Наша пластова молодь1 залюбки співає чудову бадьору маршову пісню “Від синього Дону до сивих Карпат…”, не знаючи здебільшого, що автором її є письменник Олекса Кобець, а музику до неї склав Михайло Гайворонський, композитор УСС. Своїм змістом і своєю мелодією вона дуже припала до серця української молоді і стала вже на свій лад майже ародною. Її понесла наша молодь з собою на чужі континенти, в широкий світ, і в ній оспівує найсвятіші ідеали народу, як оспівав їх поет Кобець у 1917 році, перебуваючи у Фрайштадському таборі полонених. Напевно не знав автор, живучи пізніше в умовах підсовєтської дійсности, що за Збручем його пісня стала неначе другим нашим національним гімном.
Був Кобець одним із співробітників Союзу Визволення України серед українців, полонених з російської армії у час 1-ої світової війни, в таборі у Фрайштадті під Віднем. Містечко Канів, де стоїть могила Кобзаря України, було місцем народження С.Кобця, одного з наступників Шевченкої кобзи. Близькість могили Шевченка мала рішальний вплив на формування душі хлопця і на кристалізацію його національної свідомости. Його доля була така подібна в дитячому віці до долі Шевченка! Хлопець був свідком щорічних прощ2 до канівської могили, слухав оповідань про ту могилу, читав там забороненого “Кобзаря”, виданого у Львові.
Народився 28 березня 1889 року в сім’ї бідних хліборобів, які не могли йому дати матеріяльного забезпечення так, що вже на 14-му році життя, після закінчення канівської 2-клясової школи, яка за статутом 1872 року дорівнювала 6-ом клясам гімназії, довелося хлопцеві покинути рідну хату й промощувати самому шлях у дальше життя.
З Канева виїхав до Катеринослава (Дніпропетровськ) і там працював попихачем у крамниці канцелярійного приладдя й тютюнових виробів, а опісля писарчуком і писарем у різних установах Катеринослава й Катеринославщини. Вже з 15-го року життя помагав із своїх злиденних заробітків батькам. Маючи 20 років, вернувся до Канева й працював у повітовій земській управі, керуючи шкільним відділом. Постачав для шкіл підручники і книжки та видавав заробітню платню учителям повіту. Тут працював до вибуху війни 1914 року.
Попавши в австрійський полон, Кобець писав додому листи українською мовою, і це було причиною, що українці з відділу австрійської цензури передали його адресу до Союзу Визволення України. І ось одного дня до мадярського села Доначебу, де полонений Кобець працював на сільськогосподарських роботах, приїхав спеціяльний кур’єр від військового міністерства й забрав його до Відня, бо на терені Австрії і Німеччини творилися окремі табори для полонених української національности. Таких таборів було три: у Вецлярі, Рештадті й Зайцведелі в Німеччині. Кобця перевезено до табору у Фрайштадті в Австрії. Тут кипіло культурне життя і Кобець кинувся у вир того життя з усією силою свого запалу й таланту. Тут мав змогу доповнити свою освіту. Тому, коли закінчилася війна й Кобець вертався в Україну, прощався він з табором у своїх “Записках полоненого” такими словами: “Прощай, велика школо громадсько – політичного життя, школо глибокої національної свідомости, Фрайштадтський таборе полонених!”
Кобець поїхав до Канева, де від земства вислано його на Вищі Кооперативні Курси в Києві, перші в Україні. Вчився вечорами, а вдень працював в економічній установі “Дніпросоюз”. Вищу освіту закінчив уже за большевиків у Вищому Економічному Інституті. До 1925 року жив у Києві, а потім переїхав до Харкова, де працював здебільша як редактор. Як сам оповідав, сотні разів висів над ним “караючий меч пролетарського правосуддя”, але молитва, глибока віра в Бога і в остаточну перемогу Правди і Справедливости на землі завжди його рятували та провели його через фронти імперіялістичної війни й через пекло большевицького терору. Коли після упадку української держави большевики зайняли Київ, Кобець редагував “Громаду” й цілою душею віддавався тому журналові. До кореспонденційної праці в журналі прийняв він тоді Анатоля Гака (Мартина Задеку), з яким 7 місяців працював у великій гармонії і якого часто запрошував до свого дому. Як писав пізніше Анатоль Гак у своїх спогадах, за 48 років знайомства з ним стежки, якими вони обидва ходили, не раз і не два схрещувалися й перехрещувалися, аж доки не привели їх обидвох за Океан. Коли 31 серпня 1919 року Денікін зайняв Київ, почалася нагінка на все українське. “Дніпросоюз” перестав існувати, а разом з ним і журнал “Громада”. Потім у 1922 році Кобець відновив його під зміненою назвою “Нова Громада”, але в 1927 році і вона перестала існувати.
