Затверджено до друку вченою радою Донецького національного університету (протокол No 10 від 29.12.2000), радою Донецького обласного інституту післядипломної освіти (протокол No 7 від 25 грудня 2000 року) та радою Наукового Товариства Шевченка (протокол НТШ – Донецьк No 1 від 20 лютого 2001 року).

“Східний видавничий дім”

Донецьк-2001

ББК Ш6(4УКР)6-44 + Ш43(4УКР)(=411.4)6*8 Байдебура,01

Б-181

УДК 82-311.2:82-32:82.09

Видання здійснено за сприянням Приазовського державного технічного університету

Б-181

Байдебура Павло. Вибрані твори. Спогади про письменника. Статті: Укл.: Ю.Байдебура / За заг. ред. проф. А.Загнітка. - Донецьк:Cхідний видавничий дім, 2001. – 231 с.

ISBN 966-7804-09-7

Уміщено вибрані твори талановитого українського прозаїка, старійшини Донецької письменницької організації, людини великої душі П.А.Байдебури. Оповідання та скорочений варіант роману “Вогонь землі“ розкривають перебіг історичних подій на донецькій землі, висвітлюють особливості відкриття вуглевидобутку на донецькій землі та встановлюють непересічну роль у цьому процесі українських чумаків. У книзі розкривається постать письменника через спогади його близьких і рідних, побратимів по художньому перу. Запропоновано аналітичну статтю, в якій розкриваються жанрово-змістові та ідейно-тематичні особливості його творів. Уміщено також практичні поради щодо вивчення творів письменника в учнівській аудиторії.

Для учителів-словесників, учнів, ґімназистів, ліцеїстів, усіх шанувальників творчості Павла Байдебури.

© Колектив авторів

ISBN 966-7804-09-7

© Східний видавничий дім, 2001

Дорогий друже!

У твоїх руках ювілейне видання творів Павла Андрійовича Байдебури – талановитого ураїнського прозаїка, старійшини Донецької письменницької організації, людини великої душі. У цій книзі ти знайдеш художні твори письменника, його спогади про дорогих для серця митця людей, спогади про майстра хужонього слова, статті, конкретні поради, які допоможуть увійти у дивосвіт художнього слова, збагнути таємниці людської душі. Прочитання творів дозволить запізнати особливості перебігу історії рідного краю, відчути недновимірність відлуння буремних 20-их років, співпереживати з героями тривожних 30-их років, крокувати важкими дорогами Вітчизняної війни 1941-1945 років та разом з дійовими особами художніх творів відбудовувати Донбас, відроджувати його духовний поступ.

Передмова

У пропонованій книжці охоплено основні напрями художньо-мистецької спадщини Павла Андрійовича Байдебури – старійшини донецької української літератури, майстра художнього слова. Усвідомити постать П.А.Байдебури допоможуть спогади про письменника його сучасників, побратимів по перу, рідних і близьких митця. В оглядово-аналітичній статті В.Просалової висвітлено загальну проблематику творчості письменника, ґрунтовно з'ясовано напрями заглиблення майстра слова в освоєння об'єктивної дійсності, вияскравлено специфіку його художності на загальноукраїнському літературному тлі.

П.А.Байдебура тридцять років керував різними обласними письменницькими організаціями України, увів у літературний процес кілька поколінь майстрів художнього слова. Така робота забирала надзвичайно багато часу, адже він ставився до виконання своїх обов'язків не формально. Умів бачити у кожному творчу особистість зі своїми болями і проблемами, тому таким теплим і щирим було його слово підтримки, такою виваженою і поміркованою поставала оцінка художнього доробку початківця чи свого побратима по перу. Кидаючи погляд на прожиті роки, сам письменник констатував: “Може б краще було б не керувати тридцять років письменницькими організаціями Харкова, Одеси, Донбасу, а написати 30 оповідань”. Це добре помічено в спогадах С.Бугоркова, сина старійшини донецької української літератури Ю.П.Байдебури та ін. Така робота не залишає по собі нічого такого, на що можна було б подивитися й оцінити, окрім людських доль. Саме на умінні бачити у кожному, хто звертався до П.А.Байдебури як до керівника, людську особистість з її болями, переживаннями, невлаштованостями, наголошують усі, з ким спілкувався письменник, кому допомагав не тільки порадою, але й своїми вчинками. Для цього він не шкодував часу (а його завжди не вистачає): їздив до різних установ Москви, Києва, робив візити до високопосадових осіб донецької влади.

Не слід забувати також, що письменник багато віддавав сил, уміння й енергії виконанню різних громадських доручень, піклуючись про житло і побут кожного з членів очолюваних письменницьких організацій і дбаючи, щоб талант оцінювався без усякого прив'язування до пройденого шляху людини: полону та ін. У час загальних підозрінь і психологічної недовіри до кожного Павло Андрійович залишався самим собою – відкритим і щирим, принциповим і чесним. І в ті часи умів підтримати людину, сказати мудре слово поради. Не обійшла і його загальнорепресивна машина – було виключено з партії, звільнено з посади редактора республіканського видавництва (1934 р.). Але його серце не зачерствіло, душа не озлобилась – він і надалі умів забувати про це і знову кидатись на виручку колеги, щиро підтримувати кожного, хто був неправильно поцінований, несправедливо критикований.

У багатьох спогадах про письменника підкреслено, що вперше П.А.Байдебура попав у Донбас майже випадково, тому що його приваблював цей незвичайний край своїми просторами, переважанням людей шахтарської праці, щось було у цих велетенських просторах незвикле, небуденне (та й “люди ходять у шкірянках”). І хоч більшість уявлюваного не підтвердилось, а самому письменнику довелось розпочинати трудове життя у шахтарському колективі (Сорокинський рудник шахти No 2 м.Краснодона), Павло Андрійович полюбив Дикопілля щиро. Тому ці місця стають для нього рідними. Можливо чимось вони нагадували “степову Елладу”, в якій народився він, але швидше всього ця прив'язаність стала результатом заглиблення письменника в особливості гірничої праці (адже він починав свою діяльність на одній із шахт), наслідком відкриття ним нових і нових типів людських характерів, гармонія людських стосунків у гірничих колективах. А ще… Уміння шахтарів відчуватит природність художнього твору, адже тоді письменники постійно виступали перед своїми читачами, перетворюючи їх загал у слухачів. Такий контакт дозволяв відчути рівень сприйняття художнього твору.

Саме тому вдруге П.А.Байдебура приїжджає (мабуть, доречніше говорити повертається) в Донбас уже цілком свідомо. Знаючи цей край і цілком відчуваючи психологію гірника, письменник підписує угоду із шахтою No 10 про те, що її гірники виконають план вуглевидобутку, а він напише книгу про них. Такі були реалії тих днів, але вони відображали перебіг життя, специфіку суспільних змін. Так чи інакше, але угода була повністю виконана.

Павла Андрійовича Байдебуру вирізняла завжди активна життєва позиція, усвідомлення свого обов'язку перед людьми. Він добровольцем пішов на фронт, маючи пільгу – не йти, оскільки був хворий. Досить яскраво зображено його труднощі перебування в умовах окопного життя у спогадах С.Крижанівського. Але це не спиняло письменника, тому що він усім своїм єством усвідомлював: його місце з-поміж тих, хто щоденно наближає перемогу, хто, не шкодуючи власного життя, йде у двобій з фашистами. Щоправда, навіть у ті тривожні дні лихоліття він не покидає літературно-художних пошуків, внаслідок чого з'являються оповідання “Помста” і “Малий Тимко” (це було також виконання відповідної постанови Спілки письменників, пленум якої відбувся 29 грудня 1943 року).

Уже наголошувалося, що Донбас для П.А.Байдебури став рідним. І ще одним підтвердженням цього є його повернення у край шахт і териконів 3 січня 1944 року. Навіть транспорт не ходив до Донецька (тоді Сталіно), довелось йти пішки з Нікітовки до обласного центру, не кажучи вже про те, що суттєво поріділи ряди письменницьких лав. По суті Донецьку письменницьку організацію довелось відновлювати заново, кожен крок у її розбудові давався надзвичайно важко: не вистачало коштів на відбудову гірничих копалень, налагодження виробництва металу, електроенергії. Що вже тут говорити про створення періодичних видань, видання творів місцевих авторів! Але Павло Андрійович не втрачав духу. І результати не забарилися заявити самі про себе: Донецька обласна письменницька стає поряд з Київською та Львівською однією з найчисельніших в Україні. Регулярно виходить часопис “Літературний Донбас”, організовано проходять Дні української літератури в Москві, де значну частину учасників становлять письменники-донбасівці. Таким чином літературно-мистецьке життя очолюваної організації виходить на інший рівень: активнішою стає участь її підрозділів в загальноукраїнському літературному поступі. Все це забирало надзвичайно багато часу, тому для улюбленої справи – створення оповідань і повістей залишались тільки нічні години.

Поряд з цим були обов'язки як керівника культурної комісії облвиконкому. І тут П.А.Байдебура поставав творчою особистістю: організовано проводяться Шевченківські, Франківські урочистості, відкриваються пам'ятні дошки В.Сосюрі, А.Чехову. Особливо багато сил та організаторських здібностей доклав Павло Андрійович для відкриття в Донецьку пам'ятника Великому Кобзареві.

І все ж керівництво письменницькими організаціями, виконання різноманітних громадських доручень, заглиблення у долю кожного члена організації не відсторонило П.А.Байдебуру від активного художньо-мистецького життя. Він досконало вивчив історію Донецького реґіону, перебіг подій на його тлі, внаслідок чого так чільно зазвучала тема козацтва у його творчості, проблема першовідкриття вуглевидобутку українцями (“Вогонь землі” та ін.). За його

творами школярі пізнавали мелодику рідного слова, заглиблювались у художньо-естетичний мікро- і макросвіт української милозвучності, адже оповідання “Гобелен” і “Дружба” були включені до всеукраїнських підручників.

З позицій нинішнього дня і відзначуваного сторіччя від дня народження Павла Андрійовича Байдебури легко простежуються його літературно-художня чільність, велика організаторська діяльність, широчінь людяності його душі, залюбленість у рідний край, уміння бачити в крутозламах історії конкретні події, що пов'язані з досконалістю української душі, українського характеру.

Анатолій Загнітко,

доктор філологічних наук, професор

ПЕРШИЙ ТЕРИКОН

Серед архівних матеріалів шахти “Нагірна” були знайдені пожовклі аркуші, списані синюватим, уже злинялим чорнилом. Окремі літери, навіть слова стерлися, ледве виднілись. А все ж їх ще можна було вчитати. І починалося те писання так:

“Розповідь про ці події передавалася з уст в уста, записана вона від старих шахтарів Петра Мовчана і Остапа Вериги в тисяча дев'ятсот сьомому році, березня п'ятнадцятого дня.

Було це багато років тому назад. Цими цілинними землями, луками та гаяма на берегах річки Кам'янки володів Карачан, прозваний людьми Кривим Чортом, бо був він клишоногий і мав лиху вдачу: ласий до чужого добра. Мало було Карачану того, що в степах випасалися тисячні отари його овець, у Крим та на Дон ходили чумацькі валки по сіль та рибу. Хотілось йому багатіти та багатіти. Довідався він, що саме в цих місцях під землею захований горючий чорний камінь і продати той камінь можна заводчикам-солеварам у Бахмуті і в Торі-Слов'янську. І от недалеко від селища Краснянка, в лощині, на тому місці, де чорний вугільний пласт верхнят виходить на поверхню землі, почали рити глибоку яму-нору. Крихкий камінь – вугілля виносили кошиками, мішками, а породу висипали в низинах та балках. Заманив Карачан до тієї нори багатьох бідаків, які раді були шматкові хліба .

Одного весняного дня, коли збігли снігові води і протряхла земля, на степову шахту наскочив несподівано загін поліції. Той загін на чолі із справником Бахмута нишпорив усюди, по всіх закутках повіту, полював на людей-кріпаків, які повтікали від своїх панів і ховались тут, у донецьких степах. Саме такі бідолахи і працювали на цій шахті.

Карачан розумів, що коли він не схитрує, не обдурить, то на цей раз недобрим для нього закінчиться: доведеться платити штраф за своїх безпаспортних робітників. Багатьох він встиг розігнати у переліски по навколишніх балках, а більше тридцяти чоловікам, які не встигли заховатись, наказав спускатися в шахту і не вилазити звідти, доки не від'їдуть геть людолови.

Справник і хазяїн ще чаювали та домовлялись між собою, коли раптом прибіг шахтар Омелько Чорнуха, викликав Карачана і повідомив, що сталося нещастя: у шахті обвал, і всіх, хто був у забої – норі, привалило. Тільки він, Омелько, врятувався випадково: саме в ту хвилину виносив кошіль з вугіллям. Та людей ще можна врятувати. Треба тільки негайно розібрати завал біля входу до забою.

- Можливо, що й так, - роздумливо сказав на те хазяїн, - але за кожного безпаспортного волоцюгу, якого я пригрів, доведеться платити штраф. А їх же там кілька десятків… Ти краще мовчи, нікому ні слова. Про цю подію знатимемо лише ти і я. За таємницю матимеш багато… паспорт і … - Карачан пошпортався в кишені, витяг кілька зеленкуватих з водяними розводами папірців і жменьку срібла та мідяків. – Це завдаток, - сказав хитрувато. – Іще дам, озолочу.

Чорнуха вихопив гроші, кинув їх Карачанові меж очі і з розмаху вдарив кулаком, збив з ніг і почав скликати робітників, щоб повідомити їх, що сталося. Та він тільки й встиг слово промовити, як його схопили поліцейські.

Закатованого, ледь живого Чорнуху закували в кайдани, як безпаспортного й розбишаку, і забрали з собою. Куди повезли – невідомо. А в тім дорога була одна: в острог, у Сибір на каторгу.

А хижий Карачан продовжував своє чорне діло. Того ж дня він звелів закидати шахту камінням, зрівняти з землею, щоб і сліду не було. Тридцять три чоловіки залишилось в норі, під землею. Душогуб боявся витягати їх на поверхню, хотів уникнути розголосу або ж навіть кари. Побоювався, що, можливо, знайдеться хтось такий, хто візьме до уваги слова харциза Чорнухи і почнеться небажане слідство.

За наказом Карачана поряд із засипаною шахтою почали закладати нову, але вже не похилу “нору-норицю”, а вертикальну і набагато більшу. День і ніч шахтарі довбали землю – проходили стовбур і новий штрек. Породу зсипали на те місце, де була раніше шахта-нора. Щодня все вище і вище зростала гора – терикон.

Карачан поспішав не тільки добратись до чорного золота-вугілля, а й на віки поховати під кам'яною горою таємницю загибелі перших шахтарів…

Того ж року, коли збляклий, посірілий степ почали омивати рясні холодні дощі, Чорнусі вдалося вирватись з бахмутської тюрми. Двічі він тікав з неї, і двічі його ловили. І на третій раз не минув рук поліції, але все ж таки пощастило вирватись, хоч ледве-ледве живим. Знівечений і виснажений, він уже не йшов, а плазував по землі і все-таки добрався до степової шахти.

