"відлетіло птаство, осінь / під крило зім'явши."

"міста — асфальтом оперезані."

"найперше — лускіт блискавиці."

"крізь нас проходить дерево : "

"розгадують / дерева мислі міста, таємниці тиші."

"повертаючися з лісу, де … "

"пожежа розбрат між комахами … "

"не оглядайсь назад — "

*     *     *

відлетіло птаство, осінь

під крило зім'явши. одлетіло

в густину пожежі опускаюся не-

дооцінюючи віддаль між дощем

і спекою. дрібніє відстань,

що між коханням і тривогою.

коли відходжу — я тебе не пам'ятаю.

коли прощаюсь — я тебе не пам'ятаю.

в солом'яному вирію блукають

найкращі миті і тисячоліття найприкріші.

прехитрі перехрестя зріють навкруги.

коли відходжу — я всіх забуваю.

*     *     *

міста — асфальтом оперезані.

міста — шпаками металічними

заселені. у венах — стукіт часу і

мовчання передгрозове — у мозку.

крізь душу пролетів метелик

світанку (три — за ним — комахи вогняні).

за мною — тиша воскова чигає :

в моїй кишені — стружка шуму.

стежки поплутав сон за ніч.

стежки ведуть тебе у царство голубів,

мене — в безмежність божевілля.

в моїй кишені — колос святости.

*     *     *

найперше — лускіт блискавиці.

відтак — дощ золотих блискіток. чую :

ти сниш великий сон про немовля,

якого відрікаєшся над ранком.

навколо — сажа і розґвинчені дерева,

і світло ллється, наче з решета.

до твого тіла я молюся, до землі,

яка від мене відвертається.

остання крихта глузду топиться в вині.

твої зіниці трав'яніють і полонять. я

розказую казки про лебедів,

яких ти заворожити не в силі.

*     *     *

крізь нас проходить дерево :

в долонях — куля світла,

і стружка грому — в оці.

сірчаний дощ проходить і ворожить

століття щастя — незаможним. не

страхайся ! птах нас підбере в

скрутній хвилині. не лякайся :

воно зовсім безсиле і

безпечне, бо лише брехливе.

проходить і ворожить повені

огню, століття горя. не лякайся ! :

це дерево лише жартує.

*     *     *

розгадують

дерева мислі міста, таємниці тиші.

птахам шумкі дерева простеляють

обманливі шляхи на південь. не

кажи : часу не вистачить, коли

горіх розколюєш, щоб голод

утихомирити, коли від спраги ти

вмираєш — із краплиною роси

в устах. стежки до тебе — надто

круті. я розкажу тобі

надію жолудів, розплутаю

всі хитрі роздоріжжя.

*     *     *

повертаючися з лісу, де

кормиться хижий звір росою,

з країни твого тіла повертаючись,

де зріє золото пшениці, де

розгадується чар запаморочення —

цілющі зела зустрічаю під

твоєю сукнею (роздертою). мене

твій сміх, твоє мовчання оп'яняють.

із хитрих подорожей повертаючись,

пускаючись у загадковіші — дозволь

шум перестроїти на тишу й віднайти

себе у випадковім дзеркалі.

*     *     *

пожежа розбрат між комахами

посіяла : я став сріблистим тим

жуком, якого ти не запримітила,

якого — сита — ти

стопою нерозважною розчавила.

я побратався із самітною

кульбабою у жмуті в'ялої

трави й віщую щедрий дощ.

коби так пересіяти всі помилки

і простий шлях придумати

крізь осінь ! ти мене не зрозуміла : під

грибом отруйним я замешкав.

*     *     *

не оглядайсь назад —

шлях пройдений розвіяв кращі мрії

і порохом засипав радості.

свіжіші обіцянки вистеляє час —

на глум. не оглядайсь ! :

позаду бродять чаклуни жадібні, що

коротять день. і комашня

оманлива позаду висить —

чаруючи дощем сріблистих іскор.

не оглядайсь — снаги не стане !

вже свої пазуристі корені

крізь душу запускає ніч. вже — пізно !

© Copyright by Roman Babowal (2000)
© Всі права застережені Романом Бабовалом (2000)