| Головне | |||
| Новини | |||
| Афiша | |||
| Бiблiотека | |||
| Каталог організацій | |||
| Пропозиції книг і медіа-продукції | |||
| Робота у нас | |||
|
| Наші партнери: |
|
|
Бердник Олена
"Исторія русовъ" як метатекст
Моїм любим батькам --
Бердник
Клавдії Миколаївні та
Берднику Станіславу Михайловичу
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
ДОНЕЦЬКИЙ ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ
"ИСТОРІЯ РУСОВЪ" ЯК МЕТАТЕКСТ
Донецьк -- 2002
УДК 82 -- 9.0
ББК Ш43(4УКР)(=411.4)4*001
Б
У монографії наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в доцільності застосування поняття "метатекст" щодо словесного мистецького тексту.
В аналітичній частині дослідження доводиться масштабність художності давнього вербального мистецького тексту "Історія Русів", необхідною передумовою чого стало осмислення метатексту як філологічного й спеціального теоретико-літературного поняття актуального для теоретико-літературознавчого аналізу.
Цю книгу адресовано і науковцям, і викладачам-практикам, і студентам (філологам, історикам, культурологам), а також пересічним українцям, що цікавляться минулим України і, зрештою, її майбутнім.
Затверджено до друку Радою педагогічного факультету Донецького інституту соціальної освіти (протокол No 13 від 19.06 2002 р.)
Рецензенти:
д.філол.н., професор кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди Ушкалов Леонід Володимирович
д.філол.н., професор кафедри теорії літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наєнко Михайло Кузьмович
д.філол.н., професор кафедри теорії літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ткаченко Анатолій Олександрович
к.філол.н., старший науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України Пелешенко Юрій Володимирович
Відповідальний редактор: д.філол.н., проф. В.О.Соболь
Бердник Олена Станіславівна.
Б "Исторія Русовъ" як метатекст: Монографія. -- Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2002. -- 180 с.
ISBN
That book show that investigation of metalinguistics as a branch of literary studies may be promising. The suggested interpretation of "metatext" notion is an effective metalinguistic category. The suggested definition of "metatext" notion stems from the synthesis of 3 methodologies: receptive aesthetics, structuralism and hermeneutics, metalinguistics being a part of the latter. The notions of "metanarration", "dominant code", "metatext" focus achievements reached in the field of literary and culture studies, which proves fruitfulness of synthetic research carried out on the border of several disciplines. The analytical part of that book opens up good prospects for the suggested methodology of verbal literary texts' studies, since it witnesses its effectiveness with an ancient literary verbal text which artistic merits were proved due to the methodology described above.
Key-words: metatext, aesthetic object, work of art, literary text, intratextuality, intertextuality, meaning.
Наукове видання
Монографія
© Олена Бердник, 2001
ЗМІСТ
Визначення методології дослідження
ВСТУП
Пропоноване дослідження є спробою осмислити феномен метатексту, по-різному означуваний літературознавцями й лінгвістами, а також подати власне бачення доцільності застосування поняття "метатекст" щодо мистецького словесного тексту як цілого висловлювання.
Актуальність теми дослідження визначається відсутністю цілісної, чітко структурованої концепції застосування понять зі складовою частиною "мета-" щодо словесного мистецького тексту. За наявності різноманітних тлумачень метатексту, який розглядається дослідниками і як частина тексту (М.Р.Майєнова, Ю.М.Лотман), і як результат перекладу з претексту (А.Попович), і як претекст (П.Х. Тороп), і як функція тексту (Ю.М.Лотман, А.М.П'ятигорський), і як збірна назва наукових статей, трактатів, рецензій (Ю.М.Лотман), постає необхідність осмислення цього поняття в контексті різноманітних концепцій і уявлень. Крім того, можна констатувати відносну недослідженість "Історії Русів" як завершеного словесного мистецького тексту, відсутність цілісного аналізу її як цілісного завершеного висловлювання.
"Історія Русів", мистецький текст давньої української літератури, що постав на межі ХVІІІ й ХІХ століть, осмислюється під кутом зору сучасної літературно-критичної думки. Це дозволяє реінтерпретувати давній текст, привернути увагу дослідників до вивчення мистецьких елітарних текстів національної культури, до яких, звичайно, належить "Історія Русів", яка закладає підвалини для творення нової української літератури та, на наш погляд, має всі підстави залишатися підручником з виховання національної самосвідомості громадян сучасної України. Необхідність дослідження цього мистецького тексту випливає з того, що саме він детермінує розвиток української національної філософії, громадсько-політичної думки й нової української літератури.
У цьому дослідженні метатекст осмислюється як філологічне й спеціальне теоретико-літературне поняття. Дієздатність поняття "метатекст" як категорії металінгвістики, як органічної складової теоретико-літературознавчого аналізу випробовується під час металінгвістичного аналізу словесного мистецького тексту. Це дає можливість довести масштабність художності "Історії Русів".
У дослідженні вивчено історію застосування понять зі складовою частиною "мета-" щодо словесного тексту;
уточнено семантику і дано визначення таких понять, як "метатекст", "метаоповідь", "домінантний код", "метатекстовий елемент";
подано осмислення та опис "Історії Русів" згідно з вищеозначеними поняттями;
представлено модель "Історії Русів" як поліструктури, яка, однак, не зводиться до простої суми елементів, а складається з підструктур, що інтегрують між собою, внаслідок чого відбувається породження нового смислу, якого не містять в собі ці підструктури, взяті окремо;
визначено роль міфологічного та історичного шарів світового порядку в смислопороджуючому механізмі "Історії Русів";
виявлено діалогічні відношення між окремими частинами тексту "Історії Русів", побудованими на енантіоморфному розділенні єдиного і зближенні відмінного як основі структурного співвідношення в смислопороджуючому механізмі.
Об'єктом нашого дослідження є поняття метатексту.
Предмет дослідження --. "Історія Русів" як метатекст.
В роботі ми використовуємо такі методи дослідження:
порівняльно-історичний та зіставно-типологічний під час вивчення історії застосування понять зі складовою частиною "мета-" до словесних мистецьких текстів та уточнення семантики й визначення понять "метатекст", "метаоповідь", "метатекстовий елемент", "домінантний код";
синтез структурно-семіотичних, лінгвістичних та методів рецептивної естетики під час аналізу тексту "Історії Русів".
Наукова новизна одержаних результатів:
у дослідженні знайшла свій подальший розвиток теорія метатексту в парадигмі сучасних уявлень про діалогічну спрямованість будь-якого (і особливо мистецького) тексту як явища культури;
обґрунтовується поняття "домінантного коду" як позиції автора-митця, що детермінується певною ідеологією, та його мистецького завдання, які визначають створення нової форми в ситуації метамнемонічного зв'язку між автором та реципієнтом як нового ціннісного ставлення до змісту естетичного об'єкта, що пізнається та співпереживається реципієнтом;
обґрунтовується поняття "метатексту" як віртуального тексту, створюваного під час інтра- та інтертекстуального діалогу реципієнта з мистецьким текстом;
спроба осмислення "Історії Русів", тексту давньої української літератури, в межах сучасних естетичних норм та її цілісного аналізу як завершеного мистецького словесного тексту, який розглядається як метатекст;
доводиться масштабність художності "Історії Русів".
Одержані результати можуть бути використані в лекційних курсах історії української літератури та теорії літератури, під час вивчення теорії інтерпретації словесного мистецького тексту, а також під час викладання української літератури в школах, гуманітарних ліцеях та гімназіях.
В основу монографії покладено однойменну дисертацію на здобуття ступеня кандидата філологічних наук, яку автор захистила у червні 2001 р.
Це дослідження виконано в межах наукової теми кафедри української літератури і фольклористики філологічного факультету Донецького національного університету: "Реінтерпретація української літератури доби Бароко в світлі нових методологій" (0101U005371) і здійснено в руслі загальної розробки принципів теоретико-літературного аналізу мистецького тексту.
ВИЗНАЧЕННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
Теоретична змістовність поняття "метатекст"
Ключові питання літературознавчого дослідження: що підлягає дослідженню, як воно має досліджуватись і навіщо його досліджувати -- завжди поставали перед науковцями-філологами, тому наша робота є спробою відповісти на ці "вічні" запитання. Звичайно, ми усвідомлюємо, що вичерпність такої відповіді буде досить умовною, а в нашому випадку ще й тому, що спиратись ми будемо переважно на здобутки літературознавства ХХ століття. Йдеться, перш за все, про наукову спадщину М.М.Бахтіна та доробок науковців, які творчо розвинули його ідеї: насамперед маємо на увазі структурно-семіотичну естетику та герменевтику. Під час визначення семантики поняття "метатекст" ми використали також концепцію О.О.Потебні про природу поетичного слова і твору словесного мистецтва та ідею В.І.Тюпи про інфратекст.
Закономірно виникає запитання: чи сполучення різних методологій є виправданим, чи не призведе воно до безпідставного механічного змішування різних концепцій і уявлень? Справді, О.О.Потебня розробив психолінгвістичну теорію, М.М.Бахтін працював над металінгвістикою, а наукові дослідження В.І.Тюпи скоріше ближчі до структурно-семіотичної теорії. Але справа в тому, що в концепції структуралістів, зокрема учасників Празького лінгвістичного гуртка, навіть "в самій постановці питань є немало спорідненого з ідеями О.Потебні" [105, с. 22]. До того ж ми абсолютно згодні з М.М.Ільницьким, що "положення про можливості й межі сприймальних змістів, зумовлені внутрішньою формою слова (поетичного твору), сформульовані О.Потебнею, мають певні точки дотику з підходом, що його розробляє теорія філологічної герменевтики… в її сучасному різновиді, яка передбачає не тільки відновлення сенсу первісного, закладеного автором змісту, а й врахування нових смислових нашарувань" [105, с. 15]. Як відомо, Г.-Г.Гадамер визначає таку методологію як "реконструкцію" та "інтеграцію" [52, с. 218]. Складовою сучасної герменевтики є також металінгвістика М.М.Бахтіна, погляд якого на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, на нашу думку, є суголосним до погляду структураліста А.М.П'ятигорського на текст як на різновид сигналу. Ми цілком згодні з думкою І.Дзюби [105, с. 14] про те, що система поглядів О.О.Потебні є відкритою для інших методів, застосовуючи які можна продовжувати розвиток ідеї створення нової науки про мистецьку літературу, яка базується на подібності слова й словесного мистецького твору. Тому синтез кількох методологій ми вважаємо не тільки виправданим, але й надзвичайно перспективним.
Явища, на позначення яких в сучасному літературознавстві вживають поняття зі складовою частиною "мета-", звичайно, мають свою історію, яка не обмежується останніми двома століттями. Але в цій роботі ми простежуємо застосування таких понять щодо словесного тексту, і перш за все -- поняття "метатекст", від часу, коли літературознавців ХХ ст. починають цікавити проблеми між- і внутрішньотекстових зв'язків.
Починаючи приблизно з 70-х років ХХ ст., до проблеми між- і внутрішньотекстових контактів найбільш концептуально підходять: Цв.Тодоров, Ю.Крістева, Р.Барт, Ж.Дерріда, Л.Женні, Л.Дьолленбах, Ж.Женетт, М.Ріффатер, Г.Блум, А.Попович, Ф.Міко, М.Р.Майєнова, Р.Лахманн, М.Пфістер, І.Смирнов, І.Ільїн, Ю.Лотман, П.Тороп та ін. Більшою мірою нас цікавлять, звичайно, роботи тих науковців, які досліджували проблеми метатексту. Тому, висвітлюючи питання історії поняття, зупинимося на дослідженнях А.Поповича, М.Р.Майєнової, Ж.Женетта, Ю.М.Лотмана, А.М.П'ятигорського, П.Х.Торопа, Н.А.Фатєєвої, а також -- Ж.-Ф.Ліотара та Ф.Джеймсона.
Визначення поняття "метатекст" теоретиками структуралізму
Теорія метатекстів А.Поповича видається нам найобґрунтованішою та найдокладнішою з відомих нам спроб пояснити зміст поняття "метатекст". Крім того, ця теорія була розроблена ним одним з найперших, тому видається доцільним розпочати виклад історії поняття "метатекст" саме з концепції А.Поповича.
1.1.1.1. Окрім робіт М.М.Бахтіна, теорія метатекстів А.Поповича ґрунтується також на дослідженнях російської формальної школи, польської школи стилістики й поетики, на роботах Д.Дюрішина (про системність контактів між текстами), К.Гурського (про алюзії), Ф.Міко (про принципи стверджувальності й полемічності та Дж.Холмса (про метавірш) [331, с. 1-8]. Ця теорія акцентує увагу на тому, що літературна традиція є сферою докодування певного тексту, тобто його презентацією у вигляді аналітичних субкодів [270, с. 36]. Концепцію метатекстів А.Попович пропонує розуміти як "інтерсеміотичне вивчення окремих специфічних мов мистецтва" [331, с. 1]. Відповідно до цієї концепції, літературна комунікація не закінчується ланцюжком: автор ® текст ® отримувач (реципієнт). За цією первинною комунікацією, на думку дослідника, йде метакомунікація, в процесі якої створюються метатексти: первинний текст стає саме тим прототекстом, на основі якого створюється інший текст. Читачем, який опиняється в ролі творця тексту про текст, може бути інший автор, перекладач, літературний критик, літературознавець, учитель літератури й ін. [214, с. 144-147].