Над степом спускалася ніч. Тихо. З низько навислого неба сіявся дрібний дощ. Біля землянок, під навісом палало вогнище. Шахтарі варили страву, сушили одяг, а декотрі, угрівшись біля вогню, дрімали. Це місце було зборищем люду, який тулився в убогому шахтарському селищі.

Саме сюди підповз Чорнуха. Він назвав себе, розпитував про своїх колишніх друзів… Але його не пізнавали і не розуміли, чого потрібно цій скорченій, майже голій людині, яка лежала на землі і ледве подавала голос.

- Так це ж ніби саночник Омелько, із старої шахти, - сказав нарешті один з шахтарів.

- А ти Кирюха Рябов. Ми ж працювали в одному забої…-підтвердив Чорнуха.

- Омелько. – скрикнув радісно Кирюха. – Як же це ти…Друже.- підняв його на руки.

Шахтарі оточили їх.

Освітлений полум'ям, високий, кудлатий і від того, здавалось, грізний, стояв Кирюха Рябов, а на руках у нього сидів зігнутий Омелько. Він тихо, ледве чутно розповідав, що сталося тут, на цій землі, того весняного дня, коли сюди набігли поліцейські людолови. Кирюха ловив слова і кидав їх голосно у натовп.

- Тридцять три їх там було… Тридцять три заживо схоронені… Вугілля змочене їхньою кров'ю…

- Воно і зараз кропиться нашою кров'ю і потом.- відповіли з гурту.

- Кривий чорт залигав у ярмо.

- Кровопивця! - злетіли грізні викрики.

Кирюха запропонував піти до хазяїна – хай дасть відповідь перед народом. Натовп ринув до будинку, який стояв на горбі, осторонь від шахтарських жител.

Карачан відмовився вийти на виклик. Посипались погрози. Раптом відчинилось вікно, і один за одним пролунало кілька пострілів з рушниці. Упали мертвими Кирюха Рябов і Омелько Чорнуха. Шахтарі відступили, але не розходились. З будинку знову почали стріляти. І тоді у відповідь – у вікна, в двері полетіло каміння, жевріючі головешки з вогнища. Будинок запалав.

Аж до ранку темряву розривали вогненні спалахи. Горіло все, що могло горіти. На ранок на тому місці, де була шахта, зяяла лише чорна яма. Навколо неї – попіл, обгорілі уламки будівель, а невіддалік гостроверха могила: сивий терикон. Тієї ж ночі шахтарі-бунтарі розбрелися, заховались у безкраїх донецьких степах. Відтоді те місце, де діяв Кривий Чорт – Карачан, стали називати проклятим…

Минуло багато років, люди знову прийшли на круті береги річки Кам'янки і знову почали копати, буравити горбкувату землю. Коли заклали і збудували “Нагірну”, колишня шахта Карачана стала її придатком – звичайним степовим шурфом…

Багато насипано шахтарськими руками териконів на нашій донецькій землі. Здіймаються вони, як гори, над степом, бовваніють, повиті туманом, димами. І от про один з них, найперший, записано нами цю сумну історію”.

1964 р.

ГОБЕЛЕН

Що б не вгледіли очі Мар'яни, могла вона перекласти шовками, заполоччю на грубе чи льняне полотно. З-під рук Мар'яни виходили напрочуд гарні мистецькі узори, сріблом і золотом гаптовані килими-гобелени. На гобеленах тих красувались, мов живі, дерева, квіти, дивні зображення людей та птиць.

Виткані Мар'яною дорогі килими прикрашали покої в палаці панів Браницьких, милували, захоплювали зір. І завше, особливо в час пишних учт, виставлялися ті гобелени на подив і заздрість сусідів-гостей. Росла та ширилась слава про великого майстра Мар'яну, і наїжджали дивитись на працю її рук пани з далеких міст, з довколишніх маєтків.

Якось побачив те ткання та вишивання граф Кочубей, відрахував кінський табун в сто голів і пригнав його гоном до двору. Та пан Браницький не погодився на обмін. Мар'яна була дорожча. Давав Кочубей у додачу ще двадцять породистих гончих псів, і все ж таки не сторгувалися. Затявся Браницький, не хотів віддавати, але одного разу, граючи в карти, програв Браницький Кочубею вишивальницю. І тоді ж домовились між собою пани, що перед тим, як відійти Мар'яні з двору, вона витче давно задуманий паном Браницьким великий портрет його доньки Броніслави.

Почувши про ту умову між панами, Мар'яна зважилась зайти до покоїв просити самого пана Браницького зробити їй велику ласку: дозволити взяти з собою до Кочубеїв свою єдину доньку – маленьку Яринку.

Браницький слухав і дивувався з прохання вишивальниці.

- Коли продається хортиця, - мовив пан строго і повчально, -то не годиться ж віддавати в додачу й щенят.

Презирливо і спокійно дивився пан, як коло ніг його на килимах побивалася в горі Мар'яна. А потім звелів гайдукам викинути геть заплакану жінку.

Однієї ночі Мар'яна потай зібралася в дорогу. І з дочкою на руках втекла з фільварку. Гадала піти далеко за річку Дністер. Там, говорили потай дворові, благословенний край: життя привільне, без пана і канчука… Та не судилася Мар'яні воля. Сам пан Браницький споряджував виїзд на лови. Добирав вірних, спритних ловців-гайдуків. Виїжджали на конях ловці. А попереду, услід втікачці, пустили гончих псів. У степу, в густих бур'янах, розшукали Мар'яну, скрутили мотуззям руки і привезли назад до панського двору.

Дві доби стояла Мар'яна на людному місці прив'язана до карного стовпа. Навперехрест ішли дороги з далеких сіл і хуторів. І кожен, хто проїжджав чи проходив, мав право підходити до жінки й безкарно глумитися з неї. Та проклятий стовп обминали старі й малі. Лише вітер і сонце та холод в'ялили тіло Мар'яни, і тільки й утіхи нещасній було, що на дорогу з села виносили маленьку Яринку і показували матері. Показували здаля, щоб не вгледів хто з панських посіпак. Мар'яна бачила підняту вгору дитину, їй здавалося, що вона навіть чує знайомі любі слова, сама ж не могла, не мала сили відповідати, стояла нерухома, обважніла, залита слізьми…

І ще після того Мар'яну карали канчуками. Від ударів бичами за наказом пана залишилися цілими тільки руки. Вони були ще потрібні.

Мар'яну замкнули до старої вежі, що височіла над панським палацом. Сюди ж поставили простий дерев'яний верстат, принесли сувої полотна, пасма ниток та зразки узорів для вишивання.

- Чотири тижні строку, - сказали Мар'яні. - І виткати вміло, доладно!

Два дні лежала скалічена жінка в тяжкому роздумі, навіть не доторкнулась до полотнищ, дорогих шовків, грезетів. І відвертала очі від пристрою на верстаті, де стояв намальований портрет панни Броніслави, облямований різьбленням із срібла та білокості. Панна сиділа в кріслі, урочиста, ніжна. Русяві, пишні коси хвилясто спадали на плечі, обвивали тонке, прозоре лице. Крізь спущені вії лукаво дивились пустотливі синяві очі. Чорний колір вбрання відтіняв перламутрову ніжність обличчя і пещених рук. На руках у панни бавилась пухнаста біла собачка.

Щодня по кілька разів навідувались до вишивальниці наглядачі і спонукали до роботи. Та дарма. Мар'яна затялася. Просилась на волю, не брала їжі, благала принести до неї дитину. Удень і вночі, мов мара, стояла вона біля вікна, вдивляючись у далекий простір. Там, за частоколом, за панським садом, половіли жита, золотились під сонцем пшениці. Зелені хвилі хлібів котились, набігали і никли, мов розбивались об шорсткі, холодні мури. Вітри доносили відгомін польових шумів, запах трав і стихали, не розповівши Мар'яні про те, що діється там, за мурами башти…

Внизу, ніби застигле плесо ріки, розростався білий цвіт ромен-зілля. Хотілось зійти, занурити ногу у вогку траву і далеко-далеко іти... А двері - на замках, з отвору ж вікна до землі — вісім сажнів. І ніхто у ці дні не підходив до вежі. Такий наказ. Ніхто не подавав голосу. Тихо навколо. Тільки хмари пухнасті пливуть у вишині та птиці пролітають повз одиноку, зажурену постать у вікні...

На третій день Мар'яна попросила хліба і води. Чутка про те, що вишивальниця скорилась, рознеслась серед челяді, передавалась на село. Та ніхто тому не здивувався, протест невільника був безсилий, залишалось покоритися й проклинати невільницьку долю...

Найперше Мар'яна відрізала великий шматок полотна з найкращого дорогого сувою. Відібрала найкрасивіші шовки, грезети і заходилась мережити, вишивати тонкі химерні узори по краях полотнища. Оздобивши краї, Мар'яна почала ткати обриси палацу з мурованими баштами, прибудовами і парком, що розкинувся за палацом Браницьких. Навдивовижу гарне було те зображення. Сама панна Броніслава заходила дивитись на роботу і була вельми вдоволена.

Мар'яна працювала на самоті, ткала навіть ночами, при чадних каганцях. Вставала на зорі, ледве починало світати, і не кидала роботи до смерку. І, на диво, з замкненої кімнати іноді чути було журливу, розрадливу пісню.

Минали дні. В маєтку з нетерпінням чекали портрета панни Броніслави. Він мав бути витканий на день її заручин. Серед челяді пішли навіть розмови, що той портрет повезуть кудись, нібито у місто, на панське зборище. Розмов тих не чула Мар'яна. До башти ніхто не заходив.

На п'ятнадцятій добі Мар'яна кінчала роботу. А серце краяла думка, що все це піде марно, бо ж невідомо, кому попаде до рук. Та не піддавалась настрою Мар'яна, спішила, захоплена роботою. І так легко, ніжно лягають фарби, малюються тонко узори. Поспішає Мар'яна й холоне, бо ось уже скоро мине строк, і сюди з'являться пани...

Тихо спливала липнева ніч. Від села вже двічі долітали досвітні переклики півнів. На сході помітно сіріє, ховаються зорі. Мар'яна домотує останнє пасмо шовку, а натруджені руки терпнуть, з пальців випорскує голка. Натомлена Мар'яна підійшла до вікна, відсунула миску з водою, в яку вдивлялася ранками при сході сонця. Вдивляється у передсвітанкову млу. Тихо і темно. За луткою вікна під мурами башти жахна безодня. Мар'яна відсахнулася, пройшлась по кімнаті і сіла за роботу. І закрадається думка змінити задумане. Але ні. І Мар'яна підбирає чорні, рожеві і димчасті шовки, спішить закінчити...

На сході займаються червоні заграви, полонять небо. У вікно вповзає вогке передрання. Мар'яна, мов сп'яніла, насилу підводиться з ослона, підтягає вгору гобелен і вже навпомацки, сонна, чіпляє до жердки. І ще виникає бажання оглянути виткане. Де-не-де залишилося ще заткати краєчок захмареного неба, та нема вже сили. Мар'яна поволі сповзає додолу і засинає тут же на обрізках полотна і розмотаних нитках.

Двері раптово розчинились. В супроводі почту і гайдуків увійшла панна Броніслава. Вона переступила поріг і зупинилась вражена. Побачене здалося їй в першу мить маревом, незрозумілим і жахним.

- Що то єсть? - здивовано скрикнув хтось із почету. Але ніхто з присутніх нічого не відповів. Броніслава, немов змертвіла, стояла нерухомо і широко розкритими очима дивилась на полотнище.

На дрібно отороченому сріблястими кетягами гобелені в орнаменті дивних узорів височить палац, достоту палац Браницьких. З вікон клубочиться чорний дим, вириваються огневі спалахи й багрянять небо... Здається, огонь ось-ось поглине палац, прибудови, дерева - і все спопелить.

На пожарищі нікого. Тільки дорогою від палацу у простір польовий іде висока струнка жінка. З її похилого плеча сповзає перекинута навскіс свита і ледве прикриває гаптовану сріблом червону плахту. В стрункій гордій поставі жінки вперта незламність і сила. На бронзовім округлім лиці горда усмішка. З-під дугастих чорних брів проникливе, строго дивляться блакитно-сірі, сталеві очі. На руках у жінки маленька дитина. Вона пригорнулась до матері, обвила рученятами шию. Ідуть... Обабіч дороги стеляться густі спориші, буяє ковила та цвіт ромен-зілля...

Ідуть... У ясну далину…

Подув вітру ледь сколихнув полотнище. Жінка на гобелені ніби справді рушила вперед.

- Єзус Марія,- зашепотів хтось,- она ідзе...

Почет подався назад, до коридора. Налякана Броніслава теж відсахнулась. Але ось вона вмить випросталася, підбігла до гобелена і вдарила в груди ногою сонну Мар'яну. Та підвелася, висока, струнка, у вбогому подертому вбранні. Окинула очима стовплений панський почет і стала поряд полотнища, незламна, горда, сувора.

Броніслава рвонула гобелен, схопила голку і, надсадне вивертаючи пещену руку, колола очі жінці й дитині.

- Не руш! - розпачливо скрикнула Мар'яна і відіпхнула панну геть.

Броніслава ойкнула, поточившись. На крик в кімнату вбігли гайдуки. Трясучись від люті й злості, панна не могла говорити. Замість слів з горла вирвалося поривчасте хрипіння і стогін. Обличчя синіло, корчилось у нелюдській злобі. Простягнута рука панни показувала на Мар'яну, що задкувала до вікна.

- Візьміть! - вирвалося з горла панни, і вся вона раптом опала, похилилась на ослін.

Мар'яна зупинилась біля вікна. На мить вона окинула широкий простір полів. На ланах починались перші зажинки пшениці. На сонці мигтіли леза кіс, долітав гомін женців. І, холодіючи в смертельній тузі, Мар'яна відчула щеміння гарячого серця, думкою рвалась туди, на лан...

Гайдуки підступали. Жінка вже стояла в отворі вікна, застрашена і безпорадна, тиснула до грудей гобелен. Руки гайдуків простяглись – ось-ось схоплять. Мар'яна відступила, хитнулась. І за вікном пролунав короткий жахний крик.

м. Харків,

1940 р.

НА ПАРОПЛАВІ

“27 (августа)... Три ночи сряду этот вольноотпущенный чудотворец безмездно возносит мою душу к творцу вечной (красоты) пленительными звуками своей лубочной скрипицы”.

(З щоденника Т. Г. Шевченка)

Уже третя доба, як залишено місто Астрахань. Пароплав через силу розтинає плин великої ріки; йде вперед, поспішає... Попереду багато ще днів, ночей забарної, втомної путі.

Думками поет давно вже випередив час, сягнув за ще не пройдену пароплавом відстань. Втомлене серце поета зогріте великою радістю: ця путь рікою - путь з неволі... В розбурканій уяві малюється далека волзька пристань... місто Нижній Новгород. Там, напевно, зустрінуть сердечні друзі. А потім і до Петербурга... Він вільно ступить на землю; він, нарешті, не рядовий 3-ї роти 5-го батальйону, а вільний художник, поет Тарас Шевченко. Ступить без нагляду, без окриків начальства. Воно залишилося в киргизьких степах. Оренбург... Орськ... Новопетровське укріплення. Пустинний, дикий степ понад Аралом...

