Влад Другов

Про сучасні тенденції у поширенні методів проектного навчання

Ми часом з лагідністю коментуємо душевні грузинські наспіви як витвори типу: „Що бачу про те й співаю". Ловлю себе на думці, що власний внутрішній голос робить те ж саме щодо дотичної до моєї долі навколишньої освітянської дійсності. Він весь час проситься „заспівати" через „нотні" можливості самодіяльної освітянської журналістики. З одного боку можна чекати „пісень" радості від таких творчих ініціатив учителів та їх керівників, як впровадження проектних форм навчання, а з іншого - якби не перейти на пісню-журбу. Останнє з приводу прямолінійного розуміння технологій проектного навчання як „творення" проектів під час навчального процесу. У цій думці ключовими є слова „проект" і „процес навчання". Давайте з їх допомогою простежимо за сучасними реаліями та можливими шляхами розвитку проектних технологій навчання у нашому виконанні. Останнє виділяю з причин онтологічного проникнення у наші душі супутнього нам поставторитарного духу новітньої України.

Звичайно, розумні, далекоглядні та в міру прагматичні люди давно зрозуміли можливості проектних форм організації своєї праці, бо бажають вигравати у конкурентному світі. Так, проекти в суті своїй є продуктами інтелектуальної діяльності, а тому у суспільстві знань без них робити нічого. Але життєва онтологія динамічного стереотипу ніколи не розлучить нас з вимушеністю бути весь час всередині процесів, більша частина яких не є творчими, але без них, як без повітря. Неоціненною є фраза: „ У сучасному світі треба вміти управляти не процесами, а проектами та мережами" (Віра Зоц - головний редактор київської газети „Завуч"), але це ж не означає, що процеси треба замінити на проекти. Звичайно, що і сам процес навчання, як і багато інших, можна назвати проектом. Тільки це, якщо аж занадто тонко сприймати все і вся та пам'ятати, що наше життя може зупинитись кожної секунди. Але такі підходи годяться, хіба що, для поетичного забарвлення звичайної дійсності. Саме нею живуть мільйони з „вмонтованим" у кожного динамічним стереотипом, котрий у цьому випадку є життєвим благом.

Що робить конструктор чи архітектор, працюючи над проектом механізму чи будівлі, або економіст над підготовкою нової фінансової послуги?

Спирається на власний багаж набутого продуктивного знання про те, ЯК можна ЩОСЬ потрібне зробити. Кожна його реальна дія - це процес. Тільки процес процесу не рівня. Його процеси заради проекту. Якщо не він, то його конкуренти зроблять те ж саме, а можливо, ще й краще. Саме в роботі над проектами у конкурентному середовищі він чудово розуміє, як багато важить не тільки особиста спеціалізована підготовка, а й набутий фоновий рівень культури! Без останніх, одним поринанням у проектний зміст, самого проекту не осилити, як барону Мюнхаузену витягти самого себе за чуба поза межами казки. Вона й написана для нас, щоб зрозуміти: проекти (навчальні) дають змогу КЕРУВАТИ процесами навчання, але не спроможні забезпечити освіченості учнів. ОСВІЧЕНІСТЬ випускників забезпечується такими процесами як читання, обчислення, запам'ятовування і т.д. - через механізм багатократних повторювань до досягнення динамічного стереотипу. Потім, з переходом на вищий ступінь навчання, те ж саме повторюється на складнішому рівні. Залишається паралельно зберегти умови для творчого відношення учнів до застосування свого інтелекту, його здобутків і краще за все це досягається наявністю у закладі портфеля проектів.

На державному рівні з'явився чудовий проект, що називається зовнішнє незалежне тестування випускників шкіл. Також поширюються різноманітні конкурси та турніри, фестивалі та шкільні спартакіади, як доповнення до традиційних предметних олімпіад. Останній перелік є поширеною практикою у внутрішньому житті майже кожної школи, але хто нам заважає запровадити свій власний шкільний проект незалежного тестування своїх учнів. Потреба саме у таких проектах є нагальною, бо тих, що спрямовані на виховання, нам ніколи не бракувало.