У своїй монографії "Проблеми художнього перекладу" А.Попович поняття "метатекст" застосовує до теорії перекладу, продовжуючи ідею Дж.Холмса, який вперше використав це поняття у зв'язку з характеристикою перекладу як вторинної маніпуляції (виділення наше. -- О.Б.) з текстом [325, с. 7-12]. А.Попович подає таке визначення метатексту: "Метатекст -- модель прототексту, продукт зв'язку, спосіб існування міжтекстового інваріанту між двома текстами" [214, с. 184]. Дослідник під метатекстом розуміє "модель міжтекстового зв'язку" [214, с. 44], яка реалізується як опозиція до прототексту -- моделі оригіналу, першоджерела [214, с. 157], як реакція на прототекст, як вторинна комунікація, як другий етап по відношенню до першого етапу -- первинної комунікації як сприйняття прототексту (авторського тексту). Моделювання прототексту є текстостворюючою діяльністю, яку виконує суб'єкт метатексту. Суб'єктом метатексту, за А.Поповичем, є "комунікативний суб'єкт і його участь в міжтекстових зв'язках, яка полягає у виявленні авторської стратегії в процесі створення тексту" [214, с. 195]. Суб'єкт метатексту може проявитися явно чи приховано в афірмативному (позитивному, неполемічному) або контроверзному (негативному, полемічному) ставленні до предмета на відповідних рівнях тексту. Відношення "прототекст -- метатекст" А.Попович визначає як відношення між інваріантом та варіантом. Отже, умовою існування метатексту є обов'язкова наявність прототексту. "Метатекст моделює прототекст через моделювання його стилю (тематична та мовна побудова). Стилістичне моделювання прототексту має характер експерименту, оскільки метатекст не може абсолютно відтворити прототекст або повторити його (переклад ніяк не може бути тотожним до оригіналу) (виділення наше. -- О.Б.)" [214, с. 184]. Дослідник вважає, що метатекст є оцінкою авторської стратегії, що він спирається на оригінал, автор якого також може вдаватися до явних чи прихованих міжтекстових зв'язків. На думку А.Поповича, відношення між окремими текстами можливо встановити на рівні окремих елементів тексту або на рівні тексту як цілого; відношення між метатекстом та прототекстом можна інтерпретувати з огляду на характер трансформації, що відбулась в метатексті (імітуючий, селективний, редукуючий, комплементарний зв'язок) [214, с. 184-185].
А.Попович оперує також поняттям метакомунікації -- "вторинної, похідної комунікації. Функція метакомунікації -- розвиток чи заперечення інваріантних особливостей оригіналу (прототексту) у вториному, похідному тексті, метатексті" [214, с. 184]. Дослідник витлумачує метакомунікацію як спроможність літературного тексту надавати реципієнтові можливість долучитися до літературного процесу і навіть створювати новий текст. Адже реципієнт є третім, окрім автора та комунікативного тексту, членом комунікаційного ланцюжка, і саме від нього залежить "певний тип конкретизації художнього тексту" [214, с. 143]. В своїй монографії А.Попович представляє типологію видів метакомунікативної діяльності, а також подає типи метакомунікації та типологію метатекстів [214, с. 144-162].
Ґрунтуючись на розумінні метакомунікації як вторинної комунікації, теорія метатекстів А.Поповича поділяється на три частини: літературна компаративістика (авторські метатексти), соціологія літератури (метатексти літературної культури), історична поетика (метатексти літературної традиції). Пов'язує різні сторони теорії типологія метатекстів. Основи типології складають чотири типи зв'язку між метатекстом та прототекстом:
зв'язок імітуючий -- свідчить про присутність міжтекстового інваріанта в метатексті (плагіат, переклад, цитата); "в імітуючому зв'язку метатекст виражає свою семантичну та стилістичну схожість з оригіналом у відношенні 1:1 (?!1)" [214, с. 191];
зв'язок селективний -- міжтекстові відношення, за яких метатекст створюється на основі певних елементів прототексту і не за принципом подібності, а через типізацію (пародія, пастіш) [214, с. 192];
зв'язок редукуючий -- відношення між двома текстами, при якому редукуються або акцентуються окремі рівні тексту за умови збереження семантики міжтекстового інваріанта (коментарі, резюме, анотації) [214, с. 191];
зв'язок комплементарний -- міжтекстові відношення, які інваріантно розвивають особливості прототексту за допомогою текстових доповнень (зауваження, передмови, післямови ) [214, с. 191].
Як соціологія літератури, ці метатексти, на думку А.Поповича, створюють літературну культуру (освіту), систему додаткового читання. Авторські метатексти поділяються на: 1) автометатексти ("зв'язок, творчим суб'єктом-об'єктом якого є сам автор. Реалізується аффірмативно або контроверзно, приховано або явно на рівні текстових елементів або цілого тексту" [214, с. 185]), 2) "цитування" іншого автора та 3) квазіметатексти (авторський текст видається за текст "невласний", оригінал -- за "переклад"). "Квазіметатекст -- це результат авторської комунікативної стратегії, скерованої на використання установки (очікування) приймача метатексту, а також на створення власного тексту і його комунікативну обертальність" [214, с. 182]. В царині метатекстів літературної традиції А.Поповичем побудовано градацію від стверджувальності до полемічності: 1) калькування текстів, 2) переклад схеми та її перетворення, 3) монтаж, 4) введення текстів без шансів на розвиток, 5) перебудова тексту, 6) виникнення "архетексту", 7) введення втрачених або перенесених текстів як актуальна проблема розвитку, 8) реконструкція втраченого чи відсутнього тексту, 9) відкриття нового тексту, 10) передчасна реалізація тексту, 11) деконструкція тексту, 12) виключення тексту.
Отже, дослідник розуміє метатекст, як текст, що пояснює прототекст, як такий текст, що є реакцією на прототекст (на первинний текст, створений автором) [214, с. 47-48]. Тобто метатекстами по відношенню до одного й того ж вихідного тексту (прототексту) можуть бути переклад, авторська переробка тексту, літературно-критична стаття, наукове дослідження, інтерпретація мистецького тексту вчителем на уроці тощо. Причому прототекст є інваріантом, а реакції на нього -- метатексти -- його варіантами, моделями, створеними реципієнтами під час метакомунікації після сприйняття прототексту.
Звертаючи увагу на зауваження А.Поповича, що своєю концепцією він продовжує розвиток ідеї Дж.Холмса, а також розповсюджує цю ідею "в царині літератури та мистецтва в цілому" [214, с. 176] ми не можемо погодитися з доцільністю такого розповсюдження. При застосуванні в царині літератури та мистецтва поняття "метатекст" в значенні, якого йому надає А.Попович та дослідники кабінету літературної комунікації та експериментальної методики з Нітри2, на наш погляд, відбувається дублювання такого поняття, як "інтертекстуальність". Підставою для цього є також визначення А.Поповичем опозиції "прототекст -- метатекст" як "моделі міжтекстового зв'язку" [214, с. 44]. Натомість, особливо цінною є представлена А.Поповичем типологія метатекстів, яка дає змогу окреслити загальні принципи інтексту ("можливої поведінки тексту в тексті" [270, с. 33]), тому не випадково саме до цієї класифікації звертаються такі теоретики інтертекстуальності, як П.Х.Тороп та Н.А.Фатєєва, про дослідження яких йтиметься далі.
Нам також імпонує ідея А.Поповича про вторинність метатексту по відношенню до мистецького тексту, а також ідея первинної та вторинної комунікації між автором та реципієнтом через мистецький текст. Але, на відміну від нього, ми вважаємо, що метатекст породжується не під час вторинної, "метакомунікації", а під час первинної, "літературної" (термінологія А.Поповича), комунікації, в ситуації міжтекстового зв'язку, який здійснюється між автором та реципієнтом. Причому відбувається саме породження, створення реципієнтом метатексту в результаті спілкування його з автором через мистецький текст, оскільки, "як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли він закінчений) розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє" [216, с. 49]. А от під час "метакомунікації" (користуючись термінологією А.Поповича) реципієнтом створюється відгук на результат первинної комунікації, тобто на метатекст.
1.1.1.2. Польська дослідниця М.Р.Майєнова "будь-які висловлювання про елементи мови" називає метамовними [329, с. 147]. Вона вважає, що "третина наших висловлювань може досить ясно вказати на те, що маємо справу з метамовними висловлюваннями" [329, с. 147]. Крім цього дослідниця наголошує на тому, що думка, яку вкладено до метамовного вислову, може виконувати кілька функцій: "може стосуватися речей (тут і далі підкреслення наше. -- О.Б.) (нести інформацію про речі) і водночас -- інформацію про саме висловлювання" [329, с. 147].
За аналогією до поняття "метамова" М.Р.Майєнова вводить поняття "метатекст" і відрізняє ситуацію, в якій текст мовить про світ, від ситуації, в якій текст мовить про текст [329, с. 156]. Вона наводить приклад, через який дає визначення метатексту: "Уявімо собі, що маємо таку ситуацію: "Оповім панству байку, яку колись чув від своїх дядьків: "Далеко, далеко, за морями, за горами…". Фрагмент тексту, що передує власне байці ("Далеко, далеко…") ми хотіли б назвати метатекстом, тобто таким текстом, який вносить інформацію про текст" [329, с. 156-157].
Виходячи з того, що текст упорядковується якоюсь певною свідомістю, реальним автором тексту, М.Р.Майєнова стверджує, що вищою структурою, обіймаючою текст, є завжди монологова структура, в яку по мірі її розгортання, будуть входити інородні структури [329, с. 290]. Маючи на увазі певним чином зафіксований текст, М.Р.Майєнова стверджує, що "кожен багатоголосий текст мусить мати в основі монологове обрамлення" [329, 290]. Дослідниця зауважує: "якщо літературний твір щось мовить про світ, якщо функціонує як модель світу, мови, то функціонує тільки як цілість" [329, с. 157]. Але, на її думку, те, що текст є цілістю як предмет, ще не означає, що він є цілістю монолітною (польське spуjn).
Окрім того, вона вважає, що монологове обрамлення тексту "виконує ту функцію, що мовить про нього як про власне текст, вказує на нього як на текст" [329, с. 291]. В межах цього обрамлення текст, особливо великий за обсягом, на думку М.Р.Майєнової, може розпадатися на частини -- розділи, акти, -- кожна з яких має усталені сигнали початку і вихідні пункти, подібні в своїй структурі до вихідних пунктів цілості. Отже, в рамі загального монологізованого обрамлення М.Р.Майєнова виокремлює різноманітні типи вставок (польське typy przytoczeD), які входять до цієї структури і виконують такі функції:
текстотворчу [329, с. 309];
підкреслення присутності в тексті індивідуальної свідомості, обіймаючої текст монологізованою рамою [329, с. 313];
підкреслення дистанції між мовлячим (автором) і тим, з чиїх слів він говорить, та одночасне створення спільноти між собою (автором) і читачем (одержувачем) [329, с. 311].
До цієї структури реальний автор залучає чужe мовлення, яке одночасно вносить до монологічної структури два різних предмета мовлення: інформацію про світ предметів та інформацію метамовну, яку можна звести до формули "хтось так мовить" [329, с. 308]. Тобто такі структури, що розбивають примарну монолітність тексту. На думку дослідниці, "це дозволяє шукати об'єднання тексту на кількох рівнях, збагачуючи текст різноманітними семантичними можливостями" [329, с. 308].
Підсумовуючи розділ про типи впровадження метатекстової та метамовної інформації до художнього тексту, М.Р.Майєнова зазначає, що літературні тексти, побудовані як цілості з визначеним початком і кінцем, в площині примарних значень3 є рідко текстами монолітними. Ця немонолітність змушує до різноманітних спроб об'єднання тексту, що є однаковим свідченням семантичного багатства тексту і багатства його прагматичних функцій: організації, активізації мислення та переживань одержувача (споживача).
Дослідниця зауважує, що метамовна інформація є багатофункціональною і семантично багатозначною. Одна з таких функцій може полягати в полегшенні з'єднання тексту, властивого читачеві. Так само й такі словосполучення, як "по-перше, розкажу те…", "по-друге…", "по-третє…" виконують таку ж саму функцію. На думку М.Р.Майєнової, ця інформація може стати предметом гри. Предметом гри може стати, зрештою, "кожна в достатній мірі граматикалізована функція або форма" [329, с. 314]. На її думку, метатекстова інформація на рівні примарних значень розбиває монолітність тексту, тому що впроваджує нову тему [329, с. 314], але виконує натомість величезну роль в семантичній організації тексту на різних його рівнях, оскільки ця інформація інтегрується в кількох площинах, активізуючи в такий спосіб семантичне багатство тексту.
М.Р.Майєнова підкреслює, що з погляду граматики метатекстова інформація втягує читача в необхідність співтворення цього багатства. Ця інформація впроваджує істотні семантичні елементи, які представляють не тільки "я" мовлячого, а й "ти" одержувача. Вона може підтверджувати знання одержувача, вказувати на висловлювання як на таке, що само собою відбулося. М.Р.Майєнова вважає, що вилучення й інтерпретація метатекстових елементів є дуже істотними для характеристики семантичної структури тексту, для бачення його багатоплощинності, і робить припущення, що, "можливо, обсяг і характер метатекстової та метамовної інформації повинен увійти до характеристики якісних форм висловлювання" [329, с. 314].
Окрім метамовного й предметного рівнів висловлювання М.Р.Майєнова вирізняє також передпредметний рівень: "рівень внутрішньої мови" [329, с. 314], на якому існують гетерогенні елементи в нібито гомогенному тексті. До явищ такого передпредметного рівня дослідниця відносить вигуки, звуконаслідування, які є уривками свідомості [329, с. 314].
Розглянувши вищеназвані положення "Теоретичної поетики…" М.Р.Майєнової, які стосуються метатексту та метакомунікації, ми хотіли б прокоментувати і звернути увагу на такі з них:
Подане М.Р.Майєновою визначення метатексту, на наш погляд, доречніше було б застосувати до метатекстових вставок (включень, елементів), про які йдеться в її роботі [329, с. 291 і далі]. Дослідниця вважає, що думка, яку вкладено до метамовного вислову, може нести інформацію про речі і водночас -- інформацію про саме висловлювання. В той же час, за її словами, в ситуації, коли текст мовить про текст, тобто вносить інформацію про текст, він вже виступає метатекстом. Таким чином, на наш погляд, поняття "метатекст" ототожнюється дослідницею з такими поняттями, як "метатекстові вставки", "метатекстові вислови", "метатекстові елементи".