Все пережите, звідане там – ніби сон страшний, нестерпний. Десять років... Навіть тяжко згадати. А було: “Під найсуворіший догляд, з забороною писати і малювати”,- вирок жорстокий, написаний власною рукою царя-деспота Миколи Першого. Солдатська муштра, знущання... Та все ж настав час прощатися з усім остогидлим, лихим. Хай заростає бур'яном та невільницька кріпость - Новопетровське - і вітри-суховії занесуть піском путі-стежки до неї.

Прощай, убогий Косарал...

. . . . . . . .. . . .

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись! -

згадав поет писане ним уже раніше. “Прощай, Косарале” - і зітхнувши з полегшенням, посміхнувся. Все зле-лихе хай минає і не вертається ніколи. Буде воля і радість творчої праці. О, ще не вичерпались поривання невгамовні до роботи! Скільки задумів творчих омріяно, зігріто в серці. А поки що...

Тарас Григорович пройшовся по невеличкій каюті, причинив щільніше двері, спустив завіску над віконцем. Якусь хвилину прислухався. Тихо. На столі з'явились журнали, книги новітні. Добре, капітан пароплава Володимир Васильович Кишкін дав для ознайомлення з своєї завітної портфелі-бібліотечки. Скарбів цих і не багато, але які книги! Нелегальна “Полярная Звезда”, бунтівливий Барб'є, Салтиков-Щедрін, Беранже... Скільки нового, сміливого, радісно хвилюючого! Читав до втоми і не начитувався. Як скучив, зголоднів за роки неволі за справжнім словом художнім, словом істини.

Розкрив зошит-щоденник, куди вписував найсокровенніші думки свої. Але ж незручно писати, пароплав здригається, мов ходором ходить, а внизу - шум збовтуваної води, ревіння машини. Тарас Григорович погасив свічку, накинув на плечі верблюжий чапан - єдину верхню одіж, вивезену з Казахстану,- вийшов з каюти на палубу. Стояв самотній, зачудований дивною красою.

Повновода Волга ніби зупинилась, застигла в своїх берегах. В дзеркально-срібній чистоті втонули, купаються тіні дерев, шпичасті, оголені виступи скель. Нічну тишу, що обійняла ріку, широкі рівнини приволзьких степів, порушує лише розмірне, часте плюскотіння коліс пароплава. Та іноді на стрімкім березі десь розітнеться крик таємничий, тривожний. Може, то волзький бурлака-нетяга подає голос з відчаю, чи крик звіра, птиці, сполоханої раптом, злетить і розтане в нічній дрімоті...

До слуху поета долинули звуки скрипки. Вони ледь чутні, мов випливають з туманної мли; здавалось, нібито місячне сяйво сріблясте стікає з небес і, торкаючись сонної землі, розливається дивною симфонією...

Обминаючи різний вантаж на пароплаві, Тарас Григорович, вслухаючись, заспішив на той бік, звідки линули звуки. На носі пароплава, у закутку за снастями, зіпершись на поруччя, облитий місячним сяйвом, стояв музикант у білому фартусі. Припавши щокою до скрипки, він то хилився, мов сп'янілий, то випростовувався, тягнувся весь за звуками, тремтів і в'яв, не затихаючи. І здавалось, що то не скрипка тривожно звучить, а біль враженого серця перелито у звуки, і рветься він риданням безкраїм з глибини скорботної душі.

На палубі сходились ще непоснулі пасажири і, стовпившись в глибокому мовчанні, слухали скрипаля-віртуоза.

- Буфетник нашого пароплава, вільноодпущений Олексій Панов,- проказав тихо за спиною у Тараса Григоровича капітан Кишкін. Але поет уже не чув його. Мов зачарований стояв він поблизу музиканта, полонений звуками скрипки. Серце краялось, мліло стривожено. І, ніби підхоплений хвилями тих звуків, поет переносився думками на далеку, милу серцю Україну, в убогі панські села, до замученого в неволі народу. Це їхні тужні болі, стогін в безнадії він чув у риданні струн. Стояв, мов скам'янілий, і плакав серцем. На хвилину скрипка затихла.

- Шопен, мазурка, - проказав музикант не то сам до себе, не то до слухачів. На палубі загомоніли, хтось ляснув у долоні. Тарас Григорович стискав в обіймах музиканта і щиро плакав.

- Спасибі! Спасибі, мій друже! - з тремтінням у голосі повторював поет, цілуючи такого ж, як і сам, колишнього кріпака.

- Я радий, що вам до вподоби моя музика,- відповів зніяковілий, схвильований Олексій. - Тільки що ж це?.. От коли б мені та справжній інструмент! Але ж на пароплаві хорошого не можна держати - відволожується. Так я хоч на цьому відводжу душу... - Поет і музикант залишилися на палубі лише вдвох.

- Вільноодпущений я зараз,- розповідав розчулений увагою Олексій, - а ще недавно був кріпосним пана Крюкова. Було всього... Не раз по спині батоги гуляли. Навіть за музику свою мав кару. Артистом хотів бути, та не судилося...

- Мріяв і я про іншу, світлу долю, - мовив засмучений поет, - та з злої волі вже не простих, а коронованих панів я десять літ томився в неволі... Та цур їм, тим панам, хай згинуть, навіжені...

Олексій випростався і взявся за скрипку. - Заграй, друже! “Ой зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя...” - затягнув стиха Тарас Григорович. Музикант, прислухаючись, вторив на скрипці, а потім по хвилі вже вправно грав улюблену пісню поета.

Ніч. Урочиста тиша. Пароплав ледь посувається вперед. Тривожно-ніжні звуки скрипки ніби повисли на прозоро-легких пасмах туману. Пливуть, гойдаються над тихим лоном вод...

- Кріпосний Паганіні...- шепоче з благоговінням Тарас Григорович.- 3 твоєї бідної скрипки вилітають стогони зганьбленої кріпосної душі... Глибокий стогін мільйонів кріпосних душ... Великий мій, знедолений народе! Скільки талантів твоїх замучено, знівечено катами. Прокляті... Та буде суд над вами, буде!..

Тихо-тихо линуть звуки. І здається - переливам сумних мелодій вторить своїм шелестом листя гаїв прибережних, шепоче в зажурі осінній поникла, росою прибита трава, а хвилі повноводої Волги-ріки відносять ті звуки тужливі вдалину, до просторів Хвалинського моря...

Вслухається поет. Стоїть в тяжкій вселюдській скорботі натхненний і гнівний бунтар і пророк.

м. Харків,

1938 р.

МАЛИЙ ТИМКО

Наляканий і зацікавлений тим, що бачив, він умостився в кутку між столом та ліжком і пильно стежив очима. Біля дверей стояли, ніби вгрузли в землю, два озброєні гвинтівками, руді, круглопикі німці. Третій - високий, кривов'язий, з довгастою, як диня, мордою, штрикав пістолетом у груди матері й щось лопотів незрозуміле. З гаркавої, кумедної мови німця Тимко второпав лише два слова: “партизан” та прізвище батька.

Мати стояла біля вікна нерухома, біла, мов крейда, понурена і мовчазна. Такою Тимко її ще ніколи не бачив. Та ось мати поворухнулась, ожила, сказала голосно: “Нічого не знаю”. Сказала, підвела голову і глянула сміливо та сердито на кривов'язого. Тимко був певний, що німці налякались і не накоять у хаті нічого поганого. І навіть зовсім перестав боятись їх. Та він помилився. Високий раптом заверещав, аж захлинувся, підійшов ближче до матері. Вона була сувора і мовчазна. Тоді довгов'язий крикнув до німців, і ті заходились усе перевертати шкереберть. Безжально трощили все, що попадало їм під руки, зривали зі стін рушники, з ліжка стягли ковдру, перекинули етажерку з книжками й топтали їх ногами. А потім уже втрьох поралися біля скрині.

Мати стояла така ж сама нерухома і гнівна. Руки в неї тремтіли й стискались міцно в кулаки. Викидаючи речі із скрині, кривов'язий знайшов там якісь папери і батькові листи. Знайшов і аж зареготався від задоволення. Мати кинулась до німця, вихопила з рук у нього папери, пошматувала їх і миттю кинула в помийницю.

Кривов'язий витяг з води розм'яклі, в синявих плямах клаптики паперу і серед них уцілілу маленьку фотокартку Тимкового батька. Глянув, щось крикнув, потім підскочив до матері й ударив у лице пістолетом. Вона впала на лутку вікна. Тимко не стерпів. Він шулікою кинувся до німця, пхнув його, та не мав сили навіть зрушити з місця. А кривов'язий хрипів, несамовито тупцював і безперестанку бив матір. Та Тимко таки зловчився, ухопив німця за руку й щосили уп'явся зубами. Німець шарпнув убік, відкинув від себе хлопця й готовий був стріляти. А мати вже підвелась з підвіконня і заступила собою сина.

- Тікай! Ховайся!.. - крикнула Тимкові. Слова заглушили постріли. Кулі свердлили двері, впивалися в стінку. Але в ту мить Тимко вже був надворі.

Причаївшись під тином, за кущем бузку, він бачив, як вивели матір із зв'язаними руками, закривавлену; з плечей у неї звисали клапті подертої сорочки. Слідом за матір'ю німці несли клунки з одежею, з хатнім начинням. В руці кривов'язого Тимко угледів свій улюблений маленький кухлик, що його батько зробив з лискучої міді. Але зараз той кухлик Тимка не цікавив. Він прикипів очима до матері. Вона ледве-ледве ступала дворищем, тривожно озираючись навколо: напевне, шукала очима його, Тимка.

Так, вона шукала його. А він не міг підвестися з землі, ніби задубів. Лежав нерухомо. Тільки серце було живе. Воно колотилось швидко-швидко і, здавалось, било не в груди, а в землю, холодну і тверду.

Підштовхувана німцями, мати відходила щораз далі. Он вона вже за двором, вже на середині вулиці. Зупинилась. Оглянулась. Рудий німець ударив прикладом, мати хитнулась і знову пішла.

- Мамо!..- крикнув Тимко. А вона не почула. Тоді він крикнув дужче, на весь свій голос. А вона не озвалась, навіть не глянула. Але Тимко не переставав кричати. Він вимовляв найніжніші, найкращі слова, просив не залишати його самого. Йому так страшно.

Мати не чула, та й не могла чути, бо з дитячих спраглих уст від страху та розпачу замість слів вилітав лише стогін і шепіт. На вулиці нема нікого. По сусідніх дворах порожньо. Ніде ні живої душі. Тимко певний, що тут, у виселку, він залишився сам. А німці не знати куди ведуть матір. І раптом він заплакав, розпачливо, голосно - навіть полегшало в грудях, потім зіп'явся на ноги й побіг.

Вже аж за виселком угледів матір. Вона йшла в гурті чоловіків і жінок, позаду гурту - німці. Тимко не бачив обличчя матері, а тільки її випростану спину і зв'язані мотузом руки. Юрба посувалась поволі, навпростець, зарослим травами степом, що збігав у глибокий яр.

Тимко йшов услід за юрбою, не відриваючи очей від високої постаті матері. Малому до нестями хотілось підійти зовсім близько до неї, пригорнутись, вчепитися цупко руками, щоб ніхто ніколи не зміг відірвати. Але страшно було німців.

Він чув постріли і жахні крики людей. Кричав разом з ними і плакав, бо там була мати. Здавалось, він навіть чув її голос.

Німці верталися тією ж дорогою назад, до виселка. Тимко заховався у густому бур'яні. А коли німці зовсім зникли, він помчав степом до яру.

Мати лежала в зарослому полином рівчаку. Неподалік від неї лежали інші люди, але Тимко не звертав на них уваги. Він кинувся до матері, обвив рученятами і цілував її, ще теплу і невимовне рідну. Цілував і не знаходив утіхи. Мати не відповідала на його пестощі. Лежала горілиць, безладно розкинувши руки. На лівій затягнуто мотуз, а в правій вона затисла жменю землі. Так, ніби мати згребла її раптом, хотіла кинути й не встигла. А на обличчі кров і рани. Це, видно, той, кривов'язий, розбив пістолетом..

Тимко вирішив, що мати спить. А може не спить, а так, жартує, причаїлась? Бо ж праве око прищулене, а ліве вдивляється в небо; напевне, мати стежить за льотом хмаринок та вслухається у шум вітру в траві, у співи пташині.

“Хай відпочиває, - вирішив Тимко, - вона стомилась”. Заспокоєний, він ліг біля матері, обвив рученятами її шию і розказував на вухо тихо, як він налякався тих клятих німців, як ховався під бузковим кущем, як страшно було бігти полем. На бігу наштрикнув десь п'ятку, ще й зараз болить. Ой, як він біг, поспішав, гадав, що німці заведуть матір кудись далеко, і він уже ніколи її не побачить. І ще було лячно, коли стріляли тут, у яру.

Але ж усе те минулося, і вони знову удвох. Хай не журиться матуся, рани скоро заживуть, а там, де болить їй, він поцілує - і перестане боліти.

І Тимко цілував і знову починав щебетати. Згадав про батька, розказав, як того дня, коли батько відходив з рушницею і пістолетом з дому, він довго грався з Тимком в коня та вершника. Вони гасали по кімнаті, падали на підлогу і реготалися до сліз. А вже наостанку батько посадовив Тимка до себе на коліна і говорив з ним, як з дорослим.

- Ти в нас уже великий, тобі п'ятий рік. Будь розумним, слухайся матері. На вулиці ні з ким не заводься у бійку, а якщо хтось скривдить тебе, то сміливо давай йому відсіч. Воюй чим попало...

Мати слухала мовчки і все дивилась у синю небесну височінь.

Наговорившись досхочу, хлопець дістав з кишені сухаря, трохи відломив матері – поїсть, коли прокинеться, а решту з'їв сам.

Потім уткнув голівку під руку матері й скоро заснув...

Навколо, уквітчаний весняними барвами, розіслався широко степ. Вітер повільно котить зеленаві хвилі, пестить, розчісує трави, на гребенях хвиль зринають перламутрово – білі віночки ромашки, жовті кульбаби, паленіють маки і ронять у траву вогненні пелюстки. А ген на горбку хлюпнули й застигли мармурово-синяві плеса безсмертників. Вітрові шуми зринають з землі і вже аж під сонцем дзвенять срібним переливом у пісні жайворонка. Дзвенять і падають знову на землю, у трави, на крилах степових орлів відлітають за обрій, кудись у далину.

Та нічого того не могли вже бачити й чути ті, що лежали серед степу, в яру, простріляні кулями. З шахтарського виселка сюди востаннє прийшли вони. Крові сльози пропекли на землі місце їхньої смерті. Сльози затоптав кований чобіт фашиста, а кров не можна затоптати. Вона горить, ніби перелившись у маки червоні, парує під сонцем і кличе до відплати. Останній, передсмертний плач і стогін вітри носитимуть над степом, над житлом живих людей, аж поки не настане відплата...

Прокинувшись, Тимко довго сидів очманілий, ще напівсонний, і ніяк не міг зрозуміти, де він. А над степом тихо спадав вечір. Велика червона діжа впірнала на заході в землю. У вибалок вповзали чорні тіні, і він здавався зараз глибоким і довгим. Тимко кинувся до матері, почав термосити її, просив, щоб вставала, бо вже темніє, час вирушати додому. Але даремно – мати лежала нерухома.

