж загроз. Вони впевнені, що система вищої освіти в Україні не відповідає вітчизняним потребам і вимагає корінних перетворень. Вони здебільшого негативно ставляться до радянської системи ВО і висловлюються за формування нової моделі освіти, більш гнучкої, гетерогенної, побудованої на засадах самоврядування, автономії і широких академічних свобод. Вони активні прибічники нової, антиавторитарної педагогіки партнерства.

Проміжне становище між консервативним і реформаторським крилами ціннісно – зорієнтованого спектра займає група хитких, невизначених. Вони не мають чітких, послідовних поглядів на проблему реформування вищої школи. Здається, що значна кількість викладацького корпусу належить саме до цієї категорії. Потенційно вони можуть перейти як до табору активних противників, так і прихильників реформ.

Представлені характеристики стосуються так званих “ідеальних типів”, тобто деяких узагальнених моделей, які, з одного боку, сконструйовані логічним шляхом, є певною науково-теоретичною абстракцією, яка лише частково відповідає емпіричній реальності. Але, з іншого боку, вони певною мірою випливають з реальної дійсності, представляючи різноманіття соціальних фактів в систематизованому, узагальнюючому вигляді і виявляючи найбільш суттєві властивості явищ, що вивчаються.

В рамках проведеного дослідження була зроблена спроба з’ясувати, наскільки ці “ідеальні типи” відображають реалії освітянського життя. Для ідентифікації груп, які б відповідали окресленим вище типам, нами була розроблена низка емпіричних індикаторів. Всю їх сукупність можна умовно розділити на 2 групи: 1) уявлення про оптимальну модель вузівської освіти, які відображають професійні, академічні цінності викладачів; 2) ставлення до змін.

До першої групи ми включили такі індикатори:

1) тип педагогіки (авторитарна – партнерська);
2) оцінка традиційної лекційно-семінарської форми навчання;
3) уявлення про систему ВО (однотипна, гомогенна, жорстка чи різноманітна, гетерогенна, гнучка);
4) місія вузу (вчити професії чи, крім того, виховувати, сприяти розвитку особистості студента).

До другої групи увійшли такі індикатори:

1) оцінка радянської системи освіти в порівнянні з сучасною;
2) психологічне ставлення до змін у вищій школі і оцінка пов’язаних з цим можливостей і загроз;
3) уявлення про бажані масштаби та глибину змін.

Ці індикатори були використані для створення комплексного індексу, який вимірює рівень консервативних чи, навпаки, реформістських орієнтацій стосовно системи ВО (ІКР). Статистичний аналіз інтегрального індексу проводився за допомогою процедури RELIABILITY (надійність) пакету програми SPSS/PC+6.0. Після створення ІКР вибіркова сукупність була розподілена на 5 частин в залежності від кількості балів, яку набрав кожний респондент за цією інтегральною шкалою. Ці 5 груп відповідають 5 окресленим вище ідеальним типам.

Розподіл респондентів у вибірковій сукупності наводиться в таблиці 1.

Таблиця 1- Розподіл респондентів за рівнем консерватизму – реформізму в балах по ІКР(%)

Надалі в таблицях визначені типи респондентів будуть позначатися таким чином:

І – ретрогради;
ІІ – помірковані консерватори;
ІІІ – хиткі, невизначені;
ІV – помірковані реформатори;
V – стійкі, радикальні реформатори.

Слід звернути увагу на одну важливу особливість отриманих даних, а саме: форму їх розподілу при застосуванні методики ІКР. Як бачимо, цей розподіл в значній мірі наближається до нормального, що свідчить про високу діагностичну цінність інтегрального індексу ІКР.

Після того, як емпіричним шляхом були виділені 5 груп викладачів згідно з їх рівнем реформістської орієнтації, спробуємо представити узагальнений портрет кожної з них. Почнемо з соціально-демографічних характеристик.

Перша, найменш чисельна група (3,6%) ретроградів складається переважно з найстарших за віком і найдосвідченіших за стажем роботи в системі ВО викладачів. Це, як правило, рядові працівники переважно природознавчого та технічного профілю. Майже в повному складі ця група працює в державних вузах, причому з рівним ступенем вірогідності їх можна зустріти в вузах різного рівня акредитації.

Помірковані консерватори – це майже п’ята частина викладацького корпусу (19%). Вони відрізняються молодшим віком і меншим стажем, ніж ретрогради. Серед них частіше можна знайти керівників вузів (майже кожний п’ятий член групи) працівників вузів ІІІ – ІV рівня. За останні роки їх матеріальне становище погіршилось, що примушує їх підробляти.

Половину викладачів можна умовно віднести до категорії хитких, тих, що не визначилися щодо реформування системи ВО. Це найбільш різнопланова, гетерогенна група, до якої входять працівники різного віку та стажу, різних спеціальностей. 9 з 10 представників цієї умовної групи – це рядові викладачі, які, за їх власною оцінкою, програли в матеріальному відношенні від того, що відбувається в системі ВО. Це найбільш пасивна, найменш адаптована до нових реалій категорія.

Особливу позицію серед інших категорій займають помірковані реформатори (20%). Це наймолодша за середнім віком група, де концентрується велика частка тих, хто ще не здобув наукового ступеня. 6 з 10 представників даної групи спеціалізуються в суспільно-гуманітарних науках. Вони змогли в цілому досить успішно пристосуватись до нових умов, активно і власними силами намагаються покращити своє матеріальне становище.

П’ята, найменш чисельна група стійких прихильників реформ (7%) значною мірою складається з викладачів середнього віку, серед яких найвищі, в порівнянні з іншими групами, показники за рівнем освіти (6 з 10 мають наукові ступені). Вони частіше за інших працюють в недержавних вузах і вузах ІІІ – ІV рівнів акредитації. Левову частку стійких реформаторів складають фахівці соціально-гуманітарного напрямку. Серед них досить відчутну частку становлять керівники різних рівнів. Без перебільшення можна стверджувати, що це найбільш адаптована категорія вузівських працівників, більшості з яких вдалося або зберегти особистий рівень матеріальної забезпеченості, або його покращити. Саме ця група може скласти основну опору майбутніх перетворень в системі ВО.

Зараз від об’єктивних ознак, які піддаються точному виміру, перейдемо до менш визначених, але не менш важливих ознак суб’єктивного характеру. Ми виходили з припущення, що професійні, академічні цінності викладачів мають корелювати з загальними ціннісними орієнтаціями. Подивимось, чи підтверджується дана гіпотеза.

Аналіз показав, що рівень реформізму в професійній сфері корелює з загальним рівнем реформізму. Ті, хто входить до складу консерваторів за своїми професійними орієнтаціями, як правило, дотримуються більш консервативних поглядів взагалі, з підозрою ставляться до нових ідей, нововведень, вважаючи, що “нове частіше створює проблеми, ніж вирішує їх”. Відповідно, серед налаштованих на реформи в системі ВО викладачів спостерігається значно менша схильність до консервативних поглядів. Вони більш відкриті на зміни в житті, готові підтримати нові ідеї і спробувати нові методи вирішення проблем, коли старі вже не спрацьовують.

Викладачі різних категорій значною мірою відрізняються своїми уявленнями про місце і роль окремого індивіда в суспільстві та ступенем конформізму. В цілому прихильники реформістських орієнтацій в більшій мірі демонструють нонконформізм, самостійність, більш критичний, оснований на відповідальності підхід до життя. Консерватори ж більше схильні до слухняності, покірності по відношенню до тих, хто має владу. Вони готові підкорятися, ніж брати на себе відповідальність.

На відміну від конформізму, рівень якого прямо пов’язаний з рівнем консерватизму, ставлення до влади не корелює з консервативними орієнтаціями в професійній сфері. Слід зауважити, що по всіх 5 групах викладачів поважне і некритичне ставлення до влади є більш розповсюдженим, ніж критичне ставлення. Це загалом свідчить про велику поширеність серед викладацького складу елементів консервативного, традиційного світопогляду, в рамках якого влада наділяється в свідомості людини надзвичайними властивостями, її існування проходить в іншому вимірі, жорстко відокремленому від повсякденного життя пересічної людини. Появі та вкоріненню такого сприйняття влади сприяли як тривалий період домінування партійно-державної номенклатури за радянських часів, так і зростаючі процеси відокремлення, ізоляції владних структур від народу, відчуження простих громадян від процесів прийняття рішень владою за часів незалежності України. Така виразна повага до влади може пояснюватися значною залежністю саме со-ціально-професійної групи викладачів від держави, її настанов і рішень. Не забуваймо також і про те, що в вузах, особливо державних, майже безмежно панує авторитарний стиль керівництва. Тому таке ставлення до влади є , в певному сенсі, проявом стратегії самозбереження. Цей факт також тісно пов’язаний з низьким рівнем громадянської свідомості і політичної ефективності, тобто оцінки суб’єктом своєї змоги впливати на політичні події та рішення. Ця особливість політичної культури народу України має сталий характер і, як демонструють дані со-ціологічного моніторингу, постійно відтворюються в часі та просторі. І в цьому відношенні одна з найбільш кваліфікованих і освічених категорій нашого населення, як опосередковано свідчать про це результати даного опитування, не відрізняється від решти мешканців України.

Тепер розглянемо інший вимір світопогляду представників різних груп викладачів – їх моральні орієнтації та правову свідомість. Цей аспект є надзвичайно важливим, бо система освіти відіграє одну з найважливіших ролей в становленні особистості, прищепленні їй кращих моральних якостей. І від того, якою мірою ці якості властиві самим викладачам, багато в чому залежить успіх процесу соціалізації молодої людини в стінах вузу. Викладачі вузів, якщо судити на підставі їх власних декларацій, мають дуже високий рівень моральної свідомості. В середньому по всій вибірці тільки один з 20 респондентів додержується відверто аморальних, навіть цинічних поглядів.

Найбільший відсоток таких осіб серед ретроградів, а по мірі зростання рівня реформізму, їх питома вага зменшується. В середовищі ж радикальних реформаторів вони взагалі відсутні. Отже, реформаторські групи характеризуються найбільшою повагою до норм моралі і вважають за неприпустиме досягати своїх цілей, удаючись до аморальних методів. Вважаємо, що це дуже важливий, певною мірою, неординарний висновок. Його слід розглядати в комплексі з іншою закономірністю, яку вдалося встановити в ході нашого дослідження. Пригадаймо, що група стійких прихильників реформ, як виявилось, є водночас найбільш адаптованою до нових умов категорією вузівських працівників, найбільш успішною в сенсі матеріальної забезпеченості. Отже, всередині даної групи маємо комбінацію двох ознак: моральна нормативність у них поєднується з економічним успіхом. Таке поєднання робить цю групу унікальною, оскільки, як демонструють дослідження в різних країнах пострадянського простору, динаміка рівня добробуту прямо пов’язана з готовністю індивіда до порушень норм моралі. Серед тих, чий рівень матеріального добробуту останнім часом зріс, значно частіше зустрічаються ті, хто прагнув процвітання, навіть діючи проти свого сумління і жертвуючи моральними нормами, – ніж серед тих, чий життєвий рівень знизився. В нашому ж випадку, особливо серед стійких прихильників реформ, спостерігається протилежна тенденція.

Доповнити і дещо уточнити картину допомагає аналіз ставлення різних груп викладачів до хабарництва, корупції й інших проявів ненормативних відносин у вузівському середовищі. Наскільки серйозну, на їх думку, загрозу вони являють для реформування вищої школи та підвищення якості в ній? Радикальні реформатори найчастіше за всі інші групи стверджують, що корупція є абсолютно неприпустимою саме в системі освіти, і з нею слід рішуче боротися. В той же час більшість з них схильна пояснювати такі ненормативні відносини скрутним мате-ріальним становищем викладачів.

Стійкі прихильники реформ частіше інших груп бачать в корупції надзвичайно серйозну загрозу реформуванню вищої школи і рідше за інших вважають, що вона не являє загрози взагалі. Ці дані також свідчать на користь думки, яка висловлювалась вище щодо більш високого рівня моральної нормативності та правової свідомості представників групи стійких реформаторів.

Зараз сконцентруємо свою увагу на оцінці викладачами різноманітних аспектів процесу реформування вищої школи. Цікаво, що відмінності проявляються вже при порівнянні суб’єктивного відчуття самої наявності змін в системі ВО. Зокрема чим більш реформаторськи настроєна група, тим частіше її представники відмічають, що в їх роботі за останні роки відбулися важливі зміни. Ретрогради ж і консерватори роблять це рідше, намагаючись, таким чином, суб’єктивно принизити значення перетворень чи, можливо, навіть протидіяти їм. При цьому, однак, зверніть увагу на те, що при наявності відчутної різниці в оцінках між групами існує одна істотно схожа риса, а саме: усередині кожної групи більше половини викладачів відзначають наявність важливих змін в їх професійній діяльності. Крім того, серед реформаторських груп частіше зустрічаються позитивні оцінки змін.

Які б фактори, на думку представників різних груп, могли сприяти успішному реформуванню вищої школи в Україні? Цікаво, що всі групи, починаючи з ретроградів і закінчуючи радикальними реформаторами, на перше місце одностайно ставлять стабілізацію фінансового забезпечення (див. таблицю 2). Цей факт демонструє загальну стурбованість і незадоволеність майже всіх викладачів, незалежно від їх світопогляду, ціннісних орієнтацій чи ставлення до реформ, фінансовим становищем, що склалося у системі ВО. На другій позиції в обох групах реформаторів опинився фактор, пов’язаний з приходом до управління ВО людей, здатних здійснити реформи, причому радикальні реформатори покладають на це більше надій, ніж всі інші групи.

На третє місце радикалами-реформаторами було поставлено такий фактор, як “зміна психології вузівських працівників від пасивного споглядання до активної участі”. Це зайвий раз підкреслює, що ця категорія вузівських працівників є найбільш активною, готовою до дій. Окрім цього, для цієї групи, на відміну від всіх інших, характерне більш уважне та зацікавлене ставлення до передового зарубіжного досвіду. Отже, в особі стійких реформаторів маємо справу з викладачами, які головні сподівання в процесі реформування ВО покладають на активних, енергійних людей, які зможуть, на їх думку, впровадити адекватний вітчизняним реаліям передовий зарубіжний досвід, покращивши фінансове становище вищої школи та підвищивши цінність ВО в очах громадськості.

Таблиця 2 – Фактори, що могли б сприяти успішному реформуванню вищої школи в Україні (%)

* респонденти могли відмітити кілька варіантів відповідей, тому загальна сума по кожній групі перевищує 100%.

Подивимось, що, на погляд викладачів різних ціннісних орієнтацій, стримує розвиток системи ВО в Україні. Всі групи – «матеріалістично зорієнтовані» в тому розумінні, що всі відзначають наявність недостатнього фінансування і загальної соціально-економічної кризи як найголовніші стримуючі чинники. Але ступінь такої «матеріалізації свідомості» є різний: найвищий серед поміркованих реформаторів, найнижчий – серед реформаторів-радикалів. Цікаво, що обидві групи реформаторів серед головних відзначають однакові гальмуючі факторі (більше того, вони розташовані за рангом майже в однаковій послідовності): 1) відсутність науково обґрунтованої моделі розвитку освіти; 2) відсутність системи ефективного стимулювання вузівських працівників; 3) бюро-кратизм і корумпованість чиновників; 4) недостатня увага з боку держави.

Таблиця 3 – Заходи, яких варто вжити, щоб змінити стан справ у вищій школі на краще(%)

Цікаво, що значних розбіжностей в цьому плані немає навіть між реформаторськими і консервативними групами, за винятком того, що помірковані консерватори частіше вибирали “некомпетентність управлінців”, а не “відсутність наукової моделі розвитку освіти”. Загалом слід відзначити, що різні ціннісно-орієнтаційні категорії викладачів дотримуються досить подібних поглядів на те, що стримує розвиток системи ВО в країні. Водночас їх уявлення про те, що слід зробити, щоб змінити стан справ у вищій школі, є більш різнорідними (див. таблицю 3).

З одного боку, серед викладачів існує консенсус щодо необхідності істотно підняти заробітну платню викладацькому складу вузів. Дуже схожі думки висловлюють представники всіх груп і щодо питання про необхідність зменшити учбове навантаження викладачів, в першу чергу тих, хто веде науково-методичні дослідження. Найчастіше такий захід пропонується стійкими реформаторами. Отже, по двох аспектах умов праці викладача існує досить сильна схожість у поглядах. Однак при цьому серед радикальних реформаторів частіше, ніж серед інших груп, підтримується також ідея про необхідність підвищити не тільки зарплату, але і вимогливість до роботи викладачів.

Подивимось, які ще заходи, на додаток до змін стосовно умов праці, підтримують різні категорії викладачів. В усіх групах, окрім ретроградів, одним з найпопулярніших заходів виступає оновлення програм підготовки та змісту навчання (хоча серед реформаторських груп цей захід зустрічається значно частіше, наприклад, його відзначив майже кожний другий радикал). Тобто розуміння того, що програми підготовки і зміст навчання багато в чому не відповідають сучасним вимогам, поступово оволодіває думками навіть поміркованих консерваторів і частини викладачів, що визначені нами як хиткі. Однак така “модернізаційна свідомість” консерваторів носить дуже обмежений, нестійкий характер. Скажімо, майже третина з них висловлюється за заборону платного навчання. Таким чином, вони з великими труднощами сприймають нові тенденції в системі ВО, зокрема появу ринку освітніх послуг, який при наявності багатьох негативних сторін дає новий імпульс для розвитку системи освіти. Характерною рисою для ретроградів є ностальгія за радянською системою ВО.

Хиткі та помірні реформатори часто висловлюються за оновлення нормативної бази ВО і введення державних освітніх стандартів. Такий етатистський централізований погляд в меншій мірі поділяють стійкі реформатори, які частіше висловлюються за розширення засад самоврядування у вищій школі на всіх рівнях. Безумовно, останній захід значно більше відповідає тенденціям сучасної освіти найрозвиненіших країн світу, але з великими труднощами торує собі шлях в середовищі вітчизняних викладачів, які значною мірою сповідують державно-центристський підхід до вищої школи.

Розглянемо, які заходи можуть, на думку викладачів, сприяти покращанню якості підготовки студентів. Єдність поглядів, як і в попередніх питаннях, стосується фінансово-матеріальної сторони справи. Всі викладачі, незалежно від їхньої ціннісної орієнтації, найчастіше звертають увагу на необхідність покращити матеріальну базу навчального процесу і умов роботи викладача. Другим за частотою згадуванням реформаторських груп виступає такий фактор, як зміна методів та технологій навчання, його індивідуалізації, широке впровадження активних і нетрадиційних методів.

Крім того, велике значення реформатори, особливо помірковані, надають розвиткові у студентів пізнавальної активності та творчого підходу до навчання. Особливістю поглядів реформаторських груп є надання переваги тим елементам навчального процесу, які характеризують так звану “педагогіку партнерства”. Зокрема йдеться про розширення прав студентів у визначенні як змісту, так і методів і технологій навчання.

Консервативні ж групи більший акцент роблять на методи традиційної педагогіки, зорієнтованої на інтереси викладача, ніж студента. Зокрема одним з найпопулярніших методів серед поміркованих консерваторів і невизначених, що, на їхню думку, сприятиме покращанню якості навчання, є жорсткіший контроль за якістю знань і вмінь. Цікаво, що всі групи роблять вагомий акцент на необхідність підвищення ква-ліфікації професорсько-викладацького складу.

Отже, загалом рівень реформізму в професійній сфері позитивно корелює з орієнтаціями на впровадження методів, форм і технологій навчання, притаманних сучасній педагогіці партнерства, що поширюється в передових країнах Заходу і поступово набирає поширення серед найбільш відкритої, гнучкої, незалежно мислячої та реформаторськи налаштованої частини викладацького складу в нашій країні.

Підводячи підсумки, варто зазначити, що кожна з п’яти груп викладачів, виділена згідно з ціннісними орієнтаціями в професійній сфері і, в першу чергу, з їх ставленням до реформ в системі ВО, має свій особливий профіль з точки зору як об’єктивних соціально-демографічних ознак, так і ціннісних установок загального характеру та особливостей світогляду. Слід зазначити, що ці залежності мають не жорстко детерміністичну, а статистичну природу, тобто можуть бути встановлені з більшим чи меншим ступенем вірогідності.

Встановлено, що професійні, академічні цінності викладачів корелюють з загальними ціннісними орієнтаціями. Зокрема групи з консервативними поглядами в професійній сфері характеризуються високою схильністю до консерватизму в загальному вимірі. Водночас консервативним групам викладачів притаманний високий рівень конформізму, а також покірності та слухняності по відношенню до тих, хто має владу.

На відміну від консерваторів, викладачі реформаторського спрямування відрізняються значно нижчим рівнем загального консерватизму. Їм притаманний більший ступінь нонконформізму, критичне та більш відповідальне ставлення до життя, готовність самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність.

Значні відмінності були виявлені також у такому важливому ціннісному вимірі свідомості, як морально-правові орієнтації. Реформаторські групи демонструють більшу за консерваторів та хитких повагу до норм моралі, частіше дотримуються думки про неприпустимість досягати своїх цілей, удаючись до аморальних засобів, а також більш нетерпимо ставляться до корупції, хабарництва та інших проявів ненормативних відносин в академічному середовищі.

В ставленні до різних аспектів реформ в системі ВО стійкі реформатори демонструють високу активність, готовність до дій. Свої сподівання на покращання ситуації у вищій школі вони схильні пов’язувати з активними ініціативними людьми як в керівній ланці, так і серед рядових працівників. Вони уважніше та з більшою зацікавленістю, ніж інші групи, ставляться до передового зарубіжного досвіду. Помірковані реформатори нагадують своїх більш радикально налаштованих колег, але більші сподівання покладають не на впровадження західного досвіду, а на боротьбу з корупцією.

Серед викладачів різних ціннісних орієнтацій спостерігається єдність поглядів стосовно того, що недостатнє фінансове забезпечення системи ВО погано впливає на якість освіти, є причиною багатьох недоліків і стримуватиме процес реформування в майбутньому. Збігаються їхні думки і про необхідність зменшити учбове навантаження.

Деякі ознаки “модернізаційної свідомості” спостерігаються навіть в лавах консервативної та хиткої частини викладацького корпусу, що знаходить відображення у розповсюдженості думки про необхідність оновити програми підготовки та зміст навчання. Однак свідомість консерваторів відрізняється все ж таки значною амбівалентністю: їх орієнтації на певні, обмежені зміни уживаються з рішучою протидією іншим нововведенням, а інколи навіть з ностальгією за радянською системою.

З іншого боку, певні ознаки амбівалентності світопогляду та ціннісних орієнтацій спостерігаються і в колах реформаторів. Наприклад, їм властиве некритично поважне ставлення до влади, що є характерною рисою традиційного типу мислення. Таким чином, в умовах перехідного суспільства навіть для представників реформаторськи налаштованих груп характерна певна непослідовність і співіснування в їх свідомості деяких різнонаправлених орієнтацій. Цей факт, безумовно, може негативно відбитись на процесах реформування системи ВО в майбутньому.

ІСТОРІЯ

ББК 65.03 (4УКР)

Роман Лях
доктор історичних наук, професор
Донецького національного університету

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ АГРАРНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Дослідження проблем аграрної історії спрямовується на вивчення сільського господарства, змін у сільськогосподарському виробництві, а також виробничої діяльності селян, їх побуту, тобто всього, що становить спосіб життя. За радянського часу ця галузь історичної науки спотворювалася чи не найбільше. Настав час очищення аграрної історії від фальсифікації.

Від необхідності уважного вивчення історичних проблем офіційна компартійна історіографія відмахнулася тим, що дореволюційний період історії нарекла “проклятим минулим”, яке неварте уваги дослідників. Якщо і вивчалися окремі сюжети, то виключно з позицій компартійної ідеології. Щодо аграрної історії, то висвітлювалися аспекти класового поділу села, прояви класової боротьби на селі, проникнення в село пролетарських елементів та привнесення ними пролетарської свідомості, посилення їх впливу на трудящу, під якою розуміли бідняцьку частину села. Заможні селяни трудящими не вважалися. Вони – куркулі, глитаї, експлуататори, вороги трудящих. Виділялися середняки, та й ті згадувалися лише в тому випадку, коли вони, прозріваючи, з’єднувалися з біднотою для спільної боротьби з глитаями. Про наявність єдиних для всіх селян форм взаємодопомоги, громадського самоврядування навіть згадувати було непристойно, як і про розвиток кооперації на селі. Поміщики просто зникли з поля зору дослідників. Тимчасом, дореволюційне село розвивалося як єдина соціальна одиниця з певними здобутками, а також втратами. В ньому були не тільки негативні, але й позитивні явища, які треба глибоко і всебічно вивчати, щоб одержати чітку характеристику села. Заслуговують на увагу, зокрема, такі питання аграрної історії дореволюційного часу:

– динаміка земельних відносин, землеволодіння і землекористування, характер оренди;

– цілі й наслідки столипінської аграрної реформи зокрема, по-ліпшення агротехніки, запровадження прогресивних методів обробітку землі, сільськогосподарське машинобудування, поставки селу машин, знарядь праці, зміцнення фермерських господарств, зростання сільськогосподарського виробництва, експорт зерна, худоби;

– аграрницька діяльність земств: створення ними сільськогосподарських станцій, дослідницьких ділянок, пропаганда елітного насіння, породистої худоби, знарядь праці, сільськогосподарських машин, створення розсадників, надання кредитів, влаштування сільськогосподар-ських виставок. Досвід сільськогосподарської діяльності земств становить значну цінність для сьогоднішнього фермерства. Нинішні органи місцевого самоврядування не повинні обмежуватися тільки олігархічними функціями, а й забезпечувати агротехнічний прогрес в сільськогосподарському виробництві, переробці продукції тощо;

– спосіб життя селян, який вивчався, як того вимагала компартійна ідеологія, спотворено. До речі, цей комплекс категорій суспільного буття, який у вжитку з’явився в 70-і роки стосовно так званого соціалістичного способу життя, не набув поширення, незаслужено забутий. У той час як конче необхідно вивчати трудову діяльність, політичну активність селян, розпорядок їх часу, побут, культурний рівень, організацію дозвілля, житло, одяг, харчування, демографічні аспекти, сімейне виховання – тобто всі компоненти, якими визначалося життя людей.

Зрозуміло, це приблизний перелік питань, що потребують ретельного вивчення, поза ним ще багато інших – всі вони купно складуть картину минулого аграрного сектора.

Другу групу питань аграрної історії становлять такі, що спрямовані на вивчення аграрних процесів періоду становлення Української держави 1917-1920 рр. Радянська історіографія розглядала їх виключно з позицій революційного перетворення світу. Нею всіляко вихвалялася націоналізація землі, скасування приватної власності, пограбування селян, навпаки, позитивно оцінювалися заходи щодо розколу селян і розгортання братовбивчої війни, зовсім не аналізувалася аграрна політика демократичних урядів України. Серед питань, спрямованих на переосмислення, глибоке вивчення аграрних процесів цього історичного періоду, варто звернути увагу на наступні. Необхідно переглянути настанови більшовицької історіографії, які були широко розрекламовані і все ще містяться в монографіях, підручниках, щодо доцільності та результативності скасування приватної власності, націоналізації землі, знищення поміщицьких та заможних селянських господарств. На всі лади критикувалася фраза з Грамоти П.Скоропадського про те, що він вважав приватну власність основою цивілізації. Випробування часом не підтримало такої критики. Нині доводиться шукати шляхів до поновлення приватної власності, зокрема на землю, якій, як виявилося після трагічних експериментів, потрібен хазяїн, а ним може бути лише власник. Необхідно вивчити земельне законодавство, аграрну політику Укра-їнської Центральної Ради, Директорії. Потрібен аналіз суспільно-по-літичних настроїв селянства. Треба викрити грабіжницький характер радянської продовольчої політики. І знову ж, потрібна визначеність щодо того, хто ж був “трудящим”, чи забулдига-комбідовець, чи запопадливий хазяїн, якого більшовицька влада оголосила запеклим ворогом, бо, придбавши тяжкою працею “залишки”, він не поспішав ділитися ними з продзагонівцями, навіть, бувало, брався до зброї, щоб захистити себе й продукт своєї праці від грабіжників. Очевидно, неробу, схильного до випивки, немає підстав іменувати трудящим селянином, в усякому разі, не вони уособлювали менталітет українського селянина, не ними мурувалася Українська держава.

Найактивніше істориками-аграрниками розроблялася історія радянського періоду. Зрозуміло, вони були під пильним наглядом пар-тійного керівництва, яке вимагало підтвердження здобутків перебудови села, в той час як йому завдано небувалих руйнувань. Наукових досліджень аграрної історії не відбулося, численні публікації мали по суті пропагандистський характер. Певні зміни спостерігаються з 1956 р., коли вийшли монографії М.А.Ксензенка, П.М.Денисовця, Г.Чмиги, О.О.Кучера, Б.К.Мигаля. Ці автори все ще змушені були дотримуватися канонів офіційної ідеології. Проте їхні праці насичені фактами, які створювали підґрунтя для широких висновків. Так, практично вперше розповів широкому загалу про Українську Директорію І.К.Рибалка в монографії “Розгром націоналістично-буржуазної Директорії”. Останнім часом з’явилися вільні від ідеологічної зашореності праці С.В.Кульчицького, Ф.Г.Турченка, С.Р.Ляха, В.В.Калиниченка, А.Г.Морозова, В.Марочка, П.П.Панченка, С.М.Тимченка, О.І.Ганжі, М.К.Бойка та інших. Велику справу зробив І.К.Рибалка, який підготував принципово новий підручник з історії України для студентів історичних факультетів, в якому, зрозуміло, висвітлено аграрні аспекти. З наукових позицій та залученням нового історичного матеріалу підготовлена низка підручників для шкіл (автори: В.А.Смолій, В.Сергієнко, Г.К.Швидько, В.Г.Сарбей, С.В.Кульчицький, Ф.Г.Турченко, П.П.Панченко, С.М.Тимченко, інші). Отже, процес переосмислення історії відбувається.

Його слід активізувати, зосередивши увагу науковців, аспірантів на опрацюванні сюжетів аграрної історії тоталітарного періоду. Слід продовжити вивчення функціонування селянського господарства в 1920-і роки, акцентуючи увагу на його трудових ресурсах, організації виробництва, участі в ринкових відносинах, бюджеті. Варто оцінити Земельний кодекс 1922 р. з позиції фактичного закріплення ним ліквідації селянського землеволодіння, юридичного надання землі державі. Актуальним є вивчення податкової системи щодо селянства. Необхідно дослідити землеустрій 1920-х років. Треба вивчити суспільно-політичні настрої сільських жителів, потребує переоцінки діяльність комнезамів. Ці штучні політизовані формування були насаджені з метою розколу села, діяльність їх була ворожою, шкідливою для українського села. Вона спрямовувалася проти селянства, та й самим незаможникам ніякої користі не дала. Мало хто з них вибився в люди, став хазяїном, оскільки звиклі до дармового награбованого достатку не квапилися до тяжкої селянської праці, так і загинули в злиднях. Центральною проблемою аграрної історії радянського часу, безумовно, є суцільна колективізація сільського господарства. Незважаючи на появу останнім часом сер-йозних досліджень, про вичерпне висвітлення проблеми говорити рано. Сприяли б вивченню небувалого насильства над селянством регіональні дослідження. Необхідні розвідки фахівців про організацію сільськогосподарського виробництва, потрібна відповідь на питання: чому за умови зростання основних виробничих засобів у колгоспах і радгоспах у 12 разів більшість продуктів тваринництва, овочів, фруктів, картоплі постачали індивідуальні допоміжні господарства колгоспників, робітників. Варто вивчити феномен виживання селян у колгоспах при майже повному вилученні продукту виробництва. Заслуговують на увагу методи і прийоми матеріально-технічного постачання села. Зокрема треба вивчити досвід діяльності МТС, які зіграли велику роль у технічному забезпеченні колгоспів, а також вилученні для держави значної частки сільськогосподарських продуктів у формі натуроплати за роботи МТС. Специфічні форми МТС з’являються й зараз як машинно-технологічні станції. Неправомірним є відхід від дослідження так званого способу життя селян, це багатомірне поняття включає в себе і побут, і культуру, і громадсько-політичні відносини. Свого часу спосіб життя вивчався С.В.Кульчицьким та його учнями. Безумовно, аграрна історія буде неповною без глибокого висвітлення всіх компонентів життя селян.

Необхідне вивчення надмірного визиску селян, що вело до надмірної експлуатації та фізичного ослаблення колгоспників. Необхідно мати на увазі, що експеримент з так званою соціалістичною перебудовою села не призвів до помітного зростання виробництва, добробут колгоспників і робітників радгоспів лишався низьким. Селянство по суті було закріплене за колгоспами. Помітилося сповільнення росту сільського населення, а згодом і його скорочення. В 30-і роки склалася адміністративно-тоталітарна система керівництва аграрною галуззю господарства. Вилучена з користування земля була передана колгоспам і радгоспам. Керівництво сільськогосподарськими підприємствами здійснювали державні органи й установи. Колгосп очолював голова, визначений секретарем райкому. На виробничих ділянках діяли вірні йому бригадири, завідуючі фермами тощо. За такої системи, звісно, для господарської ініціативи рядового колгоспника місця не знаходилося. Він був мовчазним виконавцем розпоряджень керівника.

Вони змушені були шукати заробітків поза колгоспом, втечі з села набули таких розмірів, що довелося запроваджувати закріплення колгоспників за селом через паспорти. Тобто краща частина селян нищилася за колективізації, багато втекли, в селі лишилися інтелектуально гірші особи, село деградувало. Замість високоморального, трудолюбивого селянина утворився тип лінивого, схильного до пияцтва, крадіжок, якого нарекли колгоспником.

Зрозуміло, ці та й інші питання слід вивчати як в цілому по Україні, так і регіонально. Кожне з названих питань може скласти тему окремого дослідження. Разом же вони становлять глобальне вивчення історії. Крім визначених наукових орієнтирів щодо поглиблення вивчення аграрної історії, необхідні ще й організаційні заходи.

Оскільки мова йде про вивчення однієї з найважливіших для суспільства галузей, ми вправі розраховувати на допомогу владних структур, підприємств, спонсорів щодо матеріального забезпечення заходів, спрямованих на вивчення аграрної історії. Необхідно ширше запроваджувати спецкурси у вузах, залучати аспірантів до опрацювання аграрних проблем. Треба створити постійно діючий центр аграрної історії із залученням периферійних науковців; центру від імені симпозіуму звернутися до Міністерства освіти і науки з пропозицією заснувати держбюджетні теми з аграрної історії. Центру встановити плідні стосунки з науковими колективами вузів, установ, підприємств, які працюють над проблемами аграрної історії.

Поліпшення вивчення аграрної історії буде внеском істориків у загальну справу розвитку сільського господарства України.

ББК 63.3 (4УКР)51

Надія Темірова,
кандидат історичних наук, доцент Донецького національного університету

ТЕПЛИЦЬКО-СИТКіВЕЦЬКИЙ МАЄТОК ГРАФА К.К.ПОТОЦЬКОГО В другій ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Останніми роками точиться дискусія про шляхи проведення аграрної реформи в Україні. Те, що така реформа назріла, ні в кого не викликає сумнівів. Що ж до можливих її варіантів – точок зору чимало. Однією з ознак сьогодення в аграрному секторі стало створення підсобних підприємств при великих промислових підприємствах – шахта ім. Засядька, комбінат ім. Ілліча тощо. Щодо створення великих підприємницьких аграрних господарств існує чималий історичний досвід. Надзвичайно цікавий ґрунт для роздумів дають описи великих маєтків. Найбільшими за площею, за обсягом виробленої й товарної продукції були маєтки Правобережжя, які формувалися протягом тривалого часу, починаючи з ХІУ ст. Одним з найбільших в Україні був Теплицько-Ситківецький маєток, якому і присвячена дана стаття. Джерелами послужили: опис маєтку, складений в 1897 р.; документи фонду Потоцьких (Центральний державний історичний архів України) та фонду По-дільського губернського предводителя дворян (Кам’янець-Подільський міський державний архів).

Простягнувшись уздовж Бугу, він розташовувався в Гайсинському повіті Подільської губернії та Липовецькому повіті Київської губернії. Маєток здавна належав родині Потоцьких. Ситківецька його частина придбана на початку ХІХ ст. Теплицька – одна з восьми частин земельних володінь Правобережжя, які мали загальну назву “Уманщина” і належали на початку ХІХ ст. графу Станіславу Потоцькому, воєводі руському, а пізніше генерал-аншефу Російської імперії. “Уманщина” дісталася в 1652 р. у вигляді приданого графу Станіславу Потоцькому, великому гетьману коронному і каштеляну краківському після його одруження на доньці Самуїла Калиновського. На початку ХІХ ст. “Уманщина” мала 640,5 тис. дес. сільськогосподарської землі, 126,8 тис. дес. лісу та 108 676 душ кріпаків, кожен з яких оцінювався в 15 руб. В заповіті С.Потоцьким “Уманщина” була поділена на вісім частин. Назва теплицької частини походила від ріки Теплички й м. Теплика. На початку ХІХ ст. теплицька частина оцінювалася в 7,5 млн злотих. Орна земля обіймала 82,8 тис. дес., ліс – 14,9 тис. дес. Прибутковість становила 105,6 тис. злотих.

Ситківецька частина на початку ХІХ ст. належала князям Вишневецьким, потім графу Плятеру, у якого й була придбана Потоцьким. У 1836 р. в Ситківцях Ярослав Потоцький побудував один з перших цукрових заводів у Росії. Протягом ХІХ ст. ці маєтності переходили від одних Потоцьких до інших. Нарешті племінниця Ярослава Потоцького Олександра, яка була одружена з Августом Потоцьким, придбала у Венцена ситківецькі землі та приєднала до них свій спадок – теплицькі маєтності. Її ж стараннями ці дві частини були об’єднані в єдиний заповідний маєток. Таким чином, вони навічно закріплялися за родиною Потоцьких. Це сталося 17 травня 1875 р. Заповідні маєтки – штучно створені з метою підтримки дворянських родів. Такі маєтки створювалися “височайшим повелінням” як під час пожалування його, так і з волі власника. На заповідні могли перетворюватися будь-які придбані маєтки, а з родових лише ті, що переходили старшому синові. Вони повинні були обіймати від 10 до 100 тис. дес. придатної землі і приносити прибутку від 12 до 200 тис. руб. При запровадженні заповідного маєтку вносилася особлива грошова сума чи визначався щорічний внесок до Державного банку на утворення капіталу для покриття витрат по маєтку. Застава заповідних маєтків заборонялася. Заповідні маєтки вважалися власністю роду. Порядок наслідування визначався низхідною лінією. Площа цього маєтку склала 26,3 тис. дес. Наприкінці ХІХ ст. власником маєтку був двоюрідний племінник Олександри Потоцької Костянтин Потоцький.

Маєток був досить типовим для регіону. Склад угідь теплицької частини був таким: садиба й заводи займали 0,5 тис. дес., орна земля – 15,5 тис., сінокіс – 0,1 тис., пасовисько – 0,2 тис., ліс – 3,7 тис., ставки, дороги, залізниці – 0,6 тис. Загальна площа становила 20,7 тис. дес. Ситківецька частина складалася з: садиби й заводських територій – 0,1 тис., орної землі – 2,7 тис., сінокосу –0,2 тис., лісу – 2,1 тис., ставка, дороги, залізниці – 0,3 тис. В цілому вона обіймала 5,5 тис. дес. Отже, загальна площа маєтку становила 26,2 тис. дес.

В господарстві широко застосовувалася оренда. До 1875 р. майже 74% орної землі та 57% загальної площі маєтку віддавалося в оренду. Розподіл земель за угіддями і способами організації господарства у 80-90-і роки показано в таблиці 1.

Таблиця 1- Розподіл земель за угіддями в Теплицько-Ситківецькому маєтку

58,3% загальної площі маєтку здавалося в оренду. 74,6 % орної землі перебувало в оренді. Єдиним видом угідь, які залишилися у виключному розпорядженні власника, був ліс. Причини цього полягали, по-перше, у відсутності достатніх капіталів для ведення всього господарства, по-друге, у віддаленості фільварків від центрального управління.

Здаючи частину маєтку в оренду, власник не позбавляв її контролю. З орендарем укладалася угода. Однією з таких була угода про оренду фільварку Метанівка (складова теплицької частини). “Означений вище маєток відданий в орендне утримання строком на 8 років – з 1892 р. по 1900-й. За добровільною згодою сторін розмір орендного платежу на користь власника визначається по 10 руб. за 1 дес. на рік… Незалежно від цього, протягом орендного утримання орендар зобов’язується вносити до каси одночасно з платежем орендного прибутку щорічно державні поземельні податки, процентний збір і всі загалом податки й повинності, які падають на орендований маєток…”. Перед орендарем висувалися такі вимоги: а) вести господарство з трипільною сівозміною, яку заборонялося самостійно змінювати; б) не розорювати сінокоси; в) не сіяти соняшник та інші культури, які виснажують ґрунт; г)утримувати відповідну кількість худоби і гноєм удобрювати щороку не менше 40 дес. землі; д) самостійно не ліквідувати дороги й прогони; и) рови й рівчаки тримати справно; і) дерева, що ростуть, самостійно не знищувати; ж) користуватися лише поверхнею орендованої землі, не добувати з її надр мінеральні речовини, окрім каменю, піску та глини для домашніх потреб, а не для продажу; з) не здійснювати полювання на звірів. Тим самим підсилювалася відповідальність орендаря за підтримання родючості ґрунту.

Термін оренди різних економій коливався від 5 до 12 років. Орендна ціна десятини складала 6,5 – 10,5 руб. Вищою вона була в районі вирощування цукрових буряків.

Прибутковість на орендованих землях була значно нижчою: в 1887-1896 рр. – на 35,1%. “Коли ці економії були прийняті адміністрацією від орендаря, господарство в них перебувало в крайньому занедбанні. Будівлі мали жалюгідний, запущений вигляд; поля буйно поросли пирієм і бур”яном. Обов’язкове орання й посіви були здійснені найнедбалішим способом. Необхідно сказати, що такі випадки, на жаль, зовсім не є поодинокими”, – зазначив І.В.Лещенко, дослідник маєтку Потоцького. Тому з 1895 р. обсяг оренди знизився до 45,6%.

В господарстві переважав в 7-пільний сівообіг. Порівняно з дореформеним періодом тут скоротилися площі під хлібом (на 530 дес.) і, навпаки, розширилися посіви буряків. Вартість реманенту в маєтку становила 18,8 тис. руб., живого реманенту – 69,8 тис. руб. Воли й коні частково вирощувалися в господарстві, частково купувалися на ярмарках Балти, Єлисаветграда, Немирова, Херсона, Катеринослава. Застосовувалося машинне збирання хліба, яке було на 25-30% дешевшим від ручного. Але машина не брала лежачий хліб. До того ж використання машин можливе лише там, де робітники служили по кілька років і мали досвід. Тому однією з найважливіших проблем було забезпечення виробничих процесів робочими руками.

Основний контингент робітників постачало місцеве населення. Після скасування кріпацтва середній розмір господарства колишніх кріпаків становив 2,43 дес. на 1 душу, що не забезпечувало засобів існування. Це зумовлювало запобігання навколишніх селян до оренди й сторонніх заробітків. Іноді вони відмовлялися працювати через надмірно низьку оплату праці, як це було в 1895 р. В такому випадку запрошували працівників зі сторони або набирали солдатів. Серед робітників маєтку були різні категорії: річні, місячні, строкові, поденні. Річні наймалися в сусідніх селах, оплата становила 50-72 руб. плюс 2-4 вози соломи на рік. Місячних робітників – переважно підлітків – наймали на період з 15 червня по 15 липня для оранки пару. Платня дорослих становила 10 руб., підлітків – 7 руб. за місяць. Строкові робітники працювали протягом 6 місяців – з травня по жовтень. Оплата їхньої праці становила 7 руб., підлітків – 6 руб. Поденні робітники наймалися по мірі необхідності в основному для догляду за рослинами та збирання врожаю. Середня поденна оплата праці була такою: чоловіки – 27,5 коп., жінки – 20,2 коп., підлітки – 15 коп. Застосовувалася й відрядна робота, яка оцінювалася таким чином: доставка буряків до заводу та доставка зерна на вокзал – 3/4 -11/2 коп. за пуд тощо.

“Вони (робітники) іноді бувають лінивими і вкрай недбалі в поводженні з робочою худобою й землеробськими знаряддями праці. Внаслідок цього нагляд за роботами вкрай утруднений й дорогий; де працює кілька чоловік, там уже неодмінно повинен бути наглядач, інакше робота не буде виконана або виконана дуже погано”, – такі враження вповноважного у справах маєтків графа Потоцького. Тому велике значення мала організація управляння маєтком.

Станіслав Потоцький (початок ХІХ ст.) брав безпосередню участь в управлінні маєтком. Після нього (до 1880-х років) маєток керувався слабко через часту зміну хазяїна. Він мав два рівні: головне управління та управління фільварками. До головного управління входили: уповноважений, контролер, касир, ревізор оренд, бухгалтер, архіваріус, роз’їз-ний контролер. Керівництво фільварками здійснювали управителі, економи та їхні помічники, конторники, магазинери (завідуючі складами), гуменні, наглядачі за виконанням робіт, отамани. Основне управління загалом здійснювали 7 осіб, керівництво фільварками – 31, лісовим господарством – 56 осіб. Серед представників адміністрації практично не було випадкових людей. Усі вони мали або середню освіту або ж достатній досвід практичної роботи. Уповноважений, головний лісничий та два лісничих мали університетську освіту. Шеф контори, касир, реві-зор та його помічник, роз’їзний контролер – середню освіту та практичну підготовку в інших маєтках або на промислових підприємствах. Решта управлінців мали досвід практичної роботи. Від рангу управлінця залежала й оплата праці. Найвищою, звичайно, була вона в уповноваженого (4800 руб. на рік), управителів (600 – 1200 руб.) та головного лісничого (1520 руб.). Окрім платні, окремі службовці отримували ще й премію, яка сягала трьох місячних окладів. Управителі також мали 10% від чистого прибутку господарства. Всі службовці забезпечувалися квартирами й опаленням. Отже, компактний набір службовців, професіоналізм, чіткий розподіл обов’язків, сувора підпорядкованість нижчої управлінської ланки вищій склали підґрунтя чіткої організації даного господарського організму.

В маєтку Потоцького, окрім сільського господарства, інтенсивно розвивалися промисли. На території маєтку діяли три заводи: в Ситківцях цукрово-пісочний, у Соболівці – рафінадний, у Пчельні – винокурний. Пчільнянський винокурний та ректифікаційний завод до 1895 р. здавався в оренду, після чого на його місці К.Потоцьким було зведено новий завод. Завантажений він протягом 5 місяців на рік, виробляючи 13,9 тис. літрів спирту, який поставлявся казні. Його вартість становила 85 тис. руб разом з будівлями.

Збут пшениці становив 82,5% усього врожаю (68,7 тис. пудів), який збувався в Одесі чи на місцеві великі млини. Прибутковою була переробна промисловість маєтку. Так, у 1896 р. чистий прибуток Пчільнянського заводу склав 14,7 тис. руб. Борошномельна фабрика щороку давала близько 100 тис. пудів продукції. Окрім цього, діяли 13 водяних млинів та 1 вітряк. Прибутковими були й оброчні статті: чиншові єврейські землі й садиби, а також 24 корчми. Але запровадження казенної винної монополії припинили прибутки від продажу горілчаних напоїв. Чистий прибуток маєтку показано в таблиці 2.

Таблиця 2 – Прибутковість Теплицько-Ситківецького маєтку в 1887-1896 рр. (тис. руб.)