Однак, наголошуючи на тому, що думка, яка вкладена до метамовного вислову, може стосуватися речей -- нести інформацію про речі -- і, водночас, -- інформацію про саме висловлювання [329, с. 147], дослідниця, на наш погляд, звертає увагу на двоголосся метамовних висловів, коли "висловлювання про предмет може бути переплетеним нитками висловлювань про саме висловлювання" [43, с. 404]. Про це двоголосся, до речі, йдеться також у дослідженні А.Вежбицької, на думку якої, в певному смислі ці "метатекстові нитки" можуть зшивати текст про предмет в міцно спаяне ціле, високого ступеню зв'язності, й іноді вони служать саме для цього [43, с. 404]. Власне, саме це й мається на увазі, коли в дослідженні М.Р.Майєнової йдеться про функції метатекстових включень.
Говорячи про багатоголосся мистецького тексту, який є багатоголосим вже тільки тому, що він -- мистецький, а також про його монологове обрамлення, М.Р.Майєнова інтерпретує положення М.М.Бахтіна, що незалежно від того, скільки авторів має текст як висловлювання, "все одно ми чуємо в ньому єдину творчу волю, певну позицію, на яку можна діалогічно реагувати. Діалогічна реакція персоніфікує будь-яке висловлювання, на яке реагує" [22, с. 213]. Тим більше, якщо в ньому наявні відтворювана послідовність речень висловлювання відправника й особистий коментар цього висловлювання, текст не може бути монолітним, на цьому рівні він стає двотекстом4. Саме про висловлювання як про "виражені в слові позиції різних суб'єктів", а також про "визначену позицію", "єдину творчу волю" (терміни М.М.Бахтіна [22, с. 212-213]), на яку може реагувати реципієнт, йтиметься в нашій роботі в наступних розділах.
Незважаючи на те, що літературний твір функціонує як цілість (коли він щось мовить про світ, коли функціонує як модель світу, мови [329, с. 157]), те, що текст є цілістю як предмет, ще не означає, що він є цілістю монолітною. Якщо монологове обрамлення тексту "виконує ту функцію, що мовить про нього як про власне текст, вказує на нього як на текст" [329, с. 291], то фактично воно є метатекстовим елементом чи, користуючись термінологією М.Р.Майєнової, елементом метамовного рівня висловлювання.
Дуже цікавою і перспективною нам видається думка М.Р.Майєнової про те, що метатекстова інформація на рівні примарних значень розбиває монолітність тексту, але виконує натомість величезну роль в семантичній організації тексту на різних його рівнях, оскільки ця інформація інтегрується в кількох площинах, активізуючи в такий спосіб семантичне багатство тексту. Тим більшого значення набуває ця думка, коли дослідниця стверджує, що метатекстова інформація втягує читача в необхідність співтворення цього багатства, що метатекстова інформація впроваджує істотні семантичні елементи, які представляють не тільки "я" мовлячого, а й "ти" одержувача.
1.1.1.3. Ю.М.Лотман так само, як і М.Р.Майєнова, вважає, що метатекстом є текст в тексті, який містить в собі інформацію як про події та героїв цього тексту, так і інформацію про сам текст. Такі окремі структури тексту Ю.М.Лотман визначає як метатекстові елементи [156, с. 132]. Так само, як А.Попович, він до метатекстів відносить "норми, правила, теоретичні трактати й критичні статті, що обертають літературу до себе самої, але вже в організованому, побудованому й оціненому вигляді" [155, с. 207]. До того ж, він вважає, що будь-який текст може виконувати по відношенню до культурного контексту роль описуючого механізму, виступаючи в такий спосіб як метатекст [156, с. 132].
Але, на відміну від А.Поповича та М.Р.Майєнової, Ю.М.Лотман, розглядаючи культуру як сукупність текстів, визначає функцію тексту як метатекст по відношенню до текстів, як те, в смислі чого можна витлумачити той чи інший текст" [162, с. 133]. В контексті роздумів про асиметрію семіотичної структури й постійну циркуляцію текстів, переключення їх з однієї системи кодування в іншу як про механізм культури, який, отримуючи на вході імпульси, що йдуть від зовнішньої позакультурної реальності, видає на виході тексти, що, в свою чергу, можуть поступати на її вхід, дослідник визначає метатекст як "код, який передається з однієї "півкулі" культури до іншої" [149, с. 55]. Ю.М.Лотман вважає, що запас текстів, кодів та окремих знаків спрямовується зі старої культури в нову, більш молоду, відриваючись від контекстів і позатекстових зв'язків, які йому були властиві в материнській культурі, і відкладається в культурній пам'яті колективу як самодостатня цінність. Однак далі цей запас інтерпретується на реальність дочірньої культури, відбувається зчеплення текстів з позатекстовою реальністю, під час якого сама сутність текстів кардинально трансформується [149, с. 56]
Таким чином, М.Ю.Лотман розрізняє чотири рівня метатекстуальності:
метатекстові елементи як окремі підструктури тексту, що несуть інформацію як про текст (інший текст або текст, складовою частиною якого вони є), так і про обставини та персонажі, про які йдеться в тексті;
функція тексту може виступати як його метатекст, якщо розглядати культуру як сукупність текстів;
метатекст як позатекстова реальність, як код, який під час "діалогу" з існуючими текстами культури кардинально трансформує сутність цих текстів5;
якщо текст по відношенню до культурного контексту виконуватиме роль описуючого механізму, то він виступатиме як метатекст, тому: а) оскільки кожен художній текст є реакцією автора на оточуючий його світ, то в принципі кожен такий текст може виконувати роль подібного механізму, тобто розглядатися як метатекст; б) але цей самий текст може пояснюватися іншими текстами і в такий спосіб, на думку дослідника, ставати предметом пояснення інших метатекстів, таких, як норми, правила, теоретичні трактати й критичні статті.
Отже, Ю.М.Лотманом використовується полісемантичне поняття, що призводить до розмивання меж між різними його значеннями. В цьому випадку відбувається надуживання багатозначністю, яке, на наш погляд, є невиправданим, оскільки до однієї категорії починають відноситися різнопланові поняття: підструктура тексту, мистецький текст, рефлексія реципієнта, трансформуючий код.
1.1.1.4. Прблема поведінки тексту в тексті зацікавила також П.Х.Торопа, який, оперуючи поняттям "метатекст", вводить інше поняття -- "інтекст". Виходячи з того, що будь-яке розуміння є співвіднесеністю даного тексту з іншими текстами й переосмисленням в новому контексті [17, с. 364], він досліджує проблему інтексту як можливої поведінки тексту в тексті [270, 269]. Пов'язуючи проблему контакту між двома текстами з проблемами аналізу перекладацької діяльності, дослідник, так само, як і А.Попович [214], вбачає певний зв'язок між перекладом як процесом та метатекстовими операціями, які відбуваються на певному абстрактному рівні (у, так би мовити, віртуальній реальності) завжди як мінімум між двома текстами. Конкретизуючи поняття інтексту, П.Х.Тороп подає типологію інтекстів:
точний переклад -- цитата, центон, аплікація;
формальний (макростилістичниий) переклад -- пастіш, буріме;
цитатний переклад -- перифраза, глоса;
мовний (мікростилістичний переклад) -- ремінісценція, стилізція;
описовий переклад -- парафраза;
тематичний переклад -- антаномазія, адаптація, іррадіація;
вільний переклад -- алюзія;
експресивний переклад -- бурлеск, травестія, кенінг.
У цій типології модель процесу інтерлінгвістичного перекладу перенесено на процес (в основному) інтралінгвістичного перекладу. При класифікації інтекстів П.Х.Тороп бере до уваги запропоновані А.Поповичем способи співвіднесеності метатексту й прототексту (стверджуючий/полемічний), рівні співвіднесеності (явний/прихований), а також фрагментарність чи цілісність співвіднесеного тексту. Дослідник певною мірою ототожнює інтекст зі своєрідним перекладом як певною адаптацією автором претексту до свого тексту. Виходячи з цього, він виокремлює проблеми генези інтексту, включення інтексту до тексту та сприйняття інтексту.
Слідом за А.Поповичем П.Х.Тороп пропонує вважати будь-який акт співвіднесеності текстових елементів метакомунікацією, в процесі якої створюються інтексти, своєрідні "переклади" претексту, адаптовані автором до власного тексту. Дослідник вважає, що для інтерпретації такої "перекладеної" частини претексту необхідно: 1) виявити її функцію в тексті; 2) фіксувати актуальний зв'язок з вихідним текстом, тобто ця частина інтексту потребує опису за допомогою претексту, який, на думку П.Х.Торопа, стає в такому разі метатекстом: "Текст, представлений якоюсь своєю частиною в іншому тексті, стає тим самим (тому, що опис інтексту відбувається за його допомогою. -- О.Б.) описуючим текстом, метатекстом" [270, с. 39]. Таким чином, П.Х.Тороп ототожнює метатекст з претекстом, а значення запропонованого ним поняття "інтекст" є аналогічним до значення понять "метатекстовий елемент" Ю.М.Лотмана та "метатекст" М.Р.Майєнової.
Проаналізувавши, яким чином теоретики структуралізму тлумачать поняття "метатекст", можемо відзначити, що дослідниками чітко визначається поняття "метатекстові елементи (включення)" як окремі структури тексту, які містять в собі як інформацію про текст, так і про події та героїв цього тексту. Натомість доводиться констатувати відсутність чіткого визначення поняття "метатекст", яке ототожнюється ними з "метатекстовим елементом" (М.Р.Майєнова, Ю.М.Лотман) або визнається приналежним до іншого рівня, ніж текст, але цей інший рівень визначається дослідниками по-різному. Так, А.Попович та П.Х.Тороп вважають, що метатекст належить до другого, який відбуваєтьсся вже після сприйняття мистецького тексту, рівня комунікації. Ю.М.Лотман в своїх дослідженнях то підтримує такий погляд на метатекст (коли наголошує на тому, що метатекстами можна вважати критичні статті, теоретичні трактати, літературознавчі дослідження, інтерпретації мистецького тексту), то намагається (разом з А.М.П'ятигорським) довести, що функція тексту виступає по відношенню до текстів як свого роду метатекст, то тлумачить метатекст як код, який під час діалогу з існуючими текстами культури кардинально трансформує сутність цих текстів.
Тлумачення поняття "метатекст" теоретиками інтертекстуальності
Як зазначалося, ідеї М.М.Бахтіна про між- та внутрішньотекстові зв'язки були розвинуті теоретиками інтертекстуальності та інтертексту. Однак конкретний зміст, який вкладається в ці поняття, суттєво видозмінюється залежно від теоретичних та філософських передумов, якими керується в своїх дослідженнях кожен теоретик.
1.1.2.1. Більшість дослідників розуміють текстуальність та інтертекстуальність "як взаємозумовлюючі феномени, що призводить, зрештою, до знищення поняття "текст" як автономної даності, яку чітко можна виявити" [247, с. 219]. На фоні інших виокремлюється група дослідників, які не сприйняли такого розширюючого тлумачення поняття інтертекстуальності. Представники комунікативно-дискурсивного аналізу (наратології) вважають, що занадто прискіпливе дотримання принципу інтертекстуальності в її філософському вимірі робить будь-яку комунікацію беззмістовною. Так, Л.Дьолленбах, П.Ван ден Хевель трактують інтертекстуальність більш но, розуміючи її як взаємодію різних видів внутрішньотекстових дискурсів -- дискурс розповідача про дискурс персонажів, дискурс одного персонажа про дискурс іншого; тобто їх цікавить та ж сама проблема, що й М.М.Бахтіна: взаємодія "свого" й "чужого" слова [247, с. 219].
1.1.2.2. На тих самих принципах побудовано п'ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів, запропоновану Ж.Женеттом в дослідженні "Палімпсести: Література в другому ступені" [324] і яку він вміщує також в роботу "Вступ до архітексту" [87]:
інтертекстуальність як "співприсутність" в одному тексті двох чи більше текстів (цитата, алюзія, плагіат тощо);
паратекстуальність як відношення тексту до своєї назви, післямови, епіграфу тощо;
метатекстуальність як коментуюче й часто критичне посилання на свій предтекст;
гіпертекстуальність як висміювання та пародіювання одним текстом іншого;
архітекстуальність як жанровий зв'язок текстів.
Ці основні класи інтертектстуальності дослідник поділяє на численні підкласи й типи та простежує їхній взаємозв'язок. Розглядаючи метатекстуальність як коментуюче й часто критичне посилання на свій предтекст, Ж.Женетт в такий спосіб, як і А.Попович, відносить її до вторинної комунікації, а метатекст, таким чином, є продуктом цієї вторинної комунікації.
1.1.2.3. В контексті щойно розглянутих класифікацій між- та внутрішньотекстуальних зв'язків П.Х.Торопа та Ж.Женетта хотілося б також звернутися до типології інтертекстуальних елементів і зв'язків в художньому мовленні, запропоновану Н.А.Фатєєвою [290], тому що в основі цієї класифікації -- основні класи міжтекстуальних відношень, відмічені Ж.Женеттом, а принципи -- запропоновані П.Х.Торопом (виокремлення способів та рівнів співвіднесеності), стають відправним пунктом для таких категорій, як атрибутованість/неатрибутованість претексту або його частини, явний/прихований характер атрибуції, спосіб та об'єм залученості претексту до тексту реципієнта.