Кобець не вписувався до жодної літературної органіцації. Щойно тоді, коли в Харкові створено 1934 року єдину Спілку Письменників України, він прилучився до письменницької сім’ї, але тільки формально: на ділі він і далі тримався осторонь від організації. В 1941 році наказано йому евакуюватися до Казахстану, але він, як тоді казали жартома “спізнився до поїзду”. Те саме зробили Аркадій Любченко й Анатолій Гак. Усі вони лишилися в Харкові і через якийсь час почали працювати в газеті “Нова Україна”. А через рік довелося їм вирушити в далеку й невідому подорож. Кобець у своєму вірші “Втікачі” згадує про цю подорож ось такими зворушливими рядками:
Весь скарб у вузликах; маленькі саночки,
Весь одяг на собі, обмотки ганчіряні.
Глибокий сніг, і в ньому грузнуть два синки,
Із рідної землі в світи з батьками гнані.
Земний шлях Кобця припинився вночі з 4 на 5 вересня 10 років тому, себто в 1967 році, в місті Бофало, ЗСА. Був він довгий, оригінальний і цікавий. Прожив письменник майже 80 років, і за той час довелося йому переміряти чималі простори Європи й Америки.
Перша літературна спроба Кобця припадає на 1903 рік, коли померла маленька його сестра, яку він дуже любив. Свій смуток і жаль висловив поет у вірші, що його помістив у рукописному шкільному журналі канівської школи. Але власний дебют Кобця – це його перше оповідання “Під Новий Рік”, надруковане 1 січня 1912 року в київській “Раді”, яке критика прийняла дуже прихильно. Згодом друкувалися його вірші в журналах “Маяк”, “Дзвін”, “Літературний науковий вісник”. Багато дописував до “Ради” про життя всіх закутків Канівщини, посилав туди економічні й літературні статті та рецензії. Пізніше співробітничав у “Віснику Союзу Визволення України”, в “Новій Громаді”, в “Сільському Господарі” та багатьох інших. В 1913 році видав збірку віршів “Ряст”. Далі прийшли інші збірки поезій (“Під чужим небом” та інші),драматичних етюдів (наприклад, “У Тарасову ніч”), більших прозових творів (особливо “Записки полоненого”), фейлетонів, нарисів і численних перекладів поетичних і прозових творів із чужих мов. У “Червоному Перці” поміщував віршовані фейлетони, підписуючи їх Андрій Дудка. Кобець відомий також нашим дітям завдяки своїм гарним віршам, друкованим у “Веселці”, “Свободі” й “Нашому житті”. В Боффало вийшла його гарна збірка для дітей “Сонце сходить”, якою користуються в школах за кордоном, як літературною читанкою. Написав 2 вірші про Крутянську трагедію. Ось один із них:
Надворі холодна, сувора зима,
І вчора сказали у школі:
“Під брами столиці їх сунеться тьма –
Душителів нашої Волі…”
Удома дбайливо книжки поскладав:
“Вернусь, – буде час для науки…”
І вперше в житті по-військовому взяв
Військову рушницю у руки.
У матері сліз не було на виду:
Дістала вовняну хустину
І ніжно закутала шию худу:
“Щоб не простудивсь часом, сину…”
Як бруками рідного міста ступав
(Тричвертімільйонного міста!)
В загоні ні разу ніхто не спитав:
“Чому нас іде тільки триста?”
А там за Дніпром – рівнина-рівнина…
Та снігу ж … ой, понамітало!…
І суне зажерлива, мов сарана,
Ворожа московська навала…
Ні шанців, ні пригорбів для прикриття,
А їх же по двадцять на брата…
Ой, дорого мусіли кожне життя,
Життя українське продати!
Як леви боролись… Завзяття в серцях…
Чому ж їм набоїв забракло?!
“В багнети!”- і поле Крутянське в снігах
Ворожою кров’ю набрякло.
Чорнів-червонів потолочений сніг.
День славу писав Україні:
Боролись, аж поки останнім поліг
Юнак у вовняній хустині…
Читачам найбільше відомий твір Кобця “Записки полоненного”, де автор чудово описав час військової служби, перебування на фронті та в полоні. Цей цікавий автобіографічний твір удалося йому в році 1931 видати на Совєтській Україні друком, як чужу знайдену річ. Коли празька німецька газета дала високу оцінку творові, большевики твір сконфіскували.
Чікаго, 1977 р.