Тимко вдивлявся в її обличчя. Застигле, зчорніле, воно здавалось йому зовсім чужим. Плями крові на лиці, на руках густо вкрила дрібна комашня. І раптом Тимко догадався, що мати не спить, а вмерла. Стало страшно. Над головою низько пролетіла якась пташка і пронизливо крикнула. Переляканий Тимко стріпнувся й почав відповзати. У бур'яні наткнувся на якусь жінку. Вона теж була мертва, посиніла, з вишкіреними зубами. Половина обличчя у неї, зашкарубла від крові, вкрита комашнею.

Тимко звівся на ноги й почав озиратися навколо. Куди б не глянув він - скрізь лежали страшні, з перекошеними обличчями, люди. Малому хотілось кричати, плакати, але він мовчав. Груди йому щось стисло, як тоді, під кущем бузку.

Зажмуривши очі, Тимко вискочив з страшного кола мерців і щодуху помчав дорогою до виселка.

Спинився аж тоді, коли добіг до перших будинків. Острах минув. Он уже шахта, купа породи, де він, Тимко, щодня грався з сусідськими дітьми. Надворі вже зовсім стемніло. На вулицях нікого немає, і лише німець ходить біля будинку школи. Ось він дійшов до ґанку і завертає назад. Тимко зовсім його не боїться. От аби тільки не та куца рушниця в нього. Сіра постать вартового наближається. Тимко вже добре бачить одутлувату, безвусу морду, вирячені очі.

“Це, мабуть, той, що стріляв у матір”, - подумав Тимко. Гнівом закипіло дитяче серце. Згадались батькові слова, коли він прощався...

Недовго роздумуючи, Тимко вхопив твердий шматок породи, розмахнувся і влучив. Німець злякано скрикнув, відскочив убік, пригнувся і стрельнув раз, удруге, втретє. А Тимко вже був аж на другій вулиці.

Ніч облягла стомлену землю. Тихо. Над виселком в мережеві хмар купався кругловидий місяць. Тимко вийшов у степ, на дорогу, що вела до матері. Вже навіть дійшов був аж до яру і повернув назад, до виселка. Перепочивав під зруйнованою чиєюсь хатою і знову рушав у степ. І так безліч разів. Боявся наблизитись до страшного місця з мерцями і не міг заспокоїтись, бо йому хотілось донести матері свою радість: він таки помстився німцеві за кривду...

А над землею плив байдужий до людського горя великий окатий місяць і навіював сон.

1943 р.

МОЛИТВА

Землю вгортала ніч. Люто вихрила густа поземка-метелиця. Вітер перетворювався на сніговий самум, рівняв степ, нагортав кучугури, стихав і раптом піднімав та знову гнав білу завісу кудись у простір. У шаленому розгоні вітер налітав на спустошене шахтарське селище, на мить спинявся біля крайньої хати і вершив білий мур аж до стріхи.

На холодній печі лежала стара Явдоха. В головах вона поклала окраєць хліба, торбинку квасолі, кілька картоплин і цибулю – все, що залишилося на прожиток.

В хаті порядкували німці. Що саме вони робили, стара не бачила. Вона лише чула, як нишпорять по всіх кутках, перевертають все догори ногами і геркотять. Тож старій здавалось, що в її хату раптом забігла зграя голодних, задрипаних собак і зняла хрипку гавкотню.

Вже кілька разів чужинці підходили до старої, вимагали, щоб злазила та розтопляла їм піч. Але Явдоха затялась злазити.

- Нездужаю, хвора,- відповідала коротко.

І навіть тоді, коли один з німецьких бузувірів розкричався і штрикнув стару в ногу багнетом, вона не підвелась.

“Та видохніть всі, навіжені, а гостити не буду!” - вирішила твердо. А серце точила гризота, що вона, стара, таки не додержала слова, бо хоч і не гостила їх, проклятих, але ж пили вони воду в її хаті, з її ж таки кухля. А ті ж наказували...

...І випливали з туманної імли, і враз поставали свої, невимовно милі... Ось вони йдуть степом... Дорогами котять машини, гармати, аж степ захряс... Дотліва зруйноване селище, курить земля... А вони йдуть на схід і вже десь з-за горбатого берега річки Луганки кидають важкі громовиці.

Над селищем, над шахтами крутила вогненна завірюха, літала видима смерть. А вона, стара Явдоха, сиділа при дорозі поблизу рідної, дивом уцілілої хати і частувала бійців яблуками, подавала в кухлі воду та мовчки проводжала в дорогу. Хоча кожен, кого частувала, утішав, обіцяв скоро вернутись, і вона вірила їм, а все ж таки пекучий біль терзав зболіле серце, бо йшли вони з рідної землі.

Останнім підійшов смуглявий юнак. Привітавшись, він узяв з рук старої червонобоке, посмуговане, наче писанка, яблуко і посміхнувся по-дитячому просто і щиро. Перевів очі на стару і сказав: “Спасибі, мамо”. Так говорили всі, кого частувала. Але цей, здалося, вимовив якось інакше. В тому ніжному слові “мамо” стара Явдоха вловила незміриму глибінь синового теплого почуття. І, розчулившись, заплакала. Юнак зніяковів, поспішив заспокоїти, показав фотокартку вже літньої жінки - своєї матері. Говорив, що незабаром повернеться додому цими ж таки донецькими шляхами. А коли вже відходив, сказав суворо і твердо:

- А отим, - махнув рукою в той бік, звідки підходили німці, - глядіть, щоб нічого... Не дайте навіть води... - Сказав, поправив на плечі гвинтівку і зник у хвилястому, розложистому степу.

“Не дайте навіть води...- повторювала Явдоха. - А що вдієш? Ой, якби то могла – душила б клятих!..”

В хаті не затихав лайливий галас. Та стара вже ні на що не звертала уваги. Вона поринула в свої думки, старечі й журні, і вони, мов ті хвилі гойдливі, то відносять у давно віджите, напівзабуте, то вертають назад, і їдкий сум ятрить душу. Сама, навіть ні з ким словом перекинутись. Сама, а навколо вороги...

Нараз стара Явдоха почула рідну мову. Схвильована, зраділа, швидко підвелась і визирнула з-за комина. Посеред хати стояли із зв'язаними руками два поранені червоні бійці. Стояли простоволосі, роззуті. У старшого на голові, на обличчі ще свіжі рани.. У молодшого, майже хлопчини, з безсило звислої руки стікає на долівку кров.

Стара Явдоха прикипіла очима до бійців. Хотіла пізнати, хто вони - може, знайомі. Переводила очі на товстопикого, з одвислою губою німця, який, по-котячому вигнувшись, перекручуючи російські слова, про щось допитувався в полонених. Бійці мовчали. Раптом німець оскаженів, вискочив із-за столу, з розмаху ударив у скроню молодшого, потім збив з ніг старшого, топтав полонених ногами. Бив надсадно і довго.

Стара глухо скрикнула, припала до черені, і, щоб не бачити катування й нічого не чути, вгорнула голову в шмаття і лежала заціпеніла, в сльозах. А коли виглянула знову, поранені стояли вже в кутку хати і ледве тримались на ногах. Товстопикий німець щось ґеркотів до своїх і вказував на глуху комірчину в сінях. Потім визвірився на полонених, попередив їх, що коли не зізнаються, то завтра до схід сонця висітимуть на стовпі. Попередив і вийшов з хати.

Стара Явдоха, не гаючись, злізла з печі, пройшла по хаті. Появу хазяйки німці зустріли зневажливим реготом, штовханами. Полонені хотіли заговорити до неї; старіший навіть зробив крок назустріч Явдосі, але мусив відступити: вартові крикнули на бійців і наставили їм в груди автомати.

Стара, нібито зовсім байдужа до всього, заклопотана лише своїми справами, раптом стала на коліна й почала бити поклони в той бік, де мали б бути ікони, а зараз висіли висхлі пучки материнки, жевріли повняки, голубіли безсмертники. Потім стара зняла вгору руки й застигла в молитовній, смиренній позі. Гамір у хаті стих.

Явдоха щось беззвучно шепотіла, клала земні поклони. А голос її все дужчав і дужчав.

- Сини мої, діточки милі! Попереду довга ніч, і я не взіваю. Слухайте з причільної стіни...

Проказавши свою “молитву”, стара підвелась, заметушилась біля печі, поклала дрова, і скоро запалав вогонь. В хату заскочив товстопикий. Він знову допитував полонених і ще раз попередив, що чекає їх на світанку. Після того бійців вивели в комірчину.

Надворі не вщухала завірюха. Вітер задував вогонь. Ядучий сизий дим забивав дух. Хазяйка навмисне відчиняла навстіж двері.

Німці зраділи гарячій воді, мились, а коли на столі запарував окріп, сіли пити каву. Явдоха прислуговувала, виносила з хати помиї, поралась коло печі, вносила знадвору пухнастий сніг і топила його в казанах.

Вже кілька відер гарячої води вилила стара під причільну стіну, продовбала змокрілу глину, просунула в дірку ніж і долото. В комірчині щось ледь чутно шкрябало. Явдоха повернулась в хату, підкинула в піч дров, оглянула німців, чи всі вони тут, і поспішила надвір.

Ждала недовго. Ось упали останні грудки землі: обидва полонені були вже на волі. Стара подала їм клунок з хлібом, напнула їм на плечі білі ряднини, виряджала в дорогу.

- Спішіть, спішіть, мої діточки! - квапила Явдоха. Схвильовані, розчулені бійці поцілували їй руки і зникли, мов упірнули в замети.

- Щасти вам, щасти!..- шепотіла стара. Піднятою вгору рукою вказувала їм путь, а по зморшкуватому, осяяному радістю лицю котились сльози...

За хвилину в хаті знявся гармидер, важко загупали німці в сінях.

На дворищі, поблизу хати, в запорошений слід втікачів затріскотіли постріли.

Заспокоєна раптом Явдоха впала горілиць на снігову білу постіль. Піднесена вгору закривавлена рука так і застигла в останньому прощальному русі... Налітав рвучкий вітер, розтріпував сріблясті коси старої, цілував у відкрите чоло і знову мчав у далекі, оповиті ніччю простори.

1942 р.

УНІВЕРСАЛ ГЕТЬМАНА БОГДАНА

Степ. Хвилястий, необжитий, в безмежному ковиловому розбігу … І ось серед цього безбережного простору двоє вершників. По всьому було видно, що це козаки понизовці: обоє у високих запорозьких смушкових шапках, сиділи вони на своїх низькорослих степняках з тою мальовничою невимушеністю, по якій безпомилково вгадувались корінні січовики. Коні йшли неквапливою риссю, один на півкрупа поперед іншого. На передньому – літній козак, з обличчям, майже цеглистого відтінку і довгими, донизу опущеними, солом'яного кольору вусами. З глибоких орбіт дивилися сірі, кмітливі, з живим ще блиском очі. На задньому – молодий козак з великими карими очима, рум'яний і тонковусий.

Від берегів Груні та Псла, з табору війська гетьмана Богдана Хмельницького, на схід і на схід, аж до Сіверського Дінця, лежала їхня трудна дорога. В таку подорож найкраще було б вирушати гуртом, бодай невеликим загонам, а вони зважилися вдвох – старий понизовець Юхим Головань і тонковусий Лесько Ожеред. Перший - обачний та поважний, другий – одчайдушно хоробрий та заповзятий.

Скільки-то довелося їм перетяти уплав і вбрід великих і малих річок, пробиратись лісами, гаями, прямувати в глухе степове бездоріжжя. І весь чаc удень і вночі бути напоготові, насторожі – в одній руці повіддя коня, а в другій – шабля чи пістоль.

Особливо ж пильнували тоді, коли в'їхали в смугу Дикого поля, бо тут на людей полювали ординці-татари. Не раз були змушені вершники ховатись у заростях нетрищ, а коли кримчаки насідали в степу, – поринати, мов у хвилі, в густий високий тирсовий плин; та й не раз доводилося їм ставати до бою – оголювати шаблі, перезаряджувати пістолі.

Та яка б не трапилась запорожцям пригода, a найперше вони пильнували своїх шапок, звичайних смушевих шапок. Бо в них були зашиті важливі папери – універсали гетьмана Богдана, закличні слова його до козаків, міщан та посполитих селян – підійматися всім на боротьбу, визволятись із шляхетської неволі. Універсали такі розвозились, розносились по містах, городищах, селах і хуторах – по всій Україні. А вершники, що прямували до Дінця, везли з собою ще й інші папери.

Аж на дванадцятій добі закінчувалося їхне незвичайне подорожування.

Вершники вимчали на високий, розлогий пагорб і зупинились. Перед ними вималювалась чудова картина: праворуч на південь, скільки сягало око, стелився хвилястий, запалений сонцем, безкраїй степ; на північ і схід простяглася, потопаючи в легкому туманному серпанку, широка долина. На ній, куди не глянь, мов зелені острови, – гаї, переліски.

- Отам, мабуть, воно, те городище, - сказав Лесько, вказуючи рукою на димові стовпи, що звелись високо над гаєм. - Смалять, і ніби чутно гамір.

Головань не відповів, навіть не глянув у той бік. Він весь застиг, прислухаючись. Його звичне до степової тиші вухо вловило інші звуки, а очі впіймали: он на гребені степового перевалу вигулькнув вершник, за ним показався другий, і вмить вони зникли. А вже в іншому місці з'явились горбаті коні. Ні, то не горби, то вершники хитрують: припали до грив скакунів і прудко мчать, наближаючись. Блискавично майнули – і вже нема їх. А за хвилину ніби з-під землі виріс цілий загін. Мигтять на сонці алебарди. Чітко різьбляться гостроверхі шоломи. Загін риссю мчав назустріч козакам.

Лесько вхопився за шаблю.

- Руські. Кордонна сторожа, - заспокійливо мовив Головань. Він опустив повіддя, розкинув поли киреї, під якою за поясом жупана з малинового кармазину красувалось аж чотири пістолі і шабля. Не поспішаючи, витяг з-за халяви люльку, набив її тютюном із прив'язаного до сідла капшука-кисета і вийняв огниво. Все це старий робив неквапливо, повільно, ніби в ці хвилини його ніщо на світі не цікавило, крім люльки, затиснутого в руках кремінця та кресала, яким він розмірено вибивав іскри.

Ощерений списами загін спинився. Наперед виїхав старший, напевно, десяцький, бо загін складався з десяти воїнів. Вузький, довгий синій каптан звисав йому нижче колін, збоку приторочена крива шабля, голова прикрита залізним шоломом з вузькими крисами.

В кількох кроках десяцький зупинив коня.

- Хто такі і звідкіля? - запитав грізно, хоча з одягу бачив, хто ці два вершники.

Головань востаннє пихнув люлькою і аж тоді вже підвів голову, глянув.

- Низовці. З України, - відповів глухо. - Подай, - наказав, звертаючись до Леська.

Той тронув коня, виїхав наперед і подав згорнутий трубочкою аркушик “охоронну грамоту” чугуївського воєводи, право на в'їзд у торське городище.

- Тор? - запитав Лесько, показуючи на долину.

