"велика стрілка забарилася"

"дерева непорушні роздягає дощ"

"ввесь ум — розчетвертований"

"присмирнілий / засинаю : "

"той хто / випереджає нас"

"ламаються мости"

"на мої заклики ніхто не обзивається"

"вони — тут кажуть — "

"поля — спустошені"

"до себе довго приглядатися"

"отак іду з нічого"

"зліт — неминучий"

"а раптом / вибухає буря"

"позаду все / спожито"

"на стежці що без нас"

"я — мертве дерево що не гниє"

*     *     *

велика стрілка забарилася

час

застигає плутається

серед лінійок

долоні

отої

яку знов буду змушений

у жертву завтра віддавати.

*     *     *

дерева непорушні роздягає дощ

дівиць незайманих солодких

що із гладкою з довгою корою

дерева що безшкірі

жінки що спокушають

раптово

засинають ніби умирають.

*     *     *

ввесь ум — розчетвертований

надія — невтолима

чуття — розтерзані

жебрак —

який невтомно

підстерігає докір власного

сумління

на розі твоїх

слабкостей.

*     *     *

присмирнілий

засинаю :

нарешті всі

мої сни посортовані

і буря ця

що моїй пам'яті загрожує

вже більш нікого не

лякатиме.

*     *     *

той хто

випереджає нас

прекрасно знає

що це для нас ніякий подарунок

коли він за собою залишає

ту дрібку часу що

остався

до ночі

яка без попередження найменшого

от-от западе.

*     *     *

ламаються мости

коли вщухає раптом вітер і

гроза жолобиться в моїх руках

що все навколишнє обмацують наосліп

тоді я знаю що

самотність —

                           здатна для житла.

*     *     *

на мої заклики ніхто не обзивається

не тріскають вже сходи

спустошена кімната

постіль розкуйовджена

і почуття притуплені

всі порухи мої автоматичні

коли гублюся

серед твоїх споминів.

*     *     *

вони — тут кажуть —

стали непотрібними

їх вже віддавна

призабули

всі ті предмети

застарілі й зношені

що відданими все-таки

залишаться мені

чи хтось одважиться мене

пізнати серед них в аварії

що власній ідентичності моїй загрожує ?

*     *     *

поля — спустошені

у вогкості зів'ялої

пшениці

комаха домагається свого належного

яке й відстоює жебрак

в кліматі

непоступливого голоду

що предвіщається безжалісним

безмежним

чи завтра

вижиємо —

мимоволі ?

*     *     *

до себе довго приглядатися

й відтак зненацька

в якийсь туманний день

цілком не пізнавати вже себе

коли навколо нас

притьмарюється все —

тоді

я вірю

в сумнів існування.

*     *     *

отак іду з нічого

аби хтозна

добитись до

противного кінця того

усього що

могло б мене

ще здивувати.

*     *     *

зліт — неминучий

стою на старті

з атрофованим крилом

останній

птах

той що задовго ждав

мені про обрій лиш відомі

його сумнівні межові стовпи

ті від яких стає смішною

найменша мрія про будь-яку втечу.

*     *     *

а раптом

вибухає буря

неочікувана

проходить янгол

і бере

останнє дерево за руку

чи це щоб повести

нарешті нас

у те

чого ніколи більш не буде ?

*     *     *

позаду все

спожито

й все спірне

скасовано

іспереду

лише пастки

непередбачене

із несподіваним

час вибудувався

без нас

віддавна :

все нині можна брати

однак все завтра мусить

залишитись де і як було.

*     *     *

на стежці що без нас

вела мене до тебе

я жолудь мимоволі розчавив

і післязавтра нас забудуть всі

нащадки що були

із тими що ще будуть

а в тім колишнім лісі що

нас ніби буде захищати

хтось неодмінно запримітить

що буде бракувати дуб в інвентарі :

той необхідний

бо — останній.

*     *     *

я — мертве дерево що не гниє

а може — тільки тіло ледь примерзле

його ви абсолютно не торкайтеся

ні оком (лусне !) ні рукою (зсохне !)

воно призначене для воскресіння в той

гіпотетичний третій день

коли на цьому світі де нічого не бракує

серед живих не стане вже нікого.

© Copyright by Roman Babowal (2000)
© Всі права застережені Романом Бабовалом (2000)