Іван Андрусяк

Льос
(рецензія на роман Бориса Гуменюка "Лук'янівка")

Історична місія інтелектуаліста - рефлексувати. У цьому немає нічого, як бачиться "чітатєлям" бульварних романів, злецького, - як і немає нічого, як бачиться хронічним занудам, незлецького. Це просто факт, який існує незалежно від нашої волі чи неволі. Відтак найкращим місцем для рефлексувань є замкнутий простір - незалежно від того, чи це простір постколоніальної національної культури, чи просто тюремна камера.

Письменнику Борисові Гуменюку випало рефлексувати відразу в обох цих крайнощах, і це відкрило перед ним неабияку можливість показати нинішню дійсність такою, як вона є - зсередини. Вірніше, з глибини, котра, як відомо, не завжди буває серединою, але завжди напрочуд показова. Свого героя Олеся Калинюка - "політичного дисидента", якого, як це водиться за новітніх часів, переслідують за "економічні злочини" - автор наприпочатку буремних тисяча дев'ятсот дев'яностих "поселяє" в камеру попереднього ув'язнення легендарної київської Лук'янівської в'язниці. Із цього постає роман із "підозрілою" назвою "Лук'янівка", який нещодавно побачив світ у популярній серії Exceptis excipiendis (сиріч, "усе, крім того, що слід вилучити") столичного видавництва "Факт".

Утім, "підозрілість" назви необізнаному читачеві мало про що промовить. Принаймні нею тяжко будуть розчаровані ті, хто під "ошатною" (із зображенням смачно прибитої до підлоги міфічної тюремної табуретки) обкладинкою сподіваються знайти щось на кшталт вітчизняної версії чергового "бєшєного" чи "вора в законє", якими інтенсивно насичують наш ринок досвідчені в таких справах північні сусіди. Гуменюкова "Лук'янівка" - не тюремна попса, а претензія на вже майже призабуту літературу, котра як мінімум змушує читача замислитися, а як максимум - мислити. У цьому сенсі, здається, мав рацію авторів колега Анатолій Дністровий, який свого часу висловив побажання відправити більшість українських прозаїків або на війну, або в тюрму - звісно, лише на якийсь час, але щоби гострота їхніх вражень могла перелитися на папір.

Саме це - непідробна гострота вражень - найцікавіше в романі Бориса Гуменюка. В основі твору не стільки оповідь про тюремні "пригоди" його героя (хоча і їх вистачає), скільки рефлексії інтелектуаліста (у слов'янському вимірі, читай, інтелігента), що раптово і напрочуд гостро зіткнувся з цілковито чужим йому світом і мусить реагувати адекватно. Вірніше, з численними світами, характеристичні виразники яких - Дєд, Костиль, Сурік, Бєня, Микола тощо (ба, місцями, здається, навіть сам, хоч і неназваний, Сатана) - поперемінно й водночас ув'язані з Олесем в одних і тих же "чотирьох стінах".

Зрештою, найцікавіший тут сам образ усепроникної, в загальносуспільному вимірі, Тюрми. Не новий - згадаймо бодай "Гратовані сонети" Івана Світличного - але в Гуменюка напрочуд переконливий і цілісний. Мовляв, міняються режими, форми й методи, але Тюрма як стояла, так і стоїть. І жорстока Доля (Франко, пригадаймо, казав хльосткіше - Льос!) як бавилася людиною, так і продовжує бавитися. І зарадити цьому може лише сама людина, та й то не завжди.

Одним словом, рефлексії Бориса Гуменюка варті того, аби їх як мінімум прочитати. Хоча б тому, що ввід тюрми й від суми, як то кажуть, не зарікаються. А вже від Тюрми тим паче…

Газета "Без Цензури" №33, 9-15 вересня 2005 року