Авторитарний радянський устрій залишив нам у спадок не стільки безпроблемне виконання закону про всеобуч, скільки звичку до „липових" оцінок тим, хто ледве вчився. З іншого боку така практика розв'язала руки керівникам університетів для запровадження неадекватного рівня вимог до абітурієнтів, навіть, до тих, котрі ставали призерами олімпіад. Робилось це, та й робиться досі, під гаслом пошуку талановитої молоді. Ми дозволили себе приспати й не помічаємо всю ірреальність гасла, бо дійсно творчих людей кожна природна ніша діяльності ніколи не нараховувала більше десяти відсотків! Але ж іншим двері вищої освіти ніколи не закривалися, треба вміти працювати у масових вимірах.

І ось, у таких умовах замість того, щоб на практиці показувати педагогам взірці проектних, краще сказати програмних, підходів до організації процесів навчання, наше керівництво вищого рівня до сих пір ховається за, так звані, експериментальні форми роботи. Постають питання:

Не треба сумніватись, що пролунає безліч глибоко обґрунтованих, з позицій соціальних наук, відповідей. Тільки чи будуть серед них такі, що звучать у середовищі мільйонів учителів, батьків та учнів, як от:

До того ж, як тоді пояснювати, що діти чиновників з низькими балами по тестуванню можуть навчатися в університеті ім. Шевченка на бюджетній основі? А далі більше: доведеться пояснювати, чому у нас на дипломатів учать так званих гуманітаріїв, а у Швеції на такі спеціальності беруть виключно тих, хто показує найкращі результати з математики за поглибленим її вивченням. Таке пояснити науково подібним чином вже досить складно, адже саме математика та мови показують ступінь здатності особистості до навчання, що й підтверджує досягнутий у Швеції рівень життя.

Цього року по дві сотні випускників з нашого закладу приймали участь у зовнішньому тестуванні з математики та української мови. Не беру до уваги участь у тестуванні з історії, бо серед його учасників було лише дванадцять наших учнів. Ми вірили в успіх наших вихованців і не помилились: 88 % з них написали математику на сім і вище балів ( цей показник по Україні близько 35%). Це при тому, що оцінки від 10 до 12 балів отримали 37 % ( по Україні - 6,2%), а „якість знань" з української мови склала 78% притому, що мова навчання у закладі - російська. Середній бал нашого закладу з української - 8,27 при загальноукраїнському (за повідомленням Лілії Гриневич) показнику у 6 балів. Наш середній бал з алгебри складає майже дев'ять. Потужна кількісна, а головне результативна участь нашого закладу у тестуванні дозволила нашій області зайняти перший рядок по результатам тестування з математики. Все це не прояви вихваляння. Щоб не впадати до цього, тому і не пишу назву свого закладу, котрий люблю та підписуюсь псевдонімом. Справа в іншому. Наша впевненість базувалась на ефективності спеціальної програми (читай проекту) організації ВІДПОВІДАЛЬНОЇ роботи учнів по предметам, що є для них базовими (профільними). Багато років ми працюємо у спеціальному консультаційно-навчальному форматі по суботах, коли відсутні уроки за звичайним розкладом. Наша суботня навчальна діяльність організована поза межами традиційної класно-урочної системи. Раніше вона охоплювала лише математику, фізику та інформатику. Побачивши, що цього року тестування з української може багато дати випускнику у плані його соціального захисту, як абітурієнта ВНЗ ми розповсюдили такий метод „суботнього занурення у предмет" і на вивчення української. Окрім того, попереду цих „предметних занурень" у закладі, ще з 1989 року утвердилась така повсякденна культура навчальної роботи, котру у короткому викладі можна назвати „ продуктивні методи колективної самоорганізації". За останньої, також коротко, головна увага вчителями приділяється умінню застосовувати програмовий базовий матеріал. Результати не примусили довго чекати, бо ефективність - вона і в Африці - ефективність. До речі, у країнах Африки зовнішні тестові технології, профільне навчання старшокласників звичайна практика, що давно успішно працює. Мені видається, що ми правильно побачили ситуацію такою, що оті загальнодержавні показники якості ( 35 та 6 відсотків) формувалися кращими учнями шкіл, бо до участі у тестуванні кожна школа не була вимушеною залучати всіх учнів.