Як видно, ведення господарства за власний рахунок (фільварки, винокурний завод, ліс) в 1887-1891 рр. приносило щороку 78,3 тис. руб., в 1892-1896 рр. – 68,2 тис. руб. Значнішими були орендні статті прибутку. Причому на відміну від попередньої статті в 1890-і роки вони зросли порівняно з другою половиною 1880-х років на 9%. Загальний прибуток у визначені відтинки часу залишався на одному рівні. Але порівняно з “дозаповідним періодом” це значно більше, оскільки в 1874 р. прибуток становив 69,3 тис. руб.

У підсумку слід відзначити, що розглянутий маєток К.Потоцького – приклад великого поміщицького господарства підприємницького типу, яке повністю орієнтувалося на ринок. Поєднання різних методів орга-нізації виробничого процесу дозволяло вистояти і навіть зміцнити свої позиції в пореформені десятиліття. Не останню роль у цьому відіграла й протекціоністська політика держави щодо дворянських господарств.

ББк 63.3 (4УКР)612

Костянтин Анісимов,
аспірант Полтавського педагогічного університету,

Роман Лях,
доктор історичних наук, професор
Донецького національного університету

Однострої легіону Українських січових стрільців початку Демократичної революції в Україні 1917 – 1918 рр.

Демократизація суспільства, піднесення рівня розвитку національного самопочуття призвели до незвичайного зростання популярності національних бойових традицій України. Значне місце у проблематиці військового минулого нашого народу займає епоха Демократичної революції та національних (визвольних) змагань 1917-1920 рр.

Сьогодні, в період всеохоплюючих реформ у вітчизняній інфра-структурі суспільства, особливе місце посідає проблематика вдосконалення системи національної безпеки, насамперед сфери збройних сил. Саме модернізація української армії на засадах найсучасніших підходів до доктрини стратегічної ініціативи, стилю оперативного мистецтва та засобів тактичної поведінки бойових підрозділів, вдосконалення систем озброєння, поліпшення фасонів однострійного обмундирування військовослужбовців з оглядом на історичні традиції воєнного минулого України. Це, зокрема, торкається і періоду національних змагань 1917 – 1920 рр., який виробив яскраві приклади самобутнього вітчизняного однострою.

Жвава міжідеологічна полеміка, в якій використовуються різні “інтерпретації” подій історичного минулого, вимагає від науковців вироблення нових принципів та методологічних підходів у вивченні історії Демократичної революції та національно-визвольних змагань в Україні 1917 – 1920 рр. не просто як абстрактного цивільного конфлікту, а як національно-державотворчого явища, що породжувало власні культурологічні атрибути. Саме тут стилістика військового костюма яскраво декларує конкретні революційні гасла, що лежали в основі визвольного руху українського народу першого двадцятиліття ХХ ст. В подібному контексті на авансцену дослідницького процесу виходять не технології збройного знищення або дії політиків та полководців, а роль та світо-сприйняття у період революції та громадянської війни найактивніших шарів національної культури, у тому числі військової.

На прикладі феномена одностроїв збройних сил України періоду національних змагань 1917 – 1920 рр. в статті продемонстровано, наскільки від вдалого врахування або недооцінки та ігнорування утилітарних особливостей бойового одягу залежить успіх ведення військових дій як для кожного окремого бійця, так і для армії в цілому.

Історіографія обраної теми умовно поділяється на чотири групи: 1) історико-ідеологічні розробки радянських вчених; 2) твори – дослідження учасників подій, що розглядаються; 3) зарубіжна література; 4) сучасна українська історіографія. Окремо виділяються узагальнюючі роботи, присвячені проблемі розвитку традицій українських ар-мійських одностроїв.

Основною джерельною базою є матеріали архівів: Центрального державного архіву вищих органів влади України; Центрального державного архіву кіно-фото-фоно документів України, Центрального архіву Російської Федерації, Центрального війського архіву Російської Федерації, Центрального військово-історичного архіву Російської Федерації.

Регулярний підрозділ австро–угорської армії часів Першої світової війни – легіон українських січових стрільців (УСС), сформований з карпатських русинів – гуцулів, після скинення російського самодержавства активно включився до революційних подій в Україні.

Після державного перевороту в квітні 1918 р., вчиненого багатими землевласниками з допомогою німецьких військ, на Україні замість уряду Центральної Ради постав монархічний режим гетьмана Павла Скоропадського. Антинародна політика гетьмана не здобула підтримки народних мас, до того ж і спирався він на антиукраїнські сили. Це спричинилося до заворушень. Останні торкнулися й українських підрозділів УСС австро – угорських окупаційних військ. Саме усуси виявилися найбільш професійно боєздатним авангардом фронту антигетьманських сил, що виступали за створення дійсно незалежної, демократичної України.

Вночі між 2-ю та 4-ю годинами 1 листопада 1918 року українські січові стрільці роззброїли австрійську залогу міста Львова й зайняли міську ратушу, намісництво, банк, залізничні вокзали та ще кілька важливих об’єктів: телеграф, телефонну станцію, управління муніципальної поліції тощо¹ . Над львівською ратушею замайорів синьо–жовтий прапор. Владу було чітко, високопрофесійно, без жодного пострілу та будь–якої жертви передано з рук німецько–австрійських окупантів до установ української демократичної системи самоврядування. Австро–угорський намісник фельдмаршал – лейтенант граф Гуйн виїхав зі Львова, а його заступник полковник Децикевич передав владу делегації ке-рівного закладу повстання – Української Національної Ради, хоч це й був уже суто формальний акт – місто контролювали сили українських батальйонів УСС.² На чолі цього першого переможного виступу значних бойових сил антигетьманського руху постали старшини (офіцери) та підстаршини (унтер-офіцери) легіону українських січових стрільців збройних сил Австро–Угорщини: отаман (майор) С.Горук, поручники (обер-лейтенанти) П.Бубела, Б.Гнатевич, І.Цьокан, чотар (лейтенант) І.Іванчук та підхорунжий (вахмістр) Д.Паліїв на чолі із сотником (гауптманом) Д.Вітовським.³

Однострій цього одного з перших регулярних підрозділів напівпартизанської повстанської армії Директорії складав своєрідний симбіоз форми збройних сил Австро–Угорської імперії з елементами емблематики традицій українського козацтва XVIII – XIX ст.⁴ Так, польова та парадно–вихідна форма однострою усусів несла у собі перевагу традицій австрійської військової емблематики у знаках відмінності та фалеристичній символіці.⁵ Що ж стосується повсякденного (службового) однострою, то в ньому здебільшого відбилися символи української військової історії.⁶

Польовий та парадно–вихідний однострій корпусу УСС, у відповідності зі статутом австро–угорської армії 1909 р. (саме тоді у збройних силах Австро–Угорщини замість кольорових – білих та синіх – мундирів впроваджено захисний сірий однострій) був сіро–сталевого кольору.⁷ Цей номер однострою являв собою однобортний кітель з стоячо–відкладним коміром, петлицями кольором за родом військ або видом зброї, погонами (на правому плечі погон з “валиком” для утримання ременя амуніції), комірами з клапанами – на грудях та по боках. Усуси – піхотинці – носили широкі штани та сукняні гамаші, що застібалися на 2 ґудзики; кіннотники – штани, які звужувалися у колінах, ботинки або короткі чоботи. До офіцерських штанів (у генералів – з лампасами) додавалися або шкіряні чоботи, або гамаші з натуральної шкіри. Сіре кепі мало чорний шкіряний козирок та клапан, який застібався попереду на 2 ґудзики.⁸ На передній частині головного убору розташовувалася кругла металева емблема – кокарда жовтого кольору, на якій замість монограми “FJI” (за часів правління імператора Франца Йосипа I) або “К” (за імператора Карла I) у частинах українських січових стрільців австро–угорських збройних сил викарбовувався силует тризуба.⁹ Штабні офіцери легіону УСС носили сірі кепі парадно–вихідного зразка з петлицею та шкіряним підборідним ремінцем.

Батальйони січових стрільців, що за штатами підпорядковувалися командуванню угорської армії (королівська армія Угорщини з 1867 року входила до складу загальних збройних сил Австро – Угорської імперії), мали аналогічний однострій, але з деякими відмінностями. Так, на пряжці поясного ременя замість вензелів – літер “IFJ” або пізніше “IK” карбувався угорський гербовий щит.¹⁰ У піхотинців були довгі, вузькі штани з “угорським” вузлом на стегнах та шнуром – погоном уздовж зовнішнього шва. У рот легіону, які входили до регулярних полків королівської інфантерії, цей шнур був жовтого кольору, а стрільці, що підпорядковувалися командуванню гонведу (аналог німецького ландверу або східнослов’янського козацтва), отримали погонні шнури синювато–сірої фарби.¹¹ Кіннотні ескадрони усусів – драгунів угорського гонведу нашивали на однострій червоні шнури на бокових швах штанів.¹²

У 1915 р. почалася заміна сіро–сталевого та різнобарвного (він ще залишався в гусарській, уланській та кірасирській кінноті імператорської армії) однострою на польову сіру форму одягу.¹³ Саме у цьому однострої, що став загальним для усіх родів зброї австро–угорської армії 1915 – 1918 рр., вояки УСС вступили до подій Демократичної революції в Україні. Головною відмінністю цього форменого одягу від однострою зразка 1909 року, головним чином, була наявність відкладного коміра.¹⁴ Окрім того, для усіх чинів були впроваджені польові сірі кепі.¹⁵

Кольори петлиць за родами військ у легіоні УСС відповідали стандартам однострою збройних сил Австро–Угорської імперії за статутом 1909 р.¹⁶ Аналогічними були й емблемні символи на пряжках ременів та літерно-цифрові шифровки на петлицях.¹⁷ Так, стрільці піхотних полків носили на комірах сині петлиці з цифровим номером полку, єгері – снайпери нашивали зелені прямокутні петлиці з літерами “KS” та вишитим номером полку. Кіннотники драгунських ескадронів носили сині піхотні петлиці з літерою “D” та цифровим номером полку, до яких вони належали. Артилеристи мали червоний колір петлиць з номером батареї. Сапери нашивали сині петлиці з літерою “S” та номером інженерного батальйону. Піхотні полки угорської королівської армії, що шефствували над окремими ротами та батальйонами легіону україн-ських січових стрільців, мали сірий колір приборного сукна, притаманний комірним петлицям зі знаками відмінності. На петлицях угорських піхотних полків, що мали у своєму особовому складі частини усусів, вишивався номер підрозділу.¹⁸

Чини мали такі знаки відмінності на польовому та парадно–ви-хідному номерах однострою: рядові (стрільці) носили гладкі петлиці або поле коміра; єфрейтори (старші стрільці) – 1 шестикутну білу зірочку на комірі або його петлиці кольору роду військ; капрали (вістуни) – 2 такі ж зірочки; сержанти (цугфюрери, десятники) – 3 зірочки; фельдфебелі (підхорунжі) – жовтий шовковий галун попереду та по нижньому краю петлиці або коміра та 3 шестикутні білі зірочки; штабс-фельдфебелі (булавні) – 2 ряди (13 мм та 6 мм) галунів жовтого шовку попереду та по нижніх краях коміра або петлиць на ньому, а також 3 шестикутні білі зірочки; обер-офіцери (старшини): лейтенант (підпоручик, хорунжий) – 1 вишита чи металева зірочка з шістьома променями у відповідності з кольором ґудзиків (срібна або золота); обер-лейтенант (поручник, четар) – 2 подібні шестикутні зірки на передньому краю петлиці або коміра; гауптман (капітан, сотник) – 3 зірочки; штаб-офіцери (головні старшини): золотий чи срібний галун (3,3 см) по передньому та нижньому краях коміра або петлиць на ньому з 1 до 3 вишитих або металевих зірочок, за кольором протилежних кольору галуна (тобто золотих на срібному галуні та навпаки): 1 зірочка позначала оберст–вахмейстера (майора, осавула), 2 – оберст–лейтенанта (підполковника, курінного отамана), 3 – оберста (полковника); генерали (генеральна старшина) мали золотий зигзагоподібний галун по передньому та нижньому краях петлиць або коміра та від 1 до 3 срібних вишитих або металевих зірочок: генерал–майор (генерал-чотар) – 1 зірочка, фельдмаршал–лейтенант (генерал-поручик) – 2 зірочки, фельдцугмейстер (генерал від інфантерії, генерал від кінноти, генерал від артилерії, генерал-сотник) – 3 зірочки, фельдмаршал носив золоте шитво по передньому та нижньому краях петлиць або коміра.¹⁹

Усі чини носили знаки відмінності на петлицях комірів мундирів. У офіцерів (старшин) зірочки були металеві, в інших чинів – білі кістяні або целулоїдні; до 1918 р. металевий галун поступово замінювався шовковим галуном.²⁰ Завдяки нестачі матеріалів багато хто з січових стрільців замінював петлиці на комірі вузькою сукняною смужкою, що пришивалася на відстані 5 см від переднього краю коміра.²¹

Ще у 1917 р. була впроваджена нова система ідентифікації родів та видів військ.²² Рядові стрільці та унтер–офіцери (підстаршини) отримали по 5 смужок американського сукна з трафаретним номером частини, літерами або емблемою; по дві смужки нашивалися на погони мундира та шинелі, а одну – на кепі збоку.²³ У старшин (офіцерів) емблема була лише на кепі.²⁴

Повсякденний (службовий) однострій стрільців, підстаршин та старшин легіону УСС ніс на собі відбиток національних традицій військового одягу, чим він і відрізнявся від польового та парадно–вихідного номерів однострою підрозділу, які відображали, як вже зазначалося вище, пункти армійського статуту австро–угорської армії 1909 р.²⁵ Повсякденний, тобто той, що використовувався під час повсякденних навчань та походів, службовий одяг українських січових стрільців складався з сіро–металевого, а з 1915 р. – сірого, однострою: однобортного кітеля з погонами на обох плечах та стоячо–відкладним коміром та сірих штанів–шароварів, що заправлялися у чорні ялові чоботи.²⁶ На голові при цьому номері однострою усуси носили сіро–металевого (сірого) кольору кепі з широким “розвалом” попереду, що фіксувався металевим ґудзиком, та золотистою кокардою з тризубом на ньому. На грудях та по боках кітеля розташовувалися накладні кишені. Кітель застібався на шість золотистих ґудзиків та по одному ґудзикові мав на кожному клапані кишені.²⁷ Відвороти обшлагів – прямі, розрізні, на даному номері однострою виконували суто декоративну функцію. Петлиці нашивалися на комір у вигляді восьмикутної “зубчатки” кольору роду військ: сині – піхотні, а також кіннотні драгунські, червоні – артилерійські, єгері – зелені.²⁸ На петлицях при даному номері однострою ніяких літерно–цифрових та емблемних позначок не передбачалося. Погони були м’які, з матерії та кольору кітеля, пристьобувалися до плеча ґудзиком. На погонах нашивалися знаки відмінності за чинами у такій варіації: стрілець мав гладке поле погона без будь–яких позначок; старший стрілець позначався одним вузьким білим (срібним) галунчиком поперек поля погона; вістун мав два таких галунчики, десятник – три.²⁹ Підхорунжий відрізнявся одним широким срібним галуном поперек погона, булавний – двома.³⁰ Хорунжий носив на погонах по одному вузькому золотому галунчику, поручник – два, сотник – три галунчики; чини, що належали до головної старшини, позначалися так: широкий золотий галун – осавул ; два таких галуни – курінний отаман, три – полковник.³¹ Генеральні старшини УСС мали такі знаки відмінності при даному номері однострою: генерал-чотар – одна зірка з шістьома променями на погонах, обшитих золотим галуном; генерал-поручик – дві зіркі на таких же погонах; генерал-сотник – три зірки.³² Чин фельдмаршала на погонах повсякденного зразка не позначався.³³

Таким чином, однострій вояків легіону УСС являв собою доволі практичний, зручний військовий одяг як для повсякденного, так і для бойового та для парадного використання. Після злиття підрозділів українських січових стрільців з силами Директорії усуси отримали однострій армії Симона Петлюри.

література

1. Російський державний воєнний архів (РДВА). – Ф.104. – Оп.4. – Спр.2955. – Арк.14.
2. Там само. – Арк.15.
3. Там само. – Ф.39540. – Оп.1. – Спр.34. – Арк.23.
4. Російський державний воєнно–історичний архів (РДВІА).- Ф.2003. – Оп.2. – Спр.317. – Арк.44.
5. Там само. – Арк.47.
6. Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). – Ф.6. – Оп.2.- Спр.27; Ф.447. – Оп.1. – Спр.17. – Арк.73.
7. Там само. – Арк.77.
8. Там само. – Арк.78.
9. Там само. – Ф.509. -Оп.7. – Спр.4. – Арк.11, 14.
10. Там само. – Ф.7672. – Оп.9. – Спр.1. – Арк.18.
11. РДВА. – Ф.3948. – Оп.2. – Спр.350. – Арк.7, 8.
12. Там само. – Арк.19, 20.
13. Там само. – Ф.2234. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.40.
14. Там само. – Ф.2241. – Оп.3. – Спр.12. – Арк.8.
15. Там само.
16. Там само. – Арк.9.
17. Там само. – Ф.1245. – Оп.2. –Спр. 8. – Арк.19.
18. Там само. – Арк.27.
19. Там само. – Ф.39321. – Оп.3. – Спр.4. – Арк.7.
20. Там само. – Ф.37038. – Оп.1. – Спр.5. – Арк.12.
21. ДАРФ.Ф.5. Оп.7. Д.38. – С.4, 5.
22. Там само. – С.6, 7.
23. Там само. Оп.8. Д.1. – С.4.
24. Там само. Ф.9. Оп.2. Д.1. – С.30.
25. РДВА. – Ф.3949. – Оп.2. – Спр.278. – Арк.21.
26. Там само.
27. Там само. – С.22.
28.Там само. – Ф.3952. – Оп.7. – Спр.4. – Арк.18, 19.
29. Там само. – Арк.21.
30. РДВІА. – Ф. 2007. – Оп.1. – Спр.731. – Арк.5, 6.
31. Там само. – Спр.348. – Арк.12.
32. Там само. – Арк.14.
33. Там само. – Арк.15.

ББК 63.3 (4УКР)625

Олександр Задніпровський
кандидат історичних наук, доцент Донецького
національного університету

ЗЛОЧИННІСТЬ НА ДОНЕЧЧИНІ ПІД ЧАС ГОЛОДУ 1946-1947 рр.

Голод 1946-1947 рр. в Україні – складне і багатопланове явище. Однією з найменш вивчених його складових частин є злочинність, що властива кожному голодному лихоліттю. Вивчення її на прикладі окремих регіонів дає можливість більш глибоко і всебічно висвітлити історію голоду в цілому. Отож дослідження злочинності на Донеччині під час повоєнного голоду заслуговує на увагу науковців.

Проте спеціальних досліджень на цю тему ще не було. Лише окремі фрагментарні дані є в деяких публікаціях автора [1].

У даній статті ставиться завдання дослідити стан злочинності під час голоду 1946-1947 рр. у межах Донецької (колишньої Сталінської) області. Для цього використано переважно матеріали обласного державного архіву.

Голод сильно вразив населення області. Розпочавшись восени 1946 р., він досягнув свого апогея взимку та навесні наступного року. “Аліментарна дистрофія” – хвороба, що виникає внаслідок голодування, – швидко набула масового характеру. За даними МВС УРСР, на 20 червня 1947 р. в Сталінській області налічувалось 120274 хворих на дистрофію. Це був другий за величиною показник в республіці після Вінничини (159976 чол.). В області було госпіталізовано 33928 дистрофіків, а померло від аліментарної дистрофії 4384 чол. [2]. Виникали й швидко поширювалися пов’язані з голодом хвороби – дизентерія, тиф, туберкульоз та інші. У голодуючих траплялися різного роду отруєння тощо. Все це призвело до різкого зростання загальної смертності. Якщо в 1945 р. в області всього померло близько 16 тис. чол., то в 1946 р. – вже 22,7 тис., або на 41,6 % більше, а в 1947 р. – 51,3 тис., що перевищило показник попереднього року в 2,3 раза. Показово, що в наступні 1948 та 1949 рр. рівень смертності в області різко знизився, відповідно, до 23,7 і 23,6 тис. чол. [3].

Голод спотворив моральні норми поведінки людей, призвів до небаченого навіть під час війни спалаху злочинності. Статистика, що зберігається в державному архіві Донецької області, свідчить: якщо в 1945 р. в області було засуджено за різні злочини 7,8 тис. чол., то в 1946 р. – вже 15,8 тис., тобто вдвічі більше, а в 1947 р. цей показник досяг 23,6 тис., що перевищувало кількість засуджених у попередньому році в 1,5 раза. Вже в 1948 р. число засуджених скоротилось до 22,6 тис., а в 1949 р. – до 21,6 тис. чол. [4].

Швидко зростала питома вага засуджених до різних строків ув’язнення (від декількох років до десяти і навіть більше). В 1945 р. їх частка в загальній кількості засуджених становила 51,2%, в 1946 р. – 67,2%, а в 1947 р. – вже 83,6%. Навпаки, питома вага засуджених менш суворо – до штрафу, умовно та виправно-трудових робіт – невпинно скорочувалась [5].

Привертало увагу стрімке зростання майнової злочинності, особливо крадіжок продуктів харчування. Рятуючись від голодної смерті, люди крали все, що могли. У постанові бюро Сталінського обкому КП(б)У від 31 грудня 1946 р. “Про заходи щодо посилення боротьби з карною злочинністю в містах і районах Сталінської області” зазначалось: “Останнім часом у ряді міст і районів області збільшилася кількість карних проявів: розтрат, крадіжок соціалістичної власності і колгоспного майна, мають місце випадки збройних пограбувань баз, магазинів, державних зерносховищ, розкрадання продовольчих товарів, відзначено випадки зухвалих проявів злочинно-бандитського елемента, який тривалий час безкарно здійснює вбивства, тероризує населення. Останнім часом значно збільшились злочинні прояви на селі, де відзначено випадки пограбувань, крадіжок колгоспного і радгоспного майна, складів “Заготзерна”, споживкооперації та ін.” [6].

Дійсно, якщо в 1945 р. кількість засуджених в області за майнові злочини становила 3,3 тис. осіб, то в 1946 р. – вже 7 тис., а в 1947 р. – 8,8 тис. чол. Показово, що в наступному 1948 р. їх число скоротилось до 536 чол. [7]. Тільки за одинадцять місяців 1946 р. у розкрадачів і спекулянтів було вилучено 218,9 т хлібопродуктів, а також продовольчих товарів на 656 тис. крб. [8]. В 1947 р. працівникам правоохоронних органів Сталінської області вдалося відібрати у злочинців 2,1 млн крб., хлібопродуктів на 145,3 тис. крб., а також інших продовольчих і промислових товарів на 1,2 млн крб. [9].

Ось декілька типових прикладів майнової злочинності того часу.

Завідувач глибинного пункту “Заготзерна” в Маріуполі І.П. Фоменко разом зі своїм помічником М.Ф. Шимом протягом червня-серпня 1946 р. вкрали на пункті 7,4 т зерна, більшу частину якого за допомогою приймальника Маріупольського маслозаводу Калмикова продали за 54 тис. крб. Гроші та залишки зерна вони поділили між собою. Злочинці були викриті і засуджені до розстрілу [10].

У м. Сталіно працівники органів виявили злочинну групу у складі 16 осіб, серед яких були викладачі загальноосвітніх шкіл А.П.Аверичев і Н.М.Царенков, завідувач складу П.В.Комуз, автомеханік А.В.Єрошин та інші. Як з’ясувалось, в ніч на 4 листопада 1946 р. група, маючи на озброєнні два пістолети, виїхала автомобілем в Ольгинський район, де в колгоспі “Червона зірка” Ново-Миколаївської сільради викрала понад 2 т зерна з насіннєвого фонду. У грудні злочинці пограбували глибинний пункт “Заготзерна” в селі Стила Старобешівського району, викравши й тут понад 2 т зерна, а в січні 1947 р. вони організували крадіжку 5 свиноматок у колгоспі ім. Петровського Мар’їнського району. За скоєні злочини 14 учасників групи були засуджені до тюремного ув’язнення строком на 10 років кожний з наступною втратою громадянських прав на три роки та конфіскацією належного їм майна [11].

Багато зловживань відбувалось у сфері забезпечення трудящих продовольчими картками. Наприклад, під час видання їх на лютий 1947 р. керівники підприємств, організацій та установ у Краматорську, Костянтинівці, Єнакієвому, Макіївці та інших містах і селищах області включили в списки для отримання карток 2392 особи понад затверджені плани з праці і штатні розклади, 507 чол. без стандартних довідок, 352 працездатних утриманців, а 4938 осіб незаконно зарахували до підвищених категорій постачання [12]. Протягом одинадцяти місяців 1946 р. в карткових бюро області за розкрадання карток і талонів до карної відповідальності було притягнено 141 особу [13]. Так, у вересні 1946 р. працівники Управління внутрішніх справ області затримали старшого контролера контрольно-облікового карткового бюро Петровського району м. Сталіно Бобренця разом з обліковцями цього бюро Овчаровою, Бовт і Зінченко. Під час обшуку в них було виявлено викрадених талонів на 590 кг хліба, 153 кг жирів, 561 кг м’яса, 438 кг цукру, 248 кг крупи, 1438 л молока та інших продуктів. Всього ці злочинці, наживаючись на народному горі, на викрадені талони встигли отримати в магазинах продовольчих товарів на 400 тис. крб. [14].

У вересні-листопаді 1946 р. на ринках області за продаж хлібних карток було затримано 854 чол., з них спекулянтів картками – 58 чол. Співробітники міліції вилучили в них 332 продовольчі та 608 промтоварних карток, а також велику кількість талонів на продовольство і товари [15].

Набув поширення жорстокий бандитизм – розбій, вбивства та пограбування з вбивствами. Якщо протягом 1946 р. в області сталося 139 вбивств, а вбивств з пограбуванням – 30, то лише за одинадцять місяців 1947 р. вбивств було зареєстровано вже 188, а вбивств з пограбуванням – 81 [16].

У фондах обласного державного архіву збереглося чимало документів з описами тяжких злочинів того часу. Ось лише один з них.

У березні 1947 р. виїзна сесія обласного суду в м. Ханжонкове засудила злочинну банду у складі дев’яти осіб: П.Д.Парфенова – до розстрілу, В.Є.Агєєва та А.І.Свіріна – до ув’язнення строком на 10 років кожний. Інші члени цієї групи – С.С.Чепурін, А.Я.Цвєтков, Н.Д.Стороженко, Н.І.Альошин, А.Я.Янченко та А.А.Юрченко – отримали по шість років. Маючи на озброєнні пістолет “Вальтер” і саморобні гранати (консервні банки з амоналом), злочинці здійснювали напади на колгоспні та радгоспні сади й городи. У серпні 1946 р. під час пограбування саду колгоспу ім. Сталіна бандити смертельно поранили сторожа Сіверського. У жовтні вони влаштували напад на город колгоспу ім. Кірова. Коли сторож Бережний спробував перешкодити їм копати картоплю – вони важко поранити його в ногу, внаслідок чого її потім довелось ампутувати. У тому ж місяці група здійснила крадіжку капусти на радгоспному полі. Сторожі Бугайов і Таратунін зробили спробу затримати злочинців. Бугайова при цьому було вбито [17].

З посиленням голоду в Сталінській області, як і в цілому по Україні, з’явилися його страшні супутники – трупоїдство і канібалізм. Голод, психічно перероджуючи людей, штовхав їх на неймовірні злочини. Один з перших випадків людоїдства в області стався в м. Красний Лиман. Про нього йшлося у доповідній записці УМВС по Сталінській області Міністерству внутрішніх справ УРСР від 15 лютого 1947 р. Повідомлялось, що в Краснолиманський райвідділ МВС з’явився громадянин С. і заявив, що він вже два дні не бачить свою матір П. Одночасно С. висловив припущення, що вона могла бути вбитою його батьком А. Дійсно, під час обшуку в квартирі було знайдено рештки тіла П., а її чоловік А. зізнався у вбивстві. Виявилось, що в січні 1947 р. А. за місцем роботи не отримав хлібні картки і тому залишив роботу. В цей час його дружина, яка працювала сторожем у артілі, теж звільнилась. А. декілька разів звертався за допомогою у відділ служби руху станції Красний Лиман, але його заяви залишались без відповіді. Від недоїдання А. дійшов до виснаження і вирішив вбити свою дружину, щоб потім її з’їсти. Свій намір він здійснив ранком 11 лютого. Тіло дружини він вживав у їжу, аж доки не з’явилась міліція. Доповідна записка закінчувалась словами: “Сім’я жила дуже бідно, з продуктів, речей і меблів майже нічого не мали. А. заарештований, слідство ведеться” [18].

За даними МВС УРСР на 2 липня 1947 р. в Сталінській області було зареєстровано 11 випадків людоїдства. Це був третій показник по Україні за Ізмаїльською (53 випадки) та Дніпропетровською (16) областями [19].

Трагічна ситуація склалася на селі. Голод, страждання та смерть рідних і близьких штовхали сільських жителів на небезпечні вчинки. Небаченого розмаху в колгоспах і радгоспах досягли крадіжки хліба та інші злочини. Документи свідчать, що в 1945 р. до різних покарань за різноманітні злочини в області було засуджено 821 колгоспника, в 1946 р. – вже 1261, або на 53,6% більше, а в 1947 – 2696, тобто цей показник зріс ще в 2,1 раза [20].

Не можна не погодитись з тими істориками, які вважають, що здебільшого голодуючі селяни не крали, а, по суті, брали їм належний, вирощений ними ж хліб. Адже держава відібрала в них у вигляді державних заготівель продукти, необхідні для елементарного прожиткового мінімуму.

“Навесні 1947 року забрала я дітей додому, бо вже щавель з’явився, кропива… А потім колоски пшениці та жита ходили крадькома рвати. А не можна було! Одного разу об’їждчик помітив, гнався за нами аж додому з самого поля. Потім наводив рушницю на вікно, нахвалявся застрелити, погрожував”, – згадувала в 1991 р. К.П.Залізняк, жителька села Андріївка Слов’янського району [21].

“На полях спіла пшениця, ячмінь – але об’їждчики пильнували, щоб ніхто не збирав колоски. Однак голод тягнув нас до поля. Ще недозріле зерно, м’яке, молочне, духмяне, ми чистили в долонях і їли”, – це вже спогади В.І.Буравової з села Стила Старобешівського района [22].

Діставалось і деяким головам колгоспів, котрі намагались допомогти людям: дозволяли видавати колгоспникам зерно на трудодні до виконання планів хлібозаготівель, що заборонялось, не поспішали вивозити хліб до заготівельних пунктів, організовували під час жнив громадські їдальні тощо. За це їх влада жорстко карала. Наприклад, за розбазарювання 73 ц зерна і 387 ц борошна (під розбазарюванням розу-міли видачу зерна на трудодні, витрати на внутрігосподарські потреби) до 7 років ув’язнення був засуджений голова колгоспу ім. Стаханова Червоноармійського району Ковальов [23]. Вражає такий факт: за 1946 і перше півріччя 1947 рр. в колгоспах області змінилось 694 (!) голів колгоспів [24].

Репресії проти голів колгоспів набули такого розмаху, що 14 липня 1947 р. ЦК ВКП(б) був змушений прийняти постанову “Про недопустимі факти частої заміни і необґрунтованого віддавання до суду голів колгоспів”. Виконуючи цю постанову, бюро Сталінського обкому партії вирішило притягати голів колгоспів до карної відповідальності “тільки після ретельної перевірки на місці і погодження з обкомом КП(б)У”, перевірити всі справи засуджених в 1946-1947 рр. голів колгоспів і “вжити заходів щодо звільнення їх за винятком тих, які були засуджені обґрунтовано” [25].

Продовжувала діяти сумнозвісна сталінська постанова від 7 серпня 1932 р. про “п’ять колосків”. Якщо в 1946 р. тільки Сталінський обласний суд розглянув 64 кримінальні справи, пов’язані з цією постановою, то в 1947 р. – вже 152, або в 2,4 раза більше. В 1948 р. кількість таких справ зменшилась до 92 [26].

Намагаючись приборкати злочинність, президія Верховної Ради СРСР 4 червня 1947 р. видала указ “Про кримінальну відповідальність за крадіжки державного і громадського майна”. Згідно з ним крадіжка, привласнення й розтрата державного майна карались ув’язненням у виправно-трудовому таборі строком від 7 до 10 років з конфіскацією чи без конфіскації майна. Повторна крадіжка, скоєна групою чи у великих розмірах, каралась ув’язненням на строк від 10 до 25 років з обов’язковою конфіскацією майна. Аналогічно, тільки дещо меншими строками ув’язнення – відповідно, від 5 до 8 років і від 8 до 20 років – карались крадіжки колгоспного, кооперативного чи іншого громадського майна. Причому за недонесення органам влади про крадіжку можна було отримати 2-3 роки ув’язнення або заслання на строк від 5 до 7 років [27].

Під дію цього указу в Сталінській області потрапили перш за все голодуючі, адже в другій половині 1947 р., під час голоду, кількість засуджених за цим указом склала 4312 осіб, а протягом всього 1948 р., коли голодування вщухло майже повністю, значно менше – 3505 [28]. Привертає увагу, що переважну більшість засуджених (до 70 %) складали колгоспники і так звані “нетрудові елементи”, серед яких були пенсіонери, інваліди, хворі тощо. Якщо для голодних колгоспників основною причиною крадіжок та арештів була участь в масовому збиранні хліба влітку 1947 р., то для більшості “нетрудових елементів” крадіжки були чи не головним засобом до існування.

Вже традиційно голодуючих, виснажених людей у багатьох випадках оголошували злочинцями і засуджували до великих строків ув’язнення за зібрані на полях колоски чи за жменю зерна, крадькома принесеного голодним дітям. Недарма у звіті Сталінського обласного суду за друге півріччя 1947 р. зазначалось: “Мають місце випадки, коли слідчі органи притягають до кримінальної відповідальності згідно з указом президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 року осіб, які здійснили дрібні крадіжки, як от: 200-300 грамів колосків, незначна кількість овочів або фруктів, як от: кілограмів 2-3 помідорів або картоплі, десятків півтора-два яблук та інші предмети в незначних розмірах, а народні суди приймали ці справи до свого розгляду й виносили міру покарання до 10 років і більше позбавлення волі. Розглядаючи ці справи, судова колегія облсуду щодо них судочинство припинила” [29].

З настанням зими, а особливо весни 1947 р., доведені до відчаю голодні люди кинулись грабувати все, що попадало під руку: лізли в чужі комори чи підвали, викопували тільки-но посаджену сусідами картоплю, вибирали посіяне зерно. У зв’язку з цим у травні виконком обласної Ради депутатів трудящих вимушений був прийняти спеціальну постанову, якою зобов’язав начальників облуправління МВС і облуправління міліції “вжити негайних заходів щодо посилення боротьби з розкраданням картоплі та інших городніх культур на індивідуальних городах робітників і службовців”. Постанова вимагала, щоб судові процеси з таких справ проходили безпосередньо в містах і робітничих селищах, а вироки публікувались у місцевих газетах [30].

4 червня 1947 р. в масштабі всієї країни в оборот було пущено указ президії Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони особистої власності громадян”. Згідно з цим наказом крадіжка особистого майна громадян каралась 5-6 роками виправно-трудових робіт, а за обтяжливих обставин винні могли отримати до 20 років ув’язнення з конфіскацією майна. За недонесення передбачалось позбавлення волі на 1-2 роки, або заслання на строк від 4 до 5 років [31].

Вже в другій половині 1947 р. за указом у Сталінській області було притягнено до відповідальності 2790 осіб, а протягом 1948 р. – ще 1991. З них отримали різні покарання 4573 чол., або 95,6 %. Зокрема за кра-діжки майна громадян – 3219 осіб (70,4 %), за крадіжки, вчинені повторно або злочинною групою, – 1126 (24,6 %), за розбій – 66 (1,4 %), за розбій злочинною групою, небезпечний для життя і здоров’я потерпілих, – 162 особи, або 3,6 % [32].

Таким чином, в 1946-1947 рр. на Донеччині стався спалах злочинності, викликаний голодом широких верств населення. Голодування спотворило моральні норми поведінки людей, змусило їх шукати порятунку на шляху крадіжок, спекуляції та інших злочинів. Різко зросли масштаби жорстокого бандитизму: пограбувань, розбоїв, вбивств. З’явились канібалізм і трупоїдство як крайній прояв голодних страждань населення. Спровокувавши голод, а разом з ним небачений навіть під час війни вибух злочинності, влада вдалася до масових судових переслідувань людей, широко застосовуючи існуючі та видаючи нові, більш суворі репресивні закони. Місцеві органи влади Донеччини, неухильно дотримуючись існуючого законодавства, засуджували до великих строків ув’язнення, заслання, конфіскації майна, штрафів поряд зі справжніми злочинцями багато голодуючих людей – жертв голодомору.

література

1. Заднипровский А.И. Голод 1946-1947 гг. в селах Донетчины. // Новые страницы в истории Донбасса: Статьи. Кн. 2. – Донецк: Донбас, 1992. – С. 119-120; О.І. Задніпровський. Голод в історії України: короткий нарис (Х-ХХ ст.). – Донецьк: Український Культурологічний Центр, 1999. – С. 29.

2. Голод в Україні. 1946-1947: Документи і матеріали. – К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 1996. – С. 247.

3. Державний архів Донецької області (далі – ДАДО). Ф.Р – 4249, оп. 1 дод., спр. 355, арк. 2.

4. Там само. Ф.Р – 6792, оп. 1, спр. 2, арк. 2, 3, 6, 16; спр. 4, арк. 3, 7, 10, 17; спр. 7, арк. 3, 5, 7, 13; спр. 11, арк. 3, 8, 12, 15; спр. 14, арк. 1, 5, 7, 9 (Підраховано автором).

5. Там само. Ф.Р – 6792, оп. 1, спр. 2, арк. 2, 3, 6, 16; спр. 4, арк. 3, 7, 10, 17; спр. 7, арк. 3, 5, 7, 13 (Підраховано автором).

6. Там само. Ф. п. 326, оп.4, спр. 251, арк. 2.

7. Там само. Ф.Р – 6792, оп. 1, спр. 2, арк. 2, 3, 6, 16; спр. 4, арк. 3, 7, 10, 17; спр. 7, арк. 3, 5, 7, 13; спр. 11, арк. 3, 8, 12, 15 (Підраховано автором).

8. Там само. Ф.п. 326, оп. 4, спр. 252, арк. 21.

9. Там само. Спр. 816, арк. 124.

10. Там само. Ф.п. 3410, оп. 3, спр. 3, арк. 78.

11. Там само. Спр. 4, арк. 153-154.

12. Там само. Ф.п. 326, оп. 4, спр. 665, арк. 1.

13. Там само. Спр. 252, арк. 24.

14. Там само. Арк. 24-25.

15. Там само. Арк. 25-26.

16. Там само. Спр. 816, арк. 121.

17. Там само. Ф.п. 3410, оп. 3, спр. 4, арк.128.

18. Голод в Україні. 1946-1947: Документи і матеріали. – С. 180-181.

19. Там само. С. 248.

20. ДАДО. Ф.Р – 6792, оп. 1, спр. 2, арк. 2, 3, 6, 16; спр. 4, арк. 3, 7, 10, 17; спр. 7, арк. 3, 5, 7, 13 (Підраховано автором).

21. Задніпровський О.І.Голод в історії України:короткий нарис(Х-ХХ ст.).– С. 68.

22. Там само. С. 78.

23. Воронов І.О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946-1947 рр. – К.: Т-во “Знання” УРСР, 1991. – С. 39.

24. ДАДО. Ф.п. 326, оп. 4, спр. 740, арк. 47.

25. Там само. С. 48-49.

26. Там само. Ф.п. 3410, оп. 3, спр. 3, арк. 64, 77; спр. 4, арк. 152, 203; спр. 5, арк. 60, 79, 91 (Підраховано автором).

27. Правда. – 1947. – 5 июня.

28. ДАДО. Ф. Р – 6792, оп. 1, спр. 7, арк. 8, 12; спр. 11, арк. 4, 9, 13, 20 (Підраховано автором).

29. Там само. Ф.п. 3410, оп. 3, спр. 4, арк. 218.

30. Там само. Ф.п. 326, оп. 4, спр. 711, арк. 8-9.

31. Правда. – 1947. – 5 июня.

32. ДАДО. Ф.Р – 6792, оп. 1, спр. 7, арк. 8, 12; спр. 11, арк. 4, 9, 13, 20 (Підраховано автором).

ббк 63.3 (4УКР)622

Дмитро Білий,
кандидат історичних наук, доцент,
начальник кафедри історії та українознавства
Донецького інституту внутрішніх справ МВС України

Зміни у складі українського населення Кубані в 1932 – 33 рр.

Про кількісне становлення українського населення Кубані протягом ХVІІІ – ХІХ ст. існує багато джерел. В той же час, за певними винятками, відсутні дослідження про найбільш суперечливий період ХХ ст., під час якого на Кубані відбулося катастрофічне зменшення офіційної кількості українців. І досі залишається невизначеним етнічний склад Краснодарського краю Російської Федерації.

Тема ця вимагає окремого фундаментального дослідження. Спробуємо визначити хоча б основні тенденції етнодемографічного становища українців Кубані у минулому столітті.

Згідно з загальноросійським переписом, проведеним в 1897 році, населення Кубанської області на той час складало І911133 чол.[1].

Згідно з даними перепису, україномовне населення Кубанської області складало 49,7%, або 949833 чол., а російське – 39%, або 745341 чол.[2]. 

У відділах, розташованих на терені Чорноморії, відсоток україн-ського населення традиційно залишався переважаючим. Так, у Катеринодарському, Єйському, Темрюцькому відділах він становив 81,1%, або 702931 чол., росіяни – 12,5%, або 108443 чол.[3].

Враховуючи загальнонаціональну політику імперського керівництва, орієнтовану на пригнічення культури національних меншин, є всі підстави вважати, що велика кількість українців була в офіційному переписі віднесена до складу «великоросів». Вже після публікації даних перепису 1897 року багато українських вчених піддавали сумніву їх об’єктивність. Так, вчені О.Русов і П.Чубинський вважали, що на Кубані на початку XX сторіччя українці складали не менш ніж 60% населення[4]. 

Швидкий економічний розвиток Кубанської області призвів до помітного збільшення населення краю. Сільськогосподарський перепис 1917 року показав, що населення Кубані зросло до 2415089 чол. З них українці складали 56%, а росіяни – 36%[5].

Три революції й громадянська війна у першій чверті XX сторіччя певною мірою вплинули на кількісний рівень населення Кубані, але в цілому не змінили традиційне етнодемографічне становище.

Конкретні дані з чисельності населення Кубані надає загальносоюзний перепис 1926 року. Виходячи із його результатів, ми можемо підрахувати офіційну кількість українців як на Північному Кавказі, так, зокрема, і на Кубані. На той час на Кубані відбулися певні адміністративні зміни. Під час проведення реформування Кубано-Чорномор-ської області в 1925 році більшість території сучасного Краснодарського краю увійшла до Кубанської, Армавірської та Майкопської округ. До того ж до складу Донської округи були передані три історичні кубанські райони – Єйський, Кущевський та Старомінський. Одним із наслідків цього адміністрування було зменшення загального відсотка українців Кубані за рахунок виключення трьох районів з панівним українським населенням (Єйський район – 74,2% українців. Іжевський район – 78%, Старомінський – 85%, за даними на 1926 рік[6]). 

Для того щоб визначити кількість українців Кубані на 1926 рік, ми підрахуємо дані по Кубанській, Армавірській, Майкопській та Чорноморській округах, а також по трьох вищезазначених районах. Виходячи з цього, офіційна кількість українського населення у приблизних межах сучасного Краснодарського краю на 1926 рік складала 1644380 чол., або 54,1% від усього населення. В цілому на території Правобережної Кубані – терені колишнього Чорноморського Війська (Кубанська округа, Єйський, Кущевський, Старомінський райони) – українці складали переважну більшість – 1110352 чол., або 73% від усього населення[7]. 

Варто відмітити значну кількість українців серед міського населення. В цілому вона складала 27%, або І535І7 чол. В деяких містах вона була досить великою – Краснодар – 30%, Гарячий Ключ – 35%, Приморсько-Ахтарськ – 64,5%, Темрюк – 32,5%, Єйськ – 41,6%, Кущевськ – 57%[8]. 

В сільській місцевості відсоток українців значно збільшувався і по Кубані складав 69,5%, або 1490063 чол. (на землях Чорноморського Війська – 76%).

В цілому українці Північного Кавказу, тільки за офіційними даними, складали в 1926 році 3106652 чол., або 37,1%, а серед сільського населення – 41% і становили після росіян (45,9%) найбільшу національну групу в Північно-Кавказькому краї[9]. 

Перепис 1926 року мав свої значні недоліки. Уже в 1927 році офіційний радянський орган друку УРСР – газета «Харківські вісті» помістила низку статей свого кореспондента, який уважно дослідив «українське питання» на Кубані. В цих статтях наводяться свідчення, що під час перепису 1926 року «цілі українські села, станиці і райони записувалися як російські». Дуже яскраво це підтверджує розмова кореспондента з керівником однієї з лічильних комісій: «Скільки відсотків українців у вашій окрузі? – А ми українців не писали. – Себто як? – А так, порозмовляли з інструктором… і вирішили не питати, а писати всіх великоросами”[10].

У зв’язку з цим виникає закономірне питання, чому вже у наступних переписах офіційна кількість українців Кубані скоротилася до кількох відсотків?

Для того, щоб відповісти, необхідно простежити вплив колективізації, розкуркулення, масових депортацій і голодомору 1929-1933 років на динаміку населення Кубані.

Маючи дуже обмежену кількість конкретних статистичних даних про етнодемографічні зміни в цей час, ми можемо подати лише приблизні цифри, які стосуються змін у кількісному складі українського населення Кубані.

Найбільш докладні статистичні матеріали про динаміку населення Кубані у 1929 – 1933 роках, які є у розпорядженні автора, стосуються Слов’янського району Краснодарського краю[11]. Спираючись на них, ми зможемо екстраполювати коливання кількості населення на решту районів Кубані.

Відомі дані переписів І923 -І926 років дозволяють підрахувати приблизну кількість населення, враховуючи офіційний середній приріст як 11,5 % на 1929 рік.

Кількість населення найбільше зменшилася у 1932-1933 роки, коли голод набув свого найжорстокішого ступеня. Загальне скорочення населення Слов’янського району Кубанської округи, враховуючи його відсоток приросту, склало 57,3%, або приблизно 80500 чоловік. У І929- І933 рр. Слов’янський район належав до офіційно занесених на «чорну дошку», тобто з нього вивозилися всі харчі, він оточувався військами ДПУ, і його населення, таким чином, прирікалося на голодну смерть. Станиця Полтавська, яка входила до цього району, була виселена повністю. Знаючи, які ще райони були занесені на «чорні дошки», ми можемо з’ясувати середній відсоток винищеного у них населення. Це були райони: Невинномиський, Слов’янський, Усть-Лабинський, Брюховецький, Кущевський, Павлівський, Кропоткінський, Єйський, Краснодарський, Коренівський, Отрадненський, Тихорецький, Армавір-ський і Тимашевський[12].

Як бачимо, практично вся Кубанська округа і райони, найбільш густо заселені українцями, опинилися в найтяжчому стані. До того ж населення ІЗ кубанських станиць підлягало жорстоким каральним санкціям і майже повній депортації. Це були кубанські станиці: Полтав-ська, Ведмедівська, Урупська, Уманська, Незамаєвська, Теміргоївська, Ладозька, Ново-Рождественська, Новодерев’янківська, Стародерев’янківська, Старощербинівська, Платнирівська[13].

Якщо прийняти за середній рівень скорочення населення по Слов’янському району без урахування істотного зростання в 45,8%, то ця величезна територія з приблизною кількістю населення в 1963700 чоловік була приречена на вимирання. Серед цього населення українці складали, якщо враховувати, що їх відсоток не змінився з 1926 року, 1133700 чоловік, або 57%.

До кінця 1933 року населення скоротилося до 1064300, хоча є всі підстави вважати, що смертність була значно вищою.

