Влад Другов

Становлення відповідальності учнів у світлі традиційних домашніх завдань (витяг із життя старшокласників)

Від радянської системи освіти ми отримали міцну шкільну традицію, за якої ефективна навчальна робота є можливою тільки тоді, коли учневі однозначно дають зрозуміти, що нехтування домашніми завданнями - це шлях до неприємностей. У подальшому розгортанні сюжету треба бачити за словами „учні" чи „діти" виключно старшокласників. Автор відносить себе до тих, хто є у певній мірі успішним спеціалістом в роботі саме з ними і ніяк не з дітьми молодшого віку. Зрозуміло, що світ останніх - зовсім інший Всесвіт. Це переборюючи намагання не виходити за межі скромності і, одночасно не комплексувати відносно того, що про тебе можуть подумати навколишні.

Як правило, оті неприємності життєво стверджувались через міжособистісну конфліктну взаємодію по лінії: вчитель - учень та батьки - дитина, а іноді вчителі - батьки чи адміністрація - вчителі. Ми мирилися з тим, що діти не люблять школу із заспокійливою думкою: „Молодь є молодь, їм хочеться розваг, а не серйозної праці, нічого не вдієш, стануть дорослими - порозумнішають." Не помічали, що така атмосфера є руйнівною. Відтепер знаємо і, з розпадом старої авторитарної системи, пожинаємо плоди як цього розпаду, так і нехтування власного „внутрішнього голосу", котрий нам весь час тихенько нагадував: „ Не є нормальною та практика навчання, яку не любить більшість учнів!"

Дуже поганим було те, що неприємності для учнів йшли від вчителів і відбувалось все це за „траєкторією" зовнішнього тиску на учня. Його внутрішнє „Я" займало позицію захисту і вбачало у вчителеві „ворожий елемент". Звучить, як: „Все так погано !", що розвивати цю компоненту сюжету далі і не хочеться, але у повноті дійсності - це так тільки на перший погляд. Не може, щоб у такій традиції був лише поганий корінь.

Що хороше закладалось в неї, так це устремління дорослих сформувати відповідальність учня, як рису притаманну розвиненій особистості. Мета закладалось хороша, але методи її досягнення завдяки примусу, формуванню відчуття вини і т.п. - це шлях, якщо не до неврозів чи сліпої слухняності, то до ігнорування цінного досвіду дорослих, щоб уберегтися від втрати власного "Я".

Ну, досить про погані успадкування минулого. Спробуємо використати його сильні сторони. Однією з них і був потяг до формування атмосфери відповідального відношення до навчання.

!!! Для його подальшого розвитку досить замінити спроби насаджати відповідальність в душу учня-старшокласника з боку зовнішнього світу підтримкою її природного голосу совісті з врахуванням притаманної молодим амбіційності. Жоден з них не признається сам собі, що він повний дурень і не здатен розібратись з тим чи іншим матеріалом. Просто він то не хоче, то вчитель погано пояснює. Ось, з останнього і необхідно нам, вчителям, спробувати „розрулити" ситуацію по-новому і так, щоб вибити з їх рук будь-яку можливість пеняти на нас. Що конкретного мається на увазі?

В першу чергу, це чітке відокремлення занять, стрижнем яких є відповідальність вчителя від занять, головним змістом яких є відповідальне відношення до навчальної роботи самого учня. З цього моменту важливо спробувати сприймати зміст нашої розмови поза межами звичних пострадянських алгоритмів. Хочу підкреслити, що йде мова про такий урок (навчальну пару), який є плацдармом відповідальної навчальної роботи УЧНЯ і не має ніякого відношення до перевірки домашнього завдання чи копіткого копіювання показової діяльності вчителя.

Спочатку вчитель відпрацьовує свою порцію відповідальності і проводить ТАКЕ лекційне заняття, з формуванням ТАКОГО конспекту учнями, що вони беззаперечно переконуються наскільки це солідніше за будь-який підручник. Як же це можливо досягти, коли підручники пишуть самі-самі?

Досягається це ніяк не за рахунок ідеального копіювання „найкращого" підручника. Вчителеві важливо так „розжувати" БАЗОВІ поняття програми, такою зрозумілою учням мовою, що вони не зможуть не засвоїти все головне, не сприйняти його, як легко зрозуміле та своє ВЛАСНЕ надбання.

Не будемо комплексувати і плутати поняття „засвоїти" та „запам'ятати". Вони не є синонімами, бо завжди можна щось забути, але засвоїти - означає мати здатність розібратись з предметом проблеми за відповідних умов, замість на будь-який виклик казати: „Я не знаю".

Діти та їхні батьки відповідальне ставлення вчителя до їх потреб вбачають у тих моментах, коли він керує роботою учнів по формуванню їхнього конспекту, а не тільки „співає солов'єм", показуючи свої таланти і адресуючи дітей до підручника чи додаткової літератури. Старшокласники ще не студенти і було б не чесним віддати на їх власні турботи написання конспекту, а тим більше постійно відсилати їх до додаткової літератури при 38-ми годинному навчальному тижні з величезним обсягом творів класиків гуманітарних дисциплін.