- Тор, - ствердно мовив десяцький і, помовчавши, додав: - Соляний город великого князя, царя Олексія Михайловича. - Потім махнув рукою, дав знак і списи опустились до землі.

* * *

Тихо. В небі ні хмаринки. Сонце помітно звернуло з полудня, але пражило дуже дошкульно. Здавалось, в густій молочно-синій оболоні не одне, а безліч розжарених сонць, з вишини безнастанно спадає світлова розпечена злива. Жодного руху чи шуму. Все живе, напевне, заховалося в кущах байраків, у степовій траві. Лише кібці, чатуючи здобич, зависали вгорі, щоб стрімголов впасти на землю. А в високості, аж під самим небом, озираючи свої володіння, повільно і плавно кружляв орел.

Козаки з'їхали з гори в долину і навпростець помчали до гаю. За яких півгодини вони опинились біля ріки з крутими берегами. За вигинистим поворотом якої гай розступився, і показались довгі споруди - шопи, приземкуваті башти. На невисокому підвищенні, в огорожі дубового частоколу, - житлові будівлі. А геть далі, на широчезному майдані, розташувались курені і палаючі печі - солеварні.

- От і прибули. А куди ж тепер? - сам до себе мовив Лесько.

- Роздивимось, що воно та як воно тут, - сказав повчально Головань. - Вивідаємо, а тоді вже і з'явимось до тутешнього бургомістра, чи пак, воєводи.

Запорожці зупинились в укритті біля крайнього куреня і розглядали небачений досі промисел. Тут все було на диво просто. В широкі, присадкуваті печі вмуровано казани та сковороди, наповнені ропою. У печах безперервно палав вогонь. По один бік печей стоси порубаного на цурпалля дерева, по другий бік, під шопами, величезні, ніби щойно навіяні снігові кучугури - ворохи сліпучої білої солі.

- Ой, та й багато ж! Чиста яка! І не шанують – зсипають просто на землю, - мовив здивований Лесько.

Голованя теж дивувало побачене. Але мовчав. Він думав: “Через неї били таку довгу дорогу. Вирушили за наказом самого гетьмана. Треба було вирушати, бо в таборі Хмельницького з сіллю дуже скрутно, та й недохватка її зараз і по всій Україні. Вже третій рік війна, завіз припинено. До Сивашів не підступиш, там мурза Карабей, а в Криму хан Осман-Гірей. Обидва вовчої натури. Вкусять, а то і зовсім загризуть. Бусурмани… Отож залишилось одне: податись на Тор. І ось вона, сіль. А як узяти…”

Увагу привернула робота двох солеварів, які вправлялись біля печей, що стояли поблизу куреня. Обидва вони ще молоді за віком, обидва високі на зріст, ставні, але виснажені роботою та вогнем біля тих печей. Обидва напівголі – без сорочок, в подертих, засмальцьованих, аж чорних штанях, босі, голови нічим не прикриті. Один з них русявий, з маленькою кучерявою борідкою, другий чорноволосий, обличчя округле, голене. В обох солеварів одна і та ж робота – підкидати в піч дрова і весь час помішувати кописткою на сковороді, щоб скоріше випаровувалась кипляча ропа.

Русявий вправлявся швидко і легко. А в того, другого, робота чомусь не клеїлась. Він підкинув у піч дрова і почав згортати із сковороди сіль, а в руках, видно, немає сили втримати важенний коряк. Та ось він випустив з рук держака, поволі ступаючи, хитаючись, ніби сп'янілий, пішов геть. І раптом упав ниць на землю.

З-за дров'яного стосу вийшов наглядач, тонкий, довготелесий, з патерицею в руках, у сірім каптані, з цапиною жовтавою борідкою і в крислатому солом'яному брилі. Підбігши до солевара, наглядач почав бити його ногами, а потім замахнувся палицею. Але в ту ж мить там опинився русявий і спритно вихопив з-під удару товариша, ненароком штовхнув наглядача. Той кумедно перекинувся, в повітрі мелькнули ноги, і цапина борідка зарилась в пісок.

- Ого! - вигукнув у захопленні Лесько. І, забувши про всі умовляння і перестороги, помчав до русявого, вхопив і стис в обіймах. Здивований нежданим наступом, солевар спершу запручався, а коли зрозумів, у чім справа, і собі почав реготати.

- Ожеред, Лесько!

- Ляксандра!

- Звонарьов, Григорій!

- По-нашому, Грицько!

Головань розмірковував над тим, як йому зараз бути: необачний вчинок Леська міг пошкодити усій їхній справі.

Довготелесий, очунявшись, підвівся з землі і з переляку чи з злості зарепетував, вхопив коцюбу, якою вигортають жар із печей, і щосили загамселив нею по залізній сковороді.

На ту тривогу почала з'являтись сторожа, озброєна бердишами. Сюди ж, на місце ґвалту, спішили солевари, ропники, дроворуби.

Головань владним окриком позвав Леська, і вони виїхали на соляний майдан.

Поява вершників, напевне, ще більше налякала довготелесого. Тупцюючи біля печі, він викрикнув якісь незрозумілі слова і все бив у сковороду.

Запорожці мали намір проскочити майдан. Але сторожа заступила їм дорогу. Довелося скоритись і прямувати туди, куди вказував довготелесий.

“Оце так ускочили в халепу”, - подумав Головань, злостячись на Леська, який слухняно їхав поряд, але насторожений, готовий щомиті рвонути - подай тільки знак. Та й сам він, Юхим Головань, був не від того, щоб припустити коня. А розгулятись є де. Простір широкий! Поблизу гай, а ген і степ. Але ж не для того вони їхали сюди, наділені високим довір'ям, щоб через якусь безглузду пригоду відступати від дорученого діла.

У супроводі сторожі добрались до центру городища – резиденції управителя соляного промислу. Коли в'їхали у відчинену, оббиту залізом браму, за високим гребенем частоколу відкрилось широке дворище. Посеред нього великий, міцно збитий кам'яний будинок, вікна маленькі, вузькі, ніби бійниці, широкий, обсаджений тополями ґанок.

Запорожці рішуче відмовились злазити з коней і верхи під'їхали до ґанку.

Там уже ждав на них повідомлений про появу підозрілих людей управитель.

Це був невеликий на зріст, дебелий, уже в літах чоловік. Мичкувата сива борода обіймала пухляве продовгасте обличчя, спадала аж на груди. Особливо бундючного вигляду надавали просторий, голубого сукна, з застіжками та шнурами каптан, довгі рукави якого звисали аж до землі, на голові - височенна, з прибитим верхом шапка.

Біля управителя товпились кілька чоловік помічників його, гостей, а може, почту. Теж у каптанах, але накинутих наопашки.

- Ваша милість, пане Курбатов, прошу вислухати, - звернувся до управителя, низько вклоняючись, довготелесий.

- Говори, Фролка Сутугін, - почулося з ґанку.

Наглядач ще раз вклонився, почав доповідати, як він помітив непорядок біля печі холопа Івашки Гуляка і хотів йому на те як слід вказати, а солевар холоп Гришка Звонарьов повів себе худо, по-розбійницькому, накинувся на нього, Сутугіна, бив його і топтав ногами. А невідомий, - ось цей, - вказав на Леська довготелесий, - допомогав йому.

- Та це ж брехня! Все брехня! - скипів Лесько.

В ту ж мить Голованя ніби вихором знесло з коня.

- Б'ємо чолом панові воєводі, - заспішив він, твердо вимовляючи кожне слово. - Посланці ясновельможного гетьмана війська Запорозького і всієї України Зіновія-Богдана Хмельницького! - Вклоняючись, козак зняв шапку, спритно витяг з неї довгастий жовтавий аркуш і шанобливо подав управителю. Той глянув на відбиток печатки, на підпис і передав аркуш чоловіку в синьому каптані, який стояв поруч.

Лесько, у всьому наслідуючи Голованя, подав грамоту чугуєвського воєводи. В самому верху шапки залишився універсал Богдана.

При читанні послання Хмельницького управитель байдужно вислуховував всі величання та звернення. Коли ж дійшло до слів про те, що гетьман просить завозити торську сіль на Україну, управитель зажадав прочитати йому написане ще раз.

- Ясновельможний гетьман скасовує всі мита, - почав Головань, улучивши слушний момент, - і всіляко буде сприяти…

- Це нам відомо, - перебив нетерпляче чоловік в синьому каптані, - а який буде нам з того зиск?!

- За сіль заплатимо сріблом і золотом.

- За морем - телушка-полушка, - в'їдливо мовив синьокаптанник.

- А рубель – перевіз, - закінчив приказку довготелесий Сутугін.

- Купцям, торговим людям вільно завозити усякий крам на Україну, - заговорив рівним, низьким голосом Курбатов. На те є дозвіл з Москви. А також можна завозити і сіль . А як нам бути у цьому ділі, про це ми скажемо опісля. - І управитель дав знак, що розмова закінчена.

Запорожці вклонились і поволі, ведучи коней за повіддя, рушили до виходу з дворища.

- Щось воно закривилось на таке, що, мабуть, толку з ними не буде, - сказав Лесько, коли вже сіли на коней.

- А може, й буде! - відповів Головань, ладнаючи люльку. І по цих словах так ударив кресалом по кременю, що аж забив пальці. - А може, й буде, - повторив удруге. - А от тобі, шибайголові, слід було б добре наскубати чуприну. Еге ж!… - і рвонув конем у напрямі гаю, що виднівся за околицями городища.

* * *

З резиденції управителя Сутугін вийшов стурбований і невдоволений. Всі його намагання переконати Курбатова не звертати жодної уваги на грамоту гетьмана лишилися марними. А він йому доводив, що зв'язуватись з тим гетьманом зараз і небезпечно, і, напевно, що без вигоди. Краще направляти сіль давно вже протореними дорогами на північ і на схід, у добре відомі міста і землі. А коли вже так прикрутило, що треба і на гетьманщину, то для годиться послати їм кілька возів. А найкраще було б відписати Хмельницькому, коли хоче солі, то хай споряджає вози і приїздить сюди, на Тор.

Хоча управитель з доводами старшого наглядача Сутугіна погоджувався, що краще проторені дороги, а все ж таки є наказ чугуєвського воєводи. А в тому наказі зазначалось: “Не токмо не чинити опору торгівлі, а навіть всіляко сприяти. І запаси торської солі везти на Україну”.

“Везти запаси, - розмірковував уже сам з собою Сутугін. - А якщо їх не буде…” Вхопившись за таку думку, він уже планував, як йому бути, як діяти. Скільки тої солі зараз у Торі, не знає ні чугуєвський воєвода, ні навіть управитель Курбатов, який не часто буває на соляному майдані. Що де лежить, а що біжить – про те знає він, Фролка Сутугін. Отож на Москву піде валка возів трохи менша, ніж намічалося раніше, а решта – на Воронеж і Астрахань. І зиск від цього буде чималий. Завдаток від астраханських купців уже брязкотить в кишені.

Міркуючи так, Сутугін поспішав на майдан, до заводських воловень, де зупиняються чумацькі валки. Сьогодні увечері туди мало прибути півста возів із Чугуєва. Порожні вози зараз будуть дуже потрібні.

* * *

Робота на соляному майдані не припинялась і вночі. В печах палахкотів вогонь, біля казанів і сковорід орудували солевари, ропники підносили і підвозили на тачках відстояну в коритах ропу, дроворуби кололи дрова. Клекотіли казани, шерхотіли копистки об днища сковорід, і рідко чувся тут людський голос. Під наглядом пригінчих підневільні працювали тяжко, надривно. Мовчазні, до всього байдужі.

Густий їдкий дим стелився низько над землею, від озер на берег повзли тумани, і місячне сяйво не в силі було розігнати гнітючий морок, що звисав над тихою долиною.

Довгий ряд возів простягався від воловень аж до соляних шоп. Долу опущені дишлі – війя, лежать розкидані ярма, батоги та налигачі звисають з люшень – валка на спочинку.

Кожен чумак повинен був спати біля свого воза. Але ж ніч ще попереду, а городищем і на майдані ходять такі дивні чутки та розмови, що не до спання. Он біля воловні, у закутку, зібрались чумаки, солевари. Густа тінь розлогих кленів ховає людей від злого стороннього ока. Розмови ведуть напівголосно, пошепки. Розповідає дроворуб, який щойно був на дворищі управителя, бачив посланців гетьмана і чув, що вони прибули у Тор по сіль.

- А я розкажу вам про слова гетьмана Богдана, - сказав чумак, підвівшись з землі. - В дорозі чув я, ніби гетьман закликає всіх козаків і селян ставати на бій з панами-ляхами, волю здобувати…

- Еге ж, то правда, - ствердив Гришуня Звонарьов. Він сидів у бочці, наповненій доверху водою. І це нікого з присутніх не дивувало. Всі знали: за наказом наглядача Фролки Сутугіна Гришуню сьогодні відшмагали різками, які були намочені в ропі. Рани ятрились, тіло проймав нестерпний біль. Чумаки облили товариша водою, а потім посадили у кадуб відмокати.

- Правда, братці! - повторив Звонарьов. - Є таке слово. В універсалі писане. І там, на Україні, уже тріщать панські кістки, б'ють там шляхту… І те правда, що посланці гетьмана прибули до нас по сіль. Так допоможемо нашим братам сіллю! А може, й ще чим…- Звонарьов рішуче звівся на ноги, вода з кадуба хлюпнула на землю, в калюжі заграли сріблясті місячні іскри і згасли. Не вилізаючи з бочки, Гришуня розказував, як він познайомився з посланцем гетьмана. А потім на дворищі в управителя чув розмову про сіль.

- Допомогти треба…

- А якже…- загомоніли в гурті. - Свої ж люди…

- Слухай!..- почулося голосне, протяжне. - Наказується готувати вози. Чумакам запасатись усім потрібним в далеку дорогу. Сіль забирати з крайньої шопи. - Високий, в чорній киреї оповісник, тримаючи поперед себе жезла, поволі обходив курені, воловні, обори і проголошував наказа.

Люди під кленами притихли. Коли тягуче “Слухай!” віддалилося, почали розходитись до своїх возів, куренів. Зав'язувалась жвава розмова. Висловлювалась радісна думка, що, напевне, чумацькі валки цей раз підуть на Україну.

* * *

Вже четверту ніч запорожці проводили в гаю за околицями городища. Тут було затишно, зручно. Поблизу протікала ріка, на луках привільно випасалися коні. Повз гай проходила дорога, можна було простежити, хто в'їжджає і хто виїздить із города.

Сонце зайшло. Ніч облягала землю. З ріки тягнуло прохолодою. Завмирали денні голосні звуки, натомість народжувались нічні, притишені, таємничі. Над сонним гаєм підіймався збляклий місяць. І, ніби вітаючи його появу, обізвались нудним завиванням вовки, реготом і плачем – сови, а на сторожовій вежі в Торі десять разів ударили у дзвін.

Біля жевріючої ватри сидів глибоко задуманий Юхим Головань. І думати було про що. За ці дні запорожці вже тричі відвідали управителя в його резиденції. Він все розпитував про події на Україні, про Хмельницького та про походи, бої з поляками. Коли ж запорожці навертали розмову на сіль, Курбатов відповідав коротко, ухильно.