Фактично голодомор охопив усю територію Кубані, і відсоток зменшення населення хитався в різних районах від 25% до 70-60%. Мінімальний відсоток стосується частини закубанських станиць, Майкопської й Армавірської округ, для яких план хлібозаготівель не був настільки високим, як в українських станицях Кубанської округи, де відсоток зниження населення, як ми бачимо, був найвищим. Так, з 17 районів, що були офіційно занесені на «чорні дошки», 11 мали переважно українське населення, в інших відсоток українців був теж досить значним. Крім того, ІЗ кубанських станиць, котрі прирікалися на депортацію окремою постановою крайвиконкому ВКП/б/, були з абсолютною більшістю українського населення. До 80-90% населення цих станиць було знищене або депортоване, хоча частина цих станиць і не входила до районів, занесених на «чорні дошки» /Ведмедівська, Уманська тощо/. Так, є свідчення, що під час голоду населення станиці Старокорсунської скоротилося з 14000 до 1000 чоловік, тобто на 93%, такі ж дані є про станиці Воронезьку та Дінську. У станиці Лабинська з 24000 загинуло 14000 чоловік, тобто 58,3%, у станиці Пашківській рівень населення знизилася з 7000 до 3500, тобто до 50%[14].

З інших джерел відомо, що населення станиці Усть-Лабинської скоротилося з 24000 до 10000 чоловік, Дмитріївської – з 6000 до 2000, Ільської – з 3000 до 1500 [15].

Голодомор також дуже скоротив населення міст Північного Кавказу, яке постраждало в ті часи набагато більше, ніж населення міст в УРСР. Так, за приблизними даними, з 230000 душ населення Краснодара вмерло 40000 чоловік, у Ставрополі з 140000 чоловік умерло 50000[16].

Немає конкретних даних про загальні втрати українського населення Кубані в І930-І93З роках. Один із найбільш відомих зарубіжних дослідників цього питання Роберт Конквест вважає, що в 1932-1933 роках на Північному Кавказі від голодомору вмерло не менше 1000000 чоловік. Втім, якщо прирахувати загиблих і виселених під час повстань, депортацій і репресій жителів Кубані, то ця кількість набагато збільшується.

Ми спробуємо підрахувати хоча б приблизну кількість втрат серед українського населення Кубані в ті роки.

Якщо враховувати, що терор і голод застосовувалися проти козаків, серед яких українці складали більшість, і проти районів із переважаючим українським населенням, то втрати серед українців Північного Кавказу були значно більшими, ніж серед іншого населення. Якщо вважати, що голодомор охопив у першу чергу українські райони Кубані, то там втрати серед населення досягали не менше 50-60%. Українське населення Кубані на 1929 рік, враховуючи природний приріст в 11,5%, повинно було складати приблизно 4070000 чоловік. Отже, якщо прийняти за середній рівень зменшення населення 55%, то з 1932 до 1933 року загинуло або було депортовано приблизно 2238500 чоловік. Ця кількість збігається з оцінками зарубіжних дослідників голоду на Північному Кавказі та Кубані. Так, згідно з даними матеріалів, які зберігаються в архіві Гувера при Стенфордському університеті США, в 1932-33 роках з Кубані було депортовано або вмерло від голоду 2 млн чоловік. Розстріляно або вмерло у в’язницях близько 250 тисяч чоловік [17].

Зараз немає докладних даних про кількість депортованих з Кубані. Відомо тільки, що з січня по квітень 1933 року частинами 1-ї окремої бригади конвойних військ СРСР було вивезено на Північ 100 тис. чоловік [18].

Таким чином, ми вважаємо, що з 1929 по 1933 рік на Кубані від голодомору, депортацій, каральних акцій загинуло близько 2 млн 250 тисяч чоловік, з них вивезено до 300 тисяч чоловік. Яку ж кількість серед них складали українці? Якщо врахувати, що всі вищезазначені обставини – голодомор, репресії – торкнулися в першу чергу українських районів, в яких українці складали від 30% /Тихорецький р-н/ до 87% /Темрюцький р-н/, а загалом у сільській місцевості, яка була найбільше охоплена голодомором, 66,6%, то і їх відсоток серед жертв колективізації досягав близько 70%, або 1 млн 575 тис. чоловік.

Отже, українське населення Кубані втратило з 1929 по 1933 рік ніяк не менше 1 млн 575 тис. чоловік.

Усі факти свідчать, що радянський уряд цілеспрямовано змінював етнічну ситуацію на Кубані. Під час розгортання голодомору і масових депортацій виходить директива від 20 грудня 1932 року від М.Н.Тухачевського, заступника наркома з військових і морських справ, у якій наказувалося почати заселення спустошених кубанських станиць і хуторів, у першу чергу станиці Полтавської, «благонадійними в політичному відношенні курсантами і молодшими командирами з числа колгоспників … з обов’язковою умовою, щоб в їх складі було не менше 45% комуністів і 20% комсомольців». Особливо підкреслювалося, що «мешканці Північного Кавказу і України вербуванню не підлягають»[19].

Таким чином, цілеспрямовано почався процес заселення Кубані росіянами замість знищеного українського населення. Так, станиця Полтавська, яка майже на 100% була заселена українцями, в 1933 році заселилася достроково демобілізованими червоноармійцями з Ленін-градського, Білоруського, Московського і Приволзького військових округів. Станиця Платнировська була заселена 22 родинами червоноармійців з Горьковської області, 31 – з Ленінградської, 270 – з Уральської, 65 – з Московської, 4І- з Івановської[20].

Кубанців, які лишилися в живих, виселяли в будинки на околицях, а новоприбулих розміщали в центральних компактною масою. Змінювалися навіть українські топоніми. Станиця Полтавська була перейменована в Красноармійську, а Уманська – в Ленінградську. Так змінювалася етнодемографічна ситуація на Кубані.

Виникає питання – наскільки вдалося новій владі змінити етнічну картину Північного Кавказу і чи досяг етноцид початку 30-х років своєї мети – знищення українців як домінуючої складової населення Кубані[21].

Незважаючи на ці колосальні, жахливі втрати, фактичний відсоток українців на Кубані й Північному Кавказі залишився досить значним: в цілому як на Північному Кавказі, так і Кубані зокрема приблизно 50,5%.

Окрім фізичного винищення українців проводилась і свідома фальсифікація наступних переписів. Так, вже дані перепису 1939 року показують, що українці, за офіційною статистикою, складають на Кубані 4,3%[22].

Незначна кількість офіційно зареєстрованих українців зберігалася і під час перепису 1959 року: українців – 3,9% -145592, росіян – 89,4%[23]. Останній перепис 1989 року показав ту ж ситуацію: українці – 195883 /3,8%/, решту складають росіяни  [24].

Таким чином, навіть приблизний підрахунок дає нам можливість побачити, якого жахливого удару було завдано українцям Північного Кавказу в період 1932-1933 рр. В той же час попри офіційну статистику ми можемо визначити, що реальна кількість українців Краснодарського краю в десятки разів перевищує дані офіційної статистики, яка після 1933 року залишалась під повним контролем державної комуністичної ідеології і політики. На жаль, питання з визнанням історії реальних етнодемографічних процесів, які відбувались на Кубані у вищезгаданий період, залишається досі відкритим.

Література

1.Македонов Л.В. Население Кубанской обпасти по данным вторых зкземпляров листов переписи І897.-Екатеринодар,1907.-С.546.

 2. Там же –С.570.

 3. Там же –С.571.

 4. Рудницький С. Основи землезнавства України. -Прага, 1923.- Т1.—С.232.

 5. Державний Архів Краснодарського краю.- Ф.Р-234.-Оп.І.-Спр.73,-Арк.73.

 6. Центральний Державний архів громадських об’єднань України. (далі – ЦДАГОУ) – Ф.І. – Оп.20. – Спр.2894. – Арк.79.

7. ЦДАГОУ.- Ф.І. – Оп.20. – Спр.2894. – Арк. 68 – 82.

 8. ЦДАГОУ.- Ф.І. – Оп.20. – Спр.2894. – Арк. 70 – 82.

 9. ЦДАГОУ.- Ф.І. – Оп.20. – Спр.2894. – Арк. 82.

10. Лісовий II. Кубань “Харківські вісті.” -1927.-З травня, 18 червня.

11. Державний Архів Краснодарського краю – Р-580. -Оп.І.-Спр,52І.- Арк.26.

12. Левченко В. Черные доски//Кубань,- 1969. –  7. – С. 55.

13. Чуркин В. Неизвестная война// Дон,- І99І.-7.-С.І4І.

14. Конквест Р. Жнива скорботи.-К.,1993.- С.312.

15. The Foreign Office and the Famine. – Ney York, 1988. – 86 p.

16. Там же… – с.301.

17. Ейдельман Н. Такие люди// Огонек.- 1990.-  28.

18. Чуркин В. Неизвестная война//Дон. – 1991.- 7. – С.І43.

19. Чуркин В. Неизвестная война//Дон. – 1991. – 7. – С.І45.42

20. Чуркин В. Неизвестная война//Дон. – 1991. – 7. – С,І44.

21. Питання про витоки і причини найбільш масової етнічної чистки в історії ХХ сторіччя, жертвою якої стали українці, залишається відкритим, як і осмислення історії ХХ сторіччя взагалі.

22. Державний Архів Краснодарського краю Ф.Р-І547.-Оп.І.-Спр.4,-Арк.3.

23. Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 с.41.,1962 – С.120,124.

24. Заставний Ф. Східна українська діаспора.-Львів, І992.-С.75.

ББК 63.3 (4УКР)

Василь Футулуйчук,
кандидат історичних наук, доцент Донецького
інституту внутрішніх справ МВС України

Найважливіші пам’ятки правової культури як відображення державнотворчих процесів в Україні

Розбудова української самостійної держави, започаткована в Акті проголошення незалежності України Верховною Радою України 24 серпня 1991р., створила перед національною історичною наукою об’єктивні можливості її висвітлення.

Після проголошення незалежності в Україні розгорнулися процеси переходу від тоталітарної системи до демократії. Цей шлях проходить через формування правової держави і громадянського суспільства. Як стверджує історія і практика, найскладнішим завданням виявилося утвердження правової системи. Але “Україна не використала свій потенціал, не перетворилась за роки незалежності у самостійного геополітичного гравця” [1]. Адже у правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадянин, а й сама держава, її органи та посадові особи, що представляють законодавчу, судову, виконавчу владу, повинні діяти в межах конституційного поля, особливо в період формування чергових суб’єктів, органу законодавчої влади (в березні 2002 р.) – Верховної Ради України та інших органів всіх гілок виконавчої влади, від діяльності яких залежить стабільність в Україні.

Законодавчі нормативні акти та правова історична наука, врахування минулого історичного досвіду, його глибоке знання не лише відкривають перспективи державоутворення, але дають можливість уникнути не тільки нових, але й допущених у минулому помилок.

“Руська правда” – найважливіша пам’ятка права Київської держави. Початковий текст її, укладений у 30-х роках XI ст. і відомий у науці під назвою “Правда Ярослава”, до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій половині XI ст. доповнили та змінили його, створивши так звану “Правду Ярославичів”. Тепер відомо 106 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVIIст. Вона розглядала види угод: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. “Правда Ярославичів” XIII-XIIст. трактує види покарань за “образу” і розграбування: конфіскація майна; вигнання злочинця; за злочин: штраф від 5 до 80 гривен за вбивство; штраф від 3 до 12 гривен за інші злочини. Призначалась смертна кара за виступи проти влади і зраду князя (за літописами) [2].

Утвержувалось і узаконювалось церковне право (в 988 р. запроваджене християнство) в Статуті Володимира Святославовича, а в Статуті Ярослава Володимировича – закріплювали привілеї церкви на “десятину” доходів від населення. Судові функції виконували: князь, представники адміністрації, церковні органи, феодал (вотчинний суд).

“Руська правда” і місцеве звичаєве право тривалий час були законом у Литві, куди входили північні і ценральні українські землі. В 1468 р. тут було видано Судебник – першу спробу загальнодержавного кодексу, який регулював переважно питання кримінального права і процесу. Протягом XVI ст. були видані три обширні збірники законів під назвою Литовських статутів: Старий статут (1529) – закріплював привілеї феодалів; Волинський статут (1566)- захищав інтереси шляхти, Новий статут (1588) – закріпив утворення Польсько-Литовської держави.Статути за-кріплювали станові привілеї феодалів і визначали правові основи для експлуатації селянства. Це були кодекси феодального права. Класовий характер кримінального права проявлявся в покараннях. Наприклад, якщо шляхтич поранив шляхтича, винуватець карався відрубанням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж проста людина поранила шляхтича, вона каралася стратою. Існували окремі нормативні акти, так звані Сеймові конституції через кожні два роки; суди(1589) – Луцький трибунал;(1578)- Коронний трибунал:копні суди;городські суди;станові суди; земські суди; підкоморські суди [3].

Перші елементи і принципи самоврядування були закладені в Магдебурзькому праві, яке виникло в ХІІІ ст. в м. Магдебурзі.На Україні це право одне з найперших дістало місто Галицько-Волинського князівства (1339р.) м.Сянок, а також Львів, Острог, Переяслав, Збараж та інші [4]. Самоврядування у містах України: встановлювало порядок виборів, функції органів самоврядування, судочинства, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини, узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання. Через 500 років указом Миколи І у 1831р. воно скасоване (у Києві в 1835 р.). Найпоширеніші в Україні пам’ятки Магдебурзького права: “Зерцало саксонів” (1536), “Право цевільне Хелмінське” (1584), “Порядок прав цивільних магдебурзьких” (1557-1559), “Артикули права Магдебурзького” (1557). Україн-ським містам Магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, російські царі, українські гетьмани.

Адміністративна система періоду козацької доби складалася з декількох ланок. Центральне місце в системі органів нової влади займав гетьман, яким з 1648 р. був Богдан Хмельницький. Він народився 27 грудня 1595 р. в м.Чигирині у сім’ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького,який був чигиринським підстаростою.Богдан здобув добру освіту – вчився спочатку в українській школі,потім – у польській єзуїтській школі на Львівщині,там навчався польської та латинської мов,а пізніше вивчив турецьку,татарську.

Правове оформлення українська державність отримала у Зборівському (1649 р.) та Білоцерківському (1651 р.) договорах Б.Хмельницького з Польщею.Українське населення визнавало саме ці органи пу-блічної влади, які були створені Б.Хмельницьким, і сприяло їх діяльності. Йому належала вища військова, законодавча, виконавча і судова влада. Найважливіші військово-політичні питання мала розв’язувати військова рада, в якій могло брати участь все військо. Проте вона збиралася рідко. В зв’язку з тим, що чисельність війська досягла 200 тис. чол., у раді, як правило, брали участь ті військові частини, які знаходилися поряд, – інші полки присилали своїх представників.

Більш дієвим і постійним органом влади була рада генеральної старшини. До неї входили: обозний, 2 осаули, 2 судді, генеральний писар, пізніше – також генеральні хорунжий, бунчужний і підскарбій. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною військовою радою, а також при необхідності вирішити складні питання.

Вся територія України поділялась на полки, кількість яких в залежності від обставин змінювалась (у 1648р. – 40, у 1649р. – 16, у 1650р. – 20). На чолі полку стояв призначений гетьманом або обраний полковою радою полковник. Йому належала вся повнота влади на території полку. З полковником військові й адміністративні функції здійснювала також полкова старшина: полковий писар, обозний, суддя, осаул і т.п. Полки ділилися на сотні на чолі з сотником і аналогічною полковою старшиною. В полку могло бути до 20 сотень. Сотні ділились на курені (по 20 – 30 козаків у кожному) на чолі з курінним отаманом. У містах і селах управління здійснювали отамани, а в тих, що мали Магдебурзьке право, – магістри на чолі з війтами.

Полково-сотенний устрій Української держави був унікальним явищем в світовому державному будівництві, притаманним лише Україні. Особливістю його було те, що він означав наявність здійснення не лише військової влади, але й адміністративної і судової. Другою особливістю була виборність органів влади,підтверджувалась значна роль колегіальних установ, чого не було тоді в Європі. Державний лад України того часу був прогресивнішим, ніж у інших країнах.

Уряд Б.Хмельницького для утримання свого апарату та інших потреб ввів систему податків, яка складалася з трьох основних частин: подимне (від кожного “диму” – хати), стація – на війська, оренда – податок на різні промисли (млини, гуральні і т.п.). Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина. Податки збиралися лише з міщан та селян. Козаки (та частина неселення, яка знаходилася у збройних силах) звільнялися від податків. За деякими даними (на жовтень 1650р.), Б.Хмельницький одержав 5млн злотих прибутку. Була спроба ввести на Україні свою грошову систему.

Нова Українська держава створювалась на основі ідеології української козацької державності, де провідною верствою населення повинно було стати козацтво. Вже у 1649 р. Б.Хмельницький висуває ідею створення незалежної, соборної (об’єднаної) козацької України в етнічних межах. Він справедливо вважає цю державу спадкоємицею Київ-ської Русі. Державу Б.Хмельницького можна кваліфікувати як аристократичну республіку. У 1650 р. її територія сягала 200 тис.кв.км, а населення – 1,5 млн осіб. Проте слід відзначити, що територія України не була стабільною внаслідок майже перманентної війни.

Статті Б. Хмельницького (“Березневі статті” – 1654 р.) регулювали питання: про збирання податків, про платню старшин, про витрати на артилерію, про дипломатичні відносини, про надіслання російських військ під Смоленськ і на польський кордон, про затвердження маєтків Київського митрополита, про платню козацькому війську, про віддання наказу донським казакам не порушувати миру з Кримом, про допомогу військовим залогам на Кодаку і Запорожжі [5]. Російський царизм, проводячи політику централізації та русифікації, поступово обмежував права і привілеї, а згодом повністю ліквідував залишки автономного устрою України.

У 1687 р. гетьманом обрали Івана Степановича Мазепу (1687 – 1709 рр.). Він народився в 1640 р., вчився у Києво-Могилянській та Варшавській колегіях. Знав 7 іноземних мов.

І.Мазепа зробив чимало корисного для розвитку освіти, науки і культури України, витрачаючи значні особисті кошти на будівництво і реконструкцію храмів і монастирів (за роки його правління будо побудовано 20 церков і монастирів, відреставровано храм Святої Софії), що дало підстави для формування особливого стилю архітектури – “мазепинського бароко”. На потреби Києво-Печерської лаври він дав 73тис. золотих, завдяки його зусиллям Києво-Могилянська колегія отримала статус академії і нерідко в ті часи називалася Могилянсько-Мазепин-ською.

Разом з тим, у 1701р. він видав універсал про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, що створювало прецедент для закріпачення селянства Лівобережжя.

На місце Мазепи ще у 1708 р. Петро І наказує обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708 – 1722).Але послідовники і прихильники Мазепи обирають своїм гетьманом Пилипа Орлика, який створює проект першої Конституції України. Майбутній гетьман народився 21 жовтня 1672 року в с.Косут Ошманського повіту на Віленщизині і був хрещений як православний. Навчався в Києво-Могилянській академії. Маючи прекрасні здібності, він зарекомендував себе одним з найкращих студентів. Орлик дуже любив риторику і був добрим промовцем, писав вірші, які друкувалися ще наприкінці XVII століття, глибоко цікавився філософією та теологією, перебуваючи під опікою відомого церковного діяча і філософа Стефана Яворського. Щоб пересвідчитися у талантах майбутнього гетьмана, досить навести перелік мов, якими він вільно володів: українська, польська, церковнослов’янська, болгар-ська, сербська, латинська, італійська, німецька, шведська, давньогрецька, новогрецька, ймовірно, турецька.

Під час обрання Орлика гетьманом було укладено його відому Конституцію. Це була перша в світі державна Конституція, яка випередила американську на 65 років! Характерно, що Конституція Орлика не тільки проголошувала справді незалежну Українську державу, а й за-кріпила демократичні й прогресивні для того часу норми й положення. В Україні встановлювався республіканський лад: як і в часи Богдана Хмельницького, на козацьких радах мали обирати гетьмана, генеральну старшину, полковників, сотників. У містах діяло самоврядування. Велику увагу приділено в Конституції суду, законності, правам громадян, навіть найбідніших, у чому можна вбачати вплив ідей Просвітництва. Державною релігією оголошувалося православ’я, а Київська митрополія мала вийти з неканонічного підпорядкування московському патріярхові, накинутому всіма правдами й неправдами 15 років перед тим. Основним її положенням були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Гетьманські прерогативи дещо обмежувалися, тричі на рік мала збиратися генеральна рада у складі полкової й сотенної старшини, представників Запорозького Війська. Усі посади мали бути виборними, православ’я – пануючою релігією. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким би керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що знаходились в користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція П.Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу. Багато можна писати про цю Конституцію, яка закладала в Україні підвалини правової держави. Однак вона не була, на жаль, втілена в життя. Провина тут не Орлика і його сподвижників, а Російської імперії. Конституція П.Орлика стала правовим фундаментом для Конституцій США, Франції.

Після Полтавської битви гетьман І.Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. Але Петро I не тільки не підтвердив їх, але й видав “Решительный указ” 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше мали підпорядковуватись московським генералам, яким дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення на Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена до м.Глухова, ближче до російського кордону. Тут “квартирувало” 2 царські полки.

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з 6 офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Це аргументували тим, що на Україні безладдя в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоро-сійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали призначати неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Цар відповів, що від Богдана Хмельницького до Скоропадського “все гетьманы явились изменниками”, і не дозволив цього. Полуботка заарештували, і він помер у в’язниці в Петербурзі у 1724 р.

Згодом помер Петро I, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив з сім’ї полковника і сам у 28 років став полковником, перебуваючи потім на цій посаді 45 років. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б.Хмельницького. Йому відповіли “Решительными пунктами” 1728 р., зміст яких свідчив, що мова йде не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині [6].

При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс – “Права, за якими судиться малоросійський народ”(1744). Це збірник норм феодального права. Окремо виділялось сімейне право, детально регламентуються право власності, договори купівлі-продажу, обміну, дарування, позики тощо. Кримінальне право мало приватно-правовий характер, за яким суд встановлював злочинцеві кару залежно від волі потерпілого. Передбачалася проста смертна кара (через повішання, відрубування голови) і кваліфікована (четвертування, колесування, втоплення, спалювання…). Тут було використано деякі норми з Литовського статуту 1588 р, Магдебурзького права та судової практики України. Норми права, які суд застосовував на практиці, не були затверджені царським урядом. Видатна пам’ятка української культури “Екстракт малоросійських прав” 1786 р. була затверджена сенатом і надіслана в Україну для практичного застосування. Система козацьких судів складалась з генерального суду, полкових судів, мотенних, сільських судів.

За судовою реформою 1760-1763 рр., що її здійснив останній гетьман К.Розумовський, в Україні відновлено чинність земських, город-ських і підкоморських судів на зразок системи, передбаченої Литовськими статутами. Водночас з ліквідацією автономії царизм зрівняв у правовому відношенні феодалів України – українську шляхту і козацьку старшину – з дворянством Росії. На все селянство України поширив кріпосне право в повному обсязі. Але оскільки він передбачав автономність України, сенат не затвердив його [7].

Після смерті Д.Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких троє – українські старшини. Але головував у ньому цар-ський резидент. У 1735 р. правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження – підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.

У 1750 р., під час царювання дочки Петра I Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фаворита імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Новий гетьман прагнув зробити зі своєї резиденції маленький Петербург, будуючи розкішні палаци і будинки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 р.): її територія розподілялася на 20 судових повітів, де були суд земський – для цивільних справ і суд підкоморський – для земельних, для карних – громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.

Як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб “сама назва гетьмана зникла”.

В цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К.Розумовського у зраді, змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.

В Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною – Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.

4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запо-розьку Січ – останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ вже втрачала. Останього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.

Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.

Аналогічні наслідки державно-правотворчих процесів мали місце 1917-1920 рр.

В грудні 1917 р. було створено в Харкові радянський уряд України – Народний секретаріат – у складі 12 колегіальних народних секретарів та Центральну Раду. Таким чином, в Україні стало два уряди, які перебували в антагонізмі один до одного.

В період 1917-1918 рр. Центральна Рада видає свої Універсали. 1-й Універсал (VI. 1917 р.) закликав народ самочинно будувати українську державність. II-й Універсал (VII. 1917 р.), в якому повідомлялось, що в результаті переговорів Тимчасовий уряд і Центральна Рада визнали один одного. III-м Універсалом (ХI. 1917 р.) в зв’язку з більшовицьким переворотом Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки в автономних зв’язках з Росією. IV-й Універсал (I. 1918 р.) проголосив самостійність і незалежність України. Він проголошував свободу слова, свободу друку, свободу віросповідання, свободу страйків, недоторканність особи, скасування смертної кари, амністію політичним в’язням, 8-годинний робочий день.В Універсалі говорилося про мирні взаємовідносини УНР із сусідніми державами (Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною). Уряду доручалося завершити мирні переговори з Німеччиною та союзниками та підписати з ними мир. Передбачалося демобілізувати армію і створити міліцію, навесні роздати землю селянам без викупу, узяти під суворий контроль банки, ввести монополію на виробництво і торгівлю залізом, тютюном. Генеральний секретаріат перейменували у Раду народних міністрів. Історичне значення ІV Універсалу в тому, що Україна проголошувалася незалежною суверенною державою, а її керівники в цілому відмовилися від автономістсько-федералістської позиції і перейшли на самостійницькі у процесі українського державотворення, хоча залишали остаточне вирішення питання про федеральний зв’язок з республіками колишньої російської держави Українським Установчим Зборам. Центральна рада провела календарну реформу: день 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня. Тризуб, державний знак Володимира Великого, було визнано державним гербом України, жовто-блакитне полотнище – прапором держави. Схвалено адміністративний поділ України на 32 землі. Було прийнято рішення про вивчення усіма службовцями української мови за тримісячний термін, ліквідацію всіх написів та оголошень російською мовою. Законом заборонялося застосування найманої праці на селі, приватної власності на землю, що викликало незадоволення заможних селян. Таку ж реакцію у заможних верств викликало рішення ЦР про реквізицію будинків та товарів у буржуазії.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію України. Україна проголошувалась суверенною, самостійною, незалежною державою. Передбачався розподіл влад. Верховним органом влади мали бути всенародні збори, які формують органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада належить Раді народних міністрів, а вищими судовим органом є Генеральний суд УНР. Місцеве самоврядування представлене виборними радами і управами громад, волостей і земель. Одне з центральних місць посідали права людини і свобода слова, друку, совісті, рівність всіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану. УНР повинна була стати парламентською республікою, але обрала першого президента України – М.С.Грушевського.

29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів (6500 делегатів) було обрано гетьмана України, яким став Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України часів Петра І Івана Скоропадського. Йому в цей час виповнилося 45 років, в минулому він був ад’ютантом царя Миколі ІІ. Гетьман оголосив про встановлення “Української Держави” (на відміну від “Української Народної Республіки” Центральної Ради).

Скасовувались заходи Центральної Ради щодо націоналізації великих маєтків і культурної автономії. Проголошувалась недоторканність приватної власності. Великі прерогативи надавались самому гетьману: верховна виконавча влада, затвердження законодавчих актів, призначення отамана (голови) ради міністрів, управління зовнішньою політикою і військовими справами (гетьман був Верховним воєводою). Владу гетьмана можна розглядати як надзвичайне поєднання монархічних і диктаторських засад, з урахуванням історичних традицій і національного характеру Української держави.

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного союзу була створена Директорія на чолі з В.Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підписала угоду з німцями, де зобов’язувалася допомогти їм евакуюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом [8].

Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його “кінцевою метою буде відновлення Великої Росії”. Україна оголошувалась “театром воєнних дій”. Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору загальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.

14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в’їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ – Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх перерозподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити “трудову владу”, провести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обі-цянок так і залишилася на папері. Всередині Директорії точилася по-стійна боротьба за владу між Вінниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у погладах на державний устрій України. Все це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, у відповідності з яким влада на місцях повинна була належати трудовим радам робітників, селян та інтеліґенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі середніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес – тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтеліґенції.

Через складність військово-політичної ситуації місцеві органи влади (трудові ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди і не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, польської та німецької громад.

Реальна влада на місцях належала командирам військових частин – отаманам – Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. В кінцевому підсумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. В законі декларувалась ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканою, її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими лишалися й 15-десятинні господарства, не давалось відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Все це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів (“Спілки”).

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії.

У квітні 1919 р. армія Директорії практично була розбита, а декілька її з’єднаннь навіть перейшли на бік більшовиків.

Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину в Західній Україні. На Східну Галичину претендувала як Польща, так і українці, які намагалися збудувати тут свою державу.

28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від Австрійської держави і оформити перехід її до Польщі.

9 листопада, після того, як всі українські партії досягли угоди про формування уряду, було призначено тимчасову раду міністрів або Генеральний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. 13 листопада було офіційно проголошено нову державу – Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). В зв’язку із захопленням поляками Львова столицю було перенесено у Станіслав.

ЗУНР займала територію 70 тис. кв.км, близько 71% населення становили українці, 14% – євреї, загальна кількість населення складала 4 млн [9].

22-26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди входило 150 депутатів. За національним складом Рада була майже повністю українською, ос-кільки поляки, євреї та німці з різних причин бойкотували вибори. Президентом республіки став голова Ради Євген Петрушевич. Швидко було створено досить ефективний адміністративний апарат. Національним меншинам надавалось 30% місць у майбутньому парламенті.

Гербом ЗУНР проголошувався золотий лев на синьому полі. Основним представником влади у повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів, якщо вони ще не були обрані населенням, де були обрані – затверджував кандидатури. В усіх повітах шляхом виборів слід було утворити повітові національні ради, а у громадах та містах – громадські і міські ради. Вибори до них проводилися на засадах загального і рівного виборчого права.

У квітні 1919 р. було прийнято замельний закон. Він передбачав ліквідацію великого замлеволодіння, але наділення землею планувалося здійснити після війни. Самовільне захоплення землі переслідувалось у кримінальному порядку.

Уряд монополізував продаж основних продуктів, а також сірників, цигарок, спирту. 4 квітня 1919 р. була введена в обіг своя валюта – гривні і карбованці. Затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання в державних установах та громадських організаціях. Разом з тим національні меншини усно і письмово могли спілкуватися з державними органами рідною мовою.

Реформувалась освіта. Публічні школи оголошувались державними, а вчителі – державними службовцями. Українська мова стала основною в державних школах, проте національні меншини мали право навчатися рідною мовою.

22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто об’єд-нання, соборності України, за яким ЗУНР гарантувалася автономність.

Керівництву республіки вдалося створити майже стотисячну Галицьку армію, яка в січні-липні 1919 р. вела боротьбу з польською армією. В кінцевому підсумку Галицька армія зазнала поразки і змушена була перейти на Східну Україну, де взяла участь у громадянській війні.

Після розвалу Російської та Австро-Угорської імперій багатьом народам, навіть невеликим (естонці, латиші та ін.), вдалося створити свою державність, а 30-мільйонному українському народу – не вдалося. Це пояснюється насамперед тим, що українці не змогли зорганізуватися як нація, їх керівники припускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері (земельне питання та ін.), практичних справах. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор – пряме втручання в українські справи Радянської Росії.

Конституції Радянської України (1919, 1929, 1937, 1978) формально проголошували Україну суверенною державою, однак зовнішня і внутрішня політика, фінанси, військова справа, транспорт, зв’язок належали до компетенції Москви, вся влада в центрі і на місцях була зосереджена в руках партійних органів. УРСР не була ні правовою, ні демократичною державою, інтенсивно проводилася русифікація. По суті УРСР була внутрішньою колонією СРСР. І тільки в умовах кризи комуністичного тоталітарного режиму засади російського централізму зазнали краху. Цьому періоду присвячено багато наукових та публіцистичних праць.

В 1991р. Верховна Рада України прийняла декларацію про державний суверенітет України. Того ж року створена комісія по розробці проекту Конституції, яка була прийнята в 1996 р. Основний закон України базується на традиціях українського народу, спрямований на утвердження гуманістичних ідеалів, розбудову суверенної, демократичної правової держави. Адже у правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадянин, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу і судову влади, діють в установленому законом порядку. Важливим принципом правової держави є поділ влади, тому протягом десяти років в Україні розгортався процес становлення і взаємодії гілок влади.

Законодавча влада є найвища, тому що вона є виразником народного суверенітету і визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує провідну роль законодачого органу. Представницькі органи формують виконавчу владу, яка, за Конституцією, є підзвітною і підконтрольною. Головне завдання виконавчої влади – це реалізація законів, які приймає Верховна Рада. Протягом десятиріччя в Україні проводиться робота з метою домогтися, щоб судова влада була незалежною і діяла лише на підставі законів. Вона має вирішувати суперечності і запроваджувати правосуддя. Сьогодні найважливішим завданням державотворення є встановлення тісної співпраці і взаємодії між гілками влади та всіма структурами суспільства. Головна мета їх діяльності – забезпечити права та свободи людини: політичні, економічні, соціальні, культурні та інші, що гарантуються Конституцією країни та міжнародним законодавством.

За 10 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках, як і в інших прикладних науках, відбулась революція в психології більшості вчених, їх суб’єктивних поглядах на суспільні історико-правові явища, факти. Але, на жаль, не у всіх: завжди проглядається об’єктивна державна громадянська позиція, особливо щодо багатої правової спадщини, яку необхідно позитивно і вміло використовувати в формуванні законодавчої нормативної бази України. В перші два роки нового XXI ст. “народжені” нові законодавчі та нормативні акти, направлені на гуманізацію та демократизацію всього нашого суспільства. Вони вимагають від кожного громадянина, всіх владних структур України правових ініціативних дій, але ще “з боку структур виконавчої влади мають місце наполегливі спроби керувати органами місцевого самоврядування, порушувати закони, що регламентують діяльність місцевих Рад і їхніх органів” [10]. Такі протиріччя, боротьба за “шапку Мономаха” та булаву, як це нам відомо з минулого і як це ми спостерігаємо тепер на місцях, “кулачні мордобої” між посланцями народу, “публічні помийні” виборчі дебати не приносять авторитету ні громадянам, ні державі, ні історії українського народу.

Автори статті порушують проблему повернення до найважливіших пам’яток правової культури, які на певному історичному етапі мали і мають значні заслуги перед українським народом у формуванні правової стратегії державотворчих процесів. Як і в минулому, так і тепер актуально нагадати крилаті слова Т. Шевченка: “І чужому научайтись, й свого не цурайтесь”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Чередниченко О. “Сучасна Росія: версія політолога”. Журнал “Схід”. –  5 (42): С. 49.

2. Греков Б. “Киевская Русь”. – Москва, 1952.

3. Історія держави та права України. Київ., 1996, г. I с. 56-58.

4. Владимирський-Буданов М. “Німецьке право в Польщі та Литві”/Розвідки про міста і місцевості на Україні – Руси в XV-XVIII ст. – Львів, 1903.

5. Смолій В., Степанков В. “Правобережна Україна в другій половині XVII-XVIII ст.: Проблеми державоутворення” Київ, 1993.

6. Терлюк І. Історія держави та права України Київ, 1999.

7. Василенко Н. “Матеріали до історії українського права” (ВУАН). Київ, 1929; Т-1.

8. Солдатенко В. “Українська революція, концепція та історіографія” (1918-1920 рр.). – Київ, 1999.

9. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Київ, 1992.

10. Рибак В. “Проблеми самоврядування та їх розв’язання в Україні”. Журнал “Схід”, 5(42) 2001 р. С.4.

УКРАЇНСЬКА МОВА ТА ЛІТЕРАТУРА

ББК 81.411.4

Анатолій Загнітко
доктор філологічних наук, профессор
Донецького національного університету

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА: РЕТРОСПЕКТИВА І СУЧАСНІСТЬ

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю не вкладається у кількома десятиріччями двадцятого сторіччя нав’язувану їй формулу спілкування, оскільки це об’єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).

Сам визначуваний інвентар функцій мови (від трьох основних – інформаційна, комунікативна, мисленнєва – і до цілої гами, в якій знову ж таки чітко окреслюються ядерні та напівпериферійні, поряд з названими додаються естетична, репрезентативна, виховна, координаційна тощо) не дозволяє говорити про мову як про щось супровідне в життєвій енергії народу, оскільки її значущість постає вершинною в естафеті духовної спадщини, об’єднанні людей у культурному та цивілізаційному плані, індивід живе у мові і реалізує себе через мову. Все це уможливлює два діаметрально протилежних підходи до з’ясування значущості мови у суспільному перебігові та житті окремого її носія. Прихильники першого підходу зводять рольову функцію мови лише до засобу спілкування, наголошуючи при цьому її статус як найважливіший засіб спілкування. Тому в цьому разі мова розглядається у протиставленні чи у зіставленні з іншими засобами спілкування, здебільшого несловесного типу. Послідовники другого погляду на значення мови у розвитку людського суспільства, самої цивілізації наголошують на тому, що мова завжди втілює у собі своєрідність народу (за В.фон Гумбольдтом). Останній погляд дозволяє кваліфікувати значущість мови у житті людської спільноти як одного з найвизначніших компонентів нації, поступу її духу, витворювача енергетики і можливостей потенційних / реальних самореалізації та самоідентифікації індивіда через мову і загалом народу як нації через мову.

Українська мова у цьому вимірі є надзвичайно цікавим прикладом, який уже сьогодні вимагає прискіпливого погляду на її історію, постання і самоутвердження, самовияв як державної, консолідувальної тощо. Якщо брати вияв української мови як державної у ретроспективі, то легко помітити, що вона повністю самореалізовувала визначувані функції забезпечення усіх загальнодержавних потреб у Великому Литовському князівстві (нею написано “Судебник” великого князя Казимира Ягайловича, “Литовський статут”, “Вислоцький статут” – документ про привілеї польської шляхти), меншою мірою це простежувалося у 20-30-ті роки ХХ століття в Українській Республіці, що перебувала у складі СРСР, оскільки повною мірою було запущено механізм інтегрувальної функції російської мови. Саме в цей час найпослідовніше було опрацьовано модель вторинності української мови, звуження її потреб тільки до обслуговування культури, окремих репрезентативних виявів української нації як частковостей, що торкалися її етнографічного перебігу і не більше (тут не береться до уваги запровадження української мови у сферу техніки, вищої освіти, оскільки воно мало нетривалий вияв і не могло набути яких-небудь сталих традицій). Навіть ті незначні досягнення, які все-таки стали результатом сумнозвісної “українізації” 20-30-х років ХХ ст., було жорстоко знищено, а цвіт української інтеліґенції (за словами Ю.Шевельова, “протоінтеліґенції”) винищено, тому що подальше її утвердження і сформування як сталості призвело би до суттєвої зміни у культурному обширі українського національно-мовного і культурно-цивілізаційного простору. Поза всяким сумнівом, це зумовило би постання активного діалогу двох мов і мовно-духовного простору, а не до пасивного вияву однієї з мов. Отже, досягався один з найсуттєвіших компонентів планомірної мовної по-літики – витворення тези вторинності української мови, самої культури і поступове формування комплексу меншовартості самих українців.

Постання такої ситуації як стабільної призвело до утвердження принципу єдності трьох східнослов’янських мов як облігаторного, на підтвердження якого були спрямовані більшість лексикологічних та історико-граматичних студій. Результатом цього стало нав’язування єдиних граматичних закономірностей для української, російської і білоруської мов, провідними з-поміж них визначалися такі, які наявні в російській (вирівнювання кількості відмінків до шести і вилучення з-поміж них кличного, зведення до єдиного числа набору часових форм дієслова (тут заборона форми давноминулого часу), формування інтернаціонального лексичного фонду і запозичення усіх іншомовних слів завдяки посередництву російської (замкнутий цикл розвитку лексичної системи: занепад чи пасивізація слова в російській мові зумовлює відповідну реляцію в національних мовах, замкнутий інформаційний простір через посередництво російської, що зумовлює сприйняття усього українськомовного як вторинно незначущого, звідси теза про “хуторянський” вимір усього досліджуваного в лоні українського мовознавства). Усе це призводило до послідовного нівелювання національно-специфічних виявів у морфологічному, синтаксичному ладі української мови і нав’язування думки про спільність мовної картини для усіх східних слов’ян, що й зумовлює соціально мотивовану актуалізацію питання: навіщо вивчати українську мову? Такі підходи дали свої наслідки – сформувалося кілька поколінь представників української нації, які мали можливість добровільного вибору мови навчання. Остання теза набула гіпертрофованого вияву саме в Україні, де було запропоновано добровільне вивчення або невивчення української мови, тобто добровільне вивчення/невивчення рідної мови. Це дозволяло досягти найбільшого ефекту: індивід самореалізовував себе у нерідну мову і “не відчував від того дискомфорту” (як про те пише “украинец с 50-летним стажем”, доцент кафедри російської мови Донецького національного університету Володимир Філатов). Сформувався прошарок людей українського походження, які вважали для себе рідною росій-ську, що на сьогодні становлять неоднорідну масу. Одні з них прихильно ставляться до української мови і психологічно готові повернутися в її лоно, хоча при цьому відчувають власну дискомфортність, оскільки не володіють вільно українською мовою. Інші збайдужіли до мовних проблем під тиском соціально-дискомфортних обставин і не задумуються над цим питанням. Ще інші сприймають усе українське агресивно і мотивують це тим, що самі перебувають в іншому мовному полі, не відчуваючи ніяких потреб повертатися в українське. Ця група постає найактивнішою у пропаганді власних ідей і вимірів мовного співжиття, проповідуючи тезу двомовності в окремих регіонах або в усій Україні загалом. Сповідування тези двомовності ними передбачає збереження наявного нині статусу активного функціонування російської мови й пасивно локальний вияв української як вияв етнографізму чи данини культурі української нації. Пропаганда саме такого бачення (ні в якому разі не інакшого) здійснюється усіма можливими засобами: від відвертих спекуляцій на кшталт: “Дети бывших бандеровцев, они превратили страну в один общий концлагерь, а сами, как истинные наследники своих отцов, стали в нем надсмотрщиками. Они почти полностью поменяли язык народа, переведя подавляющее большинство школ в стране с русского на украинский язык обучения. Например, в трех западных областях вообще нет ни одной русской школы” (Город. – 2001.-  37) без чіткого окреслення самих областей, бо в усіх областях України наявні російськомовні школи, до залякування, зневажання усього українського, пор. тільки назви статей з цієї проблематики одного тільки автора: “Язык – чтобы мыслить, а не только чтобы им лизать начальство” (Город.- 2001.-  36); “Украина: а ты уже дал подписку о неприменении русского языка” (Город.- 2001.-  37), і ось уже в одній газеті (“Донецкий кряж”), що іменує себе “Русская всеукраинская газета”, цілком серйозно читачі дають відповідь на питання “Существует ли, на ваш вигляд, связь между ракетами, попавшими в Бровары и самолет ТУ-154, и переходом армии на украинский язык?”, де один з читачів – Денис Артем’єв (Партия русско-украинский союз) недвозначно заявляє: “Прямой связи между этими двумя явлениями нет, но желание все украинизировать в один момент приводит к созданию малопонятной для большинства терминологии. Овладение ею – дело весьма продолжительное… Эти ошибки могут пагубно сказаться на жизни и здоровье людей. А между тем жизнь и здоровье людей в любой цивилизованной стране выше языковых амбиций” (Донецкий кряж.- 2001.-  31). Ще десять років тому ніхто навіть над цим не задумувався, коли вся радянська армія послуговувалася російською мовою, що для багатьох була надзвичайно складною у практичному застосуванні, особливо у військовій справі.

Якщо сьогодні дивитися на перспективи української мови як державної, то слід зауважити, що сьогодні в Українській державі непоодинокими постають спроби повністю підпорядкувати свідомість населення начебто штучному ширенню українського слова, спекулювання тези про руйнацію єдності слов’янських народів, витворенню неприродних кордонів між споконвічно єдиними народами і под. Особливо це яскраво простежується в реґіонах, де значна частина населення розмовляє суржиком, ототожнюючи цей тип усного мовлення з ро-сійською мовою. Простежується активізація теорії псевдодвомновності, коли під знаменами офіційної російської мови пропагують думку про неможливість повернення людини в рідномовне середовище, оскільки в такому разі вона втрачає своє типове теперішнє мовленнєве середовище, збіднює себе в інформаційному плані і посилює власні тенденції ізоляціонізму (“хуторянства”). Остання ідея належить до вічно педальованих засобами масової інформації в Україні. Будь-кого з інтеліґентів починають звинувачувати у хуторянстві, якщо він прагне пропагувати необхідність підготовки фахівців-медиків, фахівців-інженерів тощо українською мовою. Це той ярлик, те маркування освічених людей, яке суттєво впливає на стереотип їх поведінки, самооцінку, тенденції власного самоутвердження, самоідентифікації тощо.

Сучасна мовленнєва ситуація в Україні загалом характеризується нерівнорядністю та неодновимірністю. По-перше, начебто наявна потенційно окреслена тенденція розширення функціонального тла україн-ської мови, що спирається на концепцію державнотвірних, державноконсолідувальних, державновизначальних, державнодуховних і ментальних інтенцій української мови, по-друге, яскраво простежується тенденція розмивання цього процесу, наголошується ідея про необхідність запровадження офіційного статусу російської мови як такої, якою послуговується більшість населення держави, по-третє, виокремлюється питання про незначущість мовних проблем як таких і прагнення утвердити в суспільстві думку про вторинність утвердження пріоритетності української мови у визначальних державних інституціях, закладах науки, освіти, культури, не кажучи вже про бізнес, торгівлю, фінансову та бухгалтерську справу, виробництво. При цьому усякими доступними засобами актуалізується мотив штучності відтворення українськомовного тла, ключові слова сьогоднішнього процесу розбудови Української держави передаються в російськомовному тексті українською транскрипцією, пор. “Много лет со времен незалежности вооружение армии не менялось…” (Донецкий кряж.- 2001.- 31).

Надскладною постає ситуація не тільки суспільно-громадського утвердження української мови, підняття її престижу, але й державницьке її забезпечення. Це найбільш парадоксально, оскільки саме державні органи мали би ґарантувати неухильне використання української мови, сприяти впровадженню її у державницькі структури. Натомість маємо майже зворотну тенденцію. Абсолютна більшість сучасних загальноукраїнських та регіональних радіо- і телекомпаній, радіостанцій ведуть свої програми виключно російською мовою. Цікаві тенденції простежуються, зокрема, на радіостанції “Довіра”, що одна з небагатьох досить часто веде свої передачі українською мовою. Якщо хтось зі слухачів звертається під час годинної музичної хвилі українською мовою, то ведучий ні в якому разі не переходить на українську, а продовжує розмовляти російською, подібне можна спостерігати і на радіо “HIT-FM” та на багатьох інших. При цьому яскраво відчувається свідомий російсько-український діалог з прагненням трансформувати його в російськомовний.

Розв’язання надактуальних мовних проблем у сучасній Донеччині повинно базуватися на активному впровадженні української мови у систему вищої освіти, що абсолютно пришвидшить повернення українців до своєї рідної мови і прагнення навчати нею своїх дітей у загальноосвітніх середніх школах. При цьому варто пам’ятати, що більшість технічних, медичних та інших вузів забезпечені науковими та викладацькими кадрами, які уже сьогодні можуть читати провідні курси українською мовою, оскільки значна частина з них сформувалася у ті роки, коли українська мова ще не була позбавлена прав громадянства в різних закладах освіти. Водночас має проводитися практика дотримання забезпечення населення рідним друкованим словом. У цьому ж руслі чи не найважливіше – це повернення соціальної значущості українській мові, відродження продукувального урбаністичного українськомовного середовища. Мабуть, це найскладніше завдання, тому що воно пов’язане з соціальним комфортом / дискомфортом звичайних мовців. Таке мовленнєве середовище не народжується відразу, але його постання не слід відносити на далеку перспективу: чим дальшою вона буде, тим менш реальною. Очевидно, тільки настирливого прагнення розмовляти українською тут мало. Необхідне зростання соціального престижу, самої функціональної значущості української мови, а це постає реальним тільки за умови єдиного мовного режиму усіх органів влади – виконавчої, законодавчої, судової, витворення інформаційного простору як цілісно-системної площини. На сьогодні ж маємо його подрібненим і структурованим з чітко визначеними російськомовними (усі російськомовні газети, журнали, телеканали), російсько-українськими (“Дзеркало тижня”, “День” та ін.), українсько-російськими (“1+1” тощо) та українськими (“УТ-1”, українськомовні газети “Сільські вісті”, “Українське слово”, “Літературна Україна” і под.) компонентами. Останні заледве животіють. Сам престиж виступатиме тим стимулювальним чинником, який працюватиме на розширення функціонального поля української мови. Це питання сьогодення, оскільки дух, духовний і духовий простір, який описує українська мова навколо українського народу, його силове поле поступово руйнується, причому останнім часом для цього застосовуються різноманітні прийоми активізації процесу руйнації, тому може наступити мить його розмивання, нівелювання.