В цій детальній класифікації інтертекстуальних елементів і зв'язків в окремий клас (як і в Ж.Женетта) виділяється "метатекстуальність як переказ і коментуюче посилання на предтекст" [290, с. 32] з такими його видами: інтертекстуальність-переказ, варіації на тему предтексту, дописування "чужого" тексту, мовна гра з предтекстами. Причому дослідниця зауважує, що "метатекстуальність, чи створення конструкції "тексту про текст", характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки, будь то цитата, алюзія, назва чи епіграф, всі вони виконують функцію презентації власного тексту в "чужому" контексті. Однак в цих чотирьох випадках ми маємо справу з імпліцитною метатекстуальністю. На відміну від них, переказ, варіація, дописування "чужого" тексту й інтертекстуальна гра з претекстами є експліцитними висловлюваннями про предтекст або, іншими словами, конструкцією "текст в тексті про текст" [290, с. 32-33].
Але справа в тому, що про метатекстуальність та метатекст в дослідженні Н.А.Фатєєвої йдеться не тільки у зв'язку з названими нею чотирма випадками імпліцитної метатекстуальності, але також і тоді, коли представляються інші класи інтертекстуальних зв'язків, запропонованих цією дослідницею:
так, "у своїх зовнішніх виявах назва є метатекстом по відношенню до тексту, а у внутрішніх -- субтекстом єдиного цілого тексту" [290, с. 31];
"гіпертекстуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого", представлена дослідницею як окремий клас, по суті, є нічим іншим, як описом, варіацією чужого тексту, тобто видом метатекстуальності;
коли йдеться про випадки порушення архітекстуальності, дослідниця наводить приклади, які свідчать не просто про "злиття жанру поетичного тексту з жанром літературно-критичного метаопису" [290, с. 35], тут йдеться про пряме звернення автора тексту до читача (реципієнта), відбувається так би мовити прямий, безпосередній діалог з ним, тобто йдеться про метатекстові елементи (Ю.М.Лотман [156, с. 132]);
говорячи про інтертекст як троп чи стилістичну фігуру, дослідниця зауважує, що вони можуть стати "метатекстом по відношенню до тексту, в якому це порівняння було використано вперше" [290, с. 35].
Таке розмежування інтертекстуальних зв'язків наштовхує на думку, що в основу подібної класифікації доцільніше було б покласти принцип імпліцитної/експліцитної метатекстуальності. Тим більше, що, за висловлюванням самої Н.А.Фатєєвої, "інтертекстуальність стає механізмом метамовної рефлексії" [289, с. 20].
Посилаючись на дослідження Р. Барта "S/Z"6, Н.А.Фатєєва робить висновок: "Отже, функції інтертексту в кожному тексті визначаються виключно через "Я" його автора, оскільки введення інтертекстуального відношення -- це перш за все спроба метатекстового переосмислення претексту з метою вилучення нового смислу "свого" тексту" [289, с. 20]. Тобто, беручи за основу своєї класифікації основні класи міжтекстуальних відношень, відмічені Ж. Женеттом, і принципи, запропоновані П.Х.Торопом, Н.А.Фатєєва витлумачує метатекстуальність так само, як А.Попович метакомунікацію, зауважуючи лише, що така метамовна рефлексія є можливою через існування інтертекстуальності, яка стає механізмом цієї рефлексії [289, с. 20]. Таким чином, Н.А.Фатєєва, розробивши типологію інтертекстуальних елементів і зв'язків у мистецькому мовленні, послідовно довела, що інтертекстуальність стає механізмом метамовної рефлексії, що метамовна рефлексія є можливою завдячуючи саме інтертекстуальності.
Прикладання понять зі складовою частиною "мета-" до словесних мистецьких текстів теоретиками постмодернізму
1.1.3.1. Ж.-Ф.Ліотар вводить термін "метаоповідання" (фр. mйtarecit) 1979 року в книзі "Постмодерністська зумовленість" [328]. Цей термін є одним з ключових понять постмодернізму. Ж.-Ф.Ліотар вважає, що, якщо все гранично спрощувати, то під "постмодернізмом" розуміють "недовіру до метаоповідань"[328, с. 7]. Цим терміном, а також похідними від нього ("метаоповідання", "метаоповідь", "метаісторія", "метадискурс") Ж.-Ф.Ліотар означує всі ті "пояснювальні системи", які, на його думку, організують буржуазне суспільство і є для нього засобом самовиправдання: релігію, історію, науку, психологію, мистецтво (тобто будь-яке "знання").
Творчо переосмисливши деякі концепції М.Фуко та Ю.Хабермаса про "легітимацію", тобто виправдання та узаконювання "знання", Ж.-Ф.Ліотар розглядає будь-яку форму вербальної організації цього "знання" як спеціальний тип дискурсу-оповіді, яка мала на меті надання закінченості "знанню", що нібито й породжувало оповідно організовані філософські "оповідання" й "історії", завданням яких було сформулювання свого метадискурсу про "знання". До основних організуючих принципів філософської думки Нового часу Ж.-Ф.Ліотар відносить "визначні історії", тобто головні ідеї людства: гегелівську діалектику духа, емансипацію особистості, ідею прогресу, просвітницьке уявлення про знання як про засіб встановлювання загального щастя тощо. На погляд Ж.-Ф.Ліотара, "часи постмодерну" в цілому характеризуються ерозією віри у "визначні метаоповіді", в "метаоповідання", які легітимують, об'єднують і "тоталізують" уявлення про сучасність. Дослідник вважає, що його сучасники "є свідками "роздрібнення", розщеплення "визначних історій" і появи величезної кількості простих, дрібніших, локальніших "історій-оповідань", які є "вкрай пародоксальними" за своєю природою оповідями. Смисл цих, так би мовити, змалілих "історій-оповідань", на його думку, полягає не в тому, щоб узаконити знання, а в тому, щоб "драматизувати наше розуміння кризи" [328, с. 95] і, перш за все, кризи детермінізму, який зберігся лише у вигляді "маленьких острівців" у світі всезагальної нестабільності, коли вся увага концентрується на "поодиноких фактах", "непорівнянних величинах" та "локальних процесах". Hавіть концепція конвенціоналізму, заснована на домовленості більшості, на загальній згоді відносно чогось, в принципі є неприйнятною для епістеми "постмодерну", адже "консенсус став застарілою і непевною цінністю" [328, с. 100].
Домінантною ознакою культури "ери постмодерну" Ж.-Ф.Ліотар оголошує еклектизм. Адже доведена до краю доктрина "незгоди заради незгоди" призводить до того, що будь-яка загальноприйнята думка чи концепція розглядаються як небезпека поглинання свідомості сучасної людини черговою "системою цінностей", системою "метаоповідей", причому ця небезпека очікує сучасників на кожному кроці і щохвилини.
Важливу роль у підтримці цього "пізнавального еклектизму" відіграють, на думку Ж.-Ф.Ліотара, засоби масової інформації, оскільки вони, пропагуючи гедоністичне ставлення до життя, закріплюють стан бездумного споживацького ставлення до мистецтва. В таких умовах на "серйозного художника" чекає лише одна перспектива -- уявлювана деконструкція "політики мовних ігор, яка дозволяє зрозуміти "фіктивний характер" мовної свідомості.
І.П.Ільїн зауважує, що концепція Ж.-Ф.Ліотара отримала широке розповсюдження серед теоретиків постмодернізму, найвпливовішим з яких є американський літературознавець І.Хассан [95, с. 230]. Завдячуючи саме його впливові, метаоповідання зайняло місце "незаперечного догмата" постмодерністської теорії останніх років.
1.1.3.2. Ф.Джеймсон, американський літературознавець, для позначення поняття метаоповіді використовує такі терміни: "визначна оповідь", "домінантний код", "домінантна оповідь". Він, розвиваючи думку Ж.-Ф.Ліотара, надає дещо іншого тлумачення цьому поняттю і стверджує, що "оповідь" -- не так літературна форма, як "епістемологічна категорія" [95, с. 232]. Подібно до кантівських категорій часу й простору, вона може бути визначена не як риса нашого емпіричного сприйняття, а як одна з абстрактних (чи "пустих") координат, у межах якої ми пізнаємо світ, як "беззмістовна форма", що накладається специфікою нашого сприйняття на неоформлений "сирий потік реальності". Навіть представники природничих наук, наприклад, фізики, "розповідають історії" про ядерні частки. При цьому, все, що репрезентує себе як існуюче за межами якоїсь історії (структури, форми, категорії), може бути освоєним свідомістю лише через посередництво оповідної функції, вимислу. Інакше кажучи, на думку Ф.Джеймсона, світ є доступним і відкривається людині тільки у вигляді історій, оповідань про нього. Будь-яка оповідь завжди вимагає інтерпретації (як її автором, так і реципієнтом), і тому вона не тільки репрезентує, але й відтворює й перевідтворює реальність в сприйнятті людини, тобто "творить реальність". В своїй якості оповіді вона одночасно утверджує "незалежність від цієї ж реальності". Оповідь в тій самій мірі відкриває й витлумачує світ, в якій приховує та викривляє його. На думку Ф.Джеймсона, в цьому проявляється специфічна функція оповіді як форми "оповідного знання" -- вона служить для реалізації "колективної свідомості", скерованої на притлумлення соціальних протиріч, які історично виникають. Але оскільки ця функція, як правило, не усвідомлюється, він називає її "політичним позасвідомим".
На відміну від Ж.-Ф.Ліотара, американський дослідник вважає, що метаоповіді (чи "домінантні коди") не зникають безслідно, а продовжують впливати на свідомість людей, існуючи в "розсіяному", "дисперсному" вигляді скрізь присутньої, але невидимої "влади панівної ідеології". В результаті індивід не усвідомлює своєї ідеологічної обґрунтованості, що є характерним перш за все для письменника, який має справу з таким "культурно опосередненим артефактом", як літературний текст, який, в свою чергу, є "соціально символічним актом" [326, с. 20]. Виявити цей "домінантний код", специфічний для світовідчуття кожного письменника, і є метою "симптоматичного аналізу", який був запропонований Ф.Джеймсоном в монографії "Політичне позасвідоме: Оповідь як соціально-символічний акт" (1981) [326].
Таким чином, теоретики постмодернізму виокремлюють два нібито й схожих, на перший погляд, але різних поняття: "метаоповідь" та "домінантний код". Різниця між ними полягає в тому, що метаоповідь є текстом, який містить в собі певне знання, певне уявлення про світ і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів певної культури, а домінантний код визначається певною позицією автора, залежною від "політичного позасвідомого", тобто, за словами Ф.Джеймсона, є "епістемологічною категорією" [95, с. 232].
Уточнення семантики й кореляція поняття
У підрозділі 1.1 було з'ясовано, що і структуралісти, і теоретики інтертекстуальності в основному однаково вирішують проблему метакомунікації та метатексту, який розглядають як результат вторинної комунікації (метакомунікації), що відбувається під час аналізу, осмислення вже сприйнятого (прочитаного) мистецького тексту, тобто відбувається в ситуації не первинного діалогу реципієнта з автором через мистецький текст, а в ситуації, так би мовити, вторинного діалогу, діалогу реципієнта зі своєю версією мистецького тексту, в творенні якої він брав безпосередню участь під час первинного діалогу.
Отже, і структуралісти, і теоретики інтертекстуальності розрізняють два рівня і два різновиди метатекстуальності мистецького словесного тексту: (1) віртуальну авторську метакомунікацю з відомими авторові й сприйнятими ним текстами, яка знаходить своє втілення в авторському мистецькому тексті у вигляді (2) метатекстових елементів, алюзій, ремінісценцій, а також (1) віртуальну метакомунікацію реципієнта із засвоєним ним авторським мистецьким текстом, яка знаходить своє втілення в наукових статтях, коментарях, тобто (2) будь-яких інтерпретаціях сприйнятого мистецького тексту реципієнтом. Причому механізмом такої метакомунікації є інтертекстуальність.
Уточнення семантики понять "метатекстовий елемент", "метаоповідь", "домінантний код"
Оскільки нас цікавить мистецький текст як маніфестація авторського твору, а не його інтерпретації, не рефлексії з приводу сприйнятого тексту, можемо констатувати, що теоретиками структуралізму та інтертекстуальності чітко виокремлюється така його підструктура, як метатекстові елементи. Це такі складові частини тексту, в яких подано авторські роздуми і про події та персонажі, а також про цей та інші тексти, які є прототекстами для таких роздумів, причому авторське ставлення до цих прототекстів проявляється через імітуючий, селективний, редукуючий, комплементарний зв'язок7. Чітке розуміння метатекстового елемента як складової частини цілого завершеного авторського мистецького тексту, на наш погляд, простежується в представлених у підрозділі 1.1 наукових дослідженнях, тому вважаємо, що поняття "метатекстовий елемент" є достатньо обґрунтованим і має чітке й прозоре визначення, а от отожнювати його з поняттям "метатекст" немає жодних підстав.
Також, на наш погляд, потрібно розрізняти поняття "метаоповідь" та "домінантний код", запрпоновані теоретиами постмодернізму Ж.-Ф.Ліотаром та Ф.Джеймсоном.
Уводячи в науковий обіг поняття "метаоповідь", Ж.-Ф.Ліотар мав на увазі спеціальний тип дискурсу-оповіді, який представляє будь-яку форму вербальної організації певного знання, форму легітимації цього знання. До того ж цим поняттям він означує всі ті "пояснювальні системи", які, на його думку, організують буржуазне суспільство і є засобом самовиправдання для цього суспільства. Коли суспільство усвідомило самовиправдовуючу функцію метаоповідей, то почало розчаровуватися в цих "системах цінностей".
Нас же в першу чергу цікавить мистецький вербальний текст. До того ж не тільки буржуазне, а й будь-яке суспільство потребує певної організації, тому проблема метаоповідей є актуальною для будь-якої суспільно-політичної формації. На нашу думку, метаоповідь -- це Текст, який займає вершинне положення в ієрархії текстів певної культури, "Текст даної культури з найбільшим показником цінності та істини" [162, с. 137]. До того ж такі тексти більшою чи меншою мірою детермінують появу нових текстів культури. Наприклад, для християнської культури таким текстом є Біблія, для мусульманської -- Коран. Якщо взяти дискурс: "Україна -- мистецькі тексти-метаоповіді", -- то, звертаючись до української історії, можемо простежити незаперечний вплив таких метаоповідей, наприклад, на самоусвідомлювання українцями себе як нації, як певної суспільно-політичної єдності на визначеному геокультурному просторі8.