А на майдані творилось щось незрозуміле. Валки вантажились здебільшого вночі і невідомо куди зникали. Запорожці виявили: готові в дорогу вози схороняються в лісі, а куди їх направлять – невідомо.

“Невже отак, з пустими руками і доведеться повертатись? - думав занепокоєний Головань. - А що скаже гетьман? А товариство?… Скажуть, прозвали Голованем, а він без розуму. Нікчема. Тюхтій. Очима бачив, на добрі тому сидів, а взяти не зумів..”

- Лесь!

- Грицько, ти? - почулося притишене.

Із кущів бузини та ожини, які росли на березі ріки, вийшов Звонарьов. Юнаки зустрічались майже щоночі й довго вели свої розмови. Старий Юхим уже не заперечував проти зустрічей.

На цей раз солевар приніс дуже неприємну звістку. Цієї ночі, на світанку, валки возів вирушають у дорогу. Тільки дорога їм на схід, а не на захід.

- Зараз у городищі нишпорять купці з Астрахані, - запевняв Гришуня. - А з ними мудрує Фролка Сутугін.

- Рушаймо до управителя, - запропонував Лесько. - Тоді будемо знати, що нам робити…

- А коли там що не так, - додав багатозначно Звонарьов, - тоді ми самі повернемо вози туди, куди треба. Чумаки і солевари з нами. Хай Фролка лютує.

- Забороняю! - загримів гнівно Головань. - І думать про таке забороняю! - Хоча йому самому припала до душі така думка. Сіль-бо треба вивезти за всяку ціну.

Через кілька хвилин запорожці були на дворищі управителя. Він довго відмовлявся прийняти пізніх відвідувачів, але нарешті погодився на розмову.

Напівтемна, освітлена лише однією свічкою, кімната здавалась занадто великою і похмурою. В кутку піч з високою челюстю. Хоча надворі і в кімнаті було тепло, в печі горіли дрова. Курбатов сидів навпочіпки з простягнутими до вогню руками.

- Низький уклін пану воєводі в його домі, - почав Головань, знімаючи шапку, - щиро просимо вибачення за турботу, але ж було б нечемно не відвідати пана воєводу перед нашим від'їздом і не подякувати за гостинність.

Здивований Лесько аж ойкнув від почутого.

- До того ж у нас до пана воєводи є невеличка справа, - вів далі Головань. - Вози з сіллю уже зрихтовані. Стоять зараз у лісі! Отож уклінно просимо лише визначити, скільки їх там, тих возів, вирушає на Україну. І все те просимо зазначити в цидулах – відповідних грамотах. Одну цидулу ми відвеземо ясновельможному пану Богдану Хмельницькому, а другу – його вельможності пану чугуєвському воєводі Федору Хлопову, в якого будемо гостити.

Тепер уже ойкнув від здивування управитель. Він рвучно підвівся, хвилину постояв, потім заходив по кімнаті задуманий, як видно, розгублений. Учора та й сьогодні йому доповідали наглядачі про те, що в городищі занепокоєння, холопи читають якийсь універсал гетьмана Богдана, і чумаки настроєні рушати з возами лише на захід. І до всього того і ці посланці лякають чугуєвським воєводою…

Курбатов рішуче підійшов до столу, тричі вдарив об залізну покришку. В ту ж мить з'явилося троє челядників. Одному з них управитель наказав покликати Фролку Сутугіна, а два заходилися світити в кімнаті свічки.

Довготелесий не забарився з'явитись на виклик. Він був, як видно, в хорошому піднесеному настрої. Але, побачивши запорожців, раптом спохмурнів, знітився.

- Завтра вирушаєте? - запитав Курбатов.

- Завтра, - відповів Сутугін, вклоняючись.

- Скільки возів йде на Москву?

- Дві валки, а всього півста.

- А решта?

Сутугін зблід. Угнув голову. Мовчав.

- Скільки решти возів, питаю! - підвищив голос управитель.

- Возів буде понад двісті, - не витримав Лесько.

-Так, так…- забелькотів розгублений наглядач, - та ми ще зараз вантажимо, підраховуємо, - найшов нарешті що сказати.

Курбатов знову забігав по кімнаті, кружляючи, заходив повз Сутугіна, запорожців, не звертаючи на них жодної уваги, ніби в ці хвилини їх тут не існувало; нарешті він зупинився біля наглядача.

- Півста на Москву. А решту – на гетьманщину. Виряджатиму сам. Іди, - наказав коротко. - Коли вирушатимуть в дорогу, мене сповістиш, чуєш! - крикнув уже вслід Сутугіну.

Головань і Лесько багатозначно перезирнулись між собою. Курбатов помітив і відвернувся.

На сторожовій вежі били чотири удари. На дворищі вчулося тупотіння і іржання коней. До ґанку підкочували ридвани.

- Прошу панів послів не турбуватись. Грамоту його ясновельможності пану гетьману буде написано, - уже прощаючись, запевнив управитель.

І справді таку грамоту посланці одержали. Але вона їх уже мало цікавила. Того дня на світанку нескінченні валки возів із сіллю вирушили на захід, на Україну.

1954р.

КРИХТА

На зеленавім березі Дінця стояла жінка і, мов заворожена, задивлялася на рухливо грайливі хвильки, що здіймалися, наздоганяли одна одну; сонце падало в водяну гладінь, розбивалось, розпливалося, і здавалось – у голубій течії купається, виграє не одне, а тисячі їх – великих, малих, сріблястих, золотавих, – вони іскряться, міняться і невідомо де зникають. Листяні шатра прибережних дерев кинули густі гойдливі тіні; звідтіля здіймається голуба прозора димка, вповиває, топить праліси, хащі, галявини і тане в польовій далині.

Вдивляючись у плин ріки, жінка раптом побачила: звідтіля, де з-під розложистих осоків та кущів вільшини долинали людські голоси, виплив розмоклий, ніби вгорнутий в білу вату, окраєць хліба. Навколо нього спритно вигравала зграйка маленьких сріблястих рибок. Жінка зітхнула і відвела погляд, задивилася на буйне розмаїття гірських схилів, що збігали аж до води.

- Ой, як чудово! - мовила в захопленні дівчина, наближаючись до жінки.

- Еге ж, хороше, - відповіла та щиро, як ніби добре знайомій, близькій людині, хоча бачила її вперше, як і інших дівчат, що підходили до берега.

Згодом вони познайомилися ближче. Вона, Гафія Федорівна, – колгоспниця. Дівчата: Алла, Віра і Люся - студентки. Звідкіля вони прибули до будинку відпочинку, де й чого саме навчаються, – не допитувалась. Було досить того: линуть до неї милі, привітні. Трошки, як буває в юних, сповнені молодої рвійності, пустотливі.

У визначену годину вони гуртом зайшли до їдальні, у якій по-домашньому затишно, столи застелено чистими скатертинами, на розлогих тарелях прикриті білими рушничками рахманно-крихкі, з золотавим і брунатним полиском на скоринках скибок, цілушки – віє врочистістю. Розлито запашний могутній дух хліба.

Обід уже закінчувався, стихав гомін від безтурботних перемовлянь. Було весело і за тим столиком, де сиділа Гафія Федорівна зі своїми доньками (як вона ніжно називала здружених з нею дівчат). Вони мали скоро вставати й прямувати до виходу. Раптом жінка помітила: Алла розмахнулася й кинула відбатовану від скибки м'якушку на біляву, в рожевому береті дівчину, яка сиділа за сусіднім столиком. Шматочок попав у руку вище ліктя. Білява підхопила м'якушку й у відповідь жбурнула на Аллу. Але влучила в Люсю.

- Ось я тебе!.. - Вдавано погрозливо вигукнула та й, зловчившись, швиргонула надломленого окрайця.

Великі, малі, розкришені, зім'яті скибки, шкоринки, цілушки, супроводжувані азартними, веселими “ага”, “отак”, “а я тебе”, злітали над столами, падали на підлогу.

У душі Гафії Федорівни закипало обурення: яке неподобство!.. Невже вони не розуміють…- думала, вражена баченим. - Та невже їхні батьки чи старші не навчали, що хліб найсвятіше. Та хіба тільки оцих, - глипнула на дівчат, - воно стосується…

Ще на початку обіду вона побачила: за сусіднім столом два молодих, міцнотілих здоровані охоче вминали їжу. Із скибок вигризали тільки м'якушку. Шкоринки-недоїдки кидали на стіл, біля тарілок. Від баченого у Гафії Федорівни болісно стискалося серце. Їй хотілося нагадати отим здорованям, з якими труднощами вирощується хліб, як збирається колосок до колоска, зернина до зернини… Про оте ж сказати б зараз і дівчатам, та тільки вимовила твердо, з притиском:

- Перестаньте!

- Чого це ви? - здивувалася Алла.

- З хлібом так не можна! - так само з наголосом мовила Гафія Федорівна і перевела докірливий погляд з Алли на Люсю, яка намагалася знову кинути туго зім'ятий кім'ях на ту ж сусідку в рожевому береті.

- А що ж такого ми вдіяли? - манірно мружачись, запитала дівчина. - Це ж крихта.

- І крихта – хліб! - відповіла стримано, але твердо, жінка. - Ви ж не маленкі. Та й малим не годиться отак пустувати.

- Мораль, тіточко, надумали читати, - вже в'їдливо, кривлячи губи в іронічній посмішці, кинула Люся.

- Чого закипаєш? - втрутилась Віра.

- Оце із-за крихточок? Та забирайте їх! - Люся лівою рукою недбало навідліт відгорнула від себе розкришений хліб, туди ж кинула і зім'ятий кім'ях. - Та й оті он…- закопиливши губи, показала на об'їдки, базладно розкидані скибки на інших столах.

Гафія Федорівна, наче обтяжена чимось дуже важким, повільно зводилась над столом. Присутніх вразила раптова блідість її обличчя, виразніше вирізьбились зморшки на скронях, міцно затиснуті уста; з-під сивіючого пасма, що вибилося з краєчку біленької хустини, - суворий, гнівний погляд чорних очей.

- Дівчата! - сказала глухо і змовкла. Погляд почав згасати, на округленому чистому, засмаглому лиці відбилася скорботна задума. Постать жінки наче закам'яніла. Вона дивилася на згорнуті крихти: перед нею постало віддалене часом, але навічно закарбоване в пам'яті.

...Мати обійняла їх, худеньких, кволих і, плачучи, кляла війну, фашистів. Тяжке життя. У них давно вже не було хліба, нічого їстівного. Все, що в хаті було чогось варте, пішло за безцінь на мінку. Залишилася тільки квітчаста хустка, - говорили, дарунок батька матері, коли вони справляли своє весілля.

“Повернеться з війни, він нас простить…” - мовила, зітхаючи, мати й ще гірше залилася слізьми; наказала Гафійці глядіти маленького братика Василька, бо вона була старша, пішов уже восьмий, а йому тільки три роки. Сказала, що скоро повернеться, взяла хустку – понести до сільського крамаря Гопири на мінку.

Вони з Васильком сиділи на лавці, біля вікна – виглядали матір. Сонце било навскісно, блискотіло на склі, але не гріло. А потім і зовсім заховалось – насунула хмарна заслона, повалив густий лапастий сніг. Діти боялись: засипле дорогу, подвір'я. Крізь потріскані, побиті шибки віяло холодом. А вони сиділи, дожидали, тривожились – мати барилась.

До хати раптом увійшло кілька гітлерівців. Голосно загорготіли, наче сперечались між собою. Один з них вигукнув: “Век”, - вказав рукою, щоб діти забиралися геть. Вони, налякані, забилися в запічок. А фашист ще більше визвірився, кричав оте “век”, погрожував пістолетом, доки вони не опинилися під ліжком.

На віко скрині, на підвіконня німці поскидали бляшані банки, пакунки, нарізали ковбасу, сало, поставили пляшки з якимись напоями. Потім розкраяли білу паляницю. Кілька крихт упало на долівку. Діти незмигно і жадібно дивилися на стіл, на зронені крихти. Василько поривався вибратися, але Гафійка міцно тримала його за поворозку штанів.

Бенкетуючи, звеселілі фашисти почали затягати щось подібне до пісні, вигукували, пригравали губними гармошками. Стіл повнився і повнився наїдками. Спорожнілі банки, об'їдки скидали геть. Коли зі столу впав білий шматочок з дитячий кулачок, Василько голосно заплакав, рвонувся, виповз і вхопив його. Німець вдарив ногою хлопчика. Той верескнув, аж захлинувся…

Все це болючим видивом промайнуло перед очима Гафії Федорівни. Вона випросталась і вийшла з їдальні.

1979р.

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ

Нема кінця-краю хвилястому, з горбами-перекатами, буйно розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті гористі гребені. Розкинулись байраки, широкі тернові зарості, бовваніють оповиті прозоро-сивою млою щовби, могили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таємничі кам'яні баби – свідки кочових стоянок скіфів, половців. Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в скажених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячоверсті простори і невідомо де зникали.

І зникли. Тепер мчать табуни прудконогих сайгаків, кружляють вовчі зграї, ночами брешуть членохвості лисиці, а з півдня, з Криму, забігають по людське добро і ясир хижі татарські орди.

Степ. Степ. Дивний, необжитий край.

Весна. Густа смарагдова повінь геть затопила долини, крутогори.

Кипить, вирує різноцвіття, набігають і мчать гривасті травневі хвилі.

Набігають і мчать.

Від моря, від Дону дорога стелиться на захід і на захід.

Рівнина збігла. Почалися балки, яруги. Дорога веде на гору. Здається, там, попереду, на перевалі, зависають густі хмаринні заслони. А виїдеш – заслони відступають, відкривається широкий, ясний простір. Там, за перевалом, відпочинок. Тільки б добратись…

Валка посувається поволі. Воли в напрузі, трудно переставляють ноги, але ступають твердо, розмірено. Риплять вози, поскрипують ярма. Чумаки припадають грудьми до полудрабків, до люшень – допомагають. Злітає натужливе і різноголосе:

- Гей! Гей!

- Соб! Цабе!

- Соб!

Гору нарешті подолано. Валка зупинилась. Воли, важко зітхаючи, стоять мов укопані.

Чумаки скидають шапки, брилі, підставляють сонцю чубаті голови, не кваплячись, беруться за люльки.

- Оце гора!..- мовив Савка зачудовано, звертаючись до свого товариша – друга.

- Крута. Хай їй біс! - відповів Лукаш, витираючи рукавом сорочки спітніле чоло.

Отаман подає знак рукою. Валка звернула з дороги й почала отаборюватись. Вози розташовувались впритул один біля одного вузьким півколом, щоб у разі потреби коло можна було швидко зімкнути і утворити кругову оборону. А зустрічати ворога було чим. У потаємних зручних місцях на возах лежать пістолі, списи і навіть кілька гаківниць.

Табірне життя почалося зразу ж, як тільки обрали місце відпочинку. Одні погнали волів на водопій, а потім на пашу, інші почали розпалювати багаття, готувати вечерю. Ватаг заходився порядкувати біля возів. Це вже так заведено в старого Мартина: зупинився – найперше оглянь те, на чому їдеш, а тоді берися за інші справи.