Я розумію батьків, що не цікавляться, як це нам вдається досягати такої ефективності, яку вони ніколи не бачили раніше. Їм досить знати про це та направити своїх дітей до нас, чим вони успішно і користуються, що переповнює наші класи до 40-45 учнів. Такий рівень наповнення класів для більшості педагогів міста не уявляється можливим до роботи. Наших вчителів останнє не лякає, бо за продуктивних методів самоорганізації не має потреби „тримати" клас, в умовах співпраці це зайве. Окрім того, всі знають, що таку величезну когорту учнів ( 250 - 280 випускників одинадцятих класів) не можливо зібрати виключно з тих, кого називають обдарованими. Ми всі чудово знаємо, що зримо обдарованих у кожному класі буває не більше 5-6 учнів, але останні (30-40 учнів) за продуктивних методів самоорганізації успішно підтверджують, що по-справжньому не тільки були від природи потенційно обдарованими, а й є такими у своїй соціальній самореалізації. Воно тільки і треба, щоб остання несла в собі конкретне і зрозуміле практичне значення освіченості у подальшому житті особистості. Також зрозумілим є певний інтерес профільних освітянський видань. Не зрозумілим залишається відсутність професійного інтересу у освітянських працівників, інтересу типу: "Так-так, треба розібратись як це їм вдається?!"

Цікаво, що питання у такій площині на протязі всієї успішної діяльності закладу чув єдиний раз з вуст архієпископа Іонафана під час його відвідин нашого свята „Першого дзвоника". Воно зрозуміло, що представникам духовенства органічно пасує постійно зазирати у глибинну сутність життя, але чому ж нам відмовлятись від подібних пошуків? Та втім, життя не стоїть на місці - є зрушення.

Радісно було вперше почути з вуст працівника, що відповідає за змістовність нашого освітянського простору, не загальновідомі фрази-кліше щодо теми, які зазвичай складають наукову базу вивчення явища, а й вияви усвідомлення тих простих конкретних напрямків вчительської діяльності, що призводять до УСПІХУ ДІТЕЙ. Звернемо увагу, що саме до УСПІХУ ДІТЕЙ, а не у звичному нам контексті: „за яких вчителі приводять дітей до успіху", коли діти так і залишаються виключно у ролі постійно ведених. Директори, заступники директорів цього року на серпневу конференцію збирались у нашій актовій залі і від заступника начальника міського управління освіти прозвучало: „ Треба ясно бачити, що для успіху зовсім не потрібно всі 45 хвилин уроку навчати дітей. Треба зупинятись і давати їм можливість самим НАВЧАТИСЯ разом зі ВЧИТЕЛЕМ" і услід додала: „Я це зрозуміла після декількох років роботи по суботах на їхніх підготовчих курсах по вступу до ліцею". Звичайно, що й на роботу проліцейних курсів ми розповсюдили притаманну нашому закладу культуру праці.

Якось людина, котра мене близько знає на прохання перерахувати мої особисті недоліки назвала серед них прагнення змусити інших робити так, як мені видається розумним. Дуже й дуже не хочеться впадати до отого „змусити", але з іншого боку дозвольте хоча б озвучити бажання: „Давайте спробуємо й по-іншому, ніж вчорашня сірість чи сподівання на псевдоствердження".

Шановні колеги, давайте будемо брати власну долю (освітянську успішність) у власні руки, тобто віднайдемо такі програми (проекти) діяльності, котрі спроможні на неї та нам до вподоби. Не будемо розмінюватись на показні локальні загравання у проекти, від яких не віє справжньою кропіткою працею по розвитку особистості. Маю на увазі, що всередині змісту кожного предмета, особливо з математики та мов, закладено такий бездонний кладень завдань та вправ творчого (читай проектного) характеру, котрі вартують тисячам штучно придуманих ігор у проекти на основі банальних (читай легкодоступних) речей. Також, давайте не сидіти пасивно з надією на „царя-батюшку" та дозволяти затягти нас у чергову показну, цього разу - проектну, видимість сучасності та авангардизму, що досить далекі від правди якісного продуктивного життя. Остання для випускників, вчителів та батьків починає зримо заявляти про себе через призму загальнонаціонального ПРОЕКТУ із зовнішнього тестування школярів, а там, дивись, невдовзі і студентів. Ось той ПРОЕКТ, у який є великий сенс „пірнути" з ГОЛОВОЮ всією своєю вчительською сутністю!