Творчо розвиваючи ідею метаоповіді Ж.-Ф.Ліотара, Ф.Джеймсон дещо інакше визначає це поняття, навіть послуговується іншими лексемами, які більшою мірою відповідають його реінтерпретації, найчастіше вживаним з них є словосполучення "домінантний код". Зміна лексеми, на наш погляд, є абсолютно виправданою, оскільки домінантний код означує не форму вербальної організації знання, а "епістемологічну категорію" [95, с. 232], подібну до кантівських категорій часу й простору, "беззмістовну форму", одну з абстрактних координат, в межах якої ми пізнаємо світ. Реципієнт, сприймаючи текст, відповідно до домінантного коду "творить реальність", саме відповідно до домінантного коду ця створювана реальність в тій самій мірі відкриває й витлумачує світ, в якій приховує та викривляє його. На думку Ф.Джеймсона, домінантний код є майже ніколи не усвідомлюваною реалізацією "колективної свідомості", скерованої на притлумлення соціальних протиріч, які історично виникають. Оскільки така реалізація є майже ніколи не усвідомлюваною, дослідник називає її "політичним позасвідомим".
Отже, політичне позасвідоме або функція домінантного коду, за Ф.Джеймсоном, полягає в реалізації "колективної свідомості", скерованої на притлумлення соціальних протиріч, які історично виникають. Причому ця реалізація відбувається через відкриття й витлумачення світу, а також через одночасне приховування й викривлення цього ж таки світу. Додамо також, що, на наш погляд, відкриття, витлумачення, приховування та викривлення залежать від тієї культурно-історичної традиції, яка є визначальною як для автора того чи іншого тексту, так і для реципієнта. Більше того, функція домінантного коду, на нашу думку, може полягати не в притлумленні соціальних протиріч, а саме в їх нагнітанні, в актуалізації соціальної (національної тощо) несправедливості. Тому вважаємо, що домінантний код є певною позицією. А щодо мистецького тексту, то домінантний код -- це певна позиція автора, якої він свідомо або несвідомо послідовно дотримується.
Інфратекст -- текст -- метатекст
Визначаючи методологію запропонованого зіставлення, зауважимо, що йтиметься, власне, про словесний мистецький текст як висловлювання, а також, що й на наш погляд "для науки про літературу естетика разом із семіотикою складають пару взаємодоповнююючих галузей знання" [276, с. 4], але додамо, що ця пара, на нашу думку, має бути доповнена металінгвістикою, тією галуззю знання, яка визначається М.М.Бахтіним. Якщо розглядати парадигму інфратекст -- текст -- метатекст, звичайно виникають питання, по-перше, що означає кожне з названих понять, тобто який смисл вони містять у собі, по-друге, як співвідносяться ці поняття між собою.
1.2.2.1. Поняття "інфратекст" визначається нами ідентично до того, як його визначає В.І.Тюпа [276, с. 14-15], тобто інфратекст -- це віртуальний гранично можливий, "ідеальний" транссуб'єктивний текст, який є інтерсуб'єктивним джерелом смислу, тобто джерелом спільним і для автора, що маніфестує цей смисл в об'єктивному знаковому матеріалі, і для реципієнта (адресата), що намагається осягти цей смисл під час діалогу з автором через посередництво знакової маніфестації. Інфратекст, який передує авторському текстові, "не може бути ні створеним, ні зруйнованим, тому що належить до культурного простору, до духовного простору вічності" [276, с. 15]9. Інфратекст вже існує в своїй віртуальній завершеності на той момент, коли автор переживає осяяння, коли він тільки приходить до задуму про втілення пережитого осяяння, про маніфестацію цього осяяння.
1.2.2.2. Завершена суб'єктивна маніфестація інфратексту в об'єктивному знаковому матеріалі є текстом, маніфестуючим авторську версію "ейдоса смислового цілого" або інфратексту. Погоджуючись із А.М.П'ятигорським [226], ми стверджуємо, що мистецький текст є певним різновидом сигналу. Створюючи текст, автор будує модель сприймаючого об'єкта (реципієнта, адресата), оскільки розраховує на ймовірність сприйняття свого тексту об'єктом реальним, який відповідатиме сконструйованому автором об'єкту ідеальному. До того ж автор передбачає і розраховує на певні дії адресата у відповідь на свій текст-сигнал, тобто конструює певну модель діалогу з адресатом. Отже, в такий спосіб передбачуваний, а тому, звичайно, фізично, можливо, і неіснуючий адресат бере участь у створенні авторського тексту.
Такий погляд А.М.П'ятигорського на створення автором словесного мистецького тексту збігається з думкою М.М.Бахтіна на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, дійсна подія життя якого, тобто його справжня суть, завжди розвивається на межі двох свідомостей: автора тексту й реципієнта, які спілкуються між собою через словесний мистецький текст [19, с. 275].
1.2.2.3. Слово "метатекст" складається з двох частин. Сучасний словник іноземних слів в такий спосіб розтлумачє значення складової частини "мета-": "перша складова частина складних слів: 1) що означує послідовність за чимось, перехід до чогось іншого, зміну стану, перетворення, напр.: метагенез, метафаза; 2) в сучасній логічній термінології використовується для означування таких систем, які, в свою чергу, служать для дослідження чи опису інших систем, напр.: метатеорія, метамова" [248, с. 373]. Оскільки ми маємо справу з мистецьким текстом, то вважаємо прийнятним взяти за основне перше значення, тобто семантика поняття "метатекст" ясно вказує на те, що воно означує змінений, перетворений текст. Одразу виникає кілька запитань, принаймні такі: який саме текст підлягає перетворенню, хто створює перетворення і в який спосіб вони відбуваються.
1.2.2.4. За логікою, перетворенню підлягає авторський варіант інфратексту, маніфестований ним у вигляді об'єктивного знакового матеріалу чи мистецького словесного тексту. Перетворювачем виступатиме реципієнт (адресат). Ствоюючи свою версію "ейдоса смислового цілого", пережитого в стані осяяння, автор перебуває в певній ситуації зв'язку з іншими особами, незалежно від того, чи існують вони насправді, чи ні, або з самим собою, адже "створення кожного тексту передбачає можливість такого зв'язку" [226, с. 146]. Більше того, ми розглядаємо мистецький словесний текст як висловлювання, а "висловлювання з самого початку будується з урахуванням можливих реакцій у відповідь, заради яких воно, власне кажучи, й створюється. Роль інших, для яких будується висловлювання… є надзвичайно визначною… ці інші, для яких моя думка вперше стає дійсно думкою (і тільки відтак і для мене самого) не пасивні слухачі, а активні учасники мовленнєвого спілкування. Мовець від самого початку очікує від них відповіді, активного відповідного розуміння" [19, с. 275].
1.2.2.5. Але за допомогою слова неможливо передати іншому своєї думки, оскільки внутрішня форма слова збуджує в реципієнті розвиток його власної думки: "Внутрішня форма слова, яке проголошене мовцем, дає напрям думці слухача, але вона тільки збуджує цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова" [216, с. 48]. Тобто розуміння відбувається не шляхом засвоєння запропонованої думки, а шляхом пордження реципієнтом (адресатом) своєї власної думки, певною мірою детермінованої внутрішньою формою слова. Нам також імпонує думка О.О.Потебні про те, що "мистецтво є мовою митця, і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли він закінчений) розвивається не в мистецтві, а в тих, хто розуміє…" [216, с. 49]. Але ми не можемо погодитися з тим, що зміст, який породжується реципієнтом під час сприйняття мистецького тексту (авторської маніфестації інфратексту) зумовлений тільки внутрішньою формою цього тексту. На нашу думку, він зумовлюється й інфратекстом, який є інваріантом і авторської версії, і версії реципієнта.
Іншими словами, інфратекст "дає напрям думці" [216, с. 48] реципієнта, але він "тільки збуджує останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння" [216 с. 48] авторського тексту. Саме цією лише в певній мірі детермінованістю, на наш погляд, і пояснюється феномен "живучості" мистецьких текстів у віках. Тому ми не можемо погодитися з думкою О.О.Потебні, що "із забуттям внутрішньої форми твори мистецтва втрачають свою цінність" [216, с. 49], оскільки інфратекст існує в культурному просторі (в семіосфері (Ю.М.Лотман), ноосфері (В.І.Вернадський))10, хоч і набуває свого істинного буття в ситуації діалогу, що відбувається між автором та передбачуваним адресатом в процесі маніфестації автором своєї версії інфратексту в знаковому матеріалі та між реальним реципієнтом (адресатом) і автором через мистецький текст, коли реципієнт створює свою версію інфратексту. Варіант інфратексту, який породжується реципієнтом (адресатом) під час сприйняття авторського мистецького тексту (тобто авторського варіанта інфратексту) ми визначаємо як метатекст. Як і авторський варіант інфратексту, маніфестований в знаковому матеріалі мистецького тексту, метатекст є текстом віртуальним11, оскільки породжується реципієнтом виключно в ситуації діалогу з автором в результаті дешифровки знакової маніфестації авторської версії інфратексту.
1.2.2.6. Неминуче виникають принаймні два запитання: що в такому разі вважається твором і куди подівся естетичний об'єкт? Йдучи за семантикою слова, твором ми вважаємо те, що створюється, тобто варіанти інваріанта -- авторський і реципієнта (адресата).
Що ж стосується естетичного об'єкта, то він нікуди не зникає. Як відомо, "естетичний об'єкт як зміст художнього бачення і його архітектоніка є абсолютно новим буттєвим (рос. бытийное. -- О.Б) утворенням, не природничої -- і не психологічної, звичайно, -- і не лінгвістичної підпорядкованості: це своєрідне естетичне буття, яке виростає на кордонах твору шляхом подолання його матеріально-речевої, позаестетичної визначеності" [18, с. 280]. Ми слідом за В.І.Тюпою естетичний об'єкт ототожнюємо з інфратекстом. Тобто поняття "ейдос смислового цілого", "естетичний об'єкт" та "інфратекст" є тотожними, оскільки саме естетичний об'єкт є "ейдосом смислового цілого" [276, с. 15], який маніфестується митцем у тексті під час створення цього тексту в ході діалогу з можливим, передбачуваним читачем, а також породжується реципієнтом під час діалогу між ним і автором через посередництво авторського тексту. Отже, естетичний об'єкт (інфратекст) є інваріантом, що знаходить своє втілення у варіантах, якими є авторський твір, маніфестований в мистецькому словесному тексті, і творче сприйняття цього тексту реципієнтом.
1.2.2.7. Але, на нашу думку, естетичний об'єкт "виростає на кордонах твору шляхом подолання його матеріально-речевої визначеності" [18, с. 280] в момент породження реципієнтом (адресатом) метатексту, тобто свого варіанта естетичного об'єкта, оскільки під час сприйняття реципієнтом авторської версії і відбувається те "подолання матеріально-речевої визначеності" [18, с. 280], про яке говорив М.М.Бахтін, тому що метатекст є дешифровкою знакового матеріалу. Більше того, ця дешифровка певною мірою детермінується естетичним об'єктом в такий самий спосіб, як розуміння-відчуття слова детермінується його внутрішньою формою. На наш погляд, естетичний об'єкт здатний виростати на кордонах творів, авторського й реципієнта, саме тому, що існує вже до створення авторської і читацької версій.
Тому, сприймаючи авторський текст, реципієнт не спроможний осягти смислу, якщо не братиме участі в творенні своєї версії інфратексту, оскільки під час сприйняття, рецепції авторського варіанта відбувається акт пізнання, який є аналогічним до акту творчості. Тому реципієнт може розуміти мистецький текст як варіант інфратексту та інфратекст настільки, наскільки бере участь у творенні своєї власної версії, свого варіанта, на створення якого він, можна сказати, приречений (звичайно, за умови бажання спілкуватися з автором, за умови бажання осягти смисл інфратексту).
Таким чином, під час сприйняття реципієнтом авторського варіанта інфратексту відбувається діалог між автором і реципієнтом, але діалог, який не був би можливим без наявності третього, а саме -- інфратексту, який є інваріантом як авторського мистецького тексту, так і метатексту, створюваного реципієнтом (адресатом).
Отже, інфратекст -- це віртуальний гранично можливий, "ідеальний" транссуб'єктивний текст, який є інтерсуб'єктивним джерелом смислу, тобто джерелом спільним і для автора, і для реципієнта (адресата). Текст -- суб'єктивне авторське маніфестування інфратексту в об'єктивному знаковому матеріалі. Метатекст -- віртуальний текст, створюваний реципієнтом під час сприйняття авторського тексту. Текст та метатекст є варіантами інфратексту.
Огляд наукових досліджень, представлених у підрозділі 1.1, дає підстави стверджувати, що в сучасному літературознавстві серед понять зі складовою частиною "мета-" найчіткіше визначається поняття "метатекстовий елемент", яке означує складову частину цілого мистецького тексту. В таких текстових підструктурах відбито авторську рефлексію з приводу свого й інших текстів. Ми абсолютно погоджуємося з таким визначенням поняття "метатекстовий елемент".
Теоретики постмодернізму виокремлюють два нібито й схожих, на перший погляд, але різних поняття: "метаоповідь" та "домінантний код". Аналізуючи ідею метаоповіді Ж.-Ф.Ліотара та синтезуючи її з ідеєю Ю.М.Лотмана про культури із парадигматичною та синтагматичною побудовою, ми уточнюємо визначення метаоповіді і розуміємо її як мистецький вербальний текст певної культури з найбільшим показником цінності та істини, який займає вершинне положення в ієрархії текстів і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів цієї культури. Метаоповіді є пояснювальними системами, системами цінностей, вони легітимують певні знання і організують суспільство.