Перевірка почалася з ярем. Лукаш і Савка підіймали їх. Ще теплих від запарених ший, разом з війями. Мартин уважно придивлявся, обмацував руками дерев'яні чаші-вирізи, нашийники та занози, чи бува, не потріскалися, не перекосилися. Потім дрючками-важницями підважувались вісі – обстежувались колеса, шпиці, маточини і підіски. Те, що тріснуло чи стерлось, замінялось цілим або ж лагодилось.

- Привчаємо? - почулося раптове, хрипкувате.

- А так, привчаю, відповів отаман. - Молодим пригодиться.

Хлопці озирнулися. Поблизу воза стояв чумак Гордій Головатий з оберемком хмизу.

- А коваля, мабуть, не проминемо? - запитав Гордій, кинувши на залізяччя.

- Так, мабуть, - кинув з серцем Мартин, - підіски та рихви змусять…

- Данило виручить, - заспокоїв Головатий. - Свій, зробить…

З суворим, мовчкуватим ватагом Мартином ніхто не поводиться так вільно, запанібратськи, як цей, із завислими донизу рудуватими вусами, з куксою замість руки чоловік – Гордій Головатий.

В гурті чумаків його поважали за розсудливість, спокійну вдачу та мудрі приказки й оповіді дивних історій, яких він знав, напевне, безліч, але розказував тільки з якоїсь нагоди. Говорили, що він перебував на Запорозькій Січі, ходив з кошовим отаманом Іваном Сірком у похід до Криму і в бою з татарами позбувся руки. А інші доказували, що лівицю відтяв йому якийсь запорізький осавула, а за що – невідомо. Коли Гордія, бувало, запитували, що в нього сталося з рукою, він відмовчувався або ж, жартуючи, відказував: “Таким родився”.

Років два чи три тому Головатий прибився до козацького села Кам'янки, прибився та й залишився. Тут і почали прозивати його Головатим, зайдою. А декотрі запевняють, що так прозивали-величали його і на Січі. Дивувало, що він, понизовець, не маючи ні воза, ні волів, чумакує.

Невелике, з високими кам'яним мурами дворище було схоже на фортецю. Таку ж споруду нагадував і високий земляний вал з частоколом окруж хутора. Подібні огорожі Лукаш і Савка бачили на Дону та біля моря. Тамтешні люди говорили, що то захисток від турків і татар. Це там, поблизу таких сусідів, а чого ж тут, у степу, отакі неоковирні фортеці?.. Та про це, що так здивувало, хлопці довідались трохи згодом. А зараз їм треба було вести розмову, за чим їх сюди послано.

Скинувши брилі, поштиво вклоняючись, стояли вони перед високим, уже підстаркуватим, сивовусим, із посрібленою головою чоловіком – ковалем Данилом. Стояли і перенаказували все, як говорив їм отаман Мартин.

- Мабуть, треба вважити просьбу, - мовив, роздумуючи, коваль. - От тільки як його бути. Немає зараз мого помічника… А може, котрий із вас наловчився б?..

Не гаючись, пішли до кузні.

Лукаш заходився роздмухувати міхом вогонь у горні. Савка мав вистукувати молотком у такт ударів коваля та вчасно, з силою бити по пробійнику, коли у розпеченому залізі потрібна була дірка. Від невправки рука хлопця хибила, молоток попадав не туди, куди слід. Це гальмувало роботу.

Відпочиваючи, Савка підперезав тугіше фартуха, засукав ще вище рукава сорочки і вибрав зручніше місце. І, як йому здалося, став трохи вправнішим. Та ось коваль витягнув з горна прискаючу довгу штабку – підсіка, послав на ковадло, вирівняв і поставив на прибійця. Савка замахнув молотком раз, удруге й ніяк не міг попасти.

- Хіба так б'ють?! - почулося веселе, задерикувато-докірливе.

Хлопець і не вгледів, як з його рук було вихоплено молоток, і в ту ж мить залунали дзвінкі розмірені удари.

Коли відступив, глянув – управляється дівчина. Вразило й привернуло увагу: струнка, висока, біле юне лице пашить, ніби пройняте вогнем, від натуги густі чорні брови злегка зібрані й насуплені, великі гарні очі мружаться, дивляться щиро, відкрито – і обпікають. Савка відступив ще на крок і застиг. Раптово збурений, ніби підхоплений невидимою легкою течією, здавалось, здіймається вгору, летить…

Він вловив хвилину, коли дівчина поклала на колоду молоток, мерщій вхопив його й почав орудувати.

- Диви, Оксанко! - гукнув у захопленні Данило. - З нього може бути коваль! Та ще й який!..

Та ось остання гаряча рифа упала долі. Роботу закінчено.

Савка відкинув молоток, озирнувся. В отворі дверей кузні, облита сонячним промінням, здійнявши вгору руки, вив'язувала на голові білу хустинку Оксана. Біля ковальського міха стояв задивлений на неї Лукаш.

- Забирайте поковку, - торопив Данило, - тільки обережно, щоб, бува, не попеклися. Забирайте та по роботі трохи підкріпимося, чи що. Пішли, дітки, до хати, пішли.

На світанку валка мала вирушати в дорогу. Але вночі над степом прошуміла раптова злива. Коли сходило сонце, дощ, було, вщух, а потім знову почав періщити. Весь день дзюрчали потоки. Тільки надвечір посвітлішало, випогодилось. Отаман звелів сушити рядна, якими вкривали вози, та, бодай із запізненням, готувати гарячу страву. Бо через ту негоду чумаки, вважай, що цілу добу нічого не їли. Кухарі заходились споруджувати велику кабицю, щоб було на чому зварити та й просушитись. Бракувало каміння. В степу, навколо табору, його багато, але дрібне, як жорства, не складеш докупи.

- Я знаю, де є великі брили, - заявив Савка. - Отам, - показував у напрямі хутора Зеленого.

Вирішили: хоча й далеченько, але ж треба йти шукати. Савка, Лукаш та ще кілька чоловік, захопивши з собою мішки, поспішили до баченого вчора Савкою урвища.

Чорне, як сажа, каміння лежало брилами, прикрите товстим шаром землі. На дно урвища вода нанесла чорний намул. Туди звалились і великі плескуваті грудомахи. Набрали каміння і повернулися до табору.

- Оце зручне.

- Крихкувате трохи. Зате брили лягають впритул, - хвалили кухарі, зладили піч-кабицю і заходились розкладати багаття.

В казанах вже набрякло мочене в олії пшоно. Кинули туди кілька в'ялених великих чабаків, приправили гіркуватими, запашними травами – то й вийшов добрячий, смачний куліш.

Після вечері чумаки ще раз перевірили, чи все підготовлено, щоб завтра, як тільки почне благословлятися на світ, вирушати з цього місця.

Савці випало бути підпаском – чатувати скотину з Гордієм Головатим.

…Воли йдуть попасом, шарудить збита трава, цвіркуни ведуть свої безконечні пронизливо-ніжні концерти. Степ, здається, поважчав, став воловатий, збігає в яри і там обривається.

Якийсь час тиша порушувалась тільки човганням постолів у траві та зітханням волів.

- А живуть у тому хуторі люди, як у загороді, за мурами, - навертав розмову на своє Савка, - за мурами, та ще й високими.

- Так треба, - обронив знехотя Головатий. І помовчавши: - Вежу-фігуру бачив? Там дозорці. День і ніч чатують. Так треба. А то чого б їм, як лелекам у гнізді, стовбичити?

- Хіба й тут небезпечно? - Савка ждав відповіді, а Гордій мовчав і мовчав, придивлявся та слухав, чи не вчується десь поблизу тупіт або шелест.

- Таке питаєш, - почав хрипкувато низьким голосом. - А де воно зараз тихо, мирно? Місця, які ми оце проїжджаємо, називаються Диким полем. А простяглося воно, те поле, від Дону, понад берегами Сіверського Дінця, низом, понад морем, аж до Дніпра, а то ще й далі. Земля ця уже наша і ніби й нічия. Хто хоче, той тут вкорінюється: господарює чи промишляє розбоєм.

- Розбоєм, - повторив Савка і згадав, як сьогодні увечері чумаків насторожував отаман Мартин.

- Люди тут з усіх, сказати б, кінців, - Гордій аж розвів широко руками. - Той утік від пана-ляха, той – від боярина московського чи українського дідича. Тікають, бо непереливки, допекло, дошкулило. А сховатись є де – яри, байраки, степ. Жити б тут вільно людям, та на тобі – хижа татарва з Криму набігає, руйнує, палить. Молодих у ясир жене до своєї триклятої Кафи, а старих, малих мертвить. А ти питаєш, чи безпечно. Отак, друже, біля Дніпра, біля Сіверського і тут, біля Савур-могили.

- Савур-могили? - перепитав Савка

- Три дні тому наша валка проїжджала недалеко від неї, - відповів Гордій і пішов завертати воли, що геть далеко відбилися від гурту.

Це вдруге Савка в своєму житті почув про ту знамениту могилу. Уперше – цього ж таки року напровесні, у дні ярмарку, коли до гурту зібралося багато людей. Старий лірник Стратін співав, приграваючи на лірі, пісні, думу про трьох братів, що тікали із города Азова, з турецької неволі, як старші брати залишили найменшого на поталу, на смерть.

Запам'яталося:

Став найменший брат до Савур-могили походжати,

Став же буйний вітер повівати,

Із козацьких молодецьких його ніг валяти…

У турецькій, у бусурманській, у великій неволі

На Савур-могилі смертю постраждати…

А в ці хвилини Лукаш, ніби заціплений, лежав під возом із заплющеними очима, але не спав. Він бачив себе на хуторі Зеленому: в кузні перед ним в який раз відбувалося все так, як було вчора… Стояв біля ковальського міха, поволі смикав за мотузку, з присадкуватого горна з сичанням і гоготінням виривались широкі, тонкі, мов леза, пломені, бризкали золоті іскри, виляскували удари молотків; у відчинені двері кузні Лукашеві видно невелику, з вузенькими вікнами хату, хвилі, крислату, з густими, переплетеними вітами велику вишню. Раптом відчинились високі, ковані залізом ворота, і на дворище на баскому буланому коні влетіла дівчина. Вона на скаку осадила коня, в ту ж мить прудко і легко скочила з сідла й попрямувала до кузні. Якусь хвилину дівчина здивовано озирала присутніх і, зустрівшись очима з Лукашем, посміхнулась йому. А може, від того, що Савка ніяк не міг приловчитись бити молотком по ковадлу та пробійцеві. Згодом сама показала, як це робити…

Лукаш розплющив очі. Глянув - уже й ніч згасає. “Так скоро, - подумав здивований. - І світанкова заграва здіймається не там, де мала б здійматися, - щось непевне”.

- Гей, люди! Гей, вставайте!.. - загорлав Лукаш несамовито, виповзаючи з-під воза.

Поблизу возів палав незвичайний, з синюватими язиками-каймами вогонь.

Від табору долинули тривожні викрики.

Над возами здіймалася заграва.

Пастухи поспішили до валки.

Навколо палаючого каміння стояли вкрай здивовані чумаки. Декотрі з них хрестилися. Та й було чого дивуватись. Учора після вечері, коли з багаття зняли казани, кам'яну піч розвалили геть і залили, як це робилося завше, водою. Та, мабуть, залишилася жарина. Каміння на диво, розжеврілось, взялося вогнем. Дим стелився їдкий, смердючий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й полум'я теж якесь незвичайне – жовтаво-синювате, сліпуче, жарке.

Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгорялося, і це тим паче дивувало, бо ж такого ніхто ніде ніколи не бачив та й не чув.

- Якась тверда смола.

- Смолою ніби не пахне, - говорили одні.

- Камінь.

- Так камінь не буває такий крихкий, - заперечували інші.

- І не горить.

Брали до рук дрібну жорству, продовгасті скалки, роздивлялися, розтирали пучками пальців.

- Чорне і масне, як сажа.

- Як вугілля.

- Вугілля.

- З дерева.

- А де ж воно тут?

- І справді, в степу, в урвищі.

- А звідкіля взялося?.. - гадали здивовані чумаки.

- Таке ми бачили в кузні коваля Данила, - заявив Лукаш.

- Горить, розжеврює залізо, - підтвердив Савка, - і таке ж, як отам, у тому урвищі.

- Взяти б на пробу.

- Взяти.

- А коваль Лаврін перевірить, - подали думку.

- Беріть, - погодився отаман.

- Хай Савка мотнеться, а з ним іще хто-небудь.

- Савка, він знає, де його брати.

- Та небагато набирайте, - застеріг Мартин, - не обтяжуйте вози, беріть тільки на пробу.

Валка знялася з місця, коли згорів увесь дощенту чорний камінь. Жужелицю залили водою і для певності присипали землею й затоптали ногами.

…Дійшовши до свого воза, Савка розв'язав мішок з камінням, витягнув кілька брил і задивився на них. Зараз вони здавалися чорніші, ніж були вдень. Облиті місячним сяйвом, ніби спалахнули ліловим пламенем, а з тонких прожилок текли й не витікали густі, фіалково-блакитні промені. Згадалось: саме отакі брили-грудомахи лежали в кузні Данила. “Може, це уламки від тих? Ті буде тримати в руках Оксана, а я – оці”. Савка посміхнувся такій своїй думці й підняв на руці, ніби зважуючи, плескувате масне каміння. До воза наближалися. Отаман з гуртом чумаків обходив табір, попереджав, що відпочинок буде короткий. Як тільки місяць, підбиватиметься на середину неба, валка вирушатиме.

- А ти, Савко, все милуєшся своєю знахідкою, - запитав Мартин, запускаючи руку в мішок. - І звідкіля в нього така вогняна сила? - І підкинув на долоні кілька дрібних чорних скалок.

- Треба було б не поспішати гасити тоді оту ватру…

- Атож, побачили б, чи довго воно горить.

- Знайдуться такі, що перевірять.

- Знайдуться.

- Чи довго, чи не довго горить, а вже знаємо: добре.

- Жарке. Пекуче. Це буде, мабуть, велике добро для людей.

- Якщо не потрапить до загребущих – таких жмикрутів, як наш Кислій, - додав Гордій. - Деревне, для кузень, вже в його руках.

Другого дня уранці Савка відніс мішки до кузні. На дивовижні крихкі чорні брили прийшло подивитись багато кам'янчан. Цікавлячись, брали до рук, розтирали на долонях, декотрі навіть пробували на зуби.

- Ні гірке, ні солоне.

- Не смердить, ані пахне.

- Злипла сажа.

- Вугілля.

- Промочена дьогтем земля, - гадали і нетерпляче ждали, що буде з тим камінням на вогні.

А коваль Лаврін не дивувся. Років три тому він уже засипав земляне вугілля до свого горна. А завезли його приїжджі чумаки, які верталися з поклажею з Дону і зупинилися в Кам'янці полагодити паламаного воза.

- Знайоме. Тільки те, здається, було дрібніше і справді чорне, як сажа, - говорив коваль, - а це, диви, які бриляки, - і розбивав грудомахи, - ось побачимо, як воно себе покаже, побачимо…- звернувся до присутніх і насипав на сухі соснові тріски масне кришення.

До кузні набилося повно людей. Юрба зацікавлених стояла на дворищі і навіть на вулиці. Ждали.

