Правда шкільного життя: виховний аспект.

Слова можна пропустити повз вуха, а

спосіб життя перемеле кожного.

Микола Козлов - психолог, філософ.

Відповідно до доброї пострадянської традиції сучасна школа продовжує широко використовувати ресурс зовнішнього виховного впливу на своїх вихованців. Для цього у школі працюють заступники директора з виховної роботи, організатори позакласної роботи, психологи та наймасовіший педагогічний ресурс - класні керівники чи вихователі (куратори, т'ютори).

- Але чому при такій потужній системі виховної роботи ми, та й не тільки ми, а весь світ має

стільки проблем з вихованістю випускників шкіл?''

- Може тому, що педагоги беруться за те на що не здатні - виховати іншу людину?

- Та ні, якщо існує хоча б один випадок успішності, то його завжди можна повторити. Корінь

проблеми скоріше у тім, що ми часто плутаємо справжні форми виховання з псевдовихованням.

- Як перше відрізнити від другого?

- Перший аспект правди шкільного життя з нашого контексту - це гіпертрофовані

бюрократичні підходи до будь-якої справи. Вони полягають у тім, що бездумний бюрократ намагається негайно втілити у життя певну соціально значиму задачу. Але ж життя не спроможне створити щось добре негайно чи дуже швидко. Швидко робляться тільки погані справи. Тому за бюрократичних підходів часто замість справжнього виходить профанація або «липа», тобто - псевдоосвіта чи псевдовиховання. Це є корінь поширеної у нас паперової круговерті бюрократичних відписок, звітів і т.п., мета яких штучно прикрасити невтішну результативність та видати бажане за дійсне.

Перший висновок: справжнє виховання несумісне з короткочасними епізодичними заходами. Воно передбачає системне занурення вихованця у благодійне виховне середовище.

Другий аспект контексту нашої розмови - це ставка на політику насильного формування ,,правильних'' людей. Згадаймо, скільки видатних філософів та педагогів звертали увагу суспільства на порочність насильницької педагогіки. Так, особисто мені до душі погляди на це філософа Мераба Мамардашвілі та педагогів Яна Корчака, Василя Сухомлинського та Симона Соловейчика.

- Невже ми, пересічні вчителі, завжди слідували не їхнім порадам, а чомусь протилежному? В основі нашої щоденної діяльності завжди стояли: стурбованість про моральне обличчя учнів, про рівень їхньої вихованості, постійні заклики до доброго, розумного та вічного, роз'яснення пагубності паління, вживання алкоголю та наркотиків, і так можна продовжувати й продовжувати!!!

- А після цих закликів, повчань, проповідей виходили на перекур, а опісля того чи іншого

проміжного фінішу виховної роботи сідали за святковий стіл, на якому був алкоголь?!

- Здрасті, я ваша тітка! А як же без цього?!

- Та можна й без цього. Невже забув, як доводилось бачити веселе та п'янке від радості весілля

у безалкогольному арабському світі?

- Звичайно пам'ятаю, та тільки і в них проблема вихованості через відсутність алкогольного

дурману не зникає.

- Значить, низька ефективність традиційних систем насильного навернення до вихованої

поведінки в іншому, і не слабкість вихователів тому виною?

- Звичайно. Людина від природи - ні хороша, ні погана як співучасник діяльності. Хорошими

чи невдалими її дії стають в залежності від того, що вона вибирає змістом своєї діяльності, котра у свою чергу зачіпає інших.

- Виходить, що неефективність сучасного виховного впливу покоїться на невдалому виборі

методів виховної роботи?

- Є сенс зазирнути глибше. Якщо увагу зосередити лише на методах, то ризикуємо ходити по

колу: надії на НОВИЙ метод - ентузіазм по втіленню нового - звичні невтішні результати - надії на НОВИЙ метод. Важливо будь-яку нашу діяльність пропускати через призму тих складових правди життя, котрі у своїй глибинній сутності визначають ступінь наближення до природного співвідношення між бажаним та можливим.

- Це акцент на відмінності між вихованням та самовихованням?

- Так, але не хочу обмежитись відомим: ,,Насправді є тільки самовиховання, а все інше не

більше, ніж ілюзорна видимість виховання!'' Насправді, є і перше, і друге. Тільки виховання, на відміну

від самовиховання, набуває реального існування за умов, що вихованець внутрішньо погоджується з вихователем. За таких умов починає працювати весь той досвід дорослого світу, котрий молодим самостійно не під силу ні створити, ні змоделювати.

- Ти мрієш про школу без примусу?

- Не треба вважати мене геть наївним. Мені досить, щоб ми хоча б навчились бачити, з якого

моменту починається примус. Для одного учня наші педагогічні побудови є майданчиком радості від навчання та життя, а для іншого - мукою та карою небесною. У другому випадку ми замість навчати іншому та по-іншому починаємо змушувати дитину ,,жити як усі'', бо тільки так - це добро, а все інше - зло.

- Чому так примітивно діємо?

