Добірку віршів присвячую одній із
найдорожчих подруг — Зореславі Коваль

"в дім проломились несподівано"

"а той хто ввійде в мене"

Замість молитви

"навіщо хтось / тебе чомусь позвав в месії ? — "

"отак ти родишся — із безвісти"

"на мене море безпощадне потайне чигає"

Ніби про метелика й ніби про квітку

"в руці — недогарок мого зачаття : "

"на найдорожчому із жеребців"

Замість заключного

*     *     *

в дім проломились несподівано

посеред ночі

розтрощили ворота непохитні

й стоять — у мінеральній непорушності

мовчать — у кам'янім наріччі

причин уторгнення ніхто не знає :

прийшли подарувати ладан смирну й золото —

немов у казці ?

загарбати все зайве й лишнє що —

в обшарпаній душі ?

: чи хтось їх сповістив колись що в цій труні

яку вони осквернили черва давно вже

мене розгризла до останньої клітинки ?

*     *     *

а той хто ввійде в мене

забуде все що за собою залишив

і звук і тишу і все те що не існує

(давай ! — і плоть і кров і душу)

забуде шпарку крізь яку зайшов

забуде що існує брама вихідна

(нічого не приховуй ! : я — стоокий)

забуде й саму суть того чим був колись

і те чого по ньому не останеться

але чи винен я ?

хіба не ви

мене прозвали богом ?

ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ

                                                                            Тадею Карабовичу присвячую

дозволь мені на ніч одну

тебе з хреста — хоч пізно — зняти.

нагодувати (вже, здається,

всі гості виїхали) рештками вечері.

дозволь обмити твої рани у мутній

воді (вже в мене іншої немає).

ти начеб пити просиш, то ж дозволь

подати чарку оцту застарілого —

пробач, я вчора з ворогами невблаганними

пропив усі свої найкращі вина.

дозволь мені відтак

до самого світанку

про себе, про свої дрібні мороки,

про подвиги свої подиву гідні

поважні нісенітниці верзти.

а вже раненько — теж дозволь :

тебе знов до хреста прибити —

на пам'ятку

про нашу виняткову зустріч.

і дай мені тоді

пізнати

приблизну відстань між

гріхом і совістю.

*     *     *

навіщо хтось

тебе чомусь позвав в месії ? —

коли їх стільки вже

на цій землі було й ще буде

щоправда — всіх

калік сліпців повій і навіть душі

ти лікував то словом то рукою

(торкався — кажуть — навіть мертвих)

а чи колись ти зазирнув

в оте криве розбите дзеркало

в якому криється твоє обличчя ?

повір ! :

у ньому нині самого себе

ти не впізнаєш

а вже кінчаючи бо пізно :

чи справді той

хто забивав в твою правицю перший цвях

знав що свідомий був

ти й згоден на розп'яття ?

*     *     *

отак ти родишся — із безвісти

забракло пальців щоб тебе схопити

під сонцем водянієш краплею дощу

соломкою палаєш у стрімкім потоці

хто ти ?

ніхто не чув про тебе

(а може ти ота

якої й не було ніколи ?)

*     *     *

на мене море безпощадне потайне чигає

безодні в ньому — згубні бо манливі

прошила око неба пара гострих мев :

невже обіцяна земля — на віддалі лиш одного

останнього удару вщент

розгризеного сіллю хвиль весла ?

у ранішній імлі снується

підступний спів улесливих сирен

що мореплавців ваблять у химерний світ

де не було початку і кінця не буде

а чи тоді зголоситься

хтось щоб мене

(що не оглух іще цілком)

до щогли вчасно прив'язати —

немов прибити до хреста ?

НІБИ ПРО МЕТЕЛИКА Й НІБИ ПРО КВІТКУ

                                                                             Василеві Голобородьку присвячую

метелик спершу сів на крісло, потім — на плече

на мене ніби задивився бо про нього щось пишу —

мов чує почерк що вагається на клаптику паперу

і скрегіт олівця що недописане доорює

мов розуміє форму місце значення кожної букви

що в необхіднім слові як і в тих що непотрібні

але по правді він лиш скоса споглядав

пожовклу квітку що своїм обманним запахом

нашіптує нові сади далеко медяніші простори

що в цьому передсмертнім запаху востаннє

спалахує розпачливо

аби із кимсь бодай гідніше вмерти

: з плеча метелик раптом пурхнув

і полетів

на квітку сісти —

за менш як три секунди

у ній і з нею щез

а я в ту саму ж мить забув

про що й кого писав.

*     *     *

в руці — недогарок мого зачаття :

немов докурюю кінець життя

і вже за мною в'ється дим того

ким (може) був колись або й ніколи

із ворогами щирими із друзями лукавими

не встиг вино до дна допити

(кінчалася вечеря — хтось всі келихи розбив)

не стало часу щоб себе пізнати

як слід або хоча б лиш мінімально

з чола стікає потом кров незмивна

немов з порожнього дірявого відра

клітина за клітиною противиться

процесу затирання : лопає й

в ту саму ж мить зникає

куди мені на цім жорстокім перехресті —

недогарку що ніби без душі без тіла :

коли життя зрікається ледь мертвого

а смерть цурається

того який вже майже вічний ?

*     *     *

на найдорожчому із жеребців

що в цій країні продають

зухвало я ввійшов до двору

при брамі розтоптавши кілька жебраків

не білим хлібом а ікрою частували

поїли винами — з найкращих з нетутешніх

не бракувало пестощів епідермічних

жіночі стегна прочинялись досхочу

а вже після похмілля

як лиш пізнав хто справді я

яким не був понині

й не буду завтра взагалі ніколи

із двору вийшов крадькома —

мов злодій

якому душу викрали

й усе що мав.

ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧНОГО

кому ж було потрібне зайве це верзіння ?

чи другові — який встромив тобі по-зрадницьки

між лопатки лискучий ніж ?

чи ворогу — який закам'янів від того часу

як руку що без пальців простягнув

мені на знак примирення ?

тобі — яку я вигадав щоб із нічого спорудити

якесь правдоподібне оправдання що існуєш ?

собі — ім'я якого хтось давно вже викреслив зі списку

гостей яких запрошено на довгождане свято

на той бенкет що кажуть остаточний ?

© Copyright by Roman Babowal (2000)
© Всі права застережені Романом Бабовалом (2000)