Надактуальним постає ще одне питання: проблема регіональної двомовності. Чим більша кількість відбудеться референдумів щодо надання статусу державних двом мовам, тим активнішим виступатиме тиск на центр щодо утвердження концепції двох державних мов. Інтереси самого населення, більшості носіїв української мови та й прагнення більшості населення зберегти статус державної мови тільки за українською будуть проігноровані (результати голосування подаватимуться за кількістю тільки тих, хто проголосував (20% -30% – 40% – не так уже й суттєво)). Саме тому сьогодні питання мовної пам’яті, які замкнуті на проблеми патріотизму, любові до рідного народу, поваги до інших (поважати інших можуть тільки ті, хто уміє шанувати самого себе), виступають надактуальними. Принципове розв’язання мовних питань, утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя України, розширення її функціонального навантаження в різних виявах громадянського суспільства пришвидшить процес побудови міцної Української держави, в якій комфортно відчуватимуть себе не тільки інші народи, які уже сьогодні мають широкі права мовної автономії, але й корінний народ – українці.

Будь-який закон, в тому числі і закон про мови чи про мову, завжди спирається на реалії життя. Своїм змістом і статусом він, відштовхуючись від традицій минулого, завжди спямований у майбутнє, ґрунтуючись на закономірностях сучасності, її виявах. Мабуть, до такого типу законів можна з повним правом віднести такий, який враховує необхідність формування свідомих громадян Української держави, які, поважаючи себе і пошановуючи інших, можуть викликати відповідне ставлення до себе, оскільки вони позбавлені усталених радянських стереотипів про меншовартісність всього українського, його похідність або віддзеркалювальну специфіку, а значить, як такого, що не може постати в одному ряду з високорозвиненим і високотворчим. У Польщі нещодавно прийнято закон про статус польської мови, в якому перша стаття констатує: “Przepisy ustawy dotycz ochrony jzyka polskiego i u|ywania go w dziaBalno[ci publicznej oraz w obrocie prawnym na terytorium Rzeczypospolitej Polskiej”, а вже у пункті другому другої статті підкреслюється, що “Do ochrony jzyka polskiego s obowizane wszystkie organy wBadzy publicznej oraz instytucje i organizacje uczestniczce w |yciu publicznym”, а в четвертій статті першого розділу недвозначно констатується: “Jzyk polski jest jzykiem urzdowym: 1) konstytucyjnych organуw paDstwa, 2) organуw jednostek samorzdu terytorialnego i podlegBych im instytucji w zakresie, w jakim wykonuj zadania publiczne, 3) terenowych organуw administracji publicznej, 4) instytucji powoBBanych do realizacji okre[lonych zadaD publicznych…” Показовими виступають і самі назви розділів закону. Так, перший розділ “Przepisy ogуlne” містить загальні положення закону і характеризує статус польської мови на терені Польської держави, другий розділ “Ochrona prawna jzyka polskiego w |yciu publicznym” висвітлює основні напрями застосування польської мови у внутрішньо- і міждержавній практиці, можливості носія польської мови щодо здобуття освіти, інформації, пізнання культури та ін., третій розділ “Rada Jzyka Polskiego i jej kompetencje” вияскравлює статус Ради Польської Мови щодо її ініціатив у відстоюванні прав польської мови та розширення її функцій, можливості контролювальних функцій цієї Ради, четвертий розділ “Przepisy karne” охоплює перелік тих порушень закону про польську мову, які підлягають адміністративному або карному покаранню. З-поміж останніх особливо варто вирізнити статтю 15, де читаємо: “Kto w obrocie prawnym na terytorium Pzeczypospolitej Polskiej stosuje wyBcznie obcoojzyczne nazewnictwo towarуw i uslug, ofert, reklam, instrukcji obsBugi, informacji o wBa[ciwo[ciach towarуw i uslug, warunkуw gwarancji, faktur, rachunkуw i pokwitowaD, z pominiciem polskiej wersji jzykowej, podlega karze grzywny”. У наступних статтях деталізовано ступінь покарання та рівень відповідальності за порушення тих чи інших статей закону про статус польської мови. Останнім п’ятим розділом “Zmiany w przepisch obowizujcych i przepisy koDcowe” охоплюються ті зміни у попередніх законах про радіо, телевізію та інші, які вносяться у них у зв’язку з прийняттям закону про статус польської мови. Цей закон постає яскравим прикладом державницької опіки над долею мови корінного народу, мови того народу, який є титульним. У всіх статтях закону простежується думка про об’єднувальне начало польської мови, пізнання самої держави через репрезентативну функцію польської мови.

Сьогодні вістря мовно-національної боротьби в Україні в ядрі засобів масової інформації спрямовується проти підготовки такого покоління високоталановитої і високоінтелектуальної, національно свідомої і патріотично налаштованої молоді, яка, увібравши у себе багатства світової цивілізації і вільно володіючи кількома слов’янськими і неслов’янськими мовами, легко окреслює власне місце у культурі свого народу і постулює статус культури власного народу у світовому співтоваристві. Нині володіння українською мовою є цілком мотивованим, оскільки поза ним така особистість не мислить своє самоусвідомлення і самовизначення. Таким чином не відокремлюється сам індивід від національно-мовного, національно-коґнітивного простору всього загалу носіїв української мови та від національно-мовної, національно-коґнітивної бази відповідного соціального колективу. Таким чином витворюється національно-мовна єдність у межах відповідного державного устрою. Саме на це повинні бути спрямовані перспективні заходи всієї нашої Української держави заради збереження своєї неповторності на мапі світу.

ббк 83.3 (4УКР)6

Віра ПРОСАЛОВА
кандидат філологічних наук, доцент Донецького
національного університету

ЛІТОПИСЕЦЬ БУРХЛИВОЇ ДОБИ

Заридала в серці віра
І заплакала душа
П.Тичина.

“Нотатником” назвав Ю.Липа три книги нарисів і повістей про національно-визвольну боротьбу українського народу у 1918-1920 роках і її трагічні наслідки, що потребують, без сумніву, глибокого осмислення і врахування гіркого досвіду пораженства. Відчувається, що авторові болить трагедія національного визволення, що він весь у цьому розбурханому світі, світі гострої боротьби і непередбачуваної стихії. Пізнаючи світ у стані творення, письменник не прагне нав’язувати свою думку іншим, адже усе з’ясоване саме ним, на певному етапі. Тому його завдання – бути не аналітиком, а літописцем жорстокої доби. “Парадигма автор-читач, за Ю.Липою, – стверджує Л.Тарнашинська, – не опозиційна, бо вона неминуче передбачає співпрацю, співдію, яка дає щораз інший результат…”[6, с. 47]. Оця орієнтація автора на читача, на самостійність його суджень – характерні прикмети нотаток.

Зі сторінок творів Ю.Липи постають справжні події, очевидцем чи учасником яких був сам письменник, тому його симпатії і антипатії все ж відчутні. Проте не вони визначальні, важливіше інше: Ю.Липа дав нам, за висловом С.Гординського, “постаті наскрізь вірні в житті”. Причому постаті різнопланові (як борців за українську ідею, так і їх відвертих ворогів), не суб’єктивно очорнені, а повнокровні, життєво вірогідні.

Аутентичність зображеного підкреслюється чіткою конкретизацією місця, а то й часу дії, згадками про історичних осіб, зокрема про гетьмана П.Скоропадського, Н.Махна. У “Нотатнику” домінують героїчно-трагічна тональність, криваво-чорні кольори:

“А вгорі над ними червоний прапор – довгим язиком на вітрі. Колір червоний, колір насильства, колір убивства, – гей, Трипілля, на тебе їдуть карателі з Києва, на тебе, зелене Трипілля!” [3, с. 9]. Кривава кольорова гама стає визначальною, адже йдеться не про етнографічно-побутові подробиці, святкові вишиванки, а про всю Україну – зірвану з місць, охоплену полум’ям боротьби.

Національно-визвольне піднесення висунуло з лав свідомих борців талановитих ватажків, котрі завдяки своїм особистим якостям користувалися підтримкою у населення. Рубан з однойменного твору постає справжнім самородком, відданим Україні і побратимам по боротьбі. У його поведінці виявляється дух звитяги, сила волі, гідність. Потрапивши у заручники, він не піддається спокусі пропонованої більшовиками втечі, знаючи, що це тільки привід для розправи. Але й не нехтує шансом втекти, а, навпаки, свідомо, зберігаючи витримку, очікує слушного моменту: “ Тоді раптом спокійний рудань стався блискавкою, і нагнувся. Нагнувся, зачерпнув порохні і сипнув її в очі Калмичкову і близьким чекістам. І в цю ж мить плигнув убік і довгий, майже голий полетів, як стріла” [3, с. 19]. Його втеча – справжнє торжество вітальних сил, наслідок не стільки фізичної переваги (її він, власне, і не мав), скільки витримки, волі до життя.

Ставши ватажком повстанського загону, Рубан наводив жах на більшовиків. Вимогливий, справедливий у ставленні до побратимів, він сам карав їх і милував, не особливо-то замислюючись над наслідками дій, над тим, як сприйме їх вище керівництво. Дізнавшись про напад на Вапнярку і самовільний вивіз його бійцями набоїв, він карає винних, але не видає для розправи. Його поведінка викликає подив і захоплення. Навіть Сербицький, якому доручено заарештувати його, говорить, що “ з Рубаном можна було б будувати імперії” [3, с. 56].

У творі зображено зіткнення двох ідеологій: самостійницької і насильницьки-інтернаціональної. Носієм останньої постає Калмичков, котрий прагне “цілу Україну – підстригти!”, перетворивши людей на безсловесні, слухняні палички. Все, що не вкладається у загальноприйняті норми, підлягає, на його думку, знищенню. Людина, у його сприйнятті, обезцінювалася, перетворювалася у звичайнісінький гвинтик.

Цим нівеляційним тенденціям протистоїть психологія рубанівців, для яких незаперечним був авторитет ватажка – відважного, рішучого, безшабашного. Звичний ризикувати життям, він не був, проте, ні по-літиком, ні стратегом. Бажання ж захистити своїх бійців (хай і нерозважливих) виявляється фатальним, поставивши його поза законом, зробивши чужим серед своїх.

Увагу письменника привертають трохи дивакуваті, проте одержимі духом герої, які шукають можливості для вияву своєї енергії, здібностей. З оповідання “Коваль Супрун”, наприклад, постає справжній вернидуб, який, здавалось, міг би перевернути все, якби захотів. Його самохарактеристика, подана на початку твору, стає визначальною, знаходячи підтвердження в цілому ряді епізодів. “Щось у мені таке є, що аж рветься, – я й сам не знаю. Оце на що тільки гляну, – уже б і зробив. От і водокачку поставив би – вмію. Кухню таку парову- поставив би… Мене тільки двинуть, посунуть на щось – зроблю. Покажи тільки що?”[4, с. 8] – підкреслює він свою готовність діяти, перебудовувати.

Пошуки Супруном відповіді на питання часу такі затяті та наполегливі, що на якийсь час витісняють навіть потребу в їжі, праці. “Кобзар” Т.Шевченка настільки полонив його, що зі звичайного коваля народився бунтар. Проголошення Української Народної Республіки, синьожовті прапори сприймаються ним як “заручини”, як переддень давноочікуваних змін. Тепер він готує село до нового життя, піддаючись то впливу сліпих інстинктів, то скоряючись силі здорового глузду: “Супрун почував, що з нього вириваються крики сотень, тисяч людей, що він говорить такі великі речі, що їх його груди і мозок стримати не можуть. Він звів голову в захмарене небо і йому здалось, що воно було повне зір, великих, жадібно блискучих, що спадали стрімголов на землю”[4, 29]. Земля і небо, високе, духовне і низьке, тілесне поєдналися, творячи симфонію великого перелому, значних змін як у свідомості, так і в житті. Письменник не ідеалізує своїх сучасників, а нотує їх дії, вчинки, передаючи ритм бурхливого часу, його неповторну ходу. Він наче різьбить відданих українській ідеї героїв – непересічних, одержимих духом. Гринів з однойменного твору також належить до цієї когорти. Він, свідомий галичанин, котрий у роки першої світової війни, потрапив у російський полон і змушений був жити під чужим прізвищем, став відданим борцем за українську державність, підтримуючи у ввіреній йому сотні бойовий порядок і лад. Образ юного учасника національно-визвольних змагань вимальовується переконливо завдяки змалюванню його особистого життя, його палкого кохання, що розквітло прямо на бойовищі:

“Гринів покохав її. Він ніколи досі не був такий щасливий. Предивна радість кохати правдиво виполоскала його істоту з усіх найнижчих почувань і думок. Він ходив у сонці й музиці” [5, с. 51]. Кохання підносило і засліплювало водночас, надихало і спалювало, змушуючи забувати про вороже оточення, постійну небезпеку. У творі зображуються події 1917-1918 років, зокрема захоплення Одеси військами Директорії, передаються сила і розмах визвольної боротьби.

Гринів загинув у розквіті сил, у стрімкому леті до омріяної блакитної України – недосяжної і величної. Навіть кат змушений був визнати, що “в ньому і по смерті є якась сила”, що змушувала відчувати в ньому гідного поваги ворога. Сон Гриніва – це передбачення того, що згине морок і заясніє сонце над Україною. Цим сном утверджувалася віра у велике майбутнє українського народу.

Події нерідко відбуваються в добре знаній письменникові Одесі, що у певні періоди історії була кублом злодіїв, “блатяків”. Ю.Липа звертає увагу на протистояння українського села і російськомовного міста, розбурхання найнесподіваніших людських інстинктів, винищення людяності, доброти. Життя передмість Молдаванки, Романівки вражає своєю строкатістю і калейдоскопічністю. Реалії тієї бурхливої доби – часто непередбачувані, блискавичні – відтворюються колоритно і динамічно. Владу в Одесі, наприклад, захоплюють злодії, що грабують мешканців, тримають у руках денікінську поліцію, укладають угоду з більшовиками, які ще не вийшли з підпілля. Боязкі загони наполоханої поліції не користувалися симпатією у населення: “Поліція втратила свій авторитет після того, як, перелякана і жаліслива, почала ходити громадно з червоними прапорами і позволяла роз’юшеним юрбам убивати, як зайців, своїх агентів, старшин і підстаршин”[3, с. 72].

Неспокійна, галаслива Одеса, поділена на ареали впливу, так звані “ кутки”- ворожі, непримиренні, визнавала тільки силу. Якщо денікінці не змогли приборкати її, то більшовики, відповівши терором на терор, агітували навіть злодіїв у свої загони. Трагікомічний випадок кількісного роздування формованих ними загонів знайшов відображення в оповіданні “Петька Клин, нальотчик”. Його головний герой – ватажок злодіїв, що затято б’ється як з “фараонами”, так і з претендентами на лідерство. У поведінці нальотчика стільки розрахованих на публіку ефектів, стільки вродженого артистизму, що він стає улюбленцем навіть у ним же ошуканих людей. Про нього говорять, складають пісні, легенди – і це підносить його у власних очах і водночас викликає заздрість у представників інших злодійських груп.

До “Нотатника” ввійшли твори гостро конфліктні, драматично напружені, як і сама доба, що їх породила. Новела “Чародій” вражає дивовижними метаморфозами, в основі яких не фантастика, а надзвичайні здібності Нестора Махна до мімікрії, про що свідчили очевидці. Здатність перевтілюватися, ховатися, як він жартував, навіть у склянці горілки дозволяли йому рятуватися з найскрутніших ситуацій: “ От у Гуляйполі самому загнали петлюровці батька Махна у, можна сказать, його ж нору, у його ж хату. Приходять петлюровці, а в сінях стара баба капусту крише.- Не було тут Махна? – Ні, лебедоньки, не було! – Ті й пішли собі” [4, с. 38]. Так і не розпізнали вони самого Махна. Коли більшовики кинули на придушення його банди великі сили, він, щоб вийти з оточення, став “покійником”: “Дійсно, жовта, худа мужицька мармуга з купками рудого волосся була огидно скривлена. Труп був сірозеленкавий, в стані розкладу, як здавалося жовнірам”[4, с. 36]. Похоронна процесія, що вражала своїм виглядом, проминула супротивників, ударивши їм згодом у спину кулеметним вогнем. Зображуючи Махна в дії, через сприйняття його найближчим оточенням, Ю.Липа намагається бути достовірним, навіть лексику добирає відповідну – покалічену, брутальну. Зображений ним епізод не суперечить історичній правді, що підтверджується спогадами очевидців, які враховує В.Волковинський, стверджуючи: “ А то бувало й так, що весільна церемонія або похорон вмить перетворювалися на озброєне військо, і тоді соромливі сільські дівчата, які ще кілька хвилин тому мирно сиділи поміж гостей, раптом ставали лихими кулеметницями” [2, с. 158]. Та й дії дружини “батька” Галини Кузьменко, яка не раз хапала зброю і досить вправно нею орудувала, можуть служити підтвердженням цієї думки.

Психологічна точність і лікарська допитливість, доскіпливість у з’ясуванні “діагнозу”, рентгеноскопія душі – характерні риси творів “Нотатника”. Оповідання “Кам’янець столичний” відзначається чіткістю хронотопу. Події відбуваються у липні 1919 року, тобто у період згасання національно-визвольного піднесення і рішучого наступу більшовиків. Письменник зображує критичні, переломні моменти, коли, як висловився один із героїв, “меч говорить, і копита тупотять”, і ллється кров. Показна бравада, влаштована в оточеному місті, яке стало тимчасовим осередком українських урядових кіл, задля уникнення паніки, не лише небезпечна, а й злочинна, адже демобілізує боєздатних, відволікає від боротьби. Розчуленість, м’якотілість, мрійливість – ті характерні риси української ментальності, що сприяли бездержавності, породжували покірність долі. В умовах крайньої небезпеки творення ідилії виявлялося рівноцінним самогубству, самознищенню нації. Плекання нездійсненних, ілюзорних задумів, збайдужіння до власного становища, сподівання на те, що “якось буде”, упокорювали дух. У творі боротьба, що точиться навколо міста, зображується не безпосередньо, а через сприймання дійових осіб, розкриття їх реакції: “Тріскотіння вистрілів і кулеметiв злилось в виття, і всім в покоїку причувались людські крики болю, ненависти й жаху”[4, с. 53]. Навіяне стріляниною незабаром підтвердилося: навантажені трупами авто в’їздили в відбите від ворога місто, повертаючи тіла його захисників.

До тих, хто зневірився, втратив пильність, виявив симптоми пораженства, застосовувалися різні методи виховання. Старшини, дбаючи про подолання песимістичних настроїв, підтримку бойового духу війська, влаштовували показові суди, формували атмосферу загального неприйняття і осуду відступників. Втома, непевність, бажання полегшити свою долю змусили Прокопа з оповідання “На варті” проситися в іншу частину. Сприйнявши це як симптом відчаю і паніки, сотник вжив запобіжних заходів, наказавши покарати його, щоб іншим не захотілося повторити подібне. Депресія героя, хоч і мала підстави, проте не могла бути визнана ні виправданою, ні тим більше бажаною, адже передалася б іншим. Тому методи припинення цієї загрозливої епідемії – крайні, надзвичайні – виявляються напрочуд ефективними: “Ну, забирай своє, що маєш, та й іди під три чорти! – не зовсім лагідно звернувся сотник до Щербини”[4, с. 59-60]. Втрата довіри товаришів змушує Прокопа змінити рішення, усвідомити правомірність покарання, яке зображується у творі опосередковано – через сприйнятття побратимів по боротьбі, котрі відверто засуджують його дії: “ні одна пара очей не дивилася на нього прихильно”[4, с. 60]. Отже, крізь “призму чуття і серця персонажів” – такий ракурс зображення дозволяє подати покарання героя багатовимірно.

Неясність, хиткість становища прихильників УНР у вересні 1919 року і картина осінньої мряки співзвучні. Затяжний осінній дощ відокремлював від світу, проникав у саму душу, навіюючи безнадію і сум: “А надворі падав дощ. Лазив тихенько на м’яких лапках, спинявся і за-глядав до освітлених вікон волості, задумувався перед роззяпленими дверима хат, де всі вже вигинули, шарудів по стріхах домівок, де ще жили люди, ляпотів в осінніх садах і, вийшовши з села, дуднів, дуднів, дуднів по дорогах” [4, с. 56]. Ця експресивна картина, навіяна зорово-моторними та слуховими асоціаціями, створює враження очікування, передчуття ворожої навали. Оте “де всі вже вигинули” проектується на тогочасну дійсність, ще більше нагнітає тривогу, сприймаючись як суб’єктивно сприйнята реальність. Автор досягає такої експресії, що викликає естетичне задоволення, робить “видимою” “невидиму мову” душі: “Козак, знищений недавнім тифом, видавався сам собі дивно безсилим” [4, с. 57]. Отой жаль до самого себе – втомленого, змученого, мокрого від дощу – витісняє всі інші відчуття, породжує підступне бажання втекти звідси. І навіть виправдання мимоволі знаходиться, адже скільки йому доводилося бачити таких частин, які ладні “завжди сіяти самоволю і бешкети” [4, с. 57]. Ці думки героя – вияв підсвідомого, яке переборює свідоме і змушує проситися про переведення в іншу частину. Автор підкреслює необхідність подолання своєї гріховності, зображуючи, як під впливом побратимів по боротьбі Прокіп вирішує залишитися у загоні. Коли він діє свідомо, він переборює свою слабкість, гріховність. І в переборенні власної недосконалості, прийнятті та усвідомленні важливості думки всього колективу – його внутрішня краса. У діях героя виявляється земне і небесне, підсвідоме і свідоме, що коригує поведінку.

У горнилі національно-визвольної боротьби гартувалися, мужніли характери, відбувався процес становлення особистості, яку формували і обставини, і героїзм побратимів, і сама бурхлива доба. “Малий”- так називали Миколку в загоні, “малий”- так говорили про нього при першій же зустрічі, бо “він малий був, худорлявий, – тільки чорні, запалі очі поблискують”[5, с. 80]. Вразливий, емоційний, він ще не може подолати хвилинних імпульсів, які могли б йому дорого коштувати. І не лише йому, а й побратимам.

Проте у дивізії Кудрявця Миколка не тільки оговтується, а й до-зріває, випростується, звикаючи до шрапнелі і боїв. Рішення йти в розвідку визріло в нього несподівано і свідчило як про сміливість, так і про усвідомлення гострої потреби у достовірній інформації, співпричетність до визвольної боротьби. Героїчна поведінка підлітка, його витримка під час перебування в полоні вражають. Він твердо, незважаючи на побої, відповідає денікінцям: “ Я – українець. То ви – большевики номер два, ви – зайди номер два на нашу Україну”[5, с. 97]. Ставлення письменника до гідного спадкоємця героїчних традицій предків беззастережно-захоплене і виявляється безпосередньо у ліричних відступах: “Як же тяжко б’ють Миколку!”, в теплих авторських характеристиках.

Помітна, крім того, ще одна закономірність “Нотатника”: збереження хронологічної послідовності відтворюваних подій, змалювання обнадійливого піднесення визвольних змагань, відступу, потім емігрантських буднів та продовження боротьби в нових умовах. Складається враження, що автор вів підготовчу роботу до створення великого епічного полотна про долю людини на зламі віків, про шляхи її вибору у круговерті історії.

В оповіданні “Бляшанки” зображувався завершальний етап національної трагедії: листопад 1920 року, коли прихильники української державності залишали рідну землю, відступаючи за Збруч. “Переходять, піддаються чужинцям… Безпечні, – та вже під чужим багнетом, під невільничим, олив’яним небом” [4, с. 62]. Попереду їх чекала невідомість, позаду – смерть. Тому доводилося вибирати: чи все життя нести тяжкий хрест чужинця, чи зі зброєю в руках гинути в рідному краї.

Комrрупи – головний герой оповідання “Бляшанки”- вирішив загинути на батьківщині. Нічого не обіцяючи іншим, своїм особистим прикладом, своїм зболеним рішенням він вплинув на бійців – і за ним пішли прямо у пазури смерті. Не маючи змоги зупинитися на довше, ніж на кілька годин, постійно маневруючи між вогнем і полум’ям, життям і смертю, бійці вибивалися з сил, проте не нарікали, адже самі обрали цей небезпечний шлях. Стійкість комrруп Киркора запалювала, винахідливість вражала. Вступаючи в бій, ці герої сприймали його як виставу, продумуючи кожну роль і граючи її до кінця.

Брязкіт бляшанок, які возила з собою санітарка Марина, здавався дисонансом, нагадуючи про інше, мирне життя, недоступне у цій круговерті. Ця наскрізна деталь – “брязкіт” – служить засобом вираження складних душевних переживань героїв, котрі повертаються у невідомість і тому перебувають у стані постійної тривоги та очікування. Якщо спочатку, почувши звук бляшанок, ватажок бійців лише висловив незадоволення, то згодом психічне напруження наростає. “Ці бляшанки, – каже комrруп крізь зуби, пригинаючись над шиєю коня, – ці бляшанки з терпцю мене виведуть. Три дні дзвонять вони мені – в самі вуха. Під час бою мені в вуха лізуть”[4, с. 68]. У цих словах виявляються два плани: безпосереднього сприйняття неприємних звуків і самосвідомості, що фіксує перебіг відчуттів, відзначає зв’язок між небезпекою і нав’язливим брязкотом.

Коли ж бляшанки Марини мало не зіпсували хід операції, комrруп і його помічник Киркор ледве стримали себе. Втрата половини боєздатних бійців, відчуття того, що ворог все тугіше затягує кільце, доводять ситуацію до крайньої напруги: “Комrруп слухав бляшанок. Їхнє тоненьке торохкотіння було як голос упадків і поразок, як голос, що накликає біду, ворога…” [4, с. 93]. Проте вихід із кризової ситуації , коли жертвою воєнного часу могла б стати віддана бійцям жінка, коли грубіла, черствіла не одна душа, виявився несподіваним: Моренко вчасно попереджає Марину про небезпеку, рятуючи в такий спосіб їй життя.

Відтворюючи етапи національної трагедії, що позначилася на долі наступних поколінь, Ю.Липа, добре обізнаний з гостинністю братів-слов’ян до іммігрантів, нотує деталі побуту, реалії сірих, безперспективних буднів, табірного життя, що змушувало хапатися за будь-яку роботу: малювати, вишивати, продавати. Замкнутий простір табору гнітить інтернованих, тому заповітна мрія кожного – подолати його, вирватися звідси якомога швидше. Мотив дороги як самореалізації, самоздійснення, прориву в інший, вільний світ осмислювався автором у гострих життєвих зіткненнях, запеклому протиборстві шовіністично настроєних кіл і проукраїнських сил. Ідеологічне протистояння в інонаціональних обставинах не припинилося, набравши лише інших форм. Тому інтерновані з нарису “Табір”, подолавши нелегкий шлях у надії знайти заробіток, знову повертаються назад, зрозумівши, що в особі Рашкова знайшли не свого друга, а затятого ворога. Цей нездійснений прорив не означає капітуляції, це лише крок до усвідомлення реального стану речей, наслідок гіркого прозріння.

Невлаштованому матеріальному світу, негараздам доби протиставлялося духовне, сподіване, виражене в молитві, що стала контрапунктом усього “Нотатника”: “ Боже, дай нам, щоб усе, що найвеличніше, – було в нас, і сповни нарід наш молитвою вічного напруження” [5, 123]. Вона пройнята не особистими інтенціями, а державотворчими, бажанням віднайти “дорогу одности” – той єдино правильний шлях, який виведе з полону вавілонського. Трансцендентній місії слова приділяється автором значна увага, адже саме слово пов’язує в єдиний комунікативний простір і письменника, і його твір, і читача.

У новелі “Гадючки” зображується неприйняття емігрантами “чужої чужини”, творення замість неї уявної батьківщини. Відсутність безпосереднього зв’язку з Україною, ситуація “емоційного дефіциту” змушували творити новітній міф: “Бо хіба ж то було життя? По перед-смертних криках, залізничних валках, гарматах і прокляттях раптом залягла тиша” [5,105]. Роздвоєння між уявним і реальним, недосяжність бажаного породжували відповідний емоційний стан: самозаглиблення, самозосередженості, дослухування до відгомону минулих боїв. Невлаштованість побуту, безперспективність становища колишніх учасників боротьби за українську державність породжували в них наївну віру в те, що їх знову покличе батьківщина, змушували шукати способів самореалізації, тому і з’являлася “мода” то на мітинги, то на велосипеди, то на творчість, то на спроби самогубства. Пошуки виходу зі стану стагнації призводили до крайностей, змушували хапатися за будь-яку, навіть найнеймовірнішу ідею. Заглиблені у героїчне минуле персонажі новели не могли прийняти прозаїчне сучасне – з вічним голодом, нестатками, мізерними заробітками, тому поринали у спогади, сприймали життя як пригадування. Несподівані “гадючки” сприймалися ними як дарунок долі, як натяк на реалії подільського побуту. Носячи Україну в серці, марячи нею, герої протиставляли: там – і тут, колись – і тепер, Україна – чужина.

Після поразки національно-визвольних спроб боротьба за сфери впливу, за людські душі продовжувалася, проте вже іншими засобами – більш витонченими, підступними і непередбачуваними. Оповідання “Номер двадцять восьмий” зображує її складність і неоднозначність, адже тепер звичними явищами стають диверсії, шпигунство. Тактика як самої боротьби, так і засилки агентів постійно вдосконалювалася, набуваючи щоразу найнесподіваніших форм. Добре організована втеча у той час, коли скресла крига, могла б видатися божевіллям, на що й розраховували гепеушники, засилаючи через румунський кордон студента. Лише Самсон, зміркувавши, що при такому обстрілі важко було не влучити, розгадав цей намір:

“Я вже ждав вас. Лишень не сподівася, що ГПУ вишле вас на такий ризикований манір.

А чого ж…чого ж ви наражали своє життя …для мене?

Самсон подивися на нього довгим поглядом, побарабанив пальцями по столі.

– Відважна людина – чогось варта. Відважного треба рятувати [4, с. 74]”.

Змінюючи тактику і вперто шукаючи ахіллесову п’яту, Самсон психологічно переміг добре підготовленого агента, змусивши його служити їм. Віра у справедливість своєї справи оцінювалася ним найвище, тому втрата її рівнозначна смерті. А студент помер ще живим, духовно зламавшись, відчувши пустку у душі.

Ю.Липа не виявляє тенденційності в оцінці ворога, він не такий прямолінійний, щоб малювати його карикатурно. Опонент Самсона – гідний поваги суперник, проте менш переконаний. Типаж творів загалом неоднорідний і колоритний, як і доба, що їх породила.

Для “Нотатника” характерна географічна конкретність, ясність висловлювань, захоплення морською стихією – незбагненною, непідвладною, таємничою. Картини моря не стільки зображальні, скільки виражальні. Безкрає і непостійне, воно нагадує про боротьбу, про силу стихії, наводить на філософські роздуми: “Море – це був простір без видимих границь і без видимих перепон, не раз лагідний і відкритий для всіх, навіть найслабіших, а проте небезпечний. Під ногами людини була завжди прірва і знищення. Плюскіт хвиль нагадував про смерть”[5, 46-47]. Так сприймає море людина, яка не раз зустрічалася зі смертю віч-на-віч, яка у морському безмежжі знаходила аналогії з суспільно-по-літичними катаклізмами і людським життям зокрема. Невипадково натовпи людей, що заполонили Одесу, порівнювалися письменником з “морськими валунами”, тобто перешкодами на шляху загрозливої стихії.

Просторово-часові межі “Нотатника” чітко окреслені: Одеса, Кам’янець та інші охоплені полум’ям національно-визвольної боротьби регіони України. Це сама Україна, зірвана з нажитих місць, шукає і не знаходить виходу зі страшного єгипетського полону. Локус дому у творах майже відсутній: герої, кинуті у вир суспільно-політичних катаклізмів, перебувають на межі життя і смерті, борються, змагаються, гинуть. Змушені не розмірковувати, а діяти, вони розкриваються в екстремальних ситуаціях. Герої Липиних нотаток постають і у великому визвольному пориві, і у болісному переживанні отого гнітючого vae victis. Вони стоїчно, без надмірної сльозливості і високої патетики несуть свій хрест, мріючи про “нові скрижалі”, про “заповіт великий, той, як писала Леся Українка, взятий в бою, волі заповіт”.

У зображенні відомих історичних осіб, зокрема гетьмана П.Скоропадського, Ю.Липа виявляє розважливість і такт, подаючи його через сприйняття інших дійових осіб: “Тільки й чути про довгі промови, відкриття вистав та пам’ятників, призначення, відзначення, паради ”[5, 47]. Нарікання села, відданого на поталу агресивним союзникам, сприймається читачем як докір усієї України.

Автор “Нотатника”, прагнучи “зрозуміти свій час, зрозуміти людей, людські стремління”, виступає не суддею, а свідком, який безпристрасно нотує трагічні перипетії, щоб донести закарбоване в своїй пам’яті до майбутніх поколінь. Звичайно, не можна все звести до фіксації подій, доль, авторська індивідуальність виявляється в оцінці окремих історичних осіб, в особливій прихильності до одеського типажу і колориту, в осмисленні трагічного перебігу подій, що позначилися на долі всього народу, який мав би пам’ятати уроки своєї історії.

література

1.Гординський Святослав. Проблема української стихії // Назустріч.- 1936.- 15 жовтня.

2.Волковинський Валерій. Нестор Махно: Легенди і реальність.- К., 1994

3.Липа Ю. Нотатник. Детройт, 1955. Т.1.

4.Липа Ю. Нотатник. Детройт, 1955. Т.2.

5.Липа Ю. Нотатник. Детройт, 1955. Т.3.

6.Тарнашинська Л. “Боротьба з янголом” як народження “Нової ясності”// Творчість Юрія Липи в культурно-історичному контексті ХХ століття: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції.- Одеса, 2000. – С.40-49.

ББК 83.3 (4УКР)6

Віктор Чумаченко
кандидат філологічних наук, декан факультету
Краснодарського державного університету культури і мистецтва, Кубань

З ПЛЕЯДИ КУБАНСЬКИХ УКРАЇНОФІЛІВ
(Іван Тимофійович Ротар)

Навіть жорстоке ідеологічне табу не змогло стерти з історичної пам’яті кубанців справу та слово Івана Тимофійовича Ротаря. Час доніс до нас дивовижні характеристики, які йому дали сучасники. Добре знав його С.В. Петлюра, який підкреслював, що “українство для Ротаря не було питанням лише мови чи культури і просвіти; в його очах воно мусило обхоплювати собою всі сторони соціально-політичного і культурно-економічного життя українського народу… Завше виступав як Українець.” [12]. Знаменитий книгар Б.М. Городецький у своєму довіднику “Літературних діячів Північного Кавказу” називає його “глибоко суспільною людиною та істинним другом молоді, яка навчається”, яка “у його особі мала найкращого старшого друга, двері його квартири для неї були завжди відімкнутими” [3]. Йому вторить ватажок всіх “кубанських справ” початку століття С.І. Ерастов, який називає Ротаря “близьким другом і соратником”, “надзвичайно цінним працівником” [6].

Але і ці слова не передають усієї значимості його фігури в духовному, суспільному і культурному житті козацької столиці початку століття. Для місцевої української інтеліґенції, у свідомості якої віра в Бога і віра в майбутнє України ще не прийшли до руйнівного протиріччя, він був духівником, що втілює в собі і вище моральне начало, і невластивий людині церковного звання революційний порив.

Цей священик, звичайно, не потрапив вчасно до анналів радянської історіографії, і тому тепер буквально по крихтам доводиться реставрувати відомі нам фрагменти його біографії.

Іван Тимофійович Ротар народився 24 лютого 1873 р. у селі Млієво Черкаського повіту Київської губернії (нині Городищевський район Черкаської області). Городецький стверджує, що батько був священиком, однак Ерастов називає його фельдшером. Оскільки про дитячі роки Івана Тимофійовича автору сказати більше нічого, пару слів додам про знаменитого земляка Лева Платоновича Симиренка. Прадід знаменитого помолога Степан, який був козаком-січовиком, ще у 1790 р. придбав у Млієвому ділянку землі і посадив на ній сад. Його онук, відомий цукрозаводчик, ввійшов до історії як спонсор останнього прижиттєвого видання “Кобзаря” Т.Г. Шевченко (1860). Підписаний поетом екземпляр книги і автограф чотиривірша, залишений Тарасом Григоровичем на дверях садибної оранжереї, Симиренки зберігали як найціннішу реліквію. Припустимо, що якщо не школярем, те вже пізніше – шкільним учителем І.Т. Ротар міг їх бачити. У інакшому випадку які інші літературні враження могли впливати на синів сільського лікаря в дитинстві, якщо обоє стали згодом літераторами?

У родині шевченківського покровителя Платона Симиренка і народився син Лев, майбутній знаменитий селекціонер, який збагатив згодом створеними ним сортами сади України та Кубані. Після закінчення Новоросійського університету в Одесі він був висланий на батьківщину під батьківський нагляд. Кінець 1879 р. у родині Тимофія Ротаря ознаменувався народженням сина Петра – майбутнього століття, а в панському маєтку – грандіозним обшуком з конфіскацією нелегальних видань “Кобзаря”. Коли молодого пана відвозили до Сибіру, услід йому дивилися оченята і майбутнього кубанського богослова. Наступного разу він побачить його, можливо, у 1887 р., коли вченому дозволять повернутися до Млиевого і продовжувати свої наукові досвіди [11].

Закінчивши в повітовому селі Городище початкову школу, І.Т. Ротар поступив до Київської духовної семінарії. У 1894 р. його, як кращого випускника, рекомендують у Московську духовну академію.

Роки, проведені у Троїце-Сергієвому посаді, були наповнені вивченням стародруків та історичних пошуків у столичних бібліотеках. Стосовно цього періоду його життя досі вдалося розшукати лише один документ – лист самого І.Т. Ротаря літописцю запорізького козацтва академіку Д.І. Яворницькому від 15 березня 1899 р. “із проханням повідомити докладні дані про знову виникле в Петербурзі “Малоруське товариство видання книг для народу”, написане від імені “студентів-малорусів Московської Духовної Академії”. Студент четвертого курсу писав, як важливо їм “мати моральну підтримку, щоб не відчувати себе самотніми у своїй діяльності (багато хто з нас цього року закінчують Академію), і знати, куди можна звернутися за різними вказівками і роз’ясненнями” [5].

У цей час він уже завершував свою першу наукову працю – “Єпифаній Славинецький – літературний діяч ХVII ст.”. Тема академічної дисертації була обрана не випадково. Знайомлячись з православними давнинами Москви, Ротар натрапив одного разу у Чудовому монастирі на стару могилу, яка привернула його увагу епітафією:

Преходяй человече! зде став да взираеши,
Дондеже в Мире сем обитаеши.
Зде бо лежит мудрейший Отец Епифаний,
Претолковник изящный Священных Писаний,
Философ и Иерей в Монасех честный,
Его же да вселит Господь и в рай небесный,
За множайшии его труды в писаниях,
Тщанно-мудрославные в претолкованиях,
На память ему да будет
Вечно и не отбудет.

Виявилося, що під могильним каменем спочивав порох земляка – видатного письменника, перекладача та педагога епохи церковного розколу Єпифанія Славинецького, а вірші належали його другові і соратнику Семіону Полоцькому. Доля співвітчизника захопила Івана Ротаря, а коли він дізнався, що біографія письменника практично не вивчена, рішення було однозначним – випускну роботу писати тільки про нього…

Як часто трапляється, герой наукового твору став для дослідника зразком для наслідування, а все наступне життя – більш-менш схожим зліпком з біографії свого кумира. Як і Славинецький, молодий священик І.Ротар обере педагогічний шлях, віддаючи вільний час перекладу надбань російських письменників українською мовою, а українських – російською, при цьому складаючи і власні твори, які до нас майже не дійшли…

Залишивши Москву, Іван Тимофійович направив свій шлях у рідне Млієве. Імовірно, там його чекали рідні. Правда, брата Петра вдома не було, він навчався в уманській школі садівництва. У своїх листах, сповнених захоплення, повідомляв про участь у гуртку товаришів, які цікавилися вивченням української історії та літератури. Школярі влаштовували вечори та спектаклі, завели свою україномовну газету. Обіцяв побачитися на канікулах. Іван Тимофійович влаштовується викладачем до сільської школи, однак після Сергієвого Посаду і Москви тут він нудьгував. Що було робити тут людині, яка мріє про суспільне поприще, про літературну працю? І Ротар їде до Києва викладачем приватного училища.

На жаль, про цей дуже короткий період його життя майже нічого не відомо. Можна лише говорити про те, що він, не відкладаючи, відвідав редакцію журналу “Київська старовина”, щоб запропонувати для публікації свою академічну працю. Молодий автор був зустрінутий прихильно. Твір про Єпифанія Славинецького у скороченому варіанті було опубліковано в останніх трьох номерах за 1899 р. [13]. Ротаря вже називали “нашим співробітником”, як пішов новий поворот у його долі – переїзд на Кубань, яка стане і другою батьківщиною, і останнім притулком.

Він прибув до Єкатеринодару у 1900 році, де його вже чекало місце викладача історії і російської мови в жіночому єпархіальному училищі. Одночасно він вів заняття по тим же предметам у прогімназії М.Ф. Робінсон. Юні епархіянки були у захваті від свого нового викладача. Променистий погляд і шляхетна мова різко відрізняли його від грубуватих “кубанських хлопців”. Задумуючись про причини його популярності в молодіжному середовищі, приходжу до висновку, що секрет був простий. Він не просто вірив, не тільки гаряче любив російську словесність і не стільки викладав її, скільки сам згорав у полум’ї цієї віри і любові на очах у своїх учнів. Простий педагогічний секрет, а як складно слідувати йому в масовому порядку. А ще Іван Тимофійович був невимогливий у побуті. Скромна квартирка, суцільно заставлена книгами, привітно відчиняла двері кожному, освітлюючись з порога посмішкою його дружини, Ганни Василівни, яка служила вчителькою підготовчого класу 2-ї Єкатеринодарської жіночої гімназії [9]. Шлюб був душевний – так вдало доповнювали вони один одного, і на цей вогник летів усякий обділений теплом.

Чому І.Т.Ротар вибрав це південне місто, що тільки заявляло про себе першими успіхами на культурному поприщі? Очевидно, з тієї ж причини, з якої надали йому перевагу багато з діячів української культури. Край сприймався як природне продовження української етнічної території, адже населяли його колишні запорожці, рідними були тут і мова, і звичаї, і народні перекази. До того ж, місцеві діячі – С.Ерастов, В.Скидан, А.Левитський, мріючи про культурне відродження козачого краю, охоче запрошували талановитих діячів з інших країв, для чого підшукували їм прийнятні вакансії у Єкатеринодарі та інших містах і станицях Кубанської області. Природно, що ці запрошені з першого дня ставали своїми людьми в місцевій “чорноморській громаді” і активно включалися у загальну роботу. Це пояснює, чому вже в 1900 р. прізвище І.Т.Ротаря вперше з’являється на сторінках “Кубанських обласних відомостей” і потім стає там звичним.

Найчастіше його ім’я спливає у зв’язку з заходами, проведеними літературною секцією Єкатеринодарського товариства образотворчих мистецтв. 30 листопада “Кубанські обласні відомості” повідомляють про черговий літературний вечір у приміщенні жіночої гімназії, на якому “І.Т.Ротар прочитає характеристику І.С.Тургенєва, яка зроблена Н.К. Михайловим”. 3 грудня газета публікує зроблений ним переклад твору Антона Крушельницького “Дует”, а 25 грудня – знаменитого твору В.Потапенка “Злодій”, який був надрукований перед цим українською мовою у “Літературно-науковому віснику”.

З перших днів І.Т.Ротар включається у пропаганду української книги для народу. Час від часу він публікує в газеті рецензії рекламного характеру. У номері від 26 січня 1901 р. ним дається ґрунтовна характеристика відразу чотирьом виданням: перекладу на українську мову розповіді П.Пейверита “Мороз”, оригінальним творам Г.Галайди “Добром усе переможеш”, І.Спілки “На чужій сторіні“ та А.Шабленка “Ліхтарик”. Рецензія закінчувалася повідомленням, що всі перераховані книжки можна купити у єкатеринодарського агента “Київської старовини” С.І.Ерастова у Єкатеринодарському міському банку.

1 березня “Кубанські обласні відомості” запрошують кубанців на вечір пам’яті Т.Г. Шевченка, який відбувся 2 березня. “І.Т.Ротарем буде прочитаний реферат “Світогляд Т.Г. Шевченка”. У читанні візьмуть участь пані Ніс та пани Вороний і Поночовний. Крім читання будуть ще 6 вокальних номерів (соло і хор)”. Такі вечори, названі “шевченківськими роковинами”, у Єкатеринодарі проводилися щорічно, починаючи з 1895 року. Над цією витівкою потім, вже в еміграції, відверто посміювався знаменитий чорноморець Кузьма Безкровний, що вважав даремними зусилля С.Ерастова, В.Скидана та І.Ротаря “переконати москалів, що українці мають право на існування” [1].

1 квітня того ж року в невеликій статті “Досвід видання малоруських книг для народного читання” І.Т.Ротар розповідає про популярні українські видання останніх років, виділяючи особливо твори Т.Г. Шевченка, які поширювалися видавництвом його земляка, великого українського письменника і видатного педагога свого часу Б.Д. Грінченка. А скільки подій з його участю пройшло повз увагу єкатеринодарських репортерів!

Бурхлива кубанська весна принесла радісну звістку з гіркуватим присмаком. Львівський “Літературно-науковий вісник” опублікував рецензію на його твір про Єпифанія. Не можна сказати, щоб вона була сповнена захоплення. Автор благодушно бурчав, указував на недоліки. Можна було б навіть образитися, якби рецензентом не був… жива легенда української словесності Іван Франко. Навіть розносна критика в його вустах пролунала б для Івана Тимофійовича компліментом. Помітив-таки, говорив про тебе як про далека на безнадійного молодого автора! [15]. Пізніше Ротар перекладе українською розповідь Л.Андрієва “Іноземець” і відправить до редакції”ЛНВ”. Так зав’яжеться недовга дружба, яка завершиться некрологом І.Т.Ротаря, яким редакція ушанує пам’ять свого молодого автора. Напише його єкатеринодарський вчитель Симон Петлюра, який вимушений був втекти з Єкатеринодара до Львова.

На початку жовтня 1901 р. товариство звітує про роботу “у минулому сезоні”. Цей цікавий документ дає можливість окреслити коло, у якому проходила видима частина суспільної діяльності молодого священика. У числі місцевих літературних сил з членів товариства і сторонніх осіб у літературних четвергах “взяли участь такі особи: К.К. Гейне, Н.Ф. Зінченко, І.А. Кузнєцов, Н.С. Кулябко, Н.І. Кулябко-Корецький, А.А. Левитський, Л.М. Мельников, І.Т. Ротар, П.С. Щирський, Р.Г.Хлєбников, Б.Л.Яковлєв, Н.Н. Канівецький, І.Ф. Косинов, М.К. Вороний”. Останні троє – нові зірки кубансько-украінської словесності, які вже дебютували окремими книжками, а наймолодшому з них Миколі Вороному було суджено навіть стати класиком української літератури, зачинателем її “срібної” доби [4].