!!! Ще вчитель сильно додає до загальної скарбниці відповідальності, коли постійно вкраплює у конспект учнів ТАКІ примітки та приклади, котрі повністю знімають ореол таємності з так званих родзинок та хитрощів теми, що зазвичай складають основу нестандартних конкурсних завдань. Звернемо увагу, нас цікавить базовий матеріал через можливі родзинки та нестандартні прояви, а не формування алгоритмів дій. Це з тим, щоб вивільнити природну здатність учня до осмисленої продуктивності, замість завантажувати його сотнями, як не тисячами, алгоритмів. Учень гідний на більше, ніж бути придатком до суспільної машини, йому рости ТВОРЦЕМ цієї машини. Йде мова про внутрішню філософію тих занять, що зазвичай у старших класах проводяться як спарені уроки. Саме на них є досить часу, щоб попрацювати разом з учнями на засвоєння базисного матеріалу у безлічі його зв'язків з іншими базовими параметрами природи чи суспільного життя. Без формування в учнів чіткого бачення таких взаємозв'язків справжнього навчального ефекту не досягти, тим більше не зробити цього тільки завдяки діяльності типу „дати хороший урок". Але одного бачення не достатньо. Треба, щоб учні попрацювали над ним відповідально і, разом з тим, не у формі виконання звичних фрагментарних домашніх завдань типу „від сих до сих". У старшому шкільному віці сучасного глобального світу - це атавізм. Старшокласники вже досить дорослі, щоб розуміти роль свого власного конспекту для їх подальшої роботи по ЗАСТОСУВАННЮ вивченого.

Отже, на наступному ПРАКТИЧНОМУ занятті (спареному уроці) треба зробити все, щоб учні зрозуміли - навчальна відповідальність розподілена і на них також. Зверніть увагу, з учителя не знімається, але й ним не вичерпується. Як саме?

Головне не поспішати показувати учням ( йде мова про старшокласників), як застосовується вивчене на попередній лекції. (Подальша розмова - це не теоретичні гіпотези автора, а деякий зріз реального практичного життя, до якого автор причетний.) За матеріалом попередньої лекції підбирається блок завдань, роздруковується і подається учням до індивідуальної роботи на класному практичному заняті. Його зміст деякою мірою, як звичне домашнє завдання за часів колишньої школи. Новітній зміст роботи у тому, що поруч з учнем вчитель, а перед його очима такий ВИЧЕРПНИЙ конспект, який у змозі вказати напрямок роботи з будь-якого тематичного питання. Учень активно починає працювати, бо гормони та амбіції б'ють фонтаном, але відповідь не виходить. Що він робить надалі? Списує?

Зовсім ні, бо ніяких оцінок не передбачається. Він йде до вчителя. Причому, хто по допомогу, а хто з претензіями на щось чи до когось і щоразу поспілкувавшись зі вчителем переконується в тому, що корінь попередньої невдачі був у ньому самому. Звернемо увагу, що учень йде до вчителя, а не останній циркулює між їхніми столами. Це з тим, щоб змінити ауру вчительської опіки на користь атмосфери активної життєвої позиції учнів. Автор вже більше двадцяти років жодного разу не викликав учнів до дошки розв'язувати задачі, що не завадило йому звикнути до стабільних успішних результатів на вступних випробуваннях, як власних учнів так і незрівнянно більшого числа учнів всіх вчителів, організацією роботи котрих йому доводиться опікуватись. Вищеописане однаково успішно спрацьовує як у середовищі українських школярів - старшокласників, так і серед їхніх закордонних ровесників, власне під час роботи з якими і відбулось знайомство з такими підходами до формування КОНКРЕТНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ обох сторін цього цільного освітнього дійства.

Вчительська витримка, при всій нашій прозорливості щодо неминучих, майже для кожного з учнів, невдач та помилок, дозволяє нам створити відповідальну атмосферу у їхньому середовищі і відмовитись від фрагментарних домашніх завдань на користь їхньої СИСТЕМНОЇ роботи як вдома, так і в школі. Треба дати їм можливість пережити досвід цих невдач, а вже потім підставити своє плече ДОПОМОГИ. Учневі стане гірко перед самим собою кожного разу бігати за допомогою до вчителя чи до друзів. Внутрішня потреба „зуміти САМОМУ" настільки стане нагальною (пам'ятаймо про юнацькі амбіції), що у таких умовах, за такої філософії освітянських взаємин УСПІХ не зможе пройти мимо нас. Якщо ще додати до цього декілька екскурсій до визнаних центрів освіти та соціального розвитку, то й поготів.

Автор не ставить за мету познайомити колег зі своїм досвідом чи досвідом організації роботи свого колективу, а сподівається на зацікавлене, з боку читачів, сприйняття новітніх проявів освітянського життя нашої сучасної України, причетним до котрих йому випала доля бути. Згадалось, як колись у далекій країні при подовженні контракту йому у графі „національність" записали замість стандартного „sovietique" - нестандартне „ukrainienne" і на питання: „Чому так?" пролунала відповідь: „Ви з такою любов'ю розповідаєте про свою Україну, що ми вирішили зробити вам приємне". Саме з позицій очікування любові та приємності життя псевдонім буде більш доречним.