Лаврін підпалив тріски. Люди затаїли подих. Дивились: полум'я збільшувалось та й збільшувалось, а потім почало затухати й зачахло. Коваль підкинув дров. І знову те саме. Кілька вуглин почали, було, тліти, жевріли, жевріли – згасли.

Савка згадав, як було в степу того світанку, коли палахкотіло багаття біля табору, а чумаки хотіли його загасити. Метнувся в куток кузні, до кадуба, набрав у коновку води й покропив чорне кришево.

- Оце надумав…

- Щоб не смерділо.

- Еге ж, а то, бач, які пахощі…

- А може, дьогтем підживити б …

- А ще краще було б салом…- перемовлялись жартуни-насмішники.

З купи вугілля потягнулися кволі димки, а коли з потужливим зітханням засопів ковальський міх, з горна вирвались, злетіли густими роями золоті іскри, і тієї ж миті спалахнуло полум'я. Кам'янчани, що вже було розходились, знову набились до кузні.

- Горить!..

- Горить! - передавали тим, що на дворищі.

- Оце диво, земляна сажа.

- Це так вугілля…

- Диво дивне, наче земля, а горить.

- Беріть, хлоп'ята-соколята, залізо на серпи, - наказав Лаврін, - та попробуємо, чи жарке.

Два ковальчуки занурили в палюче горно кілька заіржавілих залізних обрубків і ще дужче запрацювали міхом.

Перегодя вихоплений з вогню обрубок почали розплескувати, видовжувати, вигинати – бити та й бити на гостроносому ковадлі; Лаврін теж почав вирівнювати і загострювати якусь залізяку, схожу на довжелезного підіска.

Перестук молотів раптово збудив, схвилював Савку. Нараз він перенісся думкою в далекий степовий Зелений хутір, до кузні Данила… В уяві постала, майнула перед ним Оксана, і немовби вчулося її тоді вразливо гостре, а зараз любе: “Хіба так б'ють…”

- А мені можна? - запитав Савка, беручи до рук молота.

- А чого ж, - погодився трохи здивований Лаврін, - тільки спочатку почепи на себе фартука, а то мати не допереться твоєї сорочки, почепи та й пробуй. - І вказав місце біля ковадла, навпроти себе.

Задзвеніли лункі удари.

- Не квапся, - застеріг коваль, - держак тримай міцніше, пускай повільніше, розмірно і плавно. Отак, отак. - І змахнув своїм молотком раз, удруге, втретє.

Виляски, високе дзвеніння у кузні, здається, щомиті наростало. Молотки у якомусь нестямному змаганні заохочували бити та й бити. Молоді ковальчуки зупинилися першими.

- Оце який моторний, завдав усім жару, - витираючи піт з чола, говорив Лаврін. - Добре, їй-богу, добре. - І по-батьківському обійняв зніяковілого Савку. - Тільки пам'ятай, сину, у ковальстві, як і в усякому ділі, треба вправлятись і вправлятись, набувати вміння, щоб не партач був, а майстер. Та ще скажу, залізо піддається наполегливим і спритним. Недарма ото й говориться: “Куй, доки гаряче”. Залізо – річ вельми важлива, з нього – наральник і спис. Пістоль і чересло. Замичка і відмичка. Коса і ятаган. От як… Та до вмілих рук треба і щирого серця, добре було б, коли б із заліза виходили тільки коси, серпи, наральники…

- Цвяхи, сокири, - підказували ковальчуки.

- Еге ж, все, що для людського, - погодився коваль. - А де ти взяв оце каміння? - запитав він раптом Савку.

- Там, - показав парубок на схід.

- Де саме? Наголосив Лаврін.

- Кажу ж вам, у краю кам'яних баб, - назвав удруге Савка, показуючи на схід сонця, - недалеко від берегів Сіверського, поблизу хутора Зеленого і Савур-могили.

Минали літа. Однієї ранньої осени, коли ще не зовсім побуріла степова трава, а в гаях-байраках, ніби тільки на вибір, дерева проймались молодим багрянцем, з'явився Гордій Головатий. Він увійшов на те ж обнесене муром подвір'я, зупинився, озирнувся навколо, ніби впевнився - чи туди потрапив, або ж роздивлявся, які тут сталися зміни, і голосно покликав господарів.

Першою вийшла з хати Оксана в оточенні аж трьох чорнявих, схожих на матір хлопчаків, а потім заявився і Савка. Після міцних обіймів побратими, відступивши на крок, роздивлялися один одного. Ставний, світлоокий, помітно змужнілий, з кучерявою борідкою, Савка був такий, як і раніше, красень; Гордій теж, здавалося, не змінився, ніби роки над ним невладні, не залишають сліду, - бадьорий, рухливий, відкрите обличчя, як завше, поголене, чисте, тільки чуб став помітно сивіший.

- Та чого ж це ми стоїмо, мовчимо! - вигукнув здивовано Савка. Пішли до хати чи, може, тут, під вишнями, поговоримо, потрапезуємо.

- До хати, до хати, - запрошувала Оксана, - гостя садовимо на покуті та й почастуємо. Це ж сьогодні свято. Ми вас так довго виглядали. Данило наш, старшенький - не раз вилазив аж на сторожову фігуру та вдивлявся, бува, не йде високий дядько в киреї, з великим ятаганом при боці. Це все Савка йому у своїх оповідях таким вас намалював. Ану, діти, беріть дядька під руки і ведіть, гуртом ведіть.

- Та тут я, - спохватився Головатий, - з великим гуртом. Дозвольте запросити?

- Запрошуй, аякже! - мовив Савка.

Гордій мерщій кинувся до хвіртки, відчинив і гукнув на вулицю:

- Завертай сюди, завертай!..

У відчинені ворота на подвір'я в'їхав віз у запрязі пари коней, на ньому лопати, ломи, дерев'яні кадуби і дошки. Услід за возом увійшло кілька чоловік, попереду високий, русявий, з борідкою, волосся на голові зачесане назад, лице продовгасте, сірі допитливі очі.

- Піддячий Григорій Капустін, - злегка вклоняючись, мовив чоловік з борідкою.

- Грицько, - додав Головатий. - Шукач чорного камню.

- Кам'яного уголья,- поправив Капустін, - тут всі рудокопи. - Показав на стовплених біля нього людей. -Та будемо і вас просити. Звернувся до Савки: - Мій друг Гордій багато говорив нам про вас...

- Щоб ти показав, де саме залягає оте крихке кам'яне угольє, - втрутився Головатий.

- А ти, Гордію, що, забув, де знаходиться оте місце? - здивувався Савка.

- Не забув, і, мабуть, ніколи не забуду, - поспішив Гордій. - У тих Горах я довгенько переховувався, коли тут, у степу, гасали царські людолови.

“Після повстання?” - хотів запитати господар, але вчасно стримався, здогадуючись, що це, напевне, було тоді, коли украй нужденним, хирлявим з'явився сюди Гордій і раптом, на прикре здивування, зник невідомо куди.

- Знаю те місце, знаю,-повторив Гордій, - та коли діло державне, вельми важливе, і коли ти, Савко, першим знайшов його, то вже тобі й першу честь.

- Так, честь, - підтвердив Капустін. Він витяг з обшлага рукава цупкий, сіруватий, вже зім'ятий папір, розгорнув його і проказав, наголошуючи на перших словах:

- Берг-привілегія! - Потім почав уже повільно: - “Соизволяется всем й каждому, дается воля, какого б чина и достоинства ни был, во всех местах, как на собственных, так и на чужих землях, искать, копать, плавить, варить й чистить всякие металлы, сиречь: золото, серебро, медь, олово, свинец, железо, також и минералов, яко селитра, сера, купорос , квасцы и всяких красок; потребные земли й каменья, к чему каждый толико промышленник принять может, колико тот завод и к тому подобные иждивения востребуют”. - Передихнувши, підвищив голос і продовжував: “А тем, которые изобретенье руды утаят и доносить о них не будут... объявляется наш жестокий гнев, неотложное телесное наказание и смертная казнь”. Підписано государем Петром Першим у тисяча сімсот дев'ятнадцятому році, це два роки тому, - ніби між іншим сказав Капустін і сховав папір за обшлаг рукава.

- Що ж, веди... - звернувся Головатий до господаря.

- Нікуди я не піду, відрубав Савка, - у мене своя робота. - Вклонився всім присутнім і повагом пішов до кузні. Вчулося, як дзенькнуло залізо, засопів міх.

Головатий залишив біля воза торбу, палицю і теж попрямував до кузні.

Підійшов до дверей, став біля порога, заступив світло. Савка зустрів допитливий погляд Гордія і, не припиняючи роботи, кинув, карбуючи слова:

- Що, помирився з царем Петром і запродався йому?..

Головатий, мружачи очі, ворохнув сивими бровами, відповів повільно, стримано:

- Не мирився і не запродався. Мені з царем з однієї миски саламати не їсти. Хочу, щоб у тебе у горнах і в інших ковалів палахкотіло оте чорне каміння, щоб той вогонь землі був на добро всім людям.

- Отак. - І відступив від порога.

- Отак... - повторив у задумі Савка і випустив з рук молоток... Вогонь у горні почав чахнути-згасати. Згасло і невдоволення Савки.

Він рушив до виходу. Проходячи повз Гордія, ніби ненароком, торкнувся його плеча і посміхнувся відкрито, щиро. Але не сказав ні слова.

Аж на другий день з дворища Савки Забави виїжджали гості. Степове урвище було таке ж, як і багато років тому, коли вперше на нього натрапив Савка, хіба що місцями трохи поширшали та поглибшали нори. Звідціля не раз брали вугілля чумаки, звідціля вивозили його мажарами до Бахмутських солеварень, вибирали і хуторяни для своїх кузень та печей.

Оповіді про користування вугіллям Капустін записав до своєї книжечки в шкіряних палітурках, оглянув місцевість і теж позаписував усякі прикмети.

Наказав надовбати і засипати в окремі коробки на возі пудів три-чотири добірного, у грудомахах.

…У житті понизовця було багато зустрічей і розлук. От і зараз тільки-но розстався з тими, що назвали себе рудознавцями. Тривалий час разом з ними Гордій мандрував пішки і кінно Доном та Сіверським Дінцем. А тепер попрощався сердечно, як з друзями. Єдина прикрість залишилась на серці – гостра суперечка з рудознавцем, піддячим Григорієм Капустіним.

Парокінний віз уже перехопився на той берег, готовий до від'їзду. На ньому – крихкий горючий камінь, який повезуть до Москви, Петербурга на пробу.

- Поїдемо, здамо нашу знахідку до Берг-колегії, - радо говорив Капустін, - хай там знавці-учені мудрують, випробовують його вогнедайність.

- Та ж не раз, не два випробували вже тут у кузнях, в печах, - нагадав Головатий. - Жар дає он який!..

- Сам бачив, що горить, - погодився рудознавець, - а в Берг-колегії вони там по-своєму…

- Все буде до ладу, - запевнив Гордій. - Буде!

- Повинно так бути. А тобі спасибі за добре слово, спасибі за те, що допоміг нам знайти угольє, - щиро мовив Капустін, поклавши руку на плече Головатого. - Ми виконали волю царя, зробили добру послугу його величності.

- Не царю! - спалахнув Гордій. - Людям!

- І людям, - погодився рудознавець. На його широкому, облямованому русявою, злегка закучерявленою бородою виду ковзнула щира посмішка. - І людям, - повторив, зирнувши на спохмурнілого Гордія.

- Готово! - почулося з протилежного берега.

- А я, друже, знову про те, про що вже говорив. Давай, Гордію, з нами. З тебе буде добрий рудознавець, - прощаючись, нагадав Капустін.

- Ні! - твердо мовив Головатий. - У кожного своя дорога.

- Ти ж натякав, що залишаєш цей край, - вів далі Капустін.

- Але не залишаю свого діла, - Гордій поправив недоуздок, підтягнув попруги сідла, пустив коня.

1967 р.

ФОРТЕЦЯ

Христя зупинила коня і довго проводжала поглядом кремезну постать у киреї і смушевій, з заломленим верхом шапці. Здавалось, вершник не їде, а відпливає.

Ось він востаннє розсунув зарості, звернув за кущі терну, кирея майнула, наче чорні розпростерті крила, і зникла. Христі здалося, ніби невидима нитка, яка досі соталась, зв'язувала її з вершником, в цю мить обірвалась. Стало до болю щімко, жалко, що від'їхав отой мовчазний, мудрий, нерозгаданий і такий близький тобі чоловік. І від того ще значиміше сказане ним:

“Роби, дочко, так, як тобі підказує серце… Та й добре, що ти вболіваєш і за долю знедолених… Будь смілою, мужньою. Хай тобі, дочко, щастить”.

Вона знає: шлях, обраний нею, важкий, небезпечний. Але ніщо її не лякає, з нього вона не зійде, не відступить. І певна, буде удача…

Вузька кривуляста дорога вибилася з ізюмської лісової гущавини на рідколісся й повела у напрямі Тора і Маяків. Захаркові була добре відома оця горбкувата та піщана місцевість. Особливо втямки йому три бронзокорі сосни на узліссі обіч дороги.

А в пам'яті закарбувалось і, напевне, довіку не забудеться оте жахне, що сталося з ним біля тих сосен.

Крим і Сиваш вони залишили далеко позаду. Степову оголену, піскувату рівнину промчали швидко. У широкій трав'янистій низині річки Кінської відпочивали, пасли коней. На березі розбились на кілька окремих менших загонів-чамбулів. Одні мали рухатись на північ, в напрямі городків Балаклеї та Ізюма, інші – кількасот вершників – братись на схід, вийти до правого берега річки Кальміусу, на дорогу, яка так і назвалась “Кальміуська Сакма”. Отією теж мчати на північ.

На четвертий день, під вечір, коли заходитиме сонце, усім загонам належало зібратись у дубовому байраці, між городками Ізюмом і Тором. А вже звідтіля разом навально перебратись монастирською переправою через Дінець, вдарити на городок Цареборисов, розбігтись по воронезьких селах, хуторах, взяти ясир, все, що цінне, але легке в дорозі, і швидко вертати на “Кальміуську Сакму”.

В дорозі на північ до Сіверського Дінця, що б не трапилось спокусливого, не чіпати, а вже вертаючись з Руської землі, добре пошарпати Ізюм, Тор та інші городки і селища. Забирати все, що трапить під руку, а найперше дівчат, хлопців, та й старших, якщо вони при силі. Проте навіть без такої поради-наказу всі знали: живі гяури – найцінніше. Саме за такою здобиччю татари й гайнули до уруських поселень.

В чамбулі всім заправляли старші, значні й досвідчені мурзи, беї, хет-худи, які вже бували в таких наскоках-походах.

Хто вів татар тієї весни, Захаркові невідомо. Він знав лише свого хет-худа – хазяїна, який підбив, підмовив його та ще кількох сусідських хлопчаків вирушати в похід на гяурів.

“Ви – дурні ішаки, бецмани, - говорив він зневажливо, єхидно посміхаючись.- Вам уже по п'ятнадцять, шістнадцять. Слава аллаху, вигнались, ввійшли в силу. А сидите на шиї батьків, ловите рибку в морі. А вона, клята, не завжди йде на гачок або в сіті. А та