Для всіх цих людей (багато з них були “попівськими дітьми”, які ще не розгубили залишків віри) він став духовним пастирем. Як це не парадоксально, але напередодні першої російської революції у радикально налаштованої кубанської інтелігенції був “свій панотець”, з яким можна було порадитися на будь-яку тему і почути розумну і доброзичливу відповідь. Пізніше, коли його не стане, піде разом з ним і ця мудра, стримуюча сила, і вже на другий день, у день його похорону їхні руки потягнуться до сокири…

У 1902 р. несподівана радість відвідала його скромне житло – до Єкатеринодару перебрався брат Петро. Розчулено розглядав він рідне обличчя вісника далекої батьківщини, з тривогою вбачаючи в ньому ознаки важкої недуги. Ще в четвертому класі брат занедужав тифом, який швидко переріс на сухоту, однак не кинув громадської роботи, яка швидко спалювала останні сили молодого поета, що писав:

Працювати, відчувати, мислити й любить –
Це і те, що називають простим словом “жить”.
І коли нема їдної із умовин цих,
То життя тоді не повне, мало з нього втіх.

На Кубань, її теплий клімат покладалися надії на видужання. А ще зігрівало почуття, що тепер вони разом не тільки духовно, у думках, у віршах, тихим єкатеринодарським вечором, схилені над улюбленим томиком віршів при неяскравому світлі невигадливого паперового абажура.

Над чим працював І.Т. Ротар у цей час? Про це ми й досі не знаємо, та й чи довідаємося взагалі – важко сказати. Але один непрямий факт дає поживу для міркувань на цю тему. 7 липня 1902 р. на засіданні ТШВКО (Товариства шанувальників вивчення Кубанської області), яке проходило під головуванням В.М.Сисоєва, шляхом закритого балотування його обирають дійсним членом. Таким чином, є підстави думати, що поступово до кола його інтересів входять проблеми вивчення місцевої історії і культури. Доступні нам кубанські джерела на цю тему мовчать. Але дуже перспективним є пошук в уцілілих архівах україн-ських журналів і газет, з якими він співробітничав.

У єпархіальному училищі, незважаючи на прихильність вихованок, Іванові Тимофійовичу згодом стало “тісно”. Навчальні програми суворо лімітували живу класику, відкидаючи усе, що хоч якось змушувало задумуватися, сперечатися. Сучасні письменники і зовсім не потрапляли до училищної бібліотеки. На вчителя дивилися як на чиновника, державну людину, що формує свідомість вихованців у чітко запропонованих рамках. Часом ставало нестерпно. А отут після довгих поневірянь по Кубані (станиці Полтавській, Ладожській) до Єкатеринодару перебралася Перша Кубанська вчительська семінарія, яка стала центром притягання всієї талановитої козачої молоді. Життя там по-молодому вирувало, і на уроках, і після них панував дух товариства і справжнього демократизму, який не ставив нездоланних перешкод між учнем і наставником. І 16 червня 1903 р. Ротар (уже вдруге) подає прохання на ім’я попечителя Кавказького навчального округу: “ У кубанській Учительській Семінарії в м. Єкатеринодарі звільнилося місце викладача російської мови й історії. Ці предмети були обрані мною для спеціального вивчення в Московській Духовній Академії, про що може свідчити кандидатська робота під заголовком “Єпифаній Славинецький – літературний діяч ХVII століття”… Хоча в Єкатеринодарському Єпархіальному Училищі я викладаю один з улюблених мною предметів (історія російської літератури і теорія словесності з російською мовою), але усім відома важка моральна обстановка службової діяльності в духовних закладах спонукає і надалі завжди буде спонукувати мене… просити Вас, Ваше превосходительство, про надання мені, якщо знайдете це можливим, місця викладача російської мови й історії в Кубанській учительській семінарії. На закінчення вважаю необхідним додати, що приватні уроки в прогімназії Робінсон мною будуть залишені, тому що вони несумісні з обов’язками періодичних чергувань, покладених на викладачів Учительської семінарії” [8]. Цього разу прохання було задовільнене, і два з половиною роки, проведених у семінарії, у киплячому казані допитливого, шукаючого високого покликання молоді, стали найщасливішим часом у його житті.

Помер Іван Тимофійович Ротар 2 березня 1905 р. від інфаркту, коли йому ледь виповнилося 32 роки. Незадовго до смерті він залишив дружині дивний як на теперішній час наказ: не зупинятися у своєму духовному і моральному розвитку, обов’язково йти учитися, і краще всього зупинити свій вибір на одному з столичних навчальних закладів.

Несподівана смерть популярного педагога сколихнула все місто. В організації похорону взяли участь усі навчальні заклади, у яких він викладав та виступав з своїми літературними рефератами. Це були неспокійні дні першої російської революції. Коли третього березня народ став збиратися біля семінарської церкви св. Ніни, де вирішено було справляти похорон, здавалося, що попрощатися з ним прийшло все місцеве студентство. За оцінкою поліції, яка заздалегідь прибула на місце подій, на похорон зібралося близько 500 чоловік. Ближче до обіду скрізь на жалобних вінках запалахкотіли червоні стрічки, а в юрбі запанував настрій, який буває на похороні володарів дум молоді. Коли на катафалку, що під’їхав, помічник пристава Ханін побачив червону стрічку з написом “У.Р.П.” (Українська революційна партія – В.Ч.), він зрозумів, що настав час вжити заходів, і зажадав її зняти. Юрба відповіла обуреним рокотом. Хтось з учнів напис зняв, але відразу було вирішено катафалк відіслати зовсім і труну до самого цвинтаря нести на руках. Похоронна процесія, яка розтяглася на кілька кварталів, швидко набула виду грандіозної політичної демонстрації. Єпархіальне начальство оговталося першим і почало заштовхувати заплаканих вихованок у жалобних передничках назад у стіни училища. Обивателі, які проробили з наелектризованою молоддю шлях до самого цвинтаря, стали свідками дивного видовища, коли на похоронах упереміж з святими молитвами читалися вірші і співалися революційні пісні.

Пізніше наказний отаман Кубанського козачого війська генерал-лейтенант Одинцов доповідав по інстанції: “По закінченні літії на цвинтарі і відході духівництва були вимовлені промови бібліотекарем Єкатеринодарської пушкінської бібліотеки Гаврилом Доброскоком, помічником присяжного повірника Вольбергом, присяжним повірником Павлом Щирським, дружиною Єкатеринодарського нотаріуса Раїсою Яловою та іншими особами, прізвища яких не встановлені; ці запальні промови не мали, однак, протиурядового характеру, а стосувалися літературної діяльності покійного і його прагнення до політичної свободи” [10].

Першим слово мав майбутній козачий драматург Гаврило Доброскок :

Ти молодь научав народові служити,
Щоб волю з правдою робітникам здобуть,
Ти братство на землі бажав між людом зріти,
До щастя прокладав народові ти путь…

Його місце заступила починаюча поетеса Ганна Супруненко:

По-малу, стиха дзвонять дзвони…
Ні! не ховайте!.. Ще останнєє прощання!
Бо ми його вже більш ніколи не побачим.
В останній раз… Останнєє ридання…
Він там теперь далеко, де нема
Ні болісті, ні суму, ні зітхання…
З ним одійшла така велика сила
Добра, любові, розуму, бажання… [3]

Стихійно сформований з присутніх хор гримнув “Ще не вмерла Україна…” Під ледь стримувані ридання на дошки труни, обтягнутої чорним крепом, полетіли грудки сирої весняної глини і чорнозему. У цей момент піку емоційного розжарення хористи затягли “Марсельєзу”. Намагаючись їх перекричати, поліцмейстер марне погрожував вигнати баламутів з цвинтаря силою. З криками “Геть самодержавство!” до цвинтарних воріт кинувся викладач шестикласного міського училища Петро Третьяков, а за ним колишні реалісти Василь Привалов, Володимир Солоцький і конторник Іван Швидкий. Навздогін їм помчав Воскресенський.

Частина тих, що зібралися, щиро обурена “блюзнірством над християнським обрядом”, стала розходитися. Потягнулася з цвинтаря і молодь. За спогадами С.Ерастова, з похорону “поверталися юрбою, з революційними піснями, а поліцмейстер Черник йшов поруч і благодушно умовляв: “Ну, досить, діти. Досить… Підемо вже додому”. Він і сам ще не розумів, як усе це всерйоз і надовго [2].

Наприкінці 1905 р. помічник начальника Кубанського обласного жандармського управління у своїй аналітичній записці відзначав: “Революційна Українська Партія”, організована і діюча головним чином у межах південнороських та малороських губерній, має в Кубанській області і Чорноморській губернії тільки декілька слабко організованих гуртків, головним чином в Єкатеринодарі і сел. Армавір. Партія ця, прийнявши загальну програму Соц. Дем. Роб. партії, прагне в той же час організувати пролетаріат, який говорить малоросійською мовою, в особливу об’єднану національну партію для відновлення колишнього республіканського запорізького ладу. Видним представником цієї партії в м. Єкатеринодарі був померлий у поточному році викладач учительської семінарії Ротар. Зі смертю Ротаря діяльність гуртків цієї партії значно упала” [2].

Передчасний відхід з життя Івана Тимофійовича підкосив і Петра Ротаря. Незадовго до смерті, яка сталася 14 грудня 1906 р., він написав адресовані покійному брату рядки, які можна вважати і його власною поетичною епітафією:

В твоєму тілові слабому
Жив дух великий і міцний:
Для волі, рівності й братерства
Віддав життя ти й розум свій [14].

І знову вчительці підготовчого класу 2-ої Єкатеринодарської жіночої гімназії А.В. Ротар довелося вбратися у траур. Поховавши чоловіка та його брата, у 1907 р., вона, виконуючи наказ чоловіка про продовження освіти, виїде до Петербургу, де прослухає повний курс наук на вищих жіночих Природно-наукових курсах Лохвицької-Скалон, а потім повернеться в рідну гімназію дипломованим викладачем природознавства і географії [9]. У 1919 р. Ганна Василівна відкриє в Єкатеринодарі приватну українську гімназію, яка у радянський час перетвориться в першу Краснодарську українську школу-дев’ятирічку. Наприкінці 20-х років у ній буде директорувати козачий драматург, який виступав на похоронах чоловіка – Гаврило Доброскок.

література

1. Безкровний К. В.В. Скидан (спогади про Кубань)// З минулого (Варшава), 1938. Т. 1. С. 107.

2. ГАКК. Ф. 454. Оп. 1. Ед. хр. 199. Л. 290 – 290-об.

3. Городецкий Б.М. Литературные деятели Северного Кавказа// Северо-Кавказский альманах на 1908 – 1909 гг. Екатеринодар, 1909. С. 257-258.

4. Екатеринодарское общество любителей изящных искусств в минувшем сезоне// Кубанские областные ведомости. 1901. 4 октября.

5. Епістолярна спадщина академіка Д.І. Яворницького. Дніпропетровськ, 1997. Т.1. С. 451-452.

6. Ерастов С.I. Ротарь I.Т. // Институт рукописей Национальной библиотеки Украины им. В.Вернадского: Ф. Х.  5129. Л. 1.

7. Известия ОЛИКО. Екатеринодар, 1909. Вып. 4. С. 35.

8. Личное дело преподавателя Ротаря Ивана// ГАКК. Ф. 427. Оп. 2. Ед. хр. 1366. Л. 1 – 1-об.

9. Личное дело учительницы Ротарь Анны Васильевны// ГАКК. Ф. 427. Оп. 2. Ед. хр. 1367. Л. 1-5.

10. О революционных демонстрациях учащейся молодежи Екатеринодара во время похорон учителя Ротаря// ГАКК. Ф. 454. Оп. 1. Ед. хр. 3233. ЛЛ. 1-15.

11. Осецький С.I. Симиренки// Вісник ТУКК. 2000.  2. С. 3.

12. Петлюра С. Іван Ротар. (Некролог)// Літературно-науковий вісник. 1905. Т.30.  2. С. 98-99.

13. Ротарь Ив. Епифаний Славинецкий, литературный деятель ХУII века// Киевская старина. 1900.  10. С. 1-38;  11. С. 189-217, 12. С. 333-400.

14. Ротарь Петр. Сопілочка. – Київ, 1908. С. 13.

15. Франко І. Ив. Ротарь. Епифаний Славинецкий, литературный деятель ХVII в. (Киевская старина, 1900, Х-ХII)// Записки Наукового Товариста ім. Шевченка. 1901. Кн. 3. С. 20-21. 21.

ббк 63.2

Валентина Соболь
доктор філологічних наук, профессор
Варшавського університету

ЩО ХОТІВ БИ НАМ СКАЗАТИ САМОВИДЕЦЬ
(до 155-річчя від дня виходу в світ ЛІТОПИСУ САМОВИДЦЯ)

У році 2001-му минуло 155 років від часу виходу друком одного із найвидатніших творів, за М. Максимовичем – «однієї із найцінніших пам’яток української історіографії ХVII століття» – ЛІТОПИСУ САМОВИДЦЯ.

«Мені здається,- писала Леся Українка,- що, якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може вже й сказала б щось таке, чого ще не сказали інші наші поети».¹ (підкреслено нами.-В.С.).

«Щось таке» – не без впливу найдавніших джерел – зазвучить у безсмертній, але так довго забороненій всіма владами «Боярині» Лесі Українки»: це гірка й жорстока правда про Україну – руїну, до якої найбільшою мірою спричинилися власне самі українці. Процес кристалізації трагічного світовідчуття, виразно започаткований літописом Самовидця, набрав сили в наступних творах літописного жанру – літописах Григорія Грабянки, Самійла Величка, в «Історії Русів». А переплавився в «щось таке» особливе, гартоване в горнилі мученицьких жертв за Україну, – у вірші Василя Стуса «За літописом Самовидця»:

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ – високо
зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
Той з ордами ходить, а той накликає Москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі.
З руїни вже мати не встане – розкинула руки в рову…²

Той імпульс мучеництва за Україну, що зажеврів у козацьких літописах, а чи не раніше – в літописі Самовидця, на високій ноті зазвучить у Лесиному «І все-таки до тебе думка лине, мій занепащений», нещасний краю», і в безкомпромісних рядках «Верлібрового вироку” Ігоря Калинця: «Коли я пригадую Василя Стуса – поета і вченого, який щойно переклав для надії «Дуїнезькі елегії» Рільке, а нація з вдячності послала його за ґрати дошліфовувати переклади, я гордий за своє покоління».

Бо Христові сліди бачу і в рідній пилюці ³.Сила відбитої в Літописі великої правди про Україну та дітей її,часом немудрих,надихала вже юного Шевченка, котрий «літописи напам’ять знав», і «оживала душа» поета, коли читав їх. А Самовидців твір стояв на його книжковій поличці. Описані в ньому події року Божого 166З-го надихнули Пантелеймона Куліша на створення роману «Чорна рада»… То що ж це за твір такий, який і сьогодні ставить перед нами запитань більше, аніж дає відповідей , хоча й існує про нього величезна наукова література: назвімо бодай найавторитетніші праці О.Бодянського, М.Максимовича, М.Костомарова, О.Левицького, В.Іконникова, І.Франка, Д.Багалія, Д. Яворницького, М.Возняка, М.Петровського, Я.Дзири…

Аж до середини XIX століття, а точніше до року 1846-го, літопис Самовидця зберігався в списках. Молодий П. Куліш зовсім випадково натрапляє на один із них і докладає величезних зусиль, аби в москов-ських «Чтениях» О.Бодянський вперше опублікував твір, поклавши в основу свого видання саме список П.Куліша, хоча й використавши при цьому матеріали інших трьох списків.

Один із найавторитетніших дослідників літопису Самовидця М.Петровський основним і єдиним джерелом твору вважає власні спогади автора. А хто ж був автором, котрого з легкої руки П.Куліша називаємо Самовидцем? Дискусії, суперечки тривають і по сьогодні, хоча є чимало прихильників гіпотези М.Петровського та М.Грушевського, які вбачають в авторові літопису Самовидця генерального підскарбія, брацлавськрго протопопа і священика стародубського Романа Ракушку-Романовського. При цьому вчені обґрунтовують гіпотезу про особу автора біографією Р.Ракушки-Романовського, людини книжної, яка розумілась на дипломатії, брала участь у переговорах козацької старшини 1663 року в Батурині з дяком Башмаковим,була в складі посольства від митрополита Йосипа Тукальського до царгородського патріарха у 1670 р. Як писався літопис? У з’ясуванні цього питання дослідники більш одностайні: постав твір не одночасно з подіями, про які в ньому йдеться, а згодом, коли виразніше окреслилося значення подвигу Богдана Хмельницького. Водночас, від самого початку війни Хмельницького літописець, певно, вів короткі записи про події, але лише згодом, не раніше як року 1672-го, зміг упорядкувати свою працю остаточно. Досліджуючи стиль пам’ятки, форму подачі подій, О.Левицький довів, що Самовидців твір має дві хронологічно майже рівновеликі частини – історичну і літописну. Частина перша – це, власне, літописні мемуари, які охоплюють історичні події, починаючи від року 1648-го і закінчуючи роком 1772-м. У цій частині домінує історичний стиль викладу, подїі представлені у формі завершених, логічно пов’язаних між собою історичних оповідань.

Друга частина літопису Самовидця розкриває суть подій після 1672 року і аж до року 1702-го. На відміну від першої, в частині другій відсутнім є причинно-послідовний логічний зв’язок, події подані за роками. Як слушно спостеріг Я.Дзира, чимало сторінок саме цієї літописної частини Самовидцевого твору мають яскраву форму щоденник історичних подій і явищ.⁴

Стали хрестоматійними сторінки літопису, де автор яскраво й переконливо змальовує причини наростання народного гніву проти кривдників, гніву, який переріс у вибух, у збройну боротьбу. Власне, глибокими роздумами автора над тогочасним життям українців, над причинами, що спонукали їх до борні за кращу долю, розпочинається твір. Твір, є першим, що так широко й різнопланово відобразив діяльність Богдана Хмельницького та його наступників. Перший із літописів тієї доби, один із найдавніших творі в про Богдана Хмельницького, літопис Самовидця можна назвати винятковим ще і в той спосіб, що в ньому не знайдемо традиційного для Грабянки чи Величка звеличення та уславлення дій гетьмана. Навіть смерть Богдана Хмельницького і та не вразила Самовидця так, як, скажімо, Самійла Величка, котрий вкладає в уста Самійла Зорки блискучу промову на могилі великого гетьмана. Самовидець без співчуття, без славослів’я інформує про смерть Хмельницького в Чигирині, констатуючи при тому, що на погребінні «множество народа, а найболше людей войскових было»…. Скупий на похвалу, Самовидець із симпатією пише лише про двох діячів, наголошуючи на їхній сміливості, – це про Івана Сірка та Якима Сомка. Першим цю обставину зауважив ще О.Левицький. Інші ж дослідники виходячи з того, що вкрай нелегко, спираючись тільки на текст твору, виявити справжнє ставлення Самовидця до історичних діячів, пропонують користуватися допоміжними факторами (враховувати стосунки між самими гетьманами, симпатії та антипатії Р.Ракушки-Романовського, ставлення автора до суспільних класів та ін.) То ж і сьогодні є над чим поміркувати сучасникові, спраглому до першоджерел національної історії, до тих посутніх уроків- нагадувань, якими й донині є гостро актуальний літопис Самовидця. Замислимося хоча б над тим, чому стриманий та скупий на добру оцінку літописець підкреслено неприхильний до Івана Виговського або ж до Юрася Хмельниченка, а до гетьмана Дем’яна Многогрішного то й зовсім вороже настроєний? Чому не шкодує чорної фарби, пишучи про гетьмана Самойловича та синів його – Якова та Григорія? Чи ж не мав наміру “Самовидець Руїни», як називав автора М.Грушевський, прицільно скерувати увагу свого читача передусім на корені злого й недоброго в українській вдачі, а для того зумисне не хвалив навіть найбільш варте схвалення? І в тому, можливо, головний моральний мотив – своїх, тобто – себе самих, судити суворіше за чужих, бо ж то саме свої, як у вірші «ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ» В. Стуса.

…“ Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях -бусурмен- бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крови,
І Буг почорнілий загачено тілом людським
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
У пеклі запеклім, у райському раї страшнім …

Це – лиш одна із наболілих проблем, до осмислення котрої спонукає нас пам’ятка. Її автор широко описував стосунки своєї держави (а Україна за Хмельницького таки вдруге, після Русі Київської, стала державою) із державами-сусідками, та й не лише з ними. Навіть стосунками України із найвіддаленішими країнами Європи та Азії переймався Самовидець, повідомляючи, а що ж діється в Курляндії чи Ліфляндії, в Швеції чи Туреччині, Австрії чи Голландії… Та при тому в думках і серці – Україна. Аж понад 70 разів звучить в літописі термін «Україна», «уся Україна» як допоки світ стоятиме, посутнє нагадування про найвищу для українського серця святиню.

ббк 83.3 (4УКР)6

Віра ПРОСАЛОВА
кандидат філологічних наук, доцент
Донецького національного університету

ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ В ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ ПРАЗЬКОЇ ГРУПИ

Втрата батьківщини була тим потужним імпульсом, що викликав цілу низку як художніх, так і наукових спроб осмислення минулого у вихідців з України. Виснажені, знекровлені у безуспішній національно-визвольній боротьбі 1917-1920 років, вони прагнули врахувати гіркий досвід, трагічні уроки своєї історії.

Переживши національно-визвольне піднесення і його трагічний зрив, емігранти осмислювали причини поразки, виробляли таку стратегію, яка була б розрахована на довготривалий період розвитку, на перспективу. «Найприроднішою віссю експанзії України є південна вісь, так, як найприроднішою для Московії є вісь північна, Московія – це Північ, Україна – це Південь»[4, 70], – писав Ю.Липа. Розроблена ним геополітична концепція України визначала напрямки її розвитку, утверджувала пріоритетність вісі Південь-Північ у порівнянні зі Схід-Захід. Якщо друга призводила до нищення української духовності, то перша потребувала захисту.

Шукаючи опертя в героїчних подвигах предків, славному минулому, поети української діаспори протиставляли йому сучасне, шукали виходу з мороку бездержавності. Нерідко вони вдавалися до міфотворчості, пропагуючи міф могутньої України, України-мрії.

У програмовому вірші Ю.Липи «Св. Юрій» з циклу «Суворість» поетизувався образ покровителя українців – святого Юрія, котрий «простягає руку до небес», тобто говорить з самим Всевишнім. Українська нація, на думку поета, «народжена з огня», тобто здатна до відродження, воскресіння. Поет творить візію сприяння Україні провіденційних сил: перед святим Юрієм «розбігається отрутна мла…» Сугестіюючи енергію націотворення, діяння, поет передавав згуртованість борців за волю України.

Минуле трактується ним як своєрідний код, в якому зібрана інформація про ментальність народу. Поет оспівує дію, рух як невід’ємні умови поступу, не приймаючи спокій, бездіяльність. Закличні інтонації (“Вперед, Україно?”) увиразнюють порив, жагу діяння, що проймають все більшу частину нації. Поет бачить її єдиним згуртованим цілим, чий “крок – один”. Метонімією передається монолітність лав борців, охоплених поривом вибороти вільну Україну.

У системі цінностей одними з найважливіших для Ю.Липи виявлялися національні. Утверджуючи космічність і богообраність нації, поет характеризував її як «сузір’я міліонів», єдине, згуртоване в моноліт ціле, що стане «кузнею сили». Якщо Є.Маланюк докоряв співвітчизникам, картав їх за пасивність, байдужість, м’якотілість, Ю.Липа співав осанну залізній волі, буйній силі, що «килими колоній розкидали». Ілюзорність таких тверджень у період бездержавності української нації очевидна. При позірній несхожості позиції Є.Маланюка і Ю.Липи у їх творах прочитувалася спільна націотворча настанова, здійснювався синтез наукового підходу і творчої інтуїції, завдяки яким досягалася глибина осягнення дійсності.

У долі України Є. Маланюк простежував боротьбу двох тенденцій:

багатющої еллінської культури, що осявала своєю красою, породжуючи надмірну чутливість, розмріяність, і сильної норманської руки, що звільнила Київ від хозар, заклавши основи майбутньої імперії. Краса і сила схрещувалися у герці. Перша виливалася у думі, пісні, друга – у відновленій державності, котру не вдавалося зберегти.

Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото – кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безладно
Під ноги орд – на кочовничий шлях
[5, с. 140].

Степові, нічим не захищені простори споконвіків вабили кочові племена – аварів, печенігів, торків, половців, згодом – монголо-татар, що спустошували їх. Степ був «коридором» для завойовників, прокляттям для автохтонного населення, що потерпало від орд кочівників. Благодатна земля завдяки своєму вигідному геополітичному розташуванню виявлялася фатально приреченою на руйнацію, тому конче потребувала «варязької сталі», міцного меча.

Захоплення варягами, їхньою відвагою і силою, що пронизує багато віршів поета («Варяги», «Прийшли мужі від моря…», «Варязька весна», «Балтійська сюїта», «Обабіч шляху із Варяг у Греки»), викликане відразою до слов’янської байдужості, інертності, «соняшно-хмільного» чаду, необхідністю нагадати про державну бронзу», втрата якої непоправна для цивілізації. «… Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,// Проклятий край, Елладо Степова?!» – такої сили експресії досягає автор у «Варязькій баладі», передаючи біль і гнів, породжений віками неволі. Апострофа, виражена характеристиками-контрастами, підкреслює абсурдність становища цього багатого, розташованого на середохресті доріг краю.

Україна у сприйнятті Є. Маланюка постає не лише як певна географічна територія, до болю знайома і рідна, не тільки в історичному вимірі, а й в антиноміях: Земна Мадонна й покритка, нескорена красуня і розпусна повія, велична свята і відьма , що летить байстрючу пити кров. З присмаком еротики, який, на думку О. Багана, «лише підсилює сприйняття образів в глибині підсвідомого» [1, 22], поет зображує її «похотливою скитською гетерою», що віддає своє тіло чужинцеві, «божевільною блудницею».

Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п’яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама
[5, с. 225].

Гіпертрофовано-принизливі візії, прокляття на її адресу – вияв національної образи, великої любові і ненависті поета, прагнення розбудити свідомість українців.

Втрата рідної землі, якій не вдалося вибороти волю, породжувала у Ю. Дарагана відчуття затиснутого на шиї аркана. Розрубати його (вірив поет) можна лише «на вістрії шабель та пік», у запеклій боротьбі з зажерливими агресорами. Пієтетом до визвольних змагань україн-ського народу пройняті фрагменти його поеми «Мазепа», що увійшли до збірки «Сагайдак». Постать гетьмана, чия діяльність знаменувала кінець української державності, вимальовувалася на тлі неспокійної епохи, коли Україна була епіцентром загарбницьких планів її войовничих сусідів:

А як цвіла недавно ще країна,
Яким молилася казковим снам!..
Москва натисла, налягла коліном –
Правобережжя віддають ляхам…
[2, с. 154]

Україну Ю.Дараган зображував благодатним краєм, сплюндрованим нахабними чужинцями, котрі забули і про Жовті Води, і про міцну руку батька Богдана. Звернене до Бога благання звільнити землю з-під московського ярма, що відбиває віковічні прагнення народу до волі, набирало у творі трагічно-містичного змісту. У цьому благанні, апеляції до провіденційних сил, одвічній малоросійській м’якотілості і розніженості і крилася одна з причин неволі.

Ю. Дараган на відміну від Є. Маланюка не картає, не докоряє, а лише свідчить («Є ненадійні, дурні і людці…»). Розкриваючи своє бачення історичних подій, зумовлене ненадійністю гетьманського оточення, несподіваною руйнацією його планів вступом Карла ХII на територію України, він вдавався до автологічного стилю: «І українець стяг свій кинув, із жаху вже мало не умлів». Відступництво, зрада, випадковий збіг обставин, що виявилися для України фатальними, призвели до руїни. Поема ж звучить апофеозом волі – недосяжної і жаданої:

І тільки спрага, спрага волі
Так стисне горло, здавить так,
Що знов би, знов у дике поле!
Знов коні, стріли, бранці голі,
Шаблі та повний сагайдак!..
[2, с. 158]

Сагайдак як ключове слово дало назву усій збірці поета, підкреслюючи готовність виборювати волю дорогою ціною.

Замислюючись над проблемою державності, Ю.Дараган шукав її витоків у дохристиянські часи, у Київській Русі, у добу козаччини, тобто в ті епохи, коли формувався національний менталітет, сильним був дух лицарства, що мав би надихнути сучасників на звитягу і міць. Його ідеалом була вільна людина, життєвим кредо – віра у свій народ, його майбутнє. Ліричний герой його віршів прагнув насамперед «пишно вмерти», «смерть мов щастя віднайти». Звідси відповідний настрій творів – романтично піднесений, бадьорий, рвійний; атрибути боротьби (меч, шаблі, стріли, сагайдак), що асоціювалися з силою і волею. Плекання національного героїзму, лицарського духу, «бронзи» і «металу», яких так бракувало мрійливим співвітчизникам, здійснювалося поетом на різних рівнях: тематично-образному, емоційно-почуттєвому, звуковому. У вірші «Ти» змальовувався колоритний образ козака, якого ніщо не могло відвернути від походу; ні чепурний зимівник, ні «віясті» очі, ні «соняшний» цілунок коханої. Хвилини замріяності могли б виявитися для нього згубними: «І вмить над бронзою-спиною // Ремені хижо засвистять» [2, с. 37]. Тому він і мусить бути «весь із бронзи, із металю», воювати, пам’ятаючи повсякчас про небезпеку. Картину битви поет не лише зображував, а й озвучував, передаючи брязкіт зброї за допомогою алітерації. Увага до звукопису ріднила Ю. Дарагана з О. Стефановичем, котрий ретельно шліфував кожен рядок. Такого відточування художнього слова, як його побратим, поет-початківець досягти не міг, пишучи вірші у потязі («Моя душа – блакитний парус…», «У потязі», «Вже каштани стали брунатними…») чи на шпитальному ліжку. Проте і в його поезії є цікаві знахідки: точні спостереження, пластичні картини («У склі води мигтять відбитки сосен і перевернуті руїни замків», «І вечір на високе прясло смаглявим парубком схиливсь…», «Тремтить осика всім єством в обіймах ранку»), влучні тропи («рудоволоса си-ньоока осінь», день «як князь ранений»), звукові експерименти («Шамотіння шамшаве, шипшина… Пугу … лине в тугу , жахається ніч…»).

Віру поетів-емігрантів живили спогади про героїчну боротьбу за визволення поневоленого краю. Відчуття відповідальності за полеглих побратимів розкривалося автологічним стилем, зокрема у «Баладі про побратима» Л.Мосендза, названій М.Неврлим «поетичним реквіємом»:

Хай покара мене життя:
Пошле мені спокій,
Коли забуду я тебе,
О друже-брате мій !
[6, с. 54]

Багатоликістю образу, його узагальненим характером («носив багато він імен: Петро, Данило, Гнат …») підкреслювалася сила співпереживання, усвідомлення своєї причетності до долі тих, кого об’єднала ідея української державності. Згадки про полеглих, про гіркоту відступу зУкраїни породжують бажання помсти – не сліпої, афективної, а зваженої, свідомої, тобто сатисфакції за програну національно-визвольну війну. Л.Мосендз, як і інші «вісниківці», вважав головним винуватцем поразки північного ката. Чіткість смислових акцентів унеможливлювала різнобій у прочитанні, свідчила про глибину національного гніву і образи, які породжували вольові імперативи, енергію діяння, етичний максималізм.

Хай мати відштовхне мене,
відвернеться стократ,
коли забуду, що забив
тебе північний кат…
[6, с. 55]

Пам’ять у поета жива, утривалена в часі, продуктивна, бо пос-тійно нагадує про себе. Ейдос пам’яті – це вияв духовного досвіду народу, індивідуально сприйнятого кожним «я».

Обробляючи народну легенду про Касьяна і Миколу, Л.Мосендз зображує святих у небіблійному оточенні. Послані Спасителем в Україну, вони стають свідками руйнації краю, виявляючи свою сутність: Касьян -прагматично-егоїстичну, Микола – благородно-жертовну. Образ врятованої святим Миколаєм дитини набуває глибокого змісту, асоціюючись з майбутнім України, недолею якої він перейнявся:

Пусти мене, благаю,
назад на Україну,
Мені в раю не бути,
Бо кожної хвилини
Я зойки буду чути…
[6, с. 13]

Опозиції пекло-рай,сучасне-майбутнє мають у творі езотеричний характер, чому сприяє притчевий сюжет, що підтверджує богоугодність доброчинності. Бог не тільки не виганяє з раю закривавленого людською кров’ю Миколу, а ще й визнає, що за нього, за його «любов величну» люди молитимуться двічі на рік, тоді як Касьяна згадуватимуть лише раз на чотири роки. Ідея відплати за вчинки (добрі чи злі) знаходить у творі послідовну реалізацію.

Енергія діяння, тобто за висловом «вісниківців», чину, нуртує у поезії Л.Мосендза не на рівні підсвідомості, а чітко усвідомленої настанови, життєвої необхідності, проте не виривається ні полум’ям волюнтаристичних естакад, як у О.Ольжича, ні гнівом погроз, як у Є.Маланюка. «Пожежа (його.- П.В.) неспаленого серця», хоч і не давала спокою, виявлялася не у гучній тріскотняві, а в естетичній діяльності.

Осмислення історичної долі краю, що знаходився на перехресті життєво важливих артерій, викликає в О. Стефановича асоціації з образом хреста, який вона мусить нести віками. «Хрест степи собі на перса// Із доріг кладуть» – це вихідне, ключове узагальнення, винесене як мотив до диптиха «Хрест» (1929). Мегаобразом хреста передається рокованість української історії, відтворюється та хресна дорога, якою вона прямує на Голгофу. Опозиція бажаного, потенційно можливого і реального у віршах настільки разюча, що ще більше посилює враження від масштабів руйнації краю, де тільки «кряче» та «гра» вороння. Символіка вже згадуваного зловіщого Дива та збірного образу вороння розкриває особливості світобачення наших пращурів, котрі не раз потрапляли у безвихідні ситуації. «Вправоруч – погроза, ще тяжча погроза – вліворуч! А просто -пропасти, покласти себе і коня» [8, с. 120]. Зображена поетом билинна ситуація осмислюється як «роздоріжжя на бездоріжжях», що символізує глобальні суспільні катастрофи.

Хрест для України – це «її проклятіє, злодух», це постійна загроза поневолення її сусідами, принизливе рабське становище колонії.

«Розрубати цей хрест», вивернути «злоречий камінь» – значить вирватися на волю, здобути незалежність. Плекаючи дух лицарства, поет накреслює для нього лише один шлях: тернистий шлях боротьби, що призведе або до загибелі, або до перемоги. Волюнтаристський порив, який проривається у кінці диптиха, хоч і передається градацією, проте не має наступального характеру.

Висловлюючись в експресіоністичному дусі, поет нагнітає метафори, вдається до творення авторських неологізмів ( «тяжкотупотний стоніг», «чорнокрилявини грай», «яро-багровий» місяць, «злоречий» камінь), повторів, забутих чи маловживаних слів, поєднання слів з однаковими складами («Укопано стали сталеві копита коня»). Експресивність диптиха посилюється плеоназмом, градацією:

Ти вирви, виверни цей камінь,
Здвигни з хреста його «амінь»,
Розкавалкуй, розбий скалками –
I порохом його розкинь!
[8, с.123]

На тлі трагічно-чорної історії України О.Стефанович шукає і знаходить згустки крові: в історії козаччини, національно-визвольних змаганнях 1917 – 1920 років. 3 кров’ю асоціюється у його поезії сонце і вогонь. Сонце, на думку І.Фізера, стало у поета джерелом героїчного начала, стимулом до нового життя, а вогонь – очисною, перетворювальною силою:

Багато крови, багато,
Та ради не дасть огневі, –
От-от він прорве загати
I рине по всьому небі
(«Недобре»).

У цих рядках відчутна віра поета у звільнення від скверни, від сил зла, які призводять до кровопролиття. У поляризації крові і вогню, руйнівних і державотворчих спроб, в утвердженні вітальних сил народу виявляються риси експресіоністичної естетики.

Найбільше імпонували О.Стефановичу діяльність Б.Хмельницького і П.Дорошенка, котрі прагнули здобути Україні незалежність. Поетизуючи образ Дорошенка, автор розкриває ту несприятливу атмосферу, яка змушувала його шукати підтримки у турків:

Занадто панська – Польща. З нею важко.
Гидке – московське: вірний твій холоп,
Сміття твоє, підніжок твій Івашко
[8, с. 116].

Естафету боротьби за українську державність прийняли захисники Базару, Круг, Бродів, які довели історичну необхідність збройного опору зовнішнім і внутрішнім ворогам, продемонстрували невгасиме бажання волі, здатність життям офірувати заради визволення України. Навіть у віршах «Крути», «До Базару», «До Бродів», присвячених трагічним подіям української історії, поет лишався спостерігачем-аналітиком.

Заглиблюючись у вузлові моменти історії, екстраполюючи їх на сучасне, представники Празької групи романтично тлумачили минуле, простежували опозицію: героїчне минуле – трагічне сучасне. «У їх поезії проблеми буття української нації виводилися на обшир світової історії, осмислювалися у контексті всієї цивілізації»[7, 8]. Минуле ставало у них формою збереження духовних цінностей. Увагу цих поетів привертали насамперед княжа та козацька доба. Вони вірили у майбутнє нації, і ця віра ґрунтувалася на ії волі до життя.

Поезії «пражан» притаманні зосередженість на перетворенні дійсності, творення ілюзорного світу на противагу чужомовному, розуміння пріоритетності націотворчих завдань, прагнення перевиховати несвідомих українців, тяжіння до програмових форм самовираження, а іноді й агресивність, обумовлена віками неволі. Художня діяльність цих авторів була тією формою самозахисту, яка дозволяла в умовах еміграції зберігати національну ідентичність, плекати національний ідеал, забезпечувала тяглість літературного процесу.

В умовах тоталітарного режиму українська література збивалася на бравадно-бадьорий тон, імітацію життєвої правди, спотворюючи історичне минуле, нехтуючи національними надбаннями в ім’я пролетарського інтернаціоналізму. В Україні письменники не могли дати гідної відсічі нівеляційним процесам. Протистояти цілеспрямованому винищенню нації могли одиниці, серед яких чільне місце посіли представники Празької групи. Свідомі свого завдання, розбуджені енергією національного відродження, вони стали авангардом погромленого українства.

Якщо письменники України, щоб вижити, мусили творити міф про світле майбутнє, то «пражани», щоб вижила нація, абсолютизували волю, утверджували культ сильної особистості. Науковий потенціал цих поетів сприяв не лише поглибленню інтелектуального струменя у їх творчості, а й веденню діалогу з науковим і мистецьким світом, здавалось би, на паритетній основі, якби вони репрезентували державну націю. Колоніальні умови невідомої Європі України не давали ніяких можливостей для такого діалогу, тому творчість цих поетів лишилася явищем української культури. Видатні особистості українського зарубіжжя могли б утворити потужний національний рух закордонного українства, але воно виявлялося роздрібненим, а в повоєнний час обезкровленим значними втратами.Тому діалог культур, якщо і виникав, то набирав локального характеру, зводячись до особистих контактів і взаємовпливів.

література

1. Баган О. “Бард неспокою раси” // Баган О., Гузар 3., Червак Б. Українські письменники-націоналісти-“вісниківці”.- Дрогобич, 1996.

2. ДараганЮ. Сагайдак. Прага, 1925.

3. Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів // Українка Леся. Драматичні твори. – К., 1989.

4. Липа Ю. Розподіл Росії. – Львів, 1995.

5. Маланюк Є. Поезії. – К., 1992.

6. Мосендз Л. – Зодіак. Прага, 1941.

7. Просалова В. Поезія “Празької школи”. – Донецьк, 2000.

8. Стефанович О. Зібрані твори. – Торонто, 1975.

ббк 81.411.4

Юлія Максимович
пошукач Черкаського інституту пожежної безпеки
МВС України ім. Героїв Чорнобиля

Мовні потоки у структурі екстремальної діяльності

Під час ліквідації пожеж, аварій, катастроф та іншої екстремальної діяльності працівники зазнають великих психоемоційних, фізичних, теплових та інших навантажень [Айдаралиев и соавт., 1988; Гримак Л.П., 1989; А. Можаев и соавт., 1995; Кришталь М.А., 1996]. З огляду на вказані об’єктивні та суб’єктивні причини (навантаження на апарат прийняття рішень, уваги тощо) підвищується імовірність помилкових дій. Зростає значущість командних та інформаційно-повідомлювальних мовних потоків, які, наприклад, при задимленості, можуть лишитися єдиним сигнальним засобом, що подається через технічні пристрої або усно.

Психологічна стійкість формування ліквідаторів екстремальних ситуацій, що є важливою умовою їх професійної діяльності, також істотно залежить від психолінгвістичної якості мовних потоків: їх адекватності динамічній ситуації, що розгортається, і оперативних задач, які виникають.

Мета цього повідомлення – проаналізувати психолінгвістичні показники мовних потоків для наступного їх упорядкування.

Методика

З позицій теорії регулювання і управління було побудовано загальну схему діяльності підрозділів у екстремальних ситуаціях. Відпо-відно до схеми виділено ланки та зв’язки, що оперують мовними сигналами, які циркулюють у системі. Були сформульовані та апробовані вимоги до мовних сигналів, продиктовані видом ланки і зв’язку, стадією діяльності, специфікою ситуації та психологічної обстановки. Відповідно до вимог скоректовано мовні сигнали і перевірено ефективність таких психолінгвістичних змін у модельованих навчальних умовах і в реальній діяльності. Ефективність професійної діяльності визначали за суб’єктивними показниками і за оцінками експертів. Психолінгвістичну перевагу нововведень встановлювали за відгуками учасників модельних експериментів та реальної діяльності. Крім того, експерти оцінили більшу або меншу (за 5-бальною шкалою) зрозумілість та адекватність мовних сигналів стосовно суті подій і перетинання їх потоків у схемі діяльності (див. результати).

Результати досліджень та їх обговорення

Будь-яка діяльність відбувається за певною загальною схемою, в якій, відповідно до специфіки, з’являються додаткові ланки і зв’язки. Проведений нами аналіз свідчить, що у найпростішому випадку вся система діяльності в екстремальних умовах може бути поділена на два блоки – командний та виконавський. Суб’єктами кожного блоку можуть бути як окрема особа, так і організований підрозділ. Розподіл типових ланок за блоками показаний на схемі.

Командний блок об’єднує 4 ланки. По-перше, ланку задавання, що являє собою бажаний кінцевий і (або) проміжні, поопераційні результати діяльності. Про це суб’єктам даного блоку найчастіше віддається мовна команда.

По-друге, ланка індикації фактичних результатів діяльності, проведених після мовних команд. Індикацію може здійснювати як сам учасник виконавської діяльності, так і спеціально виділений спостерігач (контролер). Індикацію фактичних результатів проводять з допомогою органів чуття і (або) інструментально.

По-третє, ланка перетворення сигналів індикатора у мовленнєву форму звіту (доповіді) суб’єктові командної діяльності. Цей так званий негативний зворотний зв’язок надходить до компаратора. Іноді контроль за фактичним результатом здійснює командир. Тоді відповідні ланки переносяться у командний блок.

У виконавців може бути, і зазвичай буває, так звана (за аналогією з фізіологією) колатераль (обхідний шлях) з групи автономних ланок для самоконтролю власної діяльності. До них належать власні особисті компаратор, емоційно-оціночний санкціонер, коректор та ін. Ці ланки дозволяють виконавцю самостійно і оперативно, без втручання командира, спрямовувати свої дії на власний розсуд. Слід мати на увазі, що звичайно такі колатеральні дії супроводжуються їх промовлянням, тобто внутрішньою мовою. Однак лінгвістичні вимоги однакові до внутрішньої (озвученої) мови у потоках зв’язку системи.

співрозмірні, дозволяючи проводити однозначне порівняння і отримувати недвозначну відповідь. Мовна команда і мовна зворотна інформація повинні давати можливість чіткого зіставлення і отримання відповіді, наскільки повно виконано завдання. На схемі у ланці оцінки подано найпростішу номінальну шкалу [Т.А.Ротанова, 1990] з двох альтернативних назв – задовільно (Е?0) і незадовільно (Е?0). Може бути й більше градацій. Однак мовні найменування виявлених відмінностей повинні бути такими, щоб кожному з них у коректорі знаходилася однозначна операція. Математично це формулюється так: кожен елемент певної множини найменувань (М_н) повинен відповідати одному, і тільки одному прийнятому рішенню, в іншій, корекційній, множині (М_к) була виявлена одна закономірність іншого характеру. Виявилося, що статистична варіативність часу формування коректуючих розпоряджень у першій серії (узгоджених звітів на команди) багато в чому залежала від інтонаційного забарвлення команд. Обстежувані, що грають роль командирів, були поділені на 2 групи: група А вимовляла команди наказовим тоном (імперативно, директивно), так би мовити, по-командирськи. Група Б вимовляла ті ж команди інакше, неначе пропонуючи, радячи, а не нав’язуючи. Після команд і розпоряджень групи А дії виконавців починалися раніше, виконувалися чіткіше та суб’єктивно легше.

Виявилася ще одна закономірність. Як відомо [Л. фон Кноррінг, К.К. Монахов, К. Перріс, 1981], частина людей стабільно перебільшує будь-який вплив, а інша частина – недооцінює (огментори та редьюсери). Методично їх легко диференціювати, наприклад, за суб’єктивною (із закритими очима) оцінкою ваги гир, покладених на долоню. Одні обстежувані частіше перебільшують вагу, ніж інші. Виявилося, що одне й те саме розузгодження мовних потоків «звіт – команда», що виявляється компаратором, одними емоційно перебільшується, а іншими недооцінюється. Мабуть, у ланці оцінки диференціальні пороги мають індивідуально-групову градацію.

На підставі викладеного можна зробити такі висновки:

1. Між ланками системи діяльності людей в екстремальних ситуаціях здійснюється зв’язок у вигляді мовних потоків.

2. Від узгодженості командних і звітних мовних потоків залежить ефективність діяльності, що виявляється у швидкості дій та легкості виконання.

Література

1. Айдаралиев А.А., Максимов А.Л. Адаптация человека к экстремальным условиям: Опыт прогнозирования. – Л.: Наука, 1988. – 126 с.

2. Гримак Л.П. Резервы человеческой психики: Введение в психологию активности. – М.: Политиздат, 1989. – 319 с.

3. Кнорринг Л. фон, Монахов К.К., Перрис К. Адаптивный переключательный механизм для регулирования поступающих в ЦНС сигналов физиологии человека, 1981. –  5. – С. 784-795.

4. Кришталь М.А. Психологічна підготовка пожежників. – Черкаси: ЧПТУ МВС України, 1996. – 65 с.

5. Можаев Г.А., Заболотний В.Н., Дьяконов В.П., Мальш И.Р. Неотложная медицинская помощь пострадавшим при авариях и катастрофах. – К.: Здоров’я, 1995. – 272 с.

2. Ротанова Т.А. Субъективное шкалирование и объективные физиологические реакции человека / НИИ общей и педагогической психологии АПН СССР. – М.: Педагогика, 1990. – 216 с.