На відміну від метаоповіді домінантний код, за визначенням Ф.Джеймсона, є "епістемологічною категорією", "беззмістовною формою", однією з абстрактних координат, в межах якої людина пізнає світ, реалізацією колективної свідомості, скерованої на притлумлення історично виникаючих соціальних протиріч. Але, на нашу думку, функція домінантного коду може полягати не тільки в притлумленні соціальних протиріч, а й в нагнітанні, в актуалізації соціальної (національної тощо) несправедливості.
Зіставляючи ідею домінантного коду Ф.Джеймсона з поглядом А.М.П'ятигорського на словесний текст як на різновид сигналу та з поглядом М.М.Бахтіна на словесний мистецький текст як на завершене висловлювання, додамо, що ступінь відкриття, витлумачення, приховування та викривлення в мистецькому тексті створюваної автором реальності залежить не тільки від усвідомлюваної чи неусвідомлюваної реалізації автором колективної свідомості, а також від певної його позиції та культурно-історичної традиції, яка є визначальною як для нього, так і для реципієнта (адресата).
Стосовно метатексту в сучасному літературознавстві панує розмаїття думок і концепцій: від ототожнення його з метатекстовим елементом як підструктурою словесного мистецького тексту до визнання його приналежним до іншого рівня, ніж текст, причому цей рівень також визначається по-різному. Оскільки поняття "метатекстовий елемент" є достатньо обґрунтованим і має чітке й прозоре визначення, ототожнювати його з поняттям "метатекст", на наш погляд, немає жодних підстав.
Натомість слушною видається пропозиція розглянути метатекст як позатекстову реальність. Найобґрунтованішою в цьому відношенні, на нашу думку, є теорія метатексту А.Поповича. Але ми не можемо підтримати його концепцію, оскільки в ній йдеться про створення реципієнтом особистого відгуку на вже сприйнятий ним авторський текст. Нас же цікавить не повторне сприйняття реципієнтом авторського тексту, в ході якого ним враховується також особистий досвід, набутий під час спілкування з автором через текст, а саме процес творчого сприйнття авторського тексту або, іншими словами, процес "виростання на кордонах твору" естетичного об'єкта [18, с. 280].
Тому ми представляєм власну концепцію метатексту. Так само, як у А.Поповича, в нашій концепції метатекст визначається як текст віртуальної реальності, але, на відміну від нього, ми вважаємо, що реципієнт створює метатекст в ситуації сприйняття мистецького твору, під час якого відбувається діалог між автором і реципієнтом. Таке сприйняття є справжньою формою існування цього твору, тобто твір автентично є присутнім під час читання, тому що маніфестуючий його мистецький текст прочитується не з метою довідатися щось про твір, а з метою довідатися, яким він є сам по собі, що є "фактом онтологічного значення" [330]. А.Попович кваліфікує таке сприйняття як "первинну", "літературну" комунікацію, а "метакомунікація" відбувається, на його думку, після первинної комунікації.
Такий підхід А.Поповича є абсолютно виправданим, оскільки його теорія метатексту розроблена ним в руслі теорії перекладу. Але ми не можемо погодитися з доцільністю розповсюдження такого підходу під час літературознавчого аналізу словесного мистецького тексту, який розглядається нами як цілісне завершене висловлювання, тому що під час так званої "вторинної" комунікації (користуючись термінологією А.Поповича) реципієнта цікавить вже не так "твір", яким він є сам по собі, а інформація про цей "твір", підчас цієї "вторинної" комунікації реципієнт рефлектує з приводу сприйнятого "твору", створює відгук на результат "первинної" комунікації. А, за нашою концепцією, таким результатом і є метатекст, створюваний реципієнтом під час сприйняття "твору", тобто під час прочитування мистецького тексту, який є знаковою маніфестацією авторського твору.
Н.А.Фатєєва послідовно довела, що механізмом метамовної рефлексії є інтертекстуальність [289, с. 20]. За аналогією до цього можемо стверджувати, що механізмом рецепції мистецького словесного тексту також є інтертекстуальність, оскільки можемо розглядати автора і реципієнта як окремі тексти, тому діалог, який відбувається між ними в ситуації сприйняття реципієнтом мистецького тексту, є діалогом інтертекстуальним. Варто додати, що між підструктурами мистецького тексту також відбувається своєрідний "діалог", що буде доведено в наступних розділах нашого дослідження, тому можна стверджувати, що окрім інтертекстуальності механізмом рецепції мистецького словесного тексту є також інтратекстуальність.
МЕТАОСМИСЛЕННЯ ТА МЕТАОПИС "ІСТОРІЇ РУСІВ"
Аналітичні розділи нашого дослідження присвячено аналізу словесного мистецького тексту давньої української літератури "Історія Русів" відповідно до розроблених нами теоретичних положень, в них подано різноманітні аспекти металінгвістичного аналізу.
В другому розділі "Історія Русів" описується як текст та метаоповідь, а також визначається її домінантний код.
Характеристика попередніх досліджень "Історії Русів"
За принципом, покладеним в основу дослідження, попередні студії "Історії Русів" поділяємо на дві групи: 1) в основі яких -- історичний принцип, та 2) які засновуються на історико-літературному принципі. До першої групи відносимо майже всі наукові роботи, присвячені цьому тексту давньої української літератури, тобто дослідження С.Соловйова [249], О.С.Клеванова [47, с. 40], Г.Ф.Карпова [113], М.Максимовича [169, 170], М.Костомарова [122], О.Пипіна [47, с. 59], О.М.Лазаревського [47, с. 63], М.П.Драгоманова [79], В.Горленка [47, с. 67], Л.Майкова [47, с. 69], М.Василенка [40], В.С.Іконникова [94], І.Белея [26], О.С.Грушевського [64, 65], О.Яблоновського [183, с. 69], М.С.Грушевського [66, 67], Д.Дорошенка [76], М.С.Возняка [46, 47], Я.Дзири [73] та ін12.
Найголовніша особливість цих досліджень та, що "Історія Русів" розглядається в них як складова української історіографії, як історичний текст. Науковці намагаються встановити автора тексту, час його написання, відповідність фактів, наведених в тексті, реальним подіям. При цьому ними доводиться компілятивність "Історії Русів", зокрема О.С.Грушевський констатує поступове розчарування дослідників у її "правдивості", зумовлене численними фактичними помилками, яких припустився автор [64]. Дослідників також цікавили погляди автора "Історії Русів" на стосунки з сусідніми державами, на внутрішнью політичну ситуацію в Україні після монголо-татарської навали.
Але, намагаючись об'єктивно оцінити значимість "Історії Русів" як історичної пам'ятки, науковці не могли не помітити її мистецьких якостей. Так, наприклад, О.Пушкін вважав, що в цій пам'ятці багато місць -- це "картини, накреслені пензлем великого живописця" [14, с. 336]. М.Максимович, зазначаючи, що "Історія Русів" -- твір "знаменний з художнього боку", порівнює її з народними українськими думами і наголошує, що вона так само, як народна історична дума, сповнена життєдайного, художнього натхнення й чутливого правильного розуміння про сутність подій та осіб [76, с. 57]. До того ж, М.Максимович помітив, що автор "Історії Русів" зображує іторичні події "з тією ж поетично-свавільною перебудовою історичної дійсності, з якою й Гоголь в своєму "Тарасові Бульбі", і Шевченко в своїх "Гайдамаках", зображували обрані ними епохи" [169, с. 301-302]. Тобто автор аналізованого тексту поводиться з історичними фактами так само, як автор художнього твору. Разом з тим, оцінюючи "Історію Русів" як історіографічну працю, М.Максимович зауважує, що вона "є тільки нарис (рос. набросок. -- О.Б.) такої жаданої для нас художньої історії Малоросійського народу, перейнятий весь духом життя, але окреслюючий предмет свій правильно лише в загальних обрисах його й лише в небагатьох подробицях. В більшій частині подробиць підлягає він подальшій обробці й переробці" [169, сс. 523-524].
Отже, як історик, Максимович помічає усі фактичні помилки аналізованої ним пам'ятки, в той же час, як літературознавствець, він не міг не захоплюватись "цією фактично неймовірною, але високо художньою підмальовкою історії Малоросії" [209]. М.П.Драгоманов також вважав, що "на цей твір потрібно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів… памфлет місцями надзвичайно їдкий і навіть мистецький… (підкреслено нами -- О.Б.), а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він стане незамінимою пам'яткою стану просвіти й політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст" [78, с. 24]. На думку Д.І.Дорошенка, промова Павла Полуботка, вміщена в "Історії Русів", "сама по собі являється твором значної літературної вартости" [76, с. 56].
Другу групу складають дослідження, в основу яких покладено історико-літературний принцип. До них ми відносимо наукові роботи С.О.Єфремова [86], Д.І.Чижевського [301], О.Оглоблина [202, 203], О.В.Мишанича [180, 182], В.В.Кравченка [124], О.В.Мішукова [186-188], Я.О.Мишанича [183], відмінною ознакою яких є ставлення до "Історії Русів" як до пам'ятки української літератури.
Так, С.О.Єфремов вважає, що факт наявності в "Історії Русів" "вымыслов" "все ж таки не зменшує її суто літературної (підкреслення наше. -- О.Б.) вартості й громадської ваги, як дуже помітного етапу в розвитку політичної думки на Україні" [86, с. 211]. Вважаючи "Історію Русів" "блискучим, палко і з захватом написаним памфлетом", він зазначає: "Хоч би яка мала була історична вартісь цього надзвичайно талановитого памфлета політичного, але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [86, с. 214]. Спираючись на ці й подібні міркування, С.О.Єфремов приходить до висновку, що "поминаючи її ("Історії Русів". -- О.Б.) майже російську мову, ми повинні призначити цій пам'ятці визначне місце в історії нашого письменства" [86, с. 215].
На думку, Д.І.Чижевського, українські патріоти, з ініціативи яких постає "Історія Русів", "використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду" [301, с. 291], що "зв'язки з стилістикою барокової української історіографії тут (в "Історії Русів". -- О.Б.) досить сильні, але стиль загалом наближається до "класицизму"" [301, с. 292]. Дослідник вважає, що, вкладаючи свої політичні думки та ідеали в промови, листи, відозви, висловлювання чужинців про Україну, "у таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних картинах подає приклади свого вміння оповідати" [301, с. 292].
Приділяючи найбільшу увагу встановленню авторства "Історії Русів" та зіставленню її списків, О.Оглоблин в своїх дослідженнях висловлює думку, що цей текст -- "не наукова історія України й навіть не історичний твір. Це політичний трактат, втілений в історичну форму" [202, с. 23]. Дослідник також зауважує: "Щоб сильніше висловити свою правдиву думку, автор "Історії Русів" користується -- і то дуже майстерно -- засобами перебільшення, навіть вигадки, вживаючи нерідко при тому іронії або сарказму" [202, с. 21].
Називаючи "Історію Русів" "видатною літературною пам'яткою другої половини XVIII ст" [182, с. 261], О.В.Мишанич вважає, що "цей самобутній і талановитий твір стоїть на межі наукової історіографії та художньої літератури, продовжуючи традиції так званих "козацьких літописів" початку XVIII ст." [182, с. 261]. На його думку, народні історичні перекази, легенди, оповідання, пісні були одним із джерел сюжетів для автора "Історії Русів", відповідно оброблені, вони ставали "композиційним компонентом цілого твору" [182, с. 42], "на підставі народних творів літописці будували цілі історичні схеми, давали оцінку тим чи іншим діячам. Фольклорний переказ виконував… роль авторитетного джерела, часто виступав у доказовій функції, заповнював прогалину там, де інших відомостей не було" [182, с. 42]. О.В.Мишанич вважає, що "Історію Русів" "можна назвати історичною оповіддю, в якій переплавляються історична правда і художній домисел" [182, с. 264], на що наштовхують її художній рівень, довільність викладених історичних подій, суб'єктивний підхід до змалювання окремих образів. Іншими словами, дослідник розглядає аналізований текст не як "документальне історіографічне дослідження, а… художній публіцистично забарвлений твір, який попри основну історичну канву має свій літературний і фольклорний інтер'єр" [182, с. 265], як "своєрідний сплав історії, народної поезії і публіцистики" [182, с. 268]. Пильне вивчення тексту дозволило дослідникові зробити висновок, що "автор мало користувався документальними джерелами, а більше йшов за усною традицією, по-своєму інтерпретуючи її" [182, с. 267], що "манера викладу автора, літературні прийоми і головне -- розуміння подій -- зближують твір з народною творчістю" [182 с. 293].
Те, що авторське розуміння подій збігається в "Історії Русів" з народним, дозволяє зробити припущення, що, написавши "оригінальне епічне полотно" [182, с. 264-265], автор через нього проносить ідею про права і вольності не так козацької старшини, на чому наголошує О.В.Мишанич [182, с. 265], як всієї Русі-України й усього українського народу безвідносно до станового розшарування.
Для літературознавчих студій "Історії Русів" останнього десятиліття [124, 183, 184, 186-188] характерним є наголошення на тому, що вона досліджується не як історичний, а як художній (мистецький13) твір14. Однак, ставлячи "Історію Русів" в контекст української історіографії, в європейський контекст, намагаючись з'ясувати її місце в цих контекстах, її контактно-генетичні зв'язки й типологічні сходження, визначити проблематику й дослідити поетику, а також історіографію, їй присвячену, науковці фактично будують свої дослідження на традиційній, пострадянській обкарнаній вітчизняній літературознавчій методології, яка передбачає не менш традиційний світоглядний "джентельменський набір". Звичайно, віддаючи данину традиції, не можемо не погодитися, що така робота є первісно необхідною, адже веде до, безперечно15, значних і вагомих результатів. Але, на наш погляд, біда в тому, що за тим, що сказано про "Історію Русів", не видно її самої, такої як вона є. Звичайно, висловлюємо суб'єктивну думку, але вважаємо, що твір розчиняється в контексті, засновується типологічними зв'язками, обкарнується традиційною схемою визначення поетичності, втискується в раз і назавжди проголошену ідеологію.
