"мед що став рідкісним"

"спроквола розтерзані — з кохання"

"розроблюю собі / маленьку смерть"

"ті що пронизують мене знають"

"маю рандеву з таким"

"та ж чуда тут / ніякого нема"

"тоді / як взагалі ніхто не сподівається"

"вітер що його кущі витісняють"

"як несподівано"

"це лиш німий старець"

"колись / зненацька як"

"в двозначності останніх порухів"

"ніхто ніколи"

"а чуда вже / ніде найменшого не буде"

*     *     *

мед що став рідкісним

спожито вже давно

до осаду всі вина випито —

сп'яніння може починатись наново

як вчора :

                                   спомини

що залишилися не мають вже

того засилля що колись.

*     *     *

спроквола розтерзані — з кохання

потайного в несповідане розчарування

зраджені цими дзеркалами в яких ми

прикидаємося незнайомцями

щоб пробиватися вперед крізь темряву

що за пожежами снується

до тебе простягаю свою руку

рискуючи її занапастити.

*     *     *

розроблюю собі

маленьку смерть

прозору і безсмачну що

нікого не збентежить

проводжу сміливі проїзди

до випадкового притулку

де кожне місце

вже зайняте.

*     *     *

ті що пронизують мене знають

що я піддаюся найменшому сумніву

при кожнім промасі затискаються пастки

потвори що замешкали в мені —

щоразу виразніші

коли вони затихнуть —

моїй малодушності не буде границь

й тоді нарешті може стану я собою.

*     *     *

маю рандеву з таким

що міг би бути мною

столи застелені

карти розподілені

густим вином налиті щедро келихи

і бог на цей раз

пунктуальний :

до ставки

свою душу додаю.

*     *     *

та ж чуда тут

ніякого нема

все лиш

докраю спрощене :

злітати наче засинати

і прокидатися відтак

мов птиця приголомшена

що падає зненацька.

*     *     *

тоді

як взагалі ніхто не сподівається

день загоряється й зникає

в великому солом'яному полум'ї

де ж ми точнісінько тоді

у тім що попеліє

на дні того

чим бути мали б ми ?

*     *     *

вітер що його кущі витісняють

вітер що творить порожню навколо себе

вітер що покинуту хатину обступає

ту в якій я міг би бути тим чужинцем

якого завтра всі забудуть

не запросивши ніколи.

*     *     *

як несподівано

все те мовчання що

віддавна

нетривкий лиш

виворот того

чого я не сказав тобі

забракне —

скільки нам життя ще лишиться ?

*     *     *

це лиш німий старець

що креслить на піску

ескізи слів

яких ніколи не було

це лиш дитя що на порозі

родючих жнив лежить

покинуте

між голодом тих що

його

не знають

і

своїм.

*     *     *

колись

зненацька як

відійдеш — із лиця тобі

найменшу рису дощ зітре

найменшу плямочку того чим ти була

і більш ніхто не буде в силі

відзрізнити бога від його подоби.

*     *     *

                                                                               Для Марчелла

в двозначності останніх порухів

коли бог замовкає

все знов стає можливим

повертаємо собі назад все те

що нам було належне

й вчорашня вічність

наново стає тоді

досяжною для всіх.

*     *     *

ніхто ніколи

його не бачив

усе-таки

він крадькома проходить

не стукає в мої заперті двері

не бентежить сну моїх дерев

що вигадують себе безсмертними

удосвіта — зникає

але мене не забуває :

він знову прийде завтра.

*     *     *

а чуда вже

ніде найменшого не буде

святі покинули календарі

за час молитви застарілої

яку заледве хтось

ще вимовляє

а де ж той янгол що

нам вічність предрікав ?

бог не помер :

він лиш вдає

що не існує.

© Copyright by Roman Babowal (2000)
© Всі права застережені Романом Бабовалом (2000)