ЦИКЛ ПРИРОДНИЧИХ НАУК

ХІМІЯ

ббк 24.5

Ірина Єфімова,
кандидат хімічних наук

Олександр Помєщенко,
аспірант, Інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії НАН України

Дія СУПЕРОКСИДАНІОНУ у РЕАКЦІЇ ІНІЦІЙОВАНОГО ОКИСНЕННЯ КУМОЛУ

Активні форми кисню (АФК) – синглетний кисень ¹О₂, супероксиданіон O₂^– та пероксильний радикал OOH утворюються в ряді біохі-мічних реакцій, а також є проміжним продуктом багатьох хімічних процесів. Взаємодія АФК із біомолекулами приводить до їхньої окисної деструкції і, отже, загибелі клітинки. Однак одержання і вивчення АФК – це не тільки шлях до розуміння проблем токсикології. Висока реакційна здатність цих частинок має і позитивний бік, забезпечуючи захисну реакцію організму від зовнішніх впливів (інгібування фагоцитозу). З погляду вивчення модельних систем АФК найбільш важливе біологічне значення мають реакції взаємодії O₂·^– з вуглеводнями та їх похідними [1-4], зокрема, алкілгалогенідами [2 ]. Показано, що ці реакції відносяться до типу S_N2 взаємодій і призводять до виникнення небажаних і вкрай токсичних, а отже, високореакційних інтермедіатів – тетраоксидів, пероксидів, синглетного кисню, пероксирадикалів.

У зв’язку з цим актуального значення набуває питання про роль супероксиданіону в процесах радикально-ланцюгового окиснення, де його функція як медіатора залишається практично невивченою. Разом з тим, доведено утворення цієї активної форми кисню в процесах лужного окиснення вуглеводнів і спиртів[5,6].

Метою даної роботи було вивчення ролі супероксиданіону в процесах радикально-ланцюгового окиснення кумолу в присутності супероксиданіону.

Як розчинник вибрали ДМСО, у якому супероксиданіон є найбільш стабільним [1,6]. Очиcтка ДМСО, АІБН, кумолу, розрахунок швидкості окиснення здійснювали відповідно до методик, наведених у [8]. У роботі використано солі KCl, KBr, KOH марки ЧДА, KO₂ – марки ЧДА. 18-краун-6-поліефір у вигляді комплексу з ацетонітрилом був очищений, як описано в [9].

Розчини O₂·^– у ДМСО готували в такий спосіб: попередньо готували розчин (KO₂ 18-краун-6 – розчинник) заданої концентрації ([KO₂] = 1*10^-1 моль/л, [Cr]= 1*10^-1 моль/л) у ДМСО, а потім шляхом розведення готували розчини інших концентрацій. Виміри електропровідності здійснювалися за допомогою приладу «TESLA» BM559 RLCG MOST-VOLTMETR при 25 °С. Опір кожного розчину вимірювали в термостатованій чарунці з постійною 0.31 см^-1.

Вимірювання кількості поглиненого кисню робили в такий спосіб. У реакторі зважувалася наважка АІБН, необхідна для готування розчину потрібної концентрації, туди додавався 1 мл кумолу і потім 1 мл розчину комплексу краун-етеру з KO₂. Витриманий до встановлення стаціонарної концентрації по йонах розчин розбавляли до необхідної концентрації розчинником. Для “холостого” експерименту замість комплексу додавалася аліквота ДМСО того ж об’єму. Потім на установці, описаній в [8], вимірювалась кількість поглиненого кисню в часі за зміною об’єму при постійному тиску 760 мм. рт. ст. Всі експерименти здійснювалися при температурі 75 °С. Реактор термостатувався в спеціальному термостаті з точністю ±0.05 °С.

Розчин комплексу краун-етеру з KO₂ (та з іншими солями) готувався у такий спосіб: попередньо готували розчин, що містить KX(OH) і 18-краун-6 заданої концентрації, що витримували необхідний для досягнення рівноваги час. Цей час встановлено кондуктометричним методом так – після змішання солі і краун-етеру вимірялася зміна електропровідності розчину, електропровідність розчину збільшувалася згодом, виходячи на стаціонар. Залежність питомої электропровідності від часу описується рівнянням типу Єрофєєва-Аврамі, ефективна константа швидкості в якому залежить від природи аніону, концентрації комплексу та змінюється в діапазоні 0.02-0.23 хв^-1 для Br^– і O₂·^– і 0.005 ? 0.013 хв^-1 для OH^–. За цими значеннями у кожному конкретному випадку може бути розрахований час досягнення рівноваги. Так, для Вr^– і O₂·^– він складає приблизно 2 години, для OH^– не перевищує 10 годин. Нами для встановлення рівноваги розчини витримувались не менш 24 годин. Такі рівноважні розчини зберігають властивості протягом 150 годин. Наявність O₂·^– у випадку KO₂ було підтверджено якісною реакцією з використанням тетразолієвого синього [9].

Результати кінетичних вимірів представлені на рисунках 1, a і 1, b. Дані цих рисунків показують появу сильного інгібуючого ефекту в реакції ініційованого окиснення кумолу при введенні комплексів у систему кумол-ініціатор. Спеціальними дослідами показано, що введення одного краун-етеру в кількості, рівній його вмісту в комплексі, що додається, не викликає інгібуючого ефекту (див. таблицю 1).

Величина інгібуючого ефекту, виражена через величину періоду індукції, залежить від концентрації комплексу та концентрації ініціатора. Період індукції збільшується пропорційно концентрації комплексу (див. рисунок 1, а) і зменшується при збільшенні концентрації ініціатора (див. рисунок 1, b).

Заміна аніону O₂·^– на Сl^–, Br^–, у комплексах 18-краун-6-KX, узятих в концентрації, що дорівнює концентрації 18-краун-6 – KО₂, призводить до деякого зменшення швидкості окиснення, але періоду індукції при цьому не спостерігається.

Рис.1 Залежності об’єму поглиненого кисню від часу при зміні концентрації ініціатора (a), і концентрації комплексу KO₂·18Cr6 (1:1) (b), 75 °З:

а) [АІБН]: 1) 0.01; 2) 0.03; 3) 0.04 моль/л:

б) [18Cr6-KO₂]₀ : 1) 0.005; 2) 0.05; 3) 0.1 моль/л

Якщо Х- є OH^–, то спостерігається як невеликий період індукції, так і зниження швидкості окиснення після виходу з нього (див. табли-цю 1).

Таблиця 1 – Періоди індукції (t) і швидкості поглинання кисню (W_O2) після виходу з періоду індукції при різних KX у комплексі (1:1) KX·18-краун-6 у ДМСО, 75 °C

Отримані вище дані можуть бути інтерпретовані в такий спосіб. Загальна схема радикально-ланцюгового окиснення вуглеводнів в області низьких температур, де процес протікає без розгалуження ланцюгів, має вигляд [10]:

AIBN ?? r· (1)

r· + O₂ ?? rOO· (2)

rOO· + RH ?? rOOH + R· (3)

R· + O₂ ?? ROO· (4)

ROO· + RH ?? ROOH + R· (5)

2ROO· ?? неактивні продукти (6)

Наявність інгібування свідчить про те, що радикали, які ведуть ланцюг, виводяться з ланцюгового процесу. Найбільш ймовірно це відбувається за описаною в літературі [6,7] реакцією одноелектронного переходу алкілпероксирадикалу в пероксианіон

RO₂· + O₂·^– = RO₂^–+ O₂ (7)

Показано, що цей процес є важливим у реакції KO₂ з алкілгалогенідами [6]. Надалі пероксианіони, що утворилися, взаємодіють із ДМСО, даючи сульфон [6].

ROO^–+ Mе₂SO = RO^–+ Mе₂SO₂ (8)

Розгляд цієї схеми з урахуванням значень констант k₁=1^.10⁶ с^-1 [10], k₆=1.5.10⁴ л/моль^.с [10], k₇=8.5.10⁷ л/моль^.с [6] показує, що співвідношення хімічних потоків, у яких зникають пероксильні радикали – реакції обриву 2k₆^.[RO₂·]² та реакції (7) k₇[RO₂·][O₂·^–], буде менше 1^.10^-6. Отже, можна припустити, що бімолекулярна реакція між пероксильними радикалами відіграє незначну роль при взаємодії KO₂·^– з алкігалогенідами, а основною реакцією обриву ланцюга буде реакція (7). Це пояснює залежність періоду індукції як від концентрації ініціатора, так і від концентрації комплексу краун-етер – КО₂.

Література

1.Афанасьєв И.Б., Успехи химии. – 1986. – Т.48, 6. – С.977-1014.

2.Афанасьєв И.Б., Куприянова H.С., Грабовецкий В.В. // Журн. о. химии – 1986. Т.56, 6. С.1326-1338.

3.Sawyer D.T., Stamp J.J., Kathleen A.M. J.Org.Chem. 1983. 48. С.3733-3736.

4.Roberts J.l., Galderwood T.S., Sawyer D.T. J.Am.Chem.Soc. – 1984. 106, 17. – Р.4667-4670.

5.Matsumoto S., Sugimoto H., Sawyer D.T. Chem. Res. Toxicol. -1988. 1, 10-16.

6.Chern C.-I., DiCosimo R., De Jesus R., San Filippo J. J. Amer. Chem. Soc. – 1978. 100. N.23. – P.7317-7327.

7.Скибида И.П., Cахаров А.М., Эмануэль О.Н. Итоги науки и техники, кинетика и катализ. – М., 1986. Т.15. – С.110-245.

8.Опейда И.А., Кучер Р.В. // Укр. хим. журн. – 1970. – Т.36. – С.1040.

9.Хираока М. Краун-соединения. Свойства и применение. – М.: Мир, 1986. -363с.

10.Эмануэль Н.М., Заиков Г.Е., Майзус З.К. Роль среды в радикально-цепных реакциях окисления органических веществ. – М.: Наука, 1973. – 297 с.

ббк 24.235.24

Андрій Романцевич,
кандидат хімічних наук,

Сергій Кобзєв,
кандидат хімічних наук,

Любов Опейда,
кандидат хімічних наук,

Михайло Симонов,
кандидат хімічних наук,
Інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії
НАН України

ДО АНАЛІЗУ МЕХАНІЗМУ РЕАКЦІЙ ФЕНОЛІВ З ЕПІГАЛОГІДРИНОМ ПРИ КАТАЛІЗІ ГАЛОГЕНІДАМИ ТЕТРААЛКІЛАМОНІЮ ТА ЛУЖНИХ МЕТАЛІВ

Дослідженню реакцій похідних фенолів та карбонових кислот з епігалогідринами, які лежать в основі процесів одержання таких важливих продуктів, як епоксиди, присвячено значну кількість робіт [1-3]. Як каталізатори таких процесів найчастіше використовують різні онієві солі [2] та галогеніди лужних металів [3]. Однак досі не існує єдиної точки зору на механізм цього процесу в цілому та механізм дії каталізаторів зокрема.

Метою нашого дослідження є уточнення окремих стадій механізму реакції орто-крезолу з епіхлоргідрином при каталізі різними тетраалкіламонієвими солями та деякими галогенідами лужних металів.

Існуючі в літературі дані та уявлення про механізм каталізованих галогенідами лужних металів та тетраалкіламонію процесів взаємодії фенолів і кислот з епігалогідрином, а також за аналогічними реакціями фенолів з гліциділовими ефірами [1,2,3] можна звести до схеми:

Схема I

ROH + M⁺X^– ? RO^–M⁺ + HX (1)

повільно

HX + ОC₂H₃-CH₂-СI ? X-CH₂-CH(ОН)-CH₂СI (2)

швидко

тут і далі ОC₂H₃– оксиранова група СН₂-СН –

\ /

О

Або сумарно:

ROH + ОC₂H₃-CH₂-СI + M⁺X^– ? RO^–M⁺ + X-CH₂-CHОН-CH₂-Сl (3)

Детальніше перебіг процесу можна зобразити так:

RO^–M⁺ + ОC₂H₃-CH₂-СI ? R-O-CH₂-CH(O^–M⁺)-CH₂-Сl (4)

R-O-CH₂-CH(O^–M⁺)-CH₂-Сl+ROH?R-O-CH₂-CHОН-CH₂-СI+RO^–M⁺ (5)

R-O-CH₂-CH(O^–M⁺)-CH₂-Сl+HOH?R-O-CH₂-CHОН-CH₂-СI+HO^–M⁺(6)

R-O-CH₂-CH(O^–M⁺)-CH₂-Сl ? M⁺СI^– + R-O-CH₂-C₂H₃О (7)

ROH + ОC₂H₃-CH₂-СI ? ROH…ОC₂H₃-CH₂-СI (8)

ROH…ОC₂H₃-CH₂-СI + RO^–M⁺? ¦ R-O-CH₂-CH-CH₂Hal ¦ (9)

¦ ¦ ¦

¦ ROH…O^–M⁺ ¦

¦ ¦*

¦ R-O-CH₂-CH-CH₂Сl ¦ ? R-O-CH₂-CH-CH₂СI + RO^–M⁺ (10)

¦ ¦ ¦ ¦

¦ ROH…O^–M⁺ ¦ OH

¦ ¦*

¦ R-O-CH₂-CH-CH₂СI ¦ ? R-O-CH₂-C₂H₃О + M⁺СI^– + ROH (11)

¦ ¦ ¦

¦ ROH…O^–K⁺ ¦

Згідно з цією схемою, активним реагентом є не вихідна форма протонодонора ROH, а йонна пара RO^–M⁺, яка утворюється при взаємодії протонодонора з каталізатором (рівняння 1, 2 та сумарне рівняння 3). Ця реакція, на думку деяких авторів [3], є незворотньою при надлишку епігалогідрину. Стадією, що визначає швидкість, є взаємодія йонної пари RO^–M⁺ з епігалогідрином (реакція 4) з утворенням відповідного алкоголяту. Далі, шляхом обміну протоном з ROH або іншим протонодонором (реакція 5, 6), відбувається перетворення алкоголяту в галогідриновий ефір з регенерацією вихідної форми активного інтермедіату або онієвої солі в іншій формі. Регенерація вихідної форми каталізатора відбувається, згідно з цією схемою, за внутрішньомолекулярною реакцією (7), яка відповідає як за неповну конверсію ROH, так і за побічне утворення гліциділових ефірів. Автори [3] при цьому підкреслюють, що відповідно до запропонованої схеми утворення галогідринового та гліциділового ефірів відбувається паралельно в результаті конкуренції реакцій (5) та (7). Аналогічні шляхи перетворення реактантів та каталізатора пропонуються також для випадку тримолекулярної реакції (рівняння 8-11).

Для дегідрогалогенування передбачається механізм, аналогічний до вищеописаного (схема II), однак такий процес вважається малоймовірним до повного вичерпання субстрату ROH через більш високу кислотність останнього.

Схема II.

kp

R-O-CH₂-CHОН-CH₂-СI + M⁺X^– ?R-O-CH₂-CH(O^– M⁺)-CH₂-СI+HX (12)

повільно

HX + ОC₂H₃CH-CH₂-Сl ? X-CH₂-CHОН-CH₂-СI (13)

швидко

R-O-CH₂-CH(O^– M⁺)-CH₂-СI?R-O-CH₂-C₂Н₃О + M⁺CI^– (14)

Малозначимими в процесі видаються авторам [2,3] і реакції (7, 11), оскільки дані титрування йонів Cl^– при використанні в якості ката-лізатора KCl показують різке зменшення [Cl^–] майже до нуля на початковій стадії процесу та її зростання до вихідного значення, яке відповідає концентрації введеного каталізатора, лише при конверсіях ROH (тетрабромдифенілолпропан) 97-98%.

Таким чином, у схемах 1 і 2 передбачається, по-перше, трансформація каталізатора в йонну пару R-O^–M⁺ на початку процесу, по-друге, утворення хлоргідринового ефіру як кінцевого продукту в процесі взаємодії протонодонора з епігалогідрином. Докази схеми 1 ґрунтуються переважно на кінетичних експериментах, які проводили в середовищі розчинників з досить високим (більш ніж 2 моль/л) вмістом протонних сполук [2,8]. Раніше нами [5] для реакції між орто-крезолом та епіхлоргідрином в присутності онієвих солей було показано, що в ході процесу відбувається утворення, в якості основних продуктів реакції, хлоргідринового та гліциділового ефірів орто-крезолу, а також 1,3-дихлорпропанолу-2. Нами також показано [6], що в середовищах сухих апротонних полярних розчинників закономірності процесу можуть бути відмінні від тих, що описані схемами 1 і 2.

Одним з суттєвих недоліків схеми I, на наш погляд, є такі моменти. Якщо трансформація вихідної форми каталізатора M⁺X^– та вихідної форми протонодонора ROH в активний интермедіат дійсно відбувається за реакціями (1-3), тоді будь-яка залежність швидкості реакції від будови аніона X^–, вихідної форми каталізатора, повинна бути повністю відсутня, оскільки в цьому випадку швидкість реакції буде визначатись лише будовою активного інтермедіату RO^–M⁺; однак існує достатня кількість робіт, які фіксують вплив будови як аніона, так і катіона каталізатора на кінетику аналогічних процесів [6,7].

З метою уточнення наведеної вище схеми було проведено експериментальне дослідження окремих етапів даного процесу. Експерименти виконували таким чином. Орто-крезол (ОКр) для кінетичних досліджень чистили відповідно до [5]. Бензойна кислота (кваліфікація «ч») додатково була очищена перекристалізацією із суміші ізопропанол : толуол у співвідношенні 1 : 1. Епіхлоргідрин (ЕХГ), 1,3-дихлорпропанол-2 (ДХП), хлоргідриновий ефір орто-крезолу (ХГЕОКр), гліциділовий ефір орто-крезолу (ГЕОКр), триетилбензиламоній хлорид (ТЕБАХ) та розчинники синтезували або чистили аналогічно до [6]. Триетилбензиламоній бромід (ТЕБАБ) синтезували з триетиламіну та бромистого бензилу в середовищі ізопропилового спирту і переосаджували в системі ізопропанол : толуол відповідно до [6]. Одержані кристали сушили під вакуумом. Ттл. = 197,5 C. 1-хлор-3-бромпропанол-2 (ХБП) синтезували аналогічно 1,3-дихлорпропанолу-2, виходячи відповідно з ЕХГ та HBr [5]. Чистота не нижче 98% (газо-рідинна хроматографія – ГРХ). KBr кваліфікації «чда» використовували без додаткової очистки. Проведення кінетичних експериментов та хроматографічний (ГРХ) аналіз відібраних проб проводився так, як описано в [5]. Аналіз проб на вміст галогенід-йонів проводили за допомогою потенціометричного титрування згідно з методикою: аліквоту модельної або реакційної суміші (0.1-0.2 мл) розчиняли в 50 мл ацетону (кваліфікація «осч», використовували без додаткової очистки), потім додавали 10 мл льодяної оцтової кислоти (кваліфікація «чда», без додаткової очистки) та відразу титрували 0.01 N водним розчином AgNO₃. За вимірювальний електрод використовували поляризований срібний електрод, електрод порівнювання – скляний ЭВЛ-1М, заповнений насиченим водним розчином KNO₃. Титрування проводилось у напівавтоматичному режимі шляхом додавання розчину титранту з постійною швидкістю та одночасним записом кривої титрування (йономір ЭВ-74).

Відповідно до схеми I, утворення активної форми каталізатора R-O^–M⁺ (PhO^–R4N⁺) повинно супроводжуватись утворенням на початковій стадії реакції еквімолярної кількості продукту приєднання галогеноводню до епігалогідрину, тобто, у випадку використання як каталізатора ТЕБАХ в середовищі ЕХГ, слід очікувати кількісного утворення на початку реакції 1,3-дихлорпропанолу-2 (ДХП). Однак негайне хроматографування проб, одержаних зливанням розчинів ОКр в ЕХГ та ТЕБАХ в ізопропиловому спирті (ІПС) ([ТЕБАХ] = 0.02-0.05 моль/л) при кімнатній температурі, показало відсутність ДХП. Аналогічний результат був одержаний при зливанні розчину каталізатора з попередньо термостатованим при 343 K розчином ОКр в ЕХГ, негайному відборі та хроматографуванні одержаної проби. Необхідно відмітити, що подальша поява ДХП на хроматограмах реакційних сумішей пов’язана виключно з послідовним перебігом реакції дегідрохлорування і утворенням в ході процесу хлоргідринового ефіру орто-крезолу (ХГЕОКр).

Крім того, нами додатково були виконані такі експерименти. В ретельно очищений від слідів ДХП епіхлоргідрин було введено 1.72 ^.10^-2 моль/л ТЕБАХ у вигляді водного розчину (вміст води в суміші менше 5%), одержана таким чином суміш була протермостатована при перемішуванні протягом 240 хв. (363 K). Аналіз проб цієї суміші показав відсутність утворення ДХП в даних умовах, тобто реакція

ОC₂H₃CH₂Сl+H₂O+PhCH₂(Et)₃N⁺Cl^–?ClCH₂CHОНCH₂Cl+ +PhCH₂(Et)3N⁺OH^–

не фіксується. Для перевірки того, чи не відбувається при цьому витрачання ДХП за реакцією з ЕХГ аналогічно з ОКр у присутності ката-лізатора PhCH₂(Et)3N⁺Cl^– за рівнянням

ОC₂H₃CHCH₂Cl+ClCH₂CHОНCH₂Cl ? (ClCH₂)₂CHOCH₂CH(OH)CH₂Cl(16),

розчин ДХП (1.25 моль/л) в ЕХГ при концентрації ТЕБАХ 1.72^.10^-2 моль /л був витриманий в тих же умовах ( 363 К та 368 К, час проведення реакції до 360 хв., при відсутності та присутності води). При цьому витрат ДХП не спостерігається. Додатковий експеримент був проведений для системи ОКр/ГЕОКр в середовищі хлорбензолу (343 K, [ОКр] = 0.99 моль/л, [ГЕОКр] = 1.94 моль/л, [ТЕБАХ] = 1.0 ^. 10^-1 моль/л, каталізатор вводився в сухому вигляді). В цьому випадку замість ЕХГ роль необхід-ного акцептора галогеноводню виконує ГЕОКр і процес іде (хроматографічно фіксувалась витрата ОКр). В той же час нагромадження ХГЕОКр, як аналога ДХП, фактично не спостерігається (максимально зафіксована концентрація ХГЕОКр у відібраних пробах не перевищувала 1-1.5 ^. 10^-2 моль/л, тобто практично на рівні похибки визначення).

Оскільки пряма перевірка можливості утворення ДХП в початковому акті формування активної частинки може бути утруднена малими вихідними концентраціями каталізатора та досить високими швидкостями утворення ДХП за реакцією дегідрохлорування ХГЕОКр, що не виключає можливості маскування утворення ДХП в початковому акті реакції, була поставлена серія експериментів з каталізаторами, які містили бром – ТЕБАБ и KBr. В цьому випадку, відповідно до схеми I, в початковий момент реакції повинен кількісно утворюватись 1-хлор-3-бромпропанол-2 (ХБП), який розділяється хроматографічно з ДХП, утвореного за реакцією дегідрохлорування. Для кількісного аналізу ХБП використовувались досить високі початкові концентрації (до 0.07 моль/л) ТЕБАБ и KBr. В останньому випадку KBr вводився в нагріту до 343 K суміш ОКр з ЕХГ у вигляді водно-спиртового (вода : ізопропанол = X:Y) розчину в кількості, необхідній для створення в суміші рабочої концентрації 0.07 моль/л. Однак при змішуванні KBr частково випадав у тверду фазу, розчинення якої не відбувалось протягом усього часу проведення реакції. В дослідах з використанням як ТЕБАБ, так і KBr загальна картина витрачання ОКр та нагромадження проміжних і кінцевих продуктів реакції однакова, але у випадку KBr швидкості реакцій помітно менші, вірогідно, в силу його меншої концентрації в розчині. ХБП на хроматограмах відібраних проб фіксується лише в слідових кількостях (близько 0.007 моль/л) і лише в момент додавання водно-спиртового розчину KBr. Значно більший рівень ХБП досягається при заміні ОКр на бензойну кислоту (1.0 моль/л, 353 K) – в цьому випадку в момент часу 0.0 хв. зафіксована концентрація ХБП 0.028 моль/л, однак у пробах, відібраних вже через 30 хв., ХБП відсутній.

Вивчення поведінки ХБП в модельних системах, які були проведені з метою перевірки можливості його витрачання в побічних реак-ціях, показало наступне. При термостатуванні розчину ( 0.13 моль/л ХБП в ЕХГ) при 353 K витрачання ХБП не відбувається, однак введення в систему каталізатора (ТЕБАБ) у кількості 2.13 ^. 10^-2 моль/л призводить до зникнення ХБП в системі приблизно за 60 хв. реакції; при цьому на хроматограмах сумішей, які аналізувались, поступове зникнення піку ХБП супроводжується появою та зростанням піків ДХП та епібромгідрину, причому проведення реакції в присутності ОКр (1.0 моль/л) не впливає на швидкість витрачання ХБП (табл.1).

Таблиця 1. – Концентрації утвореного за певний час 1-хлор-3-бромпропанолу-2 в модельних реакційних сумішах (моль/л, 353 К, 2,13^.10^-2 моль/ л ТЕБАБ)

Одержані експериментально факти можна пояснити, припускаючи можливість перебігу реакції в присутності PhCH₂(Et)3N⁺Br^–:

ОC₂H₃-CH₂Сl+BrCH₂-CHОНCH₂Cl?ClCH₂CHОНCH₂Cl+ ОC₂H₃-CH₂Br,

яка йде лише в присутності цього каталізатора. Така реакція, можливо, могла би бути причиною зменшення концентрації ХБП, який утворюється при змішуванні реагентів на початку реакції, однак досить високі початкові концентрації ТЕБАБ (до 0.07 моль/л) у співставленні з одержаними величинами швидкостей витрачання ХБП в модельних системах дозволяють допустити, що основна частина галогенід-йонів онієвої солі не приєднується до епігалогідрину у вигляді відповідного галогеноводню за реакцією (3).

Тому, враховуючи наведені вище дані, можна з достатньою впевненістю стверджувати, що в наших умовах реакції утворення активного інтермедіату (1), (2) і (3) схеми 1 або не мають місця і утворення його іде іншим шляхом, або не грають домінуючої ролі, або будова інтермедіату відмінна від запропонованої схемою.

Література

1. R.E.Parker, N.S.Isaacs Mechanism of Epoxide Reactions // Chem.Rew., – 1959. – v.59, N 4. – P. 737 – 799.

2. М.С.Клебанов, И.М.Шологон Катализ солями реакции эпихлоргидрина с протонодонорами /Реакционноспособные олигомеры и композицион. .матер. на их основе. – М.:НИИТЭХИМ. – 1989. – С. 12-17.

3. Термохимия взаимодействия эпихлоргидрина и протонодоноров/ М.К.Пактер, И.М.Шологон, Н.И.Безай, В.А.Алдошин // Эпоксидные и аллильные полимеры. Синтез и свойства: Сб.науч.тр. / УкрНИИПластмасс. М.: НИИТЭХИМ. – 1988. – С. 4-9.

4. Катализ реакции тетрабромдифенилолпропана с эпихлоргидрином хлористым калием / Шологон И.М.,Шошина Л.В.,Смолина Л.К и др. / Синтез и свойства эпоксидных, аллильных и акрилатных олигомеров: сб.науч.тр. / УкрНИИПластмасс. М.: НИИТЭХИМ, – 1987. – С. 72-78.

5. Изучение процесса взаимодействия о-крезола с эпихлоргидрином в присутствии ониевых солей / С.П.Кобзев, М.А.Симонов, А.М.Романцевич, Н.И.Мироненко, И.А.Опейда // Журн.прикл.хим.-1991, т.64,- N 2.- С.398-403.

6. Влияние строения ониевых солей на кинетику взаимодействия орто-крезола с эпихлоргидрином / С.П.Кобзев, А.М.Романцевич, М.А.Симонов, И.А.Опейда// Кинетика и катализ.-1995.- т.36, N 1.- С.1-6.

7. Влияние катионов на раскрытие эпоксидного цикла окиси пропилена в уксусной кислоте/Пушин А.Н.,Ткаченко С.Е.,Мартынов И.В.,Зефиров Н.С.// Ж. Орг. Химии.- 1990.- 26, N 11. -С.2313-2317.

ббк 24.234.78

Надія Корженевська,
кандидат хімічних наук,
старший науковий співробітник,

Володимир Рибаченко,
доктор хімічних наук, професор,

Віталій Коваленко,
аспірант,
Інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії НАН України

ЩОДО АНОМАЛІЙ у ЗМІНАХ ОСНоВНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ГІДРАЗИНУ, ГІДРОКСИЛ – ТА О-МЕТИЛГІДРОКСИЛАМІНІВ ПРИ ВВЕДЕННІ АЛКІЛЬНИХ РАДИКАЛІВ

При послідовному заміщенні атомів водню аміногрупи в молекулах гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів на алкільні радикали основність поступово знижується (таблиця), хоч за існуючими уявленнями про електронодонорний (+І-ефект) характер алкільних груп вона повинна підвищуватись.

Найбільше публікацій з досліджень цієї аномалії присвячено гідразину ([1-6] та цит. там літ.). Найширшого розповсюдження набула гідратаційна (сольватаційна) теорія [3-4], згідно з якою такий порядок зміни основності гідразинів пов’язаний зі зміною в гідратації протонованих та нейтральних форм молекул при поступовому введенні алкільних радикалів. Запропоноване в [4] рівняння має вигляд:

рК_ВН⁺ = С + (А + Вn) lg n + (F + Gm) lg (m + 1) + 0.08 (m + 1) Еs_j*- [r* – 0.08n – 0.03 (m + 1)] Еs_i* – lg n + lg(1 + K_T⁰),

де n і m – кількість атомів водню біля протонованого та непротонованого атомів азоту, відповідно; Еs_i* та Еs_j*- суми констант замісників, з’єднаних з протонованим та непротонованим атомами азоту; r- реакційна константа; A,B,C,F та G – емпіричні кореляційні константи; К_Т⁰ – константа рівноваги між таутомерними формами: R¹R²N⁺HNR³R⁴ ш R¹R²NN⁺HR³R⁴.

Таблиця. – Константи основності (рК_ВН⁺ ) та р -характер ( р ) неподіленої пари електронів атома азоту метиламінів, гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів та їх метилзаміщених.

При цьому для досягнення кращої відповідності експерименту для алкіламіногруп застосовували більш високі значення s*.

Надзвичайна громіздкість запропонованої в [4] кореляції та відсутність певного змісту в підвищених значеннях констант s* для ал-кіламіногруп говорить про те, що й досі не існує чітких уявлень про причини падіння основності гідразинів при їх алкілюванні. Справедливість такого висновку підтверджує й те, що запропоновані в [4] уявлення не підходять для пояснення подібного впливу алкільних радикалів на основність гідроксил- та О-метилгідроксиламінів, молекули котрих, як і гідразину, вміщують електроноакцепторні замісники, що мають в a- положенні гетероатоми з неподіленою парою електронів.

В данній роботі ми пропонуємо новий підхід до пояснення причини поступового падіння основності гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів при заміщенні атомів водню аміногрупи на алкільні радикали.

Гідразин, гідроксил- та О-метилгідроксиламіни та їх моно- та диметилзаміщені (саме ними представлені в нашій роботі алкілпохідні) можна розглядати як ряд первинних, вторинних та третинних метиламінів ( їх рК_ВН⁺ представлені в таблиці), в яких одна метильна група заміщена на аміно-, гідрокси- та метоксигрупи. В зв’язку з цим при вирішенні поставленої задачі цілком коректно скористатись уявленнями, запропонованими нами раніше для алкіламінів [8-10] : а) вплив алкільних радикалів, сполучених з атомом азоту, пов’язаний перш за все з їх стеричною дією, внаслідок якої відбувається зміна гібридного стану атомних орбіталей азоту та його неподіленої лари електронів; б) головним фактором, що визначає основні властивості амінів, є р-характер неподіленої пари електронів.

Для отримання інформації про залежність констант основності гідразину, гiдроксил- та О-метилгідроксиламінів та їх метил- та диметилзаміщених від гібридного стану неподіленої пари електронів нами одержані дані про її р-характер. Зібрані в таблиці значення р-характеру ( р ) розраховані за формулою, взятою із [ 8 ], за даними валентних кутів, розрахованих методом РМ3.

Аналіз даних таблиці показує відмінність в закономірностях зміни констант основності при заміщенні атомів водню аміногрупи на метильні радикали в метиламінах, з одного боку, і в гідразинах, гідроксил- та О-метилгідроксиламінах – з другого. В першому випадку основність спочатку зростає і різко падає при переході до триметиламіну, в другому – основність уже знижується при введенні першого метильного радикалу і більш суттєво – при введенні другого. Пояснення цих розбіжностей, очевидно, криється в наступному. Основні властивості метиламінів змінюються згідно зі зміною значень р-характеру неподіленої пари електронів (таблиця), що відбувається відповідно ло зміни гібридного стану атомних орбіталей азоту під стеричною дією метильних радикалів [ 8 ]. Основність же гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів з введенням метильних радикалів змінюється під впливом двох факторів. З одного боку, під стеричною дією замісників відбувається sp³ ? sp² -регібридизація атомних орбіталей азоту та зміна р-характеру неподіленої пари електронів, як й у випадку метиламінів. З другого боку, суттєвий вплив на основні властивості чинить індукційний ефект електроноакцепторних замісників NH₂ ( s* = 0.72 [11]), OH (s* = 1.39

[ 11]), OCH₃ (s* = 1.79 [11]).

Дані таблиці показують, що при послідовному введенні метильних радикалів в молекули гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів р-характер неподіленої пари зростає. За даними роботи [ 12 ], з підвищенням р-характеру неподіленої пари електронів атома азоту аміногрупи вплив електроноакцепторних замісників на константи основності підсилюється.

Отже, вплив замісників NH₂, OH, OCH₃ в метил- та диметилзаміщених гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів буде характеризуватись усталеними s*-константами цих замісників, але з поправковими коефіцієнтами.

Для знаходження цих коефіцієнтів нами розраховані залежності s* = f( p ) для серій: гідразин – гідроксиламін – О-метилгідроксиламін (1) та їх метил- (2) та диметилзаміщених (3):

s* = (16.19 ± 5.55) – (26.78 ± 8.49) p; S₀ = 0.27; r = 0.937 ( 1 );

s* = (22.50 ± 2.75) – (29.50 ± 3.82) p; S₀ = 0.10; r = 0.992 ( 2 );

s* = (26.44 ± 4.98) – (32.26 ± 6.39); S₀ = 0.15; r = 0.981 ( 3 ) .

Із співвідношень кутових коефіцієнтів у серіях ( 2 ) та ( 3 ), з одного боку, та серії ( 1 ) – з другого, визначали поправкові коефіцієнти для s*- констант замісників NH₂, OH, OCH₃ для метил- та диметилпохідних. Їх значення становлять 1.102 та 1.206, відповідно. З урахуванням одержаних коефіцієнтів s*-константи замісників NH₂ , OH, OCH₃ в метил- та диметилзаміщених мають значення: 0.79; 1.53; 1.97 та 0.86, 1.67,2.15, відповідно.

Використання скоригованих s*-констант дало можливість одержати для гідразинів, гідроксил- та О-метилгідроксиламінів та їх метил- та диметилзаміщених спільне кореляційне рівняння:

рК_ВН⁺ = (9.86 ± 0.26) – (2.75 ± 0.75) s*; n =9; S₀ = 0.25; r = 0.987.

Поправкові коефіцієнти можна також визначати із співвідношень кутових коефіцієнтів кореляцій рК_ВН⁺ = f( p ) для названих вище серій:

рК_ВН⁺ = (-44.80 ± 4.16) + (77.75 ± 6.33)p; S₀ = 0.18; r = 0.997; 1a;

pK_BH⁺ = (-54.55 ± 8.60) + (84.54 ± 11.97)p; S₀ = 0.31; r = 0.990; 2a;

pK_BH⁺ = (-74.61 ± 19.19) ± (102.62 ± 24.63)p; S₀ = 0.57; r = 0.972; 3a.

Одержані в цьому випадку поправкові коефіцієнти становлять 1.087 для метил- та 1.32 для диметилзаміщених. Скориговані згідно з цими коефіцієнтами значення s*- констант замісників NH₂, OH, OCH₃ відповідно становлять 0.78; 1.51; 1.95 для метил- та 0.95; 1.83; 2.36 для диметилзаміщених.

З використанням цих значень s*-констант кореляційне рК_ВН⁺ = f(s*) має вигляд:

рК_ВН⁺ = (9.75 ± 0.17) – (2.59 ± 0.11)s*; n = 9; S₀ = 0.17; r = 0.994.

Отже, основні властивості алкілпохідних гідразину, гідроксил- та О-метилгідроксиламіну визначаються двома факторами: а) стеричною дією замісників, сполучених з атомом азоту, що викликають зміну гібридного стану його атомних орбіталей і відповідно р-характеру неподіленої пари електронів, та б) індукційним впливом електроноакцепторних (-I-ефект) замісників NH₂, OH, OCH₃, який залежить від гібридного стану атома азоту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Греков А.П., Веселов В.А. Физическая химия гидразина. – К.: Наукова думка, 1979. – 263 с.

2. Иоффе Б.В., Кузнецов М.А.,Потехин А.А. – Л.: Химия органических производных гидразина. – Л.: Химия, 1979. – 224 с.

3. Соndon F.E. // J. Amer. Chem. Soc. 1965. – 87,  20. – P. 4491 – 4494.

4. Condon F.E., Reece R.T., Shapiro L.G. et al. // J.Chem. Soc. Perkin Trans., Part II. – 1974. –  10. – P. 1112 -1121.

5. Pollet R., Vanden E.H. //Bull. Soc. Chim Belg. – 1968. – 77,  5 -6. – P. 341 – 348.

6. Evans R.F., Kynaston W. // J. Chem. Soc. – 1963. – 5, – P. 3151 -3153.

7. Таблицы констант скорости и равновесия гетеролитических органических реакций / Под ред. В.А. Пальма. – М.: ВИНИТИ, 1976. – 2 (1). – 705 с.

8. Корженевская Н.Г., Местечкин М.М., Матвеев А.А. // Журн. общ. химии. – 1992. – 62, вып. 3. – С. 626 – 628.

9. Корженевська Н.Г. // Доп. АН України. – 1993. –  9. – С. 123 – 126.

10. Корженевская Н.Г., Местечкин М.М., Лящук С.Н. // Журн. орган. химии. – 1996. – 32, вып. 4. – С. 498 – 502.

11. Пальм В.А. Основы количественной теории органических реакций. – Л.: Химия, 1977. – 359 с.

12. Корженевская Н.Г., Кальницкий Н.Р. // Журн. общ. химии. – 1987. – 57, вып. 8. – С. 1810 – 1813.

ббк 24.2

Ольга Кущ,
провідний інженер,
Інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії НАН України

Про радикальні продукти термічного та активованого амінами розпаду a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот

Серед пероксидних сполук особлива роль належить діалкільним пероксидам та їх функціонально заміщеним, які здатні при розпаді утворювати не тільки алкоксильні, але й алкільні радикали. До цього типу сполук належать a-трет.-бутилпероксиетилові естери карбонових кислот, які мають у своєму складі пероксидну та ацилоксигрупи, розділені атомом вуглецю. Ці пероксиди ефективні в процесах структурування насичених еластомерів [1], а також використовуються як комономери та ефективні ініціатори високотемпературних радикальних реакцій приєднання по >С=С< зв’язку [2].Висока термічна стабільність, низька чутливість до удару та тертя, нетоксичність сприяють використанню a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот як ініціаторів високотемпературних радикальних процесів.

З метою встановлення оптимальних умов для утворення радикалів та з’ясування механізму розпаду пероксидних сполук вивчено продукти термічного та активованого амінами розпаду a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот.

Дослідження проведено на прикладі пероксидів загальної формули RC(O)OCH(CH₃)-OO-C(CH₃)₃, де R=-CH₃, -C₆H₅.

Синтез пероксидів проведено за методикою, запропонованою в [3]. Термічний (413 К) та активований амінами (363 К) розпад пероксидів проводили в запаяних, продутих інертним газом ампулах. Початкова концентрація пероксидів становила 0.1 моль/л. Ампули тримали в термостаті до практично повного розкладу пероксидів (десять періодів піврозпаду).

Таблиця – Продукти термічного розпаду a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот у гексадекані та хлорбензолі (С – вихід продуктів в моль/моль пероксиду, що розпався, початкова концентрація пероксиду 0.1 моль/л, Т=413 К)

^a– в гексадекані; ^b – в хлорбензолі.

Аналіз продуктів проводили методом газорідинної хроматографії (хроматограф – ЛХМ-72). Бензойна кислота визначалась у вигляді метилового естеру, для чого її етерифікували розчином діазометану. Трет.-бутанол, ацетон, ацетальдегід кількісно визначали з використанням полум’яно-йонізаційного детектора на колонці 2.5Є4 мм, нерухома фаза -10 % поліетиленглікольадіпат на хромосорбі (40-50 меш.). Оцтову кислоту титрували розчином лугу. Утворені при розпаді пероксидів метан та оксид вуглецю визначали хроматографічно з використанням катарометра на колонці 1.5Є4 мм, заповненій силікагелем, етан – на молекулярних ситах 5 А.

Дані кількісного та якісного аналізу продуктів термічного розпаду свідчать про те, що лімітуючою стадією процесу є гомоліз трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот по кисень-кисневому зв’язку.

(1)

Реакції трет.-бутоксильного радикала добре вивчені [4]. Він відриває водень від розчинника та утворює трет.-бутиловий спирт або розпадається на ацетон та метильні радикали

Поведінка ацилоксиетоксильних радикалів значно складніша. Здавалося б, ці радикали також повинні відривати атом водню від розчинника, але цього, виходячи зі складу продуктів термолізу, не відбувається. Це, напевно, обумовлено тим, що продуктом такої реакції був би малостійкий півацеталь, утворення якого енергетично невигідне. Можна припустити, що вторинні реакції цього радикала перебігають за схемою (4), про що свідчить присутність в продуктах розпаду оцтового альдегіду та відповідних ацильній частині пероксиду кислот.

(4)

У продуктах реакції виявлена значна кількість оксиду вуглецю та метану. Напевно, частина метану утворюється з метильних радикалів, які з’являються при розпаді трет.-бутоксирадикалів; основна ж частина метану генерується при розкладі оцтового альдегіду [5]. Радикали відривають від оцтового альдегіду атом водню карбонільної групи. Утворені таким чином ацетильні радикали при температурах вище 373 К розпадаються на метильні радикали та оксид вуглецю

(5)

(6)

де В• -всі радикали, які утворюються пероксидом (СН₃•, R•, (CH₃)₃CO•).

З експериментальних даних (див.табл.) видно, що в гексадекані оцтовий альдегід відсутній, тоді як у хлорбензолі його утворюється 0.7 моль/моль пероксиду, що розпався. Присутність в продуктах 0.96 моля оксиду вуглецю свідчить про те, що в гексадекані оцтовий альдегід повністю декарбонілює.

Рекомбінація метильних радикалів приводить до утворення ета-ну (8)

(7)

(8)

Сума продуктів реакції відповідає концентрації розкладеного пероксиду. Таким чином, витрачання іншим шляхом не відбувається.

Відомо, що аміни, які є донорами електронів, активують розрив -ОО- зв’язку з утворенням радикальних продуктів при більш низьких температурах та з меншими енергіями активації, ніж термоліз, що дозволяє використовувати подібні системи для ініціювання низькотемпературної радикальної полімеризації [6].

Аналіз продуктів реакції a-трет.-бутилпероксиетилового естеру оцтової кислоти з діетил- та триетиламіном показав, що основними продуктами взаємодії є оцтова кислота, оксид вуглецю, метан, трет.-бутиловий спирт. У випадку триетиламіну визначено діетилвініламін; при взаємодії з діетиламіном – сполука із зв’язком >С=N-. Діетилвініламін, один з основних продуктів взаємодії a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот з триетиламіном, являє собою нестійку сполуку, яка легко полімеризується, її важко виділити із реакційної суміші. В роботі [7] було виявлено полімер діетилвініламіну, утворений в реакції пероксиду бензоїлу з триетиламіном. Використовуючи запропоновану методику, було виділено полімер енаміну з реакційної суміші a-трет.-бутилпероксиетиловий естер оцтової кислоти – триетиламін. Розчинник та рідкі компоненти було відігнано у вакуумі. Темно-коричневу масу, яка залишилась, розчинили в етанолі, потім проекстрагували хлороформом. Осаджували полімер, додаючи гексан при постійному перемішуванні розчину. Осад сушили в вакуумі при температурі 50 ⁰С. Полімер являє собою темно-коричневий порошок, слаборозчинний у спирті, хлороформі, бензолі.

Одержані дані ЕПР- та ІЧ-спектроскопії полімеру співпадають з характеристиками полімеру діетилвініламіну, наведеними в роботі [6].

В полімері наявна система кон’югованих подвійних зв’язків типу

Спектр ЕПР твердих зразків полімеру був записаний на радіоспектрометрі РЭ-306. За стандартний зразок використовували Mn⁺², ізоморфно заміщений в полікристалічній гратці MgO. Спектр ЕПР сполуки являє синглет с g-фактором=2.0034, концентрація парамагнітних центрів становить 1.185^.10¹⁷ рад/г, ширина лінії = 6.7 Е.

ІЧ- спектр полімеру діетилвініламіну знімали для зразка, що мав вигляд плівки, яка була висаджена із розчину хлороформу (спектрометр UR-20). В ІЧ-спектрі наявна широка смуга в області 1620- 650 см^-1, обумовлена присутністю в системі полікон’югації.

У випадку реакцій пероксидів з диетиламіном утворюється імін С₂Н₅-N=СН-СН₃. Зв’язку >С=N- відповідає інтенсивна смуга в області 1663 см^-1, яка виявлена в ІЧ-спектрі продуктів реакції.

Кількісний та якісний склад продуктів дозволив запропонувати таку схему взаємодії a-трет.-бутилпероксиетилових естерів карбонових кислот з аліфатичними амінами

(9)

(10)

(11)

(12)

(13)

На першій стадії процесу відбувається перехід електрона від неподіленої пари молекули аміну на кисень-кисневий зв’язок молекули пероксиду, в результаті чого утворюється йон-радикальна пара пероксиду та амінієвий катіон-радикал. Наступна стадія – перехід протона від катіон-радикала аміну до трет.-бутоксильного аніона. Протон переходить від атома вуглецю алкільної групи у випадку триетиламіну, при цьому утворюється діетилвіниламін або у випадку діетиламіну протон відривається від атома азоту з утворенням 3-аза-2-пентену.

Література

1. Добряков Н.Д., Быкадоров Н.У., Добрякова Н.Л., Навроцкий В.А., Пестов А.Г., В сб.: Производство шин, резинотехнических и асбестотехнических изделий. – М.: ЦНИИТЭНефтехим, 1972,вып. 9, с.5-8.

2. Иванчев С.С., Романцова О.Н., Романова О.С. – Высокомол. соед.,1975, т.А17, вып.11, с. 2401-2409.

3. Авт свид. 749831 (СССР)/ Хардин А.П., Лотов В.В., Николаева Т.П., Навроцкий В.А., Слепухин В.В. – Бюлл. изобр., 1980, вып. 27.

4. Терман П.М. – Успехи химии, 1965, т.34, вып. 3, с. 434-453.

5. Общая органическая химия/ Под ред Бартона Д., Оллиса В.Д. – М.: Химия, 1982, т.2, с. 524.

6. Srinivas S., Taylor G. K. -J. Org. Chem., 1990, Vol. 55, N 6. P. 1779-1786.

7. Маркарян Ш.А. -ЖОрХ, 1982, т.18, вып.2, с.252-259.

ббк 36.878

Олена Туровська,
аспірантка Донецького національного університету

КІНЕТИКА УТВОРЕННЯ ПЕРОКСИДНИХ СПОЛУК у ПРОЦЕСІ ОКИСНЕННЯ МОЛОЧНИХ ЖИРІВ

Захист харчових продуктів від окиснення залишається актуальною проблемою. Повністю захистити харчові продукти від взаємодії з киснем повітря практично неможливо. Однак загальмувати інтенсивне утворення пероксидів можна введенням спеціальних добавок з антиоксидантними властивостями [1].