На жаль, "історія, по суті, була одинокою парадигмою для літературознавства (мається на увазі сбме українське літературознавство. -- О.Б.), і на практиці жодна інша парадигма (чи то формального аналізу, чи психологічного, чи структурального) не мала права на співіснування" [60, с. 56]. Тепер триває процес опанування новітніми літературознавчими методологіями. Вітчизняне літературознавство перебуває в стані "різкого зросту інформативності всієї системи" (Ю.М.Лотман), внаслідок якого "крива розвитку перескакує тут на абсолютно новий, непередбачуваний і більш складний шлях" [153, с. 28], тобто наука перебуває в, так би мовити, "передвибуховому"16 стані, в пошуку відповіді на "вічні питання" літературознавства.
Повертаючись до предмета нашої роботи, пропонуємо інший ракурс дослідження "Історії Русів" -- текст доволі вивчений і описаний. Не претендуючи на вичерпність літературознавчого аналізу, висуваємо припущення, що відмінний від традиційного погляд на художній (мистецький) текст стане передумовою уникнення банальних повторів.
Культурологічне поняття тексту відмінне від відповідного лінгвістичного поняття. Вихідним для культурологічного розуміння тексту є той момент, коли сам факт лінгвістичного вираження перестає сприйматися як достатній для того, щоб висловлювання перетворилося в текст. Через це вся маса мовних повідомлень, що циркулюють в колективі, сприймається як не-тексти, на фоні яких виокремлюється група текстів, яким притаманні ознаки якогось додаткового, значимого в даній системі культури, вираження. Адже тексти складають не summa culturae, а лише її частину [150]. В той же час, "з погляду культури, існують тільки ті повідомлення, які є текстами. Всі інші ніби не існують і до уваги дослідником не беруться. В цьому смислі можна сказати, що культура є сукупністю текстів або складно побудований текст" [162, с. 135].
"Історію Русів" було створено на тому етапі культурного руху, коли історія стала змістом текстів і виникла потреба писемної фіксації усної оповіді, коли історичний шар світового порядку став вважатися гідним такої фіксації.
В 90-х роках XVIII- 10-х роках XIX ст. постало питання відродження самобутності української нації та культури. "Історію Русів" було створено якраз в контексті поставання цього питання, тому вона виконувала функції:
збереження генетичної пам'яті;
відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів;
відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.
Тому інформація, закладена в "Історії Русів", адресована не якомусь конкретному індивідууму, а будь-кому, зокрема, представникам слов'янських націй і, перш за все, -- русам (українцям). Звичайно, назва наголошує на тому, що йтиметься про історію саме русів. Про це виокремлення йдеться також і в авторській передмові. Але ідея сарматизму, яка втілюється на сторінках "Історії Русів", толерантне ставлення до народів і негативне ставлення до тиранії та асиміляторської політики урядів і монархів свідчить також про розвиток автором ідеї рівноправності й братерства між слов'янами, яку згодом було розвинуто Кирило-Мефодіївським товариством.
Отже, можемо стверджувати, що "Історія Русів" є частиною загальної пам'яті культури слов'ян та українського народу зокрема. Тому О.Бодянський докладав неймовірних зусиль, щоб її надрукувати, оскільки в 40-і роки Х1Х ст. офіційний погляд на тексти був таким: те, що надруковано, є благонадійним, санкціонованим урядом, легітимним.
В такий спосіб забезпечувалось збереження "Історії Русів", відпадала необхідність таємно переписувати й розповсюджувати її списки, а зацікавлений читач міг вільно придбати надруковану книжку. А цікавість до неї, за свідченням сучасників [169; 47, с. 6, 10, 15, 34-35], була надзвичайною. "Думка про видання "Історії Русів" була і в фон-дер-Бріґґена, і в Миколи Маркевича, і в Пушкіна, і в Миколи Гоголя, і в проф. М.Г.Устрялова. Ще року 1836 Пушкін висловлював надію, що "великий історик Малоросії знайде собі нарешті... гідного видавця" [202, с. XV].
Але зробити це було доволі важко, тому що "Історія Русів" пройнята духом вільнодумства, антимонархізмом та антидеспотизмом. Німецький вчений і мандрівник Йоган-Ґеорґ Коль, який подорожував Україною, 1841 р. писав: "З недрукованих історій Малоросії найповажніша й найважніша є та, що склав якийсь Каневський, воронізький єпископ. Від найдавніших часів доходить вона до Катерини. Вона написана найвірніше і найкраще і при цьому так вільнодумно, що ніколи не могла бути надрукована. Природньо, за це, а ще й тому, що написана українською мовою, вона найбільш шанована та улюблена й поширена в багатьох списках по цілій країні. Є повіти в Малоросії, де майже в кожному маєткові знаходиться примірник Історії Каневського". Незважаючи на деякі неточності (щодо ймення автора й мови твору), спостережливий чужинець підтвердив те, про що одностайно свідчать українські (й російські та польські) сучасники", -- зауважує О.Оглоблин [202, с. XIV].
Розповсюдження "Історії Русів" у списках, як бачимо, ставиться в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура. Наприклад, О.Пушкін з приводу драконівських умов цензурипочатку ХІХ ст. писав:
Радищев, рабства враг, цензуры избежал,
И Пушкина
стихи в печати не бывали [224, с. 269].
Когда б писать ты начал с дуру,
Тогда б наверно ты
пролез
Сквозь нашу тесную цензуру,
Как внидешь в царствие небес
[224, с. 152].
Отже, побутування в списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала "Історію Русів" як текст від не-текстів.
1846 р. О.Бодянський обрав серед списків, що були у нього, найкращий та найповніший і видав "Історію Русів", виконавши "священний обов'язок істинного сина свого народу й вітчизни" [34]. Хоча існували також українські списки [201], відому нам "Історію Русів" написано літературною російською мовою з величезною домішкою українізмів, тобто мовою, якою писалися тексти. Не секрет, що свого часу мова будь-якого народу складалася з двох систем: усної та писемної. Остання ж поділялася на унормовану та народну чи "неправильну". Наприкінці XVIII ст. одним з різновидів літературної української мови була російська мова. Мова ж народу вважалася неправильною, непридатною до літературного вжитку. Але тому, що усне й писемне мовлення постійно впливають одне на одне, в "Істторії Русів" спостерігаємо прагнення уподібнити закони писемного мовлення до законів усного мовлення. Через це в ній наявні українізми17, є спроби внесення до тексту жестів, пози, наприклад:
"Король, вздохнувъ и приподнявъ руки (тут і далі підкреслено нами. -- О.Б.), выговорилъ Старшинh Козацкому: "Какъ я обманутъ отъ льстецовъ своихъ, называвшихъ васъ, Козаковъ, грубіянами! Напротивъ, вижу я въ васъ благородныхъ воиновъ и великодушныхъ Христіанъ" [100, с. 92].
"Пехота ... начала кричать згоду и, бросая ружья свои, становилась на колhни и просила пощады для найсвятhйшей Панны Маріи" [100, с. 107].
"... на наши про то сказки и привязки отвhчаютъ они одними усмhшками и ножнымъ шарканьемъ" [100, с. 147].
"Чиновники оные, прибывъ в Петербургъ и представъ предъ Государя своего, просили его найубhдительнhйше, стоя на колhняхъ, о пощадh отечества своего, угнhтеннаго до крайности налогами и всhхъ родовъ притесненіями..." [100, с. 228].
"За сію чрезвычайную услугу, хотя войска Малоросійскія достойны были благодарности, но имъ сказано ее сквозь зубы" [100, с. 241].
Ще однією з особливостей текстів по відношенню до не-текстів є їхня підвищена авторитетність. "Тексти розглядаються самими носіями культури як безумовно істинні на відміну від не-текстів, які можуть бути в однаковій мірі як істинними, так і неправдивими" [161, с. 185].
Починаючи з другої половини 1820-х, років списки "Історії Русів" були розповсюдженими серед представників різних станів: "і в панських будинках, і серед духовенства, і в людей простого стану" [202, с. XIV]. Істинність "Історії Русів" не підлягала сумніву принаймні до 1848 р. Вона мала величезний вплив на ряд видатних письменників, не тільки українських, а й російських: О.Пушкін використав її для своєї поеми "Полтава", К.Рилєєв під її впливом створював думи й поеми з української історії. Історично-літературні твори Є.Гребінки, І.Срезневського, М.Гоголя, А.Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша створені під безпосереднім впливом "Історії Русів", в "Історії Малоросії" М.Маркевича (1842-1843 рр.) вона майже вся переказана [47, сс. 15-28, 31-33]. Але найбільший вплив мала "Історія Русів" на формування національно-історичних поглядів Т.Шевченка: "... ніщо, окрім Біблії, -- зазначає М.Драгоманов, -- не мало такої сили. над системою думок Шевченка, як ця "Исторія Русовъ" у 1844-45 рр." [79, с. 365].
Такий вагомий вплив "Історії Русів" пояснюється, на наш погляд, двома причинами. По-перше, вона сприймалася саме як історія, в якій викладено достовірні факти, адже не випадково Д.Бантиш-Каменський посилається на неї в своїй "Історії Малоросії" (1830) [11], а М.Маркевич залучає її до своєї історичної праці. По-друге, високо були оцінені й художні особливості "Історії Русів"18.
Наприкінці 1848 року в "Отечественных Запискахъ" вийшла друком стаття С.Соловйова "Очерки исторіи Малороссіи до подчиненія ея царю Алексhю Михайловичу" [47], в якій ставилися під сумнів факти, наведені в "Історії Русів" і робився висновок про те, що вона є недостовірним іторичним джерелом. Тієї ж думки дотримувався й О.С.Клеванов, відзначаючи в своїй статті "Объ Исторіи Русовъ" (1849) "занадто полемічний характер" цього історіографічного джерела [47, с. 40]. І хоч І.Срезневський задовго до С.Соловйова сумнівався в достовірності оповідань "Історії Русів" і тому назвав їх "повhстями Конисскаго" [183, с. 54], саме з 1848-1849 років вона починає втрачати авторитет історичного джерела.
Беручи цей факт до уваги, а також зауважуючи, що "автор чи автори не були особливо прискіпливими у виборі джерел, її ("Історії Русів". -- О.Б.) виклад нагадує манеру давніх або псевдодавніх із вигаданими промовами історичних осіб; факти приладжуються до тенденції...", В.С.Іконніков, тим не менш, робить ось такий висновок: "...але в будь-якому випадку автори вигадували менше, ніж їх звинувачують; вони багато брали зі старих малоросійських літописців, але також багато брали з усних переказів, анектодів, віршів, пісень, які побутували в українському дворянстві, серед козацької старшини та в середовищі народу" [94, с. 1637-1638]. Натомість Г.Карпов характеризував "Історію Русів" як фальшивий літопис саме тому, що її автор користувався народними анекдотами та переказами [214, с. 45].
Як бачимо, навіть серед істориків немає одностайності в поглядах на достовірність джерел, адже одні вважають, що перекази та анекдоди є достовірним джерелом для історичного твору, а інші дотримуються протилежної думки. Ми не будемо зупинятися на дискусії, яка відбувається серед дослідників, з приводу правдивості/неправдивості "Історії Русів", тому що вона вже докладно описана [47, 183], а звернемо свою увагу на авторську позицію щодо цього питання.
Цікаво, що автор "Історії Русів" у передмові сам порушує питання правдивості (достовірності) свого тексту. Найпершим аргументом стосовно правдивості є той, що до появи цієї історії причетні такі високоповажні особи, як Григорій Полетика19 та Георгій Кониський. До того ж цей літопис чи історію "ведено було з давніх часів" у кафедральному Могилівському монастирі вправними людьми, які радилися з "ученими мужами Київської Академії" та використовували записи й папери Богдана Хмельницького, залишені його сином Юрієм. Навівши такі докази, автор робить висновок:
"И такъ Исторія сія, прошедшая столько отличныхъ умовъ, кажется должна быть достовhрною. Одни воинскія дhйствія покажутся, можетъ быть, инымъ сомнительными, яко множественны суть. Но разсуждая о положеніи земли сея между народами, почти непримиримыми, судя о временахъ и обстоятельствахъ, въ которыя народъ сей всегда былъ въ огнh и плавалъ въ крови, надобно заключить, что сего народа все упражненіе и ремесло состояло въ войнh и убійствах. Одна Польша все то доказываетъ. Она тогда только была могуще-ственна и страшна, когда имhла у себя войска Малоросійскія; а коль скоро ихъ лишилась, тотчасъ же упадать начала, а послhдствія ея извhстны" [100, с. II].
Як бачимо, розмірковуючи про геополітичне положення землі Русів, а також про часи й обставини, в яких постала їхня історія, автор у передмові певною мірою обґрунтовано стверджує, що, незважаючи на можливі перебільшення, в суті своїй охарактеризований ним текст є абсолютно правдивим.
Отже, маємо дві діаметрально протилежні думки про аналізований текст: одні стверджують, що він -- правдивий, інші -- що правдивим його вважати не можна.
Як не дивно, праві обидві сторони. Все залежить від тієї позиції, з якої розглядається предмет, від тих критеріїв, за якими визначається правдивість (істинність)/неправдивість тексту.
З позиції історика, який за головний критерій обирає факторографічну відповідність, "Історія Русів" є текстом неістинним, неправдивим, тому що автор оперує фактами, яких насправді не було, розповідає про вигаданих історичних осіб, перекручує імена, історичних діячів, тобто історичним джерелом, в буквальному смислі цього слова, вона бути не може20.