- Бо не можемо змусити себе бути на рівні сучасного розвитку світового суспільства.

Теперішній світ замість уникати протиріч і намагатись все звести до лінійної однозначності, навпаки, широко застосовує методи синергетичного вибору варіантів дій і виходить з онтологічної властивості буття поєднувати протиріччя у цілісну сутність.

- Чому не бачемо, як усвідомлення останнього чітко розкриває шляхи до розуміння, ЧОМУ ми

на кожному кроці зустрічаємо НЕПОВАГУ до себе з боку інших: у тоні розмови з нами, у запереченні наших прав і т.п.?

- Тому, що протягом десятиліть, проведених ,,під виховним впливом'', наша підсвідомість

нагромадила ТАКІ масиви та калейдоскопи ,,сюжетів примусу'', що вони покривають все інше. Людина більшою мірою живе підсвідомим багажем, а традиційна педагогіка примусового навернення до добра замість останнього натренувала до подібного стилю поведінки під час взаємодії з іншими, або її захисного контрваріанту - ігнорувати все і вся.

Висновок другий: ходимо по колу ,,заходи насильного виховного впливу - моделювання у середовищі школярів зразків поведінки, в основі котрих неповага до іншого - тотальна зневага до клієнтів та громадян у дорослому суспільстві - заходи насильного виховного впливу''.

Перші два аспекти нашого контексту виводять з тіні ознаки псевдовиховання. Їхні корені у ігноруванні ступеня природної незалежності свідомості вихованця від епізодичних впливів на нього з боку вихователів.

Успішний вихователь не той, хто вміє розказувати про розумні та добрі речі, а той, хто вміє створювати розумний та хороший спосіб життя та діяльності.

Треба, щоб умови, а не керівники

змушували людей працювати.

Р. Хасімото.

Справжнього виховання за пасивної ролі вихованців не отримати. З причин позбавлення дітей природного їм стану до активної діяльності школа традиційно програє виховне змагання з «вулицею». Остання часто пропонує дітям не кращі зразки соціальної поведінки, але виграє саме у тім, що надає їм варіанти активного життя. Школа ж часто не йде далі показових заходів, під час яких більшість дітей залишаються у ролі керованих споглядачів дійства.

Третій висновок: успішна виховна система - це система, котра здатна запропонувати кожній дитині активну поточну діяльність у межах основного навчального часу. Активне занурення вихованців у світ корисних та розумних розваг є умовою необхідною, але недостатньою.Найбільший виховний потенціал зосереджений у змісті щоденної активної діяльності школяра!

За відкритого визнання такої правди шкільного життя та внутрішнього змісту вчительської праці можемо краще зрозуміти звідки ,,виростають ноги'' низьких вчительських зарплат, котрі не в змозі забезпечити нам статус ГІДНОГО сучасника. Спосіб життя (шкільного) не такий, щоб дійовим чином ,,перемолоти'' внутрішній світ школяра на користь доброго, розумного та вічного. Сильнішою виявляється ,,вулиця'' з іншими принципами: натомість взаємної поваги до іншого стверджується власне ,,ЕГО'' сильного. Перш, ніж представники шкільної лави поповнять доросле суспільство їх активно ,,перемелює'' реальний спосіб життя, а не декларації гуманізму і, навіть, не живий приклад високоморальних, але зневаженних суспільством, вчителів. Гірка правда, але ж у чому сила?

- Сила - у ПРАВДІ! Тільки треба відкрито дивитись їй у вічі, щоб усвідомити її сутність та

діяти у подальшому СВІДОМО!

- Чи не хочеш ти разом з відмовою від ,,силової'' педагогіки, котра самореалізується через

масові заходи, взагалі відкинути колективне?

- У таку полярну дурість можна впасти хіба за умов ігнорування запиту сучасного мережного

соціуму ВМІННЯ працювати в КОМАНДІ. Одна справа, коли колектив формується як КОМАНДА спільної ходи до мети, і зовсім інша, коли у шкільному колективі дорослі бачать зібрання дітей, котрих необхідно виховати певним чином.

- А, власне, яка різниця?

- Дуже велика. У першому випадку все перевіряється змістом та соціальною цінністю вибраної

мети, і відповідної до неї організації діяльності. За таких умов і дорослі, і діти під час навчання працюють, допомагаючи один одному, і все це вбудоване у їхнє звичайне, поточне життя. Якраз в умовах привнесення ідеального у повсякденність визріває висока внутрішня культура та вихованість співучасників, тому що культивується самовиховання у спільному колективному полі. А щодо другого типу формування колективу видатні нам підказують: ,,Якщо ви хочете зробити людині погано - почніть її виховувати''.

- Гарно звучить, от тільки щось не видно довкола отого ,,привнесення ідеального у

повсякденність''.

- І не буде до тих пір, доки у дорослих - один стиль життя поміж собою, і зовсім інший - для

виходу до дітей. Для дітей неймовірно важливо знати, які ми насправді, бо їхня ще незіпсована душа така чутлива до природної сили ПРАВДИ життя.

Влад Другов.