Одним із завдань даної роботи було встановлення закономірностей кінетики накопичення пероксидів як у процесі низькотемпературного твердофазного окиснення вершкового масла, так і в процесі високотемпературного окиснення молочного жиру.

Досліджено процес окиснення вершкового масла близького ліпідного складу (табл 1), але виготовленого в різних регіонах: I та II (Донецьк); III (Естонія); IV (Артемівськ).

Таблиця 1 – Хімічний склад вершкового масла

Контроль за ходом накопичення пероксидів проводився методом йодометричного титрування [2,3]. Окиснення проводилось при температурі 25 ± 2 °С протягом 31 доби. Шляхом вибіркових дослідів встановлено, що інтенсивне накопичення пероксидів протікає в тонкому (2-3мм) шарі масла. Проби для аналізу відбиралися за методом конверта на всю глибину шару. Дані наведено в таблиці 2.

Початковий вміст пероксидів в об’єктах I-IV відповідає нормам державного стандарту [2].

Таблиця 2 – Вміст активного кисню в процесі твердофазного окиснення вершкового масла при температурі 25 ± 2 °С

Аналіз даних, наведених в табл. 2, показує, що окиснення вершкового масла протягом 6 діб протікає для всіх об’єктів з порівняно однаковою швидкістю накопичення пероксидів. Цей період окиснення контролюється природними антиоксидантами (вітамін А, Е та каротином) обов’язковими компонентами вершкового масла. Кінетичні криві накопичення пероксидів в процесі твердофазного окиснення субстратів I-III в координатах рівняння [О_акт]^0,5 = [О_акт]₀^0,5 +( k₂[Sub] k₃^0,5/k₆^0,5)t перетворюються в лінійні залежності ( 1-3).

[О_акт]^0,5 = (1,3 ± 0,2) + (0,40 ± 0,02) t R = 0,995 (1)

[О_акт]^0,5 = (1,65 ± 0,07) + (0,298 ± 0,005) t R = 0,999 (2)

[О_акт]^0,5 = (1,41± 0,08) + (0,332 ± 0,005) t R = 0,999 (3)

Накопичення пероксидів в даному випадку описується таким кінетичним законом, як і у випадку накопичення гідропероксидів при окисненні н-декану ( Т= 120 ⁰С) та кумолу ( Т= 81 ⁰С). [4]. Слід відмітити, що така закономірність спостерігається в тих випадках, коли швидкість виродженого розгалуження ланцюгів зростає пропорційно до концентрації гідропероксиду, при цьому швидкість накопичення гідропероксиду суттєво перевищує швидкість його витрати.

Кінетика накопичення пероксидів при твердофазному окисненні вершкового масла IV описується лінійною залежністю (4)

[О_акт] = (1,1 ± 0,7) + (1,81 ± 0,05) t R = 0.998 (4)

Можна допустити, що в даному випадку стадія виродженого розгалуження ланцюга ще не відіграє суттєвої ролі в процесі окиснення. Тому накоплення пероксидів протікає з постійною швидкістю.

Окиснення молочного жиру, отриманого із вершкового масла I, досліджували також при температурі 160 ⁰С в реакторі відкритого типу. Окиснювали тонкий шар молочного жиру, 0.15 г/см². Антиоксиданти: нікотинова кислота; a-токоферолацетат; рибофлавін; нікотиніламід; нікотинілгідразид та ізонікотинілгідразид добавляли в кількості 0,05%. Кількісний вміст пероксидів ( О_акт – активного кисню) визначали методом йодометричного титрування [3].

Вміст пероксидів в окисненому протягом 5 годин молочному жирі в присутності 0,05 % антиоксидантів значно нижчий, ніж у контрольному досліді (табл.3).

Таблиця 3 – Вміст пероксидних сполук в окисненому при 160 ⁰С молочному жирі в присутності добавок

Кінетичні криві (рис.1) накопичення пероксидних сполук у процесі високотемпературного окиснення молочного жиру не лінеризуються в координатах (O_акт )^0.5 – t, у той час як анаморфоза кінетичної кривої накопичення пероксидів при низькотемпературному твердофазному окисненні вершкового масла I в цих же координатах лінійна.

Рисунок 1 – Кінетичні криві накопичення пероксидних сполук при окисненні молочного жиру при 160⁰С (I-VII відповідно табл. 3).

Це можна пояснити тим, що пероксиди, які утворюються в процесі високотемпературного окиснення, розкладаються з утворенням радикалів, котрі, в свою чергу, ініціюють ланцюговий процес утворення нових пероксидів.

Дослідження показало, що найбільш ефективним антиоксидантом є ізонікотинілгідразид. При однакових умовах ізонікотинілгідразид в 2 рази зменшує накопичення пероксидів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Булдаков А. Пищевые добавки. С.- П. :1996.-237 с.

2. Жиры животные топленные. Правила приемки и методы испытания. ГОСТ 8285 – 74. М., Госкомитет СССР по стандартам. 1985. – 5 с.

3. Антоновский В.Л., Бузланова М.М. Аналитическая химия органических пероксидных соединений. М.: Химия. 1978. – С.309.

4. Эмануэль Н.М. Современные направления исследования цепных процессов жидкофазного окисления. В кн: Теория и практика жидкофазного окисления. М.: Наука. 1974. 244с.

МАТЕМАТИКА

ббк 22.161.6

юрій Косолапов,
кандидат фізико-математичних наук, доцент
Донецького національного технічного університету

ЕМІЛЬ ПІКАР І МЕТОД ПОСЛІДОВНИХ НАБЛИЖЕНЬ у ТЕОРІЇ ГІПЕРБОЛІЧНИХ РІВНЯНЬ

У грудні 2001 р. минуло 60 років з дня смерті відомого французького математика, члена і президента Паризької академії наук, члена і неодмінного секретаря Французької АН, члена Лондонського коро-лівського товариства, члена-кореспондента Петербурзької АН, почесного члена АН колишнього Радянського Союзу, професора Сорбони й Вищої нормальної школи в Парижі Шарля Еміля Пікара (1856 – 1941). Теорія диференціальних рівнянь (звичайних і в частинних похідних), теорія аналітичних функцій, теорія груп, теорія алгебричних функцій, геометрія, історія й філософія математики – ось неповний перелік питань, що цікавили Пікара протягом його багаторічної наукової діяльності і де він залишив свій глибокий слід. Завдання статті – висвітлити деякі аспекти історії розвитку відомого методу послідовних наближень в роботах Пікара.

В історико-математичних дослідженнях ґрунтовно розглянуто роботи Пікара з теорії еліптичних диференціальних рівнянь другого порядку з частинними похідними. Менше відомо про його важливі дослідження гіперболічних рівнянь.

Коло проблем, що цікавили Пікара в гіперболічному випадку, – це задача Коші, характеристична задача для лінійних і квазілінійних рівнянь другого порядку з двома незалежними змінними, лінійні задачі з відомими значеннями шуканої функції на двох прямих, методи послідовних наближень і Рімана. Основним методом доведення існування розв’язків задач, які він вивчав, був метод послідовних наближень, або ітерацій. Деякі форми методу використовувалися й до Пікара, зокрема Діофантом, Коші, Ліувіллем, Шварцем. Порівняно з методом мажорантних функцій, який набув тоді поширення, метод послідовних наближень потребував менш жорстких умов неперервності на задане рівняння та додаткові умови і, як наслідок, доводив існування розв’яз-ків не аналітичних, а таких, що мають менший рівень гладкості.

В 1890 р. у великій статті “Мемуар з теорії рівнянь частинними похідними та послідовних наближень ” [1] Пікар довів існування розв’язку задачі Коші та характеристичої задачі для лінійного рівняння

з неперервними коефіцієнтами. В задачі Коші двома неперервними функціями задавалися значення перших частинних похідних шуканої функції вздовж деякої кривої та значення функції в одній точці кривої. Припускалося, що початкова крива не перетинається з характеристиками x=const, y=const більш ніж в одній точці та є аналітично представною неперервними функціями по кожній з двох незалежних змінних. Розв’язок визначався сумою ряду, перший член якого є розв’язком вихідної задачі для рівняння

а n-й – розв’язком рівняння

яке задовольняє такі ж, але нульові крайові умови. В характеристичній задачі, розглянутій аналогічно, дані на характеристиках задавалися за допомоги двох неперервно диференційованих функцій.

Дещо пізніше – в статті “Про методи послідовних наближень у теорії диференційних рівнянь” [2], надрукованій як додаток у четвертому томі “Лекцій з теорії поверхонь…” французського математика, члена Паризької академії наук, члена-кореспондента Петербурзької АН, члена багатьох академій наук Гастона Дарбу (1842 – 1917), Пікар розглядає характеристичну задачу для квазілінійного рівняння

Припустивши, що функція F є неперервною в деякому паралелепіпеді п’ятивимірного простору і задовольняє умову Ліпшіца по трьох останніх аргументах, він зводить (у певному розумінні) доведення розв’язку до лінійного випадку. Область визначеності розв’язку значно розширюється, якщо функція F(x,y,z,u,v) має рівномірно обмежені похідні по z,u,v, а її неперервність по цих аргументах є справедливою в усьому просторі z,u,v. Як приклад Пікар наводить рівняння

– деяке узагальнення рівняння

яке 1894 р. був розглянув італійський математик Луіджі Б’янкі (1856 – 1928), також методом ітерацій, в зв’язку з однією задачею теорії поверхонь сталої кривини. Аналогічним чином при тих же припущеннях стосовно F до лінійного випадку зводиться задача Коші для рівняння (2). Хоча в Пікара це зведення явно не виписано, можна стверджувати, що Пікар довів (чи принаймні накреслив план доведення) існування розв’язків характеристичної задачі та задачі Коші для лінійного й квазілінійного рівнянь (1), (2), оскільки дослідження лінійного випадку зводиться до міркувань статті [1].

В статті [2] запропоновано ще один план розгляду характеристичної задачі для лінійного рівняння, відмінний від використаного 1890 р. [1]. В основі його лежить ідея певного синтезу ітераційного методу та теорії аналітичних функцій. Проте доведення плану до кінця потребує вельми витонченого й технічно нелегкого дослідження, відсутнього в Пікара.

Започатковані Пікаром дослідження характеристичної задачі продовжили для більш загальних рівнянь французький математик, член Паризької академії наук Едуард Гурса (1858 – 1936) (серія робіт 1895-1898 рр., включаючи двотомний курс з теорії рівнянь з частинними похідними), французькі математики Ж. Бедон, Ш. Рік’є та інші дослідники. Всі вони виходили з методу мажорантних функцій, накладаючи вимоги аналітичності на рівняння та крайові умови та відшукуючи аналітичні розв’язки.

Певну увагу Пікар приділив крайовим задачам для лінійного рівняння, коли задаються значення шуканої функції на двох прямих – характиристиці y=0 та бісектрисі y=x або на двох довільних променях що виходять з початку координат. Перша задача повністю розв’язується методом роботи [1] (в статті [2], а також в невеличкій статті [3], надрукованій в “Бюлетені французького математичного товариства”), розгляд другої обмежується [3] відшуканням першого наближення як наслідку розв’язання функціонального рівняння вигляду

В 1899 р. в статті “Про лінійні рівняння з частинними похідними другого порядку” [4] Пікар зазначив випадок нерозв’язності другої задачі, коли “початкові” промені відокремлюються характеристикою.

Задачі для рівнянь (1), (2) з заданими значеннями шуканих функцій на двох прямих чи кривих стали на початку ХХ сторіччя предметом досліджень французького математика, члена Паризької АН, члена-кореспондента, а згодом почесного члена АН колишнього Радянського Союзу Жака Адамара і вже згадуваного Гурса. Перший послуговувався методом Рімана, другий вживав як ітераційний метод, так і (в жорстких умовах аналітичності) метод мажорантних функцій.

В згаданій вище статті [4] Пікар обговорив деякі загальні питання теорії задачі Коші й характеристичної задачі для лінійного рівняння (1). Так, він відзначив пристосованість методу Рімана для доведення єдиності розв’язку задачі Коші на противагу методу ітерацій, який добре встановлює існування. Мабуть, ми зустрічаємося тут з одним з перших (принаймні в галузі гіперболічних рівнянь) згадувань про доведення єдиності розв’язку тієї чи іншої крайової задачі на основі формули зображення розв’язку. З іншого боку, в жодній з названих вище праць при доведенні розв’язності розглянутих задач Пікар жодного разу, на противагу випадку еліптичних рівнянь, не займався питаннями єдиності розв’язку. Методи, які він був застосовував для еліптичних рівнянь, в гіперболічному випадку не проходять. Здається неймовірним, що Пікар не помітив шляху доведення єдиності його улюбленим методом послідовних наближень.

В тій же статті [4] обговорюється питання про задання крайових умов на “початковій” кривій, яка перетинається характеристиками більше одного разу. Такою кривою є, наприклад, парабола . На кривій такого гатунку умови Коші не можна задавати довільно. У відомому підручнику з диференціальних рівнянь математичної фізики [5] німецький математик Генріх Вебер детально досліджував залежність між умовами Коші, які задано на такій кривій, для рівняння коливань струни. Шлях виходу з наявного ускладнення вказав Адамар у статті “Про залишковий інтеграл” [6]. Він встановив, що достатньо на одній частині кривої задати умови Коші, а на іншій – тільки значення шуканої функції, щоб отримати розв’язну (мішану, за його висловом) задачу.

Таким чином, віддаючи належне результатам Пікара в галузі теорії еліптичних рівнянь з частинними похідними, ми не маємо права пройти повз його дослідження рівнянь гіперболічного типу. Вони потребують детального аналізу й гідної оцінки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Picard E. Mйmoire sur la thйorie des йquations aux dйrivйes partielles et la mйthode des approximations successives. – Journal de mathematiques pures et appliquйs, (4)6, Paris, 1890, p.145 – 210.

2. Picard E. Sur les mйthodes d’approximations successives dans la thйorie des йqua-tions diffйrentielles. В кн.: Darboux G. LeЗons sur la thйore gйnйrale des surfaces… . Part 4. Paris, 1896, p. 353 – 367.

3. Picard E. Sur la dйtermination des intйgrales des йquations aux dйrivйes partielles du second ordre par certains conditions aux limites. – Bulletin de la sociйtй mathйmatique de France, 22, Paris, 1894, 103 – 106.

4. Picard E. Sur les йquations linйaires aux dйrivйes partielles du second ordre. – Bulletin des sciences mathйmatiques, (2)23, Paris, 1899, p. 150 – 153.

5. Riemann B., Weber H. Die partielle Differntial-Gleichungen der mathematischen Physik. Bd. 2. Braunscweig, 1901.

6. Hadamard J. Sur d’intйgrale rйsiduelle. – Bulletin de la sociйtй mathйmatique de France, 28, Paris, 1900, 69 – 90.

ББК 22.161

Юрій Носенко,
кандидат фізико-математичних наук, професор
Донецького національного технічного університету

РЕГУЛЯРНІСТЬ СЕРЕДНІХ ТИПУ РОГОЗИНСЬКОГО ДЛЯ ПОДВІЙНИХ РЯДІВ ФУР’Є

Одержані умови регулярності лінійних середніх типу Рогозинського для подвійних рядів Фур’є неперервних функцій. Отриманим умовам надане геометричне тлумачення.

Нехай Т² = (- p, p]² , а функція f належить С(Т² ), 2p-періодична за кожною змінною з рядом Фур’є (коефіцієнти Фур’є c мають індекси к₁, к₂)

f (x₁ , x₂) = S c exp (i (k₁ x₁ + k₂ x₂))

за тригонометричною системою. Нехай W₀ є певною областю з R² , яка містить початок координат в собі, а nW – гомотет W . Далі через S_n (f; W₀ , x₁, x₂ ) позначимо частинні суми ряду Фур’є, породжені W₀ .

Середніми типу Рогозинського (Бернштейна-Рогозинського, СТР) ряду Фур’є називаються середні R (f; x₁ , x₂ ) = т S (f, W₀ , x₁ – gu/n, x₂ – gv/n) d(u,v),

де інтеграл взято по всьому простору R²

Такі середні вперше введені та вивчені в різних напрямках Р.М. Тригубом в [1]. Це – найвідоміші узагальнення відповідних класичних середніх Рогозинського та Бернштейна. Тут n з N, g з R, m – скінченна та нормалізована борелева міра в R² . Регулярність середніх типу Рогозинського, тобто збіжність функцій, які породжують ці середні вивчена у багатьох випадках. Зокрема, у дискретному випадку при рівномірному розподілі міри регулярність таких середніх вивчена практично повністю за умови, що частинні суми відповідного ряду Фур”є беруть по практично довільним многокутникам (див., зокрема, [2]). В недискретному випадку при вивченні регулярності середніх СТР маємо лише поодинокі ізольовані результати.

Нижче ми формулюємо умови регулярності згаданих середніх у випадках рівномірного розподілу міри за площами певних многокутників. Ці результати узагальнюють відповідні теореми з [3]. Частково результати анонсовані на міжнародній конференції з теорії наближення функцій (березень 2001, Сент Луїс, США).

Теорема 1. Нехай функція f задовольняє ті ж умови, що і вище. Нехай W₀ – прямокутник зі сторонами 2а і 2b, паралельними координатним осям і симетричними відносно початку координат. Тоді середні СТР регулярні, якщо відповідна міра рівномірно розподілена по площі нового прямокутника W зі сторонами 2c , 2d, паралельними координатним осям, симетричного відносно початку координат. У цьому випадку відношення добутку двох взаємно перпендикулярних сторін обох прямокутників дорівнює відношенню двох натуральних чисел, причому для n з N маємо

g = pn/ac.

Теорема 2. Нехай функція f задовольняє умови теореми 1. Нехай W₀ є ромбом з діагоналями 2a і 2b і з вершинами на координатних осях. Тоді середні СТР регулярні, якщо відповідна міра рівномірно розподілена по площі нового ромба, подібного попередньому ромбові з коефіцієнтом подібності р і повернутого на p/2 відносно початку координат і для k з N маємо

g = 2pk/pab.

Зауважимо, що доведення обох теорем концептуально схоже з доведеннями відповідних результатів в [3].

Одержані також і інші результати у цьому напрямі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Тригуб Р.М. Абсолютная сходимость интегралов Фурье, суммируемость интегралов Фурье и приближение полиномами функций на торе, Изв. АН СССР, сер. Матем., 44,  6, (1980), 1378-1409.

2. Носенко Ю.Л., Регулярность и аппроксимативные свойства средних типа Бернштейна-Рогозинского двойных рядов Фурье, Укр. Матем. Журн., 37,  5, (1985), 485-490.

3. Yuri Nosenko, Regularity conditions for Bernstein-Rogosinski-type means of double Fourier series, Buletin. Stiint. Univ. Baia Mare (Romania), Ser. B, 16 # 1, (2000), 93-98.

ББК 22.251.1

Олена Косилова,
кандидат фізико-математичних наук, доцент
Донецького національного технічного університету

ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРІЇ ФУНКЦІЙ КОМПЛЕКСНОЇ ЗМІННОЇ В ПЛОСКІЙ ЗАДАЧІ НЕЛІНІЙНОЇ ТЕОРІЇ ПРУЖНОСТІ

Розв’язуванню многозв’язних задач плоскої теорії пружності в класичній лінійній постановці присвячено багато робіт [2], [3].

В даній роботі у варіанті нелінійної теорії пружності Гріна-Адкінса [1] розглянута задача про напружений стан пластинки з пружними включеннями.

Розглянемо нескінченну ізотропну нелінійно пружну пластинку з круговими отворами, розташованими на одній прямій. В отвори вставлені пружні кільця з іншого ізотропного матеріалу.

Розв’язування задачі в загальній нелінійній постановці методом послідовних наближень зводиться до розв’язування аналогічних лінійних задач 1.

Комплексні потенціали Колосова-Мусхелішвілі, за допомогою яких визначають напружений стан пластинки, вибираємо у вигляді (для кожного номера наближення j)

j (z) = j ₁(z) + Gz

y (z) = y₁(z) + G’z . (1)

Тут G і G’ – сталі, залежні від напруженого стану на нескінченності, а функції j₁ i Y₁ характеризують додатковий напружений стан пластинки, який виникає в результаті утворення в ній підкріплених отворів. Ці функції, голоморфні в області, зайнятій пластинкою, визначаємо з умов спрягання на контурах сил, а також з граничних умов на внутрішніх контурах кілець.

Умови спрягання на контурах спаю мають вигляд системи (2), яка включає афікс t точки контура спаю, конструктивні характеристики (пружні сталі матеріалу пластини), коефіцієнт Пуассона.

Функції j₀(z), Y₀ (z) з (2), голоморфні в областях кілець і представлені радами Лорана, повинні задовольняти граничні умови на внутрішніх контурах кілець ( в термінах, зокрема, афікса t точки внут-рішнього контура кільця та функції f (t), яка характеризує завантаження контура:

j₀ (t) + tj‘(t) Y(t) = f (t) + F₁₀ (t, t^– , g,d^–) . (3)

Розглянемо нелінійно-пружну пластинку з двома круговими отворами одиничного радіуса, відстань між центрами яких дорівнює 2l. В отвори вставлені кругові пружні кільця з внутрішніми радіусами r. Початок декартової системи координат помістимо на однаковій віддалі від контурів отворів, а вісь абсцис спрямуємо вздовж лінії їх центрів.

Врахувавши силову і геометричну симетрію, одержимо загальний вигляд комплексних потенціалів j₁(z) , Y₁(z) у вигляді сум рядів – (4).

Коефіцієнти a і b визначаються з умов спрягання (2) і граничних умов (3) на правому кільці. На лівому ж кільці такі умови задовольняються автоматично.

Функції, які характеризують напружений стан кільця, впаяного в правий отвір, теж подамо у вигляді рядів (5).

Підставляючи (1) і (5) в співвідношення (2) і (3) з врахуванням (4), одержимо нескінченну систему алгебричних рівнянь для визначення невідомих коефіцієнтів a_k , b_k , a_k0 , b_k0 (не наводимо їх тут, бо вони досить громіздкі). Отримали квазірегулярну систему довільної близькості отворів. Розв’яжемо її методом редукції. За знаходженням невідомих кое-фіцієнтів визначались функції j(z), Y(z), j₀(z), Y₀(z), а напруження обчислювались за відомими формулами [1].

Числові дослідження проводилися для випадку розтягування-стискування пластинки з полістиролу. Підкріплюючі кільця вважались лінійно-пружними. При цьому варіювались пружність підкріплюючих кілець, відстань між отворами, внутрішній радіус кільця.

Аналіз чисельних результатів показує, що у разі розрягування пластинки вздовж (чи впоперек) лінії центрів нелінійні ефекти другого порядку приводять до підвищення (чи зниження) концентрації напружень. Зближення отворів в пластинці, виготовленій з жорсткішого матеріалу порівняно з матеріалом кільця (m/m₀ =2), при розтягуванні вздовж лінії центрів приводить до зменшення впливу нелінійних ефектів, а у всіх інших випадках – до його збільшення. Зменшення ширини кілець при жорсткішому підкріпленні ( m/m₀ =0.02) викликає зменшення впливу нелінійних ефектів. В решті випадків цей вплив збільшується.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грин А., Адкинс Дж. Большие упругие деформации и нелинейная механика сплошной среды. – М: Мир, 1965. – 465 с.

2. Космодамианский А.С. Плоская задача теории упругости для пластин с отверстиями, вырезами и выступами. – Київ, Вища школа. 1975. – 189 с.

3. Савин Г.Н. Распределение напряжений около отверстий. – Київ: Наукова думка, 1968. – 887 с.

НАУКИ ПРО ЗЕМЛЮ

ббк 26.326.6

Василь Суярко,
доктор геолого-мінералогічних наук, Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ХІМІЧНОГО СКЛАДУ ПІДЗЕМНИХ ВОД В УМОВАХ АНТРОПОГЕННОГО ЗАБРУДНЕННЯ

Антропогенне забруднення підземних вод – це погіршення їхніх властивостей за рахунок діяльності людини, що, врешті-решт, робить підземні води непридатними для використання. В залежності від ступеня антропогенного забруднення виділяються: 1/слабкозабруднені води – показники якості котрих перевищують природні /фонові/ значення, але є нижчими або дорівнюють гранично допустимим концентраціям /ГДК/ для того чи іншого виду використання; 2/ забруднені води-показники якості яких незначно перевищують ГДК; 3/ надто забруднені води – з показниками якості, що у декілька разів перевищують ГДК і наближаються до показників складу розчину у джерелі забруднення. Всі зазначені типи забруднених підземних вод широко репрезентовані у підземній гідросфері Донеччини; а саме: у верхній частині зони вільного водообміну на глибинах від 0 до 100 м /Рис.І/.

Антропогенні зміни хімічного складу підземних вод відбуваються внаслідок проникнення у водоносні горизонти різних за походженням речовин. Проте ступінь взаємодії останніх з природними водами у кожному окремому випадку є різним і залежить від багатьох факторів. Насамперед це міграційні властивості елементів-забруднювачів та їх сполук, які, у свою чергу, відзначаються валентністю, йонною вагою та йонним радіусом. Чим більшою є валентність, тим міцніше елемент пов’язаний з твердою речовиною-забруднювачем і тим нижчим є рівень його водної міграції. Це ж стосується і йонної ваги. Навпаки, більший йонний радіус елемента визначає і більш швидкий перехід його у розчин. Тому, наприклад, забруднення підземних вод такими хімічними елементами, як калій, кальцій, натрій, магній, хлор, барій, залізо, відбувається найбільш інтенсивно /8/.

Суттєвий вплив на процес забруднення підземних вод справляє

адсорбція, внаслідок якої відбувається поглинання породами з розчинів йонів комплексних сполук та колоїдів. Вона уповільнює розповсюдження забруднювачів, тим самим забезпечуючи стабільність природного складу підземних вод. Найкращими адсорбційними властивостями відрізняються глина, крейда, мергелі, вапняки.

Швидкість розповсюдження забруднюючих речовин у підземних водах залежить насамперед від форми їх вмісту у розчині. Набагато меншу у порівнянні з йонами міграційну здатність мають колоїди. Та найменш рухливими є завислі частки, які завдяки великій вазі розповсюджуються на десятки, а зрідка – на перші сотні метрів від джерела забруднення. На короткі відстані мігрують і мікроорганізми, що мають нетривалі терміни життя /10/. Тому біологічне забруднення найчастіше має локальний характер.

Оскільки у більшості випадків надходження забруднюючих речовин у природні підземні води відбувається у розчиненому вигляді, цей механізм можна уявити як забруднення водоносного горизонту стічними водами /8/.

Найінтенсивніше забруднення підземних вод відбувається під накопичувачами стічних вод. Охоплюючи спочатку ґрунтові води, воно може проникати і у більш глибокі горизонти, внаслідок чого у хімічному складі підземних вод відбуваються суттєві зміни. Ці процеси, характерні для промислових регіонів, вже досить добре вивчено /1,3/. Формування ділянок забруднення /техногенних гідрогеохімічних аномалій/ в районах розташування накопичувачів стічних вод відбувається в декілька етапів. На першому етапі через пористі породи зони аерації відбувається вільна фільтрація стічних вод у горизонт ґрунтових вод. Внаслідок процесів розчинення, вилуження і сорбції стічні води частково метаморфізуються. На другому етапі, після досягнення метаморфізованими стічними водами рівня ґрунтових вод, відбувається їхнє змішування. На третьому етапі забруднені змішані води розтікаються по водоносному горизонту. Пересування їх супроводжується розріджуванням, а також процесами дисперсії, сорбції, катіонного обміну. Через різну густість у водоносних горизонтах відбувається диференціація чистих та забруднених вод. Останні здебільшого, маючи більшу питому вагу, накопичуються у нижній частині водоносного горизонту. У разі ж, коли забруднююча рідина має меншу густість, ніж природна вода, як, наприклад, нафтопродукти, – забруднення охоплює його верхню частину.

Рис. 1. Схема еколого-гідрогеохімічного районування Донецкької області.

Найважливішим хімічним процесом, який сприяє формуванню хімічного складу підземних вод в умовах антропогенного забруднення, є окислювальне вилуження. Найчастіше окислюються сульфіди, внаслідок чого відбувається насичення підземних вод металами і сульфат-йоном з одночасним зростанням мінералізації вод. Окиснення сірки також викликає сульфатизацію природних вод, тому та-кі процеси призводять до антропогенного формування підземних вод сульфатного складу.

Гідрокарбонатні води в умовах антропогенезу можуть формуватися в процесі вуглекислого вилуження карбонатних та силікатних забруднювачів.

Найчастіше відбувається антропогенна хлоридизація підземних вод. Прикладом цього процесу може бути забруднення водоносних горизонтів сіллю, що застосовується на автошляхах провінції Нова Шотландія у Канаді /3/. Результатами досліджень було встановлено, що у колодязях, які дренують тріщинуваті нижньопалеозойські породи і знаходяться на відстані до 18 км від автомагістралей, вміст хлоридів у воді перевищував 250 мг/л. На відстані до 30 км концентрація хлоридів у колодязній воді зменшувалася до 50 мг/л. Забруднення підземних вод хлоридами спостерігалося до глибини 30 м. За розрахунками, природне очищення підземних вод можливе тут не менше ніж через 10 років за умов повного виключення додаткового надходження солі. Слід зазначити, що для боротьби з ожеледицею сіль використовується і на автошляхах України, і особливо на Донеччині.

Приблизно так відбуваються й інші антропогенні /техногенні/ зміни природного хімічного складу підземних вод. В окремих випадках геохімічний тип та мікроадементний склад води на 50-80% визначається складом компонентів-забруднювачів. Як наслідок підземні води можуть мати хімічний та газовий склад, що не є властивим природному геохімічному фону. Штучні фактори формування хімічного складу підземних вод у кожному конкретному випадку мають свою специфіку. Вивчення цих факторів є набагато складнішим, ніж природних, і вимагає детальних гідрогеохімічних досліджень з постановкою довготривалих режимних спостережень /8/.

Як висновок необхідно підкреслити, що розповсюдження забруднення підземних вод визначається, головним чином, конвективним масопереносом. Саме це і забезпечує проникнення у розчин не лише йонів та колоїдів, але й більш грубих завислих часток забруднюючих речовин.

У підземних водах Донецької області сформувалося досить багато гідрогеохімічних аномалій з вмістом хімічних елементів та сполук, що перевищують їх гранично допустимі концентрації /Табл.І/ Причини виникнення цих аномалій можуть бути викликані як природними, так і штучними факторами, а іноді – тими й іншими разом.

Таблиця І – Гранично допустимі та максимальні концентрації деяких компонентів у підземних водах зони вільного водообміну Донеччини

Нерідко джерела антропогенного забруднення знаходяться поблизу осередків розвантаження аномальних за хімічним складом вод глибоких горизонтів і ділянок, на яких відбуваються процеси природного гіпергенного розкладу мінералів. У цих випадках у зоні вільного водообміну можуть виникати контрастні гідро-геохімічні аномалії змішаного генезису. Ці явища широко розповсюджені у межах Костянтинівського /на Дружківсько-Костянтинівській антикліналі/, Слов’янського /на Слов’янському куполі/, Горлівського /на Горлівській антикліналі/ та інших так званих «промислових вузлів». Проте якими б процесами не була зумовлена поява високих концентрацій хімічних елементів та сполук, вони здебільшого спричиняють погіршення якості води, зниження її придатності та економічної цінності як найважливішого продукту споживання. Виходячи з цього, розглянемо закономірності розподілу найбільш характерних для зони вільного водообміну Донеччини шкідливих компонентів. Серед них велику екологічну загрозу мають широко розповсюджені важкі метали, арсен, азотисті сполуки, вуглеводні, а також підвищена мінералізація підземних вод.

Антропогенні зміни у хімічному складі підземних вод пов’язані не лише з безпосередньою інфільтрацією промислових, побутових та сільськогосподарських стічних розчинів, але і з впливом речовин-забруднювачів на стабільність геохімічних рівноваг у природній системі «порода – вода». Потрапляючи у підземну гідросферу, забруднюючі речовини нерідко викликають інтенсифікацію обмінних реакцій у нерівноважних системах, які щойно утворилися. Ці реакції сприяють вилуженню хімічних елементів з порід і мобілізації їх водами. Як наслідок у розчині знаходяться три групи хімічних елементів та сполук: а) які вміщуються у самих природних водах; б) ті, що присутні у забруднювачі, та в) які вилужено з порід у процесі стабілізації новоутворених геохімічних систем. Якщо процеси безпосереднього забруднення очевидні і тому досліджені досить добре /2,4,5 та ін./, то проблема впливу забруднювачів на подальші перетворення у різних геохімічних системах ще потребує вивчення.

З великої групи важких металів розглянемо особливості техногенного накопичення у підземних водах ртуті та цинку.

Надходження техногенної ртуті у геологічне середовище пов’язане з різними джерелами. Це і видобувні підприємства, і пестициди, що застосовуються у сільському господарстві і досі, і стічні води металургійних та хімічних заводів, і побутові стоки. Найбільш широко з антропогенних форм елемента у підземних водах Донеччини розповсюджені ртутьорганічні сполуки. Головним їхнім джерелом є пестициди, серед яких диметилртуть, амінофеніл-ртутьацетат, діфенілртуть, етилртутьхлорид. Як правило, всі вони стійкі до окиснення киснем і дії лугів, але розкладаються під впливом галогенів, мінеральних та органічних кислот. У ґрунтових водах і водних витяжках ґрунтів ці сполуки встановлено у концентраціях, що рідко перевищують п*10-7мг/л. Але саме вони постійно надходять в організм людини з водою та білковими продуктами, являючи найбільшу екологічну небезпеку. Найбільші техногенні аномалії ртуті із вмістом до п*10-2 мг/л сформувалися у підземних водах Микитівського ртутного комбінату. Гідрогеохімічні аномалії елемента виявлено також поблизу Донецького металургійного заводу /0,001 мг/л/, Маріупольського комбінату ім.Ілліча /до 0,003 мг/л/. Численні техногенні аномалії ртуті, що мають сезонний характер, повсюдно встановлюються у водоймищах, які знаходяться гіпсометрично нижче сільськогосподарських угідь, на яких застосовуються отрутохімікати.

З усіх важких металів цинк утворює у підземних водах Донеччини найбільші гідрогеохімічні ареали розсіювання. Основними техногенними джерелами елемента є стічні розчини кольорової та чорної металургії, хімічних заводів і у значно менших розмірах сільгоспвиробництво. Найбільші концентрації цинку /50,0-70,0 мг/л/ встановлено у стічних водах заводів «Укрцинк»/Костянтинівка/ та «Кольормет-АЗОМ»/Артемівськ/. Проте елемент швидко осідає на різних геохімічних бар’єрах і вже на невеликих відстанях від джерела забруднення /4-5км/ його концентрації у підземних водах не перевищують ГДК.

На Донеччині проблема забруднення підземних вод сполуками азоту, які, з одного боку, відрізняються токсичністю, а з другого – хорошою розчинністю, набуває все більшого екологічного значення. Оскільки азотисті сполуки часто утворюються за рахунок розкладу білка різних відходів, а останні є сприятливим середовищем для розвитку хвороботворних організмів, азотні сполуки слугують непрямим показником забруднення природних вод/6/.

На Донеччині забруднення підземних вод зони вільного водообміну азотними сполуками розвинуте на 70-80% території. У бага-тьох випадках їх вміст значно /у 10-20 разів і більше/ перевищує рівень ГДК, який складає 45,0 мг/л. Іноді це призводить навіть до зміни геохімічного типу вод. Розподіл азотних сполук у підземних водах області є нерівномірним, їх значно більше у центральній «донбаській» частині Донеччини, що пов’язане не лише з економічними, але й з геологічними факторами. Найбільші концентрації нітратів – до 2180,0 мг/л – встановлено на захід від Донецька у водах четвертинних алювіальних відкладів. Гідрогеохімічні аномалії з вмістом їх більш ніж 1000 мг/л виявлено в районах Добропілля /до 1100-1331 мг/л/, Красноармійська /до 1000-1250 мг/л/ та в інших місцях. Окрім того, виявлено багато аномалій із вмістом нітратів до 700-800 мг/л. Кількість нітрат-йону до 200-400 мг/л є звичайною для підземних вод верхньої частини зони вільного водообміну. Розподіл нітратів у вертикальному розчині має загальну тенденцію до зменшення концентрацій з глибиною залягання водоносних горизонтів. Спостерігається також зворотна залежність між середнім вмістом нітратів і коефіцієнтами фільтрації водоносних покладів /8/. Ці закономірності чітко прослідковуються як у Донецькому басейні, так і в інших геологічних рагіонах /7/.

Еколого-гідрогеохімічне районування Донецької області дозволило з’ясувати ступінь забрудненості її підземної гідросфери /8/. Встановлено, що відносно чистими підземні води залишилися лише на півночі /Краснолиманський та Слов’янський райони/ і заході /Велико-Новоселківський район/ області /Рис.І/.

Слабкозабруднені води розповсюджені трохи ширше. На півночі області вони розвинуті у долині р.Сіверський Дінець, а на південному заході утворюють субмередіональну зону, що простягається вздовж кордону із Запорізькою областю. Невеликі за площею райони розповсюдження цих вод є і на півдні – у Новоазовському та Першотравневому адміністративних районах /Рис.І/.

Забруднені води розповсюджені більш ніж на 35% території області /Рис. 1/. Вони репрезентовані гідрогеохімічними зонами різних розмірів та орієнтування. Якщо відносно чисті та слабкозабруднені води формуються за рахунок, головним чином, природних факторів, то у формуванні хімічного складу забруднених вод роль антропогенних факторів стає більш значною. Підземні води мають тут підвищену мінералізацію /1-3 г/л/ і найчастіше – слабколужну реакцію /рН 7,2-7,4/.

Дуже забруднені води займають близько 40% території Донеччини. Вони розповсюджені у найбільш промислово розвинених районах і утворюють дві широкі зони північно-західного напрямку по лінії Торез-Сніжне-Єнакієве-Горлівка-Костянтинівка-Краматорськ-Слов’янськ та Амвросіївка-Донецьк- Макіївка-Красноармійськ-Добропілля, а також субмеридіональну зону Донецьк-Волноваха-Маріуполь. Забруднення вод тут значною мірою пов’язане з промисловими об’єктами – заводами, фабриками, шахтами, рудниками, а також великими населеними пунктами. Тому у формуванні хімічного вкладу підземних вод цього виду роль антропогенних факторів максимальна. Дуже забруднені води відрізняються «картатим» хімічним складом, високою мінералізацією, що перевищує 5,0 і навіть 10,0 г/л, різкими змінами значень рН – від 5-6 до 8-9. Гідрогеохімічні аномалії часто мають комплексний характер і накладаються одна на одну. Іноді в них дуже важко виділити техногенну та природну складові. Однак здебільшого техногенні компоненти підземних вод, що не властиві природному геохімічному фону, діагностуються цілком задовільно.

ЛІТЕРАТУРА

І.Гольдберг В.М.,Кулинич А.г. Влияние отбора подземннх вод й складирования отходов на загрязнение природной среды //Влияние водо-хозяйственных мероприятий на гидрогеологические й инженерно-геоло-гические условия литосферы. Міжнарод. наук. семінар.Ташкент,1935.-М.,198/.-С.85-91.

2. Основы гидрогеологии.Использование и охрана подземннх вод / Маринов Н.А.,Орадовская А.Е., Пиннекер Е.В. и др.-Новосибирск:наука, 1983.-228с.

3.Пересунько Д.И. Экологические аспекты охраны геологической среды //Гидрогеологические и инженерно-геологические проблемы Приаралья.- Ташкент,1990.-С.13-22.

4. Пиннекер Е.В. Охрана подземннх вод.-Новосибирск:Наука,І979-70с.

5. Питьева К.Е. Гидрогеохимические аспекты охраны геологической среды.-М.:Наука,І984.-22Іс.

6. Самарина В.С. Гидрогеохимия.-Л.:Изд-во ЛГУ,1977.-360с.

7.Суярко В.Г.,Панов Б.С,,Краснопольский Н.А.,Садреева Г.Н. О некоторых источниках нитратного и нитритного загрязнения подземннх вод//Теория и практика геохим. поисков. М.,І988.-Вып.6.-С.І06.

8. Суярко В.Г. Экология подземной гидросферы Донбасса. -К.,»Знання»,1997. – 70 с.

9. Ground-water contamination by road salt, Nova Scotia, Canada//Stud, and Repts Hydrolog., 1980. –  30. – P. 354-368.

10. Scanlon B.R. Relation-ships between groundwater contamination and major-ion chemistry in karst aquifer// Journal Hydrology, 1990. – V. 119. –  1-4. – P. 271-291.

ббк 33.333.41

Володимир Білецький,
доктор технічних наук, професор
Донецького національного технічного університету

Золотодобувна підгалузь України

Золотодобувна підгалузь почала розвиватися в Україні в останні роки ХХ ст., за радянської влади вона була відсутня. Винятком була розвідка Мужіївського родовища в Закарпатській області, відомого ще з XII ст. Протягом останнього десятиріччя в Україні відкрито більше тисячі золоторудних об’єктів (родовищ, рудопроявів точок мінералізації): у Карпатській золотоносній провінції — понад 300, в межах Українського щита — 650, у Донецькому регіоні — близько 60, що засвідчує значний золоторудний потенціал України [1]. За оцінками експертів, у т.ч. закордонних, сьогодні знайдені та оцінені запаси золота в Україні складають близько $ 7 трлн. [2].

Найбільш розвіданими на 1999 р. є золоторудні райони, розташовані у вулканогенному поясі Карпат, метаморфічних комплексах стародавнього Українського щита, чорносланцевих формаціях Складчастого Донбасу, у старовинних і сучасних руслах рік, комплексних титано-цирконієвих розсипах, а також у хвостах збагачення залізних руд. Перспективними родовищами Українських Карпат є Мужіївське, Берегів-ське, Сауляк, запаси яких складають мільйони тонн руди, а середній вміст золота 6—8 г/т. До світових аналогів корінних родовищ Закарпаття можна віднести: Кріпл-Крік, США (запаси золота складають 594 т); Багіо, Філіппіни (350 т), Хішікарі, Японія (250 т). Більшість значних родовищ на стародавніх щитах світу, до яких належить і Український, приурочені до ґраніт-зеленокам’яних поясів докембрійського періоду. На родовища стародавніх щитів і платформ припадає 75 відсотків світового видобутку золота. Аналогами об’єктів Українського щита є такі унікальні родовища, як Калгурлі, Австралія (1300 т); Колар, Індія (990 т), Парк’юпайн (980 т), Хемло (750 т), Керр-Едісон (340 т). Виявлені протягом останніх років родовища і прояви золота Середнього Придніпров’я (Сергіївське, Балка Золота, Балка Широка, Клинцівське, Майське, Юріївське) виявились високоперспективними — прогнозні ресурси руди на пошукових площах складають сотні мільйонів тонн, а середній вміст золота коливається від 5 до 8 г/т. Зокрема Сергіївське родовище, пов’язане з сурською зеленокам’яною структурою, має істотну подібність до золотоносних родовищ Канади, Австралії та Південної Африки. Розміри родовища 1х2 км, виявлено 25 рудних тіл, прогнозні запаси – до 160 т золота. Попутні руди – молібденові. Родовище Балка Широка має запаси до 130 т золота. Геологічна позиція донецьких родовищ і рудовиявів подібна до родовищ чорносланцевого комплексу, до якого належать: суперунікальні родовища-“тисячники” — Сухий Лог, Росія (1100 т) і Хоумстейк, США (1200 т), унікальні — Ашангі, Гана (530 т) і Бендіго, Австралія (700 т). Те, що до сьогодні на Донеччині не відкрито родовища золота, геологи пов’язують з відсутністю глибинної геологічної розвідки найбільш розвіданих рудовиявів Донбасу — Гострого Бугра, Бобриківського вияву, Нагольчика, Нагольної Тарасівки. Очікується, що основна частина золота зосереджена відповідно на глибинах 400 і 1300 м. За попередніми оцінками, Бобриківське родовище, що на Луганщині, визнано одним з перспективних, воно може давати на місяць до 10 тис. т золотоносної руди, з якої очікується вилучення 50 кг золота на місяць. Видобуток руди на цьому родовищі вестиме російсько-український концерн “Тукурингра”, а її збагачення передбачається здійснювати на Придніпровському гідрометалургійному заводі.

Найбільш розвіданим і підготовленим до експлуатації є Мужіївське родовище із затвердженими запасами золотополіметалічних руд. Генпроектувальником Мужіївського державного золото-поліметалічного комбінату є інститут «Кривбаспроект». У 1995 — 1996 рр. інститут «Кривбаспроект» разом з інститутами «Механобрчормет», біоколоїдної хімії НАН України, мінеральних ресурсів («УкрДІМР»), «Титану», «Промтехнології» виконав техніко-економічне обґрунтування (ТЕО) промислового освоєння цього родовища. Збагачення руд в ТЕО передбачається на місці видобутку, а гідрометалургійна переробка золоторудних концентратів – на Закарпатті і на Придніпровському хімічному заводі (ПХЗ), Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, Східному ГЗК. Був розглянутий також варіант прямого ціанування руди на ПХЗ, на якому в усіх варіантах передбачається електроліз і одержання товарного зливка. Переробка золотополіметалічних концентратів передбачена на констянтинівському заводі «Укрцинк». Усі варіанти рентабельні. Інститут «Кривбаспроект» виконав робочий проект будівництва Мужіївського державного золотополіметалічного комбінату. Му-жіївський рудник видав першу золотовмісну руду в 1999 р. З пуском другої черги Мужіївської копальні потужність золотозбагачувальної фабрики становитиме щорічно 120 тис.т руди, середній вміст золота в ній 6-7 г/т. За рік тут отримуватимуть 800-1000 кг золота.

Оцінка інших родовищ — Сауляк, Сергіївське, Балка Широка, Балка Золота, Клинцівське, Юріївське, Майське, Бобриківське — була виконана в 1996 році укрупнено. Збагачення руд передбачається проводити за гравітаційно-флотаційною схемою на місці видобутку, а гідрометалургійну переробку та афінаж — на ПХЗ. Вилучення золота в концентрат прогнозується залежно від типу руд кожного родовища і складає від 85,5 до 94,5%, вихід концентрату із руди — від 4,7 до 9,7%, а золота у товарну продукцію — 98%. Окиснені руди Бобриківського родовища передбачається переробляти на ПХЗ без збагачення за тією ж технологічною схемою, що і концентрати. Загальне вилучення золота із руди прогнозується на рівні 88,0%. У результаті оцінки за діючою методикою встановлено, що освоєння усіх перелічених родовищ економічно доцільне. Рентабельність майбутніх підприємств до основних виробничих фондів коливається від 7,2 до 34,1%, а кратність окупності капіталовкладень у промислове освоєння — від 1,0 до 3,4 раза. Капітальні вкладення не окупаються лише при розробці Бобриківського родовища. Повна собівартість 1 г золота з руд оцінених родовищ коливається від 6,8 до 11,0 доларів США. Вартість основних виробничих фондів для освоєння оцінених родовищ складе близько 700 млн дол. Результати комерційної оцінки свідчать про непривабливість деяких об’єктів при відокремленому їх oсвоєнні: негативна чиста поточна вартість проекту (NPV) і низький рівень внутрішньої ставки доходу (IRR) — нижчі 10%. При спільному відпрацюванні 2-3 родовищ із збагаченням руд на одній збагачувальній фабриці практично усі оцінені родовища мають промислове значення в ринкових умовах. Одержані показники можуть бути значно покращені при залученні в експлуатацію для збагачення золотих руд прилеглих родовищ дослідно-промислової секції Криворізького ГЗК окиснених руд. Освоєння закарпатських золотих і золотополіметалічних родовищ найбільш ефективне при збагаченні руд і переробці концентратів на збагачувально-металургійному комбінаті, який доцільно побудувати на проммайданчику Затиснянського заводу.