Якщо ж подивитися на той самий текст очима літературознавця, який за головний критерій обирає мистецьку вправність автора "створювати нову ціннісну форму як нове ціннісне ставлення до того, що вже стало дійсністю для пізнання й вчинку" [18, с. 268-269], та з позиції позазнаходження (рос. вненаходимости), "об'єднувати, оформлювати й завершувати подію" [18, с. 270], тобто розглянути "Історію Русів" як словесний мистецький, а не суто історичний, текст, то вона виступатиме текстом істинним, правдивим. Виникає бароковий контраст: одні й ті ж аргументи в залежності від обраної дослідницької позиції можуть свідчити як про істинність (правдивість), так і про неістинність (неправдивість) одного й того ж тексту.
Але, як відомо, "неправдивий текст -- це таке ж протиріччя в термінах, як неправдива клятва, молитва, неправдивий закон. Це не текст, а руйнування тексту" [162, с. 135]21. Тому можемо стверджувати, що "Історія Русів" є не історичним, а мистецьким словесним текстом.
Правда, залишається ще одне питання, яке стосується істинності/неправдивості тексту "Історії Русів". Це питання ідеології цього тексту, але його ми розглянемо в підрозділі 2.3.
"Історія Русів" як метаоповідь
Як було визначено22, метаооповідь -- це такий текст, який визначає уявлення реципієнтів про оточуючий їх світ і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів певної культури. Те, що "Історія Русів" є таким текстом -- факт незаперечний і доведений не раз [28, 47, 169, 202, 14, 183]. Залишається дослідити, які ж саме уявлення про світ вона визначає.
І.Я.Франко вважає, що козацькі літописи XVII-XVIII ст. та "Історія Русів" створили "грандіозну конструкцію Хмельниччини". Зокрема, він зазначає: "З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів ... для народної фантазії довго ще Хмельницький і його паладини лишаться героями великої української трагедії" [293, с. 331-332]. Справді, втративши авторитет історичного джерела, "Історія Русів", тим не менше, цікавила представників української і, ширше, слов'янської культури протягом усього часу свого існування. "Отреченна книга" української історичної науки стала настільною книгою української національно-політичної думки, підручником української національної філософії, програмою української національно-визвольної боротьби" [202, с. V].
О.Яблоновський в статті "Коzасzуzna a legitymizm" (1896 р.) відмічає, що "Історія Русів" -- це неперервний козацький український епос, що складається з детально дібраних та майстерно оформлених небилиць і легенд. На його думку, цей текст є джерелом політично-історичної свідомості для освіченого українського лівобережного суспільства кінця XVIII ст., тому що служить для піднесення, українського духу" [183, с. 70].
Польский професор Л.Яновський23 вважає, що через вплив мистецтва слова на людську свідомість (майстерне і детальне змалювання сцен катувань і страт українського населення) "Історією Русів" розпалювалася міжнаціональна ворожнеча й фанатизм, що патріотичні почуття її автора проявилися у ненависті до інших народів, особливо до поляків, а до росіян ставлення було толерантним [47, с. 84-85]. Російські ж дослідники закидали авторові "Історії Русів", що він зазіхнув на їхню національну святиню -- Петра I -- й на Меншикова. Зокрема, картини звірств російської армії в Батурині оцінюються М.І.Ульяновим як "злісний пасквіль на Петра й Меншикова" [283, с. 118], а приязне, ставлення українців до шведів, відтворене в "Історії Русів", його явно дратує [283, с. 119]. Таке драстичне ставлення до аналізованого тексту, на нашу думку, пояснюється шовіністичними поглядами як першого, так і другого дослідника.
Якби "Історія Русів" відзначалася ними означеними якостями, то навряд чи зацікавила б О.Пушкіна й декабристів [202, с. XII]. Незаперечним можна вважати лише твердження Л.Яновського, що "Історія Русів" є "апокрифом історії України, якого вже майже ніхто не читає, але він живе в творах письменників і продовжує робити свою справу" [183, с. 75].
Справді, "Історія Русів" і донині має величезний вплив, принаймні певною мірою детермінує появу нових словесних мистецьких текстів. Наприклад, роман Р.Іваничука "Орда", на наш погляд, є розвитком теми батуринської та лебединської трагедії, а також винищення козацького війська під час меліораційних робіт в Петербурзі, і загалом -- неприйняття пригноблення й катування російським царизмом уярмлених народів.
Зважаючи на шовіністичну спрямованість дослідження "Історії Русів" М.І.Ульяновим, все ж хочемо наголосити на тому, що він абсолютно правильно визначив, що аналізований текст детермінує, визначає появу нових текстів, на його думку, насамперед -- Т.Г.Шевченка та М.С.Грушевського, -- а також визначає розвиток української й загалом -- слов'янської24 громадсько-політичної думки XIX- початку XX століття. "Все, чим козацтво виправдовувало ... свою ненависть до Москви, виявилося зібраним тут (в "Історії Русів". -- О.Б.) на науку нащадкам. І ми знаємо, що "нащадки" піднесли цю запорізьку політичну мудрість до символу віри" [283, с. 139].
Але навіть такий проімперськи настроєний дослідник говорить про ненависть козацтва до Москви, тобто не до російського народу, а до панівної верхівки, до абсолютної монархії, яка, перетворивши на бидло свій народ, проводила політику асиміляції й на "окраїнах"25. "Український націоналізм" (так визначає М.І.Ульянов розвиток української національної ідеї, створення нової української літератури, визначення норм і шліфування сучасної літературної мови) "отримав життя не від живого, а від мертвого (!?) -- від кобзарських "дум", легенд, літописів і, перш за все, -- від "Історії Русів" [283, с. 145].
Саме її "шкідливого впливу", на погляд М.І.Ульянова, зазнали і кирило-мефодіївці, і М.Драгоманов, і діяльність "Просвіти" та Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка, які міцно засвоїли ту науку, що українці (руси) після визволення від монголо-татарської навали ніколи й ніким не були завойовані, а завжди приєднувалися до інших народів виключно за своєю волею та "як рівний з рівним" [283, с. 177].
М.І.Ульянов у своїй монографії докладає надзвичайних зусиль, щоб дискредитувати "Історію Русів" як джерело українського сепаратизму, "штучність" і вигаданість" якого для нього є аксіомою [283, с. 278]. Намагаючись дискредитувати "Історію Русів" як документ українських державних змагань від давнини до сучасності, намагаючись показати її історичну і наукову неспроможність, М.І.Ульянов досягає абсолютно протилежного ефекту.
Безпідставно називаючи "Історію Русів" (так само, як думи, легенди, перекази, літописи українського народу) мертвою, він наводить незаперечні докази її живучості й у вигляді визначаючої субстанції, й у вигляді відгомонів в інших текстах, тобто підтверджує її статус метаоповіді. Тому назву "Катехізис" до розділу книги М.І.Ульянова, присвяченого "Історії Русів", ми вважаємо абсолютно виправданою, не викликає також заперечення і його називання аналізованого тексту Кораном українського сепаратистського руху [283, с. 104]. Адже в ієрархії текстів культури українського народу "Історія Русів" поруч із "Повістю врем'яних літ" і "Словом о полку Ігоревім..." займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури. Тому образно можна сказати, що "Історія Русів" є духовною Біблією українського народу. "Створена на межі двох століть -- XVIII cт., повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України" [202, с. VIII], -- "Історія Русів" як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.
Визначення домінантного коду "Історії Русів"
Наприкінці XVIII ст. Україна втратила будь-які ознаки автономії. Її суспільно-політичний та адміністративно-господарський устрій був перебудований згідно з наказами правлячих монархів, і особливо Петра I, Анни та Катерини II, за зразком великоросійських. Козацтво як стан було скасовано, а населення, за найпершою заповіддю загарбників: розділяй та володій! -- розділено на два абсолютно антагоністичні табори -- на володарів та рабів, в буквальному значенні цих слів, адже з утвердженням кріпацтва майже все населення було перетворено саме на робочу худобу. Та незначна, за кількістю, рештка його, яка була возведена у ранг володарів, наступальним чином асимільовувалась і в такий спосіб перетворювалась на "рабів, підніжків, грязь Москви". Адже загальновідомо, що в умовах абсолютної монархії навіть найвищі за посадовим рангом та родовою шляхетністю (шляхетність в смислі "шляхта") вважалися власністю монарха, який сам лише був людиною абсолютно вільною. Немає потреби докладно описувати26 скасування української національнної системи освіти й підпорядкування київської митрополії московській патріархії, про заборону (починаючи від Петра I) на українське друковане слово, про шовіністичну політику царизму загалом, і не тільки стосовно України, а й будь-якої "окраїни" Великоросійської імперії.
Великодержавницька асиміляторська політика в першу чергу спрямовувалась на українську шляхту, яка в правах була урівнена з великоросійським дворянством. Але, як відомо27, лише матеріальне заохочення не влаштовувало українське дворянство, національно свідомі представники якого наприкінці XVIII ст. докладали зусилля до відновлення ознак української автономії в межах легітимних можливостей громадсько-політичного устрою великодержавної машини.
Як переконливо доводить О.Оглоблин [202, с. VII-VIII], автор "Історії Русів" мав новгород-сіверське походження, а сам текст був написаний між 1796-1805 роками. Недавня французька революція 1789 р. була поштовхом для відновлення пам'яті про нещодавні (Гайдамаччина та Коліївщина) й віддалені у часі, але не забуті українські державні змагання. "Особа автора "Історії Русів" була так добре законспірована, а ідеологія його така властива цілому українському національно-визвольному рухові тої доби, що навіть сучасники не могли вгадати, хто саме він був", -- зазначає О.Оглоблин [202, с. VII]. Ця ідеологія передбачала поновлення державності України-Русі, заперечення абсолютної монархії та деспотизму, урівнення в правах всіх народів, зокрема слов'янських, проведення політики добросусідських стосунків між державами, зокрема слов'янськими, скасування кріпацтва. Але організуючим моментом цієї ідеології виступає християнська й загальнолюдська ідея Божої справедливості та Божого праведного суду.
Як словесний художній текст, "Історія Русів" постала не на пустому місці. Її джерелами були "Повість врем'яних літ", козацькі літописи й, перш за все, -- усна народна творчість [182]. На нашу думку, це три кити, на яких стоїть "Історія Русів", це ті метаоповіді, що детермінують і визначають її появу. В тексті також згадуються давньогрецькі історики: Птоломей, Геродот, Страбон, Діодор [100, с. 2], -- автор цитує польського історика Р.Ваґнера й інших польських істориків [100, с. 39-40], а також -- "Исторію... о Карлh XII-мъ, Королh Шведскомъ "извhстного знатностью философа и писателя, Г.Вольтера" [100, с. 184, 200].
Визначення позиції автора і його мистецького завдання.
Для того, щоб визначити домінантний код "Історії Русів", на наш погляд, варто детально проаналізувати авторську передмову, в якій визначено структуру "Історії Русів", причини її появи, завдання, які ставить перед собою автор. Крім того, визначається, за яких громадсько-політичних умов цей текст входить до суспільного вжитку.
Авторові не було потреби докладно розповідати про давні часи, оскільки існувала "Повість врем'яних літ", а "Исторія Малой Россіи до временъ нашествія на нее Татаръ, съ Ханомъ ихъ Батыемъ, соединена съ Исторіею всея Россіи, или она-то и есть единственная Исторія Россійская; ибо извhстно, начало сея Исторіи, вмhстh съ началомъ правленія Россійскаго, берется отъ Князей и Княжествъ Кіевскихъ, съ прибавленіемъ къ нимъ одного только Новгородскаго Князя Рюрика, и продолжается до нашествія Татарскаго безпрерывно, а изъ сего времяни бытіе Малой Россіи въ Общей Россійской Исторіи едва упоминается; по освобожденіи же ея отъ Татаръ Княземъ Литовскимъ Гедиминомъ, и совсhмъ она въ Россійской Исторіи умолчена. Посему предлагаемая здhсь Исторія Малороссійская писана на два періода, т.е. до нашествія Татарскаго экстрактом, а отъ сего нашествія пространно и обстоятельно" [100, с. I].
Так пояснює появу своєї "Исторіи" автор у передмові. 3 перших слів він гірко іронізує над тим фактом, що держава, історію якої було привласнено іншою державою ("...соединена... или она-то и есть единственная ..."), у спільній історії після монголо-татарської навали взагалі не згадується ("... и совсhмъ она в Россійской Исторіи умолчена"). Риторична фігура, побудована на зменшенні ознаки ("соединена ... и есть единственная" -- "едва упоминается" -- "совсhмъ умолчена") викликає нагнітання емоції. Після викладених причин, за законами риторики, автор подає наслідок: через це ("посему") його історія складається з двох частин, причому одна написана стисло ("экстрактом"), а, починаючи від монголо-татарскої навали, тобто від часів, коли про Малу Русь ледве згадували, а потім і взагалі "забули", поширено й докладно.
Здавалося, автору не було ніякої потреби описувати історію Малої Росії до монголо-татарскої навали, адже про неї всі й так знають, Але справа в тому, що він поставив перед собою завдання визначити геополітичне положення своєї країни, а також місце її історії серед історій сусідніх та загалом європейських держав та народів. А це завдання передбачало відокремлення своєї історії від історії "всея Россіи", віднайдення своїх власних джерел і тим самим утвердження своєї окремішності від сусідніх народів. Тому М.І.Ульянова так роздратував той факт, що автором "Історії Русів" ще за ціле століття до М.С.Грушевського "Київську Русь оголошено Руссю виключно малоросійською" [283, с. 109]. Справді, автор навіть у передмові звертає на цей факт увагу читача: "... изъ Древней Руси, или нынhшней Малоросіи..." [100, с. III].
Далі автор подає історію створення "Історії Русів", відзначаючи, що другу її частину було взято з літописів і записок білоруських не тому, що своїх літописців не було ("Историковъ и лhтописцевъ сего времяни было в Малой Росіи довольно"), а тому що від набігів іноплемінних, &q