Разом з тим, враховуючи місцеві умови, зокрема скученість населення в Україні, відсутність віддалених незалюднених територій, велике екологічне навантаження від розвинених раніше вугільної, металургійної, хімічної та ін. галузей промисловості, створення і розвиток золотодобувної підгалузі доцільно вести на основі технологій з підвищеним ступенем екологічної чистоти, до яких належить, зокрема, спосіб адгезійного збагачення, відомий як “аґломерація “вугілля-золото” (Coal-Gold Aglomeration) [4-10], один з найвідоміших варіантів якого – спосіб Карбед (Carbed) [10]. Основи аналогу цього перспективного методу розроблені в Донецькому національному технічному університеті [11].

Отже, Україна має реальні геологічні передумови і достатній науковий, проектний, геологорозвідувальний, гірничовидобувний, технологічний, машинобудівний потенціал та інфраструктуру для створення національної золотовидобувної та золотопереробної промисловості. Для вдосконалення і закріплення існуючих потенціалів (завершення геологічної розвідки, розробки і промислових випробувань технологічних схем збагачення золотовмісних руд і переробки концентратів, будівництва рудників, збагачувальних фабрик і хвостосховищ, реконструкції гідрометалургійних цехів), за оцінками [1], необхідно до 5-7 років і капіталовкладення $ 700 — 800 млн.

Література

1. Гамалінський А.І., Гамалінський І.А.// Відомості Академії гірничих наук, –  2, – 1998.

2. Економічний часопис  11-12, 1997.

3. Гірничий енциклопедичний словник. Т.1. Донецьк: Східний видавничий дім, – 2001. – 514 с.

4. House C.I., Townsend I.G., Veal C.J. Агломерація вугілля-золото. Coal Gold Aglomeration/International Mining. –1988, September.– P.17-19.  8070.–P. 382.

5. Ліцензія на вугільно-аґломераційний процес вилучення золота. Licences vor Coal-Gold Aglomeration Process// Mining J. – 1990. – 314. No. 8066. – P. 297-298.

6. Bonney C.F. Аґломерація вугілля-золото – новий підхід до вилучення золота. Coal-Gold Aglomeration – new approach to Gold Recovery// Randjl Gold Forum 88, Scottsdale, Arizona. –1988, 23-24 January.

7. House C.I., Townsend I.G., Veal C.J. Напівпромислова переробка хвостів шляхом агломерації вугілля-золото. Coal-Gold Aglomeration – Pilot Scale Retreatment of Tailings// Randol International Gold Conference. – Perth, Australia.– 1988, November.

8. Bellamy S.R., House C.I., Veal C.J. Вилучення тонкого золота з розсипної руди шляхом аґломерації вугілля-золото. Recovery of Fine Gold from the Placer Ore by Coal-Gold Aglomeration// Gold Forum on Technology and Practices: “World Gold’89” – Litterton, Colorado, USA; 1989. – P. 347-352.

9. Аґломерація вугілля-золото. Coal-Gold Aglomeration// Mining J.–1990.– 314. No. 8070. – P. 382.

10. Cadzow M., Lamb R. Вилучення золота методом “Карбед”. Carbed Gold Recovery// Gold Forum on Technology and Practices. – “World Gold’89”. – Citterton, Colorado, USA. – 1989. P. 375-379.

11. Белецкий В.С., Елишевич А.Т. Использование масляной грануляции угля в технологии обогащения россыпных благородных минералов // Сб. “Переработка мелкозернистых углей и углесодержащих материалов”. – Донецк. –1993. – С.21-24.

ббк 33

Іван Манець,
кандидат технічних наук, завідувач відділом,

Світлана Неєжмакова,
старший науковий співробітник,
ДВАТ “Науково-дослідний інститут гірничої механіки ім. М.М.Федорова”

ЗАСТОСУВАННЯ ПОЛІМЕРНИХ КОМПОЗИЦІЙНИХ МАТЕРІАЛІВ у ГІРНИЧІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ

Досі в гірничій промисловості основними матеріалами були метал, дерево, бетон. Обладнання на підприємствах інтенсивно зношувалось і мало короткий строк експлуатації. Науковці та конструктори постійно працюють над проблемами підвищення ресурсу обладнання, забезпечення безпеки його роботи та ремонту, зниження експлуатаційних витрат. Тому у гірничодобувних галузях намітилася тенденція збільшення обсягу використання полімерних клеїв, компаундів, смол, адгезійно активного поліетилену, термоусажувальних виробів в обладнанні з екстремальними умовами роботи. За допомогою розроблених Інститутом хімії високомолекулярних сполук полімерних композицій (м. Київ), УкрНДІпластмас (м. Донецьк) та інш. інститутами України створюються умови для реалізації нових, до цього часу не використовуваних високопродуктивних, екологічно чистих, ресурсо- та енергозберігаючих клейових технологій на шахтах, заводах, збагачувальних фабриках Мінпаливенерго України, рудниках, гірничозбагачувальних комбінатах та інші.

Полімерні композиційні матеріали (ПКМ) являють собою сполучення багатьох компонентів у новій речовині, експлуатаційні властивості якої істотно перевершують властивості компонентів. Безпечне і якісне застосування цих матеріалів у шахтах для підвищення несучої здатності трьох- і двомірних елементів устаткування, для з’єднання анізотропних деталей, усунення ушкоджень, відновлення ізоляції в електротехнічних виробах неможливо без їхнього обґрунтованого вибору і всебічної перевірки на токсичність, тепло-, ударо- і водостійкість, горючість, технологічність при виготовленні; без оцінки міцності анізотропних, деформувальних тіл і елементів конструкції, а також без урахування специфіки експлуатації й характеристики навантажень. Необхідна й оцінка композитів, армованих орієнтованими волокнами, дисперсно армованих, оцінка їхніх змін під впливом довільних навантажень, агресивного шахтного середовища.

У світовій практиці в останні роки склеювання як метод з’єднання матеріалів при виготовленні різноманітних виробів набуває великого значення для багатьох галузей промисловості. Це пов’язано з можли-вістю отримання конструкцій з меншою вагою та конструкцій з матеріалів, які не можуть бути з’єднані традиційними методами. Крім того, застосування адгезивів спрощує технологічний процес виготовлення машин та агрегатів, герметизації технологічних комунікацій і, таким чином, зменшує вартість виробництва та матеріалоємність продукції.

Аналіз патентної, науково-технічної літератури та досвід авторів дозволяє стверджувати, що високі темпи росту обсягів виробництва клейових композицій обумовлені їх впровадженням у різних галузях виробництва: будівництві, автомобілебудуванні, ремонтних роботах різноманітному обладнанні, судноремонті, в паливно-енергетичному комплексі, в переробній промисловості і таке інше.

Сучасні клеї являють собою речовини або суміші речовин (по-лімерні композиційні матеріали), які завдяки поєднанню таких властивостей, як механічна міцність у широкому інтервалі температур, відсутність крихкості, мінімальна усадка при твердінні, забезпечують міцне з’єднання різних матеріалів. Міцність клейового з’єднання залежить від оптимального поєднання адгезійних та когезійних характеристик композиційного матеріалу, які, у свою чергу, визначаються хімічною природою та структурними особливостями адгезиву. Для успішного та економічно виправданого застосування адгезивів у технологічних процесах, окрім необхідної міцності з’єднання, вони повинні бути зручними у використанні, мати достатній термін зберігання і, по можливості, не мати токсичних речовин.

Сучасні вітчизняні адгезиви є багатокомпонентними системами на основі олігомер-олігомерних та олігомер-полімерних сумішей і отримані за допомогою двох принципово різних технологічних підходів до синтезу без використання розчинників на противагу принципу, який домінував, в основному, до цього часу, – розчинення або диспергування полімеру в середовищі мономера чи олігомера.

В даний час питання технологічного й теоретичного обґрунтування впровадження композитів при ремонті й експлуатації обладнання (відновлення посадочних місць підшипників редукторів, а також усунення дефектів відлитих деталей), гнучких кабелів і вентиляційних труб не знайшли належного висвітлення і є маловивченими. Відсутні методики теоретичного й чисельного аналізу міцності устаткування з композиційних матеріалів, оцінка його несучої здатності з наформованими армованими покриттями багатофункціонального призначення з урахуванням властивостей субстрату й покриття, експлуатаційно-технологічних факторів. У зв’язку з цим на підприємствах утруднений вибір раціональних схем і параметрів нанесення ремонтних, захисних і посилюючих покрить.

Лабораторією полімерних композитів НДІГМ ім. М.М. Федорова проведені дослідження з метою вибору і модифікації полімерних композитів, технології й засобів ремонту гірничошахтного устаткування з їхнім використанням; розробки методів вирішення задач, програмних засобів чисельної реалізації на ЕОМ. Усі технічні рішення пройшли до-слідно-промислову перевірку.

Корпуси й деталі багатоступінчастих редукторів мають складну конфігурацію, що утрудняє технологічний процес їхнього відновлення. Наплавка з наступним розточуванням не може бути застосована через порушення площини поверхні рознімання половин корпуса редуктора.

У роботі, проведеній лабораторією, розглянута можливість відновлення й забезпечення зносостійкості посадочних місць підшипників котіння за допомогою полімерних композиційних матеріалів. Використовувані раніше способи передбачають торцювання площин рознімання на величину максимального зносу посадочних місць, а потім розточування їх до необхідного розміру. Процес трудомісткий. Після двох-трьох ремонтів використовувати корпуси вже неможливо через зменшення розміру складальної бази понад значення, що допускається дефектними картами. До того ж часто зустрічаються дефекти типу одиничних забоїн чи діаметральних канавок, площа яких перевищує 10% загальної площі посадочних місць. Обробляти всі місця через 10% економічно недоцільно.

Полімерні матеріали дозволяють локальне відновлення, що максимально запобіжить зміні фізико-механічних і міцнісних властивостей металу корпуса. Дослідження можливості застосування полімерних композиційних матеріалів із наповнювачами, що забезпечують адгезію до металу, фізико-механічні властивості, проведення механічної обробки для досягнення необхідних технологічних розмірів з необхідними допусками і посадками, виконувалися з метою розробки комплексу технічних рекомендацій, спрямованих на підвищення надійності і зносостійкості посадочних місць корпусів редукторів. Складено чисельно-аналітичні методики розв’язання задач деформування анізотропних матеріалів, виконано аналіз механічних дефектів, властивих даному класу деформаційних процесів, вивчено закономірності впливу навантажень на напружено-деформований стан тіла, а також релаксаційні, деструкційні й адгезійні властивості обраних полімерів з урахуванням об’єкта.

У результаті обрано оптимальний склад полімерів на основі епоксидних смол, що містять модифіковані добавки рідких каучуків, створено ряд високоміцних, стійких до дії ударних навантажень клеїв марки УП-5—230; 231; 232; 233. Крім того, розроблено ефективну технологію відновлення посадочних місць підшипників редукторів гірничих машин і дефектів поверхні відлитих деталей. Запропоновано методики розрахунку відновлених поверхонь.

Інший напрямок роботи лабораторії — відновлення ізоляції жил і оболонки гнучких шахтних кабелів без їхнього демонтажу й видачі на поверхню. Це виконується за допомогою високоеластичних полімерних клеїв. Відомо, що найбільш розповсюдженими методами ремонту кабелів є відновлення ушкодженої гумової чи пластмасової оболонки, ізоляції жил, струмопровідних екранів, виконання кінцевих закладень вулканізацією. При цьому якість відновлення залежить від якості ремонтних матеріалів, технології ремонту, особливо підготовчих операцій, режиму вулканізації й охолодження. Формована в процесі ремонту структура відновлюваної ділянки ізоляції кабеля повинна мати фізико-хімічні й діелектричні характеристики не гірші, ніж у нового кабеля. Газові включення, недовулканізація, надмірні перегріви, неоднорідність перехідного шару в місцях з’єднання ремонтного матеріалу з матеріалом оболонки кабеля, порушення взаємного положення елементів при зрощуванні й виконанні кінцевих закладень приводять до неоднорідності діелектричних характеристик окремих шарів ізоляції й погіршення механічних властивостей відновлюваної ділянки кабеля.

Забезпечення безпеки при проведенні ремонту кабелів на вугільних підприємствах, особливо в підземних умовах шахт, небезпечних за газом та пилом, вимагає застосування засобів і методів, що виключають запалення, вибухи і ураження електричним струмом. Аналіз гнучких кабелів дозволяє сформулювати основні технічні вимоги, яким повинен відповідати полімерний клей: підвищена адгезія до ґуми, по-лівінілхлориду й металу; важкогорючість для пожежобезпеки кабеля; високі діелектричні властивості; еластичність і міцність; хімічна стійкість і водостійкість. Час полімеризації не повинен перевищувати 0,5 години при температурі навколишнього середовища від 5 до 30°С.

Епоксидний клей УП-52-33-ГК і поліуретановий клей ПАЗ найповніше задовольняють зазначені вимоги:

міцність на розтягання 7,5 МПа; відносне подовження 260%; модуль пружності 20 МПа; водопоглинення 4,8%; адгезійну міцність 8,3 МПа; питома робота руйнування 10,5 кдж/м²; питомий опір 3,2* 10⁹ Ом/см.

Лабораторією запропоновані ремонтні набори для відновлення ізоляції жил і оболонки гнучких шахтних кабелів за допомогою моди-фікованих полімерних матеріалів холодного ствердіння. Матеріали, з яких комплектуються набори, пройшли випробування в МакНДІ та Інституті гірничої справи ім. О.О.Скочинського і допущені до промислового використання на шахтах, небезпечних газом і пилом.

Крім того, лабораторія займалася розробкою технології з’єднання й закладення вентиляційних труб за допомогою вітчизняних композиційних матеріалів холодного ствердіння. У надкатегорійних шахтах Донбасу гостро постає питання забезпечення вентиляційного режиму всієї системи підземних виробок. Пневмовитрати відбуваються за рахунок витоків повітря через стики вентиляційних труб, а також через розриви, що утворюються в процесі експлуатації. Втрати можуть досягати 30%, що спричиняє додаткові енерговитрати й порушення вентиляційного режиму гірничих виробок.

Традиційно стикування вентиляційних труб виконується за допомогою металевих хомутів, а закладення експлуатаційних розривів — накладенням заплатки і пришиттям її дротом, що не забезпечує необхідного ступеня герметичності. Можна застосовувати гарячу вулканізацію в ремонтних майстернях, для чого варто робити демонтаж вентиляційного поставу й транспортування його на поверхню, що є трудомістким і тривалим процесом.

Було поставлено завдання впровадити технологію ремонту безпосередньо в шахтах. Рекомендовано нові й удосконалені способи ремонту, герметизації вентиляційних труб шляхом застосування модифікованого полімерного епоксидного клею УП-5—233—ГКШ і герметизувальних липких стрічок для накладення їх на поперечні й подовжні шви труб. Для герметизації запропоновано двоупаковочний клей УП-5—233—ГКШ, який являє собою композицію на основі епоксидної смоли ЕД-16 і рідкого карбоксилатного сополімеру олігобутадієну з акрилонітрилом. Клей містить наповнювачі: двооксид хрому, аеросил і вогнегасний порошок П-1АП. Їхнє введення надає клею гарної стійкості до шахтної води, мінеральних масел і інших рідких середовищ, тиксо-тропність (здатність не стікати з вертикальної поверхні), важкогорючість.

Наведемо технологічні й фізико-механічні характеристики клейової композиції, яка являє собою пастоподібну масу; час желатинізації при 20°С — не більше 2 год.; режим повного затвердіння при 20°С — 24 г; міцність при розтяганні — не менше 10 МПа; подовження при розриві — не менше 120%; модуль пружності — не менше 30 МПа; температура скловання — не менше 5°С; водопоглинання — не більше 3%.

Епоксидно-каучуковий клей УП-5-233ГКШ, наповнений антипіренами типу вогнегасний порошок, трьохоксид стибію, негорючий. Випробування на розривній машині РТ-250 із швидкістю руху нижнього затискача 100 мм/хв показали, що при навантаженні на розрив відпо-відно за ДЕРЖСТАНДАРТОМ 16010—70 не менше 1,7 кН для труб діаметром 0,6 м з’єднання мали розривні навантаження по основі в межах 1,8—2,2 кН і по утоці — 1,7—2 кН.

Повітропроникність з’єднань визначали на установці УІПК-1 для вентиляційних труб діаметром 0,6 м. Тиск повітря по обидва боки бралося 981 Па відповідно до ДСТ 8973—77. Результати вимірів показують, що повітропроникність знаходиться в допустимих межах .

Ці розробки на основі полімерних композитів знаходять застосування у вугільній промисловості України на шахтах, небезпечних пилом та газом. Впроваджені на шахтах ДХК “Жовтеньвугілля”, “Шахтарськантрацит” та інш.

Запропоновані екологічно чисті технології використання цих адгезивів для виконання ремонтних робіт різноманітної техніки мають перспективу застосування з вірогідними промисловими перевагами, економічно доцільні. Доцільне використання таких технологій в тих місцях, де це пов’язано, як правило, з можливістю пожежі, вибуху, зміни структури матеріалу, а по-друге, коли проведення ремонту традиційними методами потребує виконання витратних робіт на демонтаж, поставку запасних частин, наступний монтаж та налагодження обладнання.

Література

1. Полимерные композиционные материалы в горном деле/ В.В.Васильев, И.Г.Манец, Р.А.Веселовский и др. –М.: Недра, 1988.-236 с.

МЕДИЦИНА

ббк 51.248

Валерій Романенко,
доктор біологічних наук, професор,
Донецького національного університету

Микола Кришталь,
кандидат психологічних наук, доцент,
перший проректор з навчальної та методичної роботи,
Черкаський інститут пожежної безпеки
МВС України ім. Героїв Чорнобиля

Технології діагностики та прогнозування психофізіологічної готовності до професійної діяльності в екстремальних умовах

Проблема підвищення психофізіологічної готовності спеціальних контингентів (пожежників, гірничих рятівників, підрозділів МНС) до професійної діяльності в екстремальних умовах передбачає розробку інтегральних методів діагностування та прогнозування цих станів. Разом з тим, ця проблема висвітлюється фрагментарно, у плані оцінки окремих ланок функціональної системи діяльності [Г.А. Заярін, 1999]. Виходячи з цього, нами з позицій системного підходу [П.К. Анохін, 1995] розроблено технології діагностики фізіологічної готовності спе-ціалістів в екстремальних умовах. Як модель такої діяльності було обрано працю гірничих рятівників, що характеризується яскраво вираженим енергетичним компонентом, психоемоційною напруженістю та екстремальним тепловим впливом [В.А. Максимович, О.С. Горецький, 1994]. Цей стан з більшою або меншою точністю може бути описаний певним набором інформативних показників [В.А. Романенко, 1999].

З позицій методології проблема визначення інформативності професійно важливих якостей (ПВЯ) є найбільш важливою. Вирішення цієї проблеми пов’язане: по-перше – з визначенням зовнішнього критерію ефективності та (або) надійності професійної діяльності; по-друге – з визначенням ієрархії ПВЯ на кожному з етапів професійного вдосконалення; по-третє – з урахуванням “жорстких”, генетично детермінованих і “гнучких” ПВЯ, що відносно легко тренуються; по-четверте – з визначенням темпів розвитку інволюційних перетворень і впливом цих процесів на психофізіологічний статус спеціалістів. Цей далеко не пов-ний перелік вимог показує усю складність та неоднозначність процедури визначення ПВЯ на різних етапах онтогенезу та професійної діяльності людини [Н.П. Бехтерєва, 1991; К.В. Судаков, 1996].

У конкретному випадку – для відбору професійно важливих якостей (ПВЯ) у гірничих рятівників (n = 67) середнього віку (30-39 років) – використано метод визначення інформативності 132 показників їх фізіологічного статусу відносно критерію (Rtk).

Як критерій використовували ранг експертної оцінки професійної підготовленості гірничих рятівників. При інтерпретації матриць кореляції 132 порядку зважали на коефіцієнти з діагностичною та прогностичною цінністю не менш ніж 0,3 < r <0,6. У результаті кореляційного аналізу було встановлено певний (0,30 < r <0,63) зв’язок 22 показників психофізіологічного статусу з експертною оцінкою. Однак використання для діагностики такого широкого спектра показників недоцільне внаслідок їхньої адитивності, однакової інформативності та численності [В.А. Романенко, 1989].

Тому на другому етапі з допомогою одного з методів математичної статистики – факторного аналізу – ці інформативні показники узагальнювали. Метод дозволяє не лише інтегрувати показники, але і встановлювати значущість їх спільностей для структури станів, що вивчаються [А.Б.Леонова, 1994].

У результаті факторизації виділено п’ять факторів, які описують 87,2 % загальної дисперсії вибірки. Однак факторизація, зменшуючи кількість зв’язків і встановлюючи значущість (статистичну) факторів для професійної діяльності, усе ж не викриває їх фізіологічної природи [А.Б. Леонова, 1994].

Розв’язання задачі виконували з позицій діяльнісного підходу, що трактує абсолютні значення показників як характеристики ефективності функціонування систем і блоків, що складають структуру діяльності [П.К. Анохін, 1975]. З цією метою зіставляли абсолютні значення показників “полярних” за кваліфікацією груп. Виявилося, що кваліфіковані гірничі рятівники перевершують своїх менш кваліфікованих колег того ж віку та стажу за силовими та швидкісно-координаційними характеристиками. Отже, як професійно значущі якості можуть бути вибрані якісь із цих показників. Різна значущість цих показників для професійної діяльності гірничих рятівників низької та високої кваліфікації свідчить про те, що у процесі професійного вдосконалення на перші позиції висуваються компоненти, безпосередньо пов’язані з ефективністю професійної діяльності, а на другі – фактори, що визначають темпи інволюційних перетворень організму.

Визначення ієрархії та рівнів факторів дозволяє перейти до вирішення третьої задачі – розробки інтегральних індексів для оцінки стану фізіологічної готовності. Цей стан може бути описаний у вигляді математичних моделей типу рівнянь прямолінійної множинної регресії. Як коефіцієнти таких рівнянь використовували факторну вагу та вагові коефіцієнти показників. Моделі агрегували на базі показників із достатньою надійністю, відновлюваністю, доступністю та інформативністю: Х₁ – підняття штанги на груди вагою 50 % маси обстежуваного, кількість разів; Х₂ – час бігу “змійкою” між п’ятьма перешкодами на дистанцію 30 м, с; Х₃ – максимальна статична сила спини, кг; Х₄ – коефіцієнт економічності кровообігу, од.; Х₅ – статична витривалість спини до зусилля 0,5 Fmax, с. З метою збереження розмірності рівняння здійснювали нормування його членів шляхом приведення середніх значень показників вікової групи, що вивчається, до ідентичних у професіоналів високої кваліфікації. У результаті такого підходу після відповідних перетворень було агреговано математичну модель (ИФС₁) у вигляді рівняння прямолінійної множинної регресії:

ИФС₁ = 0,42 Хjі – 0,0013 Х4jі + 69,4/Х2jі + 0,08 Х5jі + 0,01 Х3jі, (1)

де Хjі – Х5jі – емпіричні значення показників у конкретного гірничого рятівника.

Відповідно до теорії тестів та оцінок [В.М. Заціорський, 1988] придатність моделі перевіряли на трьох незалежних вибірках. До кожної з них включали гірничих рятівників одного віку, але різної професійної підготовленості. Інформативність індексів варіювала у межах 0,73 <Rtk<0,84(3,57<t<4,54; 0,01 0,01<p<0,001).

Діагностична критеріальна валідність моделі носить характер “конкурентної” валідності, оскільки встановлена на особах, що володіють професією [Б.В. Кулагін, 1984]. Тому модель (ИФС₁) може бути рекомендована для діагностики оперативного стану фізіологічної готовності гірничих рятівників середнього (30-39 років) віку зі стажем професійної діяльності від 3 до 10 років.

З позиції концепції синтетичної валідності тестів [Б.В. Кулагін, 1984] зміна ієрархії компонентів структури внаслідок професійного вдосконалення повинна знаходити своє вираження у конструюванні прогностичної моделі на базі структури стану готовності професіоналів високої кваліфікації. У зв’язку з цим до прогностичної моделі  2 (ИФС₂) замість фактора швидкісно-координаційної підготовленості було включено фактор тотальних розмірів тіла з відповідною факторною вагою. У результаті ідентичних перетворень рівняння набуває вигляду:

ИФС₂ = 1,93 Х1і – 0,076 Х3і + 69,4/Х4і + 0,08 Х5і + 0,01 Х36і. (2)

Прогностична цінність моделі  2 (ИФС₂) коливається у межах (0,73<Rtk<0,79). Це дозволяє використовувати рівняння (2) для прогнозування рівня фізіологічної готовності, потрібного для успішної професійної діяльності гірничих рятівників.

Викладений методологічний підхід носить універсальний характер і придатний для розробки способів діагностики та прогнозування готовності спеціальних контингентів до професійної діяльності в екстремальних умовах.

ббк 51.248

Олег Горецький,
кандидат біологічних наук,
Володимир Максимович,
доктор медичних наук,

Микола Кришталь,
кандидат психологічних наук,
Донецький національний університет, НДІ медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості, Черкаський інститут пожежної безпеки МВС України ім. Героїв Чорнобиля

психофізіологічний стан робітників виробництв з екстремальними умовами праці

В екстремальних умовах виробництв психофізіологічний стан людини з часом неодмінно змінюється не на краще (Л.А. Китаєв-Смак, 1983; В.І. Лебедєв, 1989), втрачається надійність робітника, що загрожує його здоров’ю та життю, а також може призвести до загибелі оточуючих та втрати матеріальних цінностей (А.Б. Коган, 1985; В.А. Максимович, 1986; В.І. Зубков, 1999). Теорія та практика надійності доводять, що показники надійності будь-якої системи, у тому числі робітника, мають в динаміці три фази: початкову фазу великої кількості відмов (порушень функцій), наступну (сталу) фазу низького рівня відмов; останню фазу новозростаючого рівня розладів, які настають після тривалого зношення системи. Ці загальні закономірності не перевірялися щодо психофізіологічного стану робітників, які в своїй діяльності пос-тійно стикаються з екстремальними умовами. Виходячи із сказаного та великої практичної значущості проблеми, була сформульована задача: використовувати методи теорії надійності робітників, які працюють в екстремальних умовах виробництва.

Методи

Чоловіки-добровольці віком 20-45 років виконували фізичну роботу на різних ергометрах у складних зовнішніх умовах. У камері створювали підвищену температуру (40 °С) і відносну вологість повітря (85-90 %), різний ступінь видимості та шумового фону. Обстежувані повинні були слідкувати за світлофором, за зміною кольору якого необ-хідно було змінити порядок своїх робочих операцій, а також за звуковим сигналом метронома, підлаштовуючи свої робочі рухи під його ритм. Вивчали фізіологічні та психофізіологічні показники. Реєстрували часові інтервали неузгодженості робочих дій із сигналами метронома, ритмічність серцевих скорочень за величиною стандартного їх відхилення (дисперсії) від математичного очікування, динаміку зміни внутрішньої температури тіла, варіацій відношення дихальних фаз та інші фізіологічні зміни. Про психофізіологічний стан судили за інтегральним показником якості прийняття рішень (О.С. Горецький і співавт., 2001), а також за помилковими діями при переключенні кольору світлофора. Крім статистичного опрацювання, що застосовується звичайно, були використані методи моделювання у застосуванні до теорії надійності (Р. Барлоу, Ф. Прошан, 1984).

Результати

Перш за все було виявлено, що динаміка погіршення показників регуляторних процесів і прийняття рішень була однаковою і час їх розладу вірогідно не розрізнявся за параметричними критеріями статистики. Однак за критерієм знаків симптоми розладу якості прийняття рішень виникали раніше за інші, хоча, як сказано, кількісні відмінності не були достовірними. І все ж психологічні зрушення були більш ранніми провісниками загального погіршення стану організму. Саме тому вони і стали предметом більш ретельного вивчення.

Статистичний аналіз дав підстави вважати, що у групі практично здорових, професійно відібраних до спецроботи людей розподіл часу появи розладів прийняття рішень в екстремальних камеральних умовах відповідав нормальному закону розподілу. Критерій l Колмогорова був меншим за 0,01, тобто відхилення фактичного розподілу від теоретичного було незначним.

При нормальному законі розподілу імовірність (Р) настання відмови, у даному випадку – розладу прийняття рішень (РПР), за певний, заздалегідь заданий час t, при середньому часі настання відмов Т і експериментально встановленому коефіцієнті, його варіації v = 25 % визначають за рівнянням:

Р (t) = 0,5 [1 + erf (t-Т / 0,35 Т)], (1)

де erf (х) – функція Лапласа, що має табличне значення (Л.М. Мілн-Томсон, Л.Дж.Комрі, 1964).

В описаних вище експериментальних умовах середній час появи РПР склав 64 хв. Враховуючи числові значення Т і v, можна за рівнянням (1) визначити імовірність виникнення психофізіологічної відмови за заданий час t, наприклад, за перші 25 хвилин комплексного екстремального впливу.

Після обчислень за рівнянням (1) отримуємо erf(-1,74). За таблицями Л.М. Мілн-Томсона і Л.Дж. Комрі відповідне erf(-1,74) значення становить –0,9861, з урахуванням правила, що erf(-х) = – erf(х). Підставляючи значення erf(х) у рівняння (1), остаточно отримаємо Р₍₂₅₎ = 0,07. Така імовірність відмови (РПР) за перші 25 хвилин роботи в екстремальних умовах, описаних у методиці. Це значить, що в одного з кожних 140 чоловік (приблизно) може настати такий критичний психостан, коли людина не зможе приймати правильні рішення. Аналогічний розрахунок показує: якщо час роботи в описаних вище умовах збільшити до 40 хвилин, то недопустимий психостан (РПР) загрожує кожному 15-му, тобто на порядок більше. Якщо ж час роботи зменшити до 10 хвилин, то критичний стан буде спостерігатися істотно рідше – всього в одного з 2500 працівників. Зі сказаного, зокрема, випливає, що подіб-ний розрахунок може стати підвалиною нормування допустимого часу одноразового перебування в екстремальних умовах, яке переривається раніше за настання РПР чи інших ознак розладів психостану, прийнятих за критерії.

Заходами попередження подібних розладів може бути організація ретельного психофізіологічного професійного відбору, спрямованого на те, щоб у контингенті працівників середній час (Т) переносимості, а відповідно, і допустимий час роботи збільшився. Цього можна досягти також шляхом налагодження спеціальної підготовки працівників, не лише їх адаптації до праці в екстремальних умовах, а й тренування психофізіологічного апарату прийняття рішень. Якщо шляхом вправ середній час (Т) до досягнення критичного стану збільшити усього вдвічі, то при всіх інших рівних умовах імовірність РПР зменшиться у десять разів.

Оскільки часто при ліквідації аварій працівники діють не поодинці, а відділеннями, у вигляді єдиної системи, то виникає питання про психологічну (психофізіологічну) надійність відділення у цілому. З теорії відомо, що при залежному з’єднанні елементів, яке називають послідовним, імовірність безвідмовної роботи системи дорівнює добутку імо-вірнісної безвідмовності кожної складової. З цього випливає, що імовірність безвідмовності (Р_Б25) кожного працівника складає:

Р_Б = 1 – 0,007 = 0,993 (2)

У відділенні з п’яти осіб імовірність безвідмовності (Р_Б⁵) складе:

Р_Б⁵ = 0,993⁵ = 0,965 (3)

Звідси імовірність відмови відділення (системи з п’яти осіб) буде:

Р_ОТК⁵ = 1 – 0,965 = 0,035 (4)

Як бачимо, небезпека виникнення критичного стану у когось із п’яти працівників всередині відділення як послідовно з’єднаної системи елементів істотно зростає. Не в одного з 140, а в одного з кожних 30 (приблизно) працівників при роботі тривалістю 25 хвилин можливий несприятливий результат.

Що спостерігатиметься, якщо до підрозділу буде введено дублерів, які підстраховують операції один одного? У цьому випадку, згідно з теорією надійності, вони з’єднані не послідовно, а паралельно, причому через вихід з ладу одного елемента система лишається працездатною як ціле, адже ланцюг замикає інший елемент.

При паралельному з’єднанні елементів імовірність відмови системи (Р_ОS) визначається за узагальненим правилом Кірхгофа з окремих імовірностей відмов елементів (Р_оі) таким чином:

1/Р_ОS ₌1/Р_О1+1/Р_О2+…1/Р_ОК, (5)

де 1,2…К – номер елемента, _ОS – відмова системи.

Для проаналізованого раніше випадку з імовірністю відмови кожного працівника – елемента Р_ОІ = 0,007 отримаємо імовірність відмови системи, наприклад, з двох дублерів:

1/Р_ОS ₌1/0,007 +1/0,007 +…2/0,007, (6)

звідки Р_ОS ₌0,007/2 = 0,0035 , (7)

тобто у системи підрозділів ця імовірність удвічі менша, ніж у кожного працівника окремо, а рівень (імовірність) безпеки буде істотно вищим:

Р_Б = 1 – 0,0035 = 0,9965. (8)

Якби два працівники не були взаємозамінними у системі, а виконували різні функції, то імовірність безвідмовності була б не 0,9965, а значно меншою (0, 0986).

З останніх положень випливає дуже важливий і, здавалось би, парадоксальний висновок. З ненадійних елементів можна організувати систему зі значно більшою надійністю. З працівників із небезмежними психологічними (психофізіологічними) можливостями кожного можна створити підрозділи досить надійні – на рівні вимог, наприклад, до авіації – 0,999999.

Викладене вище – це лише перша половина завдання. У ній охарактеризовано одномоментний зріз, незалежний від вікових особливостей психофізіологічного стану, пов’язаного із загальною динамікою здоров’я людини. Особливо це важливо при професійній діяльності в екстремальних умовах, в яких загальний і психологічний знос організму прискорюється.

Моделі загального вікового (геронтологічного) зносу організму змістовно розглянуто Л.А. Гавриловим і Н.С. Гавриловою (1991). Методологічно, за закладеними у них ідеями, змістом та практикою, вони повністю відповідають і включають психологічний (психофізіологічний) знос. Тим більше що психофізіологічні зміни, як правило, передують іншим.

Були проаналізовані в різних вікових групах імовірності відмов (РПР) за заданий час, наприклад, перші 25 хвилин роботи у стандартних екстремальних умовах (див. методику). Як виявилося, вікова динаміка імовірності відмов відповідає відомій у геронтології моделі Гомперца-Мейкема:

Р(d) = Р_Ф+Рd=0 ехр (ad), (8)

де Р_Ф – фонова імовірність відмов, тобто невідворотна залишкова мінімальна величина їх інтенсивності при найкращих (ідеальних) відборі, підготовці працівників і проведенні інших позитивних для психофізіології та здоров’я в цілому заходів* .

Р(d) = 0 – реальна імовірність відмов у найкращій віковій групі (20-30 років) працівників, що пройшли медичний відбір та мають стабільне здоров’я;

d – вік понад 30 років;

a – емпіричний коефіцієнт, що характеризує швидкість приросту відмов із віком.

Розрахунок параметрів за експериментальними даними дав такий числовий розв’язок рівняння (8):

Р(d) = 0,001+0,006 ехр (0,154 d), (9)

З рівняння (9) випливає, що в оптимальному віці 20-30 років, тобто при d = 0, імовірність РПР (відмов за термінологією теорії надійності) складе Р_20…30 = 0,007. Нагадаємо, що ця цифра фігурувала у первинних експериментальних даних про імовірність відмов за перші 25 хвилин екстремальних впливів. Велику цікавість становить величина імовірності РПР у віці 45 років, тобто при d = 45 – 30 = 15. У цієї вікової групи працівників імовірність РПР у тих самих умовах зростає майже у 10 разів і складає Р₄₅ = 0,061, відповідно до рівняння (9). Іншими словами, у цьому віці психофізіологічна відмова загрожує приблизно кожному 16-му, а не 140-му, як у віці 20-30 років. Очевидним є знос організму.

Слід зауважити, що в інших екстремальних умовах і при іншій заданій тривалості роботи параметри Рd_і та (a) рівняння (8) змінюються взаємопов’язано, компенсаційно, як термінологічно позначили Л.А. Гаврилов і Н.С. Гаврилова. У результаті зберігається критичний вік (? 45 років) десятикратного збільшення імовірності відмов (РПР), що підтверджує загальність поданого нами експериментально-модельного аналізу.

Основні висновки:

1. В екстремальних умовах діяльності для визначення ризику розладів психологічного (психофізіологічного) стану, зокрема розладів прийняття рішень, можуть бути застосовані методи теорії надійності, наприклад, імовірність відмов (розладів) за заданий час.

2. Унаслідок вікового зносу організму в працівників екстремальних професій експоненціально зростає імовірність психофізіологічних розладів, для відображення динаміки яких може бути використана модель Гомперца — Мейкема, що здавна застосовується в геронтології.

ЛІТЕРАТУРА

1. Китаев-Смык Л.А. Психология стресса. – М.: Наука, 1989. – 386 с.

2. Лебедев В.И. Личность в экстремальных условиях. – М.: Политиздат, 1989.

3. Кришталь М.А. Психологічна підготовка пожежників. – Черкаси: ЧПТУ МВС України, 1996. – 65 с.

4. Максимович В.А. Эрготермическая устойчивость рабочих угольных шахт: Автореф. … д.мед.н., 1986. – 40 с.

5. Коган А.Б. О природе надежности мозга. В кн.: Кибернетика живого: Человек в разных аспектах. – М.: Наука, 1985. – С. 43-53.

6. Зубков В.И. Риск как предмет социологического анализа //Социологические исследования. – 1999. –  4. – С. 3-9.

7. Горецкий О.С., Кришталь Н.А., Максимович Ю.В. Диагностика и упражнение способности принимать решения у ликвидаторов аварий (подано до друку, 2001).

8. Барлоу Р., Прошан Ф. Статистическая теория надежности и испытания на безотказность. – М.: Наука, 1984. – 324 с.

9. Милн-Томсон Л.М., Комри Л. Дж. Четырехзначные математические таблицы. – М.: Наука, 1964. – С. 211; 132-162.

10. Гаврилов Л.А., Гаврилова Н.С. Биология продолжительности жизни. – М.: Наука, 1991. – 280 с.

ббк 51.248

Володимир Максимович,
доктор медичних наук,

Володимир Мухін,
доктор медичних наук,

Олег Горецький,
кандидат медичних наук,
НДІ медико-екологічних проблем Донбасу та вугільної промисловості, Донецький національний університет

Функціональні особливості організму осіб з різною стійкістю до нагрівального мікроклімату

Багаторічні спостереження за станом здоров’я працюючих і спе-ціальні дослідження дозволяють говорити про те, що стійкість до шкідливих і небезпечних факторів проявляється на найрізноманітніших рівнях організації і функціонування організму. Це може бути клітинна, гуморальна, морфофункціональна організація з найрізноманітнішою структурною і часовою ієрархією підсистем, в тому числі як підсистем керуючих, так і «відповідальних» за специфічні і неспецифічні функції життєзабезпечення цілісного організму.

Так, можна припустити, що головною неспецифічною функціональною підсистемою, яка визначає стійкість організму людини до нагрівального мікроклімату і, як наслідок, швидкість і ймовірність настання професійного перегріву, є збалансованість процесу активації вільних радикалів і перекисів з їх інгібіцією антиоксидантами. Вільні радикали (атоми і молекули з неспареним електроном) – дуже реакційні і патогенетичні, утворюються в організмі щоразу навіть при невеликих дозах теплонакопичення і реєструються вже через 2-3 хвилини дії тепла. В організмі існує складний набір антиоксидантів. Найбільш типовими з них є сполучення фенольного ряду: токоферол (вітамін Е), аскорбінова кислота (вітамін С), вітаміноподібні речовини – убіхінон і гідрохінон, ряд незамінних амінокислот, стероїдні та тиреоїдні гормони, гідролітичні ензими, глютатіонферментне автономне об’єднання та інші. Спе-ціально проведені дослідження показали, що індикатором стану антиоксидантного комплексу може бути каталаза – фермент, який розкладає молекули перекису водню (Н₂О₂), не тільки небезпечного самого по собі, але і тому, що він, взаємодіючи з киснем, утворює ще більш реакційні частки – гідроксильний радикал (ОНо) і синглетний кисень (О₂). Функціональною особливістю осіб з низькою тепловою стійкістю і великою імовірністю професійного перегріву є низька активність каталази, яка вимірюється за стандартною методикою в умовних одиницях. У таких осіб вона була нижчою від нульової відмітки. Однак для визначення активності каталази і інших складових антиоксидантного комплексу організму немає простих і надійних методик, придатних для використання в практичній охороні здоров’я.

Друга підсистема, яка свідчить про функціональні особливості організму, може бути названа напівспецифічною – це стійкість тканин до нагрівання. Показник цієї системи – терморезистентність еритроцитів (ТЕ) – має достатню надійність (до 70-80 %), доступний і швидкий у виконанні середнім медичним працівником. Він захищений автор-ським свідоцтвом і дозволений до використання в медичній практиці. Критерієм розділення груп працюючих з великою і малою імовірністю наставання професійних перегрівів, тобто стійкістю до дії нагрівального мікроклімату, є час початку термічного гемолізу еритроцитів. Швидкий початок термогемолізу еритроцитів іn vitro вказує на низьку здатність тканинних елементів до термоадаптації і всього організму переносити підвищення температури тіла. Такі особи мають високу ймовірність як гострого, так і хронічного професійного перегріву під час роботи в умовах нагрівального мікроклімату. Надійність прогнозування стану людини підвищують методи оцінки функціональних особливостей інших систем організму, а саме – кровообігу. Встановлена висока залежність між рівнем теплової стійкості і величиною відхилення периферичного опору кровообігу порівняно з належним. Підвищення тонусу периферичних судин у осіб з низьким рівнем теплової стійкості пов’язано з їх звуженням, що в нагрівальних умовах затруднює теплообмін.

Периферичний опiр кровообiгу iнтегрує в собi ряд окремих показникiв: артерiальний тиск, частоту серцевих скорочень та iншi. В сукупностi з попереднiм показником (терморезистентнiсть еритроцитiв) значно пiдвищується завбачена надiйнiсть оцінки теплової стiйкостi організму i вiдповiдно iмовiрностi професiйного перегрiву при роботi в умовах нагрiвального мiкроклiмту. Пiдвищення надійності пояснюється тим, що, крiм термiчної стiйкостi тканин, береться до уваги стан основної системи конвективного теплопереносу всерединi тіла i до суміжного з середовищем шару, який здiйснюється кровотоком, а показником ефективностi останнього i є периферичний опiр.

Прямим показником фiзiологiчної стiйкостi до дії нагрiвального мiкроклiмату є iнтегральний показник, який визначається з допомогою спецiальної технологiї в тепловiй камерi. Вiн враховує характеристики двох функцiональних систем органiзму: термогомеостатичностi i термоастатичностi. Показником iндивiдуального стану першої системи є швидкiсть приросту внутрішньої температури тiла при стандартному термiчному навантаженнi на органiзм. Функцiональною особливістю осiб з низькою стiйкістю до дiї нагрiвального мiкроклiмату i високою ймовiрністю професiйного перегрiву є велика швидкiсть пiдвищення внутрішньої температури тiла при тепловому впливi. Показником другої системи – термоастатичностi, головним чином її регуляторних механiзмiв – є три динамiчнi величини частоти серцевих скорочень: вихiдний i максимальний рiвнi, а також фактичний прирiст за час тестового теплового навантаження.

Серед функцiональних особливостей робiтникiв, якi хронiчно пiддаються дiї нагрiвального мiкроклiмату, виявлено погiршення центральних регуляторних механiзмiв. Достовiрно погiршена координацiя руху за показниками якостi i часу виявлення помилок при вiдповiднiй пробi. Погiршена також система регуляцiї вертикальної пози, про що свідчить максимальна амплiтуда вiдхилення голови в сенсибiлiзованiй пробi Ромберга. Вказанi особливостi дали можливiсть створити «Спосiб визначення порушень теплової стiйкостi у шахтарiв», захищенний авторським свiдоцтвом.

Функцiональною особливістю організму людини в умовах зовнішнього теплового впливу є також рiзницi в емоцiйнiй стiйкостi. При нервово-емоцiйних навантаженнях, якi часто сполучені з дiєю нагрiвального мiкроклiмату, у осiб з низькою тепловою стiйкістю достовiрно (бiльш ніж в два рази) збiльшується неузгодженість ритму робочих рухiв при одному й тому ж ступенi гiпертермiї органiзму. Ця особливiсть також увiйшла в захищенний винахiд. Виявлені рiзницi i в динаміцi шкiрно-гальванiчної реакцiї.

Є також власнi спостереження на користь того, що теплостiйкiсть людини пов’язана з певними часовими параметрами функцiонування органiзму, а саме з добовим ритмом вмiсту в рiдких середовищах базисних регуляторiв гомеостазу, наприклад, ерготропних i трофотропних бiологiчно активних речовин. При цьому низька стiйкiсть пов’язана з порушенням ритму.

Найважливiшою функцiональною особливістю осiб з низькою стiйкістю до дiї нагрiвального мiкроклiмату, а тим бiльше з професiйними перегрiвами, є низька термоадаптивнiсть, вiдсутнiсть належной здатностi органiзму пристосовуватися до ерготермiчних навантажень, тобто перебудовувати свої реакцiї. Вiдповiдний показник i спосiб його визначення захищенi як винахiд. У зазначених вище осiб термоадаптивнiсть або зовсiм близька до нуля, або в два-три i бiльше разiв нижча належних величин. Так, пiсля 10 рокiв працi в умовах високої температури i вологостi у гiрничорятувальникiв спостерiгається зниження термо-адативностi. Термоадаптивнiсть порiвнювалась з командирською i лiкарською оцiнкою стану організму гiрничорятувальникiв при виконаннi завдання. У осiб з низькою термоадаптивністю уже посеред змiни спостерiгалась втома, загальмованiсть, а iнодi помилкові реакцiї на командирськi вказiвки.

Однiєю з функцiональних особливостей стану осiб з професiйними перегрiвами i низькою тепловою стiйкiстю є пiдвищення чутливостi аналізаторних систем до змiни внутрiшнього середовища. Зазвичай це виявляється реакціями комплексу аналiзаторiв на субмаксимальнi i максимальнi дiї. У цих осiб в анамнезi реєструють головний та серцевий біль, запаморочення, напади серцебиття, почуття нестачi повiтря, дратіливiсть, загальну слабiсть, зниження апетиту та iнше.

Виявленi функцiональнi особливостi органiзму можуть бути використанi для розробки критеріїв i методiв професiйного вiдбору для роботи в нагрiвальних умовах, а при виявленнi неспецифiчних критерiїв стiйкостi – i для роботи в умовах дії iнших шкiдливих i небезпечних факторiв.

ЛІТЕРАТУРА

1. А.с.  704602. Способ определения тепловой устойчивости человека. Авторы: В.А.Максимович, Л.С.Шевченко / 1979. – Бюл.  47. – С.29.

2. А.с.  1503739. Способ определения нарушения тепловой устойчивости у шахтеров. Авторы: В.А.Максимович, В.Ф.Пефтиев / 1989. – Бюл.  32. – С.14.

3. А.с.  1627129. Способ определения тепловой устойчивости человека. Авторы: В.А.Максимович, О.С.Горецкий, Т.Б.Тищенко / 1991. – Открытия, изобретения. –  6. – С.8.

4. Максимович В.А. Эрготермическая устойчивость человека. – К.:Здоров’я, 1985. – 128 с.

5. Максимович В.О., Солдак І.І., Горецький О.С. Контроль та поліпшення теплового стану людини. – Донецьк, 1997. – 158 с.

6. Максимович В.А., Мухин В.В., Беспалова С.В. Медицинская психофизика. – Донецк: Изд-во Донецкого национального университета, 2001. – 150 с.

7. Солдак И.И., Максимович В.А., Пефтиев И.Ф., Соколова Н.Н. Острые и хронические перегревы: клиника, диагностика, профилактика. – Донецк, 2000. – 84 с.